Вступ

Приступаючи до висвітлення даної теми слід зауважити, що розкриття і характеристика воєнного становища в Україні під час Першої світової війни, має неабияке значення при вивченні історії України.

За 80 років, які минули після закінчення Першої світової війни, у країнах-учасницях цієї всесвітньої драми створено і видано тисячі історичних праць, документальних збірників, мемуарів про хід військових дій 1914-1918 рр. на різних фронтах, про економіку, політику, дипломатію різних держав під час війни, про окремі її соціально-економічні й політичні наслідки.

11 липня 1914 р. у Сараєво сербський патріот, гімназист Гаврило Принцип вбиває наступника Австрійського трону Франца-Фердинанда. 23 липня Австро-Угорщина вручила Сербії фатальний ультиматум. Монархію Габсбургів підтримала Німеччина.

24-25 липня царський міністр іноземних справ С.Д.Сазонов заявив представникам європей­ських держав у Петербурзі, що Росія не до­зволить Австро-Угорщині йти на територіальні загарбання, ставши, таким чином, на сторону Сербії.

Але головною причиною світової війни були економічні й політичні протиріччя між держа­вами Антанти і Троїстого союзу. Найгостріші суперечності виявилися насамперед між Німеч­чиною і Росією, Німеччиною і Великою Брита­нією, Німеччиною і Францією, Австро-Угорщи­ною і Росією, а також між державами всере­дині самих воєнних блоків.

Воєнному протиборству Німеччини і Росії передувало протистояння німецького і російсь­кого імперіалізму на економічному та політич­ному ґрунті. Німеччина намагалася підкорити Росію економічно і послабити її в політичному і військовому відношенні. Вона планувала «по­вернути» Російську імперію на Схід, відкинув­ши її до кордонів Московського князівства. Міністр внутрішніх справ Німеччини Г. фон Дельбрюк стверджував: «Росію необхідно перетворити в колишню напівазіатську дер­жаву».

1. Україна в планах Німеччини та Австро-Угорщини. Головні військові дії на території України

Українці Австрії одразу відреагували на початок воєнних дій. 3 серпня 1914 р., щоб забезпечити українців єдиним об’єднаним представницьким органом, усі українські партії утворили у Львові Загальну Українську Раду на чолі з авторитетним парламентським діячем Костем Левицьким. Проголосивши, що «перемога австро-угорської монархії буде й нашою перемогою, і чим більшої поразки зазнає Росія, тим ближчою буде година визволення українців», Рада закликала всіх українців боротися за конституційну Австрію (їхнього найбільшого друга) проти самодержавної Росії (найзапеклішого ворога). Незабаром Рада висунула ідею створити всеукраїнський військовий загін. На неї відгукнулося понад 28 тис. національне свідомих юнаків, багато з яких належали до організацій «Січ», «Сокіл» і «Пласт». Стурбовані можливістю виникнення великих українських військових загонів, впливові поляки у Відні зробили так, щоб на службу до Українського легіону (пізніше цю назву змінили на Українських січових стрільців) прийняли лише 2,5 тис. чоловік. Це було перше українське військове формування того часу. Величезна більшість інших українців, які служили Габсбургам, включалися в регулярні австрійські підрозділи.

Соціалісти, котрі виїхали з Російської України, також утворили у Львові політичну організацію, яка мала бути представником їхніх співвітчизників, що перебували під царською владою. Важливою, ба навіть історичною рисою цієї організації на чолі з Володимиром Дорошенком, Андрієм Жуком, Мар’яном Меленевським, Олександром Скоропис-Йолтуховським та Миколою Залізняком, що називалася Союзом визволення України, було те, що вона першою серед українських організацій проголосила своєю метою утворення самостійної української держави. Для досягнення цієї мети СВУ вирішив співпрацювати з Німеччиною та Австрією проти Росії.

