Вступ

Характерною рисою сучасного етапу історичного розвитку світової спільноти є політизація всіх сфер суспільного життя у національних державах, модернізація відносин між різними соціальними групами, економічними структурами, політичними партіями, громадськими інститутами. Бурхливо протікаючий науково- технічний прогрес актуалізує певний комплекс нових світоглядних проблем, які людству ще належить осмислити. Світ переживає такий період, коли піддаються ревізії або руйнуються базові цінності техногенної цивілізації, виникає суспільство потенційної загрози масштабних ризиків і прогресуючого загострення глобальних криз. Суттєві зміни в соціально- політичному розвитку більшості сучасних держав обумовлені процесами економічного реформування, демократизації, формуванням громадянського суспільства, в якому можлива і необхідна реалізація всіх прав і свобод людини. Все виразніше заявляє про себе проблема нової стратегії людської життєдіяльності — тобто пошуку нового шляху загальноцивілізаційного розвитку.

По мірі розвитку наукової думки людство все чіткіше усвідомлювало, що причиною різних проблем, конфліктів, кризових ситуацій є неузгодженість розвитку частин єдиного цілого. Ця неузгодженість або диспаритет розвитку частин цілого і активізує конфлікти між окремими індивідами, соціальними групами, державами, наддержавними утвореннями тощо. На початку ХХ століття видатні мислителі — В. Вернадський, Е. Леруа, Тейяр де Шарден прийшли до висновку, що Земля має особливу геохімічну та культурно-мисленнєву оболонку — ноосферу, якій властиві функції єдності, самоорганізації та синтезу. Філософська інтерпретація відносин у системі Людина — Природа знайшла відображення у наукових розвідках як зарубіжних — Б. Большакова, О. Кузнєцова, П. Кузнєцова, І. Козлова, Ч. Кулі, Л. Лєскова, І. Лісєєва, Д. Марковича, М. Моісеєва, Т. Роззака, А. Хазена, Ф. Фукуями, так і вітчизняних дослідників, серед яких В. Карамушка, В. Кизима, Т. Розова, С. Сідоренко, В. Сніжко та інші. Серед наукових праць останніх років із даної тематики заслуговують уваги роботи таких вітчизняних вчених, як О. Алєксандрова, О. Горбань, І. Кальной, Ф. Лазарєв, А. Філатов та ін.

В. І. Вернадський створив цілий комплекс наук про Землю — від генетичної мінералогії до біохімії, радіології, вчення про біосферу.

Він принципово відкинув старий біологічний підхід — дослідження окремо того чи іншого живого організму, а висунув на перше місце поняття життя як організованої сукупності живої речовини. Вчений підкреслював, що речовина планети (а також і в Космосі) утворюється в кругообігу «мертве — живе — мертве», що «біогенні породи» (тобто створені живою речовиною) становлять значну частину її (біосфери) маси, «… йдуть далеко за межі біосфери … вони перетворюються, втрачаючи всякі сліди життя, в гранітну оболонку». «Геохімія доводить неминучість живої речовини для цього кругообігу всіх елементів і тим ставить на науковий грунт питання про космічність живої речовини»,— писав він у монографії «Жива речовина», стверджуючи, що життя — така ж вічна складова буття, як матерія та енергія.

В. І. Вернадський відніс до біосфери ширші шари земних оболонок, де не тільки мешкають живі організми, а й знаходяться речовини, створені в минулому живою матерією (торф, кам’яне вугілля, осадові породи тощо).

Впродовж десятків років учений досліджував роль людини в перебудові поверхні Землі. Вивчаючи мінералогію, він зацікавився масштабами технічної діяльності людства в царині видобування з надр Землі різних мінералів і руд, їх переробки, отримання людиною нових, невідомих у природі в самородному вигляді, металів і хімічних сполук. Він дійшов висновку, що масштаби людської діяльності зростають і їх можна порівняти з масштабами природних геологічних явищ.

1. Вчення В.І.Вернадського про ноосферу

В.І. Вернадський — один із небагатьох світочів науки, величезна і багатогранна спадщина якого справила і продовжує справляти потужний вплив на весь сучасний світ, що стрімко змінюється. Він також — у блискучій когорті тих геніїв, які по широті наукового пошуку, глибині проникнення в суть досліджуваних явищ, наполегливості та самовіддачі в справі організації нових наукових напрямів набагато випередив свій час і сучасників.

Характерний і переконливий приклад: за сто років до і після Вернадського важко назвати вчених та організаторів науки, яких можна порівняти чи поставити поруч з ним по впливу на сучасне уявлення про еволюцію біосфери та самої людини.

Величезна за змістом наукова, філософська та культурна спадщина видатного вченого, як продемонстрували численні змістовні заходи на честь його 150-річчя з дня народження, тільки починає змінюватися уявлення нинішнього покоління про вплив людини на геологічні (і не лише) процеси на Землі.

Варто особливо підкреслити, що В.І. Вернадський є у світовій науковій культурі рідкісним випадком проявлення таланту вченого і філософа, наділеного високим гуманізмом, громадянською позицією, гострим відчуттям причетності до долі Вітчизни, разом з якою безпосередньо і трепетно пережив революційні потрясіння, громадянську та дві світові війни. А тому і не випадково, що у постійному пошуку і сумнівах він перебував усе своє довге життя, намагаючись зрозуміти і охопити світ, що нас оточує, з унікальною силою та глибиною. Незмінним в його світогляді було лише глибоке переконання у визначальні роки науки в пізнанні Природи та розвитку суспільства.

