Вступ

Утопічна думка прагнула охопити усі сторони людського життя і мала на меті безпосередню практику, пропускаючи стадію пізнання світу і часто вважаючи цю стадію вже пройденою.

Характерними рисами раннього утопічного соціалізму були критика недоліків наявного устрою та приватної власності з позиції моралі й тяжіння до примітивної ідеалізації суспільного життя, заснованого на рівності потреб та здібностей.

Яскравим представником раннього періоду розвитку соціалістичних утопій був англійський письменник-гуманіст, державний діяч Томас Мор (1478— 1535), знаменитий памфлет якого дав назву новій течії суспільної думки. «Утопія», або «Золота книга, настільки корисна, наскільки і забавна про найкращий устрій держави і про новий острів Утопію» була опублікована у 1516 р. і після того перевидавалась багато разів.

Гуманістичні погляди Т. Мора поєднувались з його щирою відданістю католицизму. Як прихильник верховної влади папи та активний захисник прав римсько-католицької церкви він відмовився підтримати короля, який після конфлікту з папою став на бік Реформації і проголосив себе главою англіканської церкви.

Строга регламентація та обов’язковість праці для всіх, поєднання занять фізичною та розумовою працею. Утопійці працюють 6 годин на добу відповідно до певних доручень, виконання яких перевіряється спеціальними виборними посадовими особами — сіфогрантами, «головна і майже єдина справа» яких полягає у тому, щоб «турбуватися і стежити, щоб ніхто не сидів без діла».

1.  Поняття та основні представники раннього утопічного соціалізму

До представників раннього утопічного соціалізму належить також італійський монах-бунтівник, філософ Томазо Кампанелла (1568—1639), автор знаменитої утопії «Місто Сонця» (1602). Твір написаний у формі діалогу між завідувачем монастирського притулку і заїжджим моряком, який під час однієї з мандрівок на невідомий острів побачив «місто Сонця».

Характерні риси утопічної моделі ідеального суспільного устрою Т. Кампанелли:

Відсутність приватної власності, майнової нерівності, злиднів та експлуатації. Засуджуючи приватну власність як основу експлуатації, Т. Кампанелла вважав її головною причиною крайніх злиднів і багатства, які «роблять людей негідниками, хитрими, лукавими, злодіями, підступними, знедоленими, брехливими, лжесвідками, …пихатими, гордовитими, невігласами, зрадниками, які розмірковують про те, чого не знають, дурисвітами, хвастунами, бездушними, кривдниками і т.д.».

Завдяки общинному устрою у місті Сонця немає майнової нерівності, оскільки усі спільно володіють речами і не відчужують їх у власність. При цьому спільними у соляріїв (жителів міста Сонця) є не лише майно та житло, але жінки і діти також.

Відсутність грошей, натуральний обмін. Надлишкова продукція, яка виробляється соляріями, продається іноземцям за гроші, але всі угоди купівлі-продажу здійснюються біля воріт міста. У самому місті немає грошей, іноземці допускаються сюди лише як гості.

Зрівняльний розподіл. Все потрібне для життя населення міста Сонця «отримує від общини, і посадові особи ретельно стежать за тим, щоб ніхто не отримував більше, ніж йому належить, нікому однак не відмовляючи у необхідному». При цьому «знання, почесті і насолоди є спільним надбанням».

Примусова обов´язкова праця, розподіл обов´язків відповідно до здібностей кожного. «В місті Сонця, — писав Т. Кампанелла, — де обов´язки і праця розподіляються серед усіх, кожному доводиться працювати не більш ніж чотири години на добу; решта часу проводиться в приємних заняттях науками, співбесідах, читанні, розмовах, прогулянках, розвитку розумових і фізичних здібностей, і все це робиться з радістю».

Державний устрій, заснований на поєднанні духовної і світської влади. «Священик, ім´я якому… «Сонце», — зазначається у трактаті, — …є головою всіх і в світському, і в духовному, і з усіх питань та суперечок він виносить кінцеве рішення. При ньому перебувають три співправителі: Пон, Сін і Мор, або по-нашому: Сила, Мудрість і Любов» [2, c. 148-149].

