Зміст

1. Сутність та еволюція валютних систем.
2. Валюта і валютний курс.
3. Валютний ринок та валютні операції.
4. Міжнародні розрахунки

 

1. Сутність та еволюція валютних систем.

У секторі міжнародних валютних відносин основне місце займає валютна система. Розрізняють національні, регіональні та світові валютні системи. Вони взаємодіють між собою, утворюючи єдину цілісну систему міжнародних валютних відносин.

Національна валютна система — це форма організації економічних відносин держави, за допомогою якої реалізовуються міжнародні розрахунки, формуються та використову­ються валютні ресурси держави. До основних елементів національ­ної валютної системи відносять такі:

• національна валюта — грошова одиниця країни;
• органи, що регулюють ва­лютний сектор економіки;
• режим курсу національної валюти;
• конвертованість валюти;
• принципи організації валютного ринку.

Національною валютою України є гривня. Органами валютного регулювання і контролю є Національний банк України, Кабінет Міністрів України, уповноважені банки (тобто банки, що мають ліцензію НБУ щодо діяльності на території України), Центральний   орган   виконавчої  влади,  що  забезпечує формування  та  реалізує  державну  податкову  і  митну політику, Центральний  орган виконавчої влади, що реалізує державну політику  у  сфері  надання  послуг  поштового  зв’язку, Центральний   орган   виконавчої  влади,  що  забезпечує реалізацію  державної  політики  у  сфері державної митної справи.

У міжнародній практиці використовують фіксовані та пла­ваючі (гнучкі) режими валютних курсів, а також їх комбінації. Фіксований валютний курс (fixed exchange rate) передбачає наявність певного офіційного співвідношення, який підтримують орга­ни державного валютного контролю. Плаваючий валютний курс (floating exchange rate) це курс, який визначається на ринку під впли­вом попиту та пропозиції.

Конвертованість валюти (convertibility) – здатність національної валюти обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби Розрізняють повну та часткову конвертованість валюти. При повній конвертованості відсутні обмеження на використання грошової одиниці та її обмін на іноземні валюти як для резидентів, так і для нерезидентів.При частковій конвертованості на деякі обмінні операції існують певні обмеження (за видами операцій, сумами, термінами, категоріями суб’єктів валютного ринку тощо). На валютному ринку реалізуються поточні і термінові валютні операції з метою забезпечення реальних потреб у валюті, спекуляції та хеджування.

Важливою складовою регулювання національної валютної системи є аналіз платіжного балансу країни. Платіжний баланс – це співвідношення між сумою грошових надходжень, отриманих країною з-за кордону, та сумою здійснених нею платежів за кордон протягом певного періоду. Розробка і складання платіжного балансу є обов’язковою умовою для всіх країн – членів Міжнародного валютного фонду і базується на єдиній методології відповідно до стандартної класифікації компонентів і структури зведеної інформації.

Світова валютна система — це форма організації міжнародних валютних відносин, що історично склалася і закріплена міждержавними домовленостями. Це су­купність інструментів і міждержавних інституцій, за допомогою яких здійснюється платіжно-розрахун­ковий оборот у рамках світового господарства.

Першою в історії світовою валютною системою була система, що спиралася на єдині правила обігу золотого гро­шового товару і відома під назвою системи золотого стандар­ту.

Паризька валютна система — система золотого стандарту, або золотого монометалізму була започаткована на Міжнародній конфе­ренції в Парижі в 1867 р. Згідно з умовами золотого стандарту роль загального еквівалента закріплюється за золотом, в обігу функціонують золоті мо­нети або грошові знаки, розмінні на золото. Ера класичного зо­лотого стандарту розпочалася в 1821 p., коли після завер­шення наполеонівських війн Велика Британія зробила фунт стерлінгів конвертованою в золото валютою. Протягом XIX ст. і початку XX ст. золото відігравало головну роль у міжнародній грошово-валютній системі.

Існувало три форми золотого стандарту — золотомонетна, золотозливкова та золотовалютна. Розглянемо переваги і недоліки кожної з них.

