Вступ

У сучасних умовах становлення в Україні нової регіональної політики посилюється потреба вивчення суспільно-географічних процесів у регіонах. Серед них — процеси розселення людей, в т.ч. геоурбанізаційні, які впливають на регіональний розвиток і певним чином визначаються ним. Посилюється інтерес і до міських форм розселення людей, їх раціонального розпланування і соціально-економічного розвитку. Це робить актуальним вивчення сучасних процесів урбанізації, тенденцій їх подальшого розвитку.

Аналіз попередніх досліджень і публікацій. Феномен урбанізації, як безперервного процесу появи і розвитку міст, найбільше розкривають у своїх дослідженнях Ж.Боже-Гарньє та Ж.Шабо, В.Покшишевський, О.Констянтинов, Г.Лаппо, Ю.Пивоваров, Б.Хорєв, А.Степаненко, Ю.Пітюренко, Л.Корецький, П.Коваленко, О.Гладкий, С.Іщук та ін. Однак суспільні процеси, що відбуваються в останні десятиліття в Україні, які відобразились у розселенні, зумовлюють необхідність розгляду сучасних рис урбанізації та тенденції її зміни.

1. Поняття та основні стадії урбанізації

Урбанізація (від лат. urbanus — міський) — це зростання ролі міст у житті країни чи регіону. Цей складний соціальний процес впливає на всі сторони життя суспільства. Теоретичні і методологічні засади урбанізації в нашій країні досліджували відомі географи та економісти Н.І.Блажко, Ф.Д.Заставний, Л.М.Корецький, П.С.Коваленко, В.М.Кубійович, О.І.Степанів, А.В.Степаненко, Г.Г.Старостенко, Д.М.Стеченко, М.Ф.Тимчук, М.І.Фащевський, О.І.Шаблій, Л.Т.Шевчук та ін.

Урбанізованість — це ступінь розвитку міського життя (стан, досягнутий у процесі урбанізації). Урбанізація може відбуватися високими темпами за низької урбанізованості, або темпи урбанізації можуть сповільнюватися за високої урбанізованості. Урбанізація та урбанізованість визначаються різними показниками. Оскільки урбанізація є процесом, її характеризують динамічні показники (темпи урбанізації), водночас урбанізованість характеризується статичними показниками (кількість і частка міського населення, кількість міських поселень, їх площа та ін.).

Концентрація населення в містах, збільшення їхньої ролі в житті суспільства відбувалися протягом всієї історії. Але тільки з початку XIX століття спостерігається значне посилення цього процесу. 31800 року по 1900 рік при загальному рості населення Землі в 1,7 разів, міське населення збільшилося в 4,4 рази, у XX столітті — відповідно в 3,7 і 13,3 рази.

Особливо різкий перелом у динаміці міського населення світу, а в більш широкому плані — у розвитку самого процесу урбанізації наступив у другій половині нашого сторіччя. Він одержав назву «міської революції». Приріст чисельності городян у світі за 1950 — 2000 роки збільшився в 4 рази і зберігає тенденцію до подальшого значного підвищення. У першій чверті XXI сторіччя чисельність городян зросте до 5,1 млрд. чоловік, тобто на 73%.

Високі темпи росту міського населення в другій половині XX століття пов’язані зі сполученням декількох факторів. Два з них найбільш значні. Міграція сільського населення в міста в середині минулого сторіччя прийняла такі масштаби, що її іноді називають великим переселенням народів XX століття.

Це величезне збільшення міграції в міста збіглося в країнах, що розвиваються, з демографічним «вибухом», що також сприяло небувалим темпам росту міського населення. У1991 — 1995 роках городян у світі щорічно в середньому ставало більше на 61 млн. чоловік (сільських жителів — на 25 млн.).

Серйозної трансформації вимагає транспортна мережа міст. Вона повинна залишити вулиці пішоходам, а основні транспортні артерії, безумовно, повинні піти під землю, або будуть прив’язані до дахів будинків. В останньому випадку, як це було в проекті англійського міста майбутнього, нарівні п’ятого поверху всі будинки повинні бути пов’язаними суцільними стрічками.

