Вступ

Актуальність теми. Одна з найвпливовіших ідейних течій XX ст. — психоаналіз. Виникнувши в рамках психіатрії як своєрідний підхід до лікування неврозів, психоаналіз спочатку не претендував на роль філософського вчення, яке розкривало б та пояснювало поряд із механізмами функціонування людської психіки також і закономірності суспільного розвитку. Але з часом його теоретичні положення та установки почали застосовувати у філософії для пояснення особистісних, культурних та соціальних феноменів. Досліджуючи психоаналіз як комплекс гіпотез та теорій, що пояснюють роль несвідомого в житті людини, слід виділяти три його аспекти: пізнавальний, соціально-культурний та лікувально-практичний. Розглянемо два перші.

Засновником психоаналізу в його класичній формі був австрійський психолог, невропатолог, психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939).

Його теоретичні погляди сформувались під впливом традицій класичного природничо-наукового матеріалізму та еволюціонізму в той час, коли вже намічалась криза традиційних уявлень про психічне життя людини, коли з усією очевидністю виявилось, що неможливо розкрити таємницю буття людини, виходячи лише з її природних характеристик.

Актуальність теми обумовлена тим, що комплекс фрейдових доктрин здійснив значний вплив на психологічну науку і став однією з провідних ідейних, теоретичних і методологічних основ західної психології класичного періоду.

Створивши спочатку новий психотерапевтичний метод лікування психо-нервових захворювань — психоаналіз, австрійський лікар і психолог, професор Зигмунд Фрейд розвинув свої ідеї і довів їх до рівня своєрідного психосоціологічного вчення про буття людини в нормі та патології.

Слід зауважити, що розгляд різних аспектів концепцій З.Фрейда має велику традицію як в закордонній, так і вітчизняної дослідницькій літературі.

Критичному і філософському дослідженню психоаналітичної теорії, сучасному стану психоаналізу, місця психоаналізу в філософії, гуманітарних науках і соціального життя присвячені роботи В.Дехорна, Й.Кремеріуса, Г. Маркузе, Т.Мозера, М.Ручки, Й.Спектора, Ж.П .Сартра, Б.Урбана, Л.Шерток, К. Ясперса та ін.

Мета роботи полягає в аналізі тлумачення природи свідомого й несвідомого за теорією З.Фрейда.

Розділ І. Аспекти концепцій З. Фрейда в вітчизняній та зарубіжній літературі

1.1. Огляд джерельної бази з питань психоаналізу

Спираючись на прийняту в психоаналізі класифікацію праць З.Фрейда на п’ять тематичних груп (вступні роботи, психоаналітична антропологія, психоаналітична психопатологія, психоаналітична техніка, прикладний психоаналіз), виокремлено дві групи (психоаналітичну антропологію і психопатологію), в рамках яких розробляється психоаналітична концепція суб’єкта.

Однією з центральних проблем, якій приділив велику увагу З. Фрейд була проблема аналізу природи несвідомого, яка стала для нього одним з найважливіших аспектів осмислення людської поведінки, динаміки психічної діяльності та «логіки» несвідомих конфліктів, які драматично розігруються у глибинах особистості.

Аналізу тлумачення цієї категорії Фрейда, а також її принципової важливості для психоаналізу, присвячено багато праць сучасних філософів і психологів: Ф.В. Басіна, І.Р. Бойко, В.М. Лейбіна, А.К. Леонт’єва.

Існує достатня джерельна база, яка дає можливість з’ясувати науковий статус психоаналізу та тлумачити природу несвідомого. Передусім це першоджерела — праці З.Фройда, низка робіт Ж.Деріди, М.Фуко, Ж.Лакана, Л.Бінсвангера, А.Грюнбаума. Тематична історіографія відкриває цілий спектр питань, пов’язаних із дослідженням наукового статусу психоаналізу. Це низка різнопланових наукових монографій і фахових статей у періодичних виданнях. На особливу увагу заслуговують дослідження Н.Автономової, О.Акімова, А.Бєлкіна, Д.Доброродного, В.Степанова, В.Медвєдєва, В.Овчаренка, А.Руткевича та ін.

1.2. Розвиток психоаналітичної теорії З. Фрейда на українському культурному просторі

Кінець XIX — початок XX століття ознаменований зародженням студій, які працювали над психологічною природою творчості в Україні. Саме у цей період активно працюють дослідники Харківської школи, які залучають психологічну методологію до вивчення природи творчого акту та аналізу художніх творів. Аналізуючи роботи, присвячені психологічним дослідженням в українському літературознавстві, не важко помітити, що науковці звертають увагу, насамперед, на студії І. Франка та роботи послідовників психоаналітичної концепції 3. Фройда.

