Управління фінансами в Україні

Вступ

Управління як діяльність існувало протягом усієї нашої історії. Можна сказати, що управління існувало певною мірою відтоді, як у людей виникла потреба у спільній праці. Коли треба було збирати податки, створювати армію, годувати людей, які самі не виробляли харчів, тоді постала певна форма управлінської діяльності.

Управління в економіці — це свідоме спрямування економічних і соціальних процессів для досягнення збалансованості, пропорційності й оптимальності. При цьому визначальними є фактори: дія об'єктивних економічних законів, вплив приватних, колективних і державних інтересів, потреби суспільства.

Світовий досвід переконує, що в основі успіхів прогресу завжди лежать безпосередні економічні інтереси людини, дисципліна і порядок, чітка система організації та управління процесами капіталотворення, формування фондів негромадження і споживання.

Сучасний бізнес — це високоорганізована й ефективно функціонуюча система дій підприємців незалежно від форм власності й господарювання в ринковій економіці демократичного суспільства. Ця система нічого спільного не має з хаотичною базарною економікою, що переважає нині в пострадянських країнах.

У високорозвинутих країнах регулюючий механізм об'єднує як ринкову кон'юнктуру, так і регулюючі функції держави через банківсько-фінансову, монетарну, кредитну, бюджетну, страхову, митну, антимонопольну, податкову політику.

До розуміння потреби у державному регулюванні економічних перетворень прийшли в останні роки керівники і нашої держави. Проте цього не скажеш про значну частину підприємців, які ратують за повне усунення держави від регулювання ринкових відносин і за ліквідацію інституцій державного контролю.

Отже, необхідно визначитися, яке державне управління потрібне економіці України та яке місце в цьому процесі повинен займати державний фінансовий контроль.

Тема: «Управління фінансами в Україні».

Мета: розкритиуправління фінансами в Україні.

Завдання роботи:

— сутність і функції фінансів;

— охарактеризувати фінансову систему України;

— загальне поняття про управління фінансами;

— визначити органи управління фінансами та їх функції;

— показати управління місцевими фінансами.

1. Сутність і функції фінансів

Слово фiнанси походить вiд середньовікового латинського терміну finatio, financia, який застосовувався в ХІІІ-ХІV ст. для позначення обов'язкової сплати грошей та строку сплати. У Германії в ХVІХVІІ ст. слово фінанси мало недобрий, лихий зміст: здирства, вимагання, хабарництва, лихварства. В той же час у Франції (ХVІ ст.) слово фінанси використовувалося у тому значенні, яке закріпилося за ним до початку ХХ ст. у всіх європейських країнах, а саме як сукупності матеріальних засобів, необхідних для задоволення потреб держави та різноманітних суспільних груп [7, с. 5].

На початкових етапах становлення держави домени і регалії давали достатньо доходів для задоволення державних потреб. Але з часом їх стало мало і з'являється особлива форма мобілізації матеріальних та грошових засобів на користь держави, необхідних для виконання покладених на неї завдань і пов'язаних з цим витрат податки.

Податки стали найпершою, найбiльш яскравою формою фінансових відносин. Згадки про податки є у багатьох історичних пам'ятках. Так, зокрема, у Біблії сказано, що "Конче даси з усього врожаю насіння твого, що рікрічно на полі зросте… десятину збіжжя свого, виноградного соку свого, і оливки своєї, і перворідних худоби своєї великої й худоби своєї дрібної" [7, с. 6].

Історія податків тривала і надзвичайно цікава. Оподатковувалося в різний час і в різних країнах майже все: майно, доходи, земля, спадок, товари тощо. У середні віки податки мали випадковий та тимчасовий характер: запроваджувалися для досягнення певних цілей на визначений (короткий) строк. Починаючи з другої половини ХVІІІ ст. податки набувають важливого значення у фінансовому господарстві держави, об'єднуючись у цілісні системи оподаткування, стають головним джерелом державних доходів. Найпершими з'явилися майнові (позамельні) та особові (подушні, поголовні) податки, як відомо, вони належать до прямих податків. Серед непрямих податків спочатку з'явилися специфічні акцизи, а саме мита, які стягувалися із закордонних товарів при їх ввезення на територію країни. Найвищого розквіту податки набули в умовах капіталізму.

Таким чином, як історична категорія, фінанси виникли одночасно з державою. Саме для утримання державного апарату і використовувались податки як важіль вилучення частини виробленої вартості або доходу. Кошти, отримані від податків спрямовувалися на задоволення державних потреб, таких як управління, оборона, втручання в економіку, підтримка соціально незахищених верств населення, міжнародне співробітництво тощо [7, с. 6].

3 розвитком держави фінансові відносини вдосконалювались і ускладнювались, збагачувалися новими формами прояву і вже не уособлювалися лише у податках. Формувалися державні скарбниці, з'явилися окремі рахунки коштів, фонди грошових коштів цільового призначення, бюджети, державні цінні папери, державний кредит та ін.

Але, не зважаючи на різноманітність конкретних форм прояву фінансових відносин, на поверхнi економiчних явищ вони завжди асоцiюються із рухом грошових коштiв. Проте, фiнанси — це не грошi, а вiдносини:

1) суспiльнi — т.б. вони мають мiсце в суспiльствi;

2) економiчнi — пов'язанi з процесом вiдтворення;

3) розподiльчi — виникають переважно на стадiї розподiлу;

4) фондоутворюючi — супроводжуються утворенням i витрачанням фондiв грошових коштiв [11, с. 18].

Отже, матерiально-речовою основою фiнансiв є фонди грошових коштiв. Не зважаючи на чисельність і різноманітність фондів грошових коштів, їм притаманні деякі спільні риси і характерні ознаки:

1) цiльовий характер — кожен фонд грошових коштів створюється з певною метою, яка зазвичай відображається у назві фонду. Цільовий характер фондів знаходить вияв не тільки у чітко визначених напрямках використання коштів, але й у джерелах їх формування. Наприклад, цільове призначення Пенсійного фонду України це акумуляція коштів, призначених для пенсійного забезпечення населення;

2) динамiчнiсть — кошти, що акумулюються у фонді знаходяться у постійному русі: фонд поповнюється новими надходженнями, витрачаються кошти за цільовим призначенням. Виключенням є резервні (страхові) фонди, в яких кошти на певний період "омертвляються" і використовуються лише при настанні непередбачених подій. Крім того, великі фонди грошових коштів можуть ділитись на декілька менших за розміром. І навпаки окремі фонди можуть об'єднуватися в один фонд;

3) кожен фонд має свою правову базу у вигляді законів, указів, постанов та інших нормативних актів. Так, формування і використання Державного бюджету найбільшого централізованого фонду грошових засобів відбувається на основі щорічних законів Про Державний бюджет України. Аналогічно держбюджету, функціонування інших централізованих фондів загальнодержавного призначення здійснюється також у відповідності до чинних законів. Формування і використання фондів грошових коштів суб'єктів господарювання проходить на підставі рішень, які ними приймаються [7, с. 9-10].

