Поділ юридичних осіб приватного права на союзи осіб (корпорації) і установи, як правило, обґрунтовується такими відмінними ознаками: корпораціями вважають сукупність фізичних осіб, які пов’язані з юридичною особою членством і реалізують спільну мету, тоді як установи задовольняють потреби фізичних осіб, що не є їх членами (так названих дестинаторів – хворих, що користуються послугами лікарні, читачів у бібліотеках і т.п.); склад членів корпорації може бути визначений кількісно, а коло осіб, які користуються послугами установи, не визначене; субстратом корпорації є люди, а субстратом установи – майно; мету і діяльність корпорації визначають її учасники, тоді як мета і направленість діяльності установи визначена завчасно волею засновника, який також визначає спосіб формування органів установи.[60, с.106]

На відміну від корпоративних організацій юридичні особи – установи не мають членства. На цій підставі прийнято вважати, що навіть якщо установа створюється кількома особами, корпоративних відносин між ними, так само як між юридичною особою і окремими засновниками, не виникає.[426, с.15-17]

С.М. Братусь зазначав, що поняття установи виражає більш високий ступінь розвитку юридичної особистості громадського утворення.[31, с.60] Початкова воля засновника, якого, можливо, вже немає серед живих, стає соціальним фактом. Установа не може бути припинена з волі адміністраторів. Підставами для припинення установи, через те, що її заснування санкціоноване державою в силу або особливого урядового акта або закону, який допускає вільне створення установи (за швейцарським правом), є тільки або витрата тих коштів, які становлять матеріальну базу діяльності установи, або ухилення її від визначеної засновником і схваленої державою мети її існування. В основі діяльності установи лежить забезпечення соціально-культурних інтересів буржуазного суспільства. Однак майно установи не включається до складу казни – воно не є державною власністю, а власністю установи як такої.[31, с.60‑61] Хоча далі С.М. Братусь вказує, що установа – це своєрідний орган буржуазного суспільства, але це ще не державний орган. В іншому випадку її не вважали б юридичним власником майна, яке знаходиться в її управлінні і останнє перетворилося б у майно казни.[31, с.61] Тому поняття “установа” як окрема організаційно-правова форма юридичних осіб у радянському праві мала зовсім інше значення.

Традиційно в цивільному праві радянських часів класичним і первинним поділом на види юридичних осіб було виділення трьох видів: підприємства, установи та організації. Установу вважали видом державної організації чи апаратом громадської організації, яка створювалась для відповідної діяльності чи громадських функцій.[492, с.393] Стаття 24 ЦК УРСР серед видів юридичних осіб називала установи та інші державні організації, що перебувають на державному бюджеті і мають самостійний кошторис, керівники яких користуються правами розпорядників кредитів (за винятками, встановленими законом). Навіть перші нормативні акти України, які заклали основи самостійності нашої держави традиційно перейняли цю класифікацію юридичних осіб. Так, Декларація “Про державний суверенітет України” встановила, що підприємства, установи, організації та об’єкти інших держав і їхніх громадян, міжнародних організацій можуть розміщуватись на території Української РСР та використовувати природні ресурси України згідно з законами Української РСР. Закон “Про економічну самостійність Української РСР” визначав, що усі розташовані на території України підприємства, установи та організації становлять її народногосподарський комплекс. Прийнятий у 1991 році Закон УРСР “Про власність” урегулював правовий режим майна державної установи, встановивши таке: майно, що є державною власністю і закріплене за державною установою, яка перебуває на державному бюджеті, належить їй на праві оперативного управління; державні установи, що перебувають на державному бюджеті і можуть у випадках, передбачених законодавчими актами України, здійснювати господарську діяльність і самостійно розпоряджатися доходами від такої діяльності і майном, придбаним за рахунок цих доходів; державна установа відповідає за своїми зобов’язаннями коштами, що є в її розпорядженні, а за їх недостатності відповідальність за її зобов’язаннями несе власник.