Український психоаналіз як об’єкт наукового дослідження першими визначили в середині 1990-х років харківські представники філософської і психіатричної шкіл (І. Кутько, Л. Бондаренко, П. Петрюк та їх колеги) з метою своєрідного відновлення гуманістичних традицій українського психоаналізу через повернення забутих імен вітчизняних дослідників 1910-1920-х років, вивчення їх внеску в становлення й розвиток української науки і культури.

Увагу українських науковців до проблем психоаналізу можна розглядати як свідчення наявності в українській ментальності запиту на застосування нових, адекватних часові, методів гармонізації глибинних особистісних переживань, потреб забезпечення умов для становлення й зростання цінності особистості. Як саме відбувався первинний процес адаптації психоаналізу на українських теренах, як цей період позначився на розвитку українських філософських, психологічних, літературознавчих ідей, як співвідноситься поява психоаналізу в Україні з історією її культурного розвитку, з еволюцією української ментальності — ці питання є запитом часу.

На початку XX сторіччя більшості цивілізованого світу видавалося, що людство нарешті вступає в епоху розуму, процвітання та прогресу. Винайдено радіо, потяг та автомобіль, ліфт, таблицю елементів Менделєєва та психоаналіз.

В Західній Україні проблеми психоаналізу вивчалися у Львові, який у той час був у складі Австро-Угорської імперії і мав прямі культурні та наукові зв’язки з Віднем та іншими західноєвропейськими центрами психологічної науки. Чимало львівських вчених і лікарів навчались і працювали в Західній Європі, проте прямих свідчень їх психоаналітичної практики на початку XX століття не маємо. І. Кутько, Л. Бондаренко, П. Петрюк як безсумнівно психоаналітичну називають лише україномовну статтю С. Балея „З психології творчості Шевченка” (Львів, 1916 р.), вважаючи її самостійним творчим дослідженням особистості і творчості Т. Шевченка, хоча сам автор зазначає, що його роздумам „далеко до системного викінчення, і що вони більш доривочно сказані, чим основанім і одноцільно пов’язані” [1, с.272]. І. Данилюк поряд з С. Балеєм називає ще двох представників Львівсько-Варшавської філософської школи, а саме В. Вітвицького (його теорія кратизму в багатьох пунктах збігалася з поглядами А. Адлера) та Я. Ярему — першого професійного психолога-дослідника українського національного характеру (у своїй дослідницькій роботі він використовував класифікацію типів К. Г. Юнга) [10, с. 35].

Одночасно вітчизняним науковцям стає відомим вчення про психоаналіз 3. Фройда і починається активне осмислення нової теорії українськими дослідниками. Степан Балей стає першим науковцем, що намагається застосувати ідеї психоаналізу у своїх статтях „Новий ідеалізм Айкена”, „Про поняття психологічної основи почування”, „Про різницю між почуваннями осудними і представними”, „Про поняття етичного добра і зла в сучасній філософії”. Також С. Балей застосовує психоаналіз і до вивчення української літератури. У своєму доробку науковець аналізує психоаналітичну теорію 3. Фройда, зважаючи на розробки його учнів Юнга та Адлера, розглядає несвідоме як джерело творчості. Психологічні погляди С. Балея формувалися під впливом представників Львівсько-Варшавської філософської школи, для яких були характерними інтенціоналізм, психофізичний паралелізм та інтроспекціонізм. На цих засадах базувалася емпірична, описова та експериментальна психологія. На початку свого наукового шляху Балей захоплювався класичним психоаналізом 3. Фройда, який намагався синтезувати з індивідуальною психологією А.Адлера в єдиній глибинній психології. Прагнення до об’єктивних методів дослідження у психології приводить Балея до біхевіоризму, який він критично переосмислює, асимілює його раціональні моменти [3,4].

Розділ ІІ. Теорія психоаналізу З. Фрейда

2.1. Поняття та значення писхоаналізу З.Фрейда

Термін психоаналіз було введено у науковий обіг австрійським науковцем З. Фрейдом. Він був першим, хто у своїх дослідженнях наважився описати новий, невідомий широкому загалові підхід. Це спричинило революцію у тогочасних уявленнях та викликало неабиякий інтерес до запропонованої методи. З. Фрейда називають “батьком психоаналізу”. Офіційною датою народження цієї науки (а саме так дослідник означував запропоновані ним теоретичні положення) прийнято вважати 1896 рік. В цей час вперше перед широким загалом Фрейд представив психоаналітичні ідеї.

Під психоаналізом, вслід за вченим, почали розуміти “роботу, за посередництвом якої ми повертаємо у свідомість /. . . / витіснені психічні смисли” [2, с. 394]. Наголошуючи на багато- значності, укладачі “Словника із психоаналізу” Ж. Лапланш та Ж. -Б. Понталіс трактують термін як “метод дослідження, який базується на виявленні несвідомого значення слів, вчинків та продуктів уяви (сни, фантазії, марення) певного суб’єкта”, як “психотерапевтичний метод” і як “сукупність теорії психології і психопатології” [2, с. 394]. Розуміючи, яку роль відіграє несвідоме для становлення тепер уже нової науки, Фрейд переконаний, що “в психоаналізі ми не можемо обійтись без несвідомого” [5, с. 177].

