Вступ

Зміст ведичних вірувань викладено в найстародавні-ших релігійних текстах Індії — збірнику релігійних гімнів "Рігведі", збірнику тлумачень релігійних текстів "Самаведі", збірнику описів ведичних релігійних ритуалів і жертвопринесень "Яджурведі" та збірнику заклинань і магічних формул "Атхарваведі".

Основна ідея "Рігведи" — поклоніння силам природи, благоговіння перед ними, ідея гармонійної відповідності життя кожної істоти "ритму буття". Основний зміст найдавнішої із самхіт — міфологія.

Декілька тисяч років тому ведична культура була розповсюджена на всій території сучасної Індії. Ці землі знаходились під керівництвом одного імператора. Імператор піклувався про те, щоб в його володіннях панував мир та добробут. Кращі з таких імператорів були могутніми царями і також глибоко релігійними людьми, обізнаними в духовній науці.

Життя давньоіндійського суспільства будувалося відповідно з трактами Вед — святих писань, в яких викладено сказане Самим Богом. Духовними наставниками і керівниками суспільства були святі люди, брахмани, які вчили всіх інших виконувати настанови Бога. Керуючі державою царі зверталися за порадами до вчених брахманів. Законодавчою основою тогочасного суспільства була “Ману-санхіта”, писання, в якому зібранні закони Ману. На основі цього та інших аналогічних писань брахмани встановлювали принципи управління суспільством. На той час, брахмани виконували самі важливі функції у ведичній державі. Знання вони отримували по ланцюгу учнівської послідовності, безперервному ланцюгові духовних вчителів, хранителів духовного знання.

1. Веди-священна книга індусів

Основи релігійних систем Індії були результатом синтезу примітивних вірувань протоіндійців — як аборигенних народів (протодравиди, мунда), так і інших (вплив шумерів, простежується чітко в міських центрах Мохенджодаро й Хараппи, і навала аріїв). Арійська навала — один з аспектів широкого історичного процесу міграції індоєвропейських племен — зіграло важливу роль зовнішнього поштовху, що сприяв різкому прискоренню розвитку давньоіндійської цивілізації, причому в ході цього процесу етнос, мова й релігія аріїв відігравали домінуючу роль.

Древні індоарії — як і їхні європейські родичі (предки германців, слов'ян, стародавні греки) або іранці — одухотворяли й обожнювали тварин, рослини, явища природи. Центр ваги їхньої релігійної активності доводиться на ритуали жертвоприносин на честь богів і на пов'язані із цим культові відправлення. Криваві жертви, що не виключали й людські (уважалося, що людина — вища жертва божествам, кінь — наступна, далі — бик, баран, козел), супроводжувалися проголошенням магічних формул-заклинань, рясним бенкетом з жертовним м'ясом і узливаннями соми, що п'янить напою. Керували ритуальною церемонією спеціальні жерці, що підрозділялися на ряд категорій.

Складна й згодом все складніша практика жертовного ритуалу була тим імпульсом, що викликав до життя священні тексти аріїв, згодом, на рубежі ІІ-І тисячоріч до н.е., оформлені в канонічній формі у вигляді вед. Веди (від кореня "відати") — це самхити (збірники) священних пісень і жертовних формул, урочистих гімнів і магічних заклинань, що використовувалися при жертвоприносинах. Усього таких вед чотири.

Це релігійні вірування давніх індійців періоду розпаду первіснообщинного ладу і формування класового суспільства, які знайшли відображення в давньоіндійських літературних пам'ятках — Ведах [1, c. 29].

Основними рисами ведичної релігії було обожнення сил природи, анімізм і первісна магія. Головними богами вважали бога неба Варуна, богиню матері-землі Притхіви; богів сонця під іменами Сурья, Савітар, Мітра, Вішну, Пушан; бога місяця Сому; бога бурі Рудру; бога-громовержця Індру; бога вогню Агні та ін. Матір'ю богів була богиня Адита. За уявленнями індійців, боги перебували у постійній війні зі злими демонами асурами. Богів і демонів вшановували безпосередньо як сили природи.

Із зростанням майнових та суспільних розшарувань боги почали уособлювати не тільки природу, а й суспільні сили, наприклад Індра став виступати як цар богів і як бог війни, Варуна — як охоронець порядку. Ведична релігія почала освячувати суспільну нерівність.

Культ богів полягав у жертвопринесеннях, супроводжуваних гімнами на честь богів і магічними формулами, які відображали прохання до божества. Жреці утворили окремий стан — варну брахманів.

Деякі положення ведичної релігії (священний характер Вед, обраність виших варн, культ богів Вішну, Рудри — Шиви та ін.) зберігаються і в сучасному індуїзмі. Пізньоведичну релігію часто називають брахманізмом.

