Вступ

Культурний код часу як один із засадничих кодів культурного універсуму народу, зберігаючись у своєрідному психокогнітивному контейнері етносвідомості та фіксуючись у мові етносу, чи не найрельєфніше виявляється в художньо-естетичному дискурсі. Адже час як онтологічний феномен, на відміну від матерії простору, недоступний для безпосереднього сприйняття органами чуття людини і може бути відтворений художніми засобами лише метонімічно — шляхом пропозиційно-диктумної фіксації процесів зміни субстанційних об’єктів або ж метафорично — шляхом використання концептів-носіїв інших культурних кодів, відкритих для делегування їм темпоральної значущості. У художньо-естетичних дискурсах повною мірою реалізується національна специфіка культурного коду часу як надетнічної універсалії.

В історії розвитку національної літератури 20-ті роки минулого століття були періодом інтенсивних естетично-художніх пошуків. Це один із найскладніших і найцікавіших відрізків історичного часу, сповнений подіями непроминального значення. Словесно-образне мистецтво тодішньої доби, названої пізніше українським ренесансом, відображало зміну культурних парадигм, епоху виникнення й утвердження нових світоглядних, ціннісних, художніх орієнтирів. Література того ренесансу характеризувалася сукупністю різноспрямованих процесів, розмаїттям векторів шукань. Вона являла собою етап багатовікового літературного процесу, відкриту художню систему, в єдиному мистецькому просторі якої співіснували елементи «старого» і «нового», акумулювалися традиції різних культур у контексті масштабних світоглядних зрушень, що вимагали створення модерної моделі світу й концепції людини, активного оновлення і збагачення форм, засобів художньої виразності.

Творча діяльність ВАПЛІТЕ — Вільної академії пролетарської літератури — якнайповніше відбиває і темпоральну, і просторову  парадигму  коду української літературної історії.

ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури) існувала порівняно недовго – близько трьох років, але стала яскравою сторінкою в історії вітчизняної культури, значущим епізодом на шляху подальшого її розвитку. Вона виникла в той час, коли співіснували різні естетичні системи і вибір часу ще не був здійснений на користь однієї з них. Ваплітянська епоха пронизана нестримним духом теоретизування й полеміки. Саме з “академії”, як із високої школи, вийшли письменники, які постали блискучою плеядою модерних, різнобічно обдарованих творчих особистостей.

Уже в середині 20-х років з’являлися твори, написані в дусі “м’ятежних прагнень” майбутніх ваплітян. Подальший життєвий і творчий шлях учасників цього літоб’єднання трагічний. Одні з них були фізично знищені (В. Влизько, М. Яловий, М. Куліш, Г. Шкурупій, Г. Епік, О. Досвітній та ін.) у роки більшовицьких репресій, інші опинилися в еміґрації (А. Любченко), а М. Хвильовий вчинив самогубство. Ті ж письменники, що пережили це лихоліття (М. Бажан, О. Довженко, П. Панч, І. Сенченко, П. Тичина, Ю. Яновський та ін.), кожен по-своєму “перевиховувались”. Творчість митців ваплітянської доби з її гострими актуальними ідеями, з оригінальними і новими для вітчизняної літератури формами, а головне – з орієнтацією на модерне художнє мислення європейських письменників, як правило, викреслювалася з історії української літератури.

Розділ 1. Культурне і духовне життя України в період НЕПу

1.1. Загальна характеристика створення українських творчих спілок

У 1920-ті рр. бурхливо розвивалися різні види мистецтва. Скрізь виникали самодіяльні і професійні музичні колективи. Серед них капела «Думка», київський симфонічний ансамбль на чолі з В. Яблонським та ін. Новими здобутками збагатили музичну культуру Г. Верьовка, Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, В. Косенко. Становлення українського театру пов’язано з іменами Л. Курбаса.

В образотворчому мистецтві плідно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич та ін. Музеї українського мистецтва були створені в Києві, Харкові, Одесі. В архітектурі розвивався конструктивістський стиль. Однією з найбільш видатних пам’яток цього стилю стала споруда будинку Державної промисловості у Харкові.

В Україні в середині 20-х pp. нараховувалося 45 професійних театрів. Справжньою подією театрального життя України стало створення театру «Березіль», названому так за першим місяцем весни. З 1922 року цей театр очолив актор і режисер Лесь Курбас. На сцені «Березоля» виступали відомі майстри сцени: А. Бучма, М. Крушельницький, Н. Ужвій, О. Сердюк та ін. Л. Курбас намагався якнайшвидше вивести театр на європейський рівень. «Нація захрясла в чумацьких водах, треба її якось звідти вивести», — сказав він на одному з театральних диспутів. За пропаганду національних ідей у мистецтві «Березіль» постійно зазнавав критики з боку Комуністичної партії  [2].

У першій половині 20-х років з’являється «теорія боротьби двох культур» (української і російської), яку активно відстоював один з лідерів комуністичної партії України Д. Лебідь. Прихильники цієї теорії розглядали українську культуру як відсталу, селянську, заперечували необхідність її розвитку. Ця теорія на практиці могла поглибити розрив між робітниками і багатомільйонною селянською масою, вона зміцнювала платформу двох національних таборів — російського й українського, озброюючи кожний з них ідеєю боротьби до повної перемоги «своєї» культури. Ця теорія була засуджена на офіційному рівні.

