Вступ

Концепція «золотого мільярда», розроблена прихильниками теорії «глобальних криз», зовсім тупикова. Нітрохи не краще й придумана послідовниками теорії «ріг достатку» версія, що ресурси Землі достатні для забезпечення потреб усього людства в сьогоденні й майбутньому на тім рівні, що вже досягнуть у найбільш багатих країнах. Основна помилка цієї версії в тім, що чисельність людства в доступному для огляду майбутньому не перевищить десяти мільярдів.

Які саме параметри слід вважати оптимальними для формування нової соціальної парадигми на пострадянському просторі? Адже за умов глобалізації низка країн взяла на себе роль світової обслуги, вони змушені надавати власні ресурси (природні, виробничі, людські) державам «золотого мільярда». Інші ж, у тому числі і деякі з пострадянських держав, мають шанси подолати внутрішні проблеми та ввійти до клубу найрозвиненіших країн світу. Вважаємо, що сьогодні й Україна ще не втратила можливості саме для такого якісного прориву. На жаль, забезпечити собі автономність на політичній карті світу вже не вдасться, а от стати країною, що визначає координати прогресу людства, цілком реально.

Нині для формування базових елементів суспільно-політичного життя Української держави нагальною є потреба у теоретичному осмисленні ролі у соціумі, можливостей господарської та політико-ідеологічної еліти. Слід зазначити, що ця проблема постала на перетині різних ідеологічних спрямувань (часом діаметрально протилежних) та обросла значною кількістю міфологем, більшість із яких перетворилася на стійкі стереотипи. Серед них, насамперед, слід виділити такі концепції:

• егалітаристська, що розглядає еліту як паразитуючий суспільний прошарок;
• квазінаціональна, згідно з якою еліти формуються за етнічною ознакою;
• волюнтаристська, що втілює гіпертрофоване уявлення про можливості національної еліти впливати на перебіг соціальних процесів.

Модернізація країни потребує посиленої уваги до якості соціального управління, яке, зокрема, має визначитися з ресурсною базою трансформацій. Адже кожній спробі модернізації властиві як риси класичної вестернізації («вестернізація — це процес переходу від традиційних суспільств до сучасних шляхом прямого перенесення структур, технологій і способу життя західних суспільств» [9, 143]), так і відмінності у змісті та формах. Зазначимо: ті держави, що нині сприймаються як Захід, далеко не завжди входили до нього. Скажімо, Німеччина та Австро-Угорщина розглядались як центральноєвропейські країни аж до початку ХХ ст. і лише у процесі європейської інтеграції, корельованої ідеологічними чинниками, остаточно визначились як західні. Не виключено, що такого роду «географічні» метаморфози чекають і на західних сусідів України. Прийнявши до свого складу десять нових держав, Європейський союз неминуче зіткнеться зі значними проблемами, адже у русі на схід ЄС досяг меж розподілу Римської імперії на Західну та Східну, а відтак виникла проблема подолання культурно-цивілізаційного бар’єру. Вона пов’язана з глибинними відмінностями у взаємовідносинах особистості та держави, ментальності, традиціях, формах і методах управління. Ці процеси почасти можуть тлумачитись як складова глобалізаційних трансформацій. Відповідно трансформуються і тенденції співвідношення культур, коли «європеїзація», «вестернізація» перестануть розглядатися іншими цивілізаціями як загроза власної ідентичності.

Щодо соціальних завдань модернізації, то вони мають економічну, соціально-політичну і культурологічну складові. Модернізація неодмінно передбачає глибинні зміни як у змісті, так і в механізмах розвитку, ініціюючи нову ідентифікацію (самоідентифікацію та легітимізацію). Саме тут виявляються внутрішні межі наздоганяючого розвитку: втрата національної культури як одного з базових ресурсів модернізації, поділ суспільства на анклави нового та резервації архаїчного, відсутність духовної перспективи, постійне запізнення, а відтак — міфологізація ряду сегментів духовного життя даної спільноти. Разом з тим у середовищі елітних прошарків суспільства зростає усвідомлення того, що соціально-економічну систему слід модернізувати, а не ламати і будувати заново.

Таким чином, вестернізація може розглядатись не як конкретна модель модернізації, а насамперед — як елемент інших моделей осучаснення. Тому відкриваються нові шляхи постмодернізації — зі значно ширшим арсеналом ресурсів трансформації, які можуть бути використані елітою.