Все життя Т. Кампанелла мріяв утілити мрії про щасливе і справедливе суспільство у Калабрії після звільнення її від гніту іспанців. Але після провалу зговору він все більше покладав надії на європейських монархів (іспанського, французького) і папу римського, прагнучи до духовної єдності суспільства, його реформування відповідно до ідеалів католицизму.

В ідеальному суспільстві італійського автора жінки зрівняні в правах з чоловіками, навіть військова служба є для них обов´язковою. При цьому «чоловіки і жінки… носять майже однаковий одяг», діти «до трьох років навчаються говорити і вчать абетку», а до десяти років засвоюють всі науки за єдиним підручником «Мудрість», що є кінцевою істиною на всі часи. Згодом вони «…отримують посади в сфері тих наук ремесла, в яких вони досягли найбільших успіхів — за вказівкою свого вождя чи керівника».

Представником раннього утопічного соціалізму був також Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — німецький мислитель-бунтівник, який закликав до заколоту з метою встановлення «тисячоліття царства Христа».

Пропагуючи необхідність переходу суду і влади до братства бідняків, передачі землі селянам, німецький соціаліст-утопіст стверджував, що простий народ є носієм божественної справедливості, здатним побудувати безкласове суспільство, засноване на засадах рівності й справедливості. Розмах революційних подій у Німеччині та успіхи Реформації переконували його в реальності та неминучості світових соціально-політичних переворотів та утвердження «царства Божого» на Землі.

Виступаючи за насильницьке знищення феодального устрою, Т. Мюнцер вважав, що окремі індивіди не можуть мати інтересів, відмінних від інтересів суспільства в цілому. Реформація та усунення безвірників, на його думку, покликані були перебудувати світ на основі пріоритетності суспільних інтересів

Німецький утопіст був переконаний, що у майбутньому «царстві Божому» не існуватимуть державна влада, класові відмінності, приватна власність та нерівність. Загальний добробут буде невпинно зростати на основі спільності майна. Відтак Т. Мюнцер закликав селян до революції, знищення феодалізму, переходу всіх матеріальних благ до рук трудівників, зрівняльного перерозподілу землі та майна тощо. Його заклики до знищення ворогів Христа мали характер проповідей, спрямованих проти розкоші, золота, «ідолів у будинках і скринях».

Томас Мюнцер (біля 1490—1525) — радикальний проповідник часів Реформації, вождь селянсько-плебейських мас у Селянській війні (1524—1526 pp.). Він, виходець із селянської родини, досконало знав Священне писання і праці середньовічних проповідників, володів кількома мовами і слухав лекції в університетах Лейпцига та Франкфурта. Обравши шлях мандрівного проповідника, Т. Мюнцер швидко завоював популярність як бунтар, викривач, звинувачувач багатіїв. Влітку 1521 р. він відвідав Чехію, охоплену опозиційним рухом, і опублікував свій «Празький маніфест», у якому виклав основи свого революційного учення, виступивши проти М. Лютера і поміркованої бюргерської Реформації.

Під час Селянської війни Т. Мюнцер був натхненником найрішучіших заколотів. Радикальна програма повстанців знайшла відображення у «Статейному листі»(1525). У цьому ж році німецький проповідник очолив загони повсталих селян у Мюльхаузені. Примусивши капітулювати заможних бюргерів, Т. Мюнцер заснував «вічний християнський» магістрат із бідних і землевласників. Він виступав за конфіскацію дворянських і монастирських володінь і пропагував спільність майна. Т. Мюнцер поводив себе як пророк. Відпустивши довгу бороду на кшталт «батьків-патріархів», у багатому одязі він з´являвся перед народом, щоб вершити суд на основі закону Мойсеева. Перед ним носили червоний хрест і меч [1, c. 274-274].