Різноманітність пошуків шляхів ідейної художньої виразності вилилася у виникненні цілого ряду літературно-художніх об’єднань. Насамперед це Спілка селянських письменників «Плуг» (А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, П. Усенко). У своїй платформі ця Спілка ставила завдання спрямовувати творчість на організацію психіки і свідомості селянської маси, сільської інтелігенції в дусі пролетарської революції.

Учасники Спілки пролетарських письменників «Гарт», серед яких були В. Сосюра, І. Кулик, М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Смолич, підкреслювали свою підтримку комуністичної партійності, а, з іншого боку, головний теоретик «Гарту» — В. Блакитний — говорив про створення «комуністичної культури, культури загальнолюдської, інтернаціональної і безкласової». Лідери «Гарту», виходячи з того, що культура — явище цілісне, вважали, що їх організація повинна об’єднувати діячів музики, театру, малярства. «Гарт» розпався в 1925, коли помер його головний організатор В. Блакитний.

У 1927 був створений ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). Помітну роль у розвитку художньої культури відіграла Спілка письменників «Західна Україна» (М. Ірчан, Ф. Малицький, А. Турчинська) [7, c. 86].

Гострій критиці в офіційній пресі, літературознавстві була піддана ВАПЛІТЕ (Вільна Академія Пролетарської Літератури, 1925—28 рр.), яка була створена з ініціативи М. Хвильового як альтернатива масовим і підлеглим владі офіційним організаціям. Вона виступала проти примітивізації літературної творчості і культури загалом, наполягала на європейській орієнтації, що виразилося у лозунгу: «Геть від Москви».

Пізніше — в 1930-31 рр. — в Харкові з ініціативи М. Корчак-Чепурківського, Хвильового та ін. «ваплітян», харківських письменників з організації «Молодняк» було створене і діяло літературне об’єднання «Пролітфронт». Мета його полягала в намаганні об’єднати всі кращі літературні сили, створити можливості для вільного, нерегламентованого компартією розвитку української літератури. «Пролітфронт» ідейно протистояв офіційній Всеукраїнській Спілці Пролетарських Письменників, мав свій друкований орган — щомісячний літературно-критичний журнал «Пролітфронт», де друкувалися М. Хвильовий, П. Тичина, Ю. Яновський, Остап Вишня, Петро Панч та інші. Внаслідок політичного та адміністративного тиску «Пролітфронт» було ліквідовано.

1.2. Літературна організація ВАПЛІТЕ, Гарт, ВУСПП: генезис, естетика, контекст

ВАПЛІТЕ з обов’язковим членством, статутом, деклараціями, платформами, журналами й дискусіями на тлі численних інших організацій та об’єднань (“Плуг”, “Гарт”, “Аспанфут”, “Нова генерація”, “Ланка” та ін.) виникла як елітарна літературна структура. Вона була створена за ініціативи М. Хвильового з наміром “об’єднати письменників в Україні, незалежно од мови, що нею вони пишуть свої літературні твори…”, при цьому “даючи широке право своїм членам користатись усіма художньо-літературними формами як уже вживаними у світовій літературі, так і цілком новими”2. Накреслюючи перед собою мету консолідації письменницьких сил, формування літературного руху, орієнтуючись на підвищення мистецького рівня словесно-образної творчості, літоб’єднання ставило перед собою завдання відстояти творчу автономію національного художника, не відмежованого і від своїх громадських обов’язків. Йшлося “про оформлення процесу зростання української революційної літератури в інституції академічного типу, що самим появом своїм схарактеризувала б дозрілість нової української літератури та підводила під дальший її розвиток тверді, сталі підвалини”3.

Створення Вільної академії пролетарської літератури було значною мірою зумовлено необхідністю змінити ситуацію, що склалася в тогочасній українській літературі, коли “письменством почала верховодити тільки ідейна заданість, яка до мінімуму скоротила відстань до графоманства, примітивізму й неприхованої кон’юнктури”4. Засновники ВАПЛІТЕ виходили з того, що необхідно не лише утвердити модерну естетику в сучасній творчості, але й відтворити знищений художній критерій.  Інспіруючим імпульсом для художньо-естетичних пошуків українських “м’ятежних геніїв” стала не лише мистецька епоха загальноєвропейського Ренесансу, доба німецького “Sturm und Drang” у, але й модерні європейські дискурси рубежу ХІХ–ХХ століття, в тому числі представлені і творчістю видатних українських письменників І. Франка, Лесі Українки, В. Стефаника, М. Коцюбинського та інших ранньомодерністів, а також діяльністю авторів “Молодої Музи” та “Української хати”, які декларували себе модерністами [6, c. 14].