У Ведах (санскр. — знання) зафіксовано основні уявлення й обрядність давніх індійців. Початок їх створення сягає II тис. до н.е. Спершу вони існували у формі усних сказань і тільки в І тис. були записані, зазнавши протягом цього часу значних змін.

Уся ведична література об'єднана в чотири групи: Самхити, Брахмани, Аран'яки, Упанішади. Кожна з них не є єдиним цілим.

Самхити складаються з чотирьох збірок: Ригведа, Самаведа, Яджурведа, Атхарваведа. Вони прославляють мудрих, милосердних, могутніх божеств і сили природи, адресуючи їм молитви, прохання, жертвопринесення.

Брахмани (книги, написані брахманами для брахманів) — це коментарі до Самхитів, мета яких полягала в зміцненні ролі та авторитету жерців, обґрунтуванні кастового поділу суспільства.

Аран'яки ("лісові тексти") й Упанішади — це збірки правил для пустельників, старців, заглиблених у пізнання природи, буття. Упанішади (санскр. — сидіти біля вчителя задля пізнання істини) є своєрідним завершенням циклу. До них входять 250 богословсько-філософських творів, поданих у формі роздумів легендарних чи напівлегендарних мудреців. Вони засвідчили рівень духовного розвитку тогочасного індійського суспільства, особливості богословських та філософських поглядів. З певною умовністю Упанішади складаються з шести класичних, чи ортодоксальних, систем: Веданта, Міманса, Санкхья, Вайшешика, Йога і Ньяя.

Один з провідних мотивів Упанішад — походження, розвиток й перспективи людства. У них йдеться і про те, чому людина існує то в стражданнях, то в блаженстві, хто спричиняє це: час, природа, необхідність, випадковість чи Пуруша (особа, яка є Верховним Духом)?[2, c. 71-73]

Веданта ("кінець Вед") і Міманса — суто богословські твори, які розглядають співвідношення людської душі Ат-ман зі світовою душею Брахмою. Світова душа розсіяна в усьому світі. Для повного злиття Атмана з Брахмою слід безоглядно прийняти все написане у Ведах і достеменно виконувати всі ритуали. В цьому мета і сенс життя. Веданта і Міманса оригінально вирішують проблему пізнання світу: Всесвіт — це Брахман, пізнає його Атман, але для цього треба спочатку пізнати Атмана. Атман — це людське "Я". Отже, пізнання світу має починатися з самопізнання, самовдосконалення. Самопізнання — вища форма знання, джерело щастя.

Йога і Ньяя розробляють практичні проблеми самовдосконалення за допомогою релігійних і філософських принципів. Йога реалізує принципи Санкхья для досягнення психічного і фізичного самокерування: потрібно звільнити дух, душу від перероджень, перевтілень. Йога пропонує цілу систему вправ, особливо дихання і правил поведінки, для очищення душі, яка після цього може досягти злиття з Атманом.

Ньяя вдається до міркувань щодо логічних засобів самовдосконалення, розвитку аналітичного мислення, форм пізнання. Пізнанню піддане не тільки матеріальне, а й духовне, в тому числі й Атман. За допомогою логічних побудов Ньяя доводить необхідність перевтілення, досягнення мокші (спасіння).

Санкхья вважає, що Брахма не розсіяний в природі, а природа існує незалежно від духу. Це вже матеріалістична тенденція в розумінні світу. Вайшешика містить думки, близькі до атомістичної теорії.

Ведична література дає змогу простежити, як поступово увага давніх індійців переносилася з явищ зовнішнього світу на людину, її психіку, мислення. Вона справила великий вплив на розвиток індуїстських релігійно-філософських шкіл і релігійних течій. Ведичні книги вважають священними й пізніші ведичні релігії — брахманізм та індуїзм.

Розподіл вед на чотири не було випадковим — воно відповідало поділу жрецьких функцій на церемонії жертовного обряду. У момент такого обряду хотар, знавець Ригведи, призивав богів, вимовляючи відповідному випадку гімни. Удгатар, знавець Самаведи, супроводжував обряд необхідними піснями. Адхварью, знавець Яджурведи, робив обряд, супроводжуючи його необхідними формулами й заклинаннями. Спостерігач-Брахман контролював церемонію в цілому. Функції його, на думку деяких фахівців, трохи штучно зв'язувалися з Атхарваведой; не виключено, однак, що цей зв'язок — через жерців-атхарванів, що вважалися "виконавцями обрядів, що приносять благо", — була для тої епохи цілком виправданою й логічною [4, c. 41-42].

2. Особливості ведичної культури в Індії

Міфологічний пантеон ведичної релігії, як і відповідні архаїчні системи в інших культурах, налічував тисячі божеств. Серед них бог Сур'я (сонце), богиня Ушас (зоря), Варуна (божество вод і світобудови), бог жертовного вогню — Агні, бог вітру — Ваю, грози — Рудра, блискавки, грому та руйнівної стихії — Індра та інші. Але тут уже була і своя специфіка.

