Вдосконалення механізму функціонування апарату органу державної влади на прикладі Дарницької районної державної адміністрації
Вступ
1. Політична система, державне управління та регулювання на трансформаційному етапі розвитку держави
2. Державна політика як цілеформуючий фактор діяльності державного апарату та державної служби
3. Механізм держави, державний апарат і державна служба в системі державного управління
4. Соціальна природа державної служби
5. Основнi функцiї та напрямки роботи Дарницької районної державної адміністрації
6. Вдосконалення механізму функціонування апарату органу державної влади: Дарницької районної державної адміністрації
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Становлення України як суверенної, незалежної, демократичної та соціальної держави, вибраний нею курс на європейську інтеграцію зумовлюють необхідність суттєво підвищити дієвість системи державного управління та її підсистеми – державної служби. Демократичні перетворення, що відбуваються в країні, потребують нових підходів до формування механізмів функціонування державної служби, їх наукового обґрунтування та впровадження. Адже ефективна державна служба є одним з найважливіших чинників успішного проведення політичних, економічних та соціальних реформ.
Тому актуальним є дослідження державної служби як системного об’єкта, тобто її змісту, мети, структури, елементів та зв’язків, механізмів функціонування і розвитку. Пріоритетними стають питання покращання функціонування державної служби шляхом удосконалення механізмів мотивації, комунікації, організаційних перетворень, управління якістю. Наразі ці завдання покладаються на Головне управління державної служби України і його представництва в областях та Автономній Республіці Крим (АРК), інші державні інституції, громадянське суспільство. Практичні питання вдосконалення механізмів функціонування державної служби вирішуються в процесі діяльності центральних та місцевих органів виконавчої влади, державних установ під час як реалізації державної політики, так і безпосереднього надання адміністративних та управлінських послуг.
У період транзитивних перетворень механізми функціонування державної служби набувають стратегічного характеру і для вдосконалення потребують використання методології антикризового, інноваційного, комунікаційного менеджменту, менеджменту якості, організаційного управління, теорій мотивації. Проте наукове обґрунтування методології вдосконалення механізмів функціонування системи державної служби поки що є недостатнім.
Тема: «Вдосконалення механізму функціонування апарату органу державної влади на прикладі Дарницької районної державної адміністрації».
Мета:розкрити механізм функціонування та вдосконалення апарату органу державної влади на прикладі Дарницької районної державної адміністрації.
Завдання роботи:
— дати визначення політичній системі, державному управлінню та регулювання на сучасномуетапі розвитку держави;
— охарактеризувати державну політику як цілеформуючий фактор діяльності державного апарату та державної служби;
— показати механізм держави, державний апарат і державну службу в системі державного управління;
— визначити соціальну природу державної служби;
— розкрити основнi функцiї та напрямки роботи Дарницької районної державної адміністрації;
— окреслити шляхи вдосконалення механізму функціонування апарату органу державної влади, на прикладі Дарницької районної державної адміністрації.
1. Політична система, державне управління та регулювання на трансформаційному етапі розвитку держави
Політична система формує відповідну систему державного управління. В Україні становлення нової моделі державного управління відбувається з метою формування демократичної, соціальної, правової держави.
Управління справами суспільства, захист прав і свобод людини, визначення й реалізація основ державної політики, державних програм у сферах державного, економічного, екологічного, соціально-культурного, національного розвитку; забезпечення режиму законності; бюджет, фінанси, податки; охорона довкілля, громадського порядку та громадської безпеки, керування державною власністю, зовнішньоекономічна діяльність; координація питань охорони здоров’я, освіти, соціального захисту — все це, в основному й переважно, державна діяльність на основі застосування правових механізмів, які встановлюються органами державної влади України.
Управлінський характер і правова природа функцій держави полягають у тому, що саме державне управління набирає таких специфічних ознак:
— у процесі його формуються та реалізуються завдання, функції, інтереси держави та її суб’єктів і конституційні громадянські права, забезпечуються законні інтереси громадян;
— функції управління виконуються спеціальними суб’єктами, котрі формуються переважно державою;
— ці суб’єкти діють за дорученням держави;
— вони наділені необхідними повноваженнями державно-владного характеру;
— вони діють у межах компетенції, визначеної для них у відповідних правових актах;
— більшість варіантів управлінських зв’язків опосередковуються також іншими нормативними актами [8, с. 73].
Як зазначає В. Б. Авер’янов, у вітчизняній та зарубіжній літературі не сформувалося сталого та загальновизнаного визначення державного управління. Така сама думка висловлюється Г. Райтом [8, с. 73].
Розглядаючи державне управління як основний різновид соціального управління, В. В. Цвєтков визначає такі найхарактерніші ознаки державного управління:
— державне управління — це, передусім, соціальне, політичне явище;
— державне управління та державні органи, що здійснюють його функції, є складовою єдиного механізму державної влади;
— державне управління — це процес реалізації державної влади, її зовнішнє, матеріалізоване вираження і поза ним не існує. Зміст влади найяскравіше виявляється в державному управлінні [8, с. 74].
Г. В. Атаманчук, розглядаючи категорію «управління» в контексті державного управління, висловлює думку щодо доцільності визначення управління через термін «вплив», який вказує на головне в управлінні — «момент впливу на спосіб мислення, поведінку та діяльність людей» [8, с. 74].
Більш продуктивним, зазначає В. Б. Авер’янов, є розгляд управління як специфічного виду суспільної діяльності, визначення його характерних рис і ознак, не обмежуючись юридичною оцінкою. Представники загальносоціологічних наукових напрямів визначають управління як систематично здійснюваний цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому або на її окремі ланки на підставі пізнання й використання властивих системі об’єктивних закономірностей і тенденцій в інтересах забезпечення її оптимального функціонування та розвитку, досягнення поставленої мети [8, с. 74].
Цією дефініцією з погляду системного підходу визначається головне призначення державного управління — забезпечення функціонування і розвитку суспільства з метою досягнення певної мети.
Попередньо наведені ознаки та особливості характеризують процедурні аспекти державного управління. Тим самим створюється ситуація, коли державне управління опосередковано відокремлюється від об’єкта управління. Для державного управління об’єктом управління є суспільство, а не форма державної діяльності, спрямована на здійснення завдань та функцій держави, що полягає у виконавчій та розпорядчій роботі органів управління.
Треба зазначити, що державне управління пов’язане з реалізацією цілей і функцій держави. Поряд із цим, враховуючи політичну та юридичну природу державного управління, воно не є суцільно підпорядкованим процесу виконання функцій держави.
Державне управління має телеологічну природу з причини реалізації на практиці процесів цілевизначення, цілепокладання та ціледосягнення. Якщо процес цілевизначення в основному здійснюється політичною системою, то процеси цілепокладання та ціледосягнення — відповідно законодавчою та виконавчою гілками влади. Цілі держави підпорядковують собі функції держави. Тим самим функції державного управління мають телеологічний характер і пов’язані із забезпеченням та створенням майбутнього для народу і держави.
Цілі та функції як держави, так і державного управління виводяться з її конституції. Це співвідноситься з підходами західних учених-адміністративістів, що «управління не може бути визначене головним чином функціонально». У цій самій праці Ж. Ведель указує на первинність конституції держави у визначенні цілей та функцій держави [10, с. 80].
Тим самим державне управління має політичний (або телеологічний) та адміністративний аспекти. Перший з них полягає в цілепокладанні, другий — у цілездійсненні. Умовно можна говорити про політичне державне управління та адміністративне державне управління.
Враховуючи, що державне управління фактично означає управління справами суспільства з метою досягнення юридично визнаних цілей, а також підсумовуючи наведені ознаки та особливості державного управління, можна запропонувати такі його ознаки (рис. 1.1) [8, с. 75].
Наведені ознаки дозволяють запропонувати таке визначення категорії «державне управління».
Державне управління — це цілеспрямований організаційний та регулюючий вплив держави на стан і розвиток суспільних процесів, свідомість, поведінку та діяльність особи і громадянина з метою досягнення цілей та реалізації функцій держави, відображених у конституції та законодавчих актах, шляхом запровадження державної політики, виробленої політичною системою та законодавчо закріпленої, через діяльність органів державної влади, наділених необхідною компетенцією [10, с. 81].