Багато його починань залишились і продовжують залишатися ще не до кінця зрозумілими і усвідомленими сучасниками, а в спадок нащадкам дістались незавершені наукові дослідження.

Сукупність усіх організмів відомий учений, наш співвітчизник Володимир Іванович Вернадський назвав «живою речовиною» (див. схему).

Жива речовина біосфери виконує різноманітні функції (див. схему).

Основними її характеристиками є:

Газова функція живої речовини полягає в тому, що живі істоти в процесі життєдіяльності впливають на газовий склад атмосфери, Світового океану і ґрунту. Аеробні організми в процесі дихання поглинають із довкілля кисень і виділяють туди вуглекислий газ. Рослини і ціанобактерії в процесі фотосинтезу, навпаки, поглинають вуглекислий газ і виділяють кисень.

Окисно-відновна функція живої речовини полягає в тому, що в атмосферному повітрі, воді та ґрунті окиснюються або відновлюються певні хімічні сполуки Феруму.

Концентраційна функція полягає у поглинанні живими істотами з довкілля і накопиченні у своєму організмі певних хімічних елементів. Так, молюски, десятиногі раки, хребетні тварини накопичують у своїх організмах сполуки Кальцію, а радіолярії — сполуки Силіцію.

Живі істоти Землі складають три типи організмів.

Продуценти, або автотрофи, — організми, що створюють органічну речовину з води, вуглекислого газу й мінеральних солей, використовуючи для цього сонячну енергію. Типові представники — рослини.

Консументи, або гетеротрофи, — організми, що отримують життєву енергію, живлячись рослинами чи іншими тваринами. Це травоїдні тварини, хижаки, паразити та гриби.

Редуценти — організми, що розкладають органічну речовину продуцентів і консументів до простих сполук — води, вуглекислого газу й мінеральних солей (див. діаграму «Кількісний склад організмів»).

Кількісний склад організмів Землі:

1,5 млн видів 350 тис. видів 75 тис. видів

 

За мільярди років існування Землі живі істоти рішуче змінили склад її атмосфери, створивши, по суті, зовсім нове середовище життя.

Ще в першій половині XX ст. В. І. Вернадський передбачав, що біосфера поступово розвиватиметься в ноосферу.

Термін ноосфера у 1927 році запропонували французькі філософи Едуард Леруата П’єрТейарде Шарден. Термін ноосфера походить від грецького ноос («розум») — це новий стан біосфери, за якого визначальним фактором стає розумова діяльність людини.

У своїй праці «Біосфера» Вернадський стверджував, що біосфера Землі на сучасному етапі розвитку під впливом технічного прогресу поступово переходить у ноосферу — сферу розуму, вищу стадію розвитку біосфери, в якій розумна людська діяльність стає головним чинником розвитку.

Людина в біосфері Землі виступила в ролі нової сили, нового фактора. Завдяки науковій думці, втіленій у технічних досягненнях, людина опановує ті частини біосфери, куди раніше не проникала.

Ноосфері як якісно новому етапу в розвитку біосфери властивий тісний зв’язок законів природи і факторів, які визначають розвиток людського суспільства.

За В. І. Вернадським, під впливом наукової думки і людської праці біосфера поступово переходить у свій новий стан — ноосферу. Характерною особливістю розвитку ноосфери є екологізація всіх сфер життя людини. Тому до розв’язання будь-яких проблем людина має підходити з позиції екологічного мислення (див. схему).

Він розглядав біосферу не просто як просторову категорію, а як складну єдину систему — оболонку, в якій живі істоти перебувають у складній взаємодії як із неживою природою (повітрям, водою, сонячною енергією), так і між собою і цим визначають хімічний стан зовнішньої кори нашої планети.

Людина перебрала на себе керівництво всіма процесами в біосфері та спрямовує її розвиток у бажаному для себе напрямі. Наведу декілька прикладів.

Наприклад, за рахунок роботи тисяч радіостанцій, телестанцій, релейних ліній Земля сьогодні випромінює енергії в радіодіапазоні більше, ніж Сонце.

Щорічно людство лише в сільському господарстві перевертає, перелопачує своїми плугами та лущильниками масу ґрунту, у 200 разів більшу, ніж увесь пісок, глина, намул, які виносяться в океан усіма ріками Землі.

А як не згадати про штучно створені землетруси? Так, саме за рахунок підземних ядерних вибухів.

Тож сьогодні можна констатувати, що біосфера справді різко змінюється під впливом технологічної діяльності людини, дедалі більше замінюється техносферою. Але сьогодні стало зрозумілим, що наступ техносфери супроводжується такими змінами природного середовища, які почали вже загрожувати самому існуванню людини на Землі. Активніше рухаючи вперед «технічний прогрес», людство лише погіршує загальну ситуацію в біосфері та своє в ній становище.

