Рівень економічного розвитку окремої держави безпосередньо залежить від ефективності державної політики в інноваційній сфері. Починаючи з 70–80 рр. ХХ ст. у розвинутих країнах світу виникли нові тенденції розвитку інноваційної діяльності. Відзначимо, що численними творцями промислової власності, розробниками науково-технічної продукції були насамперед представники малого бізнесу. Первинним джерелом коштів  малих наукоємних компаній є власні капітали їх засновників, яких, звичайно, не вистачало для фінансування усіх стадій створення і реалізації нововведень. Це спонукало засновників звертатися до зовнішніх джерел фінансування, якщо вони були переконані, що на створений зразок нового продукту існує попит і він має свій ринок збуту. Таким чином, це і слугувало поштовхом для виникнення   нового різновиду фінансового капіталу — венчурного (ризикового), який почав працювати у сфері венчурного бізнесу. Згодом виникла широка мережа  структур, які стали організаційною формою інноваційної діяльності [1, с. 48].

Загалом, венчурний бізнес є комплексним поняттям, що охоплює кілька складових. У першу чергу, це  система фінансування інноваційної діяльності, коротко кажучи – “інвестиції в інновації”. По-друге, це ряд суб`єктів інноваційних правовідносин, основними з яких є венчурні фонди. По-третє, венчурний бізнес стає однією з форм комерціалізації інтелектуальних продуктів.

Загальний світовий ринок венчурного капіталу в середині 90-х рр. XX ст. перевищив 100 млрд дол. За один тільки 1996 р. нові інвестиції венчурного капіталу в США становили майже 10 млрд дол., а на Європейському континенті – майже 8 млрд дол. За фінансової підтримки венчурного капіталу отримали „путівку у життя” такі досягнення людства, як мікропроцесори, персональні комп’ютери, технологія рекомбінантних молекул ДНК (генна інженерія). Низка раніше не відомих фірм, таких як “Майкрософт”, “Джінентек”, піднялися на “дріжджах” венчурного капіталу до рівня лідерів нових галузей сучасного наукоємного виробництва.

На сьогодні існують два основних ринки венчурного капіталу – США і Канади та Європи. Звичайно, під європейським ринком розуміють ринок Західної Європи. Перспективними також вважаються ринки Південно-Східної Азії, Ізраїлю, Індії і Австралії. Думки експертів розходяться щодо потенціалу Китаю, однак у будь-якому разі він є великим [2, с. 27].

Зрозуміло, що особливість застосування венчурного капіталу залежить від специфіки конкретної країни. Так, для США характерно залучення венчурного капіталу в нові наукоємні технології, що прискорює процес широкого освоєння інновацій і, як правило, не пов’язано з державними цільовими програмами. Це – надання різних пільг, які покривають у середньому від 10% до 20% загальної суми витрат на науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи їх безпосередніх виконавців. Це насамперед амортизаційні пільги й податкові знижки на капіталовкладення а також організаційні заходи з координації наукових досліджень. Окрім того, ця форма стимулювання передбачає концентрацію кадрів і матеріального забезпечення для експериментальних і дослідних цілей, створення служб збору й обробки інформації тощо [3, с. 44].

У країнах Західної Європи венчурні інвестиції  спрямовують на активізацію довгострокових (ризикових) досліджень у провідних галузях економіки і здійснюють у формі надання контрактів на виконання окремих науково-дослідних робіт, дотацій, кредитних пільг, різноманітних гарантій виконавцям. При цьому найважливіша роль належить стимулюванню державних цільових програм. Окрім того, венчурних інвестицій потребує стимулювання розвитку перспективних компаній, які через брак коштів вимушені зменшувати обсяги виробництва.

На сьогодні стратегічний намір України як інтеграція держави до Європейського союзу. Зрозуміло, що така інтеграція неможлива, зокрема, без інвестиційного клімату, стабільність якого заохочувала б іноземних інвесторів вкладати гроші саме в українські ідеї і, як наслідок, гарантувала б  ефективність інноваційної сфери [5, с. 9].