Л.Петровська вважає, що установи поділяються на два види. До першого належать органи влади і управління – правоохоронні органи, виконавчі комітети місцевих рад, міністерства і відомства, які здійснюють управлінські функції від імені держави або територіальної громади. Це – установи-невласники. Відповідно до чинного законодавства установа має право оперативного управ­ління на закріплене за нею майно, володіючи та користуючись ним відповідно до тих цілей, для яких вона була створена. Право розпорядження рухомим майном поширюється на грошові кошти, які виділяються за кошторисом. Іншим майном, яке знаходиться в оперативному управлінні, установа розпоряджатися не має права. Це повноваження належить тільки власнику майна установи в особі відповідного управомоченого державного органу або органу місцевого самоврядування.[319, с.35] Такий підхід мають деякі законодавчі акти, зокрема, Закон України “Про охорону прав на сорти рослин” визначає, що установа – це урядовий орган державного управління, що діє у складі центрального органу виконавчої влади з питань сільського господарства і продовольства (ст. 1).[172]

До іншого виду Л. Петровська відносить установи, які виконують соціально-культурні функції. Для їх створення засновник також наділяє їх певним майном, яке закріплюється за ними на праві оперативного управління. Але цим установам дозволено займатися діяльністю, яка направлена на отримання прибутку. Спірним вважається питання, на якому праві будуть належати установі доходи на майно, отримане від здійснення цієї діяльності. Видається доцільним закріплення майна і доходів, які одержуються від діяльності цих установ на праві власності за установою, оскільки власник не повинен отримувати прибуток від діяльності установи.[319, с.35] Це стосується, зокрема, наукових установ.

Так, відповідно до ст. 1, 2 Закону “Про особливості правового режиму майнового комплексу Національної академії наук України” об’єкти майнового комплексу Національної академії наук України належать Національній академії наук України на праві господарського відання та передаються нею організаціям, що віднесені до відання Національної академії наук України, на праві оперативного управління з урахуванням особливостей, встановлених цим Законом.

Становлення правової системи України внесло деякі корективи у таке традиційне для радянського права бачення поняття установи. В деяких актах установа визнавалася як юридична особа, яка має на меті одержання прибутку. Так, ст. 1 Закону “Про господарські товариства” встановила, що господарськими товариствами є підприємства, установи, організації. Закон “Про банки та банківську діяльність” (1991 р.) визначив, що банками є установи, функцією яких є кредитування суб’єктів господарської діяльності та громадян за рахунок залучення коштів підприємств, установ, організацій, населення та інших кредитних ресурсів, касове та розрахункове обслуговування народного господарства, виконання валютних та інших банківських операцій. І хоча у 2000 р. був прийнятий новий Закон “Про банки та банківську діяльність”, який вже не визначав банки установами, але надалі Закон “Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг” дав визначення поняття фінансової установи як юридичної особи, яка надає одну чи декілька фінансових послуг, і відніс до них: банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, виключним видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Отже, фактично поняття “установа” стало застосовуватися в законодавчих актах стосовно юридичної особи, яка надає фінансові послуги, а не здійснює виробничу діяльність. До цього часу діє ст. 8 Закону “Про господарські товариства”, яка визначає, що установа може бути господарським товариством.

Зазначення виду діяльності, яким займається установа, знайдемо не тільки в нормативних актах, які регулюють діяльність підприємницьких фінансових установ, а й у тих, які регулюють діяльність установ, які не мають на меті одержання прибутку. Наприклад, ст. 1 Закону  “Про наукову і науково-технічну діяльність” визначає науково-дослідну (науково-технічну)  установу як юридичну  особу  незалежно  від  форми  власності,  що створена в установленому законодавством порядку,  для якої наукова або науково-технічна діяльність є основною і  становить  понад  70 відсотків загального річного обсягу виконаних робіт. Право створювати установи також надане об’єднанням громадян (ст. 20 Закону “Про об’єднання громадян”), творчим спілкам (ст. 23 Закону “Про професійних творчих працівників та творчі спілки”), релігійним організаціям (ст. 21 Закону “Про свободу совісті та релігійні організації”). Закон “Про фізичну культуру і спорт” надає можливість створення спортивних установ (ст. 25). Відповідно до Закону “Про благодійництво та благодійні організації” установи є організаційно-правовою формою благодійних організацій.