Державне управління містить об’єктивні та суб’єктивні передумови свого здійснення. Державна служба, яка є певним засобом здійснення державного управління, також містить як об’єктивні (необхідність виконання та/або забезпечення виконання функцій держави та її органів), так і суб’єктивні (наявність здібностей, придатність до служби, професійна освіта тощо) передумови свого формування. Відповідальність за зміст управління мають нести ті, хто є суб’єктом управління. Суб’єктивне за змістом державне управління об’єктивно детерміноване тими умовами й факторами, у межах яких воно функціонує.
Важливим також є те, що державне управління існує для того, щоб пізнавати громадські потреби та інтереси, оцінювати та структурувати їх, ставити цілі, розробляти рішення й діяти з метою їх практичного вирішення. Тому соціальний механізм формування та реалізації державного управління можна зобразити єдиним ланцюгом взаємопов’язаних суспільних явищ, опосередкованим державою як суб’єктом управління:
потреби — інтереси — цілі — рішення — дії – результати [10, с. 82].
Сформовані політичною системою цілі держави реалізуються механізмом держави.
2. Державна політика як цілеформуючий фактор діяльності державного апарату та державної служби
Сукупність цілей, завдань і функцій держави, що нею практично реалізуються, засобів і методів, які при цьому використовуються, віддзеркалюють сутність держави. Їх формування, правове закріплення здійснюється політичною системою та виражається державною політикою.
Зазвичай під політикою (від грец. державні або громадські справи) розуміють соціальну діяльність у політичній сфері суспільства, спрямовану головним чином на досягнення, утримання, зміцнення та реалізацію влади . В інституціональному аспекті політика являє собою інституйовану групу інтересів певних політичних суб’єктів. До останніх відносять партії, класи, нації, професійні групи, індивідуумів, інші соціальні угруповання [9, с. 91].
Основні елементи політики подані на рис. 2.1.
У системно-структурному аспекті політика являє собою структуру політичних суб’єктів суспільства, а в системно-функціональному аспекті — інституалізацію та реалізацію політичних ідеалів, цілей, завдань, програм тощо.
Державна політика являє собою оптимальний синтез об’єктивних тенденцій суспільного розвитку і переважну більшість суб’єктивних тверджень людей про свої інтереси в ньому. Звісно вона дистанціюється від політики конкретних політичних сил, навіть тих, що у той чи інший момент є більшістю в представницьких органах влади. По-перше, необхідно, щоб її певною мірою поділяла і меншість, інакше будуть нездоланні труднощі в процесі її реалізації. По-друге, така політика повинна бути досить стійкою, стабільною, працювати на історичну перспективу. По-третє, вона повинна мати об’єднуючу основу, яка спрямована на позитивний розвиток суспільства [9, с. 92].
Інтегровано суспільні інтереси, певні правила їх реалізації викладені в Конституції України. Фактично вони характеризують основні ознаки держави, визначають суспільний устрій, являють собою цілі держави тощо.
Саме держава є визначальним суб’єктом. Тільки вона може здійснювати заходи, підпорядковані стратегічним національним інтересам, мета яких — цілеспрямоване формування громадянського суспільства з розвинутою економічною системою, підтримка розвитку його складових та нівелювання структурних диспропорцій, що неодмінно виникають у процесах формування та розвитку. Тим самим держава ототожнюється із суспільством, оскільки власне існування держави зумовлене стабільністю та гармонійним розвитком суспільства [9, с. 93].
Державна політика повинна закріплюватися державно-правовими актами, бути відомою і зрозумілою суспільству. Необхідно зауважити, що всі політичні проблеми врешті-решт мають інституційний характер, оскільки в державній політиці важливе юридичне оформлення політичних проблем, і що прогрес на шляху до реалізації державної політики можливий за інституційного контролю над владою.
Будь-яка державна політика реалізується в певних умовах з використанням адекватних їй засобів. Формулюючи сутність державної політики, актуально зазначити умови і засоби, які їй сприяють і можуть бути практично використані.
Серед умов доцільно виділити такі:
— державно-правові, які полягають у створенні узгодженого правового простору країни, певною мірою ідентичного, структурованого, який дозволяє максимально використовувати технології політичної, економічної, соціальної та іншої діяльності зі своїми особливостями та спеціалізаціями;
— соціально-психологічні, які включають у себе усвідомлення нових життєвих орієнтирів, відхід від ілюзій, від усього того, що не відповідає реаліям життя і не народжує розбудовчу енергію людей;
— діяльнісно-практичні, коли рішення, дії, операції, процедури, вчинки тощо спрямовані на досягнення цілей державної політики та здійснюються в її руслі, «просувають» цю політику і наочно розкривають її цінність для суспільства [9, с. 95].
Питання формалізації, закріплення та реалізації політики в демократичній, соціальній, правовій державі стають найбільш актуальними в процесі створення громадянського суспільства, а точніше — створення державою умов для формування та розвитку громадянського суспільства.
Громадянське суспільство — це вільне, демократичне, правове, цивілізоване суспільство; це ринкове багатоукладне конкурентне суспільство зі змішаною економікою, суспільство ініціативного підприємництва, розумного балансу інтересів різних соціальних прошарків.
Незважаючи на ситуацію тієї чи іншої країни, можна навести найбільш загальні ідеї та принципи громадянського суспільства. До них належать:
— беззаперечне визнання та захист прав людини і громадянина;
— економічна свобода, різноманітність форм власності, ринкові відносини;
— рівність усіх перед законом, надійна правова захищеність особи, свобода слова та друку, незалежність засобів масової інформації, невтручання держави в особисте життя громадян, їхні взаємні обов’язки;
— правова держава, заснована на принципах легітимності та демократичного характеру влади, поділу та взаємодії різних гілок влади, політичного та ідеологічного плюралізму, наявності легальної опозиції, політичного партнерства;
— соціальна держава, що забезпечує умови для достатнього рівня життя, соціального партнерства [9, с. 96].
Громадянське суспільство зі своєю багатоманітністю суб’єктів, плюралізмом ідеологій тощо не може мати багато політик, не може змінювати напрями свого розвитку, не може служити то одним, то іншим прошаркам суспільства. Саме для цього найактуальнішим постає політичне і соціальне партнерство. Цим об’єднуючим, інтегруючим і компромісним явищем є розроблені та законодавчо визнані стратегічні, тактичні та оперативні цілі, що являють собою основу державної політики.
У формуванні державної політики важливим елементом є визначення загального інтересу та волі більшості громадян. Воно здійснюється: волевиявленням народу під час проведення виборів Президента України, народних депутатів і депутатів органів місцевого самоврядування, референдумів; волевиявленням суб’єктів політичної системи, особливо під час формування фракцій у Верховній Раді України, виборчих блоків, об’єднань і рухів у період виборчих компаній; впливом професійних спілок, об’єднань суб’єктів господарювання, професійних і соціальних угруповань тощо [9, с. 97].
Засоби реалізації державної політики досить різні: від запровадження та ефективного використання різноманітних форм власності, ринкової економіки до удосконалення систем інформації, освіти і виховання тощо. Політика безпосередньо та діалектично пов’язана з мораллю, духовною, релігійною та іншими сферами суспільного життя.
Оскільки в державній політиці віддзеркалюються докорінні інтереси суспільства, вона справедливо вважається концентрованим вираженням економіки. Але оскільки державна політика має певну відносну самостійність, вона активно впливає на економічну сферу суспільства.
Першоосновою регулювання всіх інтересів є окремий напрям державної політики (можна виділити такі напрями загальної державної політики: економічний, соціальний, національний, демографічний, аграрний, культурний, військовий) — державна економічна політика, яка реалізується в кожний конкретний період часу.
Державна економічна політика являє собою компроміс між численними та різноманітними інтересами з метою досягнення максимального «блага» в межах існуючого суспільного устрою. Стисло зміст сучасної економічної політики можна визначити як реформування матеріального і духовного виробництва та соціальних умов життя на основі науково-технічного прогресу (нових технологій), проведення структурних реформ і взаємовигідного розподілу праці з іншими країнами.
Державна економічна політика має:
— носити системний характер, бути тільки комплексною та охоплювати всі сфери людської життєдіяльності;
— ґрунтуватися на власних матеріальних, фінансових, енергетичних, кадрових та інших ресурсах з урахуванням міжнародного розподілу праці;
— створювати умови для вирішення соціальних проблем населення, зокрема розширення і зміцнення «середнього класу», який виступає реальною та зацікавленою силою правової держави і громадянського суспільства;
— залучати людей до справи і завдяки цьому нівелювати соціальне та політичне напруження; сприяти рівноправному діловому і взаємовигідному співробітництву всередині країни — між її складовими частинами, ззовні — з іншими країнами;
— викликати у людей почуття гідності, гордості та віри в себе [9, с. 99].
