Забезпечення ефективного захисту прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, дотримання розумного балансу релізації інтересів сторін(як позивача, так і відповідача) на засадах змагальності в процесі цивільного судочинства потребує постійного вдосконалення норм цивільно-процесуального законодавства. Оскільки забезпечення надійного захисту прав сторін значною мірою залежить від законодавчого створення умов для їхньої повної реалізації.

Таким чином, гарантування реалізації принципу змагальності є неможливим без забезпечення доступості судового захисту. Така обставина є особливо важливою в умовах зростаючої ролі суду і його існування як універсального інституту для вирішення будь-якого правового конфлікту. Адже, в змагальному процесі необхідною частиною доступності судового захисту варто виділити надання реальної кваліфікованої правової допомоги сторонам. В протилежному випадку, право на захист загрожує залишитися лише декларацією, а змагальність призведе до порушення прав та інтересів осіб, які не в змозі скористуватися послугами адвокатів, внаслідок їхнього низького матеріального стану.

Варто зазначити, що значення кваліфікованого представництва для забезпечення доступності правосуддя в змагальному процесі активно обговорювалося ще в період дії Статуту цивільного судочинства 1864[1, С.157]. Вищезазначене питаня розглядалося в аспекті значення представництва як для інтересів правосуддя в цілому, так і для сторвін в якості необхідної умови доступу до правосуддя.

В такому контексті, доцільним вбачається зазначити позицію Є.В.Васьковського, який стверджував, що громадяни суспільства не можуть не відчувати незабезпеченості своїх прав, якщо права сторона програє справу тільки тому, що протилежна сторона більш досвідчена в законах та у веденні справ, оскільки кожному члену суспільства загрожує небезпека потрапити принагідно в таке становище. [2, с.77]

Варто також зазначити, що в радянський період вчені висловлювалися за введення у ЦПК норми про обов’язкову участь адвоката у деяких видах цивільних справ. Так, на думку Ю.А.Куричева, участь адвоката необхідно гарантувати в таких випадках:1) якщо протилежною стороною, яка бере участь у справі виступає юридична особа; 2) якщо справа по першій інстанції розглядається судом другої інстанції або Верховним Судом СРСР; 3) коли при розгляді справи однією із сторін виступає особа, яка через фізичні або психічні дефекти неспроможна повноцінно захищати свої інтереси.

Враховуючи наукові позиції, в Конституції України, закріплено норми щодо здіснення правосуддя на засадах змагальності сторін, рівності усіх учасників цивільного процесу перед законом і судом, а також гарантування права на правову допомогу. Відповідно до ст.59 Конституції України у випадках передбачених законом, ця допомога надається безоплатно.

Але зважаючи на те, що інститут надання юридичної допомоги регулюється головним чином актами, які прийняті до початку судово-правової реформи, вищезазначена норма не отримала конкретизації у законодавчих актах, що в свою чергу не зовсім відповідає доступності до правосуддя як міжнародному стандарту. Деякі варіанти розв’язання проблеми доступності до правосуддя в даному аспекті є запропоновані в юридичній літературі, серед найдоцільніших з них можна виділити наступні:

1. Прийняття закону про оплату судових витрат малозабезпеченим громадянам із спеціального фонду. Коштами даного фонду можна було б здійснювати компенсацію витрат на отримання юридичної допомоги таких громадян.(згодом суми цих витрат можуть повертатись в бюджет за рахунок коштів сторони, що програла) [3, с.119].
2. Створення адвокатури, яка б забезпечувала представництво адвокатами, які отримували б оплату за рахунрк коштів бюджету; включення до складу витрат адвокатів неодержаних прибутків від надання безкоштовної юридичної допомоги або на пільгових умовах згідно з певними тарифами;
3. До часу вирішення проблеми надання кваліфікованої юридичної допомоги, закріпити в законодавстві додаткові процесуальні гарантії, які б забезпечували рівність сторін у процесі[4, с.41].

Для реалізації таких варіантів розв’язанння проблеми доступу до правосуддя першочергово необхідно здійснити пошук ресурсів для забезпечення професійного представництва для усіх малозабезпечених громадян. Тому важливою є перебудова системи надання безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам з точки зору сучасних пріоритетів соціальної реформи-надання допомоги тільки тим, хто її потребує.

Варто також зазначити, що вищезгадані прозиції науковців щодо розв’язання проблеми надання безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам нажаль не закріпленні не лише чинним законодавством[5, с.49],а й проектами Законів. Відповідно до проекту нового Закону України “Про адвокатуру” перелік випадків, надання безкоштовної юридичної допомоги, по-перше, є вкрай обмеженим. а по-друге, визначений як вичерпний. При цьому положення про право адвоката, адвокатського об’єднання приймати рішення про надання юридичної допомоги безкоштовно і в інших випадках, з урахуванням конкретних обставин, в даному законі відсутнє.

Таким чином, не передбачивши положення про порядок надання юридичної допомоги безкоштовно і в інших випадках, крім прямо передбачених в законі, законодавець не створив іншого порядку, що був би адекватним змінам у організації адвокатури. Відповідно до законопроекту безкоштовна юридична допомога надається лише особам, прибуток, яких становить нижче прожиткового мінімуму, по обмеженому переліку вимог (по справах про стягнення аліментів, відшкодування збитків, заподіяних смертю годувальника, каліцтвом або іншим ушкодженням здоров’я, пов’язаним з трудовою діяльністю).