Творча діяльність їх репрезентувалася в збірнику “Вапліте” (зошит перший, 1926), альманасі “Вапліте” (грудень 1926) та літературно-художньому журналі з цією ж назвою (1927, №1–5). Йдеться про формування нового стилю критики й модерного характеру теоретизування. Дискурс журналів засвідчував намір редакторів та авторів розширити рамки української культури, модернізувати її. Ваплітяни робили спробу ввести парадигму внутрішньої діалогічності в дискурс пролетарського мистецтва, намагалися прищепити в літературно-критичній думці 20-х років минулого століття філологічну наукову методологію. У журналах розміщено й художні тексти ваплітян, і глибокі міркування “академіків” про парадигму найважливіших властивостей тексту, функцій і змісту його компонентів.  Підрозділ включає аналіз критичних досліджень М. Йогансена, Г. Майфета, Ю. Смолича, в основі яких переважає формально-естетичний підхід до літератури, а також аналіз розвідок О. Досвітнього, І. Сенченка, О. Слісаренка, М. Хвильового, що намагалися поєднати ідеологічну методологію з естетичною, знайти компромісне поєднання різного методологічного інструментарію.

Естетичні програми, принципи ВАПЛІТЕ стають однією із складових мистецької дискусії 1925 – 1928 років .“Академіки” разом із неокласиками, “ланківцями” (“марсівцями”) виступили проти універсалізації марксистської ортодоксії в літературі, яка стимулювала засилля графоманства, примітивізму й “червоної халтури”. Письменників-інтелектуалів об’єднувала цінна інтенція  до пошуку спільних структуротворчих якостей сучасної їм літератури, що давало б змогу розглядати її як цілісність. Серед таких, зокрема, називалися – зміщення акцентів із соціального, ідеологічного факторів її формування на естетичний, зосередження уваги не на масах, а на особистостях, з’ява нових літературних жанрів, створених на межі різних стилів, традицій, форм. У підрозділі звернено увагу на теорію “європоцентризму” М. Хвильового й концепції Ad fontes М. Зерова з їхньою орієнтацією на західноєвропейську модель культури й естетики.

“Академіки” прагнули створити максимально відкриту естетично-художню систему, скеровану на багатовимірний діалог із різноманітними культурними парадигмами. У теоретичному дискурсі “азіатського ренесансу” М. Хвильового простежується інтенція до пошуку нових структуромоделюючих засад нетрадиційних домінант в інтерпретації української ідеї. Приходить розуміння того, що з розпадом Російської імперії з’явилася можливість розпочати формування власної суверенної держави, нової культури, а процес цей може стати підґрунтям утворення модерної української літератури, яка наразі вступає в період свого розквіту. М. Хвильовий проголошує курс на євроінтеграцію і вірить, що українська нація неодмінно прийде до свого золотого віку [8, c. 104].

Українське відродження 20-х років знайшло найзначніший прояв у літературі. Велика кількість талановитої молоді, переважно вихідці з села, подалася в літературу, намагаючись виразити в мистецтві слова своє захоплення романтикою революції та будівництва соціалізму. Створена в 1922 р. Спілка селянських письменників «Плуг», активістами якої були А. Головко, О. Копиленко, П. Панч, В. Минко, налічувала сотні людей. Спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923), до якої входили В. Еллан-Блакитний, М. Йогансен, В. Сосюра, П. Тичина та інші літератори, як і об´єднання «Молодняк», куди входили письменники-комсомольці, мала на меті переважно політизацію творчості їхніх членів, хоч у надрах цих об´єднань формувався талант багатьох справжніх митців.

Одним з найвидатніших літературних об´єднань 20-х років є ВАПЛІТЕ (Вільна академія пролетарської літератури). На думку ініціатора та ідеолога цього об´єднання М. Хвильового (1893-1933), воно повинно стати справжньою лабораторією професійної майстерності та вільної творчості, поєднуючи ідеали комунізму з принципами гуманізму. Спілка мислилась як альтернатива масовим і надто підпорядкованим офіціозу організаціям. До її складу дійсно увійшла блискуча плеяда літераторів, серед яких були М. Куліш, М. Бажан, М. Йогансен, П. Тичина, П. Панч, Ю. Смолич, О. Досвітній, Г. Епік та ін.

Течію авангардизму в українській літературі 20-х років найяскравіше репрезентували футуристи на чолі з М. Семенком. До її лав у різний час входили поети О. Слісаренко, М. Терещенко, Гео Шкурупій, М. Бажан, В. Поліщук, критик В. Коряк. Пропагуючи урбанізацію культури, захоплюючись технікою і виробництвом, бажаючи втілити ритм сучасної епохи у відповідні нові поетичні форми, футуристи нерідко вдавались до штукарства і деструктивності, інколи войовничо нападали на прихильників традиційних художніх течій. Творче і політичне кредо футуристів було винесене на першу сторінку редагованого М. Семенком у 1927-30 pp. журналу «лівої формації мистецтв» — «Нова генерація»: «Ми за: комунізм, інтернаціоналізм, інду-стріалізм, раціоналізацію, універсальну комуністичну установку побуту, культури, наукотехніки. Ми проти: національної обмеженості, буржуазних мод, аморфних мистецьких організацій, провінціалізму, трьохпільного хуторянства (неуцтва, еклектизму)».

За свідченнями сучасників Семенко був «фігурою доби». Його епатуючі виступи і вчинки (у 1924 р. він видав збірник своїх поезій під назвою «Кобзар», відповівши на закиди: «то був «Кобзар» однієї епохи, а це — іншої»), публікації на сторінках «Нової генерації» творів європейського і українського літературно-мистецького авангарду були характерними ознаками творчої атмосфери того суперечливого часу [6].

