Вступ

В Україні вищу освіту можна умовно поділити на дві підсистеми: одна – «елітна» освіта, що характеризується високою якістю послуг, що надаються; та інша – масова – невисокої якості. Останню, хоча і досить умовно, можна з деякими умовностями назвати відносно доступною. Можливості ж здобування освіти, що забезпечує високу якість професійної підготовки майбутніх фахівців, скоротилися для більшої частини населення.

Значна частина науковців виділяє два підходи до розуміння доступності вищої освіти: соціоцентричний та антропоцентричний. Протиріччя між цими двома підходами є фундаментом для конфлікту сторін, які здійснюють реформування вищої освіти, та учасників освітнього процесу. Перший підхід характеризує доступність вищої освіти як відношення між природно сформованими очікуваннями та об’єктивними можливостями різних соціальних груп населення, з однієї сторони, і фактичними можливостями інфраструктури ВНЗ (кількість місць набору, форми навчання та ін.), з іншої. Другий, антропоцентричний підхід базується на уявленнях про розвиток людини та ставить в центр уваги питання про сучасні цілі та можливості розвитку особистості.

В Україні останні роки спостерігається потреба у вищій освіті. Вона виражається стрімким зростанням кількості вищих навчальних закладів всіх рівнів акредитації (державних і недержавних) та кількості студентів у них.

Проблема доступності вищої освіти не нова, але останні роки в Україні та країнах СНД притягує увагу науковців. Необхідно зазначити, що вища освіта населення, з однієї сторони, підвищує економічний потенціал всього суспільства, а з іншої — підвищує статус людини в суспільстві.

Доступність вищої освіти є однією із серйозних проблем соціального розвитку і одним з найважливіших завдань державної політики.

1. Класифікація вищих навчальних закладів в Україні та за кордоном

1.1. Типи вищих навчальних закладів в Україні

Відповідно до існуючих напрямів освітньої діяльності в Україні діють вищі навчальні заклади таких типів:

1) університет — багатопрофільний вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації широкого спектра природничих, гуманітарних, технічних, економічних та інших напрямів науки, техніки, культури і мистецтв, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром, має розвинуту інфраструктуру навчальних, наукових і науково-виробничих підрозділів, відповідний рівень кадрового і матеріально-технічного забезпечення, сприяє поширенню наукових знань та здійснює культурно-просвітницьку діяльність.

Можуть створюватися класичні та профільні (технічні, технологічні, економічні, педагогічні, медичні, аграрні, мистецькі, культурологічні тощо) університети;

2) академія — вищий навчальний заклад четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить фундаментальні та прикладні наукові дослідження, є провідним науково-методичним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

3) інститут — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації або структурний підрозділ університету, академії, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у певній галузі науки, виробництва, освіти, культури і мистецтва, проводить наукову, науково-методичну та науково-виробничу діяльність і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

4) консерваторія (музична академія) — вищий навчальний заклад третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у галузі культури і мистецтва — музичних виконавців, композиторів, музикознавців, викладачів музичних дисциплін, проводить наукові дослідження, є провідним центром у сфері своєї діяльності і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

5) коледж — вищий навчальний заклад другого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації у споріднених напрямах підготовки (якщо є структурним підрозділом вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації або входить до навчального чи навчально-науково-виробничого комплексу) або за кількома спорідненими спеціальностями і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення;

6) технікум (училище) — вищий навчальний заклад першого рівня акредитації або структурний підрозділ вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації, який провадить освітню діяльність, пов’язану із здобуттям певної вищої освіти та кваліфікації за кількома спорідненими спеціальностями, і має відповідний рівень кадрового та матеріально-технічного забезпечення.

Державному вищому навчальному закладу четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства може бути надано статус національного.