В залежностi вiд рiвня на якому проходить формування фондiв грошових коштiв, вони подiляються на 2 групи:

I — централiзованi (Державний бюджет, місцеві бюджети, Пенсiйний фонд України, Фонд соціального страхування України, Державний інноваційний фонд, фонди мiнiстерств, вiдомств, об'єднань та ін.).

II — децентралiзованi (фонди пiдприємств, органiзацiй: амортизацiйний фонд, фонд оплати працi, фонди, що утворюються з прибутку та призначені для задоволення потреб суб'єктів господарювання) [7, с. 10].

Децентралiзовані фонди грошових коштiв мають одну характерну особливість: їх розмiр безпосереднього визначається кiнцевими результатами господарювання пiдприємств.

Виходячи із того, що матеріальноречовою основою фінансів є фонди грошових коштів, можна розглядати фiнанси як економiчну категорiю, яка вiдображає вiдносини, пов'язанi із формуванням та рухом фондiв грошових коштiв. Зміст цієї категорії детальніше виявляється у функціях, які виконують фінанси. Як відомо, функції — це прояв суті кожної економічної категорії.

На думку більшості вітчизняних вчених, фiнанси виконують двi функцiї:

1) розподiльчу;

2) контрольну.

Розподільча функція є головною для фiнансiв i проявляється у процесi розподiлу валового нацiонального продукту у виглядi утворення фондiв грошових коштiв та використання їх за цiльовим призначенням.

В процесі дії розподільчої функції найважливішими об'єктами розподілу виступають: валовий національний продукт та національне багатство.

Валовий нацiональний продукт представляє собою вартiсть вироблених у суспiльствi благ за певний перiод часу, як правило, за рiк [7, с. 11].

Національне багатство — це сукупність створених та нагромаджених матеріальних благ, якими володіє суспільство, а також природних ресурсів, що враховані та включені в економічний оборот [7, с. 12].

Національне багатство країни залучається у розподільчі процеси і стає об'єктом розподілу за допомогою фінансів лише у виняткових випадках, таких як війни, катастрофи, стихійні лиха тощо.

Суб'єктами розподiлу при здійсненні розподільчої функції фінансів виступають: держава, юридичнi i фiзичнi особи [7, с. 12].

При чому, слід розрізняти первинний i вторинний розподiл (або перерозподiл). Первинний розподiл починається разом із розподiлом виручки, яку отримує пiдприємство за продукцiю, роботи, послуги. Кошти направляються на покриття матерiальних затрат, оплату працi, утворення амортизацiйного фонду. Пiсля цього пiдприємство розраховується з державою у виглядi сплати податкiв в бюджет, внескiв в державнi цiльовi фонди соцiального страхування, соцiального забезпечення та iншого призначення. Разом iз формуванням бюджету та iнших централiзованих фондiв грошових коштiв починається процес перерозподiлу ранiше розподiленої вартостi [7, с. 12].

Необхiднiсть перерозподiлу пов'язується із:

— утриманням невиробничої сфери суспiльства;

— забезпеченням держави грошовими коштами для виконання нею своїх функцiй (втручання в економiку, соцiального захисту населення, управлiння i оборони).

Види перерозподілу:

1) мiжгалузевий, який здiйснюється через бюджет та iншi фонди для утримання невиробничої сфери, проведення структурних зрушень у матерiальному виробництвi;

2) мiжтериторiальний — через бюджети, державнi фонди i в деякiй мiрi галузевi фонди для перерозподiлу коштiв мiж окремими регiонами країни;

3) внутрiгалузевий — через галузевi фонди, а також фонди об'єднань, пiдприємств для вирiвнювання їхнього розвитку;

4) внутрiгосподарський — через утворення децентралiзованих фондiв пiдприємств, органiзацiй i установ; перерозподiл коштiв мiж структурними пiдроздiлами, цехами, вiддiлами та iн. [16, с. 11]

Контрольна функцiя фiнансiв породжена їх розподiльчою природою, здатнiстю кiлькiсно вiдображати економiчнi процеси, якi виникають при розподiлi i перерозподiлi валового нацiонального продукту. Враховуючи те, що фiнанси мають таку властивiсть кiлькiсного вiдображення пропорцiй, то їм внутрiшньо притаманна i функцiя контролю за розподiлом валового нацiонального продукту по вiдповiдних фондах та їх витрачанням на передбаченi законодавством цiлi.

Контрольна функцiя фiнансiв на практицi реалiзується у дiяльностi людей, які проводять фiнансовий контроль — це прояв внутрiшньопритаманної фiнансам контрольної функцiї, її свiдоме використання [16, с. 11].

У кожній країні функціонує ціла система органів, які здійснюють фінансовий контроль. В Україні до них належить Міністерство фінансів, Рахункова палата, Державне Казначейство, Контрольно-ревізійна служба, Державна податкова служба та деякі інші.

Дiя контрольної функцiї базується на iнформацiї, джерелом якої є фінансова звітність, т.б. така бухгалтерська звітність, що містить дані про фінансове становище, результати діяльності та рух грошових коштів суб'єктів господарювання. Фінансова звітність включає: баланс, звіт про фінансові результати, звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал та примітки до звітів.

Ефективність здійснення фінансовими органами контролю за діяльністю підприємств безпосередньо визначається тим, яка інформація знаходиться у їхньому розпорядженні. І тому до фінансової інформації ставляться наступні вимоги:

— вона повинна бути повною;

— достовiрною;

— своєчасною.

Важливе мiсце у фiнансовiй iнформацiї вiдводиться фiнансовим показникам, характерною рисою яких є синтетичний характер, тобто залежнiсть їхнього розмiру вiд дiї багатьох факторiв. Це такi показники як прибуток, рентабельнiсть, фондовiддача, фондоємкість, оборотнiсть оборотних коштiв та iн. [16, с. 13]

2. Фінансова система України

Фiнансовi вiдносини, що виникають при розподiлі i перерозподiлі валового нацiонального продукту, надзвичайно рiзноманiтнi, але їх можна подiлити за певними ознаками. Цей поділ знаходить відображення у побудові фінансової системи.