Як бачимо, на сьогодні поняття “установа” застосовується в двох значеннях: організаційно-правова форма юридичної особи; узагальнююче поняття для виділення юридичних осіб, які займаються певним видом підприємницької діяльності (фінансові установи) чи іншої громадсько-суспільної діяльності (спортивні, наукові, релігійні та ін. установи). І тому не дивно, що в Україні відповідно до Державного реєстру організаційно-правових форм господарювання станом на 1.01.2004 р. зареєстровано 38701 установ.[83]

Безумовно, така двозначність у визначеннях поняття установи не може залишатися незмінною, оскільки застосування одного й того ж терміна до різних видів юридичних осіб (підприємницьких і непідприємницьких) породжує правовий хаос. Першу спробу впорядкувати таке явище було зроблено у ЦК України, який виділив установу як організаційно-правову форму юридичних осіб. Нагадаємо, що ст. 83 ЦК, яка визначає організаційно-правові форми юридичних осіб, встановлює, що останні можуть створюватися у формі товариств або установ. Не можна не відмітити те, що Кодекс не досить коректно підходить до застосування поняття “установа”. Встановивши, що установа є організаційною формою юридичної особи, ЦК все ж таки за інерцією застосовує цей термін щодо деяких видів юридичних осіб, які створюються у формі господарських товариств чи кооперативів і займаються фінансовими послугами. Так, відповідно до ст. 268 ЦК позовна давність не поширюється на вимоги вкладника до банку (фінансової установи) про видачу вкладу, а ст. 560 Кодексу встановлює, що за гарантією банк, інша кредитна установа, страхова організація (гарант) гарантує перед кредитором (бенефіціаром) виконання боржником (принципалом) свого обов’язку. Стаття 1054 ЦК встановлює, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов’язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові в розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов’язується повернути кредит та сплатити проценти.

Ніхто не заперечуватиме, що фінансова установа не є організаційною формою юридичної особи, оскільки, як відомо, банки створюються у формі господарських товариств (акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю), інвестиційні фонди – у формі акціонерного товариства, а страхові компанії – у формі акціонерних, повних, командитних товариств або товариств з додатковою відповідальністю. Хоча останні у ст. 560 ЦК називаються організацією. Але застосування такого поняття стало традиційним для нормативних актів України. Тому, напевно, слід вирішити чи потрібно застосовувати до юридичних осіб, які здійснюють надання фінансових послуг термін “фінансова установа”, чи може потрібно від нього відмовитися, оскільки ЦК визначив установу як організаційну форму юридичної особи? Таке уточнення в свою чергу відбулося з прийняттям нового Закону “Про банки та банківську діяльність” (2000 р.), який на відміну від однойменного закону 1991 р. при визначенні поняття банку вже не застосовував термін “установа”, а визначав його через юридичну особу, що є більш правильним.

Відповідно до ст. 83 ЦК установою є організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом об’єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна. З цього визначення можна виділити такі ознаки установи: вона може створюватися одним або кількома засновниками; засновники установи не мають права управляти нею; створення установи вимагає обов’язкового об’єднання майна засновників, а якщо він один, то виділення (напевно із майна, що є його власністю); об’єднання (виділення) цього майна провадиться з метою, яку визначають засновники.

Вказівка на обмеженість права засновників щодо управління викличе на практиці питання про можливість мати інші права, зокрема на отримання прибутку від діяльності установи, або на отримання майна після її ліквідації, оскільки відповідно до ст. 83 ЦК засновники самі визначають мету установи. На нашу думку, таких прав засновник установи не повинен мати.

Проаналізуємо визначення поняття “товариство”, яке дає ця ж стаття, визначаючи, що товариством є організація, учасники якої мають право участі. Під участю в даному випадку можна розуміти і управління товариством, і отримання прибутку і майна у разі ліквідації (для підприємницьких товариств), а також інші права. На нашу думку, засновник установи не повинен мати таких прав. Тому більш правильним було б визначити поняття установи через неможливість не тільки участі в її управлінні засновників, а й неможливості участі в її діяльності.

Відповідно до ст. 102 ЦК в установчому акті установи визначається майно, яке засновник (а в разі його смерті – зобов’язана особа) повинен передати установі після її державної реєстрації. Застосування слова “повинен”, на нашу думку, є не досить точним, оскільки не дає однозначного тлумачення права установи вимагати такої передачі від засновника (чи спадкоємців). Відповідно до § 82 НЦУ засновник установи зобов’язаний передати майно. Отже установа має право вимагати передачі такого майна у випадку, коли засновник не передає його. Тому, на нашу думку, більш правильним було б застосовувати слово “зобов’язаний”, а не “повинен”.