Особливе місце в українській літературі відродження належить об’єднанню неокласиків, які спочатку об´єднувались навколо журналу «Книгар» (1918-1920), а пізніше — навколо «Слова». На чолі неокласиків,стояв талановитий поет і неперевершений перекладач, знавець античності Микола Зеров (1890 — 1937 чи 1941). До цього літературного об´єднання входили також М. Драй-Хмара, М. Рильський, О. Бургардт.

Неокласики були найменш заангажованими в радянській дійсності. У їхній творчості відсутні революційні і соціальні мотиви, тема пролетаріату, вони ігнорували й модерні засоби виразу, цілком віддаючи перевагу класичній поезії античної доби, а також французькому символізму і парнасу. Неокласики, на думку М. Рильського, проповідували любов до слова, до строгої форми, до великої літературної спадщини. Це був вияв боротьби проти українського папфутуризму та іншого «лівого мистецтва», що оспівувало «тифозну блідість тифозної воші» (Гео Шкурупій), «палило Кобзаря» (Семенко), зневажало М. Кропивницького тощо.

Обізнаність М. Зерова в питаннях світової та української культури, могутній інтелект, феноменальна пам´ять, талант оратора буквально вражали сучасників. У 1924 р. було надруковано збірку поезій «Камена», вишукана мова якої в поєднанні з філософічністю і класичною простотою нагадувала поезію давньоримських авторів. Полемізуючи у пресі, Зеров із властивим йому талантом переконливо доводив різним «пролетарським» критикам, що література не повинна бути суто класовою, ідеологізованою, примітивною, кон´юнктурною. У ній треба вільно виявляти особистість і талант. Така позиція на той час вже йшла у розріз із «лінією партії», тому письменники та критики, що стояли на тоталітарних позиціях, почали цькувати поета. Не дивно, що в 1934 р. під час процесів проти української інтелігенції М. Зерова було звільнено з роботи, а в наступному році заарештовано і відправлено до ГУЛ АГу, де він і загинув. Лише в роки незалежності ім´я і творчість видатного діяча українського відродження повернулися до нас [8].

Намагався піднести рівень українського слова до кращих світових зразків і Максим Рильський (1895-1964). Він увійшов до анналів української літератури як тонкий лірик, прекрасний перекладач, фольклорист.

Висновок до розділу

У 20-х роках в Україні плідно працювало багато інших літературних об´єднань та гуртків які торували дорогу в літературу талановитим письменникам В. Антоненку-Давидовичу, М. Івченку, Г. Косинці, В. Підмогильному, Є. Плужнику, Д. Фальківському та ін.

Новаторські пошуки в галузі театральної драматургії продовжив у 20-их роках Лесь Курбас (1887-1937). Створений у 1922 р. театр «Березіль» був втіленням вимріяного Курбасом мистецького об´єднання, зорієнтованого на світову естетику, інтелектуалізм, активну участь в оновленні культури. Театр згуртував і підніс до вершин світового рівня майстерність блискучої плеяди українських акторів А. Бучми, И. Гірняка, Н. Ужвій, М. Крушельницького, О. Добровольської, І. Мар´яненко та ін.

Розділ 2. ВАПЛІТЕ та його історичне значення

2.1. Становлення, розвиток та основна діяльність ВАПЛІТЕ

Міцна й багата на літературні таланти письменницька група в підсовєтській Україні 20-их років, яка умовно йменується «ваплітянством», далеко не обмежується формальним існуванням «Вільної Академії Пролетарської Літератури» (ВАПЛІТЕ), заснованої М.Хвильо-вим та двома десятками його однодумців 1926 р. (після їхнього виходу і «спілки пролетарських письменників «Гарт» і примусово зліквідованої вже 1928 р., після того як вона встигла випустити з друку «Вапліте», зошит І (1926), альманах «Вапліте» (1926) і 5 чисел двомісячника «Вапліте» (1927 — останнє, шосте число з 2-ою частиною «Вальдшнепів» Хвильового було сконфісковане і знищене в процесі друку). Ще перед заснуванням («Вапліте» існувала 1924-1925 рр., очолювана тим самим Хвильовим літературна група «Урбіно», а після офіційної ліквідації «Вапліте» ті самі «ваплітяни» наново групуються навколо створеного ними журналу «Літературний Ярмарок» (1928-1930), а після його припинення — ще раз в організації «Пролітфронт» (Об’єднання Студій Пролетарського Літературного Фронту), з однойменним місячником (1930-1931); за окреме й своєрідне продовження «ваплітянстян-ства» правила також деякий час «Техно-мис-тецька група А» (Ю.Смолич, М.Иогансен, О.Слісаренко та інші), з певним «конструктивістським» забарвленням (1929-1931) [10].