Саме воно здатне впливати на свідоме, доповнюючи та коригуючи його. Адже, як наголошує психоаналітик, “будь-який душевний процес спочатку існує у несвідомій стадії або фазі і тільки з неї переходить у свідому фазу, подібно як фотографічне зображення існує спочатку як негатив і потім завдяки позитивному процесу стає зображенням” [5, с. 187]. У процесі психотерапевтичної комунікації лікар намагається вловити сублімовані (витіснені) бажання, як правило, сексуального змісту, так звані сексуальні фантазії і спробувати нейтралізувати їх. Це, вважав, вчений недостатня соціалізованість людини, коли її тваринні інстинкти прослідковуються частіше, аніж культурні приписи. Під сублімацією Фрейд розумів процес перетворення сексуальної енергії у несексуальну. Сублімація визначає нову мету руху енергії, адже, як наголошував психоаналітик, “сексуальний потяг відмовляється від своєї мети особистого задоволення або задоволення від продовження роду, і рухається до іншої [мети] /. . . / вже не сексуальної, а такої, що заслуговує назву соціальної” [5, с. 220]. При сублімації змінюється якісна характеристика, позаяк енергія інстинктів набуває ознак духовно-культурного явища.

Соціальне, а ширше – культурне, стає пріоритетом і є вищим від потягів “сексуальних, егоїстичних в своїй основі” [5, с. 220]. Тепер це не бездумна, часто руйнівна, сила, що потребує задоволення фізіологічних процесів, а творча та духовна потреба людини. Ось чому складається думка, що у комунікаційному акті реалізується духовне начало, яке і робить людину людиною. Процес сублімації, за Фрейдом, “може вивільнити завжди тільки певну частину лібідо” [5, с. 220], тобто ще одна частина залишатиметься незадіяною, незмінною, а тому обов’язково буде тягнути особистість до нижчих проявів задоволення. Сам Фрейд схильний прирівнювати енергію лібідо до голоду, вважаючи, що це “сила, в якій виражається потяг /. . . / сексуальний, як в го- лоді виражається потяг до їжі” [5, с. 199].

Фрейдівська модель комунікації базується на індивідуальному несвідомому та теорії сублімації сексуальної енергії. На відміну від Фрейдівської, юнгівська модель в основі має вже не індивідуальне несвідоме людини, а колективне несвідоме що із легкістю виявляється під час комунікації. Цей новий етап поглядів на терапевтичну комунікацію заклав учень З. Фрейда К. Г. Юнг.

Психоаналіз Фрейда був спробою синтезу двох напрямків досліджень природи людини:

• розкриття психічних поривань внутрішнього світу, змісту людської поведінки;
• аналізу впливу культурного та соціального середовища на формування психічного життя людини та її психічних реакцій. А це в свою чергу передбачало глибше вивчення структури особистості.

Головним у психоаналізі стало виявлення несвідомого, його філософське осмислення та тлумачення. Фрейд, висуваючи свою концепцію несвідомого, підкреслював, що воно не було предметом дослідження класичної філософії та психології, а причину цього вбачав у культі розуму та свідомості. Психіка ж людини, на його думку, роздвоюється на дві сфери: свідоме та несвідоме. Саме вони і визначають суттєві характеристики особистості. Поділ психіки на свідоме і несвідоме, писав Фрейд, є основною передумовою психоаналізу, і лише він дає змогу зрозуміти і піддати науковому дослідженню часто спостережувані і дуже важливі патологічні процеси душевного життя.

Спочатку психіка у Фрейда була представлена трьома інстанціями: несвідоме, передсвідоме і свідомість. Несвідоме -це та частина психіки, де концентруються несвідомі бажання та витіснені із свідомості ідеї. Передсвідоме — це зміст душевного життя, який у даний час не усвідомлюється, але легко може стати усвідомленим (пам`ять, мислення та ін.). Свідомість Фрейда пов’язував в основному із сприйняттям зовнішнього світу [12; 347].

Джерелом психічної динаміки, за Фрейдом, є бажання сфери несвідомого, що прагнуть розрядки через дію. Але для цього необхідно, щоб вони включились у сферу свідомості, яка управляє реалізацією актів поведінки. Можливим це стає лише за посередництва передсвідомого, яке здійснює цензуру бажань несвідомого. Пізніше Фрейд уточнює, що психічна діяльність несвідомого підкоряється принципу задоволення, а психічна діяльність передсвідомого — принципу реальності.

2.2. Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме як основа психоаналітичної системи

Теорія З. Фрейда про свідоме та несвідоме і стала основою психоаналітичної системи.

Важливим складовим елементом фрейдівського психоаналізу було уявлення про лібідо. Фрейд головним рушієм поведінки людини вважав два інстинкти: самозбереження та сексуальний. Сексуальний інстинкт, лібідо, і став центральною ланкою психоаналізу.