Навіть за умови базисного характеру економіки її рівень і розвиток визначаються економічними джерелами і чинниками, політичними, соціальними, правовими регуляторами свідомості та поведінки людини. Їх урахування дасть змогу державі впливати на чинники суспільних процесів, регулювати їх, тим самим впливати на суспільство та політичну систему.
Метою державної економічної політики є досягнення максимально можливого добробуту суспільства шляхом всебічного розвитку соціально-економічної системи та забезпечення соціальної і політичної стабільності. Справжня державна політика неодмінно виходить на людину, зачіпає її та сприяє задоволенню її потреб. Вона може бути здійсненою лише тоді, коли стане добровільним здобутком усіх громадян.
Зазначене обумовлює важливість процесу формування, законодавчого закріплення та реалізації державної політики, у тому числі й економічної. Невід’ємною складовою є також контроль за виконанням державної політики. Визначення засад державної політики, затвердження програм економічного, науково-технічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля належить до сфери діяльності Верховної Ради України (ст. 85 Конституції України). Верховна Рада України також розглядає і приймає рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України (ст. 85, п. 11 Конституції України) [6, с. 35].
Тим самим прерогатива розроблення державної економічної політики належить законодавчій владі. При цьому ефективність її діяльності полягає як у здатності визначати стратегічні і тактичні цілі, розробляти напрями та завдання економічної політики, так і в прийнятті відповідної законодавчої бази.
Адекватність і своєчасність законодавчої діяльності забезпечуються не тільки професійним аналізом соціально-економічного стану держави, а й здатністю вироблення і дотримання об’єктивно зумовленого суспільного інтересу, врахування економічних передумов і можливих наслідків упровадження законодавчих актів.
Реалізація останніх належить до функцій виконавчої влади.
Отже, взаємодія і взаємосприяння законодавчої та виконавчої гілок влади є критично актуальними для формування і запровадження державної економічної політики, особливо в умовах трансформаційного періоду, що характеризується нестабільністю економічного та соціального стану суспільства.
Розглянемо процес формування державної політики. Її засади формуються на підставі конституційних положень, щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє та зовнішнє становище України, актів Верховної Ради України та довгострокових програм розвитку. Саме в них на підставі аналізу економічної, соціальної та політичної ситуації на засадах дотримання основних цілей і ознак держави формуються пріоритетні напрями економічного та соціального розвитку держави.
Існуюча система державного регулювання економіки в умовах ринку склалася внаслідок тривалої еволюції і являє собою сукупність методів, засобів, форм регулювання та управлінських структур, що їх реалізують. Державна економічна політика відтворює сутність державного регулювання економіки. Вона містить механізми цілепокладання, що перетворюють внутрішні та зовнішні інтереси і потреби на цілі та підцілі політики, механізми оперативного управління різними видами діяльності з реалізації цілей та контролю за результатами запровадження політики.
Світовий досвід засвідчив, що системи державного регулювання економікою різноманітні, кожна країна має свої національні особливості та конкретні завдання даного етапу розвитку.
Підсумовуючи, можна сказати, що цільові настанови в економічній діяльності держави спрямовуються на запровадження принципів результативності, ефективності, рівності між суб’єктами господарювання і стабільності економічного та соціального розвитку суспільства. Реалізація цих принципів передбачає створення умов для виробництва зростаючої кількості товарів і послуг на технологічній основі, що постійно удосконалюється; мінімізацію витрат в умовах використання обмежених матеріальних і виробничих ресурсів; зміцнення позицій держави на світовому ринку; створення робочих місць для тих, хто бажає та може працювати. Це передбачає і економічну свободу для всіх видів господарської діяльності, споживачів і продавців на ринку, щоб вони мали свободу вибору [6, с. 37].
Державна економічна політика, віддзеркалюючи вплив держави на економічний та соціальний стан, включає:
— розробку та запровадження правових засад функціонування економічної системи в ринкових, соціально орієнтованих умовах (питання власності, податків, прожиткового мінімуму тощо), тобто держава визначає «правила гри» юридичних і фізичних осіб на ринку. Так, законодавство, що базується на принципі «все дозволено, що не заборонено», надає таким чином підприємцям широке поле діяльності. Те, що не заборонено, вирішується шляхом запровадження процесуальних норм вирішення проблеми;
— визначення пріоритетів макроекономічного розвитку, тобто формулювання діагностованих за певними критеріями цілей, забезпечення їх реалізації необхідними ресурсами, оцінка соціальних, економічних, екологічних та інших наслідків реалізації цих пріоритетів;
— реалізацію соціально-духовних цінностей, оскільки різні наші закони, наслідки господарської діяльності мають сенс тільки в тому разі, якщо вони спрямовані на задоволення потреб громадянського суспільства;
— регулювання економічної діяльності для досягнення визначених цілей шляхом підтримки функціонування ринкового механізму, тобто регулювання співвідношення сукупного попиту та сукупної пропозиції.
Реалізуючи проблеми державного регулювання, державна економічна політика визначає такі напрями:
— регулювання капіталовкладень (інвестиційна, кредитна, грошова, податкова, митна, антиінфляційна політика, політика регулювання доходів);
— регулювання збуту (фіскальна, кредитна, податкова, митна, антиінфляційна політика);
— регулювання ринку робочої сили (соціальна політика, політика регулювання доходів тощо);
— стимулювання науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (інвестиційна, кредитна політика тощо) [6, с. 38].
Державна економічна політика певним чином визначає й інші складові державної політики. Вони конкретизуються й ресурсно забезпечуються бюджетною резолюцією, що приймається Верховною Радою. Саме цими етапами затверджується визначення та забезпечення реалізації пріоритетних напрямів, тобто реалізуються функції політичної влади щодо розробки політики.
Необхідно зауважити, що управління економікою ринковими методами є основною ціллю та змістом економічної політики держави. Це твердження стосується як держави в цілому, так і вищого органу виконавчої влади — Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування.
Законодавче закріплення державної політики, у першу чергу економічної, має суто практичне значення: закріплення основних напрямів економічної політики дозволяє не тільки сприяти визначенню стратегій і тактик суб’єктів господарювання, тобто організаційно-діяльнісному забезпеченню реалізації основних економічних інтересів, а й захистити їх від свавілля, у тому числі державного.
Державна політика має формуватися в розрізі програми Президента України, яка опосередковано схвалюється всім народом України шляхом всенародних виборів. Певна її конкретизація здійснюється у щорічних посланнях Президента України [6, с. 39].
Конкретна політика Кабінету Міністрів України визначається його програмою діяльності. Вона має нормативний характер, оскільки конкретизує основні чинники та показники його економічної політики на певний період, визначає межі втручання держави в економічну сферу та базові характеристики дій Уряду у сфері економіки та регулювання ринку. Це — пріоритети інвестиційної політики, основні показники монетарної, фіскальної, цінової, кредитної, тарифної, податкової політики, показники з використання державної власності, квоти, дотації тощо.
Статусу нормативного документа Програма діяльності Кабінету Міністрів України набуває після її схвалення Верховною Радою України. Поряд із цим вона не має директивного значення для суб’єктів господарювання крім тих, що адміністративно підпорядковані органам виконавчої влади або мають державну частку майна.
Програма діяльності Кабінету Міністрів України інтегрує програми діяльності центральних органів виконавчої влади, Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних державних адміністрацій, враховує пріоритетність виконання загальнодержавних програм.
Необхідною передумовою вироблення проекту програми діяльності органу виконавчої влади є врахування інтересів усіх основних економічних суб’єктів, діяльність яких або певна складова майна перебуває у сфері впливу цього органу, та можливих реакцій на неї. Дієвим засобом такого врахування є формування корпоративних інтересів інституціалізованими об’єднаннями економічних суб’єктів — створеними об’єднаннями суб’єктів господарювання на рівні галузі чи економіки в цілому.
Розробка проектів програм діяльності органу має базуватися також на аналізі соціальних та економічних проблем сфери впливу під час консультацій між зацікавленими органами, на визначенні пропозицій щодо цілей діяльності конкретного органу, основних параметрів їх діагностування та шляхів їх досягнення.