Національному вищому навчальному закладу за рішенням Кабінету Міністрів України може бути надано повноваження:

• укладати державні контракти з виконавцями державного замовлення для потреб вищого навчального закладу;
• приймати рішення про створення, реорганізацію, ліквідацію підприємств, установ, організацій, структурних підрозділів вищого навчального закладу;
• вносити пропозиції щодо передачі об’єктів вищого навчального закладу до сфери управління інших органів, уповноважених управляти державним майном, у комунальну власність та передачі об’єктів комунальної власності у державну власність і віднесення їх до майна вищого навчального закладу;
• виступати орендодавцем нерухомого майна, що належить вищому навчальному закладу;
• встановлювати і присвоювати вчені звання доцента чи професора вищого навчального закладу;
• визначати та встановлювати власні форми морального та матеріального заохочення працівників вищого навчального закладу.

З 1990 по 2007 р. кількість ВНЗ зросла з 891 од. до 904 од., кількість студентів за цей же період зросла з 1638,3 до 2813,7 тис. осіб (табл. 1, 2). Разом з тим останнім часом відбувається модернізація мережі ВНЗ, також і за рахунок скорочення (переважно це відбувається за рахунок реорганізації навчальних закладів).

Таблиця 1

Структура вищих навчальній закладів у 2007 р. за типами [5]

типи вищих навчальних закладів	Кількість	Чисельність студентів	Частка вищих навчальних закладів	Частка чисельності студентів	студентів з розрахунку на один заклад
Університети	184	1775810	20,0	63,7	9651
Академії	58	361611	6,3	13,0	6235
Інститути	125	191548	13,6	6,9	1532
Консерваторії	1	415	0,1	0,0	415
Коледжі	199	176178	21,6	6,3	885
Технікуми	210	224335	22,8	8,1	1068
Училища	143	56685	15,5	2,0	396
Всього	920	2786582	100,0	100,0	3029

Таблиця 2

 

Типи ВНЗ	Абсолютні виміри			Структура, %			Чисельність студентів з розрахунку на один заклад
	Держ.	Ком.	Прив.	Держ.	Ком.	Прив.	Держ.	Ком.	Прив.
Університети	140	6	38	28,0	2,7	19,1	11141	2798	5245
Академії	47	2	9	9,4	0,9	4,5	6024	3695	7897
Інститути	40	5	80	8,0	2,3	40,2	1817	2244	1346
Консерваторії	1	0	0	0,2	0,0	0,0	415	0	0
Коледжі	66	78	55	13,2	35,3	27,6	1202	795	633
Технікуми	192	4	14	38,4	1,8	7,0	1091	546	9,4
Училища	14	126	3	2,8	57,0	1,5	533	380	460
Всього	500	221	199	100,0	100,0	100,0	4424	667	2145

 

Підтвердженням цієї тези є те, що кількість вищих навчальних закладів в 2007 р., у порівнянні з 2006 р., скоротилась на 50 од. Якщо мережа ВНЗ зменшується, то контингент студентів у них збільшується. В Україні частка студентів серед населення невпинно зростає. Чисельність студентів у розрахунку на 10 тис. населення в 2007 р. склала 606 осіб., що в 2 рази більше показника 1995 р. та 1,02 рази більше 2006 р.

Як зазначалось вище, чисельність студентів усіх форм навчання постійно зростає, хоча з 1995 р. значно змінилась структура за формами навчання. Так, у 2007 р. структура такий вигляд: 57,8% — це чисельність студентів, які навчались на денній формі навчання та 41,8% — заочній, 0,4% — вечірній. В 1995 р. ця структура мала дещо інший вигляд: 69,6% — денна форма навчання, 27,7% — заочна та 2,7% — вечірня форма навчання.