Пізніше 3. Фрейд змушений був скоригувати свою систему, і дещо переглянути структуру інстинктів.

Своєрідними і неоднозначними є уявлення Фрейда про суб`єктивну реальність людини. У праці “Я і воно” (1923) він розкриває структурну концепцію психіки, виділяючи в ній три сфери: “Воно” (ісі, ід), “Я” (едо, его) та (Над-Я” (зирег-едо, зирег-его). Під “Воно” Фрейд розуміє найпримітивнішу субстанцію, яка охоплює усе природжене, генетичне первинне, найглибший пласт несвідомих потягів, що підкоряється принципу задоволення і нічого не знає ні про реальність, ні про суспільство [12; 348].

“Я”, як вважав Фрейд, — це сфера свідомого, посередник між: несвідомим та зовнішнім світом, що діє за принципом реальності.

Особливого значення 3. Фрейд надавав “Над-Я”, яке є джерелом моральних та релігійних почуттів. “Над-Я” — це внутрішня особистісна совість, інстанція, що уособлює в собі установки суспільства.

Ці теоретичні положення стали засадними для нового погляду на природу психічного.

Вчення Фрейда, не будучи філософським, містить у собі значний світоглядний потенціал. Продовжуючи психоаналітичну практику, він від дослідження індивідуальної поведінки звертається до соціальної. Всю історію людства, соціальні події, суспільне життя Фрейд намагається тлумачити з позицій власної теорії психоаналізу та біогенетичного закону. Психіка, на думку Фрейда, — це засіб взаємозв’язку всіх епох. Зводячи людське життя до “інстинктивних нахилів”, Фрейд тим самим заперечує соціокультурні закономірності. Він вважає, що культура ґрунтується на відмові від задоволення бажань несвідомого і існує за рахунок сублімованої енергії лібідо (сублімація — процес відхилення енергії сексуальних потягів від прямої мети і спрямування до несексуальних, соціальних цілей).

Вражений крахом культурних цінностей та насильницькою смертю сотень тисяч людей в роки першої світової війни, Зігмунд Фрейд в останні роки свого життя піддає сумніву багато завоювань цивілізації. Він проводить ідею культурної танатології, тобто приреченості людської цивілізації.

Психологічні та соціальні погляди Зігмунда Фрейда вплинули на мистецтво, етнографію, психологію, духовне життя західного суспільства в цілому. Після виходу праць Зігмунду Фрейда стало зрозуміло, що неусвідомлювані структури складають особливий онтологічний пласт психіки, цілком досяжний для наукового аналізу. Він ввів до наукового обігу ряд ідей та проблем, які показали, що рівень свідомості є невіддільним від інших глибинних рівнів психічної активності, без вивчення яких неможливо зрозуміти природу людини, запропонував новий підхід до пізнання людини, її духовного світу.

Але є в психоаналізі Фрейда, як і в будь-якій іншій галузі знання, невирішені питання: він не зміг до кінця розкрити роль соціального фактора у формуванні і розвитку свідомості та психіки людини в цілому; є в нього концепції та положення, які з часом виявили свою обмеженість і практичну безперспективність.

Фрейд перший охарактеризував психіку як поле бою між найпримітивнішими силами інстинкту, розуму і свідомості. Термін «психодинамічний» вказує саме на цю боротьбу, яка ніколи не припиняється між різними аспектами особистості. Психоаналітична теорія слугує прикладом психодинамічного підходу — вона відводить головну роль складному взаємозв’язку між інстинктами, мотивами і захопленнями, які конкурують, або боряться один з одним за головну роль в регуляції поведінки людини.

В уявленні згідно з яким особистість являється динамічною конфігурацією процесів, які знаходяться в постійному конфлікті, виражена суть психодинамічного напрямку, особливо в трактуванні Фрейда. Поняття динаміки стосовно особистості вважає, що поведінка людини являється швидше детермінованою, ніж випадковою. Детермінізм поширюється на все, що ми робимо, відчуваємо чи про що думаємо. Дане уявлення підводить нас до головної і вирішальної теми, розробленої психодинамічним напрямком. Воно підкреслює значення несвідомих психічних процесів в регуляції поведінки людини. Згідно Фрейду, не лише наші дії часто являються ірраціональними, а також саме значення і причини нашої поведінки рідко бувають доступні підсвідомості.

Важко дати оцінку сучасним теоріям особистості, не давши визнання теорії Фрейда. Незалежно від того, приймаємо ми чи відкидаємо якісь його ідеї, неможливо не визнати той факт, що вплив Фрейда на західну цивілізацію XX століття був глибоким і дійсним. Можна стверджувати, що у всій історії людства дуже небагато ідей здійснили широку і сильну дію.