Серйозної трансформації вимагає транспортна мережа міст. Вона повинна залишити вулиці пішоходам, а основні транспортні артерії, безумовно, повинні піти під землю, або будуть прив’язані до дахів будинків. В останньому випадку, як це було в проекті англійського міста майбутнього, нарівні п’ятого поверху всі будинки повинні бути пов’язаними суцільними стрічками.

Незважаючи на наявність загальних рис урбанізації як всесвітнього процесу, в різних країнах і регіонах вона має свої особливості, що, насамперед, знаходить відображення в різних рівнях і темпах урбанізації. По рівню урбанізації усі країни світу можна розділити на З великі групи. Але основні розходження можна спостерігати між більш і менш розвинутими країнами. На початку 90-х років у розвинених країнах рівень урбанізації в середньому складав 72%, а в тих, що розвиваються — 33%.

Умовні рівні урбанізації:

• Низький рівень урбанізації — менш 20% ;
• Середній рівень урбанізації — від 20% до 50%;
• Високий рівень урбанізації — від 50% до 72%;
• Дуже високий рівень урбанізації — понад 72%.

Слабко урбанізовані країни — Західна і Східна Африка, Мадагаскар і деякі країни Азії.

Середньо урбанізовані країни — Болівія, Африка, Азія.

Високо урбанізовані країни — Європа, Північна Америка, ПАР, Австралія, Південна Америка, країни СНД.

Характерною ознакою деурбанізації є розширення приміських зон внаслідок «елітної» забудови їх території, що відбувається на фоні значної деградації сільської місцевості. Крім ареалів дачного розселення, які формувалися переважно у 90-х роках ХХ ст., виникають т.з. котеджні містечка, які відзначаються розвитком інфраструктури, поєднанням високого рівня благоустрою жител з природними ландшафтами.

Стадія деурбанізації зміниться в урбаністичному розвитку новою стадією урбанізації, що буде зумовлена підвищенням ролі міст у розвитку територій, що буде здійснюватися в процесі проведення реформи адміністративно- територіального устрою України. Міста, як центри нових територіальних громад, набудуть нових функцій. Вони стануть центрами соціально-економічних перетворень, діловими центрами для навколишніх територій. Для цього необхідно визначити для кожного міста основну галузь виробництва чи сфери послуг, яка була б «урухомлювачем» його подальшого розвитку. При цьому можливий або ребрендинг (відновлення діяльності, яка раніше була у місті), або створення нових видів економіки, для розвитку яких є місцеві ресурси. Крім цієї галузі, місто повинне мати розгалужену сферу послуг для задоволення власних потреб і потреб жителів навколишньої сільської місцевості. Воно має також стати джерелом інновацій, центром інвестиційних перетворень територіальних громад на перспективу.

Міста, перебуваючи у стані соціально-економічного занепаду накопичують певний потенціал, адаптуючись до змін, і за умови інноваційного розвитку стануть потужними прискорювачами соціально-економічних змін в нашій країні.

Зазначаючи особливості зміни міського простору під впливом глобалізацій них процесів, Л.Г.Руденко наголошує на наступному: інформаційна і комунікаційна перенасиченість міст, наявність представництв глобального рів-ня (банки, корпорації, міжнародні організації), зміну, а нерідко й втрату естетики міського ландшафту, міграційну мобільність населення, мультикультурність і поліетнічність середовища; збільшення риску проживання у місті, прискорення темпів життя людей; погіршення екологічної ситуації [3, 28].

Водночас із включенням великих міст у глобальні економічні процеси, малі міста в них участі не беруть.

У таких умовах посилюються проблеми стійкого розвитку міст, які можуть вирішуватися тільки на основі вивченості території, вдосконалення управління міським простором тощо.

Як зазначає О.Топчієв, «стрижневою проблемою подальшої життєдіяльності міст стають пошуки їх кращої чи оптимальної територіальної організації — архітектурно-планувальної, розселенської, функціонально-планувальної, ландшафтно-архітектурної [4, 263], яка буде спрямована на створення екологічно безпечного середовища життєдіяльності населення.