Фiнансова система — це сукупнiсть окремих сфер фiнансових вiдносин, які пов'язані між собою, їм притаманні централізовані або децентралізовані фонди грошових коштів, є відповідний апарат управління та правове забезпечення [17, с. 24]. Склад фiнансової системи України показаний на рис.2.1.

Всi фiнансовi вiдносини в залежностi вiд ролi суб'єктiв у суспiльному виробництвi можна подiлити на такі сфери:

1) фiнанси суб'єктів господарювання;

2) державнi фiнанси [17, с. 25].

Але всерединi кожної сфери, конкретизуючи характер дiяльностi суб'єктiв, видiляються окремi ланки фiнансових вiдносин. Так, наприклад, в складi фiнансiв суб'єктів господарювання це:

1) фiнанси комерційних пiдприємств;

2) фiнанси некомерцiйних органiзацiй i установ;

3) фiнанси громадських органiзацiй i доброчинних фондiв. Крiм того, в таких ланках фiнансової системи як фiнанси комерцiйних пiдприємств, фiнанси некомерцiйних органiзацiй i установ, можна продовжити подiл в залежностi вiд галузевої ознаки i за формами власностi [17, с. 26].

Всi сфери i ланки фiнансової системи iснують взаємопов'язано, але центральне мiсце серед них займають бюджети. Бюджети пов'язанi зi всiма iншими ланками i об'єднують фiнансову систему в єдине цiле.

Принципи побудови фiнансової системи:

1) єднiсть, яка обумовлена єдиною економiчною i полiтичною основою суспiльства, єдиною фiнансовою полiтикою, що реалiзується в життя через фiнансову систему;

2) функцiональне призначення ланок виражається в тому, що в кожнiй з них вирiшуються свої завдання специфiчними методами, iснують вiдповiднi фонди грошових коштiв, апарат управлiння [17, с. 26].

Загальнодержавним фiнансам притаманнi, крiм того, принципи демократичного централiзму i нацiональної полiтики, якi яскраво проявляються в побудовi державних фiнансових органiв, а також бюджетної системи.

Фінанси комерційних підприємств мають особливості організації обумовлені специфікою їх діяльності. Підприємства працюють на засадах комерційного розрахунку, який передбачає отримання прибутку (доходу), відшкодування за рахунок власних коштів всіх затрат по основній діяльності, а також по її розширенню і розвитку. Такі підприємства працюють, головним чином, в сфері матеріального виробництва. Але в сучасних умовах переходу до ринку і в сфері нематеріального виробництва деякі організації будують свою діяльність на засадах комерції (лікувальні, видавницькі, навчальні заклади тощо).

Комерційні підприємства є основними платниками податків в бюджет, таких як податок на прибуток, податок на додану вартість, акцизний збір, ресурсні платежі, а також внесків в державні цільові фонди. Таким чином, за рахунок частини створеної комерційними підприємствами вартості при її перерозподілі через бюджети ці кошти спрямовуються на утримання установ невиробничої сфери (бюджетних організацій) [17, с. 27].

До некомерційних установ належать такі, які надають послуги, виконують роботи безкоштовно або за символічну плату, яка не відшкодовує їх видатків. Це лікарні, поліклініки, школи, дитячі дошкільні установи, музеї, середні і вищі навчальні заклади та ін. Таким чином, принципова відмінність комерційних підприємств від некомерційних полягає у тому, що метою перших є одержання прибутку, а для других такаціль не є головною. Крім того, для некомерційних організацій у випадках перевищення доходів від усіх видів діяльності та з усіх джерел над видатками, одержані вільні кошти не можуть бути спрямовані на збільшення доходів тих юридичних або фізичних осіб, які заснували таку некомерційну організацію, а повинні використовуватись на розвиток діяльності, створення фінансових резервів тощо [17, с. 27].

Більшість некомерційних організацій належить до державного сектора економіки. Головним джерелом фінансування видатків таких організацій є бюджетні кошти, тому вони і називаються бюджетними. Організація фінансових відносин в некомерційних організаціях має свої особливості обумовлені характером перерозподільчих процесів у суспільстві, їхнім державним регулюванням, гострою нестачею бюджетних коштів, необхідністю їхнього економного і цільового використання.

Особливе місце у фінансовій системі належить фінансам громадських організацій та доброчинних фондів. Вони являють собою добровільні об'єднання громадян за професіями, інтересами, захопленнями. На фінанси громадських організацій і доброчинних фондів впливають особливості їхнього функціонування, пов'язані з відсутністю комерційної діяльності (а отже і доходів, отриманих внаслідок такої діяльності), а також відсутністю державного фінансування. Головним джерелом доходів таких організацій є: вступні і членські внески, добровільні і спонсорські пожертвування. Хоча громадські організації і доброчинні фонди не мають права займатися комерційною діяльністю, вони можуть мати у власності комерційні підприємства, які спрямовують їм частину одержаного доходу.

Найбільш масовими і популярними є такі громадські організації: політичні партії, рухи, професійні спілки, товариства діячів мистецтв, спортивні товариства та ін. Серед доброчинних фондів України найбільш відомими є фонди "Україна — дітям", "Намисто Славутича", "Сімейне коло" та ін. [17, с. 28]

В сфері державних фінансів центральне місце займають бюджети, сукупність яких утворює бюджетну систему. До неї входять: Державний бюджет України, республіканський бюджет Автономної Республіки Крим та місцеві бюджети (обласні, міські, районні, районні в містах, селищні і сільські). Всього в Україні налічується майже 12 тис. бюджетів. Бюджети поряд з державними цільовими фондами є основними важелями перерозподілу виробленої в суспільстві вартості, з їх допомогою перерозподіляється майже половина валового внутрішнього продукту України [17, с. 29].

Головним джерелом доходів бюджетів є загальнодержавні і місцеві податки, обов'язкові збори, а також деякі неподаткові надходження (кошти від приватизації державного майна, доходи від зовнішньоекономічної діяльності, надходження від державних позик та ін.). Використовуються бюджетні кошти на розвиток народного господарства, соціально-культурні заходи, оборону, управління, охорону навколишнього середовища, створення державних резервів.

В 1995 році був прийнятий Закон України "Про бюджетну систему України", який визначив основні засади побудови бюджетної системи, розмежування доходів і видатків між окремими її ланками, порядок бюджетного планування і бюджетного процесу. Повне втілення в практику цього закону є першочерговим завданням сучасної фінансової політики [17, с. 30].