У травні 1525 р. загін Т. Мюнцера, який складався із 8000 погано озброєних піших селян був розгромлений біля міста Франкенхаузена об´єднаним військом німецьких князів. Вождя повстанців схопили у полон і після катувань стратили. Історики колишнього Радянського Союзу та Східної Німеччини характеризували Т. Мюнцера як провісника світової комуністичної революції, посилаючись на думку Ф. Енгельса, що селянський рух, який очолював Т. Мюнцер, випереджав розвиток зародкових пролетарських елементів у німецьких містах. Ранній манускрипт Т. Мюнцера з фрагментами літургійної поеми був подарований саксонським урядом керівнику радянської держави Йосипу Сталіну в день його сімдесятиріччя.

2. Економічні ідеї пізніх соціалістів-утопістів

Паралельно з лібералізмом і на противагу йому в передових країнах Західної Європи набули подальшого розвитку соціалістичні вчення. У першій половині XIX ст. найвідомішими представниками цього напряму суспільно-політичної думки були А. Сен-Сімон, Ш. Фур’є та Р. Оуен. Вони були сучасниками вже більш-менш розвиненого капіталістичного ладу з притаманними йому соціальними суперечностями. Стало очевидним, що Велика французька революція XVIII ст., яка проголосила гуманістичні гасла свободи, рівності і братерства всіх людей, не принесла справжньої свободи трудящим. Суперечність між гаслами революції та її фактичними результатами стала висхідним пунктом ґрунтовної критики А. Сен-Сімоном, НІ. Фур’є та Р. Оуеном капіталізму як суспільного ладу, була найсильнішою стороною їхніх учень і дала їм відповідну назву. На противагу капіталізмові критично-утопічні соціалісти розробляли проекти суспільства, яке, на їхню думку, не знатиме експлуатації і гноблення й забезпечить кожному індивідові гідне існування.

Заслугою французького соціолога Клода Анрі де Рувруа (Сен-Сімош) (1760—1825) вважаються насамперед визнання ним закономірностей суспільного розвитку і віра в неперервний прогрес людства. У працях «Листи женевського мешканця до сучасників» (1802), «Про реорганізацію європейського суспільства» (1814), «Про індустріальну систему» (1821) та інших він доводив, що суспільство закономірно розвивається по висхідній лінії. А. Сен-Сімон виходив з того, що тогочасне суспільство поділяється на «непродуктивні класи» (феодалів і «посередницький клас» — юристів, військових, землевласників-рантьє) і «промисловий клас» (промисловців, торговців, банкірів, селян, ремісників, робітників, учених, митців). Цей поділ шляхом усунення «непродуктивних класів» буде подолано у процесі суспільного розвитку. Рухаючись уперед до свого досконалого стану — «золотого віку», суспільство проходить три стадії: теологічну, метафізичну і позитивну. На першій стадії — в античному і феодальному суспільствах — панують релігійні уявлення. Друга стадія, яка охоплює період розпаду феодалізму, що завершився Французькою революцією, характеризується переважанням абстрактних філософських ідей. Третя стадія позначається переважанням позитивної науки; тут сформується справедлива суспільно-промислова система, яка забезпечить «найбільші вигоди для найбільшої кількості людей»[7, c. 84-86].

Вирішальним рушієм суспільного розвитку А. Сен-Сімон вважав прогрес знань, науки і техніки, а на їхній основі — виробництва. Якщо на першій стадії в суспільстві панували священики і феодали, на другій — юристи і філософи, то на третій пануватимуть вчені і промисловці. У новому суспільстві керована ними держава буде прагнути, максимально скорочуючи непродуктивні витрати, зосереджувати ресурси на наданні роботи всім здоровим людям з метою забезпечення їхнього фізичного існування, а також на поширенні серед них позитивних знань, що сприятиме розвиткові інтелекту.

А. Сен-Сімон заперечував революційний шлях перетворення суспільства. Перетворення старого ладу він пропонував розпочинати з часткових реформ, до яких відносив усунення спадкової знаті, викуп землі у тих власників, які її не обробляли, полегшення становища селян тощо. Після цього потрібно здійснити політичні перетворення: усунути від влади «непродуктивні класи» й передати керівництво державою в руки талановитих представників «промислового класу».