При цьому різні варіанти досягнення цілей органу мають бути науково, економічно, організаційно та адміністративно обґрунтовані, тобто визначені критерії досягнення цілей, витрати, засоби та механізми контролю з відповідними витратами на їх здійснення, засоби адміністративного та економічного впливу, достатні для запровадження цілей, оцінка ризиків, пов’язаних із чинниками, що існують поза впливом органів виконавчої влади.
Перед поданням проекту програми діяльності органу до Кабінету Міністрів України доцільно його узгодити із зацікавленими структурами державного апарату, Міністерством економіки щодо відповідності пріоритетним напрямам, державним програмам і Міністерством фінансів щодо забезпечення фінансової можливості його реалізації.
Подання цього проекту до Кабінету Міністрів завершує підготовчий етап, дає змогу вищому органу виконавчої влади узгодити основні цілі органів між собою та оцінити проекти діяльності щодо їх адекватності пріоритетним напрямам, викладеним у Посланні Президента України та в бюджетній резолюції Верховної Ради.
Схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України Верховною Радою є підґрунтям для розробки проекту бюджету та оцінки його щодо відповідності визначеним пріоритетам і прийнятності для виконання з фінансового погляду.
Після прийняття Верховною Радою Закону України «Про Державний бюджет України» настає період реалізації Програми діяльності Кабінету Міністрів. Найбільш актуальними стають проблеми узгодження дій різних центральних органів виконавчої влади, нівелювання негативних зовнішніх і внутрішніх впливів, раціонального і своєчасного ресурсного забезпечення заходів Програми [6, с. 39].
Процеси формування та закріплення державної політики, зокрема економічної, здійснюються переважно у структурах державного апарату — органах державної влади — та виконуються державними службовцями. Це висуває вимоги високого професіоналізму щодо діяльності працівників органів державної влади та місцевого самоврядування, а також нормативного врегулювання процесуальних регламентів формування, закріплення та реалізації положень державної економічної політики.
Таке нормативне врегулювання діяльності на різних рівнях виконавчої влади дозволяє залучити механізми, що використовують не тільки правові (юридичні) норми, а й квазіправові засоби — норми пруденціального (справедливого) характеру, що унормовуються процесуальними регламентами. Завдяки цьому діяльність державного апарату кожного організаційно-правового рівня з формування та реалізації державної економічної політики підпадає під правове врегулювання та контроль, що дає змогу об’єктивно оцінювати її ефективність. Такий захід отримав назву «принцип заміни ненормативних заборон процесуальними нормами» [6, с. 40].
Особливій процесуальній регламентації підлягають процеси прийняття рішень щодо реалізації проголошеної державної економічної політики. Це стосується механізмів висунення та юридичного закріплення цілей, підготовки альтернатив, їх оцінки та вибору за чітко визначеними та наперед заданими критеріями.
Застосування та поширення використання цього принципу сприятиме виконанню загального й важливого завдання забезпечення ефективності діяльності державного апарату, зміни іміджу державної служби, формування нової управлінської культури державних службовців.
В умовах трансформаційного періоду реалізація державної політики, у тому числі й економічної, вимагає значно більшого впливу держави, ніж властивий державам зі сталою ринковою економікою. Цілі, заходи, засоби, методи, технології тощо з реалізації політики постійно перебувають у динаміці, що має супроводжуватися адекватними і навіть випереджаючими змінами цільових, функціональних, структурних, елементних, комунікаційних, управлінських, процесуальних настанов державного апарату та державної служби [6, с. 40].
3. Механізм держави, державний апарат і державна служба в системі державного управління
Поняття «механізм держави» тісно пов’язане з категорією «державний апарат» (рис. 3.1). Останню прийнято вживати у двох значеннях — широкому та вузькому. У широкому значенні поняття «державний апарат» як сукупність усіх органів державної влади збігається з визначенням механізму держави, ідентичному їй. У більш вузькому значенні під державним апаратом розуміють апарат державного управління. Саме в цьому значенні як сукупності виконавчо-розпорядчих, управлінських органів використовується термін «державний апарат» у науці адміністративного права [8, с. 86].
Рис. 3.1. Механізм держави та державний апарат
Доцільно уточнити визначення категорії «державний апарат» з погляду його використання у сфері державного управління та державної служби, а саме: державний апарат — публічно-правова інституціональна система органів державної влади, їх територіальних та внутрішніх підрозділів, посад державних службовців у цих органах.
Поняття механізму держави розкривається через характерні риси чи якості, що дають змогу відокремити його від недержавних структур у політичній системі суспільства.
По-перше, механізм держави — це система органів державної влади, заснована на єдності принципів його організації і діяльності, закріплених у конституції держави.
По-друге, механізм держави характеризується складною структурою, що відображає певне місце, яке посідають у ній різні органи державної влади, їх співвідношення та взаємозв’язки. При цьому необхідно враховувати, який системовизначальний чинник структури державного механізму в відповідних історичних умовах даної держави закріплений в її конституції [8, с. 87].
Так, у ст. 6 Конституції України закріплений принцип поділу влади на законодавчу, виконавчу і судову. Також визначено, що Президент України є главою держави, Верховна Рада України — єдиний законодавчий орган, Кабінет Міністрів України — вищий орган виконавчої влади.
По-третє, між державним механізмом і функціями держави існує тісний зв’язок. Функції сучасної держави здійснюються, одержують своє реальне втілення за допомогою державного механізму як сукупності органів державної влади та їх придатків [8, с. 87].
Разом із тим, від функцій держави залежить структура державного механізму, вони безпосередньо впливають на виникнення, розвиток і зміст діяльності тих чи інших органів держави.
По-четверте, механізм держави для забезпечення покладених на нього завдань управління справами суспільства, впливу на складні соціально-економічні процеси і сфери, виконання пов’язаних з цим державних функцій має необхідні матеріальні засоби, так звані «матеріальні придатки», на які спираються у своїй діяльності окремі органи державної влади та органи місцевого самоврядування і без яких не може обходитись жодна держава.
Особливість цих придатків у тому, що вони виділяються в механізмі держави не як самостійні частини (елементи), тобто не як органи державної влади, а саме як «матеріальні придатки» останніх. До них належать різні матеріальні цінності, бюджетні кошти, майно, споруди, підсобні приміщення, а також підприємства, установи, організації, що необхідні для функціонування органів державної влади. До розглянутих матеріальних засобів, «матеріальних придатків» механізму держави, не входять партії, профспілки та інші громадські об’єднання. Їх не слід змішувати. Останні співвідносяться з державним механізмом як складові елементи єдиної для даного суспільства політичної системи [8, с. 89].
Узагальнення наведених ознак дозволяє дійти такого висновку: механізм сучасної держави — це просякнута єдиними, законодавчо закріпленими принципами, заснована на розподілі влади і наявності необхідних матеріальних придатків система органів державної влади та місцевого самоврядування, яка здійснює завдання і функції держави або забезпечує їх здійснення [8, с. 90].
Механізм держави заснований на певних принципах. Їх можна розподілити на загальні, що належать до механізму держави в цілому, і часткові, дія яких поширюється лише на окремі ланки державного механізму, певні органи або групи органів.
Загальні принципи, у свою чергу, прийнято ділити на дві групи. До першої належать принципи, закріплені в конституції держави, до другої — принципи, сформульовані в законодавчих актах, що визначають функціонування органів державної влади.
Перша група охоплює конституційно визнані принципи організації та діяльності механізму держави: народовладдя, гуманізм, поділ влади, законність тощо.
Принцип народовладдя в Україні проявляється в демократичній організації держави, республіканській формі правління, за яких носієм суверенітету та єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює свою владу по різних каналах, у тому числі й безпосередньо через вибори Президента України, народних депутатів єдиного законодавчого органу — Верховної Ради, депутатів органів місцевого самоврядування. Проте чільне місце в низці засобів з реалізації цінностей суспільства, що визначені політичною системою, посідає механізм держави в особі об’єднаних ним органів державної влади та місцевого самоврядування.
Принцип гуманізму в формуванні та діяльності механізму держави ґрунтується на конституційно визначеній ознаці України як соціальної держави. Її політика спрямована на задоволення духовних і матеріальних потреб особистості, забезпечення добробуту людини і суспільства.