Доречно зазначити, що гуманістично-філософські погляди В.І. Вернадського сформувались ще на Слобожанщині і під впливом саме української культури. Адже особливий і яскравий етап життя В.І. Вернадського пов’язаний саме з Україною. Він по особливому любив батьківщину своїх предків, адже його прадід — козак Запорізької Січі — воював під знаменами Богдана Хмельницького, прадід був шанованим священиком на Чернігівщині, а дід — відомим військовим лікарем. Звідси, на наше переконання, джерела його високої духовності: він вважав, що сенс гуманістичного ідеалу в тому, щоб віддати життя людям, а в кінці життєвого шляху сказати: «Я зробив усе, що міг. Не завдав нікому біди. Я постарався, щоб після моєї смерті на моє місце стало багато саме таких». Ще в молодості він глибоко замислювався про можливість безсмертя особи, про пізнання суті Всесвіту. З такої позиції В.І. Вернадський протягом значного відрізку життя і розробляє концепцію ноосфери, що стала наразі основою нової системи поглядів — антропокосмоцентризму.

Взагалі, у В.Вернадського був притаманний лише йому своєрідний підхід до науки. Він розглядав її як глобальну геологічну й історичну силу, що змінює біосферу й життя людей, і вважав тією основною ланкою, за допомогою якої і відбувається єдність та розвиток біосфери й людства.

В своїй роботі «Наукова думка як планетарне явище», що була написана в 1937-1938 рр., і стала першим у світі досвідом узагальнення еволюції нашої планети як єдиного космічного, геологічного, біогенного і антропогенного процесу та містить в собі самостійно опрацьований, багато в чому новітній для свого часу пошук закономірностей еволюції він зазначає: «…що під впливом наукової думки і людської праці біосфера переходить в новий стан — в ноосферу [8, с. 27]. Аналізуючи закономірну неминучість цього переходу, вчений визначив, що людина здатна і зобов’язана активно впливати на природні процеси та соціальну організацію суспільства саме в контексті їх загального розвитку, адже ноосфера, по В.І. Вернадському, є принципово новим типом взаємодії суспільства та природи, коли розумова людська діяльність стає визначальним фактором розвитку.

Ось чому, праці В. Вернадського є фундаментальним внеском у розвиток наукового світогляду, становлення сучасної наукової картини світу. Вчений обґрунтовано розглядав Всесвіт як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Він зазначав, що з появою останнього починається якісно новий етап розвитку Всесвіту, де глобальній еволюції планетарного масштабу сприятимуть розум і людина, а їх результатом стануть перетворення біосфери в нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), відбуватимуться суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення як організації нових форм людського співжиття, рівності рас і народів, що відмовляться від війни як засобу розв’язання спірних питань. «Ми якраз переживаємо її (людини) яскраве входження в геологічну історію планети. В останні тисячоліття спостерігається інтенсивне зростання впливу одного виду живої речовини — цивілізованого людства — на зміну біосфери» [8, с. 27].

2. Вклад Вернадського в розвиток науки ноосфери

У 1944 р. В. І. Вернадський написав знамениту статтю «Декілька слів про ноосферу». Термін «ноосфера» було запропоновано Е. Леруа 1927 р. Розглянувши закономірності еволюції життя, Е. Леруа дійшов висновку, що в людині біологічна еволюція себе вичерпала. Подальша еволюція живого на нашій планеті, за його твердженням, здійснюватиметься тільки духовними засобами: індукція, суспільство, мова, розум і т. д. І це буде ноосфера, яка заступить біосферу. Під ноосферою Е. Леруа розумів закономірний етап розвитку органічного світу, коли домінуюча роль в еволюції належатиме духовній творчості людини та продуктові ЇЇ праці. І в цьому його погляди відрізнялись від уявлень Тейяра де Шардена, який розглядав ноосферу як такий собі мислячий пласт, що поступово розгортається зі світу тварин і рослин і приходить на останньому етапі психогенезу до усвідомлення тотожності всього сущого з точкою «Омега» — божеством .

За В. І. Вернадським, поняття «ноосфера — останній з багатьох етапів еволюції біосфери в геологічний історії — етап наших днів. Перебіг цього процесу тільки починає нам прояснюватися з вивчення її геологічного минулого у деяких своїх аспектах… Ноосфера — нове геологічне явище на нашій планеті. У ній людина вперше стає величезною геологічною силою. Вона може й повинна перебудувати своєю працею і думкою царину свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше».

Могутньою геологічною силою людину вперше назвав А. П. Павлов (1854 — 1929), який казав про антропогенну еру в розвитку Землі. В. І. Вернадський підкреслював, що людство фізично являє собою надзвичайно малу масу речовини планети, але міць його пов’язана не з його матерією, а з роботою його свідомості, з його розумом і спрямованою цим розумом працею. Ноосферу Вернадський розумів як природне тіло, компонентами якого будуть літосфера, гідросфера, атмосфера та органічний світ, перетворений розумною діяльністю людини.

Вчений був переконаний у закономірному характері виникнення ноосфери: «Вибух наукової думки у XX ст. підготовлений усім минулим біосфери і має глибокі корені в її будові. Він не може зупинитися і піти назад. Він може хіба що сповільнитись у своєму темпі… Біосфера неминуче перейде так чи інакше, рано чи пізно, в ноосферу»

Водночас В. І. Вернадський добре розумів, що людство знаходиться лише на підступах до ноосфери. Він неодноразово зазначав, що посилений вплив людини на біосферу призводить до зниження багатьох видів, до зміни кількісних співвідношень між іншими видами. Природні екосистеми замінюються культурними, а в тих, що залишилися, перебудовуються біотичні зв’язки, спрощується структура трофічних ланцюгів. Але фактори органічної еволюції не перестають діяти, а проявляються на кожній території, де існує людина. При цьому процеси боротьби за існування і природного відбору набирають специфічних рис у культурних екосистемах. Та особливо великі зміни відбуваються в масштабі всієї планети, що характерно для нинішнього етапу розвитку біосфери наприкінці XX ст. «Людина вперше реально зрозуміла, що вона житель планети і може _ повинна — мислити й діяти у новому аспекті, не тільки в аспекті окремої особистості, сім’ї, родини, держави чи їх спілок, а й у планетарному аспекті. Вона, як усе живе, може мислити й діяти у планетарному аспекті тільки в царині життя — в біосфері, в певній зеленій оболонці, з якою вона нерозривно закономірно зв’язана і вийти з якої не може, її існування є її функція. Вона несе її повсюди. І вона її неминуче, закономірно, неперервно змінює».