Введення на позитивній стадії суспільного розвитку промислової системи не вимагатиме ні усуспільнення власності, ні руйнування традиційних державних структур. Збережуться інститут монарха, уряд, представницькі установи, але вся повнота влади реально зосередиться в новоствореному парламенті — Раді промисловців. Економічні й політичні зміни перетворять суспільство в єдину, централізовано керовану промислову асоціацію. Ця асоціація житиме відповідно до розумно складеного плану комбінованої виробничої діяльності всього суспільства. Планомірна координація зусиль індивідів і соціальних груп, жорсткі централізація й дисципліна дадуть можливість з максимальною ефективністю застосувати обов’язкову для всіх працю на благо суспільства.

Ці ж чинники зроблять зайвими забезпечення свободи та особистих прав як цілей суспільної організації. А. Сен-Сімон скептично ставився до ліберальної ідеї індивідуальної свободи. Істинна свобода, вважав він, полягає не в тому, щоб байдикувати в асоціації, а в максимально широкому й безперешкодному розвиткові матеріальних і духовних здібностей, корисних асоціації. У промисловій системі відпаде необхідність у багатьох обтяжливих для суспільства політичних інститутах. Ця система, за А. Сен-Сімоном, до мінімуму обмежить політичне владарювання і зведе політику, діяльність державних органів головним чином до простого адміністрування — управління речами й виробничими процесами. Держава, отже, перетворюватиметься із знаряддя управління людьми у знаряддя управління речами. Політику у зв’язку з цим А. Сен-Сімон визначав як «науку про виробництво», що має за мету встановлення найсприятливішого для всіх видів виробництва порядку[8, c. 151-153].

Найсильнішою стороною вчення французького утопічного соціаліста Франсуа Марі Шарля Фур’є (1772—1837) є критика тогочасного капіталістичного суспільства. У своїх працях він викривав притаманні цьому суспільству анархію виробництва, безробіття, нестримну конкуренцію, дух наживи, ницість інтересів, гноблення й виродження бідноти, паразитизм рантьє і торговців. Ш. Фур’є показував, що успіхи в розвитку промисловості ведуть не до піднесення добробуту, а до посилення злиденності трудящих, прирікаючи їх на каторжну працю на капіталістичних фабриках. Сучасну йому державу він вважав слугою і захисником привілейованих і багатих у боротьбі проти бідних. Держава озброює невелику кількість «бідних рабів» з тим, щоб тримати в покорі маси беззбройних бідняків. Демократія в буржуазному суспільстві наскрізь фальшива, а політичні права і свободи — ілюзорні. Вони нічого не варті без забезпечення права людини на працю.

Різко критикуючи тогочасне капіталістичне суспільство, характеризуючи його як «тиранію індивідуальної власності над масою», Ш. Фур’є у своїх працях «Трактат про асоціацію» (1822), «Новий господарський соціетарний світ» (1829) та інших протиставляє йому власний проект суспільного устрою.   Основу  цього  устрою   він   вбачав  у  фалангах  —

виробничо-споживчих товариствах, кожне з яких об’єднуватиме близько 1600 осіб: власників, робітників, селян, людей вільних професій тощо. Фаланги успадкують від попереднього суспільства приватну власність, нетрудові доходи, майнову нерівність.

Як і А. Сен-Сімон, він заперечував революційні методи боротьби за встановлення нового суспільного ладу. Перетворення суспільства, на його думку, відбудеться шляхом реформ. Мислитель вірив, що великі державні діячі, до яких він звертався зі своїми проектами, ознайомившись з ними і переконавшись у перевагах його системи, використають силу державної влади для негайного втілення цієї системи в життя.

Третій представник критично-утопічного соціалізму — англієць Роберт Оуен (1771 — 1858); він створював своє вчення в період промислової революції в Англії і викликаного нею загострення класових суперечностей.