Конституція України вперше в основах конституційного ладу проголосила, що людина, її права і свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання та захист прав і свобод людини та громадянина — обов’язок держави. Ця конституційна вимога звернена до всіх без винятку органів державної влади та місцевого самоврядування, до кожного державного службовця. Це положення знаменує принципову зміну у взаємовідносинах громадян і держави. Разом з тим, зміни не можуть відбутися водночас, але важливо, що Конституція гарантує новий магістральний шлях розвитку України та визначає принципи формування всієї системи державного управління, зокрема механізму держави.
Принцип поділу влади, за яким державна влада здійснюється на засадах поділу на законодавчу, виконавчу та судову, передбачає самостійність органів, що належать до різних гілок влади, їх здатність забезпечити механізм стримувань і противаг з метою запобігання надмірного посилення чи піднесення якої-небудь з гілок над іншими, захоплення ким-небудь влади або присвоєння владних повноважень [8, с. 90].
Ефективне функціонування влади вимагає її неподільності. Влада повинна бути єдиною. Тому з позицій системного підходу необхідно мати на увазі поділ, точніше розмежування, функцій різних гілок влади, їх завдань і повноважень. Даний принцип являє собою системно-інтегруючий фактор механізму сучасної української держави.
Принцип унітарного державного устрою характеризується єдиною структурою державного апарату на всій території країни. Повноваження органів державної влади поширюються на всю територію країни, здійснюється централізація всього державного апарату і запроваджується прямий чи опосередкований (побічний) контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Усі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий статус і однакові взаємовідносини з вищим і центральними органами виконавчої влади, не маючи будь-якої політичної самостійності. У країні існують: єдине громадянство; єдина система права; єдина система виконавчої влади; єдина судова система; єдина система здійснення контрольно-наглядових функцій — прокуратура; єдина система податків тощо.
Залежно від того, який вид контролю здійснює виконавча влада за органами місцевого самоврядування, унітарні держави розподіляються за цією ознакою на централізовані та децентралізовані.
Принцип законності містить у собі обов’язковість дотримання та виконання вимог Конституції України та її законів. Згідно з Конституцією України органи державної влади та посадові особи, рівно як і органи місцевого самоврядування, громадяни та їх об’єднання зобов’язані дотримуватися Конституції та законів України.
Стосовно організації та функціонування механізму держави цей принцип містить такі вимоги:
— верховенство закону та безпосередня дія конституційно закріплених прав і свобод людини та громадянина, здійснення всіх владних повноважень виключно на основі законів і відповідних підзаконних нормативних актів;
— особлива відповідальність органів держави та державних службовців за забезпечення законності, прав і свобод громадян, гарантій від необґрунтованого притягання їх до відповідальності або незаконного позбавлення тих чи інших благ;
— рішуче припинення різних порушень закону, від кого б вони не йшли; неминуча відповідальність за скоєні злочини та інші правопорушення [8, с. 92].
4. Соціальна природа державної служби
Державна служба в Україні визнається одним із важливіших інститутів у справі формування і розвитку державності, від якого залежать функціонування всієї суспільно-політичної системи, вирішення різноманітних завдань і здійснення функцій сучасної держави.
Державна служба являє собою складне соціальне явище. Вона вбирає в себе ряд аспектів, включаючи економічний, політичний, правовий, соціальний, організаційний, кадровий. Усі вони віддзеркалюють багатогранність державної служби як сфери професійної діяльності державних службовців із забезпечення виконання повноважень державних органів [13, с. 283].
Упродовж еволюції людства служба як взаємопов’язаний із ним інститут відбивала всі якісні зміни організації людської життєдіяльності, розвиваючись у рамках суспільства і заради суспільства.
На ранньому етапі розвитку цивілізації внаслідок розвитку виробничих сил відбувся поділ праці, що дало поштовх до виникнення певних соціальних груп, кожна з яких знайшла певну нішу. У результаті цієї соціальної стратифікації виокремилися люди, що займалися безпосередньо певною службою ще задовго до появи держави. Раніше за трьох великих поділів праці відбувся ще один — поділ людської діяльності на розумову (зокрема служба) і фізичну (виробництво).
Служба, функціонуючи як невід’ємна частина суспільного життя, існувала поряд з виробництвом і забезпечувала його в інтелектуальному аспекті. Поряд із цим, службова діяльність забезпечувала і інші форми соціального життя суспільства: організацію захисту держави, охорону безпеки і порядку, налагодження зовнішніх відносин тощо.
Державна служба як спеціалізована сфера діяльності державних службовців виникає разом з державою як властива для неї складова. Як відомо, держава з’являється на такій стадії розвитку суспільства, коли виникає об’єктивна необхідність політичного регулювання суспільного життя. Причини, що викликали до життя державу, лежать і в основі виникнення державної служби.
Передусім державна служба виникла внаслідок об’єктивної необхідності для політичної влади мати спеціальний апарат управління, здатний здійснювати державні функції. Для цього належало із загальної маси населення виділити спеціальну групу осіб, підготувати їх до професійної діяльності, поставити в особливо привілейоване становище і зробити надійним знаряддям здійснення державної політики.
Слід також мати на увазі, що більш-менш розвинена державна служба виникає на такій стадії розвитку державності, коли відбувається істотний поділ праці між владою і апаратом управління, між особами, що обіймають політичні посади, і тими, хто виконує свої обов’язки в системі державної служби на професійній основі. Влада, що представлена політичною елітою, бере на себе функцію вироблення внутрішньої і зовнішньої політики, апарат управління, чиновники — функцію реалізації цієї політики. Отже, державна служба виступає як особливий вид праці, що є результатом її поділу [13, с. 284].
Внаслідок цих обставин і виникла державна служба як спеціалізована сфера діяльності державних службовців. З появою держави сутність державної служби стала зводитися до адміністрування, тобто держава здійснювала управлінську діяльність через органи державної влади і державних службовців.
У міру історичного розвитку державна служба ускладнюється, удосконалюється, перетворюючись поступово в цивілізовану професійну форму здійснення функцій держави. Як показує історичний досвід, створення професійної державної служби становить відносно тривалий процес.
Історія розвитку державної служби свідчить про залежність її соціальної природи від характеру держави як політичної надбудови над економічним базисом суспільства.
Давно встановлено, що держави бувають різного типу. За класовою природою вони поділяться на рабовласницькі, феодальні, буржуазні, соціалістичні; за формою правління — на монархічні, республіканські, президентські, парламентські; за устроєм політичної організації — на унітарні, федеративні, конфедеративні; за характером політичного режиму — на демократичні, авторитарні, тоталітарні, диктаторські, деспотичні, ліберальні тощо [13, с. 284].
Державна служба є копією, точним зліпком існуючих типів держав з притаманними ним різного роду властивостями. Залежність державної служби від природи держави, від властивого їй політичного режиму показав у своїх працях М. Вебер. Він виокремив три типи легітимного панування: раціональний, патріархальний і харизматичний — кожен з яких є виразом специфіки країн з різним суспільно-політичним ладом [13, с. 284].
Раціональний тип політичного панування був властивий в його час найбільш розвинутим країнам буржуазної демократії, таким як США, Англія, Франція. Управління державними справами в цих країнах здійснювалося професійно підготовленим апаратом чиновників. За патріархального типу політичного панування, характерного переважно для феодальних країн, пріоритетом є визнання своєрідної «святості», незмінності «з давніх часів існуючих порядків». Служба управління за такого панування має чітку ієрархію за схемою: начальник, штаб управління, підлеглі-піддані. Апарат управління формується не за принципом ділової компетенції, а на основі особистої відданості. Вірність керівнику, пану є основою і для просування службовими сходами. За такого типу держави відсутнє по суті формальне право, воно підміняється свавіллям правителя. Чим більший страх відчувають слуги перед існуючою системою покарання, тим більш ревно виконують вони свої обов’язки. Пан має право їх милувати й карати [13, с. 285].
До третього типу М. Вебер відносив харизматичне панування. Воно властиве країнам з авторитарним типом правління.
Соціальна природа державної служби визначається також соціально-класовим складом державних службовців. Будь-яка держава прагне створити державну службу як надійний інструмент здійснення своєї політики. Надійність державної служби в класовому суспільстві визначається соціальним складом чиновників, їх належністю до владного класу або тих соціальних шарів суспільства, які цей клас підтримують, поділяють з ним відповідальність за загальний стан справ. Звичайно в цьому випадку використовується становий принцип комплектування апарату управління, державних структур.