В. І. Вернадський вірив у те, що життя на Землі зникнути не може, а людство як могутня геологічна сила спроможеться перебудувати біосферу в інтересах людства як єдиного цілого.

Основні ідеї Вернадського про ноосферу викладені в його визначній монографії «Наукова думка як планетне явище» та у статті «Декілька слів про ноосферу». В останній він пише: «Людство, взяте в цілому, стає могутньою геологічною силою. І перед ним, перед його думкою та працею, постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно думаючого людства як єдиного цілого. Цей новий стан біосфери, до якого ми, не помічаючи цього, наближаємось, і є «ноосфера».

«Ноосфера, — розвиває вчений свою думку в іншій праці, — нове геологічне явище на нашій планеті. У ній вперше людство стає найбільшою геологічною силою. Вона може і повинна перебудувати своєю працею і думкою сферу свого життя, перебудувати докорінно порівняно з тим, що було раніше. Перед нею відкриваються дедалі ширші творчі можливості. Й, може бути, покоління моєї онуки вже наблизиться до їх розквіту. Ми входимо в ноосферу. Ми вступаємо в неї у новий стихійний геологічний процес… Але важливий для нас факт, що ідеали нашої демократії ідуть в унісон зі стихійним геологічним процесом, із законом природи, відповідають ноосфері. Можна дивитись тому на наше майбутнє впевнено. Воно в наших руках. Ми його не випустимо».

За цими словами стоїть величезний оптимізм ученого, його впевненість у тому, що ноосферний шлях розвитку біосфери — передумова її повного і безперечного благополуччя. Геніальні узагальнення, теоретичні роздуми, філософські та природознавчі прогнози і гіпотези, глибокий зв’язок природознавства і філософії у працях Вернадського — все це свідчить про неперевершену його роль в історії науки. Сам цей великий учений ще в 30-і роки минулого століття сформулював основні глобальні проблеми природознавства й суспільствознавства, причому багато які з них розв’язав. «В.І. Вернадський, — згадував М.Г. Холодний, — виявляв живий інтерес до найрізноманітніших питань науки, філософії, культури, громадського життя».

Разом з тим життя показало, що наукові прогнози чи передбачення Вернадського потребують для своєї реалізації більше часу, ніж він гадав. Після публікації згаданих праць ученого світова наука і техніка досягли небачених успіхів: створено надзвукову авіацію, ракети, супутники, пластичні маси, телебачення, атомну зброю і атомну енергетику, лазери, волоконну оптику, комп’ютери, Інтернет, сотовий зв’язок, цифрові технології, впроваджено трансплантацію органів і протезування функцій, відкрито код спадковості, почалося клонування і створення трансгенних організмів, винайдено біосенсори, здійснено «зелені» революції тощо. Такі беззаперечні успіхи переконали багатьох з нас у безмежних можливостях людського розуму, науки і техніки. Принаймні вони неспростовно довели правоту В.І. Вернадського, який вважав, що біосфера досягла своєї найвищої стадії еволюції, коли визначальним чинником її регуляції, як і розвитку цивілізації, стає розум людини, або, за висловом ученого, наукова думка як «планетне явище». Але не треба забувати, що розум, інтелект, ноосфера можуть діяти і з позитивним, і з негативним для біосфери результатом.

Звісно, В.І. Вернадський, розмірковуючи про позитивну роль ноосферизації планети, не зміг передбачити нинішню повсякденну практику, коли, забезпечуючи господарські й військові потреби значно меншої частини людства, світ невпинно нарощує техногенний тиск на біосферу. За Х. Блюменбергом, здійснюваний людиною процес технізації нашого життя не перебуває в будь-якому розумному співвідношенні з природою людини. На переконання автора, в освоєнні ресурсів природи давно втрачено почуття міри і здорового глузду. На зорі розвитку технізації це помітив ще Ж. Ж. Руссо, тому він закликав людей при споживанні благ природи постійно повертати їй борг. Нерозумна поведінка людини розумної непокоїла ще Лукреція, який зауважував, що вона самовпевнено наділила себе владою над природою і почала жадібно наповнювати свій побут все новими речами. Відтоді людина, як вважав мудрець, перестала бути вищим земним творінням природи у своєму первісному значенні.

Як геніальний логік та аналітик, творець доктрини про ноосферу В.І. Вернадський бачив, що роль людини у біосфері не обмежується лише біогеохімічними функціями. Завдяки розумовій діяльності (науковій функції) і величезним технічним можливостям ця роль набула вимірів геологічної сили, коли людина перетворилася на вирішальний чинник прискорення еволюції біосфери до її завершальної стадії — «ноосфери».