Цікавим є розподіл чисельності студентів ВНЗ за джерелами фінансування. Так у 2007 р. переважала частка студентів, які фінансувались за рахунок фізичних осіб — 61,9%. Більша третина студентів (34,4%) фінансувались за рахунок бюджету. Відсоток студентів, які фінансувались за рахунок місцевих бюджетів органів виконавчої влади (3,2%) та юридичних осіб (0,5%) був незначним [6]. Розвиток платного навчання став наслідком недостатнього бюджетного фінансування вищої освіти. Але потребу в цьому мали не лише ВНЗ, але і самі абітурієнти. Потреба останніх переважно підкріплювалась фінансовими можливостями їх батьків. Необхідно виділити декілька причин, чому більшість студентів надають перевагу платному навчанню, а саме: не пройшли по конкурсу на бюджетне місце; бажання навчатись на престижній спеціальності, але для цього не вистачає необхідних знань; бажання забезпечити гарантований вступ до певного ВНЗ. На перший погляд здається, що платність освіти підвищує її доступність для забезпечених верств населення, але знижує — для бідних сімей. Звичайно, не лише доходи, а й багато інших факторів впливають на можливість отримання вищої освіти.

1.2. Розподіл та класифікація ВНЗ у зарубіжних країнах

Упродовж десяти років європейське освітнє співтовариство консолідується задля формування у перспективі загальноєвропейської системи вищої освіти, названої Зоною європейської вищої освіти, яка ґрунтується на спільності фундаментальних принципів функціонування.

Сучасна система вищої освіти ФРН складається із 379 вищих навчальних закладів, які майже усі є у державному підпорядкуванні, та охоплює такі їх типи: університети та прирівняні до них ВНЗ (технічні вищі школи/технічні університети, педагогічні вищі школи, теологічні вищі школи та ін.); інститути прикладного мистецтва та музичні інститути; вищі фахові школи (зокрема управлінські вищі фахові школи).

До закладів вищої освіти зараховують державні та прирівняні до державних професійні академії. Згідно з міжнародною класифікацією в галузі освіти ISCED 148 фахових шкіл, фахові академії в Баварії та дво- або трирічні школи системи охорони здоров’я належать також до системи вищої освіти Німеччини.

Отже, статус університету мають 124 вищі навчальні заклади, в яких навчається приблизно 69%, у 202 вищих фахових школах – 29%, а у 53 музичних інститутах та інститутах прикладного мистецтва – 2% всіх студентів ФРН [8, с. 6].

Окрім цих традиційних вищих навчальних закладів, статус університету мають технічні вищі школи та технічні університети, головним завданням яких є надання вищої освіти в галузі природничих та технічних наук. Прирівняними до університетів є також вищі теологічні та педагогічні школи, які пропонують студентам лише один навчальний напрямок.

Щоправда, вони майже у всіх федеральних землях ввійшли до складу університетів чи були переформовані у вищі школи із ширшим спектром  навчальних напрямів. Загальною ознакою цієї групи закладів вищої освіти є їхнє традиційне право надавати ступені кандидата та доктора наук.

Фундаментальні наукові дослідження та підготовка молодих учених особливим чином характеризують цей тип ВНЗ. Вищі фахові школи було введено в систему вищої освіти ФРН у 1970 році як новий тип ВНЗ. Більш прикладна орієнтація навчання, коротші його терміни та триваліша виробнича практика в навчальний період відрізняють ці освітні заклади від університетів. Тут діє принцип семінарських занять, схожий на шкільний, особливу увагу приділяють практичним семестрам, які проходять за межами ВНЗ. Зв’язку з практикою досягають завдяки залученню викладацьких кадрів безпосередньо з виробництва. Частка недержавних вищих фахових шкіл (понад 60) із загальної кількості ВНЗ такого типу (202) є порівняно великою. Вони функціонують у тих правових умовах, що й державні, хоча відрізняються від них за обсягом, кількістю студентів та навчальними напрямами, що сприяє особливому фаховому та регіональному профілюванню деяких з них. Особливе місце посідають 29 вищих фахових шкіл державного управління, які готують держслужбовців і є у віданні федерації або окремої федеральної землі. Хоча організаційна структура вищої фахової школи відповідає університетській, проте науково-дослідна діяльність перебуває тут на нижчому рівні, тому статус цього типу ВНЗ не є рівноцінний університетським. Під час переходу на бакалаврсько/магістерське навчання наявні відмінності надалі усуватимуться[8, с. 141].