Урбанізаційний процес — це послідовна зміна урбаністичних ситуацій. В Україні він має чотири стадії: перша — до 18 ст. (виникнення і повільний розвиток міст), друга — 18-19 ст. — збільшення кількості міст і концентрації в них населення, третій -80-ті роки 20 ст. — початок розширення функцій міст і збільшення їх розмірів, утворення агломерацій, четвертий (кінець 20 — початок 21 ст.) — занепад соціально-економічного розвитку міст. Поступовий перехід міст до центрів інновацій-ного розвитку — нова стадія розвитку урбанізаційного процесу.

2. Рівні і темпи урбанізації

Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У більшості економічно розвинутих країн, що досягли високого рівня урбанізації, частка міського населення останнім часом росте порівняно повільно, а число жителів у столицях і інших самих великих містах, як правило, навіть зменшується. Багато хто з городян тепер воліють жити не в центрах великих міст, а в приміській зоні і сільській місцевості. Але урбанізація продовжує розвиватися всередину, здобуваючи нові форми. У країнах, що розвиваються, де рівень урбанізації значно нижчий, вона продовжує рости вшир, а міське населення швидко збільшується. Нині на їхню частку приходиться більш 4/5 усього щорічного приросту числа міських жителів, а абсолютне число городян вже набагато перевищило їхнє число в економічно розвинених країнах. Це явище, що одержало в науці назву міського вибуху, стало одним з найважливіших факторів усього соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються. Однак ріст населення міст у цих регіонах набагато випереджає їхній реальний розвиток. Він відбувається значною мірою завдяки постійному «виштовхуванню» надлишкового сільського населення в міста, особливо великі. При цьому незаможне населення звичайно селиться на окраїнах великих міст, де виникають пояси убогості.

Повна, як іноді говорять, «трущобна урбанізація» прийняла дуже великі розміри. От чому в ряді міжнародних документів говориться про кризу урбанізації в країнах, що розвиваються. Але вона продовжує залишатися в основному стихійною і неупорядкованою.

Для економічно розвинених країн нині характерна урбанізація «усередину»: інтенсивна субурбанізація, утворення і поширення міських агломерацій і мегаполісів.

В економічно розвинених країнах, навпаки, починаються великі зусилля по регулюванню процесу урбанізації, керуванню ним. У цій роботі, що нерідко здійснюється методом проб і помилок, поряд з державними органами беруть участь архітектори, демографи, географи, економісти, соціологи, представники багатьох інших наук.

Майже всі проблеми світового народонаселення, як ніколи, найтіснішим чином переплітаються в процесі світової урбанізації. У найбільш концентрованій формі вони виявляються в містах. Там же сконцентровано, дуже часто до крайніх меж, населення і виробництво. Урбанізація — складний різноманітний процес, що торкається всіх сторін світового життя. Відзначимо лише деякі особливості світової урбанізації на порозі третього тисячоліття. Урбанізація, як і раніше, продовжується швидкими темпами в різних формах у країнах різного рівня розвитку. У неоднакових умовах кожної країни, урбанізація відбувається і вшир, і всередину, з тією чи іншою швидкістю.

Темпи щорічного приросту городян майже удвічі вищі, ніж приросту населення світу в цілому. У 1950 році у містах жило 28% світового населення, у 1997 році — 45%. Міста різного рангу, значення і величини в яких швидко розростаються передмістя, агломерації, ще більш великі урбанізовані зони практично охоплюють своїм впливом основну частину людства. Найважливішу роль при цьому відіграють великі міста, насамперед міста-мільйонери. Останніх у 1950 році нараховувалося 116, у 1996 — їх вже було 230. Міський спосіб життя населення, міська культура все більше поширюються в сільській місцевості більшості країн світу. У країнах, що розвиваються, урбанізація в основному йде «ушир» у результаті масового припливу у великі міста переселенців із сільської місцевості і малих міст. За даними ООН, у 1995 році частка міського населення в країнах, що розвиваються, у цілому склала 38%, у тому числі в найменш розвинених — 22%. Для Африки цей показник був 34%, для Азії — 35%. А от у Латинській Америці городяни складають нині більшість населення — 74%, у тому числі у Венесуелі — 93%, у Бразилії, на Кубі, у Пуерто-Ріко, Тринідаду і Тобаго, Мексиці, Колумбії і Перу — від 70% до 80% і т.д. Лише в деяких найменш розвинутих державах (Гаїті, Сальвадор, Гватемала, Гондурас) і в малих острівних країнах Карибського басейну городян менше половини — від 35 % до 47%.