Це, звичайно, сильне твердження, але важко уявити, що у Фрейда знайдеться багато конкурентів. Його погляд на природу людини наніс відчутний удар існуючим в той час уявленням вікторіанського суспільства, він запропонував важкий, але притягуючий шлях до досягнення розуміння таких аспектів психічного життя людини, які вважалися темними, схованими і недоступними.

Розділ ІІІ. Свідомість та її структура за З.Фрейдом

3.1. Структура свідомості та її рівні

Свідомість людини має складну структуру, яка відображає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого – спосіб, характер його функціонування.

Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам’яті та волі.

Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її життєдіяльності.

Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: «Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?»). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.

Пам’ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає «накази» іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв’язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам’яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія.

Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов’язок (пригадаймо українську приказку: «Хіба хочеш – мусиш»).

Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб’єкта, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та іншої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості – прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігійної, філософської, наукової, політичної, правової, моральної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.

Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу – це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.

Свідомість є особливою здатністю людини творити суб’єктивні образи об’єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість – це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.

У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.

Як синонім свідомості ми часто вживаємо поняття «психічне життя людини». Але зміст їх не тотожний. Поняття «психіка» ширше, ніж поняття «свідомість». Структуру свідомості ми вже з’ясували. Під психічними ж явищами ми розуміємо всі усвідомлені й неусвідомлені пізнавальні процеси й утворення — відчуття, сприйняття, уявлення, пам’ять, мислення; психічні стани охоплюють емоції, настрої, бадьорість, втомленість тощо; психічні властивості людини – це й спостережливість, і винахідливість, і риси характеру, тип темпераменту тощо.

«Людина не затримується довго у свідомості і має втікати у несвідоме, в якому знаходяться її корені», – говорив Й.-В. Гете. Отже, несвідоме не є відокремленим від свідомості якоюсь «непрохідною стіною». Процеси, які починаються в ньому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки, значне свідоме витісняється нами в несвідому сферу.

Згадаймо звичну ситуацію – під час розмови ви хочете щось пригадати, але, як не напружуєте пам’ять, вам не вдається цього зробити. Тоді ви говорите: «Хвилинку, почекайте, я пригадаю» і продовжуєте розмову. Раптом, через якийсь час, те, що ви намагалися пригадати, спадає вам на думку. Як це відбулося, ми не знаємо. Свідомість, мабуть, працювала, «намацуючи і шукаючи у пітьмі» відповідь, хоча нам здавалося, що ми були зайняті іншими думками. У зв’язку з цим буде слушним зауваження, що чим більше ми вивчаємо процес мислення, тим більше переконуємось, що цей процес значною мірою пов’язаний з автоматичною, несвідомою роботою мозку. Ідеї та уявлення, які є в нашій свідомості, – це лише ніби каміння, по якому ми хочемо перейти через потік.

3.2. Взаємозв’язок трьох рівнів психічної діяльності людини: несвідомого, підсвідомого, свідомого

Психічна діяльність людини, його психіка функціонують одночасно в трьох взаємопов’язаних рівнях: несвідомому, підсвідомому і свідомому.

Несвідомий рівень психічної діяльності являє собою вроджену інстинктивно-рефлекторну діяльність. Поведінкові акти на несвідомому рівні регулюються несвідомими біологічними механізмами. Вони спрямовані на задоволення біологічних потреб — самозбереження, продовження роду. Проте генетично обумовлена програма поведінки людини не є автономною, вона знаходиться під контролем більш високих і пізніше сформованих мозкових структур. І лише в окремих критичних для людини ситуаціях (наприклад, у стані афекту) дана сфера психіки може перейти в режим автономної саморегуляції. Ця вроджена емоційно-імпульсивною сфера людини структурно локалізована в таламусі і гіпоталамусі.

Підсвідомий рівень психічної діяльності — узагальнені, в автоматизовані досвід даної людини стереотипи його поведінки: уміння, навички, звички, інтуїція. Це поведінкове ядро людини, сформований на ранніх стадіях його розвитку. Сюди ж відноситься імпульсивно-емоційна сфера, структурно локалізована в лімбічної (підкіркової) системі головного мозку. Тут формуються неусвідомлювані прагнення людини, її потягу, пристрасті, установки. Це мимовільна сфера особистості, «друга натура людини», «центр» індивідуальних поведінкових штампів, манер поведінки.

Саме підсвідомість, очевидно, має багаторівневу структуру: автоматизми та їх комплекси на нижньому рівні і інтуїція — на вищому.

Автоматизми підсвідомого рівня — це комплекси стереотипних дій у типових ситуаціях, динамічні стереотипи — ланцюгові послідовності реакцій у звичній обстановці (звичне управління технікою, виконання звичних обов’язків, манера поводження з звичними предметами, мовленнєві та мімічні штампи). Все це утворює набір готових поведінкових блоків, якими користується індивід при регуляції своєї діяльності. Ці поведінкові автоматизми розвантажують свідомість для більш кваліфікованої діяльності. Свідомість звільняється від постійних повторних рішень стандартизованих завдань.