Використовуючи досвід розвинутих країн, саме за допомогою венчурного бізнесу можна покращити й активізувати інноваційну сферу. З одного боку, в Україні цій актуальній проблемі приділяється  увага, свідченням тому є низка законодавчих актів органів державної влади різних рівнів. Проте, з іншого боку, досі не дано визначення суті, функцій, принципів діяльності  венчурних фондів і венчурних компаній, які є першоджерелом інноваційної діяльності у багатьох розвинених країнах світу. Недоліки такого роду призвели до того, що  в Україні під терміном  „венчурний”  і поняттям „венчурний капітал”  і „венчурне фінансування” розуміється будь-який  вид фінансування, який відрізняється від швидкого і невигідного кредитування, який здебільшого нагадує проектне фінансування. Більш того, межі розуміння терміна „венчурний” розширені настільки, що під ним розуміють як засіб і форму фінансування, так і молоду, тільки-но засновану компанію, яка шукає спосіб фінансування власного бізнесу за допомогою зовнішнього джерела [6, с. 34].

Звертає увагу і той факт, що організаційно-правовими формами венчурного бізнесу в США і країнах Європи  є акціонерні компанії, адже надійною гарантією венчурного капіталіста отримати прибуток при будь-якому результаті є контрольний пакет акцій компаній, в які робилися інвестиційні вливання. В Україні, крім акціонерних товариств (АТ), можливі вкладання інвестицій у товариства з обмеженою відповідальністю (ТОВ), а також  командитні товариства, в яких вкладники не беруть участі в управлінні, а лише фінансують їх діяльність [7, с. 146].

В ідеалі система венчурних фондів повинна надати Україні можливість вийти на західний ринок. Зрозуміло, що для реалізаціїї цієї мети необхідна наявність вітчизняного конкурентоспроможного продукту, який би користувався попитом на західному ринку.  Така стратегія, у свою чергу, потребує стимулювання вітчизняного наукового потенціалу як першочергового джерела впровадження відповідного продукту, послуги або технології. З огляду на це заслуговує на увагу досвід Японії, уряд якої стимулює винахідників не тільки шляхом надання податкових пільг чи державних премій, а й законодавчо встановленою можливістю використання працівником-винахідником до 15 відсотків робочого часу з метою розробки власного наукоємного проекту, використовуючи при цьому науково-технічний потенціал відповідної компанії.

Таким чином стимулююча державна політика в сфері венчурного фінансування можлива лише за підтримки вітчизняного виробника на взаємовигідних умовах. Першочерговим завданням при цьому є заохочення інноваційних проектів приватних і державних установ, організацій, компаній шляхом створення для них пільгових умов на розробку і впровадження прогресивної техніки й технології та здійснення науково-дослідної діяльності.

Нові знання мають стати товарами й послугами в сфері виробництва, що, у свою чергу, вимагає оновлення підходів в  оподаткуванні,  інвестуванні,  страхуванні тощо. Доцільно було б законодавчо встановити можливість створення інноваційних фондів при навчальних та наукових закладах, поповнення яких відбуватиметься   за рахунок   відрахувань від надходжень за здійснення власної комерційної діяльності і насамперед у сфері реалізації результатів своїх знань, спонсорських надходжень від юридичних та фізичних осіб, зокрема іноземних.

Доцільно також відзначити, що стимулюванню вітчизняного наукоємного виробництва  сприятимуть   й іноземні івестиції. Зрозуміло, що для цього необхідно спонукати західних інвесторів вкладати гроші у вітчизняі наукоємні проекти, які знайдуть реалізацію  на території України.  Це запобігатиме славнозвісній “втечі голів”, тобто конкурентоспроможних проектів, за кордон, досягнення відповідної мети можливе лише внаслідок формування та забезпечення реалізації єдиної державної політики щодо захисту інвесторів, використання венчурного капіталу для фінансування технологій, розвитку ринку цінних паперів та їх похідних, сприяння адаптації національного фондового ринку до міжнародних стандартів.

ЛІТЕРАТУРА

1. Дагаєв А. А. Механізми венчурного (ризикового) фінансування: світовий досвід і перспективи розвитку // Менеджмент в Росії і за кордоном. – 1998. – №1.
2. Омельченко А. В. Інвестиційне право. – К.: Атіка, 2000.
3. Вознесенская Н. Иностранные инвестиции и смешанные предприятия в странах Африки. – М., 1973.
4. Черниенко А. Развитие законодательства об инвестировании в Украине // Бизнес. – 1998. – №22.
5. Чернадчук В. Д. Історія виникнення та розвитку венчурного фінансування // Український часопис міжнародного права. – 2000.
6. Коссак В. М. Правові засади іноземного інвестування. – Львів: Центр Європи, 1999.
7. Спасибо-Фатєєва І. В. Венчурний капітал і венчурні компанії як основа перетворень інноваційного середовища в Україні // Вісник академії правових наук України. – 2006. – № 2.