Дуже велика частка городян характерна так само для найбільш розвинутих держав на крайньому заході Азії: Ізраїлю (91%), Лівану (87%), Туреччини (69%).

В індустріально розвинутих країнах урбанізація «ушир» давно вичерпала себе. У XXI столітті більшість їх вступають практично суцільно урбанізованими. У Європі городяни складають у середньому 74% населення, у тому числі в Західній — 81%, в окремих країнах — ще більше: у Бельгії — 97%, Нідерландах і Великобританії — 90%, у ФРН — 87%, хоча у деяких країнах городян помітно менше: в Австрії, наприклад, — 56%, у Швейцарії — 61%. Висока урбанізованість у Північній Європі: у середньому 73%, а також у Данії і Норвегії — 70%. Помітно менша вона в Південній і Східній Європі, але, звичайно, при інших показниках урбанізації, вона вище, ніж у країнах, що розвиваються. У США і Канаді частка міського населення досягає 80%.

Концентрація промисловості транспорту погіршила економічні умови життя у великих містах. У багатьох районах населення тепер росте швидше в малих містах, по окраїнах, ніж у центрах агломерацій. Нерідко найбільші міста, насамперед міста — мільйонери, втрачають населення через його міграцію в передмістя, міста супутники, подекуди в сільську місцевість, куди воно приносить міський спосіб життя. Міське населення промислово розвинутих країн зараз практично не росте.

3. Загальні риси сучасної урбанізації для більшості країн

Перша риса — швидкі темпи росту міського населення, особливо в менш розвинутих країнах.

У 1900 р. у містах жило близько 14% населення світу, у 1905р. — 29%, а в 1990р. — 45%. У середньому міське населення щорічно збільшується приблизно на 50 млн. чоловік. До 2005 року, згідно з прогнозами демографів, частка городян може перевищити 50%.

Друга риса — населення і господарства в основному концентруються у великих містах. Це викликано, насамперед, характером виробництва, ускладненням його зв’язків з наукою і іншим. Крім того, великі міста звичайно повніше задовольняють духовні запити людей, краще забезпечують достаток і розмаїтість товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.

На початку XX століття у світі нараховувалося 360 великих міст, у яких проживало лише 5% усього населення. Наприкінці 80-х років таких міст було вже 2,5 тис, а частка їх у світовому населенні перевищила 1/3. На початку XXI століття число великих міст досягло 4 тис Серед великих міст прийнято особливо виділяти найбільші міста мільйонери з населенням понад 1 млн. жителів. Історично першим містом був Рим у часи Юлія Цезаря.

На початку XX століття їх було всього 10, на початку 80-х років — більш 200, а в кінці сторіччя їх число перевищує 400. У Росії в 1992 році нараховувалося 13 таких міст. Більше 30 «суперміст» світу вже мають понад 5 млн. жителів кожний.

Третя риса — «розповзання» міста, розширення територій. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від компактного міста до міських агломерацій — територіальним угрупованням міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій найчастіше стають столиці, найбільш важливі промислові і портові центри.

Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Токіо, Сан-Паулу і Нью-Йорка: у них проживають по 16-20 млн. чоловік. У Росії з декількох десятків великих агломерацій найбільша — московська область з населенням 13,5 млн. чоловік; вона включає близько 100 міських і кілька тисяч сільських поселень.

Згідно з наявними прогнозами, на початку XXI століття число найбільших агломерацій значно зросте.

Багато хто з них трансформуються в ще більш великі утворення — урбанізаційні райони і зони.