Соціальний характер інституту державної служби офіційно визнаний шляхом закріплення основ організації і здійснення державної служби в конституціях сучасних демократичних держав. Цьому сприяла та обставина, що право на державну службу було віднесене Загальною декларацією прав людини 1948 р. до природних і невід’ємних прав людини. Стаття 21 Загальної декларації проголошує: кожна людина має право брати участь в управлінні своєю країною безпосередньо або через вільно обраних представників; кожна людина має право рівного доступу до державної служби у своїй країні [13, с. 285].
Тільки на демократичному етапі розвитку суспільства держава забезпечує загальнодоступність державної служби. Нині принцип рівного доступу громадян до державної служби закріплений у ст. 38 Конституції України, Законі України «Про державну службу» [13, с. 286]. Державна служба формується в нашій країні, як і в інших країнах, за рахунок громадян суспільства незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, расової і національної належності, статі, політичних поглядів, релігійних переконань, місця проживання, які одержали відповідну освіту і професійну підготовку та пройшли в установленому порядку конкурсний відбір або за іншою процедурою. Для того щоб отримати посаду, громадянин повинен бути не молодшим 18 років, володіти державною мовою і мати відповідні соціально-етичні та професійні якості. Це дасть йому змогу успішно вирішувати службові завдання і виконувати обов’язки, що покладаються державною посадою.
Таким чином, витоками державної служби є соціальні умови її формування і розвитку. Її соціальна природа повністю визначається характером політичного устрою суспільства, особливостями держави, складом державних службовців як найбільш послідовних виразників і провідників державної волі.
Державна служба є видом суспільно-корисної діяльності. Соціальний характер державної служби правової, демократичної держави визначається її природою, метою, функціями і принципами організації. Тобто державна служба в сучасному вузькому розумінні розглядається не як служіння державі, а як професійна діяльність щодо забезпечення виконання функцій і повноважень держави.
5. Основнi функцiї та напрямки роботи Дарницької районної державної адміністрації
Голова Дарницької районної державної адміністрації — Сташук В.Ф. очолює Дарницьку районну в м. Києві державну адміністрацію, здійснює керівництво її діяльністю, несе персональну відповідальність за виконання покладених на райдержадміністрацію завдань і здійснення нею своїх функцій та повноважень згідно з Конституцією України, законами України “Про місцеві державні адміністрації”, “Про столицю України – місто-герой Київ”, іншими законами України, постановами Верховної Ради України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, завданнями , викладеними у Посланні Президента України до Верховної ради України та у Програмі діяльності Кабінету Міністрів України, рішеннями Київської міської ради, розпорядженнями Київської міської державної адміністрації, за здійснення повноважень Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації з питань забезпечення оборонної роботи, законності і правопорядку, використання та охорони земель, лісів, води, атмосферного повітря та інших природних ресурсів, землекористування, приватизації земель та їх вилучення для державних потреб, контролю за введенням новобудов, будівництва та архітектури, а також за реалізацію повноважень, делегованих Дарницькою районною в м. Києві радою.
Представляє Дарницьку районну в м. Києві державну адміністрацію у відносинах з іншими органами , організаціями та громадянами як в Україні, так і за її межами. Від імені райдержадміністрації видає розпорядження, веде переговори та підписує відповідні угоди та договори про співпрацю. Визначає та розподіляє обов’язки між першим заступником та заступниками голови райдержадміністрації. Спрямовує та координує діяльність першого заступника голови, заступників голови райдержадміністрації, керівників управлінь, відділів та служб Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації. Взаємодіє з районними державними адміністраціями. Здійснює інші повноваження, визначені чинним законодавством України.
Призначає за погодженням з керівниками міських органів державної виконавчої влади на посади та звільняє з посад керівників управлінь та відділів райдержадміністрації подвійного підпорядкування. Здійснює керівництво в районі мобілізаційною підготовкою та цивільною обороною, очолює Колегію Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації. Є розпорядником коштів райдержадміністрації.
1.Сташук В.Ф. здійснює контроль за:
1.1.cтаном фінансової дисципліни, виконанням зобов’язань перед бюджетом, належним і своєчасним відшкодуванням шкоди, заподіяної державі;
1.2.додержанням законодавства про державну таємницю та інформацію, охорону громадської безпеки, громадського порядку, боротьбу зі злочинністю.
2. В межах повноважень:
2.1. подає в установленому порядку до органів виконавчої влади вищого рівня фінансові показники і пропозиції до проекту районного бюджету, пропозиції щодо обсягу коштів бюджету для їх розподілу між організаціями та установами, що фінансуються з районного бюджету, розмірів дотацій і субсидій, дані про зміни складу об’єктів, що підлягають бюджетному фінансуванню, баланс фінансових ресурсів для врахування їх при визначенні розмірів субвенцій, а також для бюджетного вирівнювання, виходячи із забезпеченості мінімальних соціальних потреб;
2.2. у спільних інтересах територіальної громади об’єднує на договірній основі бюджетні кошти з коштами підприємств, установ, організацій та населення для задоволення потреб населення району та фінансує здійснення цих заходів.;
2.3. здійснює в установленому порядку регулювання інвестиційної діяльності;
2.4. приймає рішення про створення, реорганізацію та ліквідацію підприємств, установ і організацій, що належать до сфери управління райдержадміністрації, а також здійснює делеговані районною радою функції управління майном, що перебуває у спільній власності територіальної громади;
2.7. надає пропозиції райраді щодо реалізації її рішень про приватизацію земель та їх вилучення для державних потреб;
2.5. оголошує у разі стихійного лиха, аварій, катастроф, інших надзвичайних подій зони надзвичайної ситуації, здійснює передбачені законодавством заходи, пов’язані з підтриманням у них громадського порядку, врятуванням життя людей, захистом їх здоров’я і прав, збереженням матеріальних цінностей;
2.6. здійснює співробітництво між райдержадміністрацією та органами місцевого самоврядування, бере участь у вирішенні питань проведення виборів і референдумів та адміністративно-територіального устрою у межах, визначених законодавством;
2.7. забезпечує виконання зобов’язань за міжнародними договорами України на території району, укладає договори з іноземними партнерами про співробітництво;
2.8. забезпечує виконання законодавства про військовий обов’язок посадовими особами і громадянами, підприємствами, установами, організаціями, сприяє підготовці молоді до військової служби;
2.9. здійснює заходи, пов’язані з мобілізаційною підготовкою, цивільною обороною.
3.Голова районної в м. Києві державної адміністрації безпосередньо спрямовує діяльність:
— представництва фонду державного майна у районі;
— РУ ГУ МВС Дарницького району;
— райвійськкомату;
— районного відділення Державного казначейства України;
— районного відділу Управління юстиції;
— Штабу цивільної оборони району.
4.Голові Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації безпосередньо підпорядковані такі відділи (служби) :
— відділ з питань оборонної та мобілізаційної роботи;
— Управління з питань надзвичайних ситуацій
— управління фінансів;
— комісією по прийому в дію об'єктів соціальної сфери;
— комісією з питань проведення приватизації об'єктів незавершеного будівництва;
— комісією з питань пільг щодо плати за землю в м. Києві.
— відділ кадрової роботи та з питань нагород
— відділ містобудування та архітектури;
— КП “Позняки-інвест”
— відділ по зв»язках із ЗМІ та громадськістю.
— відділ з питань використання територій;
5. Здійснює керівництво:
— комісією з питань проведення приватизації об'єктів незавершеного будівництва;
— комісією з питань пільг щодо плати за землю в м. Києві.
— комісією по прийому в дію об'єктів соціальної сфери;
6. В межах своїх повноважень голова Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації сприяє діяльності центральних органів державної виконавчої влади, забезпечує взаємодію з регіональним відділенням СБУ, оборонними, правозахисними та громадськими організаціями[22].
Голова Дарницької районної в м. Києві державної адміністрації здійснює керівництво Колегією Дарницької райдержадміністрації.