Центральним у поглядах Р. Оуена є вчення про характер людини. Він виходив з того, що людський характер є продуктом навколишнього суспільного середовища. Критикуючи капіталістичне суспільство за його поляризацію на купку багатих і масу бідних, експлуатацію, безробіття, злиденність трудівників, важкі умови їхньої праці, Р. Оуен доводив, що саме ці та подібні чинники зовнішнього середовища породжують невігластво мас, аморалізм, панування духу наживи й ненависті, відповідають за скалічені всілякими пороками людські долі.

Щоб змінити характер індивідів і їхню поведінку, вважав Р. Оуен, необхідно створити нові, кращі і справедливі умови існування. Головну причину соціальних бід він вбачав у приватній власності. Тому існуючий суспільний лад має бути замінений новим, справедливим ладом, заснованим на суспільній власності. Р. Оуен розробив проект нового суспільства, основним осередком якого є невелика трудова комуна. У ній поєднуються колективна промислова й сільськогосподарська праця, виробництво і споживання. Члени комуни мають рівні права та обов’язки, між ними встановлюються відносини взаємодопомоги. Виявляється колективне піклування про непрацездатних. Вводиться раціональна й гуманна система навчання та виховання підростаючих поколінь тощо. Самоврядні комуни об’єднуються у федерації спочатку в регіональному, а потім і в міжнародному масштабі. Центральна влада як орган насильства з часом стане зайвою, поступившись місцем вільній федерації самоврядних комун.

Проект такої комуни Р. Оуен намагався втілити в життя. Він заснував кілька комуністичних колоній в Англії і США. Як управитель і співвласник ткацької фабрики у Нью-Ленарку створив на фабриці сприятливі умови для праці й відпочинку робітників. Заперечуючи насильницьку революцію, Р. Оуен вважав, що єдиним засобом переходу до нового ладу є сила переконання. У зв’язку з цим він звертався зі своїми проектами до багатьох європейських монархів та американського президента[5, c. 164-167].

3. Історичні передумови та джерела формування марксизму

Найважливіші історичні передумови формування марксизму:

промисловий переворот, який відбувся на початку XIX ст. спочатку в Англії, а потім і в інших західноєвропейських країнах; виникнення фабричної системи та розвиток машинного виробництва; піднесення економіки розвинених капіталістичних країн на основі прискорення технічного прогресу, зростання продуктивності та підвищення інтенсивності найманої праці;

зміна соціальної структури суспільства в процесі первісного нагромадження капіталу, який супроводжувався масовим розоренням селян і ремісників, вибитих із дрібнотоварного укладу, що складався протягом століть; формування пролетаріату як особливого класу, який відрізнявся від робітників мануфактур та дрібних товаровиробників більшою згуртованістю та організованістю;

загострення соціальних суперечностей у результаті погіршення становища найманих робітників: зростання фізичних, психічних, нервових навантажень; виникнення масового безробіття та жахливої злиденності, які знайшли правдиве відображення у праці Ф. Енгельса «Становище робітничого класу в Англії» та у 3—7-му відділах І т. «Капіталу» К. Маркса (10—14-годинний робочий день, нічні зміни та робота у вихідні без компенсації, масове застосування дитячої праці, починаючи з 7—8-річного віку, виробничий травматизм тощо);

соціальні потрясіння, боротьба робітничого класу за свої права, посилення організованості робітничих виступів, які набували все більш активних і загрозливих форм (збройне повстання ліонських робітників у Франції 1931 і 1834 pp. з вимогами підвищення заробітної плати і розширення прав робітників; масовий організований чартиський рух робітників на захист своїх інтересів у Англії (1830—1850 pp.); повстання сілезьких ткачів у Німеччині проти жорсткої експлуатації і безправного становища тощо);

періодичні кризи надвиробництва, потрясіння ринкової економіки, які засвідчували неспроможність саморегулюючого конкурентного механізму забезпечити високу ефективність та соціально-економічну стабільність суспільства [1, c. 312].