Країни, що розвиваються, сильно впливають також на якісні сторони розвитку світової урбанізації. Більша частина їхніх городян — вчорашні сільські жителі. Вони часто сприяють привнесенню в міста норм поводження і системи цінностей, які властиві для сільської місцевості. Ріст населення в містах цієї групи країн, значно випереджаючи попит на робочу силу, супроводжується не тільки абсолютним, але часом і відносним розширенням тих соціальних шарів, що не беруть участь ні в сучасному виробництві, ні в сучасному споживанні і залишаються в сутності не урбанізованими. Звідси велика поляризація міського населення країн, що розвиваються, недостатнє залучення значної його частини до міського способу життя. І все-таки люди продовжують стікатися в міста. Для цього є підстави.

Дослідження показали, що незважаючи на всі проблеми і катастрофічні прогнози, якість життя у великих містах краща, ніжу малих і в сільській місцевості: у них вища тривалість життя і нижча дитяча смертність, більш кваліфікована медична допомога, ширші можливості одержати освіту і знайти роботу, великі заробітки, комфорт і т.д. Як пише американський соціолог Льюіс Мамфорд, «місто — символ можливостей». І хоча городяни складають не на багато більше 30% населення країн, що розвиваються, на них приходиться більш 60% внутрішнього валового продукту цих країн.

Одна з найбільш важливих особливостей урбанізації — посилення концентрації населення у великих містах, міських агломераціях. Зосередження населення у великих містах було характерним для другої половини XIX століття (Північна Америка, закордонна Європа, Латинська Америка) і ще більш — для першої половини XX століття. (Росія — СРСР, Африка, Азія, Австралія). Із середини XX століття на планеті швидко ростуть міста (звичайно це міські агломерації) з населенням більш 1 млн. жителів, їхня кількість збільшилася за 1950 -1990 роки з 77 до 281, а сумарна чисельність населення в них — з 187 млн. чоловік до 800 млн. У результаті в 1990 році третина всіх городян світу проживала в агломераціях — «мільйонерах».

Міська агломерація — скупчення міст навколо великого міста -центру. Особливо швидко ростуть вони в країнах Азії, Латинської Америки й Африки. В Азії в 1990 році нараховувалося 118 таких агломерацій, більше всього — у Китаї (38), Індії (24), Пакистані, Індонезії і Південній Кореї (по 6 у кожній з них); у Латинській Америці — 40; в Африці — 25.3 кінця 70-х років помітно ростуть дуже великі міські агломерації з населенням більш 10 млн. жителів, головним чином у країнах, що розвиваються.

У1970 році таких утворень було всього 3 (Токіо, Нью-Йорк, Шанхай), а в 1990 році вже 12 (список поповнили Мехіко, Сан-Паулу, Бомбей, Лос-Анджелес, Пекін, Калькутта, Буенос-Айрес, Сеул і Осака). За прогнозами, до 2025 року число таких агломерацій досягне 21 — 25, головним чином, завдяки країнам Азії (Джакарта, Тяньцзінь, Карачі, Делі, Маніла, Дака).

Це ще більше підсилить південно-східно-азіатський вектор у світовій урбанізації. Адже сьогодні в Азії зосереджено біля половини городян землі, тоді яку 1950р. — тільки 1/3. Дуже швидкі темпи характерні для розвитку великих міст, тобто міст із населенням більше 100 тис. чоловік. З 1800 по 1980 р. кількість великих міст збільшилася приблизно в 30 разів, чисельність населення в них — у 51 раз, а частка населення, що проживає в таких містах — у 12 разів.

Архітектори країн Західної Європи останнім часом орієнтуються на невеликі міста з населенням у 30 — 60 тисяч. Тим більше, що американський письменник А.Кларк передбачив, що в майбутньому великі міста можуть бути покинуті. У мегаполісах економічно розвинених країн цей процес по суті вже почався — найбільш заможні мешканці міст віддають перевагу жити в невеликих містах, приїжджаючи в промислово-діловий блок основного міста тільки на роботу.

Починає формуватися новий напрямок в містобудуванні — підземна урбаністика. Нижче рівня ґрунту планується розміщувати гаражі, комори та склади, пральні і навіть торгові центри. Такий підхід сприяє вирішенню екологічних проблем міст, але він приховує небезпеку для здоров’я тих осіб, які виявляються пов’язаними з виробництвами, що розташовані під землею.