Оскільки всі ці організації — хіба що за вийнятком «групи А» — не відрізнялись між собою ні ідейно-принципово, ні за характером літературної творчости, ані навіть за своїм основним складом, а лише за методами та засобами «езопівської мови» та вимушеного з огляду на большевицький режим маскування й напівмаскування свого опозиційного ставлення до того режиму, то «ваплітянство» фактично проіснувало в українському підсовєтському письменстві (в більш-менш організованих формах) близько семи років. І то протягом тих років, коли літературне життя в підсовєтській Україні ще не було вповні підпорядковане через терористичне втручання ГПУ та пізнішого НКВД завданням большевицької пропаганди, як це офіційно сталося з моменту заборони всіх «окремих» літературних організацій та заснування єдиної для всіх апробованих зверху письменників «Спілки Радянських Письменників України» (СРПУ) 1932 р., яка відтоді здійснює саму лише функцію механічного виконавця московських приписів і чергових совєтсько-большевицьких гасел. Смерть «ваплітянства» природньо збіглася з смертю абиякою мірою духовно-незалежного українського підсовєтського письменства.

Власне літературні напрямні «ваплітян-ства» надаються до дуже стислої характеристики, бо хоча про них свого часу багато дискутувалося — фактично вони існували радше «про око людське», означаючи, суттю, не за щось, а проти чогось: «за активний романтизм» — це значило: проти офіційно культивованого т. зв. «пролетарського» реалізму; «за вітаїзм» — це значило: відкидання большевицького «діалектичного матеріалізму»; навіть «боротьба за справді високоцінне літературне мистецтво» була насправді в першу чергу боротьбою за елементарну свободу літературної творчости, боротьбою проти совєтсько-большевицької дешевої агітки та підлабузництва перед московським окупантом. Серед «ваплітян» фактично були поряд із справжніми майстрами мистецького слова також і письменники аж ніяк не високої літературної кваліфікації (М.Яловий — перший президент «Вапліте», Г.Коцюба, П.Іванів та інші); проте не було й не могло бути тих безпардонних і малоосвічених кар’єристів-кон’юнктуристів, що заповнювали собою «робітничий» «Гарт», «незаможно-селянський» «Плуг», комсомольський «Молодняк», в характері «літературних висуванців». У «ваплітянських» органах ніколи не друкувалось жадних матеріялів, що не відповідали б поглядам і намірам редакції -себто «ваплітянського» ідейного керівництва -а були б вміщені за партійним «наказом зверху» [7].

«Вапліте» (та її похідні групи) була єдина в підсовєтській Україні літературна організація, що засадничо й систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму в Україні, протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і з суто національних. Бо хоч ідейне керівництво у «Вапліте» очолював М.Хвильовий із своїми однодумцями-укапістами (себто націонал-комуністами), проте дуже значну роль відігравали там і такі письменники, що взагалі не мали нічого спільного з комуністичним світоглядом і лише зі своєї потреби — аби друкувати під егідою «Вапліте» такі твори, які інакше навряд чи побачили б світ — маскувались під пролетарських письменників. Досить назвати Юрія Яновського, Майка Иогансена, Олексу Слісаренка, Аркадія Любченка, Івана Сенченка — це ж усе автори, в чиїх творах тієї доби (а почасти і в пізніших, складених уже після примусової ліквідації «Вап-літе», «Літературного Ярмарку» і «Пролітфронту», аж «неозброєним оком» легко можна відрізнити комунофільську чи просовєтську агітаційну мімікрію, подану «про око людське», часом з навмисним недбальством та поверховістю, а часом навіть в іронічному тоні (отак, зокрема, незрідка в М.Иогансена та І.Сенченка), від глибокої й щирої національно-патріотичної суті художнього твору. Навіть ті члени «Вапліте», які вже від початку вагались між національно-ідейною лінією творчості і совєтською пропагандою (за московсько-большевицьким замовленням), а пізніше й повністю скотились до цієї останньої, чи то через брак національної свідомості, чи то з особистих амбіцій, чи то заради рятування власного життя — як от, Павло Тичина, Микола Бажан, Петро Панч, Юрій Смолич, Олександр Копиленко — навіть і вони за часів існування «Вапліте», «Літературного Ярмарку», «Пролітфронту» зважувались час до часу на національно корисні літературні виступи і тією чи тією мірою зберегли ідейний та художній зв’язок з українським національним письменством передсовєтських часів [8].

3 іншого боку, навіть у «переконаних» і «засадничих» націонал-комуністів у керівництві «Вапліте» — і то не лише в Миколи Куліша, Ми-хайла Ялового (він же за літературним криптонімом Юліян Шпол), Олеся Досвітнього, Григорія Епіка, але й у самого Хвильового (хоч у нього меншою мірою, ніж в інших, із причин, до яких іще повернемось нижче) первісні комуністичні настанови дедалі більше поступались перед діянням національної свідомості, мірою ступневого загострення совєтсько-большевицьких репресій проти всього національно-українського; бо ті письменники в усякому разі мали мужність дивитись фактам в очі і робити з них відповідні висновки.

Особливо показовою є під цим кутом зору ідейна еволюція найбільшого українського драматурга підсовєтської доби Миколи Куліша: розпочавши свою літературну діяльність п’єсами з селянського підсовецького побуту, які ідеологічно були лише й виключно «радянськими» комуністичними агітками («97», «Комуна в степах»), а в комедії-шаржі «Мина Мазайло» ще декларуючи та обстоюючи правильність і національну корисність «комсомольських» поглядів на совєтську «українізацію» — себто офіційного совєтського курсу та «генеральної лінії» — він уже в «Народному Малахії» піддає найгострішій (яка в підсовєтських умовинах преси та сцени була чи й взагалі можлива) нещадній критиці не лише соціальну, а й національну сторону совєтського режиму в Україні, глибоко. розкриває облудність большевицької революції, її далекість від справжніх інтересів українського народу. І нарешті в своїй «Патетичній сонаті» він попри «езопівську мову» п’єси і фінальну — суто зовнішню — перемогу большевизму не лише фактично, але й цілком навмисно героїзує постать антисоветської повстанки-націоналістки Марини, в якій вже геть нічого комуністичного немає, зображує цю центральну героїню п’єси як трагічне втілення самовідданої й жертовної збройної боротьби за національне визволення України [6].