Суттєво модернізувавши теорію суспільного прогресу марксизм увібрав у себе багато досягнень наукової думки свого часу. Ідейно-теоретичними джерелами економічної теорії Маркса стали:

• класична політична економія, насамперед учення Д. Рікардо;
• німецька філософія, репрезентована діалектикою Г. Гегеля (1770— 1831) та матеріалізмом Л. Фейербаха (1804 —1872);
• французький утопічний соціалізм.

Ще в 1871 році пан М. Зібер, професор політичної економії в Київському університеті, у своїй праці «Теорія цінності і капіталу Д. Рікардо» показав, що моя теорія вартості, грошей і капіталу в її основних рисах є необхідним подальшим розвитком учення Сміта — Рікардо.

Учення соціалістів-утопістів формувались на базі класичних економічних ідей. Представники цього напряму (як і класики) визнавали залежність між економічним розвитком та іншими сторонами життя суспільства, уважаючи, що основою економічних відносин є форма власності на засоби виробництва. З удосконаленням форми власності, як вони стверджували, удосконалюватиметься виробництво, розподіл і суспільство в цілому.

Отже, ці підходи не суперечили класичним. Проте були й відмінності, зокрема щодо предмета політичної економії і методів дослідження.

Класична школа, використовуючи абстрактний метод, досліджувала економічні закони, котрі діють на всьому глобальному економічному просторі, стверджуючи, що вільна дія цих законів забезпечується приватною власністю на засоби виробництва і сприяє економічному прогресу [10, c. 64].

Соціалісти-утопісти погоджувалися з цими висновками. Справді, приватна власність є основою конкуренції, а прагнення до збільшення власності сприяє активізації її власників. Але вони зосереджувалися на тих проблемах суспільства з приватною власністю, виникнення яких провокується вільною дією економічних законів, а саме: суспільній нерівності, нагромадженні багатства меншістю суспільства і зубожінням більшості, соціальних заворушеннях, економічній неспроможності масового споживача. Усе це, на їхню думку, стримує економічний прогрес суспільства.

Тому економічні дослідження соціалістів-утопістів є спробою дати загальну соціальну картину розвитку капіталістичного суспільства та окреслити способи свідомої побудови суспільства нового, справедливішого.

Утопічний соціалізм не зміг знайти соціальну силу, яка була б спроможною знищити приватну власність на засоби виробництва. Маркс почав з того, на чому закінчив критичний утопічний соціалізм — з пошуку суб’єкта революційно-перетворюючої діяльності наявної буржуазної дійсності.

Оскільки третя складова частина марксизму своїм ідейним корінням сягає в утопічний соціалізм, завдяки чому останній можна розглядати як передісторію “наукового соціалізму”, то, на думку дисертанта, витоки фундаментальних принципів комуністичного вчення доцільно шукати в історії утопічного соціалізму (хоча не тільки в ньому). Це завдання вирішується у першому підрозділі другого розділу “Внутрішня єдність вчень утопічних соціалістів”. У ньому визначаються критерії належності того чи іншого соціально-політичного вчення до утопічного соціалізму і розвивається думка, що історія утопічного соціалізму — це передусім історія розвитку, різнобічного опрацювання принципу знищення буржуазної приватної власності. Від Т. Мора і до виникнення марксизму утопісти-соціалісти наполегливо шукали  засоби, з допомогою яких можна було б знищити (чи обмежити, трансформувати) буржуазну приватну власність і весь комплекс суспільних стосунків, що на ній базувалися, та соціальну силу, конкретних суб‘єктів, спроможних здійснити таке перетворення. Представниками цієї течії були запропоновані усі можливі засоби перетворення суспільства: від морального осуду та просвітництва до збройного повстання і диктатури: розглянуті усі наявні й більш-менш розвинені на відповідний час соціальні суб‘єкти суспільних перетворень: від селян і плебсу до королів, парламентів і навіть самих капіталістів. Визначальним чинником, який зумовлював появу все нових і нових оригінальних теорій, був, поза сумнівом, іманентний історичний розвиток об‘єкта дослідження — буржуазного суспільства. В міру того, як капіталізм переходив від однієї своєї фази зрілості до іншої, дослідники одержували можливість все глибше осягати його суть, а головне — все більше наближатися до розуміння результативних шляхів його перетворення. Водночас, оскільки об‘єкт дослідження залишався одним і тим самим, всі ці вчення являли собою низку внутрішньо пов‘язаних теоретичних картин. Об‘єкт у своєму історичному поступі висвічував величезну кількість сторін і граней, надаючи можливість побудови все нових і нових теоретичних схем. Кожний наступний мислитель робив крок уперед, вичерпуючи один з можливих варіантів. Однак утопічний соціалізм не зумів дати задовільну відповідь на питання про шляхи перетворення буржуазного суспільства і, головне, соціальні суб‘єкти, спроможні його здійснити [5, c. 79-80].