Частина 3 ст. 87 ЦК визначає, що установа створюється на підставі індивідуального або спільного установчого акта, який може бути скасований тільки до державної реєстрації. Особливістю установчого акта установи є те, що засновник (засновники) не мають права вносити до нього змін. Це правило випливає зі ст. 101 ЦК, яка передбачає, що засновники не мають права на управління установою.

Відповідно до ст. 88 ЦК в установчому акті установи зазначається її мета, визначається майно, яке передається установі, необхідне для досягнення цієї мети, організація управління установою. При цьому у Кодексі зазначається, що установа створюється на основі індивідуального або спільного установчого акта, і надає право органам юстиції, які здійснюють реєстрацію, встановлювати положення, які вимагає Кодекс в установчому акті, який міститься у заповіті. На нашу думку, таке регулювання вимог до установчих актів установ є дещо обмеженим і потребує уточнення і додаткового тлумачення.

По-перше, вимоги до цього установчого акта, які встановлює Кодекс, є вичерпними, оскільки ЦК не зазначає, як, наприклад, для товариств, можливості передбачати додаткові вимоги щодо змісту установчого акта ЦК або законом. Це, наприклад, стосується визначення порядку розпорядження майном після ліквідації.

По-друге, можливість створення юридичної особи на підставі заповіту ще можна допустити, оскільки дійсно в заповіті можна виразити волю про створення юридичної особи, передачу їй майна, порядок управління, але в заповіті, певно, не можна визначити всіх питань діяльності такої юридичної особи. Сам заповіт як установчий документ юридичної особи не можна буде використовувати в її діяльності, оскільки в ЦК не говориться про використання заповіту як установчого акта, а встановлюється лише те, що цей акт може міститися у заповіті, тобто є його частиною. У заповіті може виражатися лише воля про створення юридичної особи та умови її створення, а діяти юридична особа повинна на основі окремого установчого документа. Крім цього, проблематичним видається надання права органу реєстрації встановлювати вимоги, які містить ЦК, якщо вони в ньому відсутні. Такі функції щодо тлумачення установчого акта, який міститься в заповіті, напевно, потрібно віднести до компетенції суду, а не органу, що здійснює реєстрацію юридичної особи, як це визначено щодо зміни мети та структури установи (ст. 103 ЦК). По-третє, надання назви установчому документу установи – установчий акт, напевно, як і повному товариству – меморандуму, не несе ніякого правового смислу, оскільки як і будь-який статут юридичної особи він регулює одні й ті ж питання.

Новий ЦК встановив основні засади управління установою, визначивши, що: в управлінні установою не беруть участі її засновники; органами управління установи є наглядова рада (яка веде нагляд за управлінням майном установи, додержання її мети та за іншою діяльністю відповідно до установчого акта) і виконавчий орган, який складається з однієї або кількох осіб.

Слід зазначити, що у ЦК не визначаються підстави ліквідації установи, а також долю майна установи після ліквідації. І складається таке враження, що цей вид юридичної особи може існувати вічно і його не можна ліквідувати, крім, випадків досягнення мети, для якої її було створено (ст. 110 ЦК). Звернімося до правового регулювання цього питання в інших країнах. Відповідно до § 87, 88 НЦУ у випадку, коли цілі установи стали неможливими або це загрожує суспільним інтересам, то відповідний адміністративний орган має право прийняти рішення про ліквідацію установи, а майно переходить до осіб, які зазначені у статуті. Зовсім іншу концепцію має ЦК, який встановлює, що якщо здійснення мети установи стало неможливим або воно загрожує суспільним інтересам, то відповідний орган, який здійснює державну реєстрацію, може звернутися до суду з заявою про визначення іншої мети установи за погодженням з органами управління установою. На нашу думку, в ЦК слід надати право суду не тільки змінювати мету установи, а й виносити рішення щодо ліквідації установи.[257, с.276]

Відповідно до ст. 83 ЦК особливості правового статусу окремих видів установ встановлюються законом. З цього визначення можна зробити висновок, що законодавчими актами можуть передбачатися інші, ніж встановлено в ЦК, засади створення, управління та особливості діяльності інших установ. У зв’язку з цим виникає питання щодо застосування деяких законодавчих актів, які встановлюють порядок створення та діяльності окремих видів установ, які існують вже сьогодні і були прийняті до введення ЦК у дію. Так, відповідно до ст. 6 Закону “Про благодійництво та благодійні організації” організаційно-правовими формами благодійних організацій є благодійна установа, але органами управління такої установи є колегіальний орган управління (загальні збори, конференція тощо).