Сам термін «ноосфера» В.І. Вернадський, як відомо, взяв з праць французького вченого Е. Леруа. На цій підставі Г.С. Левіт писав: «Вернадський запозичив слово «ноосфера», яке йому сподобалося, але аж ніяк не його смисл». Справа в тому, що Леруа стверджував, ніби з появою людини біологічна еволюція завершилася і почалась її нова стадія — еволюція духовна, тобто стадія ноосфери. В. Вернадський, на відміну від Е. Леруа, вважав, що біологічна еволюція не завершена, а триває і в період своєї найвищої стадії — ноосфери, яка вже настала. Рушійною силою такої еволюції, або, точніше, трансформації біосфери в ноосферу, він бачив людський розум, або наукову думку як «планетне» явище.

Згідно з поглядами В. Вернадського, людина спроможна взяти на себе роль свідомого регулятора всіх глобальних процесів — від екологічних до соціальних, визначивши подальшу долю біосфери. На переконання вченого, людська діяльність має неминуче привести до «тріумфу розуму і гуманізму» на Землі.

Уявлення В. Вернадського щодо ролі ноосфери у визначенні близьких і віддалених перспектив розвитку біосфери викликають у нас захоплення і глибоку віру в те, що врешті-решт ноосфера відіграє таку роль. Разом з тим сьогоднішні реалії дають мало підстав для оптимізму, деякі вчені взагалі зазначають, що погляди Вернадського на ноосферу мають риси утопії. Такі думки висловлювалися ще за життя вченого. Але він, відповідаючи своїм опонентам, майже 60 років тому писав: «Всі побоювання і розмови обивателів, представників гуманітарних і філософських дисциплін про можливість загибелі цивілізації пов’язані з недооцінкою сили і глибини геологічних процесів, якими є перехід біосфери в ноосферу, що нині відбувається і переживається нами». Та, як бачимо, очікування вченого поки що не підтвердилися. Адже до появи людини на Землі біосфера мала вищий потенціал саморегуляції і могла самовідновлюватися після періодичних геологічних катастроф, під час яких гинула переважна більшість організмів.

Вчення В. Вернадського про біосферу та формування ним біосферного мислення було не тільки нагальною вимогою того часу, а й новим підходом до осмислення необхідності переходу людини до нових взаємин з біосферою. З розвитком ноосфери він пов’язував також необхідність охоплення світовою наукою всієї планети, створення вселенської науки як могутньої історичної і геологічної сили, в якій природно-історичне, природне (космічне) і соціально- гуманістичне знання зіллються в одне ціле, а відповідно в одне ціле зіллються і сфери людської діяльності, пов’язані з цими знаннями.

Сьогодні в науковому середовищі все ще по-різному сприймається концепція ноосфери В. Вернадського, аж до стверджень, що вона спрямована переважно на підкорення природи, а не на гармонізацію взаємин з нею, де за буцімто помилковими вихідними положеннями він робив правильні висновки.

Проте слід враховувати, що, виступаючи з вимогами нового мислення, вчений, як гуманіст і філософ, постійно наголошував на відповідальності людини за свої дії та вчинки, де головним має бути не часове, а вічне. «Ніколи ще в історії людства не було такого періоду, коли наука так глибоко охоплювала б життя, як зараз. Вся наша культура, яка охопила всю поверхню земної кори, є створенням наукової думки і наукової творчості. Такого положення ще не було в історії людства, і з нього ще не зроблені висновки соціального характеру» [9, с. 287]. Вчений вважав це вічне вищим від усього і намагався знайти його у науковій думці, науковій творчості, які підпорядковував головному сенсу свого життя — служінню науці.

Серед визначних наукових розробок В.Вернадського — також питання про наукову регуляцію обміну речовин, системність та цілісність вивчення всієї біосфери, наукове положення про автотрофність людини, яке наразі, безумовно є дуже дискусійним та ще не знайшло свого осмислення, хоча за своєю пророчою спрямованістю займає високе місце в ряду концептуальних ідей ноосфери.

В.І. Вернадський в науці — фігура дійсно планетарного масштабу. Вражають обсяги та різноманіття його досліджень філософських та методологічних проблем: логіки дослідної науки; співвідношення емпіричного і раціонального в науковому пізнанні (етика наукової творчості); природу наукового світогляду; взаємозв’язок філософії та природознавства. Величезна цінність його, як вченого, в тому, що він тяжів до широких синтетичних узагальнень, не заперечуючи ролі та значення аналітичного підходу до пізнання і освоєння природи. Так, аналізуючи дві форми синтезу в розвитку наукового пізнання, він зазначав, що наука багато втрачає через відсутність натуралістів, схильних до вузької спеціалізації. При обстоюванні наукового світогляду вчений не абсолютизовував роль і значення науки, як і не виключав участі в його формуванні інших форм духовного освоєння людиною світу, її переживань. «Досить часто доводиться чути, — писав він, те, що науково, то вірно, правильно, то служить виразом чистої і незмінної істини. У дійсності це не так. Незмінна наукова істина складає той далекий ідеал, до якого прагне наука» [11, с. 22]. Світогляд, який ґрунтується на науці, на його погляд, не може не бути обмеженим, бо загальні уявлення про явища у світі мають мозаїчний характер. При його формуванні потрібно пов’язати всі аспекти діяльності людини, які знаходять своє місце в системі її цінностей.