Різні типи навчальних закладів мають свої особливі профілі та спеціалізації. Тривалість базових, доповнювальних та поглиблених навчальних курсів, як і види освітньо-кваліфікаційних рівнів, також різноманітні, проте ці відмінності за умов Болонського процесу поступово нівелюються.

Для університетів Німеччини характерні такі фахові напрями, як мовознавство, культурологія, юриспруденція, економічні та суспільні науки, математика, медицина, спорт, природничі науки, лісництво, аграрні та інженерно-технічні науки. Ці групи спеціальностей пропонують загалом понад 8000 різноманітних навчальних курсів [9, с. 153].

Для кожного напряму в університеті визначено порядок проведення іспитів та термін навчання, за який час можна здобути освіту, разом з  випускними іспитами. Для фахових напрямів цей термін становить здебільшого 8–10 семестрів; навчання на медичному факультеті триває 6 років і 3 місяці. Фактичний час навчання в середньому на один–два  роки довший. Це означає, що студенти закінчують університет лише через п’ять і більше років.

Вищі фахові школи пропонують передовсім такі напрями, як інженерно-технічні науки, економічні науки/економічне право, соціальне забезпечення, адміністративне управління, інформатика, дизайн, математика, інформаційне забезпечення та комунікації, охорона здоров’я. На фахових напрямах економіка, соціальне забезпечення та інженерні науки є спеціальні цільові навчальні програми для роботи за кордоном.

Для кожної спеціальності визначено порядок проведення іспитів та прийнятний термін навчання. Для фахових напрямів, які завершуються дипломом, цей термін становить здебільшого вісім семестрів, охоплюючи виробничі практики. але фактично час навчання на один–два семестри довший. Проте під час переходу на бакалаврсько/магістерське навчання у всіх типах ВНЗ загальний термін навчання для здобуття відповідного кваліфікаційного рівня стає однаковим [9, с. 159].

Згідно з рішенням Конференції міністрів освіти від жовтня 2004 року в державних професійних академіях також було акредитовано кваліфікаційний рівень бакалавра з терміном навчання щонайменше три роки.

Здобуття освіти в німецькому університеті традиційно завершується державними іспитами, захистом диплома з наданням першого академічного ступеня (наприклад, дипломований психолог) та захистом магістерської роботи з наданням магістерського ступеня (Magister Artium). Навчальна програма для дипломованого спеціаліста концентрується на вивченні однієї певної спеціальності, а магістри мають можливість здобути декілька фахів (здебільшого це один основний і два другорядні або два основні).

Вища освіта Франції складається із трьох секторів [1]:

– сектор державних наукових, культурних та професійних закладів (Etablissement Public a Caractere Scientifique, Culturel et Professionnel – EPCSCP). Всього таких закладів функціонувало у структурі сектору 84  (станом на 2006 р.), в т.ч. 3 політехнічних інститути у Греноблі, Нансі і Тулузі. Основний тип ВНЗ – університети. Сектор пропонує академічні мультидисциплінарні та науково-дослідні програми. Кожний університет функціонує на основі двух підрозділів. Перший підрозділ є освітнім, другий – науково-дослідним (Unit de formation et de recherché – UFR).

Кожна академічна дисципліна має згадані два підрозділи. Підрозділи діють у комплексі і складаються із навчальної і науково-дослідної програми. Тривалість навчання в університетах коливається від 2 до 6 років.

Складовою частиною закладів EPCSCP також є технологічні університетські інститути (Instituts universitaires de technologie), які пропонують професійно орієнтовані навчальні програми тривалістю від 2 до 3 років; університетські інститути підготовки вчителів (Instituts universitaires de formation de maotres); професійні університетські інститути (Instituts universitaires professionnalises), які готують фахівців з інженерних спеціальностей.