Проте така норма піддається критиці в науковій літературі. Так, Л. Петровська відзначає, що чинний Закон Ук­раїни “Про благодійництво та благодійні організації” не враховує цієї некорпоративної особливості установи. Так, текст Закону дозволяє засновникам благодійної установи, як однієї із різновидів благодійної організації, без обмежень здійснювати повноваження з управління нею. Зокрема, засновники створюють благодійні про­грами, формують орган управління орга­нізацією, вирішують питання, віднесені Законом і статутом благодійної організації до їх компетенції.[319, с.35]

Отже, фактично норма щодо обмеження прав на управління засновником установи на благодійні установи може не поширюватися. На це питання слід було б дати відповідь у Прикінцевих положеннях ЦК, де зазначити на необхідність перетворення благодійних та інших установ в інші організаційно-правові форми непідприємницьких юридичних осіб.

Якщо проаналізувати регулювання питання функціонування установ в інших постсоціалістичних країнах, то бачимо, що, наприклад, у Росії відповідно до ст. 120 ЦК РФ установами визнаються організації, створені власником для здійснення управлінських, соціально-культурних та інших функцій некомерційного характеру та які фінансуються ним повністю або частково. При цьому установи відповідають за своїми зобов’язаннями належним їм майном, а за його недостатності субсидіарну відповідальність несе власник майна, при цьому засновник не позбавлений права управління. Особливості правового становища окремих видів державних та інших установ визначаються законом та іншими правовими актами. Як бачимо, визначення поняття установи, яке міститься в ЦК РФ, є дуже звичним для правової системи України. Аналогічної концепції дотримуються й цивільні кодекси Казахстану й Бєларусі.

Відповідно до ст. 120 та 296 ЦК РФ майно установи належить їй на праві оперативного управління і власник майна має право у будь-який момент вилучити майно в установи у випадку, коли воно використовується не за призначенням. Згідно зі ст. 298 ЦК РФ майно, придбане установою на доходи, отримані від підприємницької діяльності, і власне доходи переходять в самостійне розпорядження установи. В науковій літературі висловлювалася думка, що ці доходи та придбане на них майно, перебуває в установі не на праві оперативного управління, а на праві господарського відання. Подібні висновки будуються на аналізі того режиму, який встановлений законодавством для майна, придбаного установою на доходи від підприємницької діяльності. Це майно не може бути вилучене засновником, навіть якщо установа використовує його не на статутні цілі.[202, с.94] В зв’язку з цим робиться висновок, що визначальним елементом цієї конструкції є відсутність власного майна, тобто майна, яке належить на праві власності.[202, с.91] З цією думкою погодитися важко, оскільки така ознака є характерною відповідно до ЦК РФ не тільки для установи, а й для казенного підприємства. Що стосується існування такого речового права, як право оперативного управління, то з цього приводу нами була висловлена думка раніше. На наш погляд, така конструкція речових прав відповідає юридичним особам публічного права, а не приватного права.

Водночас слід зауважити, що у ЦК РФ виділяється такий вид некомерційної особи, як фонд. Відповідно до ст. 118 ЦК РФ фондом визнається некомерційна юридична особа, яка не має членства, створена громадянами і (або) юридичними особами на основі добровільних майнових внесків, яка має на меті соціальні, культурні, освітні чи інші суспільні цілі. Як бачимо, таке визначення дуже нагадує поняття установи, яке дає ЦК України, оскільки головною ознакою фонду є обов’язкова майнова участь його засновників у формуванні його майна, яке використовується для відповідної мети. Позаяк фондом є юридична особа, яка не має членства, то засновники фонду втрачають можливість розширювати свій склад, а також впливати на діяльність фонду.[203, с.70] Фонд, як одна з форм існування некомерційних організацій, відрізняється від інших тим, що фонд є не об’єднанням громадян і (або) юридичних осіб, а об’єднанням майна громадян і (або) юридичних осіб для досягнення суспільно корисних цілей. В цьому, мабуть, найістотніша різниця фонду від будь-якої іншої некомерційної організації.[202, с.68‑69]

Відповідно до ст. 119 ЦК РФ статут фонду може бути змінений за рішенням суду у випадку, коли при затвердженні статуту неможливо було передбачити наслідки його прийняття, а можливість змін у ньому не передбачена або уповноважені особи не змінюють його, а рішення про ліквідацію фонду приймає тільки суд. Аналогічні підходи використані й в законодавстві Казахстану та Бєларусі.