Але, ледве згуртувавшись, ці організації були змушені тікати до Відня від наступаючої російської армії, яка на початку вересня прорвала австрійську оборону й окупувала велику частину Східної Галичини. Ця поразка австрійців мала страшні наслідки для українців Галичини. Шукаючи причини своїх невдач, австро-угорське командування охоче повірило звинуваченням польської адміністрації провінції в тому, що такою причиною стала «зрада українців», котрі нібито таємно симпатизували й допомагали росіянам. У результаті відступаючі габсбурзькі війська, насамперед угорські частини, розпочали кампанію терору проти українського населення. Спочатку русофілів, а згодом і взагалі українців цілими сотнями заарештовували й страчували без суду. Тисячі гнали до Австрії й там кидали до концентраційних таборів. Найсумнішою славою серед них користувався Телергоф, де в жахливих умовах тримали 30 тис. русофілів та українофілів, які тисячами гинули від хвороб. Згодом у віденському парламенті вибухнув скандал навколо такого ставлення до австрійських громадян, і в 1917 р. цей та інші концтабори було наказано закрити [5, c. 171-172].

Незавидна доля спіткала також галицьких українців, котрі потрапили під російську окупацію. Царський уряд швидко дав зрозуміти, що він не вважає Східну Галичину якимсь новим і тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз’єднується з матір’ю-Росією». Потім він взявся за втілення в життя міфу про «російськість» Галичини. Генерал-губернатором було призначено графа Георгія Бобринського (брата впливового російського консерватора, що здавна виступав за захоплення Галичини), який одразу розпочав загальний наступ на український рух, або «мазепинство», як його називали царські чиновники. Його з ентузіазмом підтримали русофіли; такі їхні лідери, як Володимир Дудикевич, Семеон Бандасюк та Юліан Яворський, спочатку повтікали до Росії, а тепер поверталися разом із переможними російськими арміями. Русофіли виявляли й видавали українських діячів ( аналогічно тому, як останні видавали перших австрійцям кількома тижнями перед тим), яких заарештовували й депортували вглиб Росії. Росіяни переслідували українофілів, австрійці піддавали репресіям русофілів, а роздерті ідеологічними суперечками галичани видавали й тих, і тих ворогові — все це ще більше погіршувало й без того сумну долю українців.

За наказом царських властей було закрито всі українські культурні установи, кооперативні й періодичні видання. Вводилися обмеження на вживання української мови й робилися спроби впровадити в школах російську мову. Особливо масивних атак зазнала греко-католицька церква — цей символ західноукраїнської самобутності. До Росії вивозили сотні греко-католицьких священиків, а натомість ставили православних попів, що схиляли селян до православ’я. Заарештували й вивезли до Суздаля митрополита Андрея Шептицького, який відмовився рятуватися від росіян утечею. Безстрашна поведінка митрополита протягом усієї війни надихала його земляків і значно сприяла дальшому зростанню його популярності. Але не встигли росіяни остаточно здійснити всі свої плани, як австрійці пішли у контрнаступ і до травня 1915 р. відвоювали більшу частину Східної Галичини. Відступаючі царські війська взяли заложниками кілька сотень провідних українських діячів, а також евакуювали тисячі людей, включаючи багатьох русофілів, ролі яких в українській політиці тепер Прийшов кінець.

Ставлення росіян до галицьких українців, яке відомий російський політик Павло Мілюков розцінив у своєму виступі в Думі як «європейський скандал», являло собою, продовження політики уряду щодо українського руху в Російській імперії. З вибухом війни було закрито майже всі українські організації та газети. Коли у 1916 р. загальновизнаний провідник українців Михайло Грушевський повернувся до Києва, його заарештували й вислали на північ Росії. Царський міністр закордонних справ Сергій Сазонов з неприхованим задоволенням казав: «Тепер настав слушний момент, щоб раз і назавжди позбутися українського руху». Однак після катастрофічних втрат у 1915 р. самовпевненість царського уряду дещо підупала, й він трохи пом’якшив тон. У Російській імперії знову обережно починали працювати українські кооперативи, книгарні, наукові товариства, а також кілька газет. Відновила свою координаційну діяльність напівтаємна українська політична організація ТУП, тобто Товариство українських прогресистів, поширюючи агітацію за конституційне правління в імперії та автономію для України [3, c. 164-166].