3. Процеси гармонізації взаємозв’язку, взаємовпливу та взаємозумовленості у системі «Людина — Суспільство — Природа»

Онтологічною реальністю нового часу є зафіксована у суспільній свідомості, цілісна, така, що закономірно розвивається в просторі та часі, глобальна трикомпонентна система «Людина — Суспільство — Природа». У ній духовні, історичні, соціальні та природні компоненти закономірно розвиваються й пов’язані між собою процесами взаємодії, взаємовпливу і взаємообумовленості. Систему «Людина — Суспільство — Природа» необхідно розглядати як цілісну, динамічну, структуровану, хвильову, відкриту, стійко-нерівноважну систему, для якої характерні не тільки внутрішні зв’язки, але й зовнішні — із Космосом.

Ідея Вернадського про перехід сфери життя на Землі — біосфери до ноосфери, царства розуму, набуває на початку третього тисячоліття якісно нового змістового навантаження. Ключова думка, що пронизує усю творчість Вернадського, це положення про єдність біосфери і людства, вирішальну роль людини у розвитку планети, оскільки людський розум — це частина Всесвітнього Розуму, космічне явище, невід’ємна частина природи. Біосфера ХХ століття, за В. І. Вернадським, перетворюється у ноосферу, створювану зростанням науки, наукового розуміння й заснованій на ній соціальній праці людства.

В. Вернадський стверджував: «Ми бачимо, що створюється… складний єдиний комплекс панівних організмів, активна енергія яких.. .збільшується в ході геологічного часу. Це збільшення активної енергії відображується у збільшенні свідомості та у зростанні впливу в біосфері та геохімічних процесах єдиного комплексу життя. Єдине створіння, що повільно рухалося у геологічному часі такої геологічної сили, якою є для нашої психозойської ери цивілізоване людство, ясно це показує» [2, с. 219].

В. Вернадський упроваджує в аналіз системи «Людина — Природа» новий критеріальний вимір «людство як єдине ціле», застосовуючи його в більш якісному аспекті, спрямовуючи соціальний аналіз системи у глобально-цивілізаційну площину. «Уперше в історії людства інтереси народних мас — всіх і кожного — й вільної думки особистості визначають життя людства, вони є мірилом його уявлень про справедливість. Людство, взяте у цілому, стає потужною геологічною силою. І перед ним, перед його думкою та працею постає питання про перебудову біосфери в інтересах вільно мислячого людства як єдиного цілого. Цей новий стан, до якого ми, не помічаючи цього, наближуємось, і є «ноосфера»» [4, с. 509].

У центрі системи ноосферного світогляду, що покликаний забезпечувати соціально ефективну експансію природи, знаходиться не просто людина із абстрактною індивідуальною системою цінностей, але людство із конкретною суспільною системою актуальних утилітарно-прагматичних потреб та інтересів, які забезпечують виживання сучасного та наступних поколінь.

Для становлення ноосфери необхідними є дотримання певних умов та реалізація конкретних завдань як у суспільно-політичній, так і у економічній, культурній, екологічній та інших сферах людського буття. Сформульовані практично століття тому, вони не втрачають своєї актуальності, а деякі проблеми розвитку людства стають ще ближчими, гострішими та нагальнішими. Вбачається доцільним розглянути деякі з них:

—         людство повинно більш рівномірно розселитися по території Землі;

—         людина розумна має раціонально перетворювати первинну природу планети з метою задоволення зростаючих потреб населення Землі;

—         війни, як явище, повинні бути виключені із практики міжнародних відносин;

—         продуктивні зв’язки (у тому числі й політичні) між народами повинні зростати якісно та кількісно;

—         людство не повинно залишатися у межах біосфери, натомість цього має усе ширше практикувати освоєння космічного простору;

—         задля виживання на планеті людина зобов’язана відкривати й застосовувати нові, екологічно безпечні джерела енергії;

—         расизм та інші прояви дискримінації людини повинні бути виключені із сфери міжлюдських відносин на усіх рівнях;

—         роль народу в процесі вирішення питань внутрішньо та зовнішньополітичного характеру необхідно посилювати;

—         у загальнолюдському соціумі необхідним є створення умов вільного, гуманістичного й продуктивного розвитку науки;

—         якість освіти будь-якого рівня має постійно покращуватись;

—         необхідними є створення/оптимізація програм щодо недопущення/зниження рівня голоду, злиденних умов існування, епідемій тощо.

Контрадикція компонентів системи «Людина — Природа» сформувалась як логічний результат розвитку історично зумовленого способу виробництва й вибудованої на ньому суспільної структури. Дисгармонія стосунків людини і природи породжує й посилює екологічне неблагополуччя, що у свою чергу порушує нормальний розвиток людини, як біосоціальної істоти, знижує рівень національної безпеки, уповільнює суспільний соціально- економічний прогрес. Екологічна криза, що виражається у порушенні рівноваги умов та впливів у екологічному середовищі людини виникла як наслідок експлуататорського ставлення людини до природи, стрімкого зростання кількості шкідливих для природи технологій, розмаху індустріалізації й зростання населення. Ознаками екологічної кризи слід вважати будь-які прояви реальності, що спричиняють або можуть спричинити загрозу сучасній цивілізації.