До складу загальнодержавних фінансів в Україні входить система державних цільових фондів. Відокремлення на початку 90х років від державного бюджету окремих державних фондів з чітко визначеними джерелами утворення та напрямками використання сприяло налагодженню належного контролю за витрачанням коштів та збалансуванню доходів і видатків фондів. Але пізніше, у зв'язку з хронічною нестачею фінансових ресурсів на державному рівні, виникла необхідність приєднання деяких позабюджетних фондів до Державного бюджету України (Пенсійного фонду, Фонду Чорнобиля, Державного інноваційного фонду, Державного фонду сприяння зайнятості населення) [17, с. 30].

Державні цільові фонди по цільовому призначенню поділяються на економічні, соціальні, науководослідні, страхові та ін. Вони можуть бути створеними як на загальнодержавному, так і на місцевому рівні.

В систему державних цільових фондів входить понад 30 фондів. Найбільшими за абсолютними розмірами, з чітко визначеними джерелами утворення, а також обов'язковим характером відрахувань є: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України, Державний фонд сприяння зайнятості населення, Фонд для здійснення заходів щодо ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи та соціального захисту населення, Державний інноваційний фонд.

В загальнодержавних фінансах є особлива ланка фінансових відносин — державний кредит. Існування державного кредиту пов'язано з постійним протиріччям між потребами держави і її фінансовими можливостями, з хронічною нестачею централізованих фінансових ресурсів і, зокрема, з бюджетним дефіцитом. Держава виступає як позичальник коштів (а її кредиторами є юридичні та фізичні особи), кредитор і гарант. Найважливішими формами державного кредиту є державні позики, грошоворечові лотереї, використання частини вкладів населення в ощадних установах, використання коштів Державного позикового фонду. Державні позики можуть супроводжуватися випуском цінних паперів (державних облігацій і казначейських зобов'язань) або бути у безготівковій формі (шляхом записів на відповідних рахунках). Державні позики бувають зовнішніми і внутрішніми [17, с. 32].

Функціонування державного кредиту веде до утворення державного боргу, як сукупності зобов'язань держави перед населенням, юридичними особами, іноземними державами та міжнародними організаціями. У видатковій частині Державного бюджету України щорічно передбачаються видатки на обслуговування державного боргу.

Формування відлагодженої та ефективно функціонуючої фінансової системи — відповідальне і складне завдання, вирішення якого потребує багато часу. Фінансова система України знаходиться на етапі становлення і вдосконалення. Найважливішими проблемами її розвитку є:

— зміцнення фінансів суб'єктів господарювання з метою посилення мотивацій до ефективної роботи, інвестиційної діяльності;

— відлагодження фінансового механізму діяльності бюджетних установ, пошук нових джерел фінансових ресурсів в умовах дефіциту бюджетних коштів;

— реформа бюджетної системи, практична реалізація всіх положень Закону України "Про бюджетну систему України";

— економне витрачання бюджетних коштів, посилення контролю за їх цільовим використанням;

— реформа системи оподаткування в напрямку послаблення податкового тиску;

— зменшення кількості і розмірів відрахувань у державні цільові фонди, відокремлення їх від бюджету;

— раціональне використання коштів, залучених з допомогою державного кредиту, зміцнення довіри до державних цінних паперів [17, с. 34].

3. Управління фінансами

Управління — це діяльність, пов'язана з впливом керуючого суб'єкта на керований об'єкт з метою досягнення певних результатів [14, с. 297].

Управління притаманне всім сферам людської діяльності, в тому числі економічній і фінансовій. Управління фінансами — це складова частина управління економікою, його здійснює спеціальний апарат з допомогою специфічних прийомів і методів.

Важливою галуззю управлінської діяльності є управління фінансами. Його виконує спеціальний аппарат за допомогою особливих прийомів та методів, в тому числі різноманітних стимулів та санкцій.

В управлінні фінансами розрізняють об'єкти та суб'єкти управління. Об'єктами є різноманітні види фінансових відносин; суб'єктами виступають ті організаційні структури, які здійснюють управління.

Існує три групи об'єктів:

— фінансових підприємств ( організацій, закладів );

— страхові відносини;

— державні фінанси;

Їм відповідають такі суб'єкти управління:

— фінансові служби ( відділи ) підприємств;

— страхові органи;

— фінансові органи та налогові інспекції [7, с. 104].

Сукупність всіх організаційних структур, які здійснюють управління фінансами, називається фінансовим апаратом.

В управлінні фінансами виділяють декілька функціональних елементів: планування, оперативне управління, контроль.

Планування займає важливе місце в системі управління фінансами. Саме під час планування будь-який суб'єкт господарювання різнобічно оцінює стан своїх фінансів, виявляє можливості збільшення фінансових ресурсів, напрямки їх найбільш ефективного використання. Управлінські рішення приймаються на основі аналізу фінансової інформації, яка повинна бути достатньо повною та достовірною. Вона базується на бухгалтерській, статистичній та оперативній звітності.

Об'єктом фінансового планування є фінансова діяльність суб'єктів господарювання та держави, а підсумковим результатом — складання фінансових планів, починаючи від кошторису окремої установи до вільного фінансового балансу держави. В кожному плані визначаються прибутки та витрати на визначений період, зв'язки з ланками фінансової та кредитної систем (внески відрахувань на соціальне страхування, платежі в бюджет, платня за банківський кредит та ін.) [7, с. 105].

Фінансови плани мають усі ланки фінансової системи, до того ж форма фінансового плану, склад його показників відображають специфіку відповідної ланки фінансової системи. Так підприємтсва та організації, які функціонують на комерційній основі складають баланси прибутків та витрат; установи, які здійснюють некомерційну діяльність, — кошториси; кооперативні организації, громадські об‘єднення та страхові компанії — фінансові плани; органи державної влади — бюджети різних рівней.

Оперативне управління — це комплекс дій, які розробляються на основі аналізу фінансової ситуації, що склалася, та переслідуючих ціль отримання максимального ефекту при мінімальних витратах за допомогою перерозподілення фінансових ресурсів. Основний зміст оперативного управління зводиться до маневрування фінансовими ресурсами з ціллю ліквідації "вузьких місць", вирішення знову виникаючих задач [7, с. 105].