Золотомонетний стандарт як класична форма золото­го монометалізму передбачав вільний обіг золотих монет і виконання золотом усіх функцій грошей. При золотому стандарті в його класичній золотомонетній формі не існувало будь-яких валютних обмежень. Золото можна було вільно продавати й купувати, перевозячи його з однієї країни до іншої. Ціна на валютний метал встановлю­валася на основі закону вартості, тобто визначалася кількістю суспільно необхідної праці, витраченої на видобуток та транс­портування дорогоцінного металу.

Система золотомонет­ного стандарту забезпечувала надзвичайну валютну стабіль­ність. Однак у рамках даної системи обсяги грошової емісії держав були обмежені їх золотими резервами, що позбавляло держави можливості вирішувати свої бюджетні проблеми шляхом додаткової емісії. Безпо­середньою реакцією на будь-яке збільшення обсягів паперо­вої емісії й інфляційне знецінення національних грошей були відплив золота за кордон і зменшення золотих запасів. Тому низка держав були змушені відмовлятися від золотого стандарту, що найбільш часто траплялося з державами у стані війни, що потребували додаткового фінансування військових витрат. Тому Перша світова війна фактично поклала кінець золотому стандарту у його класичному вигляді.

Перша світова війна фактично поклала кінець золотому стандарту у його класичному вигляді. У 1922 році на Генуезькій економічній конференції було визначено підвалини нової світової валютної системи, яка реанімувала золотий стандарт у дещо зміненому вигляді. Умови, у яких формувалася нова форма золотого стандарту відрізнялися від умов формування Паризької системи золотого стандарту. У 1867 році (коли було визначено основи цього стандарту) більшість золотих запасів світу належали Британській імперії. Після першої світової війни Британія не змогла відновити золотий стандарт, а США, навпаки, накопичили суттєві золоті запаси. США мали всі підстави щоб диктувати світовій фінансовій спільноті умови, вигідні перш за все для американських банкірів. Однак у 1922 році у Генуї на основній післявоєнній міжнародній економічній конференції Банк Англії провів вдалий дипломатичний хід. Банк Англії більше не тримав більшу частину світового запасу золотих зливків, і тому британська сторона запропонувала певну модифікацію старого стандарту. За правилами нового золотого стандарту США повинні були виступати як остаточний гарант для валют Британії, решти Європи і всього світу. Великобританія, зокрема, могла тепер тримати свої резерви не у золоті, як це було до 1914 року, а, переважно, в доларах, у той час як країни континентальної Європи, що все ще відновлювалася після війни, могли тримати свої запаси не в золоті, а в фунтах стерлінгів[24, c.40].

В дійсності ця нова схема дозволяла Британії вибудовувати піраміду із своєї валюти (стерлінга) і своїх кредитів на основі доларів, а  не золота, якого їй не вистачало. Залежні від Британії держави могли, в свою чергу, вибудовувати свої валютні піраміди, стираючись на стерлінг. Це фактично означало, що після 1925 року лише США залишаються на строгому золотому стандарті, а решта держав світу переходять на національні паперові гроші. Це дозволило Британії відновлювати свою домінуючу роль у Європі і у всьому світі як світового банкіра, спираючись на очевидну чи неочевидну підтримку долара і американського золота [24, c.40].

Фінансова криза, що розпочалася у 1929 році у США, підірвала підвалини цієї системи і відтоді потреба регулювання міжнародних валютних відносин частково вирішувалася шляхом створення валютних блоків і зон, сформованих переважно за регіональним чи колоніальним принципом.

Після завершення Другої світової війни потреба у упорядкуванні світової валютної системи знову постала, тим більше, що на світовій фінансовій арені відбувся суттєвий перерозподіл сил на користь США. У 1944 р. у американському містечку Бреттон-Вудс відбулася конференція, що поклала початок існуванню третьої світової валютної системи – Бреттон-Вудської валютної системи. Офіційно система вважалася золотовалютною, неофіційно іменувалася золотодоларовою. Тут же було започатковано створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного Банку Реконструкції і Розвитку.