В умовах ХХІ століття природа під натиском людської діяльності неупинно трансформується у ворожу по відношенню до людини силу, яка здатна кардинально змінити або навіть знищити біологічне підґрунтя життя людини, як виду. Подібне становище актуалізує необхідність наукового обґрунтування оптимістично-генеруючої та культурно- творчої позиції людини в сучасному світі, що дозволить суспільству консолідувати зусилля окремих індивідів для вирішення життєво-важливих проблем. За умов зростання ролі людської особистості, можливості впливу конкретного суб’єкта на певні аспекти суспільного життя, змінюється баланс спільного та індивідуального, людська особистість постає фактором процесів трансформації.

Система «Суспільство — Природа» об’єднує у собі два когерентні процеси: активний вплив на оточуюче середовище й використання суспільством природних ресурсів, отриманих в результаті такого впливу. Компоненти системи «Суспільство — Природа» стають все більше взаємовпливовими та взаємозалежними, диспаритет між ними або порушення функціонування однієї із складових потенційно загрожує глобальною катастрофою. На зламі ХХ і ХХІ століть прийшло розуміння, що природа і суспільство — єдине ціле, але розвиток частин цього цілого не узгоджений, виникла історична необхідність консонації усіх складових соціальної та природної системи в єдиний соціально-природний комплекс.

Беззаперечним є факт, що історія робиться людьми, котрі намічають власні цілі та переслідують особисті інтереси. Для їх досягнення людство продукувало ідеї, реалізація яких призводила до задоволення неупинно зростаючих потреб протягом всього історичного процесу. Цей процес був суперечливим, що провокувало зіткнення протилежних інтересів і цілей, результатом чого стали різні за своїм масштабом і впливом на розвиток цивілізації кризи, конфлікти, військові протистояння. Незважаючи на конфлікти і війни, зростання можливостей людства, як цілісного утворення, зберігався, а отже, продовжувався його розвиток. Цей безперервний, монохронний процес має назву історичного процесу розвитку. Збереження історичного процесу розвитку і означає, що існує стійкий розвиток суспільства [7].

Сучасні дослідники необхідною та достатньою умовою безперервного розвитку суспільства вважають людину, здатну висувати й втілювати в життя ідеї, реалізація яких забезпечує зростання можливостей суспільства, у той же час зростаючі можливості суспільства використовуються максимально ефективно за умови, що суспільство формує людину, котра спроможна продукувати й втілювати в життя ідеї.

Ставлення до природи як до багатства, тобто «безлічі, великої кількості, достатку, надлишку, надмірності» [5], що домінувало протягом практично усієї історії людської цивілізації, повинно змінюватись в умовах еволюціонуючого екогармонійного громадянського суспільства на усвідомлення природи як цінності. Ми вважаємо, що на відміну від багатства цінності, як структурні елементи системи цінностей — це світ не тільки матеріальних об’єктів, духовних елементів, але й знань та умінь, завдяки яким особистість прилучається до чогось більш важливого і перпетуального, ніж її власне емпіричне існування; це окультурена і ретрансльована з покоління в покоління за допомогою сукупності умовних знаків — символів констеляція почуттів, емоцій і ідей, істотно-значущих для даного суспільства [6.]

Зазначимо, що формування громадянського суспільства та реалізація цінностей як загальнолюдських, так і національних, обумовлених історичною та соціокультурною унікальністю народу — процес тривалий, багатоаспектний і важко прогнозований. Однак при всіх явних і прихованих проблемах його розвитку, чітко вимальовується стратегічний вектор реалізації сталого розвитку суспільства, заснованого на гармонійному існуванні трикомпонентної конструкції «Людина — Суспільство — Природа». Видається, що така конструкція значно посилюється шляхом імплікативного приєднання до неї тріади пріоритетів: Духовність — Народовладдя — Гармонія.

Порушення рівноваги у сучасному світі набуває такого масштабу, що наявним є порушення рівноваги між природними, соціальними системами й системами технологічними, які забезпечують задоволення постійно зростаючих потреб людства. Подібна ситуація призводить до нагальної потреби у новій, глобальній ноосферній етиці, конструктивній стратегії інтеракцій в системі «Людина — Суспільство — Природа».

Л. Лєсков формулює принципи глобальної ноосферної етики, відповідно до яких необхідними є:

—         відмова від логіки та цінностей конкуренції, упровадження принципів синергії та кооперації;

—         оптимізація системи ринкових відносин, їх інверсія в бік ринків, що регулюються;

—         утвердження раціонально-ноосферної складової в етиці, формування і становлення принципів ноосферо-соціальної справедливості;

—         розвиток інноваційного характеру людської діяльності;

—         суспільне усвідомлення термінальності життя на планеті;

—         формування взаємовідносин синергії та кооперації в системі «Людина — Суспільство — Природа»;

—         відмова від насилля та конкуренції в інтересах рівноваги, динамічної сталості систем (гомеостазису) й творчого самовираження (креативності);

—         узгодження швидкості, темпів (додамо — і можливих напрямів) змін у системі «Людина — Суспільство — Природа» на принципах комплікативності;

—         конкордація інтересів системи «Людина — Суспільство — Природа» на засадах гармонізації;

—         відмова від антропосферної та поступовий перехід до біосферної моделі життя на Землі;

—         дотримання соціального консенсусу у процесі прийняття рішень для системи «Людина — Суспільство — Природа» на принципах субсидіаритету [8].