Контроль здійснюється й в процесі планування, й на стадії оперативного управління. Він дозволяє порівняти фактичні результати від використання фінансових ресурсів із плановими, виявити резерви росту фінансових ресурсів, намітити шляхи найбільш ефективного господарювання.

Розрізняють стратегічне (загальне) управління фінансами та оперативне.

Стратегічне управління виражається у визначенні фінансових ресурсів через прогнозування на перспективу, встановленні об'єму фінансових ресурсів на реалізацію цільових програм і т. д. Воно здійснюється Міністерством економіки, Міністерством фінансів, державним казначейством.

Оперативне управління — головна функція апарату фінансової системи: фінансових управлінь місцевих Рад, дирекцій позабюджетних фондів, страхових організацій, фінансових служб підприємств та організацій [7, с. 106].

При розробці управлінських рішень фінансового характеру, які оформлюються в юридичних законах, фінансових прогнозах та планах, постановленнях і т. д., враховуються:

вимоги економічних та юридичних законів;
результати економічного аналізу не лише підсумків попереднього господарчого періоду, але й перспективи;
економічно-математичні методи та автоматизовані системи управління фінансами;
раціональне поєднання економічних та адміністративних методів управління [7, с. 107].

В сучасних умовах переходу до ринку необхідно покращити наукове обґрунтування рішень, що приймаються, використовувати нові методи мобілізації та перерозподілу фінансових ресурсів, які раніше не використовувалися, зокрема з допомогою фінансового ринку. Важливо вивчати і використовувати досвід ринкових країн, а також країн Східної Європи, що перейшли на ринкові відносини.

В адміністративно-командній економіці протягом тривалого часу використовувалися одні і ті ж методи управління фінансами, вони були консервативними і не давали бажаного ефекту, розробка і впровадження нових фінансових важелів і нормативів проводилася дуже повільно (нормативів розподілу прибутку, норм амортизаційних відрахувань, тарифів відрахувань на соціальне страхування та ін.). І тому в сучасних умовах гостро постала проблема пошуку альтернативних методів управління і впливу на суб'єкти господарювання, які відповідали би ринковій економіці [7, с. 108].

4. Органи управління фінансами та їх функції

Загальне управління фінансами України здійснюють Міністерство економіки, Міністерство фінансів, державне казначейство. Оперативне управління здійснює аппарат. За його допомогою держава керує фінансовою діяльністю в усіх структурах підрозділів народного господарства [16, с. 85].

Управління фінансами на підприємствах та в галузях народного господарства здійснюють фінансові відділки та служби підприємств; фінансові відділки та управління міністерств та відомств, які ще залишились. Всю роботу по управлінню державними фінансами здійснює Міністерство фінансів та його фінансові органи, Державна податкова служба.

Міністерство фінансів виконує такі функції:

1. Підготовка бюджету та організація його виконання;

2. Розробка проектів нового фінансового законодавства та нормативних актів стосовно фінансових питань, обгрунтування основних положень фінансової політики держави;

3. Розглядання та реалізація управлінських рішень по використанню фінансових ресурсів;

4. Контроль за дотриманням фінансового законодавства усіма органами управління [16, с. 85].

Міністерство фінансів включає в себе Бюджетне управління та Управління виконання бюджету (казначейство).

В Міністерстві існують структурні підрозділи, які притаманні ринковій економіці:

— Управління податкових реформ,

— Управління державних цінних паперів та фінансового ринку,

— Управління фінансування програм розвитку сільського господарства,

— Управління фінансових програм розвитку виробничої інфраструктури та споживчого ринку,

— Управління фінансування програм розвитку сфери матеріального виробництва та конверсії [16, с. 86].

Важливе місце в структурі апарату Міністерства займають: Управління фінансування оборони, правопорядку та безпеки; Управління фінансування соціальної сфери та науки; Контрольно-ревізійне управління; Управління валютно-фінансового регулювання; Управління методології бухгалтерського обліку та звітності. В Україні створена та функціонує державна податкова служба. Її функціями є: контроль за дотриманням податкового законодавства; контроль за правильністю обчислювання, полнотою та своєчасністю внесків у бюджет всіх державних податків та інших платежів; підготовка пропозицій по вдосконаленню податкового законодавства [16, с. 87].

Державна податкова служба має вертикальну структуру: їй підлягають податкові інспекції в районах, а їм — податкові інспекції виконкомів Ради народних депутатів, які функціонують окремо, тому що не входять у склад місцевих фінансових органів, а підлягають вищим ланкам системи [16, с. 88].

Податкова система — це сукупність податків, зборів, інших обов'язкових платежів і внесків у бюджет і державні цільові фонди, що діють у встановленому законом порядку. Сутність, структура і роль системи оподатковування визначаються податковою політикою, що є виключним правом держави, що проводить її в країні самостійно, виходячи з задач соціально-економічного розвитку. Через податки, пільги і фінансові санкції, а також обов'язки і відповідальність, що виступають невід'ємною частиною системи оподатковування, держава пред'являє однакові вимоги до ефективного ведення господарства в країні [16, с. 88].

По-перше, обов'язковість виконання законодавства про податки всіма суб'єктами оподатковування, що означає рівнонапруженість для підприємств усіх форм власності у формуванні загальнодержавного і місцевих бюджетів. У рамках цілісності економічної системи всі господарські суб'єкти і громадяни повинні знаходитися в приблизно однакових податкових умовах. Як свідчить світовий досвід, відступ від цього принципу означав би руйнацію єдиного ринку, порушення нормального переміщення фінансових і трудових ресурсів. По-друге, соціальна справедливість у відношенні всіх суб'єктів оподатковування в питаннях про джерело сплати податків, про трудомісткість одержання прибутків (прибули), і в тому числі — про надання визначених пільг. По-третє, сполучення інтересів держави, регіонів, підприємств і громадян і забезпечення надходження засобів у бюджети відповідних рівнів і державні цільові фонди [16, с. 89].

Обов'язки і відповідальність у системі оподатковування обумовлені також дією двох взаємозалежних принципів системи — стабільності і гнучкості. Принцип стабільності системи означає, що вона повинна носити стійкий характер при визначенні нормативних ставок податків і порядку числення податкових платежів у бюджет, фінансових санкцій і ін. Дотримання цього принципу є одним із головних умов створення в країні в цілому й у кожному регіоні окремо обстановки загальної економічної стабільності, підвищення ефективності виробничої і фінансової діяльності і т.д. У Законі України "Про систему оподатковування" передбачається, що ставки податків і розмір інших обов'язкових платежів не повинні змінюватися протягом бюджетного року, якщо інше не передбачене законодавством України. В умовах ринку така стабільність потрібно на більш тривалий час [8, с. 64].