На наш погляд, застосування терміна “фонд” є більш правильним. Як відомо, фондом вважають: 1) кошти або матеріальні цінності, які нагромаджуються звичайно шляхом збирання для кого-, чого-небудь; 2) організацію для надання матеріальної допомоги творчим працівникам (науковцям, письменникам, художникам і т.ін.).[37, с.1327] Хоча в російській науковій літературі висловлюється критика такого найменування. Так, Є.О. Суханов відзначає, що у вітчизняному правопорядку відсутній поділ юридичних осіб на корпорації і установи, оскільки поняття установи, що існує у російському законодавстві (п. 1 ст. 120 ЦК РФ), відрізняється від традиційного, а установами слід назвати фонди, унітарні підприємства тощо.[62, с.180-181]

Сьогодні в Україні існує значна кількість законодавчих актів, які регулюють порядок діяльності фондів. Водночас можна навести приклади щодо тотожності понять “установа” та “фонд” у законодавчих актах України. Так, відповідно до ст. 8 Закону “Про Фонд гарантування вкладів фізичних осіб”, фонд є державною спеціалізованою установою, яка виконує функції державного управління у сфері гарантування вкладів фізичних осіб, також фонд є економічно самостійною установою, яка не має на меті одержання прибутку.[167]

Постановою Кабінету Міністрів України від 4 липня 1992 р. № 369 затверджене Положення про Фонд сприяння молодіжному житловому будівництву Асоціації молодіжних житлових комплексів України. Цей Фонд створено з метою фінансування молодіжних житлових комплексів (МЖК).

В Україні створено і діє Український національний фонд «Взаєморозуміння і примирення» при Кабінеті Міністрів України – спеціально уповноважений орган з питань компенсаційних виплат і надання гуманітарної допомоги жертвам нацистських переслідувань.[338] Фонд є єдиним розпорядником коштів, що надходять для компенсаційних виплат жертвам нацистських переслідувань, і координатором реалізації гуманітарних програм щодо жертв нацистських переслідувань, і має такі завдання: здійснення компенсаційних виплат жертвам нацистських переслідувань як в іноземній, так і в національній валюті; координація та здійснення гуманітарних програм щодо жертв нацистських переслідувань; підготовка пропозицій щодо формування державної політики стосовно жертв нацистських переслідувань та збереження пам’яті про них. Фонд, відповідно до покладених на нього завдань: акумулює кошти, що надходять для компенсаційних виплат жертвам нацистських переслідувань; організовує збирання благодійних внесків і пожертвувань від фізичних та юридичних осіб України; отримує гуманітарну допомогу від іноземних юридичних і фізичних осіб, встановлює критерії та порядок надання цієї допомоги; координує та здійснює гуманітарні програми щодо жертв нацистських переслідувань, зокрема створює і фінансує функціонування центрів їх медико-соціальної реабілітації та трудової адаптації та ін. Кошти Федеративної Республіки Німеччини, передбачені для цільових компенсаційних виплат, перебувають на спеціальному рахунку Фонду в Національному банку. Вищим органом управління Фонду є спостережна рада, склад якої затверджується Кабінетом Міністрів України. До складу спостережної ради входять представники всеукраїнських та міжнародних громадських організацій жертв нацистських переслідувань, які діють на території України, за поданням їх органу управління, представники центральних органів виконавчої влади та народні депутати України. Очолює спостережну раду Віце-прем’єр-міністр України (відповідно до розподілу функціональних повноважень). Як бачимо, зазначені фонди можна віднести до установ.

Застосування терміна “установа” було запозичене розробниками ЦК України із НЦУ. Нагадаємо, що юридичними особами приватного права НЦУ називає товариства (союзи осіб) (§ 21-79) і установи (§ 80-88).

Не будемо сперечатися щодо доцільності чи недоцільності застосування термінів “установа” чи “фонд”, але відмітимо той факт, що, наприклад, ЦК РФ надає право створювати такі непідприємницькі юридичні особи, в яких засновник має право участі, але водночас має на меті, корисну для суспільства мету.