Теорія «золотого мільярда» – сучасна європоцентриська версія концепції обраного народу, згідно якої забезпечене існування на планеті може бути гарантоване тільки для одного мільярда чоловік із найбільш процвітаючих країн, в той час як решті країнам приготовлена участь сировинного придатку і постачальника дешевого людського матеріалу для обслуговування інтересів транснаціональних корпорацій. Згідно адептів даної теорії, у протилежному випадку планета зірветься від економічного перевантаження [3, с. 350].

Так, у 1970 р. Римський клуб замовив групі Д. Медоуза в Массачусетському технологічному університеті (США) провести дослідження, матеріали яких через два роки ввійшли до книги “Межі росту”. Книга стала справжньою сенсацією. Висновок доповіді: «Необхідно вжити заходів, аби забезпечити раціоналізацію всієї системи виробництва й передислокацію промисловості в межах планети». Методи досягнення цієї мети не пропонувалися [7, с. 77].

Про необґрунтованість доповідей Римського клуба свідчать інші розробки. Одним з досліджень здійсненого за замовленням того ж Римського клуба був проект Х. Ліннеманна, присвячений проблемі продовольства. Була використана математична модель життєдіяльності десяти геоекономічних регіонів світу до 2010 року. Підрахунок показав, що Земля в змозі прогодувати набагато більше людей, ніж пророкували найсміливіші прогнози, але за умови, що продовольство буде розподілятися між людьми справедливо і за потребами. Моделювання показало також, що масштаби голоду у світі будуть збільшуватися, і до 2010 року зростуть у три рази. По суті, ця доповідь констатувала, що проблема голоду не в нестачі природних ресурсів, а в пануючому соціальному порядку.

На конференції Світового форуму 1995 року була схвалена програма регулювання чисельності населення світу, проведена Всесвітнім банком ООН разом з урядом США. Головна мета – забезпечити різке зниження народжуваності в країнах, що не відносяться до західної цивілізації. Програма охоплює біля ста країн світу, передбачаючи всілякі заходи, аж до насильницької стерилізації чоловіків і жінок [1, с. 55].

Зброєю для ведення сучасної тотальної війни, виступають технології скорочення чисельності населення, тобто технології, що досягають тих же цілей, що і звичайна зброя. Всі її види направлені на знищення життя як такого (життя в людині і людстві у всіх її проявах – духовному, фізичному і інтелектуальному). Війна в демографічному субпросторі направлена перш за все на знищення життя фізичного. У зв’язку з використанням цих технологій використовується термін – “медико-біологічне вимірювання війни”. У цій війні, так само як і в антидержаві, все прямо протилежне, все перекручується – медицина із сфери для життя перетворюється на розповсюджувача всіляких і найвитонченіших форм смерті [2, с. 63-64]. Є багато міжнародних організацій, що поширюють медико-біологічні засоби знищення, скорочення і запобігання зародженню людського життя. Війна, з її кров’ю і убитими, і планування сім’ї, з його абортами і убитими немовлятами, – це дві частини тотального скорочення населення.

Радник з національної безпеки США в 1980 році випускає доповідь, де мовиться, що РНБ і Управління у справах народонаселення Держдепу володіють можливостями, щоб запобігти народженню 1 млрд. чоловік через програми контрацепції. У червні 2007 року один з відомих і інформованих журналістів – Б. Фулфорд, колишній глава бюро журналу Forbes в Азіатсько-тихоокеанському регіоні, написав статтю, де містилися докази того, що уряд США має план ведення війни на генетичному рівні. Цей план переслідує мету скорочення населення Азії до 500 млн. чоловік через використання біологічної зброї, заснованої на расово-етнічних і генетичних принципах дії [2, с. 90].

Індія була першою країною, де здійснювалась офіційна програма обмеження народжуваності. У 1960-і роки тут проводилась на добровільних засадах стерилізація подружніх пар, що вже мали дітей. Використовувались і примусові заходи стосовно обмеження народжуваності. Наслідком чого була насильницька стерилізація близько 8 млн. осіб. У 1980-і роки щороку близько 5 млн. осіб добровільно стерилізувались, але зростання населення залишилось високим [9, с. 266]. Індія була першою, але не єдиною країною де проводилось штучне скорочення населення. Спеціальна державна комісія в Перу звинуватила колишнього президента Фухіморі в тому, що при ньому в 1996-2000 роках обманом було піддано стерилізації 215 тис. жінок та 16 тис. чоловіків із бідних районів країни [4, с.139].