Таким шляхом Микола Куліш — офіційний президент «Вапліте» прийшов від націонал-комунізму до беззастережного націоналізму, до переконання, що «українського прапора з московським кумачем не поєднати». І він, звичайно ж, не був єдиний: подібну ступневу активізацію національної свідомости, коштом попередньої комуністичної «ідеології» та «радянських» ілюзій бачимо майже в усіх ваплітянських колишніх укапістів.

Відбувалось щось подібне і в поглядах самого Хвильового, але з ним справа стоїть складніше. Очевидна річ, не маємо розгортати тут цілу проблематику історичної ролі Хвильового, «хвильовизму» і «неохвильовизму» (того, що намагається відродитись на еміграції). Нам ідеться тут про «Вапліте» і про Хвильового як ініціатора та ідейного керівника «Вапліте» — не більше. Але саме тому, що на еміграції багато хто ставить між «Вапліте» і «хвильовизмом» знак рівности, конче слід підкреслити, що Хвильовий свою ідейну боротьбу проти московського большевизму, русифікації та яничарства провадив від початку до кінця на основі власних, засадничо незмінюваних, цілком щирих комуністичних переконань, тих переконань, яких навіть дехто з його найближчих однодумців встиг з плиом часу значною мірою позбавитись, і яких у багато кого з «ваплітян» взагалі ніколи не було.

2.2. Літературне об’єднання ВАПЛІТЕ й художньо-естетичні шукання в український прозі 20-х років ХХ століття

У пошуках мистецьких синтетичних форм “олімпійці” ніколи не дотримувалися якихось догматичних канонів; у їхній художній прозі відсутня жорстка нормативність, використовуються найрізноманітніші прийоми, напрацьовані в межах різних художніх систем. У творчості майже всіх письменників, енергійно націлених на творення нового мистецтва, виявляє себе синкретизм художнього мислення. Ваплітяни пробували свій голос у найрізноманітніших художніх тональностях: риси необароко й неоромантизму характерні для прози О. Довженка, А. Любченка, Ю. Яновського; елементи імпресіонізму, символізму й футуризму наявні в Г. Шкурупія, О. Слісаренка; символізм, необароко – у Ю. Шпола, М. Йогансена, експресіонізм – в І. Дніпровського, І. Сенченка, неореалізм – у П. Панча, І. Сенченка, майже весь “набір” модерних стильових рис – у поетиці творів М. Хвильового тощо.

Створення великого “стилю перехідної мистецької епохи”, що передбачало чітку “естетичну позицію”, “школу”, “напрямок”, боротьбу за художні принципи, протистояння всій іншій сучасній прозі (“безпринципній” у художньому плані) було основним завданням українських “м’ятежних геніїв”. Ця настанова зумовлювала характерні для стилю “романтики вітаїзму” як дискурсу епохи й улюблені теми, мотиви, підходи, а також повтори елементів зовнішньої організації твору [9].

Активно романтичний підхід ваплітян до творчості зумовив розвиток і трансформування української епічної літератури зокрема у сфері художньої форми. Цей період позначений виходом оповідань В. Вражливого  (“Земля”, 1925, “Життя білого будинку”, 1927, “Вовчі байраки”, “Молодість”, 1929,  І. Дніпровського “Заради неї”, 1927, “Долина угрів”, 1928, “Анатема”, 1929, Г. Коцюби “Свято на буднях”, 1927, “Змова масок”, “Чекання” (1929), А. Любченка “Ніч”, 1925, “Творці білого міста”, 1927 та ін., І. Сенченка “Історія однієї кар’єри та ін. Оповідання”, (1926), “Паровий млин”, “Із записок”, “Скарб”, “Дубові гряди”, 1927 та ін. У літературних виданнях цього періоду з’являються також нариси М. Йогансена, О. Досвітнього.

Особливо бурхливо розвиваються повістево-романні форми, самий тип романного мислення, що відкривало можливості панорамного зображення життя та всебічного (комплексного) розкриття характерів і психологічних станів. Під пером О. Слісаренка, М. Йогансена, Г. Шкурупія, О. Досвітнього, М. Хвильового та інших письменників формувалися різні жанрові та ідейно-стильові модифікації великої прози (родинно-побутові, соціальні, пригодницькі). Жанрова “палітра української повісті збагатилася мотивами політичного детективу (Ю. Смолич), світового революційного пригодництва (О. Досвітній), експериментальними формальними структурами (О. Слісаренко, М. Йогансен)”11. Важливою ознакою української прози цього часу є міжжанрова й міжродова взаємодія. Синтез епічного й ліричного, поезії і прози, єднання новели, оповідання з нарисом виявляли себе у творчості М. Йогансена, М. Хвильового, Ю. Яновського, Г. Шкурупія та ін.