З метою стабілізації податкових відношень установлено, що закон, що передбачає зміна розмірів податків і інших обов'язкових платежів, оберненої сили не має (за винятком випадків, коли він покращує положення особи або наймає з нього відповідальність). Ніхто не може відповідати за дії, що під час їхні вчинення не признавалися правопорушенням.

Під гнучкістю податкового законодавства розуміється спроможність податкової системи швидко перебудовуватися для ефективного рішення різноманітних питань, що виникають у податковій політика держави, без порушення стабільності системи оподатковування. Виходячи з вимог податкової політики України в сучасних умовах, у новому податковому законодавстві держава відмовилася від виправданих не себе вкрай жорстких ставок податків на підприємства, установило фінансову відповідальність банків і інших кредитних заснувань за порушення законів про податки, усунуло зрівнялівку в застосуванні адміністративного штрафу до посадових осіб підприємств і громадянам, більш чітко регламентувало права, обов'язки і відповідальність державних податкових інспекцій з урахуванням чинного законодавства України [8, с. 64].

Принцип гнучкості забезпечується наявністю комплексу податкових пільг, що встановлює повне або часткове звільнення юридичних або фізичних від обов'язків по сплаті податків і інших обов'язкових платежів, що, у чергу, створює попередні умови для розвитку найбільше необхідних пріоритетних для товариства напрямків діяльності суб'єктів господарювання. Гнучкість податкової системи в умовах ринкових відносин виступає необхідною передумовою для активного використання всіх податкових інструментів із метою економічного і правового регулювання соціальних процесів, стимулювання розвитку виробництва й ін.

Сучасна податкова система регламентує основні обов'язки платників: звістки бухгалтерський облік, складати звітність про фінансово-господарську діяльність і забезпечувати її цілість; у терміни, установлені законодавством, подавати в державні податкові інспекції й інші державні органи бухгалтерську звітність і інші документи і зведення, пов'язані з численням і сплатою податків і інших обов'язкових платежів; своєчасно й у повному розмірі сплачувати податкові суми і здійснювати інші обов'язкові платежі, припускати службових осіб податкових інспекцій для обстеження помешкань, що використовуються з метою одержання прибутків або пов'язані з утриманням об'єктів оподатковування, а також для перевірок із питань числення податків і інших обов'язкових платежів; виконувати інші обов'язки, пов'язані з численням і сплатою податків і інших обов'язкових платежів [8, с. 65].

Для створення оптимальних податків найбільше важливими є такі вимоги:

а) податкова структура повинна сприяти використанню податкової політики з метою стабілізації, оздоровлення і підйому економіки країни;

б) податкова система повинна бути справедливої, не припускати довільного тлумачення, бути зрозумілої платникам податків;

в) податки повинні по можливості не впливати на прийняття різноманітними особами економічних рішень або такий вплив повинний бути мінімальним;

г) скорочення витрат податками на утримання адміністрації і дотримання податкового законодавства;

д) використання податкової політики для досягнення соціально-економічної цілі необхідно зводити до мінімуму;

е) ставки податків не повинні перевищувати аналогічні ставки в сусідніх країнах;

ж) система податків повинна мати мінімум необгрунтованих пільг, бути ув'язаної з загальною політикою ціноутворення і ростом заробітної плати;

з) податки повинні надавати більше свободи підприємництву, інвестиціям, науково-технічному прогресу [8, с. 65].

Податкова система може переслідувати різноманітні цілі, що не обов'язково можуть погоджуватися між собою. Виникають протиріччя, тому і необхідно домагатися тимчасової поступки. Наприклад, принцип рівності оподатковування потребує ускладнення адміністративної системи і веде до порушення принципу нейтральності, а регулююча функція податків може порушити принцип рівності і справедливості.

Існує два підходи до реалізації принципу рівності і справедливості. Перший — грунтується на принципі вигоди для платників податків. Справедливою податковою системою рахується та, при якій податки, що сплачуються платниками, відповідають користі, одержуваної від послуг держави, або, прямо говорячи, справедливість податкової системи залежить від структури державних витрат.

Другий підхід заснований на принципі спроможності сплачувати, відповідно до яких податкова проблема розглядається сама по собі незалежно від політики державних витрат, тобто при даній потребі в податкових надходженнях кожний платник податків повинний внести свою частку в залежності від спроможності сплачувати. Обидва підходи мають мак свої переваги, так і хиби. Кожна з податкових систем містить елементи двох підходів [7, с. 112].

При побудові податкової системи випливає також узяти до уваги такі спостереження:

а) універсальний податок на споживання не впливає на вибір товарів, а акцизи впливають;

б) прибутковий податок впливає на вибір між теперішнім і майбутнім споживанням, а універсальний не робить такого впливу на споживання;

в) частковий податок на прибутки капіталів порушує інвестиційний процес;

г) при рості податкових ставок ефективність податкової системи спочатку підвищується і досягає свого максимуму, а потім починає знижуватися;

д) витрати прогресивного прибуткового оподатковування значно вище пропорційного [7, с. 113].

Загальні принципи побудови податкових систем знаходять конкретне вираження в загальних елементах податків, що вміщають суб'єкта, об'єкт, джерело, одиницю оподатковування, пільги і податкову ставку.

Суб'єкти податку виступають або у виді податконосія, або кінцевого платника податків, формально не несучої юридичної відповідальності, але який є фактично платником через законодавчо встановлену систему перекладення податку.

Об'єктом або предметом оподатковування виступають різноманітні види прибутків, товарів і послуг, а також різні форми накопиченого багатства або майна. Окремі форми цього прибутку (заробітна плата, прибуток, рента, відсоток) мають самостійне значення і тому предмет оподатковування і джерело податку не завжди збігаються. Принцип рівності і справедливості розподілу податкового тягаря, що складає базу теорії конкретної побудови податків, лежить в основі побудови податкових ставок або розміри податку на одиницю оподатковування.

У залежності від принципу і характеру предмета оподатковування податкові ставки можуть бути твердими (абсолютна сума на одиницю оподатковування) або процентними. Процентні ставки, у свою чергу, можуть бути пропорційними і прогресивними. Податкова політика в Україні повинна сприяти, насамперед, росту обсягів накопичення, створенню умов, що полегшують підприємствам відновлення основного капіталу.