Згідно з Бреттон-Вудським договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і резервні валюти, статус яких отримали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів. Встановлювався офіційний золотий вміст цих валют. Однак внаслідок обмежених золотих запасів Великобританії фунт стерлінгів використовувався у ролі резервної валюти зі значними обмеженнями.

Основні принципи Бреттон-Вудської валютної системи:

• золото виконувало роль платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Єдиною конвертованою у золото валютою став долар США;
• валютні курси офіційно закріплювали золотий вміст валют за посередництвом долара США. Золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота, тобто ціна однієї унції золота дорівнюва­ла 35 дол;
• купівля-продаж золота були дозволені лише центральним банкам держав;

Дефолт США на початку 70-років ХХ століття ознаменував завершення існування Бреттон-Вудської валютної системи. Потреба у впорядкуванні світової валютної системи призвела до Ямайської конференції, що відбулася у 1976 році у м.Кінгстон. Саме там, було підписано угоду про формування Ямайської валютної системи.

На відміну від своїх попередниць, це була система плаваючих валютних курсів, не прив’язана до золота.

Головні положення Кінгстонської валютної системи були наступними:

• кожна країна — член МВФ отримувала право обира­ти режим валютного курсу;
• золото перестало бути еталоном вартості і була відмінена його офіційна ціна. Золото перетворювалося на товар, були зняті обмеження на операції з золотом, які складали основу Бреттон-Вудської системи.
• кожна валюта отримувала право бути резервною валютою.
• розширювалися наглядові повноваження Міжнародного валютного фонду;
• одним з основних елементів нової системи стали Спеціальні права запозичення (СПЗ, Special Drawing Rights — SDR) – міжнародні платіжні засоби, вартість яких розраховувалася на основі вартості кошика валют провідних держав світу. Нині СПЗ розраховуються на основі вартості чотирьох валют – долара США, євро, британського фунта стерлінгів та японської єни.

2. Валюта і валютний курс. Конвертованість валюти.

Валюта — це грошова одиниця держави чи групи держав. Термін «валюта» використовується у таких значеннях:

• національна валюта — грошова одиниця певної держави. До валюти України відносять валюту України, платіжні документи та  інші  цінні  папери,  виражені  у  валюті України.
• іноземна валюта — це як іноземна валюта, так і банківські метали, платіжні документи  та  інші цінні папери, виражені  в  іноземній  валюті  або  банківських  металах
• міжнародна (регіональна) валюта — міжнародна або регіональна грошова розрахункова одиниця.

Валютні цінності (currency valuables) – цінності, по відношенню до яких валютним законодавством країни встановлено особливий режим обігу на території країни та при перетині її кордонів.

Згідно з чинним законодавством України до валютних цінностей віднесено:

• валюту України – грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають у обігу та є законними платіжними засобами на території України; вилучені з обігу або такі, що вилучаються та підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, а також кошти на рахунках, у внесках в банківських та інших фінансових установах на території України;
• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи, виражені у валюті України;
• іноземну валюту – іноземні грошові знаки у вигляді банкнот, казначейських білетів, монет, що перебувають у обігу та є законними платіжними засобами на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або вилучаються та підлягають обміну на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти в грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України;
• платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акредитиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній валюті або банківських металах [20].

          Валютний курс (exchange rate)  — це ціна грошової одиниці однієї держави, виражена у грошових одиницях іншої держави. Валютний курс залежить від багатьох чинників, серед яких можна виокремити чинники структурного та кон’юнктурного характеру.

Структурні чинники відображають стан економіки країни-емітента, чинять довготерміновий вплив і становлять основу валютного курсу. Це чинники, що діють всерйоз і надовго. Серед структурних чинників виділяють: місце країни на світовому ринку товарів та послуг, показники економічного розвитку держави, динаміку обсягів грошової маси в обігу, темпи інфляції, рівень і динаміку облікової ставки та нормативів резервування, стан і струк­туру платіжного балансу країни, обсяги дефіциту держав­ного бюджету, об­сяги внутрішніх та зовнішніх запозичень, платоспроможність країни та ін.