В підсвідомість витісняються і різні комплекси — нереалізовані бажання, пригнічені прагнення, різні побоювання і занепокоєння, амбіції і завищені претензії (комплекс Наполеона, нарцисизму, неповноцінності, сором’язливість та ін.). Ці комплекси мають тенденцію до гіперкомпенсації, черпаючи великий енергетичний потенціал у сфері підсвідомості, вони формують стійку підсвідому спрямованість поведінки особистості.

Підсвідомі прояви завжди присутні в процесах свідомості, вони відповідальні за переробку підпорогових (неусвідомлюваних) впливів, що формують неусвідомлювані спонукання, емоційно орієнтують свідомість на найбільш значущі сторони діяльності. Підсвідомість — це сфера навіяних станів і установок, у тому числі і установок вищого, морального рівня. Підсвідомість активно включається у всіх випадках, коли вичерпуються можливості свідомої діяльності (при афекти, стресові стани, в ситуаціях крайнього психічного перенапруження). Якщо в експерименті на піддослідних просять розподілити запропоновані їм фотографії людей відповідно таким характеристикам: «добрий», «злий», «хитрий», «простодушний» тощо, то, правильно виконуючи завдання, випробовувані не можуть точно визначити, чим, якими чуттєвими даними вони керувалися.

Існує безліч фактів, які свідчать про високу творчої продуктивності людини в стані неактивованої свідомості (раптове відкриття Кекуле структури молекули бензолу, періодичної системи елементів Менделєєвим у сні тощо).

Вища сфера підсвідомості — інтуїція (звана іноді навіть понадсвідомістю) — це процес миттєвих осяянь, комплексного охоплення проблемної ситуації, виникнення несподіваних рішень, неусвідомлене передбачення розвитку подій на основі спонтанного узагальнення попереднього досвіду. Однак інтуїтивні рішення не виникають тільки в сфері підсвідомості. Інтуїція задовольняє запит свідомості на певний блок раніше отриманої інформації.

У сфері підсвідомого криється і коріння такого феномену, як віра. Сюди ж, очевидно, примикають надія і любов, різні парапсихічні  явища (ясновидіння, телепатія, екстрасенсорні феномени). Фобії, страхи, істеричні фантазії, спонтанна тривожність і радісне передчуття — все це теж сфера підсвідомості. Готовність індивіда діяти в різних ситуаціях певним чином, без попереднього обдумування, імпульсивно також відноситься до проявів підсвідомої сфери психіки.

Критерієм підсвідомого є його беззвітність, мимовільність, словесна неоформленість.

Підсвідомість впливає на свідому діяльність людини, створює малозрозумілі для нього психологічні бар’єри і вперті потягу. Механізми підсвідомості значною мірою типізовані поведінку особистості. Сфера підсвідомого дуже стійка, нерухома. Поведінка на підсвідомому рівні піддається деякої коригування лише методами психотерапії і гіпнозу.

Процеси, що починаються в неусвідомлюваної сфери, можуть мати продовження у свідомості. І навпаки, свідоме може витіснятися в підсвідому сферу. Взаємодія свідомого і несвідомого може здійснюватися узгоджено або суперечливо, проявляючись у різноманітних несумісних вчинках людини, внутрішньоособистісної конфліктності.

Підсвідомість не є об’єктом довільного самоконтролю. Сферу підсвідомого З. Фрейд вважав джерелом мотиваційної енергії, що перебуває в конфлікті зі свідомістю. Заборони соціальної сфери створюють, за Фрейдом, «цензуру» свідомості, пригнічують енергію підсвідомих потягів, які проявляються в невротичних зривах.

Свідомість озброєне поняттями, підсвідомість — емоціями і почуттями. На рівні підсвідомості відбувається миттєва оцінка сприйманого об’єкта або явища, їх відповідності нормам, зафіксованим у підсвідомості.

Поряд з підсвідомістю розрізняють і надсвідомість — цензура, норми суспільства, засвоєні людиною, здатність людини до соціального сприяння, морального самоконтролю. Вся духовна сфера людини — це сфера надсвідомості, що протистоїть егоїстичну обмеженість людини, сфера його ідейної височини, моральної досконалості.

Сфера свідомості — сфера знань, культурної соціалізації особистості. Вона значною мірою контролює і гальмує інстинктивні потяги і звички. Однак цей контроль обмежений. Довільна діяльність людини, свідомі програми його поведінки взаємодіють з іншими сферами психіки — генетично успадкованими і сформованими на ранніх стадіях його вікового розвитку. Відбір інформації для свідомої саморегуляції проходить через суб’єктивно-емоційні фільтри.