Таким чином, навіть для осіб, що мають прибуток нижче прожиткового мінімуму, безкоштовне юридичне представництво по всіх інших категоріях цивільних справ, в тому числі трудових, пенсійних, житлових, законодавцем не передбачено.

За таких обставин, єдиною можливістю забезпечення зазначених осіб кваліфікованою юридичною допомогою у цивільних справах є створення умов, за яких адвокат, котрий прийняв на себе зобов’язання надання безкоштовної юридичної допомоги, мав би можливість отримати оплату за свою роботу хоча б у вигляді судових витрат при вирішенні справи на користь довірителя.

Для цього необхідно уточнити норму ст.84 Цивільного процесуального кодексу України, зокрема, в ній необхідно передбачити, що у випадку, якщо послуги представника були надані особі , яка бере участь у справі, на користь, якої прийняте судове рішення, оплата послуг представника стягується на його користь з особи, проти якої був винесений відповідний судовий акт.

Таке уточнення, по-перше дозволить компенсувати працю судового представника, який надав відповідні послуги, в усіх випадках, коли через ті, чи інші причини представник не стягував плати з довірителя, на користь якого винесене судове рішення; по-друге-розширити сферу безкоштовного судового представництва, оскільки всім судовим представникам, а не лише адвокатам, надається можливість компенсації за безкоштовно надану довірителю допомогу з судового представництва; по-третє плата стягується на користь безпосередньо представника, тобто особи, яка надала відповідні послуги, а не на користь адвокатського об’єднання.

При розгляді даного питання також необхідно звернути увагу на положення, що закріплені в Додатку до резолюції Комітету міністрів Ради Європи №78(8), відповідно до яких: ніхто не може бути позбавлений через перешкоди економічного характеру можливості використання або захисту своїх прав у судах. З цією метою будь-яка особа повинна мати право на необхідну юридичну допомогу у судовому розгляді, а відповідальність за фінансування юридичної допомоги шляхом встановлення правила про наступне відшкодування судовому представнику вартості відповідних послуг за рахунок сторони, яка програла, незалежно від того, була така допомога надана безкоштовно громадянину і ким саме-адвокатом чи юридичною фірмою.

Розмір витрат на представника також має безпосереднє значення для доступності до правосуддя. Оскільки не кожна особа в змозі сплачувати послуги адвоката, і крім того, якість таких послуг визначається в основному розміром плати. Таким чином, змагальність, “будучи дешевою для держави дорого обходиться сторонам”. А це, в свою чергу, породжує проблеми гарантій доступності до правосуддя.

Зокрема, можна говорити про декілька моделей оплати роботи адвокатів в світовій практиці. Для прикладу, П.Готвальд виділяє німецьку модель, згідно з якою ставки оплати послуг адвокатів встановлені та фіксовані законом, та англіську модель, яка припускає вільне визначення вартості послуг адвокатів(базується на погодинних ставках), у зв’язку з чим витрати на оплату представництва в Англії в середньому в 8-10 раз, більші ніж в Німеччині[6, с.105]. При цьому незважаючи на зростання числа адвокатів, як зауважує П.Готвальд, не спостерігається падіння їхніх ставок, витрати суспільства на оплату представництва в умовах вільного ціноутворення ростуть разом з кількістю юристів.

Варто також зазазнати про переваги фіксованих в законі ставок, оскільки така система дозволяє врівноважити як запити адвокатів, так і можливості суспільсьва оплачувати їхні послуги. Така система також є найбільш вигідною для суспільства, оскільки легко піддається контролю, адже як тарифи, так і підстави для надання пільг встановлені законом.

Окрім того, для вирішеня проблеми надання безкоштовної юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам на державному рівні, на мою думку, варто було б взяти до уваги практику, що запровадила Київська міська державна адміністрація, яка, у 2006р. виділила кошти у сумі 200 тисяч гривень для фінансової підтримки Київської міської муніципальної колегії адвокатів на забезпечення безоплатною правовою допомогою малозабезпечених верств населення м.Києва[7].

Підсумовуючи вище викладене, необхідно зазначити, що багатоаспектний характер проблеми доступу до правосуддя потребує і її нормотворчого вирішення. Оскільки, для вирішення економіко-правових питань доступу до правосуддя, необхідно підготувати спеціальний закон, який би інтегрував в собі всі положення про надання юридичної допомоги малозабезпеченим громадянам, а також передбачив би форми розв’язання даної проблеми.

Список використаних джерел:

1. Тимченко Г.П. Принципи цивільної юрисдикції: теорія, історія, перспективи розвитку. — К.: Юридична думка, 2006р;
2. Васьковский Е.В. Учебник гражданского процесса.- М.: Зерцало, 2003;
3. Халатов С.А. Представительство в гражданском процессе.- М.:Норма, 2002;
4. Шевчук П.І. Питання про доступність правосуддя та правової допомоги потребує законодавчого вирішення // Вісник Верховного суду України.-2000.-№2;
5. Кравчук В.М., Угриновська О.І.Науково-практичний коментар Цивільного процесуального кодексу України. — К.: Істина, 2006;
6. Здрок О.Н. Гражданский процесс зарубежных стран.-М.:Изд-во деловой и учебн. л-ры, 2005;
7. Розпорядження Київської міської державної адміністрації від 21.03.2006р. №498 “Про забезпечення правовою допомогою малозабезпечених верств населення м.Києва в 2006 році”.