Підрозділи Дарницької райдержадміністрації: управління житлово-комунального господарства; управління з питань надзвичайних ситуацій; управління охорони здоров`я; управління освіти; управління праці та соціального захисту; управління у справах сім`ї, молоді та спорту; управління культури і туризму; управління містобудування та архітектури; фінансове управління; архівний відділ; відділ контролю; відділ з питань внутрішньої політики та зв`язків з громадськістю; відділ по роботі із зверненнями громадян; відділ господарського забезпечення; відділ бухгалтерського обліку; відділ кадрів та з питань нагород; відділ житлового забезпечення; відділ транспорту та зв`язку; відділ з питань діяльності правоохоронних органів, оборонної та мобілізаційної роботи; відділ з питань майна; віділ приватизації житла; відділ з питань торгівлі та побутового обслуговування; відділ з питань захисту прав споживачів; відділ сприяння розвитку підприємництва; відділ інформаційно-комп'ютерного забезпечення; відділ ведення Державного реєстру виборців; відділ державної реєстрації; відділ опіки та піклування; дозвільний відділ; загальний відділ; організаційний відділ; служба у справах дітей; юридичний відділ [22].
6. Вдосконалення механізму функціонування апарату органу державної влади: Дарницької районної державної адміністрації
Прагнення створити сучасну правову демократичну державу обумовлює встановлення адекватного адміністративно-правового та адміністративно-процесуального забезпечення державного управління шляхом запровадження адміністративної реформи.
Її сутність полягає в системній перебудові державного управління всіма сферами життя та у розбудові нових інститутів державного управління, відповідних економічному та соціальному стану країни, сучасному цивілізованому суспільству, спрямованому у постіндустріальний інформаційний простір. З цього випливає, що адміністративна реформа є неперервним процесом удосконалення інституційних засад механізму держави та державного апарату.
Метою адміністративної реформи є запровадження динамічного процесу змін у інституціональній системі державного управління, включаючи такі напрями, як запровадження сучасної парадигми державного управління, спрямованої на забезпечення реалізації прав і свобод людини та громадянина, на політичне і соціальне партнерство, функціональне управління економічною та соціальною сферами, відповідне формування механізму держави, державного апарату і внутрішніх структур органів управління, розмежування владних повноважень на засадах єдності державної влади та її поділу на законодавчу, виконавчу та судову, делегування певних окремих декомпозованих завдань і функцій держави іншим відмінним від державного апарату організаціям для опосередкованого їх регулювання через застосування економічних важелів або соціальних пріоритетів.
З погляду реалізації цілей, завдань і функцій держави адміністративна реформа має сприяти кардинальному посиленню аналітичної, прогнозної, регулюючої та контрольної функцій органів державної влади, чіткому їх розподілу як за конституційним поділом влади на законодавчу, виконавчу та судову, так і по горизонталі та вертикалі, ефективній взаємодії між органами різних гілок влади та інститутами громадянського суспільства.
Адміністративна реформа в Україні базується на таких засадах, закладених в Конституції України, а саме:
— визнання прав і свобод людини та громадянина як пріоритету держави. Забезпечення їх реалізації здійснюється державною службою;
— визнання демократії як доцільної та соціально придатної форми організації та функціонування державної влади. Протиріччя, що об’єктивно виникають між плюралізмом політичної сфери суспільства та цілісністю державної влади, має вирішувати державна служба;
— формування соціальної держави. Становлення, розвиток і зміцнення соціальних функцій держави, гарантії їх запровадження та реалізації найбільш сприятливих умов для саморозвитку і самозабезпечення людей має забезпечити державна служба;
— формування правової держави, в якій системоутворюючим фактором суспільної життєдіяльності постає закон. Забезпечення якості закону та гарантій реального запровадження і дотримання його положень покладається на державну службу;
— реалізація принципу унітарності держави, що зокрема передбачає побудову державного апарату за єдиними принципами, уніфікацію формування державно-службових відносин, прямий або опосередкований контроль за діяльністю органів місцевого самоврядування. Стабільність державного устрою забезпечується державною службою;
— підвищення значення та відповідальності державного управління у справі практичної реалізації інтеграційних процесів сучасного суспільства та глобалізації політичних і економічних систем. Реалізація цієї ролі можлива тільки за умови високого рівня розвитку професійної державної служби [9, с. 165].
Крім того, адміністративна реформа має вирішувати актуальні завдання: створення умов національної та соціальної консолідації, забезпечення соціального партнерства та сприяння політичному партнерству, стабілізації та зміцнення громадянського суспільства, визначення та реалізації державної політики в економічній, соціальній, духовній сферах тощо.
Але це лише умови для вирішення конструктивних завдань, що мають піднести на новий щабель взаємовідносини держави та громадянського суспільства. Нові взаємовідносини мають базуватися на запровадженні такого явища в суспільному житті, як соціальне партнерство. Соціальне партнерство як цивілізована форма людського співжиття забезпечуватиме захист інтересів людей найманої праці, роботодавців, органів державної влади та органів місцевого самоврядування шляхом спрямування до угод, узгодженості дій, досягнення консенсусу, розробки та реалізації спільної позиції з найважливіших напрямів політичного, економічного та соціального розвитку, трудових відносин.
Особливі надії в цьому покладаються на запровадження сучасної парадигми державної служби: забезпечення прав, свобод та інтересів людини і громадянина та надання послуг, а не управління.
Основні недоліки в реалізації державної та регіональної політики стосовно надання якісних послуг громадянам і юридичним особам органами державної влади останніми роками були спричиненні, насамперед, відходом від демократичних принципів управління. Непоодинокими були факти суб’єктивізму, упередженості при наданні цих послуг, їх організація залишалася значною мірою непрозорою та закритою для широкої громадськості. Не створені умови для належного контролю за вирішенням питань у цій сфері з боку суспільства. А це в свою чергу посилювало недовіру до органів державної влади і разом з тим створювало додаткові можливості для різних зловживань зі сторони державних службовців [9, с. 167].
Актуальність проблеми полягає в тому, що сьогодні в Україні має здійснюватися адміністративна реформа, головними завданнями якої є децентралізація державної влади, деконцентрація багатьох владних і фінансово-економічних повноважень з передачею їх на місця для формування самодостатніх, дієздатних громад. Однією з цілей цієї реформи є також реформування органами виконавчої влади системи управління надання послуг громадянам, яка стане близькою до потреб і запитів людей.
З метою системного розв’язання проблем у цій сфері Дарницькою районною державною адміністрацією розроблено Концепцію поетапного запровадження системи управління якістю надання послуг органами виконавчої влади району на основі міжнародного стандарту ІSO 9001:2000 [22].
Пріоритетними напрямами впровадження системи управління якістю надання послуг на основі міжнародного стандарту є:
1) у сфері правового забезпечення:
— напрацювання пропозицій щодо вдосконалення правового регулювання системи управління якістю надання послуг відповідно до завдань демократизації суспільства з метою відкритості процесу надання послуг громадянам і юридичним особам органами державної влади;
— розширення системи управління якістю надання послуг та ідентифікація процесів надання послуг, що впливають на їх якість;
— удосконалення порядку вирішення питань оперативності надання послуг;
— посилення відповідальності за порушення законодавства про надання послуг.
2) у сфері організаційного забезпечення:
— здійснення регіональної політики з удосконалення системи управління відповідно до міжнародних стандартів та вимог Європейської Економічної комісії ООН щодо запровадження в практику кращих досвідів національних систем преміювання за високу якість надання послуг;
— удосконалення процедур управління якістю надання послуг на основі процесного підходу;
— запровадження прозорого механізму надання послуг, посилення суспільної значущості відповідної діяльності;
— удосконалення структури і повноважень органів державної влади та їх підрозділів, котрі забезпечують реалізацію державної і регіональної політики з надання послуг населенню, відповідним службам підприємств, установ і організацій;
— поліпшення кадрового складу органів державної влади району, залучення до роботи в них найбільш компетентних фахівців з питань надання послуг громадянам і юридичним особам;
— запровадження практики проведення семінарів, тренінгових програм, інтерактивних методів навчання, отримання оперативної інформації щодо змісту і якості навчального процесу та його перебудови згідно з вимогами ІSO 9001:2000;
— визначення кола і категорій споживачів послуг органів державної влади, конкретних виконавців кожної з послуг для удосконалення порядку їх надання, поліпшення якості відповідно до світових стандартів;
— установлення обов’язкових вимог послуг, що надаються органами державної влади району, розроблення критеріїв оцінки кожного з видів послуг для запровадження більш досконалої системи їх надання;
— запровадження моніторингу та аудиту процесів послуг для підвищення контролю за якістю на місцях;
— оптимізація роботи персоналу, встановлення чіткої відповідальності виконавців за надані послуги.