Кон’юнктурні чинники мають короткостроковий і спекулятивний характер. Ці чинники швидко формуються, чинять суттєвий вплив, але їх дія швидко минає. До кон’юнктурних чинників відносять: формування інфляційних очі­кувань, спекулятивні валютні операції, політичні події, тощо.

Валютне котирування – це фіксація курсу однієї грошової одиниці стосовно іншої грошової одиниці. При повному котируванні встановлюється курс покупки валюти (сторона bid) і продажу (сторона offer). Різниця між цими курсами називається «спред» (spread) або «маржа». Одиницею виміру спреду є 0,0001, яка називається «пункт». При котируванні валютних курсів у кожній валютній парі є ва­люта котирування і база котирування. Валютою котиру­вання є та валюта, курс якої визначають, а базою — валюта, з якою порівнюють цю грошову одиницю. Виокремлюють два види котирування: пряме і обернене. При прямому котируванні визначають ціну одиниці іноземної валюти, виражену у одиницях національної валюти. При оберненому – навпаки, визначають ціну одиниці національної валюти в одиницях іноземної валюти.

Для оцінки макроекономічних параметрів використовують декілька різновидів валютного курсу.

        Номінальний двосторонній валютний курс — це ціна одиниці національної валюти, виражена в одиницях іноземної валюти.

        Реальний валютний курс — це номінальний валютний курс, помножений на співвідношення цін країни валюти котирування (внутрішніх цін) до цін країни базової валюти (зовнішніх цін).

Крос-курс (cross-rate) — це співвідношення між двома іноземними валютами, яке визначають на основі курсу цих валют щодо третьої валюти. Історично склалося, що цією третьою ва­лютою виступає, як правило, долар США.

У міжнародній практиці використовують фіксовані та пла­ваючі (гнучкі) режими валютних курсів, а також їх комбінації. Фіксований валютний курс (fixed exchange rate)  передбачає наявність певного офіційного співвідношення, який підтримують орга­ни державного валютного контролю. Плаваючий валютний курс (floating exchange rate) це курс, який визначається на ринку під впли­вом попиту та пропозиції.

Конвертованість валюти (convertibility) – здатність національної валюти обмінюватися на валюти інших країн та міжнародні платіжні засоби Розрізняють повну та часткову конвертованість валюти.

При повній конвертованості відсутні обмеження на використання грошової одиниці та її обмін на іноземні валюти як для резидентів, так і для нерезидентів.

При частковій конвертованості на деякі обмінні операції існують певні обмеження (за видами операцій, сумами, термінами, категоріями суб’єктів валютного ринку тощо).

Таким чином розрізняють:

• вільно конвертовані валюти;
• валюти з обмеженою конвертованістю;
• неконвертовані валюти.

Гривня вважається валютою з поточною конвертованістю. Це означає конвертованість лише для поточних операцій, тобто вільний обмін національної валюти на іноземну здійснюється з метою проведення платежів за поточними статтями платіжного балансу.

Конвертованою вважається та валюта, країна походження якої взяла на себе зобов’язання, передбачені пунктами 2, 3, 4 ст. VIII Угоди про Міжнародний валютний фонд.

Класифікатор іноземних валют та банківських металів НБУ поділяє валюти та банківські метали на три групи:

1. Вільно конвертовані  валюти, які широко використовуються для  здійснення  платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу і  дозволяються  для  здійснення інвестицій  в  Україну, та банківські метали.
2. Вільно конвертовані валюти, які широко не використовуються для здійснення платежів за міжнародними  операціями та не продаються на головних валютних ринках світу.
3. Неконвертовані валюти, курс яких Національним банком України не визначається.

 

2. Валютний ринок і валютні операції

 Валютний ринок – це сукупність відносин з купівлі-продажу іноземних валют, інших валютних цінностей, цінних паперів у іноземній валюті та руху іноземних капіталів, що забезпечуються сукупністю спеціалізованих установ та організацій.

Найбільшими міжнародними валютними  ринками вважають валютні ринки Лондона, Нью-Йорка, Франкфурта-на-Майні, Парижа, Цюріха, Токіо, Сінгапура, Гонконгу та ін.