Ще 15 років тому американський економіст, фундатор нової податкової реформи в США, Лаффер довів, що податкові ставки впливають на ділову активність (або податкову базу), безпосередньо впливаючи на економічні стимули. Тому ставки податку нової податкової системи з балансового прибутку повинні бути на рівні 30-35 %, що відповідає інтересам виробників і про що свідчить світова практика [7, с. 115].

Підприємствам і підприємцям, що займаються торгово-посередницькою діяльністю, необхідно встановити податки в розмірі 35-40 %, а податок із додаткової вартості — 18-20 % [7, с. 115].

Податки — найбільше адекватний свободі господарської діяльності метод взаємовідносин держави як із підприємствами, так і з населенням, найбільше демократичний засіб економічного регулювання. Нова податкова система повинна враховувати принципові зміни в житті країни. Отже, необхідно створити більш розгалужену, кваліфіковану податкову службу дня контролю і своєчасної сплати податків, із можливостями (у випадках порушення законодавства) звістки слідство, забезпечити безпеку діяльності її робітників [7, с. 116].

5. Управління місцевими фінансами

В фінансовій системі нашої країни отримують подальший розвиток місцеві фінанси у вигляді її перспективної самостійної ланки. Перехід на принцип автономного функціонування бюджетів, розвиток місцевих фінансів, становлення фінансового ринку — все це збільшує значущість роботи місцевих органів влади та їх фінансових відділків [12, с. 53].

Управління місцевими фінансами здійснюють місцеві представницькі та виконавчі органи влади, зокрема їхні фінансові підрозділи.

В Україні є два основні види місцевих фінансових органів. Це фінансові органи місцевого самоврядування та місцеві фінансові органи виконавчої влади.

До фінансових органів місцевого самоврядування належать фінансові відділи виконавчих комітетів та інших виконавчих органів місцевого самоврядування.

Фінансові відділи в системі місцевого самоврядування функціонують у містах, які мають статус так званого обласного підпорядкування, та в районах цих міст. В Україні 163 міста обласного підпорядкування. Київ та Севастополь у системі місцевого самоврядування не мають власних фінансових органів. Також не мають своїх фінансових органів і міста так званого районного підпорядкування [12, с. 54].

До місцевих фінансових органів у системі виконавчої влади надежать Міністерство фінансів Автономної Республіки Крим, фінансові управління та відділи обласних, Київської та Севастопольської міських, районних, районних у Києві та Севастополі державних адміністрацій, місцеві органи Державної податкової адміністрації, Головне контрольно-ревізійне управління, Головне управління Державного Казначейства України. Місцеві органи Головного управління Державної податкової адміністрації, Головне контрольно-ревізійне управління, Головне управління Державного Казначейства України функціонують в областях, в Києві та Севастополі, в районах цих міст, у містах обласного підпорядкування, в районах, в районах міст обласного підпорядкування. Вказані підрозділи не входять до складу місцевих державних адміністрацій і мають центральне підпорядкування [12, с. 55].

Спосіб організації касового виконання місцевих бюджетів значною мірою впливає на рівень фінансів фінансово автономної місцевої влади. Від цього багато в чому залежить ефективність використання бюджетом фінансових ресурсів.

Касове виконання місцевих бюджетів — це організація прийому, зберігання та видачі бюджетних коштів. Це також ведення обліку і звітності в процесі виконання місцевих бюджетів [12, с. 55].

Є кілька систем касового виконання бюджвтів: банківська, казначейська та змішана. Деякий час функціонували і власні бюджетні каси органів місцевого самоврядування. В Україні з кінця 20-х років склалася банківська система касового виконання місцевих бюджетів. Це означає, що кошти місцевих бюджетів акумулюються, зберігаються та видаються банківськими установами [12, с. 55].

Нинішній порядок касового виконання місцевих бюджетів в Україні в основних рисах залишився як і в колишньому СРСР. Виконання місцевих бюджетів здійснюється в межах коштів, що реально надійшли на рахунки відповідних бюджетів в установах банків.

Положення про касове виконання місцевих бюджетів вміщено в Законі "Про бюджетну систему України " 1995 року. Законом регламентовано касове виконання всіх бюджетів здійснювати установами Державного бюджетного банку, який до цього часу в Україні так і не утворено [12, с. 55].

Реально касове виконання місцевих бюджетів в Україні нині здійснюється як установами Національного банку України, так і рядом комерційних банків. З квітня 1996 року Кабінет Міністрів України та Національний банк України прийняли постанову "Про касове виконання Державного бюджету". Право на касове виконання Держбюджету надано Національному банку України, Державному експортно-імпортному банку, Акціонерному комерційному агро-промисловому банку "Україна", Акціонерному комерційному банку соціального розвитку "Укрсоцбанк", Українському акціонерному промисловому інвестиційному банку "Промінвестбанк" [12, с. 56].

Уряду Автономної Республіки Крим, обласним, Київській та Севастопольській міським держадміністраціям за погодженням з територіальними управліннями Нацбанку України було рекомендовано визначити перелік банків, в яких відкриваються рахунки відповідних місцевих бюджетів і підприємств, що фінансуються з цих бюджетів. У грудні 1996 року Постановою Кабінету Міністрів і Нацбанку України № 1453 від 03.12.96р. право касових операцій з бюджетними коштами надано Акціонерному поштово-пенсійному банку "Аваль", Комерційному банку "Приватбанк", Акціонерному банку "Брокбізнесбанк", а за постановою № 228 від 18.03.97р. також і Об'єднаному Комерційному банку (місто Сімферополь) та Українському кредитному банку [12, с. 56].

Ситуація з правовим регулюванням касового виконання місцевих бюджетів поки що є невизначеною і суперечливою. Тому доцільно покласти функцію касового виконання місцевих бюджетів на комунальні банки і забезпечити поетапне створення цих банків. Це дозволить використовувати бюджетні кошти як кредитні ресурси на потреби місцевого самоврядування.

Важливим елементом системи управління місцевими фінансами є організація контролю та аудиту. В Україні його здійснюють Міністерство фінансів України, Головне контрольно-ревізійне управління, Головне управління Державного Казначейства, Державна податкова адміністрація України, місцеві державні адміністрації та інші. Загальний фінансовий контроль здійснює Верховна Рада України та Рахункова палата Верховної Ради України. Діють також ревізійні комісії, що створюються безпосередньо представницькими органами місцевого самоврядування для контролю використання коштів бюджетних, позабюджетних, валютних та цільових фондів [12, с. 57].