Інший різновид ВНЗ у складі сектору – 4 вищі нормальні школи (ecole normale superieure).

– сектор державних адміністративних закладів (etablissements publics a caractere administrative – EPA) із традиційно високими селективними процедурами доступу. В складі сектору функціонують спеціалізовані вищі школи (grandes ecoles), які надають високопрестижну вищу освіту. У ці ВНЗ абітурієнти вступають за конкурсом після закінчення післяшкільних підготовчих класів тривалістю 2 роки, які за складністю дорівнюють першим двом курсам університетів. Основний напрям підготовки – кадри державної адміністрації;

– сектор приватної вищої освіти, який включає вищі інженерні школи (44 ВНЗ), вищі школи бізнесу і менеджменту (90 ВНЗ) та католицькі інститути (5 ВНЗ) тощо.

Всього у Франції нараховувалося 3500 ВНЗ різних типів (станом на 2006/07 н.р.) [1].

Вища освіта Італії має трьохсекторну сектору [2]:

– університетський сектор, який складається із шести типів ВНЗ (55 – державні університети; 3 – державні політехнічні інститути; 14 – вільні університети; 3 – університетські заклади післядипломної освіти; 2 – університети для іноземців Perugia і Pisa; 3 – відкриті університети тощо; – сектор мистецької та музичної вищої освіти (Alta formazione artistica e musicale – AFAM): академії прекрасних мистецтв; вищі інститути мистецької промисловості; Академія драматичного мистецтва Silvio D’Amico у Римі; музичні консерваторії; музичні інститути; Національна академія танцю у Римі; Національна академія Santa Cecilia у Римі (вища музична освіта), Національна школа кінематографу у Римі; Центральний інститут реставрації у Римі; школи архівістики; палеографії і дипломатії; Центральний інститут патології книжок Alfonso Gallo, вищі школи перекладу (Scuole Superiori per Mediatori Linguistici), вищі інститути релігійних наук; військові академії тощо.

– сектор професійної та технічної вищої освіти (Istruzione e Formazione Tecnica Superiore – IFTS), представлений закладами, навчальні курси яких орієнтовані на підготовку фахівців з професійною кваліфікацією. Після закінчення курсів (тривалістю від 2 до 4 семестрів) випускнику присуджується спеціалізований сертифікат.

Вища освіта Іспанії складається із двох базових секторів [3]:

– університетський сектор (станом на 2004/05 рр. нараховувалося 48 державних і 22 приватних університетів. Існує два різновиди приватних університетів – ВНЗ, які перебувають у підпорядкуванні католицькій церкві (Catolica Avila, Catolica S. Antonio de Murcia тощо) і світські університети (Antonio de Nebrija, Camilo Jose Cela тощо). Університетські ВНЗ пропонують курси різного рівня, які включають програми тривалістю від 3 до 5 років. Структура ступенів в університеському секторі є наступною – Diplomado/Maestro (3-річні програми) – Ingeniero/Licenciado (5–6 років навчання) – переддокторський ступінь Suficiencia Investigadora (2 роки навчання) – Doctor (один рік підготовки).

– неуніверситетський сектор, представлений вищими професійними закладами певної спеціалізації (інститути туризму, теологічні заклади, військові академії, вищі мистецькі заклади тощо). У цьому секторі після 2- річних професійних програм студенти отримують ступінь – Tecnico Superior, після проходження 3–5-річних програм у ВНЗ неуніверситетського сектору ступінь – Titulado Superior відповідно.