3) у сфері науково-методичного та інформаційного забезпечення:
— організація систематичного глибокого вивчення вітчизняної та іноземної практики;
— забезпечення оперативного розроблення на основі результатів такого вивчення пропозицій щодо подальшого розвитку системи;
— започаткування всебічного опитування громадськості про діяльність органів державної влади;
— регулярне поновлення на веб-сторінці районної державної адміністрації інформації про політику поліпшення системи управління якістю надання послуг та заходи по її реалізації.
4) у сфері забезпечення прозорості та відкритості вирішення питань поліпшення надання послуг:
— забезпечення гласного обговорення розробки і запровадження нової системи управління якістю надання послуг з використанням можливостей відповідних інформаційних засобів райдержадміністрації;
— організація оперативного інформування широкої громадськості про запровадження прогресивної системи управління якістю надання послуг в районі.
Подальший розвиток і вдосконалення системи управління якістю мають здійснюватися на засадах:
— конституційності та законності регулювання діяльності місцевих органів влади, їх взаємодії з інституціями громадянського суспільства;
— демократичності та прозорості вирішення питань щодо якості надання послуг населенню, максимального врахування при цьому пропозицій споживачів, трудових колективів, органів державної влади, громадськості;
— об’єктивності, справедливості та відповідності послуги, що надається органом державної влади, запитам особи, яка її потребує;
— неупередженості, чесності та професійності державних службовців, які забезпечують управлінський процес.
— Принципи ефективного управління якістю надання послуг, сформульовані в ДСТУ ІSO 9000:2001: орієнтація на замовника; лідерство; залучення працівників; процесний підхід; постійне поліпшення; прийняття рішень на підставі фактів; взаємовигідні стосунки з постачальниками [22].
Розуміння механізму держави, як системи всіх державних організацій, що здійснюють не тільки управління загальносуспільними справами, але й забезпечують життєдіяльність всього суспільства, показує не тільки характер держави, як політичної організації, але й її соціальну спрямованість. Такий підхід до визначення держави характерний для сучасного конституційного законодавства України. Так, у Конституційному договорі вказано у ст.1: “Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, яка утворена на основі здійснення українським народом свого суверенного права на самовизначення, виражає волю народу і захищає інтереси своїх громадян”. Це дає змогу визначити межі впливу держави на суспільство не тільки у політичному, але й соціальному, економічному та інших аспектах. Ці межі можна визначити так: держава діє лише у тих сферах суспільного життя і у тих об'ємах, що не можуть бути вирішені і врегульовані громадянським суспільством самостійно для забезпечення своєї життєдіяльності і розвитку.
Виходячи з цього, можна визначити ті напрямки розвитку і вдосконалення, які характерні для механізму сучасної демократичної держави:
Наявність ефективно функціонуючого недержавного виробничого та невиробничого секторів;
Скорочення державного апарату, вдосконалення його структури та підвищення ефективності роботи;
Високий рівень професійної майстерності та фахової підготовки державних службовців.
Висновки
Призначенням адміністративної реформи в Україні є впорядкування, удосконалення та розвиток механізму держави. Він безпосередньо пов’язаний з категоріями теорії держави та права «державний апарат» і «державна служба» та охоплює взаємодію держави і суспільства в системі: держава — система органів державної влади — орган державної влади — посада в органі державної влади — державний службовець — громадянин — суспільство. При цьому категорія «державний апарат» містить цілі, завдання, функції, повноваження, зобов’язання, структури, зв’язки тощо в ланцюгу «держава — система органів державної влади — орган державної влади — посада в органі державної влади», а категорія «державна служба» — в ланцюгу «орган державної влади — посада в органі державної влади — державний службовець — громадянин». Тим самим механізм держави постає інтегруючою категорією, що охоплює державний апарат і державну службу; категорія «державний апарат» органічно поєднана з категорією «державна служба» і безпосередньо впливає на організацію та функціонування державної служби.
Державна служба має забезпечити розумно організоване, демократичне, правове та результативне державне управління шляхом розвитку своїх інституційних засад і професіоналізації персоналу, запровадження сучасних стандартів обслуговування особи, суб’єктів суспільної системи.
Державна служба має надати державному управлінню системного характеру, програмного підходу до реалізації науково обґрунтованих, діагностованих і суспільно визнаних цілей діяльності складових державного апарату та забезпечити належне надання послуг людині, громадянину, всім інститутам громадянського суспільства, управлінський професіоналізм, законність, правову компетентність, організованість і дисципліну, результативність, раціональність, ефективність та інші риси функціонування механізму держави, яких потребують наше суспільство та держава.
Список використаних джерел
1. Вебер М. Политика как призвание и профессия. Избранные произведения. − М., 1990. − 516 с.
2. Вильсон В. Государство. Прошлое и настоящее конституционных учреждений. − М., 1995. − 108 с.
3. Декларація про державний суверенітет України // Відомості Верховної Ради Української РСР. -1990. — № 31. — Ст. 429
4. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року (Із змінами, внесеними згідно із Законом N 2222-ІУ ( 2222-15 ) від 08.12.2004, ВВР, 2005, N 2, ст.44)
5. Всесвітня декларація про місцеве самоврядування //Місцеве самоврядування. -1997. — №1 -2(3).-С. 95-97
4. Європейська Хартія про місцеве самоврядування // Місцеве самоврядування. — 1997. — №1-2(3).-С. 90-94
5. Закон України "Про місцеве самоврядування в Україні". 21 травня 1997 року, №280/97
6. Бакуменко В.Д., Надолішній П.І. Теоретичні та організаційні засади державного управління: Навчальний посібник. — К.: Міленіум, 2003. — С. 33 — 44
7. Державне управління і менеджмент: Навч. посібник / За заг. ред. д.е.н., проф. Г.С. Одінцової. − X.: ХарРІ УАДУ, 2002. − С. 8−41
8. Державне управління: Навч. Посіб. /А.Ф. Мельник, О.Ю. Оболенський, А.Ю. Васіна, Л.Ю. Гордієнко; За ред. А.Ф. Мельник. — К: Знання-Прес, 2003. — С. 73 – 98
9. Державне управління в Україні: наукові, правові, кадрові та організаційні засади: Навч. посібник / За заг. ред. Н. Р. Нижник, В. М. Олуйка. – Львів: Вид-во Національного університету «Львівська політехніка», 2002. – 352 с.
10. Державне управління: теорія і практика / За заг. ред. В.Б.Авер`янова. — К.: Юрінком Інтер, 1998.-С. 80-83
11. Державне управління: Словн.-довід./ Уклад.: В.Д. Бакуменко та ін. − К.: Вид-во УАДУ, 2002.-С. [5, С.211−212]
12. Крупчан О.Д. Організація виконавчої влади: Моногр. — К.: Вид-во УАДУ, 2001. — С. 32 — 33
13. Малиновський В.Я. Державне управління: Навчальний посібник. — Луцьк: Ред.-вид. відд. "Вежа" Вол. держ. ун-ту ім. Лесі Українки, 2000. — С. 283 — 285
14. Мескон М., Альберт М.Основи менеджмента. − М.: Дело, 2004. − С. 72−82
15. Наскрізне управління. — Львів: Вид-во ЛФ УАДУ, 2000. — С. 267, 279, 305, 351
16. Нижник Ніна, Мосов Сергій. Про співвідношення державного управління і виконавчої влади // Вісник УАДУ. — 2000. — №4. — С. 23-29.
17. Политико-административные отношения: кто стоит у власти? Под ред. Т. Верхейна. Пер. с англ. — М.: «Права человека», 2001. — С. 484 — 501
18. Сарторі Джованні. Порівняльна конституційна інженерія: Дослідження структур, мотивів і результатів: Пер. з 2-го англ. вид. — К.: АртЕк, 2001. — С. 80-97, 118 – 119
19. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн: Підручник. — К.: АртЕк, Вища шк., 1997. — С. 29 — 33, 79 — 99
20. Шамхалов Феликс. Основи теории государственного управлення; Ученик для вузов. − М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2003. − С. 55−77
21. Файоль А,. Эмерсон Г., Тейлор Ф., Форд Г. Управление − это наука и искусство. − М., 1992. − 325 с.