На нашу думку, створення юридичних осіб приватного права у формі установ, як це передбачено у ЦК, викликає певні труднощі, оскільки позбавлення засновника права на управління передбачає повну довіру особи до державних органів, які контролюють порядок створення та діяльності такої установи, що в Україні на сьогодні є досить проблематичним. Тому логічним виглядають положення § 80 НЦУ, відповідно до яких для створення установи крім волевиявлення засновника вимагається ще й дозвіл тієї федеральної землі, в межах якої установа повинна мати своє місцезнаходження. На нашу думку, це є правильним і прийнятним для нашої країни, бо має на меті застереження конфліктних ситуацій між установою та державою, оскільки остання бере на себе  зобов’язання здійснення певних дій щодо установи, зокрема відповідно до ЦК України суд може змінювати мету установи за зверненням органів державної реєстрації чи  структуру її  органів управління. Отже, фактично на орган державної реєстрації та суд покладаються ті обов’язки, які звичайно несе учасник товариства.

Сьогодні існує потреба в існуванні такого виду непідприємницьких юридичних осіб, в яких засновник (засновники) мають певну мету, наприклад, проведення наукових досліджень, освітянської діяльності, спортивної, культурної тощо і тому для виконання цієї мети зобов’язані вносити майнові внески, але мають право на управління.

Позитивною, як нам видається, є концепція російського законодавця, який надав право створювати два види непідприємницьких видів юридичних осіб: фонд, який за своїм правовим статусом є дещо подібним до установи за законодавством України, і установу, в якій засновниками можуть здійснюватися управлінські функції, а також зобов’язані фінансувати її і нести відповідальність за борги установи. Але такої організаційно-правової форми юридичної особи, яка має назву в Росії “установа”, у вітчизняному законодавстві немає.

Вважаємо, що такий вид організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права потрібно започаткувати і в Україні. При цьому можна скористатися таким терміном, як “заклад”, хоча ми і не наполягаємо саме на ньому. Сьогодні значна кількість законодавчих актів надає право створювати такий вид юридичних осіб, зокрема це – заклади охорони здоров’я (ст. 3 Закону “Основи законодавства України про охорону здоров’я”), дошкільні навчальні заклади (ст.11 Закону України “Про дошкільну освіту”), позашкільні навчальні заклади (ст. 1 Закону України “Про позашкільну освіту”), загальноосвітні навчальні заклади (ст.8 Закону України “Про загальну середню освіту”), професійно-технічні навчальні заклади (статті 17, 18 Закону України “Про професійно-технічну освіту”), духовні навчальні заклади (ст. 11 Закону України “Про свободу совісті та релігійні організації”) та ін. Станом на 1.01.2004 р. у Державному реєстрі організаційно-правових форм господарювання зареєстровано 35361 закладів.[83]

Можна запропонувати такі основні засади правового регулювання закладів як організаційно-правової форми неприбуткового товариства: мета створення закладу визначається статутом та нормативними актами; вони діють на підставі статуту; створюються фізичними або юридичними особами, державою, територіальною громадою; управління закладом, здійснює її засновник (засновники) у передбаченому статутом чи нормативними актами порядку; заклад відповідає за своїми зобов’язаннями всім належним майном, а у випадку його недостатності субсидіарну відповідальність несе засновник; у разі ліквідації закладу майно, яке залишилось після погашення боргів закладу, передається її засновнику; засновник зобов’язаний фінансувати діяльність закладу. Враховуючи визначену непідприємницьку мету, засновник (засновники) закладу зобов’язаний його фінансувати, тобто вносити майнові вклади, а отже заклад може мати право вимагати від них виконання таких обов’язків. Водночас засновники повинні мати право на отримання майна після ліквідації закладу.

Підводячи підсумки, можна зробити такі висновки:

– такі юридичні особи як громадські та релігійні організації, політичні партії, професійні та творчі спілки, самоврядні організації, адвокатські об’єднання, організації роботодавців та ін., метою яких є задоволення громадських, духовних та професійних потреб людей, відносяться до однієї організаційно-правової форми юридичних осіб приватного права, оскільки спільними ознаками для них є те, що їх члени не мають ні об’єктів права власності, ні інших майнових прав чи обов’язків у товаристві та не несуть відповідальності за зобов’язаннями юридичної особи. Такі істотні ознаки дають підставу для виділення такої організаційно-правової форми як громадське товариство;