У цьому плані марксизм почав з того на чому зупинився утопічний соціалізм: з пошуку соціальної сили, здатної знищити буржуазну приватну власність.

Для вирішення цієї проблеми повинні були визріти об‘єктивні та суб‘єктивні умови в самій суспільній практиці: 1) така соціальна сила мусила передусім розвинутись й визріти в об‘єктивній дійсності, розкрити своє субстанційне значення в наявній практиці суспільного життя; 2) людське пізнання мало створити теоретичну базу, методологічний інструментарій, придатний для адекватного сприйняття й розуміння історичної ролі цієї соціальної сили.

У 40-х роках ХІХ ст. на політичну арену вийшов робітничий клас, заявивши про себе як могутню соціальну силу. Щоб зрозуміти його суспільну вагу та історичні можливості, потрібно було всебічно вивчити його як соціальне явище. Це передбачало з‘ясування його місця і ролі у виробництві й розподілі матеріальних благ, дослідження рівня задоволення його життєвих потреб, аналіз реальних можливостей впливу на соціально-політичне життя, вивчення рівня розвитку самосвідомості, моральних якостей тощо.

З‘ясувати всі ці питання неможливо за допомогою лише соціально-політичної науки. Потрібне значно ширше теоретичне поле, поєднання зусиль усіх провідних галузей суспільствознавства, насамперед філософії і політекономії. До 40-х років ХІХ ст. теоретична база для такого синтезу була підготовлена. Класична німецька філософія створила могутній метод пізнання — діалектику, а класична англійська політекономія впритул підійшла до розуміння основного принципу функціонування буржуазного виробництва.

Маркс був тим мислителем, який “гостро відчував взаємозалежність усіх частин цілого”. Завдяки його зусиллям суспільствознавство об‘єднувалося в сукупне ціле, підпорядковуючись спільній меті — розкриттю історичної місії пролетаріату по знищенню буржуазної приватної власності на засоби виробництва і побудови основ нового суспільства.

Проблема змирщення філософії набуває для Маркса принципово нового звучання. Досягнення гармонії між належним і сущим визнається можливим лише в процесі чуттєво-предметної перетворюючої діяльності конкретних соціальних суб‘єктів. Завдання філософії полягає в тому, щоб дати світові “істиний лозунг боротьби” і знайти ті соціальні сили, які зацікавлені й спроможні втілити ці гасла в практику.

Захист інтересів соціальних низів викликав необхідність вивчення Марксом ідей французького комунізму і соціалізму.

Закриття “Рейнської газети” змусило Маркса піти “з громадської арени у навчальну кімнату”. З цього часу починається напружений пошук і обґрунтування комуністичного світогляду. Основні його принципи досить чітко проглядаються у статті “До критики гегелівської філософії права. Вступ” та “Економічно-філософських рукописах 1844 року”.

Ґрунтовне вивчення всесвітньої історії, політекономії, вчень французьких просвітителів, праць утопічних соціалістів, узагальнення власних спостережень зумовлює тлумачення Марксом сутності людини як комплексу суспільних відносин. Це переводило дослідження Маркса, як відмічає В. Шинкарук, з площини революційно-гуманістичної проблематики у площину дослідження закономірностей суспільно-історичного розвитку. Такий підхід з неминучістю наштовхнув його на висновок про особливу  історичну місію пролетаріату як основного суб‘єкта буржуазного виробництва і найбільш експлуатовану верству населення. Ідея революційного перетворення буржуазного суспільства на основі знищення пролетаріатом буржуазної приватної власності розвивається у різних площинах і до початку 1848 року трансформується в основи нового світогляду [12, c. 105].