Несвідоме – це певний рівень психічного відображення дійсності, який характеризується мимовільністю виникнення і протікання, відсутності явної причини, свідомого контролю і регулювання. Несвідоме виявляється в інтуїції, передчутті, творчому натхненні, раптових здогадках, спогадах, сновидіннях, гіпнотичних станах і т.д. Несвідоме – це дії, котрі здійснюються автоматично, рефлекторно, коли причина їх ще не встигла дійти до свідомості (наприклад, реакція захисту і т.п.). Несвідоме в широкому розумінні слова – це сукупність психічних процесів, котрі не представлені у свідомості суб’єкта.

Проблема несвідомого завжди була предметом гострої дискусії між вченими, різними філософськими напрямками. Одні філософи (матеріалісти) стверджували, що психічні процеси, котрі здійснюються несвідомо, мають фізіологічну, матеріальну обумовленість. У поведінці людини, її духовно-практичній діяльності провідну роль відіграє свідомість, а не інстинкти (несвідоме). Інші (З.Фрейд та його учні), навпаки, у діяннях людини пріоритет віддавали несвідомому.

Відмовившись від фізіологічних пояснень, Фрейд показав несвідоме у вигляді могучої ірраціональної сили, антагоністичної діяльності свідомості. Несвідомі потяги, за Фрейдом, можуть виявлятися і ставитись під контроль свідомості за допомогою техніки психоаналізу. К.Г. Юнг, крім особистого несвідомого, ідентичного в людей певної групи, того чи іншого народу, всього людства. Вчення Фрейда про несвідоме одержало ірраціоналістичне трактування у ряді філософсько-психологічних концепцій ХХ століття.

За Фрейдом, наприклад, поведінка, характер, культура людини визначається вродженими емоціями, інстинктами, потягами – несвідомим. Несвідоме, на думку вченого, є головним і первинним регулятором людської діяльності, глибинною основою психіки, що визначає все свідоме життя людини. Виходить так, що свідомість людини є другорядним, вторинним регулятором її поведінки, вчинків; що людина у своїй практичній діяльності керується емоціями, хотіннями, потягами та інстинктами. Такий підхід до співвідношення несвідомого і свідомості є перебільшенням значення першого, його абсолютизація, що не має достатньої підстави.

Ніхто не заперечує, що емоції, інстинкти відіграють важливу роль у діяльності людини, однак не настільки ж, щоб вона підпорядковувала їм свою волю, розум, свідомість.

Отже, психічна самоорганізація людини, її адаптація до зовнішнього середовища здійснюються трьома типами відносно автономних програм поведінки:

1) еволюційно сформованими несвідомо-інстинктивними;

2) підсвідомими суб’єктивно-емоційними;

3) свідомими, довільними, логіко-мовленнєвими програмами.

Свідомі програми поведінки для соціалізованої особистості є головними поведінковими схемами. Проте дві інші сфери психічного життя людини завжди виконують фонову роль в його поведінці. В екстремальних ситуаціях та в умовах десоціалізації вони можуть перейти в автономний режим функціонування.

Наявність свідомості, підсвідомості та сфери несвідомого в психіці людини зумовлює відносну самостійність наступних різновидів людських реакцій і дій:

1) несвідомо-інстинктивні, вроджені реакції;

2) імпульсивно-реактивні, малосвідомі емоційні реакції; звично-автоматизовані підсвідомі дії; дії-навички;

3) свідомо-вольові дії.

Висновки

В ході роботи ми з’ясували основні категорії психоаналізу – свідоме й несвідоме. свідомість потрапляє тільки дуже невелика частина тих почуттів, думок, образів, які зберігає в пам’яті або переживає людина в будь-який момент часу. Свідомість постійно ігнорує безліч подій, які тим не менш якось обробляються на рівні сприйняття і фіксуються в пам’яті підсвідомості. В результаті при необхідності ми можемо витягти з підсвідомості величезна кількість подій, які проходили повз нас або мали місце на периферії сприйняття.

Психоаналіз є частиною науки, а тому він може бути включений до наукового світогляду. Свої відкриття З.Фройд порівнював не з філософськими вченнями, а з відкриттями Н.Коперніка і Ч.Дарвіна. Як спеціальна наука, як галузь психології – глибинної психології, чи психології несвідомого – психоаналіз абсолютно не здатний сформулювати власний світогляд, він повинен запозичувати його з науки. З.Фройд вважав психоаналіз частиною науки, і якщо дотримувався будь-якої філософської традиції, яка стосується психоаналізу, то це була традиція матеріалізму і натуралізму. В цьому контексті можна говорити про певну “методологію щеплення” психоаналізу в структуру окремих дисциплін, коли концептуальні й методологічні напрацювання в галузі психоаналітичних досліджень доповнюють уже існуючі, дозволяючи більш повно представити картину фрагмента пізнаваної дійсності (тут можна навести яскраві приклади зі сфери соціальної психології та соціології, політології та психології влади, антропології, педагогіки, менеджменту).