Трьохсекторною є вища освіта Португалії: [4]:

– університетський сектор, який представлений університетами і університетськими закладами. На початок ХХІ ст. у країні нараховувалося: 14 державних університетів, 1 неінтегрований університетський заклад, 14 приватних університетів, 1 договірний (приватний) ВНЗ (Португальський католицький університет), 4 військових університетських заклади тощо Університети пропонують широке різноманіття курсів, як класичних, так і курсів, орієнтованих на задоволення потреб ринку праці (корпотативний бізнес, менеджмент, інформаційні технології, психологія, медицина, архітектура, спорт тощо).

– політехнічний сектор, представлений політехнічними інститутами.

Політехнічний сектор орієнтований на надання випускникам даного типу ВНЗ вищої професійної освіти, готує фахівців із прикладних наукових галузей. На початок ХХІ ст. політехнічних інститутів у країні нараховувалося 15, також сектор представлений 17 неінтегрованими політехнічними закладами.

Сучасна вища освіта Данії складається із трьох секторів [5]:

– короткий цикл неуніверситетської вищої освіти тривалістю 2 роки.

Сектор представлений технічними, сільськогосподарськими коледжами, коледжами бізнесу тощо.

– середній цикл неуніверситетської вищої освіти тривалістю 3–4 роки. Сектор представлений широким спектром професійних ВНЗ: університетські коледжі, педагогічні коледжі, школи акушерок, школи  фізіотерапії, школи журналістики, школи кінематографа тощо.

– середній і тривалий цикл університетської освіти, представлений університетами. Університети пропонують курси тривалістю від 3 до 6 років. Крім викладання і навчання, університети здійснюють і науково-дослідну діяльність. Найбільш відомі датські університети:

Копенгагенський університет, Університет Південної Данії тощо. У країні нараховується 12 університетів, 13 спеціалізованих закладів мистецтва, 36 центрів вищої освіти (Center for Videregǻende Uddannelse – CVU), 49 академій професійної вищої освіти. Приватний сектор вищої освіти у Данії майже відсутній.

Вища освіта Норвегії представлена двома секторами [6]:

– університетський сектор, представлений університетами та спеціалізованими університетськими закладами (vitenskapelige hǿgskoler).

Сектор пропонує широкий спектр академічних і науково-дослідних програм. Тривалість навчання у ВНЗ університетського типу – від 3 до 6 років. У країні функціонують 6 університетів (університет в Осло, університет у Бергені, Норвезький університет науки і технологій у Тронхеймі, Університет у м. Тромсьо, університет у Ставангері і Норвезький університет суспільних наук) та 6 спеціалізованих ВНЗ університетського типу (Норвезька школа ветеринарних наук, школа архітектури і дизайну в Осло, Норвезька школа спортивних наук, Норвезька академія музики, Норвезька школа економіки і бізнес-адміністрування та Норвезька теологічна школа).

– сектор університетських коледжів (hǿgskole), які пропонують широкий спектр професійних курсів (інженерія, соціальний сервіс, підготовка вчителів, музика, медицина, бізнес, журналістика тощо) і традиційні академічні програми (гуманітарні, природничі, соціальні предметні цикли). Тривалість навчання в університетських коледжах складає від 3 до 6 років. Сектор охоплює такі типи коледжів:

університетські коледжі (всього їх 26), університетські коледжі мистецтв (Національна академія мистецтв в Осло і Національна академія мистецтв у Бергені), інші державні університетські коледжі (Норвезький поліцейський університетський коледж і військові університетські коледжі тощо), приватні університетські коледжі.

Приватний сектор вищої освіти у країні нараховує 29 ВНЗ.

Отже, досвід розвинутих країн світу свідчить, що домінантна роль у створенні інноваційних структур належить університетам, до складу яких можуть входити на правах структурних підрозділів школи, коледжі, інститути, науково-методичні центри тощо і для яких створені всі умови щодо забезпечення диференційованого (в залежності від змісту майбутньої професійної діяльності, кваліфікації, індивідуальних можливостей студента тощо) та інтегрованого (координація різних типів навчальних закладів, установ та організацій) підходів до формування освіти.