Висновки

Ознайомлення з теоретичними джерелами західноєвропейського утопічного соціалізму дає змогу порівняти зміст та глибину обґрунтованості соціальних утопій докапіталістичної та капіталістичної доби і дійти висновку, що історичні умови виникнення утопічного соціалізму в Західній Європі на початку ХІХ ст., зокрема існування класичного вчення, справили великий вплив на пошуки способів побудови справедливого суспільства. Західно-європейському утопічному соціалізму притаманні нові риси: матеріалізм — розуміння того, що економічні підвалини суспільного розвитку мають вирішальне значення для трансформування суспільства; реформізм, тобто відмова від насильницьких методів запровадження реформ. Але, як і їхнім попередникам, представникам цього напрямку притаманний ідеалізм, тобто віра в те, що суспільство можна трансформувати цілком свідомо (іноді — революційним, насильницьким шляхом, іноді — переконуванням, вихованням усіх верств населення), та комунітаризм (декларування пріоритетності суспільних інтересів над індивідуальними).

Важливо також запам’ятати, що згодом колективізм та асоціаціонізм соціалістів-утопістів стали теоретичною основою вчень про соціалізацію суспільства, зокрема марксистського, ревізіоністського, соціал-реформістського.

У цьому зв’язку варто звернутися до проблем практичного втілення таких моделей, починаючи з оуенівських реформацій до практики побудови соціалістичних суспільств.

Список використаної літератури

1. Базилевич В. Історія економічних учень: Підручник / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка / Віктор Дмитрович Базилевич (ред.). — К. : Знання, 2004. — 1300с.
2. Злупко С. Історія економічної теорії: Підручник/ Степан Злупко,; ЛНУ ім. І. Франка. — 2-е вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2005. — 719 с.
3. Ковальчук В. Історія економічних вчень: Навч.- метод. посібник/ В’ячеслав Ковальчук, Михайло Сарай; М-во освіти України; Тернопільська академія народного господ., Кафедра економіч. теорії. — Тернопіль: Астон, 1999. — 126 с.
4. Корнійчук Л. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник для самостійного вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т. — К. : КНЕУ, 2002. — 284с.
5. Лактіонова Г. Історія економічних учень: Навч.-метод. посібник / Харківський національний аграрний ун-т ім. В.В.Докучаєва. — Х., 2004. — 151с.
6. Лісовицький В. М. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ В. М. Лісовицький; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 219 с.
7. Мазурок П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях: Навчальний посібник/ Петро Мазурок,. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Знання, 2006. — 477 с.
8. Реверчук С. Історія економічних вчень: тести і вправи: Навчальний посібник / Сергій Реверчук, Н. Й. Реверчук, І. Г. Скоморович; Авт.передм. Сергій Реверчук, ; М-во освіти і науки України, Львівський нац. ун-т ім. І.Франка, Кафедра банківського і страхового бізнесу. — К.: Атіка, 2002. — 95 с.
9. Ревчун Б. Г. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Б. Г. Ревчун,. — Кіровоград: КДТУ, 2003. — 134 с.
10. Ситник П. К. Аналіз вихідних принципів соціально-політичного вчення марксизму: уроки історії. — К.: НІСД, 1997. — 268 с.
11. Тараненко О. Історія економічних вчень: Навчальний посібник для дистанційного навчання/ Олександр Тараненко,; Відкритий міжнародний ун-т розвитку людини «Україна». — К.: Університет «Україна», 2007. — 301 с.
12. Юхименко П. Історія економічних учень: Підручник/ Петро Юхименко, Петро Леоненко,. — К.: Знання, 2005. — 583 с.