Серйозної трансформації вимагає транспортна мережа міст. Вона повинна залишити вулиці пішоходам, а основні транспортні артерії, безумовно, повинні піти під землю, або будуть прив’язані до дахів будинків. В останньому випадку, як це було в проекті англійського міста майбутнього, нарівні п’ятого поверху всі будинки повинні бути пов’язаними суцільними стрічками.

Висновки

Урбанізацією називається ріст міст, підвищення питомої ваги міського населення в країні, регіоні, світі, виникнення і розвиток все більш складних мереж і систем міст. Отже, урбанізація представляє історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в переважно міське за характером праці, способом життя і культури населення, особливостями розміщення виробництва. Урбанізація — одна з найважливіших складових частин соціально-економічного розвитку.

Частка великих міст з населенням в 1 млн осіб і більше становить близько 30% від загальної чисельності населення міст промислово розвинутих країн, а в тих, що розвиваються, — менше 10%. Зараз у світі налічується близько 100 міст із населенням більше 2 млн осіб. Кількість великих міст збільшується у всіх країнах світу.

Особливістю сучасного етапу урбанізації є зростання міст, злиття близько розташованих міст і населених пунктів в єдиний гігантський міський комплекс — мегаполіс. їхніми прикладами є Великий Нью-Йорк, Бостон і Вашингтон, які утворили гігант з населенням більше 30 млн осіб; так званий «дельта-поліс» в трикутнику Амстердам — Брюссель — Кельн з чисельністю населення близько 50 млн чоловік, Велика Калькутта (30-40 млн чоловік), Йокогама — Кобе — Нагоя — Осака — Токіо, які займають площу розмірами 50×70 км, з населенням близько 60 млн та ін. В Україні схожі міські об’єднання сформувалися в Донбасі: Горлівка — Донецьк — Макіївка, Краматорськ — Константинівка — Слов’янськ тощо. 

Список використаної літератури

1. Безуглий В. Економічна і соціальна географія зарубіжних країн: навчальний посібник/ Віталій Безуглий. — К.: Академія, 2007. — 703 с.
2. Голиков А. Вступ до економічної і соціальної географії: Підручник для студ. вуз./ Артур Голиков, Ярослав Олійник, Анатолій Степаненко. — К.: Либідь, 1997. — 318 с.
3. Зінь Е. Регіональна економіка: навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Едуард Зінь; М-во освіти і науки України. — 2-ге видання. — К.: Професіонал, 2008. — 524с.
4. Карпінський Ю. Аналіз проблем сучасного стану адміністративно-територіального устрою України // Реформа для людини : зб. матеріалів про шляхи реформи в Україні. — К.: Секретаріат КМ України, 2005. — С. 57-75
5. Клюшніченко Є.Є. Соціально-економічні основи планування та забудови міст / Є Є. Клюшніченко. — К.: УАА, НДПІ містобудування, 1999. — 348 с.
6. Максаковський В.Географія: Економічна і соціальна географія світу: У 2 кн./ Володимир Максаковський; Пер. з рос. А.І.Покидько, М.Я.Ратушного. — К.: Вища школа. – 1991. — Кн. 1. — 1991. – 206 с.
7. Олійник Я. Вступ до соціальної географії: Навчальний посібник/ Ярослав Олійник, Анатолій Степаненко,. — К.: Знання, 2000. – 293 с.
8. Осітнянко А.П. Планування розвитку міст : моногр. / А.П. Осітнянко. -К.: КНУБА, 2001. — 460 с.
9. Паламарчук М. Економічна і соціальна географія України з основами теорії. — К.: Знання, 1998. — 415 с.
10. Пістун М. Основи теорії суспільної географії: Навч. посібник для студ. географ. фак. ун-тів/ Микола Пістун,; Ред. В.І.Бузун; Міжнародний Фонд «Відродження»; Програма «Трансформація гуманітарної освіти в Україні». — К.: Вища школа, 1996. — 231 с.
11. Плешкановська А.М. Фуркціонально-планувальна оптимізація використання міських територій / А. М. Плешкановська. — К.: Ін-т урбаністики, 2005, — 190 с.
12. Топчієв О.І. Основи суспільної географії / О.І.Топчієв. — Одеса, Астропринт, 2009. — 540 с.