Ваплітянська сторінка в історії української літератури ознаменувалася приходом у велику прозу письменників нового покоління, митців-експериментаторів, уважних і чуйних до проблем сучасності та суспільних настроїв. Майже одночасно побачили світ такі романи, як “Американці” О. Досвітнього, “Фальшива Мельпомена” Ю. Смолича, “Двері в день” і “Жанна-батальйонерка” Г. Шкурупія, “Золоті лисенята” Ю. Шпола, “Вальдшнепи” М. Хвильового, “Майстер корабля” Ю. Яновського та ін. Тим самим заперечувався песимістичний погляд Ф. Якубовського на розвиток романної епіки як такої, що віджила свій вік, але наступала, як слушно зауважив С. Пилипенко, доба “романоманії”. У розмаїтті стильових пошуків прозаїків ВАПЛІТЕ досить помітною “була новаторська тенденція “лівого”, “модерністського” характеру – спроба очуднення, гострого експериментування з формою, парадоксального конструювання, демонстрування “прийому” та деструкції, намагання поєднати психологізм із напруженою інтригою, з ігровим сюжетом”. Тобто, авторам романів притаманне осмислене ставлення до власної творчості, що й пояснює скептичні та іронічні самохарактеристики, і нескінченну полеміку із “самим собою”, і грайливість викладу тощо [11, c. 74].

Формальне оновлення прози, зокрема за рахунок засобів інших видів мистецтва, стало ще однією заслугою ваплітян.

У творчій практиці ваплітян проступає владне прагнення до творення нових художніх форм і структур, витворюються нові синтетичні літературні жанри: етюд, арабеска, кіноповість, філософська проза тощо. Захоплення образотворчим мистецтвом, музикою інспірувало вихід у світ “Арабесок” М. Хвильового, “Майстра корабля” Ю. Яновського, “Пригод Мак-Лейстона, Гаррі-Руперта та инших” М. Йогансена, “Арсеналу” О. Довженка тощо. У підрозділі висвітлено процеси взаємодії слова й музики у творчій спадщині Г. Шкурупія, М. Йогансена, М. Хвильового Г. Епіка, Ю. Шпола. Письменники нерідко ставлять завдання перекодування художньої мови музики, в основі якого лежить і “зовнішнє” її наслідування (звукопис, алітерація, асонанси, рефрени тощо), і спроба відтворення її духу через слово, текст. Стиль фаустівської доби – “романтики вітаїзму”– як щось цілком нове характеризується контрапунктністю, використанням такого музичного принципу побудови твору, як фуга. Вона найбільше відповідає стилю “романтики вітаїзму”, оскільки дає змогу тонше передати стан душі героїв, історію культури, її устремління в безмежний простір. Важливим є принцип композиції фуги, що передбачає розвиток у поліфонічному творі кількох тем за певним тонально-гармонійним планом, синкретизм образів – зорових, слухових, нюхових, дотикових, які повсякчас переплітаються і зливаються в одну цілість.

Прагнучи відтворити рух життя, досягти епічної широти охоплення зображуваної дійсності, письменники звертаються до мистецтва кіно. І свідченням цього є виникнення таких прозових жанрів, як кіноновела (“Мамутові бивні” Ю. Яновського, “Провокатор” Г. Шкурупія), кіноповість (“Арсенал”, “Земля”, “Щорс” О. Довженка), кінороман (“Пригоди Мак-Лейстона, Гаррі Руперта та инших” М. Йогансена, “Майстер корабля” Ю. Яновського). Монтажна композиція творів, рельєфність образів, музика окремої фрази, карбованість речення стають складовою частиною поетики творчості багатьох ваплітян [8, c. 59].

Висновок до розділу

Вітчизняна проза того часу дала досить помітні твори в річищі модерністських шукань ВАПЛІТЕ. Свідченням тому є творчий доробок самих “олімпійців”: оповідання і новели Василя Вражливого (“Вовчі байраки”) та Івана Дніпровського (“Анатема”, “Заради неї” та ін.), повісті Аркадія Любченка (“Вертеп”) й Олеся Досвітнього (“Гюлле”), романи Юрія Яновського (“Майстер корабля”, “Чотири шаблі”) і Майка Йогансена (“Подорож ученого доктора Леонардо і його майбутньої коханки прекрасної Альчести у Слобожанську Швайцарію”) тощо. Крім того, “романтика вітаїзму” згодом виявила себе в еміграційній прозі, зокрема в романах Докії Гуменної “Діти Чумацького Шляху” й Івана Багряного “Тигролови”, “Сад Гетсиманський”, “Людина біжить над прірвою”.

Висновки

На відміну від Росії, «Пролеткульт» в Україні не мав особливого впливу, але дав поштовх до створення різноманітних масових літературних організацій. У 20-ті pp. в Харкові діяла письменницька організація «Плуг» (голова — С. Пилипенко), яка ставила собі за мету «виховання як своїх членів, так і широких селянських мас у дусі пролетарської революції, притягнення їх до активної творчості в цьому напрямі». Свого часу «плужанами» були А. Головко, Д. Гуменна, Г. Епік, Н. Забіла, П. Панч та ін.