Обожнювання природи у ведичній міфології пов'язане з пріоритетом ідеї її цілісності, в якій зникає різноманітність складових. Тому так легко в подальшому розвитку індійська релігійна традиція переходить до обожнювання єдиного безособового принципу, що стоїть над усім і проймає все існуюче. Так, у текстах "Рігведи" ця ідея ще має своє уособлення в образах основних богів пантеону. Але вже у філософсько-релігійних уявленнях упанішад цей принцип стає безособовим космічним абсолютом — Брахмою чи Брахманом.

За космологічними ведичними уявленнями, світом править рита — впорядковуючий світовий закон. Завдяки риті сонце переміщується по екліптиці, змінюються пори року, розпочинається день після нічної темряви, тобто плине буття. Риті підвладні всі: і люди, і небожителі. Гарантами її ствердження як гармонізуючої та продукуючої сили природи є, за ведичними уявленнями, людські жертвопринесення. Тому культова практика жерців стала не лише засобом здобуття від богів різних благ для людей. Передусім вона забезпечує панування рити, отже є складовою світобудови. Звідси походить панівна для індійців ведичних часів ідея головного життєвого завдання людини як ретельної релігійності й жертовності. Однак із подальшим культурним розвитком пряме жертвопринесення трансформується через ідею тотожності рити й сатії -таких моральних якостей людини, як правдивість, чесність, вірність обов'язку, хоробрість, працелюбність, у символіку культового жертовного слова — релігійні формули, вимовляння мантр.

Людське й божественне підкорення риті полягає в наявності для кожного своєї дхарми — індивідуального життєвого завдання, індивідуального закону, обов'язку, в якому конкретизується рита. В подальшому цей принцип дхарми перетворюється на "закон карми", за яким кожна істота (чи то людська, чи то божественна) залежить від звершених нею раніше вчинків і справ.

Трансформація ведичних вірувань відбувалася протягом кількох століть через коментування жерцями ведичних текстів, філософське розроблення головних понять і світоглядних засад. Вже наприкінці ведичного періоду (близько VIII—VI ст. до н. є.) із ведичних гімнів (самхіт) і брахманів, араньяків та упанішад, які коментували й роз'яснювали їх, склалася релігійна система поглядів, ритуальних правил та соціальних норм, яка дістала назву "брахманізм".

У брахманах містилися правила жертвопринесення та їх теологічне обґрунтування, коментарі міфів і легенд. У них філософськи розроблялися ідеї першопричини світу, походження людини, факторів, що визначають цілісність природних процесів та явищ. У цих текстах аналізувалася ідея єдиного космічного абсолюту Брахмана. Творцями брахманів були жерці[2, c. 31-32].

Араньяки — тексти для відлюдників (аранья — буквально ліс), які залишали світ, щоб усамітнитися в лісі для пошуку духовних істин. Найсуттєвіша тема араньяків — нове бачення людської особистості, її можливостей і життєвого призначення. Тут уперше сформульоване поняття Атмана. На противагу безособовому абсолюту Брахману, Атман — це те власне, особисте, своє, в чому виражена сутність живого організму.

Упанішади (буквально "сидіти біля") — тексти, що виникли впродовж тривалого процесу осмислення головних принципів і положень ведичної літератури. їх інколи називають "ведантою", тобто "кінцем вед".

Осідання аріїв в Індії, контакт їх з місцевими племенами, взаємодія культур — все це вело до поступової трансформації стародавніх звичаїв і традицій, у тому числі релігійно-культурних. Цей процес чітко простежується на матеріалах найбільш пізньої із чотирьох вед — Атхарваведи. Дані Атхар- Ваведи свідчать про змішання арійських і місцевих доарійських подань і вірувань, про злиття всіх їх у єдине ціле. Природно, що в ході такого злиття були трохи зміщені багато акцентів, характерні для первісної ведичної релігії. Так, на передній план стала помітно виходити магія. Функції лікаря й чаклуна, майстри магічних обрядів були першорядними для жерців- атхарванов, посередництво яких рятувало людини від злих парфумів (асуров, ракшасов) і їхніх шкідливих чарів. Сила й значимість атхарванів були прямо пропорційні їхньої святості, а ц остання перебувала в строгій залежності від тапаса, тобто аскези, строгого пустельничества й самозречення, яким нерідко віддавалися атхарвани. У древній Індії почав виникати культ тапаса, аскези.Аскетам- Тапасья приписувалася чудодійна сила й влада над миром богів. Аскетизм став уважатися силою, здатної рухати миром, обновляти мири й рятувати їх від знищення. При цьому крайній ступінь аскези марнотрата похитнути навіть трони богів.