– специфіка формування майна громадських та релігійних організацій, політичних партій, професійних та творчих спілок, самоврядних організацій, адвокатських об’єднань, організацій роботодавців та ін., метою яких є задоволення громадських та духовних потреб людей, не може слугувати підставою для визнання таких юридичних осіб самостійними організаційно-правовими формами;

– на сьогодні в суспільстві є потреба надати право юридичним особам бути членами громадських товариств для захисту їх інтересів та прав, але у випадках, передбачених статутом товариств;

– законодавчі акти, які визначають правовий статус непідприємницьких об’єднань юридичних осіб та/чи громадян (товарні біржі, торгово-промислові палати, самоврядувальні організації, об’єднання профспілок, кооперативні спілки та ін.), не визначають організаційно-правової форми, в якій вони мають створюватися. Можливою є така  концепція щодо основних підходів до визначення системи організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб, яка полягає в необхідності встановлення: єдиної термінології організаційно-правових форм непідприємницьких юридичних осіб приватного права, виділення конкретних видів їх організаційно-правових форм з визначенням істотних ознак, які мають цивільно-правову природу – наявність права власності, визначений у законі об’єкт права власності, вид відповідальності за зобов’язаннями непідприємницького товариства (повної, обмеженої, додаткової);

– можна виділити такі види непідприємницьких товариств, в яких їх учасники мають право власності на вклади у майні товариства та право на розпорядження ним у порядку, встановленому законом чи статутом: непідприємницьке товариство з обмеженою відповідальністю, непідприємницьке товариство з додатковою відповідальністю, непідприємницьке товариство з повною відповідальністю;

– неприбуткова правова природа непідприємницьких товариств вимагає встановлення певних обмежень щодо можливості отримання їх членами прибутку, включаючи також випадки припинення участі в цих товариствах у разі припинення членства та ліквідації такого товариства. Це може бути досягнуто шляхом надання права учасникам таких товариств отримувати частину майна, вартість якого має бути пропорційна вартості його вкладу, але не більше розміру внесеного ним внеску (вкладу) у випадку виходу (виключення) із непідприємницького товариства, а також у випадку ліквідації непідприємницького товариства. При цьому майно, яке залишається при ліквідації після проведення виплат учасникам товариства, повинно використовуватися відповідно до мети, з якою було створене непідприємницьке товариство. Тому можна виділити такий об’єкт права власності, як вклад у майні товариства;

– враховуючи законодавчий досвід деяких зарубіжних країн, а також те, що спільна власність може виникати у власників інших об’єктів, доцільно надати право на створення об’єднання співвласників не тільки жилого, а й нежилого будинків, дач, гаражів тощо. В зв’язку з цим необхідно виділити таку організаційно-правову форму, як товариство співвласників;

– істотними ознаками товариства співвласників є: наявність у його членів права спільної часткової власності на майно, передане в управління товариству, а також обов’язок утримувати спільне майно, право на отримання майна у випадку ліквідації пропорційно їх частці у спільному майні, обмежена відповідальність членів товариства за його зобов’язаннями;

– необхідно надати право участі у загальних зборах товариства співвласників (або вираження волі у письмовій формі) не тільки членам товариства, а й іншим співвласникам, які не є членами товариства, при вирішенні питань: проведення реконструкції жилого будинку, передача в оренду та позичку спільного майна, визначенні розміру сплати внесків на експлуатацію житлового будинку;

– виділення такої ознаки установи, як відсутність у засновника права на управління установою, є не досить вдалим, оскільки на практиці це положення викличе питання про можливість засновників мати інші права, зокрема, на отримання прибутку від діяльності установи або на отримання майна після її ліквідації;

– можна виділити такі істотні ознаки установи як організаційно-правової форми юридичних осіб: обов’язок засновника (засновників) передати установі майно, відсутність у нього права участі в установі (прав на управління, отримання прибутку чи майна після ліквідації установи тощо) та відповідальність за зобов’язаннями установи;

– в Україні доцільно виділити організаційно-правову форму юридичної особи, істотними ознаками якої є обов’язок учасника брати майнову участь у діяльності закладу, тобто постійно фінансувати його, і право закладу вимагати виконання цього обов’язку не тільки під час заснування, як це встановлює ЦК щодо засновників установи, а й протягом всього строку діяльності (існування) закладу, повну відповідальність за зобов’язаннями закладу, а також право на отримання майна після його ліквідації.