Згідно психоаналізу (3. Фрейд), витісняються в підсвідомість деякі емоційно сильні, але болючі події та думки, деякі заборонені й ганебні з точки зору суспільних і моральних норм, бажання. У теорії психоаналізу вважається, що всі ці підсвідомі, сильні імпульси активно впливають на наш настрій і поведінку, призводять до неврозів і зривів. Тому в роботу психоаналітика входить завдання виявлення, усвідомлення, локалізації і позбавлення від таких комплексів.

До несвідомим актів належать, мабуть, велика кількість інтелектуальних, розумових операцій, які так чи інакше мають сильне емоційне забарвлення. Наша підсвідомість працює над якимись важливими для нас проблемами і тоді, коли ми не думаємо про них в явному, свідомому вигляді. Класичні приклади цього дають самоспостереження людей над процесами вирішення творчих завдань — на стадії «осяяння», коли людина, здавалося б, забула про важке завдання, яке мучило її довгий час, а її рішення саме раптом приходить на розум, тобто усвідомлюється.

У підсвідомості зберігається і несвідомо реалізується величезна кількість рухових, поведінкових навичок людини, наприклад навички їзди на велосипеді, ходьби на лижах, бігу, зав’язування вузлів, водіння машини і т д. і т. п.

Список використаних джерел

1. Автономова Н.С. Рассудок. Разум . Рациональность /Н.С.Автономова. – М., 1988. – 287 с.
2. Акимов О.Е. Правда о Фрейде и психоанализе /О.Е.Акимов. – М.: Изд-во Акимова, 2005. – 279 с.
3. Балей С. Нарис психології // Зібрання праць в 5 томах / Балей Степан. — Львів-Одеса : ІФЛІС ЛФС «Cogito», 2002. — Томі. — С. 271-352.
4. Балей С. Про певні властивості постаті // Зібрання праць в 5 томах / Балей Степан. — Львів : Видавництво Національного університету «Львівська політехніка», 2009. — Том II. — С. 127-128.
5. Вальзер Х. Г. Психоанализ в Швейцарии / Х. Вальзер // Энциклопедия глубинной психологии / общ. ред. А. Боковинкова. – М. : “Когито-центр” ; МГМ, 2001. – Т. 2. – С. 462-490.
6. Данилюк І. В. Історія психології в Україні : Західні регіони (остання чверть XIX — перша пол. XX століття) / І.В. Данилюк. — Київ : Либідь, 2002. — 152 с.
7. Деррида Ж. Структура, знак и игра в дискурсе гуманитарных наук /Ж.Деррида //Французская семиотика: От структурализма к постструктурализму. – М.: “Прогресс”, 2000. – С.407-426.
8. Деррида Ж. Фрейд и сцена письма /Ж.Деррида //Французская семіотика: от структурализма к постструктурализму. – М.: Прогресс, 2000. – С.336-378.
9. Забудько K.M. Психоаналіз та феміністична критика в українському літературознавстві / К.М.Забудько. — Режим доступу : http://www.lib.aldebaran.ua
10. Забужко О. Шевченків міф України. Спроба філософського аналізу. 4-е вид. / О. Забужко. — К. : Факт, 2007. — 148 с.
11. История психоанализа в Украине / Сост. : И. И. Кутько, Л. И. Бондаренко, П. Т. Петрюк. — Харьков : Основа, 1996. — 360 с.
12. Іванова О. Ф. Історія психології XIX — XX ст. (На матеріалі розвитку психології на Слобожанщині): Навчальний посібник. ХДУ / О.Ф.Іванова. — X. : ХДУ, 1995. — 120 с.
13. Лапланш Ж. Словарь по психоанализу / Ж. Лапланш, Ж. -Б. Понталис. – М. : Высшая школа, 1996. – 623 с.
14. Левчук Л. Т. Психоаналіз: історія, теорія, мистецька практика / Л.Т.Левчук. — Київ : Либідь, 2002.-255 с.
15. Почепцов Г. Коммуникативные технологии двадцатого века / Г. Г. Почепцов. – М. : Рефлбук, К. : Ваклер, 2002. – 352 с.
16. Рощупкина Ю. Д. Отличие рекламного психоанализа от психоанализа терапевтического / Ю. Д. Рощупкина // Коммуникация в современном мире: Материалы Всероссийской научно-практической конференции исследователей журналистики, рекламы и паблик рилейшнз… / Под ред. В. В. Тулупова. – Воронеж, 2004. – С. 99-100.
17. Собуцький K.M. Нові джерела для вивчення історії психоаналізу в Україні / КМ.Собуцький // Наукові записки. — К. : Видавничий дім «Академія», 2005. — Т.40. Теорія та історія культури. — С. 43-46.
18. Фрейд 3. Психология бессознательного. -М.: 1990. -520 с.
19. Фрейд З. Введение в психоанализ. Лекции / З. Фрейд. – М. : На- ука, 1989. – 456 с.
20. Фромм 3. Психоанализ и этика. -М.: 1992. — 354 с.