Магія й аскеза, що вийшли на передній план трохи видозмінили й саму основу ведичної релігії — практику жертвоприносин. Якщо колись гімни й пісні певцо-риши як би підкреслювали взаємна довіра й розуміння між людьми й богами, що відповідали добром на принесені їм жертви й благання, то тепер обряд жертвоприносини став приймати більше символічний і магічний характер. Пішли в минуле рясні криваві жертви, що, видимо, було в чималому ступені викликаний змінами в способі життя нащадків ариев, зі скотарів перетворилися в хліборобів і мали тепер меншу кількість худоби. На зміну їм прийшла умовність, символіка магічних жестів і заклинань. Обряд узливання соми також був замінений: у жменьку вареного рису капали масло й пряжене молоко; уважалося, що ця їжа, еквівалент древнього оп'яняючого напою, може споживатися лише брахманами, що знають Атхарваведу.

У пантеон Атхарваведи включаються деякі нові боги — скоріше всього або неарійські по походженню, або знову з'явилися. До числа перших відносять велика кількість богинь – як доброзичливих (небесна корова Мадхукаша; подающа їжу Вирадж), так і приносящих шкоду (оголена Арати, що присмоктується до сплячих чоловіків і віднімає в них силу; богині хвороб і нещастя Апва й Ниррити). У числі знову з'явилися — велика кількість божества абстрактно-абстрактно-відверненого характеру, божества- понять, божеств-категорій, що явно свідчило не тільки про тенденцію, що підсилилася, до магії й символіки, але й про виникнення серед жерців інтересу до розробки філософських абстракцій. Мова йде про появу таких богів, як Відень (у нього все поринає, з нього все виникає). Калу (час), Кама (любов, сексуальна Й практика), Скамбха (життя). На перше місце серед цих божеств-понять у пізньоведичний період усе більш виразно висувається Брахман ( Брахман-Абсолют, Брахман-жертва, Врахман-Магія й символіка обряду)[1, c. 44-45].

Висновки

Першою вивченою ідеологією Індії є релігія вед, що принесли із собою завойовники арії в XІІІ ст. до н.е.

В X- VІ ст. до н.е. це навчання було викладено в чотирьох збірниках (самхитах): Ригведа ("Книга гімнів"), Яджурведа ("Книга жертв"), Самаведа ("Книга пісень"), Артхарваведа ("Книга жерців"). Про народження гімнів самі співаки говорили як про результат важкої праці й божественного натхнення (після прийняття чарівного напою). Кожний гімн звернений до конкретного бога. Гімни дев'ятої книги "Ригведи" присвячені силі божественного напою — Соми. У ведах зустрічаються й побутові замальовки, і іронічні міркування про богів. Молитви вед виражають бажання багатства — їжі й чоловічого потомства, але в них же часто згадуються й способи його досягнення. Протягом майже всього першого тисячоріччя створюються коментарі до вед: "Брахмани" (ритуального характеру), "Араньяки" і "Упанішади" (філософського). До цієї літератури примикає й "веданта" — добутку по астрології, віршуванню, етимології й ін. Необхідність коментарів була викликана стародавністю мови вед. Але коментарі перетворювалися у філософські й інші міркування, що мали власні цілі. "Брахмани" обґрунтовували чільну роль жерця в суспільстві. В "Араньяках" і особливо "Упанішадах" переосмислюється подання про бога й міняється характер релігії: відбувається перехід від обожнювання природи й ритуальної діяльності до бога як духовному початку й релігії як духовно-інтелектуальній основі моральності й способу внутрішнього вдосконалювання. Ціль релігії покладається вже не в досягненні благополуччя, а в злитті з богом. Щоб ідейно об'єднати різнорідну тканину оповідання, створюється жанр сутри — короткий виклад якої-небудь проблеми.

Ведійські боги були уособленням сил природи й ієрархічного пантеону не становили: головним ставав той, у кому виникав нестаток. Молитва-заклинання, що вимовлялася при жертвопринесеннях позволяло прийти до відключення свідомості від зовнішнього світу й до вищої мети буддизму — нірвани (звільненню від перероджень). Буддизм заперечує загробне життя й існування душі.

Список використаної літератури

1. Історія світової культури [Текст] : навч. посібник / Л. Т. Левчук [и др.]. — 2-ге вид., перероб. і доп.. — К. : Либідь, 1999. — 367 с.
2. Левчук Л. Історія світової культури. Культурні регіони: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищ. закл. освіти / С.В. Головко (голов.ред.) — 3. вид., перероб.і доп. — К. : Либідь, 2000. — 520с.
3. Лосев I. В. Історія і теорія світової культури: Європейський контекст.— К., 1995.— 548 с.
4. Теорія та історія світової і вітчизняної культури / Ред. А.Бичко.-К., 1993.