2. «Моя майбутня професія»

Розвиток персоналу є найважливішою умовою функціонування будь-якого підприємства. Це особливо актуально в сучасних умовах, коли прискорення науково-технічного прогресу значно прискорює процес застарівання професійних знань, навичок і умінь. Професія управлінця кадрами  досить популярна в наш час серед абітурієнтів. При цьому мало хто із вступників у вузи точно собі представляє, на кого збирається вчитися.

Розвиток персоналу є важливою умовою успішної діяльності будь-якої організації. Це особливо справедливо на сучасному етапі, коли прискорення науково-технічного прогресу веде до швидких змін і вимог до професійних знань, умінь і навиків. Знання випускників на початку XX століття знецінювались через 30 років, в кінці століття — через 10, сучасні спеціалісти повинні перенавчатись через 3-5 років.

Володіючи реальною владою, менеджер управління персоналом впливає на трудовий колектив, а через нього на характер і результати функціонування самого об’єкту управління. Він підбирає, розставляє і ви­користовує персонал за своїм розумінням. Високопрофесійний менеджер оточує себе кваліфікованими, знаючими справу колегами, а слабкий — ще більш слабкими підлеглими. І як результат — менеджер управління персоналом веде організацію до процвітання, а другий зі своїм персоналом — до збитковості, а потім — банкрутства. Знаючий свою справу менеджер управління персоналом чітко формулює завдання колективу, ясно розуміє свою роль у їх вирішенні, здатний задіяти внутрішні стимули до самостійних дій, передбачити можливі труднощі, попереджати невдачі й знаходити найкраще рішення проблем у кожній конкретній ситуації.

Сьогоднішні менеджери по персоналу, або HR-менеджери, прототип тих, кого в радянські часи називали кадровиками. Вони вели особисті справи, писали посадові інструкції, видавали пропуску.

HR-відділ є практично в кожній організації, що поважає себе. Тут працюють менеджери по персоналу різної спеціалізації: ті, хто набирає співробітників в компанію, навчають їх, мотивують і розвивають професійний потенціал.

Менеджер по персоналу — це стратег. Він повинен знайти спосіб, щоб кожен співробітник працював максимально ефективно. Головне результат, а щоб його отримати, потрібна серйозна мотивація. Як її добитися і пояснити працівникам, чого від них чекають — це і є завданням менеджера по персоналу. Для цього він сам повинен вникнути в суть інновації і стратегію своєї компанії.

Окрім цього, HR-фахівці стежать за рівнем кваліфікації штатних працівників компанії і сприяють зростанню їх професіоналізму. Для чого застосовуються різні тести, тренінги і учбові програми.

Плюси професії:

• До служби персоналу поступово почали ставитися як до важливої: в найбільших компаніях з’являються HR-директора в ранзі віце-президентів і членів ради директорів,
• 80% успіху компанії залежить від діяльності HR-менеджерів,
• Досить різноманітна і різнопланова робота,
• У людей цієї професії завжди є робота.

Мінуси професії:

• Необхідність повідомляти кандидату, що його кандидатура не пройшла конкурсний відбір або що компанія більше не потребує його послуг,
• Високий ступінь відповідальності за роботу з людським ресурсом, тому, що саме від правильності вибору HR-менеджера залежить подальший успіх компанії,
• Відсутність математичної і бізнес-підготовки для створення процедур в області оплати та атестації персоналу.

Практично в будь-якій компанії, штат якої перевищує 150 чоловік, існує посада менеджера з персоналу. У деяких великих компаніях відділ з персоналу складається з 10-15 співробітників.

Особисті якості: для професійного менеджера по персоналу важливі такі якості, як працездатність і впевненість у собі. Часто їм доводиться приймати рішення, відповідальність за які вони несуть на самостійно.

HR-менеджер повинен бути людиною комунікабельною і позитивно налаштованою по відношенню до співрозмовника.

Отже, моя майбутня професія управління персоналом складна та водночас цікава, вона має багато підгалузей й дозволяє працювати в широкому спектрі.