Вплив на демографічну поведінку населення має пропагування і заохочування наступних видів дій: 1) пропаганда гедоністичного способу життя; 2) локальні конфлікти і війни; 3) алкоголізм, наркоманія та тютюнопаління; 4) громадянські шлюби і одностатеві відносини; 5) погіршення якості медичного обслуговування; 6) незбалансоване харчування, голод і використання генетично модифікованих організмів; 7) евтаназія;  8) аборти; 9) стерилізація; 10) різкий сплеск імунопослаблюючих захворювань; 11) мода.

Однак, варто зауважити, що втрати населення тільки незначною мірою обумовлені екзогенними причинами, а головні причини криються у зміні способу життя. Сучасні етнографи переконливо аргументують положення про те, що основним чинником вимирання окремих народів є не безпосередні акти експансії (загарбання): фізичне знищення, завезені хвороби чи алкоголь, а деформація релігійного, етнічного життєвого укладу, який надавав сенсу їхньому існуванню. Втрата, зокрема, традицій та звичаїв неминуче призводить до розкладу етносу, зубожіння духовного життя, масових виявів аморальності.

При цьому трансформуються не лише завдання, а й ресурсна база соціального управління; адже «зміна моделей модернізації (вестернізація, доганяюча модель) на модель «постмодернізації» (на основі власних традицій) може змінити роль етатизму в модернізаційному процесі. Максимізація мінімуму може стати … справою держави» [8, 43]. Саме у практичних діях еліти, контреліти і псевдо(квазі)еліти нині формується відповідь на історичні виклики і визначається, чи «точки прогресу» (науково-дослідний і дослідно-конструкторський комплекс, технопарки, підприємства військово-промислового комплексу, освітньо-наукові центри) розвиватимуться на національній основі, чи будуть принесені в жертву глобалізаційним міфам інтеграції до інфраструктур поза межами України. Зазначимо, що важливим є не лише залучення капіталу в економіку (насамперед за рахунок внутрішніх інвестицій), а й те, наскільки ефективно він використовується. Зміни у процесах конкуренції роблять капіталовкладення впливовим фактором досягнення та реалізації конкурентної переваги. Поряд з цим на інтенсивність і концентрацію капіталовкладень істотно впливають визначення меж державного сектору в економіці, ефективність використання державної власності  та регуляторна політика уряду.

Хоча багато господарських суб’єктів справді конкурують у глобальному масштабі, а низка складових у дослідницьких та виробничих витратах порівняно вільно рухається світом, очевидним є те, що місцеві ринки продовжують впливати на реалізацію конкурентних переваг. Адже параметри господарської активності та можливості здійснення різноманітних виробничих і обігових процесів різняться між собою. Водночас міжнародні концерни просто не здатні стати глобальними монополістами, вони продовжують концентрувати свою активність в обмеженій кількості країн.

Отже, існує взаємозв’язок чинників збереження національної ідентичності господарських структур у реалізації стратегічних парадигм конкурентної боротьби, яка корелюється національними пріоритетами. З удосконаленням моделі соціально-економічного розвитку на основі ринкової ідеології посилюються вимоги до державної регулятивної політики із стратегічно важливих напрямів (стимулювання НДДКР та інновацій, підтримка освіти, охорона довкілля і захист людини, комплексний розвиток «людського капіталу» країни).

Без сумніву, традиції сильної держави часто доповнюються відповідним типом модернізації (історія вже виявила такі тенденції у Франції та Німеччині, хоч і в різних формах). Міцна ліберальна демократія може дозволити собі часткове усунення держави від регуляторної функції, однак побудова суспільства індивідуалістів та жорстка реалізація домінуючих соціальних проектів можливі лише у формах, адекватних устрою певної країни. Необхідно розрізняти три аспекти змін: технологічний (інструментальні засоби вирішення завдань), соціально-інституційний (удосконалення інституційної сфери суспільства) і культурно-ціннісний (традиції, історичний і духовний досвід, соціальна спадщина). Складність сприйняття інновацій зростає від першого до третього аспектів. І справа тут не в «національних особливостях» нашого суспільства, а у масштабі та рівні раніше досягнутого Україною індустріального розвитку, потужному науково-промисловому потенціалі, якості загальноосвітньої та професійної підготовки кадрів, у її місці в геополітичній системі стримувань і противаг. Тобто важливо враховувати глибинний характер постмодернізації, її адаптацію до сподівань населення та його менталітету. Україні легше побудувати не «чистий ринок» класичного зразка (який базується на вестернізованих моделях свободи, рівності, світської держави, приватної власності, громадянського суспільства тощо), а постринкову систему, корельовану із сучасними інформаційними технологіями. При цьому слід бачити відмінності між закономірностями стратегічного управління як завданням політичних еліт і розпорядницькою функцією еліт адміністративно-бюрократичних.