1923 року була заснована Спілка пролетарських письменників України «Гарт» (голова — В. Еллан-Блакитний). У своїй програмі вона декларувала «боротьбу проти буржуазного мистецтва», залучення «до літературної творчості пролетарських мас». До «Гарту» входили П. Тичина, В. Сосюра, М. Йогансен, В. Поліщук, М. Хвильовий та ін. Головним центром спілки став Харків, відкрилися філії в Києві, Одесі, Дніпропетровську.

Група діячів української культури в 1925 році створила Вільну академію пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ) (голова — М. Хвильовий). До неї увійшли П. Тичина, М. Бажан, П. Панч, Ю. Яновський та ін. Приймаючи офіційні вимоги Комуністичної партії, ВАПЛІТЕ в питаннях літературної політики зайняла незалежну позицію, підтримавши М. Хвильового.

Важливою подією літературного життя України другої половини 20-х pp. стала дискусія про майбутні перспективи й напрямки розвитку української літератури. У її центрі опинився М. Хвильовий, який виступив натхненником широкого використання досягнень європейського мистецтва, відступу від вульгаризації й просвітянщини (її проводили «Гарт» і «Плуг»), однобокої орієнтації на російську культуру. Без Європи, поза Європою М. Хвильовий не уявляв українського ренесансу. Він проголосив украй сміливе тоді гасло: «Геть від Москви! Дайош Європу!» Московське керівництво, особливо Й. Сталін, оцінили виступ М. Хвильового як поширення антиросійських настроїв в Україні. Письменника гостро критикували, але врешті-решт його разом з діячами ВАПЛІТЕ змусили писати лист розкаяння. «Хвильовизм» був розбитий, а ВАПЛІТЕ розпущена.

Список використаної літератури

1. Абрамович С. Культурологія : Навчальний посібник/ Семен Абрамович, Марія Тілло, Марія Чікарькова,; Київський нац. торговельно-екон. ун-т, Чернівецький торговельно-екон. ін-т. -К.: Кондор, 2005. -347 с.
2. Афонін В. Культурологія: Навч. посіб. для самост. роботи студ. вищ. навч. закл. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології та кіно-, телемистецтва — Луганськ : Альма-матер, 2005. — 248с.
3. Білик Б. Культурологія: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Київський національний торговельно-економічний ун-т. — К. : КНИГА, 2004. — 408с.
4. Закович М. Культурологія: українська та зарубіжна культура: Навч. посіб. / Микола Михайлович Закович (ред.). — К. : Знання, 2004. — 567с.
5. Захарченко Г. Культурологія: навч. посіб.. — О. : Одеський державний медуніверситет, 2007. — 240с.
6. Кавун Л. ВАПЛІТЕ: генезис, естетика, поетика // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Наукові записки кафедри української літератури та компаративістики. – Черкаси: Брама, 2003. – Випуск другий. – С. 56–61.
7. Кавун Л. Літературно-естетичні шукання ВАПЛІТЕ у загальноєвропейському контексті // Зарубіжна література в навчальних закладах. — 2003. — № 2. — С. 62-63
8. Кавун Л. Трагічна модель буття в українській прозі 20-х років ХХ століття // Літературознавство. Фольклористика. Культурологія. Наукові записки кафедри української літератури та компаративістики. – Черкаси: Брама, 2005. – Випуск четвертий. – С. 57–62
9. Кавун Л. Художнє втілення ідеї “азіатського ренесансу” у прозі ваплітян // Українська філологія: теоретичні та методичні аспекти вивчення. Збірник праць науково-практичних читань до 80-річчя Г.Р. Передрій. – Черкаси: Брама-Україна, 2005. – С. 141–145
10. Коробоненко Т. В. Микола Хвильовий (Фітільов) і літературна дискусія 1925-1928 років // Вивчаємо Українську мову та літературу. — 2009. — № 10. — С. 25-30
11. Матвєєва Л. Культурологія: Курс лекцій:Навч. посібник для студ. вищих навч. закл.. — К. : Либідь, 2005. — 512с.
12. Матвієнко Л. Культурологія: навч. посібник / Київський національний торговельно- економічний ун-т. — К. : КНТЕУ, 2007. — 285с.
13. Парахонський Б. О., Погорілий О. І., Йосипенко О. М., Собуцький М. А., Савельєва М. Ю. Культурологія: Навч. посібник / Національний ун-т «Києво-Могилянська академія» / О.І. Погорілий (упоряд.), М.А. Собуцький (упоряд.). — К. : Видавничий дім «КМ Академія», 2003. — 314с.
14. Пащенко Н. Культурологія. Теорія культури: Конспект лекцій / Київський національний ун- т будівництва і архітектури. — К. : КНУБА, 2006. — 136с.
15. Пізнюк Л. Ще раз про ВАПЛІТЕ мовою документів та фактів [Текст] : [Літературні об’єднання 20-х рр.] // Слово і час. — 2000. — № 12.- С.36-41
16. Тюрменко І. І., Буравченкова С. Б., Рудик П. А., Береговий С. І., Кобилянський Є. Е. Культурологія: теорія та історія культури: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Національний ун-т харчових технологій / І.І. Тюрменко (ред.). — 2-е вид., перероб. та доп. — К. : Центр навчальної літератури, 2005. — 368с.