Висновки

В Україні простежується повільний розділ системи вищої освіти на елітну і масову складові, але сьогоднішній час досить тяжко виділити межі між елітною і масовою вищою освітою, оскільки межі між ними поки що розмиті.

Спостерігаються деякі відмінності в ієрархії ціннісних орієнтацій випускників вузів цих двох груп. Так, випускниками, що закінчили «елітні» ВНЗ, як чинники життєвого успіху на перше місце частіше ставлять вміння використовувати придбані знання, а випускники звичайних вузів — уміння працювати і вчитися.

Виділяють ряд чинників, що істотно впливають на ймовірність вступу до ВНЗ, з одного боку, та на ймовірність вступити в «елітний» ВНЗ, з іншого. У числі перших — навчання в міській школі та висока успішність, наявність в школі комп’ютерного класу, вища освіта батьків, розміри сім’ї, заняття на заочних курсах вибраних для вступу в певний ВНЗ. Чинники, що визначають ймовірність вступу до «елітного» ВНЗ: навчання в м. Києві, Львові, Харкові та ін. великих містах, де розташовані так звані елітні ВНЗ, також навчання в гімназії, коледжі, дуже висока успішність, заняття з репетиторами з вибраного ВНЗ, посада батьків.

Зауважимо, що нові європейські напрями розвитку вищої освіти в Україні потребують трансформацій в діяльності ВНЗ. Основний акцент повинен бути на вирішенні внутрішніх питань. Перш за все, необхідно модернізувати навчальні плани, розробити нові спеціальності. Модернізація вищої освіти повинна бути направлена на отримання нових якісних ознак, підтримку найкращих традицій сформованої в Україні вищої школи та перегляд національних стандартів якості вищої освіти.

Список використаної літератури

1. Вітвицька С.С. Основи педагогіки вищої школи : Метод. посібн. для студентів магістратури. – К : Центр навч. літератури, 2003. – 316с.
2. Головатий М.Ф. Освіта Украйни: зупинитися і оглянутися / М.Ф. Головатий // Болонський процес: перспективи і розвитку контексті інтеграцій Украйни в європейський простір вищої освіти. — К. : МАУП, 2004. — 200 с.
3. Кремень В.Г. Освіта і наука в Україні – інноваційні аспекти. Стратегія. Реалізація. Результати. – К. : Грамота, 2005. – 448с. — Бібліогр. : с. 431
4. Кузьмінський А.І. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. – К. : Знання, 2005. – 486с.
5. Омеляненко В.Л., Кузьмінський А.І., Вовк Л.П. Педагогіка : Завдання і ситуації : Практикум. – 2-ге вид., випр. – К. : Знання – Прес, 2006. – 423с.
6. Освітні технології : Навч.-метод. посібн. / О.М.Пєхота, А.З.Кіктенко та ін. ; За заг. ред. О.М.Пєхоти. – К. : АСК., 2001 – 256с.
7. Основні показники діяльності вищих навчальних закладів України на початок 2007/08 навчального року : [стат. бюлетень] / Держкомстат України. — 2008. — 197 с. // www.ukrstat.gov.ua
8. Педагогіка вищої школи: Навч. посібн. /З.Н.Курлянд, Р.І.Хмелюк, Я.В.Семенова та ін. ; За ред. З.Н.Курлянд. – 2-ге вид., перероб. і доп. – К. : Знання, 2005. – 399с.
9. Романовський О.О. Вища освіта в країнах західної Європи: співіснування державної та недержавної форм // Соціалізація особистості: Збірник наукових праць. – К.: НПУ імені М.П.Драгоманова, 1998. – Вип. 3 – С. 140-150.
10. Рощина Я.М. Доступность высшего образования: по способностям или доходах? / Я.М. Рощина // Университетское управление: практика и анализ. — 2005. — № 1. — С. 69 — 79.