Міжнародний валютний ринок сприяє розвитку міжнародних торговельних відносин, забезпечує реалізацію міжнародних розрахункових операцій, формування валютних курсів, страхування валютних ризиків та реалізацію спекулятивних операцій.

Серед головних учасників валютного ринку виділяють:

• центральні і комерційні банки;
• інвестиційні, пенсійні, хедж-фонди;
• крупні ТНК;
• валютні біржі та брокерські фірми;
• державні органи.

Міжнародний валютний ринок можна поділити на сектори за різними ознаками:

• за видами операцій (ринки ф’ючерсів, опціонів, тощо);
• за масштабом (національні, регіональні);
• за місцем торгівлі (біржовий і позабіржовий)

Інституційну основу функціонування світового валютного ринку складають:

• сукупність міжнародних організацій та міжнародних договорів, що регулюють їх діяльність;
• банки та інші фінансово-кредитні інституції;
• валютні біржі.

З точки зору торгової стратегії та поведінки на валютному ринку виділяють такі групи гравців:

• бики – учасники торгів, які купують валютні цінності очікуючи зростання цін, сподіваючись у майбутньому продати їх дорожче;
• ведмеді – учасники торгів, які очікують падіння цін і тому схильні до продажу цінностей, очікуючи згодом закрити позицію купивши їх вже за зниженою ціною;
• вівці – недосвідчені учасники або такі, які просто нездатні самостійно обирати торгову стратегію. Вони піддаються загальним настроям на ринку, діють, пізно відкривають чи закривають позиції і виступають жертвами і джерелом заробітку тих учасників, які вчасно вгадали тренд.
• свині – жадібні учасники торгів, які, вгадавши тренд, до останнього чекають ще більшої зміни цін активів на їхню користь, і програють, не встигаючи закрити позицію вчасно.

Валютні операції (foreign exchange operations) – операції, пов’язані з переміщенням або переходом права власності на валютні цінності. Виділяють такі валютні операції: поточні неторговельні; поточні торговельні; операції, пов’язані з рухом капіталу.

За термінами валютні операції поділяються на:

• поточні;
• термінові.

Поточні операції реалізуються  у межах трьох робочих днів. Вони поділяються на:

• tod (від англ. today) – сьогодні укладається угода і сьогодні ж вона реалізується. Тобто, «сьогодні на сьогодні».
• tom (від англ. tomorrow) — сьогодні укладається угода і завтра вона реалізується. Тобто, «сьогодні на завтра».
• spot – сьогодні укладається угода і післязавтра вона реалізується. До уваги беруться лише робочі дні. Тобто, «сьогодні на післязавтра», або «сьогодні на другий робочий день».

Термінові операції – це ті, термін реалізації яких перевищує три робочі дні, тобто це все, що довше за «spot», наприклад, форвард, ф’ючерс.

Форвардний контракт —  двостороння  угода  за  стандартною (типовою)   формою,  яка  засвідчує  зобов’язання  особи  придбати (продати) базовий актив у визначений час та на визначених умовах у майбутньому,  з  фіксацією  ціни  такого  продажу під час укладення форвардного контракту. Основна мета валютних форвардів – забезпечення реальних потреб суб’єктів у валюті (наприклад, для міжнародної торгівлі чи інвестицій) чи хеджування валютних ризиків.

Ф’ючерсний   контракт  (ф’ючерс) —   стандартний   документ,  який засвідчує  зобов’язання  придбати  (продати)   базовий   актив   у визначений час та на визначених умовах у майбутньому,  з фіксацією ціни на момент укладення контракту. Ф’ючерсний контракт  — контракт, аналогічний  до форвардного, але він відбувається за стандартизованими умовами: здійснюється тільки на біржах, форма та умови контрактів уніфіковані, і розрахунки щодо  купівлі-продажу ф’ючерсних контрактів здійснюються через розрахункову палату біржі, яка гарантує своєчасність і повноту платежів. Їх головна мета – хеджування (страхування ризику) та спекуляція.