За Вернадським, людина і природа перебувають не просто у безперервному зв’язку, який є не поверхневий, що відбивало б лише фізичний вплив людини на навколишнє середовище, він набагато глибший. Це доводиться тим фактом, що з настанням індустріальної епохи помітно активізувалися планетарні геологічні сили. У «Філософських думках натураліста» вчений зазначав: «Ми переживаємо в даний час виключне проявлення живої речовини в біосфері, генетично пов’язане з появою сотні тисяч років тому Homo sapiens, створення цим шляхом нової геологічної сили, наукової думки, різко збільшує вплив живої речовини в еволюції біосфери. А тому цілком логічно вчений приходить до висновку, що охоплена повністю живою речовиною, біосфера збільшує, мабуть, в безмежних розмірах його геологічну силу, і перероблена науковою думкою Homo sapiens, переходить в новий стан — в ноосферу» [8, с. 32].

Саме життя, чи, як говорив вчений, жива речовина, визначило в першу чергу ті еволюційні процеси, які зробили нашу планету такою, якою вона є. Якби життя одного разу не виникло на Землі, то наша планета, подібно до Місяця, не помічала б, як спливають мільйони років, протягом яких на її поверхні практично нічого не змінювалося б. Життя, згідно з вченням В.І. Вернадського, — це сполучна ланка між космосом і Землею, ланка, яка, використовуючи енергію, що надходить на Землю з Космосу (і насамперед від Сонця), трансформує мертву (або інертну, за термінологією В. І. Вернадського) речовину, створює нові форми матеріального світу, у мільйони разів прискорюючи всі процеси розвитку, які протікають на Землі.

Висновки

Біосферні зв’язки склада­лися протягом дуже тривалого часу. В екосистемах немає нічого зайвого, непотрібного.

Сучасне вчення про біосферу створив і розвинув В. І. Вернадський (1863 — 1945). Його творчому генієві були притаманні не тільки глобальність мислення, а й вихід за рамки експериментальної науки. Президент Української академії наук, академік Петербурзької АН, а потім AH CPCP, член численних іноземних академій, непересічний природознавець-мислитель залишив нам цілісне бачення світу і завдань людини як на Землі, так і у Всесвіті.

Втручання людини в біосферу часто призводить до негативних наслідків. Наприклад, у Норвегії було вирішено відстріляти хижих птахів (полярних сов та яструбів), які, як вважалося, винищували багато цінних промис­лових птахів — полярних куріпок. Оголошені пільги та премії сприя­ли повсюдному відстрілу мисливця­ми хижих птахів. Одразу ж після цієї акції серед куріпок спалахнула епіде­мія, що майже повністю знищила цих птахів. Як з’ясувалося, сови та ястру­би в природі виконували роль саніта­рів, що поїдали в першу чергу хворих, ослаблених куріпок і таким чином за­побігали поширенню епідемії.

Вчені, підкреслював В. Вернадський, мають відстояти інтереси науки, зберегти і провести через бурхливу епоху народного життя наукові установи, існування яких забезпечить подальший розвиток суспільства.

Аналізуючи сьогодні стан нашої науки, дивуємося актуальності практично всіх думок академіка В.І. Вернадського. Підтримкою нинішнім науковцям можуть стати мудрі слова геніального вченого, філософа і мислителя: «Понад усе необхідна зараз сила духу, спокійна сміливість думки і небоязкість розуму».

Список використаної літератури

1. Багров М. Вернадський: ноосферологія і геополітика/ М.Багров //Краєзнавство. Географія. Т-ризм.. — 2002. — № 7-8. — C. 2-6.
2. Братерська — Дронь М. Володимир Вернадський про роль науки в ноосферному процесі //Фізика та астрономія в школі. — 2001. — № 4. — C. 52-55
3. Бромою Т.М. Поняття про біосферу. Вчення В.І.Вернадського про ноосферу //Біологія. — 2008. — № 12. — C. 19-22
4. Вернадский В.И. Несколько слов о ноосфере // Успехи биол. — 1994. — 18. — Вып. 2. — С. 113—120.
5. Кутырев В.А. Утопическое и реальное в учении о ноосфере // Природа. — 1990. — № 11. — С. 3—10.
6. Левит Г.С. Критический взгляд на ноосферу В.И. Вернадского // Природа. — 2000. — № 5. — С. 71—76.
7. Яншин А.Л. Ноосфера В.И.Вернадского //Начальная школа. — 1998. — № 6. — C. 4-12
8. Кузнецов О. Л., Кузнецов П. Г., Большаков Б. Е. Система Природа — Общество — Человек: устойчивое развитие / О. Л. Кузнецов, П. Г. Кузнецов, Б. Е. Большаков. — Москва-Дубна: Издательский дом «Ноосфера», 2000. —         390    с. [Электронный ресурс]. — Режим доступа: http://www.situation.ru/app/rs/lib/pobisk/systema/main.htm
9. Лесков Л. В. Этика ноосферной трансформации / Л. В. Лесков // Сознание и физическая реальность. — Т.6. — №3. — 2001. — С. 2-8.
10. Лоренц К. Восемь смертных грехов цивилизованного человечества / К. Лоренц. — М.: Республика, 1998. — 37 с.
11. Костючков С. К. Гражданское общество: ориентация на общечеловеческие и национальные ценности в контексте гармонизации социальных отношений / С. К. Костючков // Вестник российского университета дружбы народов. — №2. Серия Политология. — М.: Российский университет дружбы народов, 2010. — С. 55-60.