Системи спеціального державного фінансового контролю за діяльністю органів місцевого самоврядування в Україні поки що немає. Є загальний контроль за використанням бюджетних коштів і обов'язковий аудит підприємств та організацій, включаючи і комунальний сектор.

Діюча система місцевих фінансових органів у системі виконавчої влади потребує вдосконалення. Доцільно встановити, що всі місцеві фінансові органи в системі виконавчої влади входять до складу фінансових управлінь та відділів місцевих державних адміністрацій.

Фінансові управління та відділи місцевих державних адміністрацій мають набути подвійного підпорядкування як Міністерство фінансів України, так і главі відповідної місцевої державної адміністрації. В Автономній Республіці Крим територіальні підрозділи Головного контрольно-ревізійного управління, Головного управління Державного Казначейства та Державної податкової адміністрації мають зберегти статус органів лише центрального підпорядкування. Потрібно визначити сферу підконтрольності дій Міністерства фінансів автономії з боку Мінітерства фінансів України [12, с. 58].

На місцеві фінансові органи в системі виконавчої влади доцільно покласти обов'язки контролю за законністю діяльності фінансових органів місцевого самоврядування.

Доцільно надати можливість органам місцевого самоврядування створювати в структурі власних фінансових відділів підрозділи з контолю за стягуванням місцевих податків і зборів. Це дало б можливість, з одного боку, розвантажити місцеві органи Державної податкової адміністрації, а з іншого — посилити роль фінансових органів місцевого самоврядування.

Крім того, доцільно в структурі Міністерства фінансів України утворити управління фінансів місцевого самоврядування, яке має забезпечити пряму взаємодію Міністерства фінансів з фінансовими органами місцевого самоврядування, і їх нормативно-методичне забезпечення. Подібний підрозділ утворено в 1995 році в Міністерстві фінансів Польщі. Він взаємодіє з усіма гмінами Польщи, забезпечуючи фінансове вирівнювання [12, с. 59].

Потребує розбудови система органів фінансового контолю на місцях. На Головне контрольно-ревізійне управління Мінфіну України має бути покладено функції контролю за коштами державного бюджету України. Законність же дії органів місцевого самоврядування щодо коштів місцевого самоврядування могла б стати предметом контролю з боку спеціальних контрольних органів, підпорядкованних Рахунковій палаті України, наприклад, як у Франції.

Висновки

Фінанси — це економічна категорія, що відображає економічні відносини в процесі створення і використання фондів грошових коштів. Фінанси є неминучим атрибутом, як організації підприємницької діяльності, так і держави.

Управління фінансами в умовах становлення та розвитку ринкової економіки потребує посиленого наукового обгрунтування управлінських рішень по фінансах.

В цих умовах треба враховувати досвід як країн Східної Європи, так і розвинутих капіталістичних країн. В нашій країні надто довго використовувались одні й ті самі методи впливу, які в силу їх консерватизму вже не забезпечують потрібного ефекту.

Негативне відношення к позитивному досвіду минулого погано відбилося на розвитку фінансів та управлінні ними: слабо використовувались податкові форми платежів господарства в бюджет; не розвивались форми державного кредиту; відмовились від застосування субвенцій (цільових дотацій) з бюджету.

Через ці та інші причини відбулося зниження ролі фінансів. Перебудова управління економікою вимогала розробки та здійснення нової фінансової політики, переходу на нові методи управління фінансами. Вони повинні забезпечити посилення регулюючого впливу фінансів на економіку, сприяти росту ефективності загального виробництва, розвитку соціальної сфери.

Правильна організація управління фінансами має першочергове значення для їх використання. В значній мірі ефект оперативного управління фінансами залежить від того, як організована робота суб'єктів управління — фінансових органів, податкових інспекцій, страхових структур та багаточисленного апарату фінансових підрозділів в галузях народного господарства.

Список використаних джерел

Власюк В. Є. Формування фінансово-кредитної системи в умовах світової глобалізації //Фінанси України. — 2005. — № 12. — С.89-94
Горбач Л. М. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2006. — 435, с.
Економічна теорія: Підручник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 779 с.
Єпіфанов А. О. Бюджет і фінансова політика України: Навч. посіб. для студ. вуз. — К.: Наук. думка, 1997. — 301, с.
Карпінський Б. А. Збалансованість фінансової системи території як один із чинників сталого розвитку // Фінанси України. — 2005. — № 12. — С.80-88
Комаринський Я.Фінансово-інвестиційний аналіз. — К.: Українська енциклопедія : Агенство "Книга Пам'яті України", 1996. — 298 с.
Кудряшов В. П. Фінанси: Навчальний посібник. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
Лезебник Л. Л. Сутність та компоненти фінансової політики //Фінанси України. — 2006. — № 1. — С.63-66
Маслова С. О. Ринок фінансових послуг: Навчальний посібник. -К.: Кондор, 2006. — 190, с.
Науменкова С. В. Сучасна модель фінансової системи: порівняльний аналіх основних підходів //Фінанси України. — 2006. — № 6. — С. 44-56
Нікбахт, Ейсан. Фінанси. — К.: Основи, 1993. — 382 с.
Петленко Ю. В. Місцеві фінанси. — К.: Кондор, 2004. — 281 с.
Про банки і фінанси: Збірник законів. — Харків: ПП "ІГВІНІ", 2006. — 382, с.
Словник-довідник фінансового ринку /Укл.: В. В. Фещенко, О. О. Резнікова, О. В. Романченко та ін.. — К.: Українське агентство фінансового розвитку, 2005. — 321 с.
Софіщенко І. Я. Фінансування зовнішньоторговельної діяльності підприємства: Навчальний посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 137, с.
Фільштейн Л. М.Фінанси України: Навчальний посібник. -Кіровоград: Центрально-Українське вид-во, 1994. — 164 с.
Фінанси: Навчальний посібник. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
Фінансова діяльність підприємства: Підруч. для студ. вуз. — К.: Либідь, 1998. — 310, с.
Фінансово-банківська система України у європейському вимірі: Збірник статей/ Упор. С. А. Буковинський, А. А. Гриценко, А. Т. Кияк та ін.; Передм. Гельмута Курта,; НБУ, Комітет Верховної Ради України з питань фінансів і банківської діяльності, Фонд ім. Фрідріха Еберта (Регіональне бюро в Україні, Білорусі та Молдові). — К.: Козаки, 2002. — 223 с.
Юхименко П. І. Сучасні тенденції та стратегія фінансової політики України // Фінанси України. — 2005. — № 10. — С.101-110

Освіта та самоосвіта