Валютний своп (currency swap) – валютна операція за договором, умови якого передбачають покупку (продаж) іноземної валюти зі зворотним її продажем (купівлею) на певну дату в майбутньому з фіксацією умов цих операцій у момент укладення договору. Учасники обох угод – ті самі. У своп-угоді завжди використовуються дві дати. Перша називається «дата валютування», друга – «дата завершення свопу».

Опціон  (від англ. option  — вибір, право вибору)  —   стандартний  документ,  що  засвідчує  право придбати  (продати)  базовий  актив   на   визначених   умовах   у майбутньому,  з  фіксацією  ціни на час укладення такого контракту. Опціон – це фінансовий інструмент, який дає його власнику право вибору щодо того, чи здійснювати угоду, яка є предметом опціонної угоди. Продавець опціону зобов’язується виконати угоду якщо такими будуть побажання власника опціону. За продаж цього зобов’язання продавець опціона отримує премію (грошову винагороду). Покупець опціону (тобто той, хто стає його власником) платить продавцю премію, купуючи тим самим право вибору – реалізувати опціон, чи відмовитися від нього залежно від того чи вигідною для власника опціона буде реалізація цього опціону за поточної ринкової ситуації. Таким чином, премія — ціна,  що сплачується покупцем опціону його продавцю за набуте право скористатися опціоном.

За цілями та механізмом реалізації валютні операції поділяються на:

• конверсійні;
• депозитно-кредитні.

Конверсійні операції – операції з купівлі-продажу узгоджених сум однієї валюти за іншу валюту за узгодженим курсом на певну дату.

Мета конверсійних операцій:

• міжнародна торгівля, туризм, інвестиції;
• спекулятивні валютні операції;
• хеджування валютних ризиків.

Депозитно-кредитні операції полягають у залученні та розміщенні тимчасово вільних коштів з метою отримання прибутку.

 

4. Міжнародні розрахунки 

Розрахунок (settlement) – це:

• Операція, дія, що припиняє зобов’язання щодо переказу грошових коштів або цінних паперів між двома чи більше сторонами.
• Завершення угоди, відповідно до якої продавець переказує цінні папери або інші фінансові інструменти покупцю, а покупець переказує гроші продавцю. Розрахунок може бути остаточним або умовним. Розрахунок здійснюється на підставі розрахункового документа, що містить доручення та/або вимогу про перерахування коштів з рахунка платника на рахунок отримувача.

Міжбанківські розрахунки (interbank settlements) – система регулювання та здійснення грошових вимог та зобов’язань, що виникають між банками, їх філіями та клієнтами банків. Міжбанківські розрахунки призначені для здійснення платіжних трансакцій між банками, обумовлених виконанням платежів їх клієнтів, або власних зобов’язань одного банку перед іншим. На основі міжбанківських розрахунків:

• відбувається завершення розрахунків між суб’єктами господарської діяльності з купівлі-продажу товарів (послуг), цінних паперів тощо;
• здійснюються розрахунки з фінансовими органами щодо сплати податків та інших обов’язкових платежів;
• реалізуються фінансово-економічні зв’язки між самими банками щодо виконання взаємних зобов’язань.

Основними видами міжбанківських розрахунків є:

• розрахунки на основі організації кореспондентських відносин між банками;
• розрахунки на основі кореспондентських рахунків, відкритих у центральному банку. Як правило, це повні розрахунки, що виконуються на валовій основі. Їх можна характеризувати як платежі-брутто;
• розрахунки через клірингові установи, які називають платежі-нетто.

Формами проведення міжбанківських розрахунків є платежі, здійснювані з використанням:

• Системи електронних платежів Національного банку (СЕП);
• власних платіжних систем банківських установ;
• прямих кореспондентських відносин між банками [11].

Розрізняють розрахунки типу «брутто» і «нетто». Розрахунки типу «брутто» передбачають, що кожен платіжний інструмент безпосередньо впливає на коррахунки учасників розрахунків. До системи такого типу належить СЕП. Розрахунки типу «нетто» передбачають використання клірингу. Кліринг (clearing) – система безготівкових розрахунків між країнами, підприємствами, банками за товари, послуги, цінні папери, валютні цінності, що базується на зарахуванні взаємних вимог і зобов’язань.