Невизначеність постмодерну пов’язана також із невизначеністю пострадянського демократичного транзиту. Історії невідомі шляхи переходу із радянського експерименту в «нормативне» суспільство. Для реалізації постсучасних тенденцій інформаційної економіки необхідно цілеспрямовано й напружено працювати: демонополізувати виробництво, розширити соціальну базу підприємництва, запровадити прийнятні правила гри та взятися за вдосконалення соціальних (передовсім — трудових) відносин. Історія дає нам шанс за рахунок відновлення державності України ввійти до числа найефективніших і найорганізованіших країн Європи з урахуванням усіх світових новацій. Потрібно тільки не змарнувати цей шанс — негайно створювати механізми його реалізації.

Отже, з одного боку, змінюються об’єктивні потреби економіки у зовнішніх відносинах, а з другого — її можливості. Сьогодні найширша комбінація різних механізмів відтворення спостерігається у країнах, що розвиваються, оскільки у них зберігся значний масив відносин, які прийнято називати традиційними. їх неможливо скасувати або заборонити вольовим рішенням, адже вони органічно входять до відтворювального процесу. Такі відносини можна лише поступово модернізувати. При цьому досить часто умови сьогодення об’єктивно створюють для оптимізації зовнішньоекономічних зв’язків можливості не стільки однозначного вибору за моделлю «або — або», скільки варіанти поєднання різних напрямів та форм.

Висновки

Концепція «золотого мільярда», що передбачає штучне виокремлення з людства нового «вибраного народу», безумовно, утопічна. Ця утопія – наслідок загальної кризи індустріалізму й індустріальної цивілізації. Філософське підґрунтя цієї утопії – песимістичний індивідуалізм, розрив общинних зв’язків людської солідарності, відмова від етики релігійного братерства й колективного спасіння. Утопія «золотого мільярда», яку в принципі неможливо реалізувати, водночас породжує агресивність, спочатку в ідеології та культурі, а потім у політичній і військовій сферах. Сприймати чи не сприймати саму ідею «золотого мільярда», ідею безумовно антихристиянську, а також антиісламську і антибуддійську, – це справа морального й релігійного вибору. Проте є чимало ознак того, що та частина світової еліти, яка визначає економічну й військову політику і забезпечує контроль засобів масової інформації, не вважає слов’янські народи такими, що мають шанс потрапити на корабель «золотого мільярда». Політика соціальної деградації витіснення значної частини працездатного населення на периферію світової цивілізації свідомо приречена провал. Ось чому дана проблема є дуже актуальною на сучасному розвитку глобального суспільства.

Список використаної літератури

1. Куколев И.В. Трансформация политических элит в России // ОНС. — 1997. — № 4. — С. 23.
2. Окара А. Кінець «помаранчевої» казки: 100 днів потому. Про козацьке «царство справедливості» і про український бунт — безглуздий, але не нещадний // Дзеркало тижня, 2005. — №17 (544). — 7—13 травня.
3. Поплавська Ж. Інтелектуальний капітал економіки знань [Текст] / Ж. Поплавська, В. Поплавський // Вісник Національної академії наук України. — 2007. — № 2. — С. 52-62
4. Рывкина Р.В. Формирование новых экономических классов // Социологический журнал. — 1994. — № 4. — С. 11.
5. Сенченко М. Суспільство знищення — стратегічна перспектива «демократичних реформ» // Дніпро. — 2005. — № 5-6. — С. 82-112 ; Дніпро. — 2005. — № 7-8. —  С. 74-113 ; Дніпро. — 2005. — № 9-10. —  С. 91-118 ; Дніпро. — 2005. — № 11-12. —  С. 59-82
6. Сенченко М. Теорія і практика латентних війн: Публіцистика // Дніпро. — 2007. — № 3-4. — С. 97-130 ; Дніпро. — 2007. — № 5-6. —  С. 103-139
7. Токарева Т.М. Місце і роль управлінської еліти в суспільстві перехідного типу: Автореф. дис… канд. соціолог. наук. — Харків, 1996. — 23 с.
8. Туниця Ю. Діалектика глобалізації в контексті екологічного імперативу [// Вісник Національної академії наук України. — 2008. — № 2. — С. 8-24