Тим часом у Відні, по австрійський бік фронту, у травні 1915 р. зібралися українські політичні діячі та відновили свій представницький орган — Загальну Українську Раду. В міру того як війна дедалі більше виснажувала Австро-Угорщину, чимраз сміливішими ставали вимоги народів імперії, серед них і українців. Так, Загальна Українська Рада оголосила своєю метою незалежність Російської України, котру, як вона сподівалася, завоюють австрійці, а також широку автономію для Східної Галичини та Буковини. Проте коли-у 1916 р. Відень пообіцяв полякам ще більшу владу в Галичині, Рада на знак протесту саморозпустилася. Надалі західноукраїнські інтереси представляв український клуб віденського парламенту на чолі з Євгеном Петрушевичем.

У Відні також діяли східноукраїнські емігранти з Союзу визволення України, яких фінансове підтримували німці та австрійці. Ця організація вирядила представників у багато європейських столиць для пропаганди справи української незалежності. Хоч це й не дало відчутних результатів, але робота СВУ з сотнями тисяч полонених українців, 50 тис. із яких перебували у спеціальних таборах, не лише підносила національну свідомість солдатів, а й привела до створення так званих Сірожупанної та Сйньожупанної дивізій, що згодом боротимуться за українську справу. Відтак із продовженням війни не викликало сумніву, що українці, як і інші народи, неухильно стають дедалі заповзятливішими у здійсненні власних цілей і щораз менше проймаються долею імперій, які протягом століть панували над ними.

У 1917 р. воюючі сторони опинилися на грані виснаження. Та особливої гостроти досягла напруженість у Росії, де тягар тотальної війни подвоював недоліки відсталого, прогнилого й негнучкого режиму збанкрутілого царя Миколи II. З усіх учасників війни Росія зазнала найтяжчих утрат — понад 8 млн. чоловік убитими, пораненими та полоненими. Це викликало широке невдоволення, оскільки часто пояснювалося недбалістю й помилками з боку призначених царем бездарних командирів. Водночас через корумпованість і малоефективність російського чиновництва та промисловців сотні тисяч солдатів посилалися проти ворога, інколи не маючи навіть рушниці з набоями.    Війна та прорахунки уряду призвели до ще більшої кризи в усьому суспільстві. З мобілізацією на військову службу близько половини працездатних чоловіків зменшилося виробництво продуктів і промислових виробів, різко зросли ціни. Голод став звичайним явищем, особливо серед жителів міст, розгорталися страйки, у народі зростало розчарування [7, c. 186-189].

2. Політичні течії і партії в умовах війни

З початком Першої світової війни як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася активна пропагандистська кампанія, що ставила на меті завуалювати її загарбницький та хижацький характер. Урядові кола обох сторін, звертаючись до народних мас, запевняли, що захищають насамперед національні інтереси. Хід війни досить швидко засвідчив брак не тільки організаційної єдності українського національного руху, а й відсутність спільних для різних політичних течій ідейних і стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох боків лінії фронту, що простягнувся між двома «тюрмами народів», поспішили висловити свою цілковиту лояльність до власних монархій.

Демонструючи свою довіру й прихильність до царизму, українські політичні діячі підтримали його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Наприклад, до Спілки земств і міст Південно-Західного фронту входили Д. Дорошенко, А. В’язлов, А. Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували своїм коштом приватні лазарети для поранених воїнів. Там навчали грамоти, різних ремесел, поширюючи серед військових партійні ідеї. Не лише керівництво ТУП, а й Спілка та УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов’язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити Російську державу. У 1916 році С Петлюра вступив до Земської спілки й був призначений помічником уповноваженого цієї організації на Західному фронті.

З початком війни москвофіли-емігранти з Галичини організували в Києві «Карпаторуський визвольний комітет», лідера якого В. Дудикевича навіть прийняв цар Микола II і мав з ним розмову. Члени цього комітету закликали галицьких українців усіляко сприяти російській армії, зустрічати її як армію-визволительку від австрійського ярма.

Проте царський уряд не довіряв українцям, небезпідставно підозрюючи їх у зв’язках з певними колами ворожих центральних країн, особливо Австро-Угорщини. Тому під час війни він ще пильніше стежив за розвитком українського патріотичного руху, посилив репресії проти його лідерів, громадських і політичних організацій. У цей період були закриті «Просвіти», українські видавництва, фактично знову заборонено книгодрукування українською мовою, чимало відомих національних діячів заслано у віддалені райони країни. Окупувавши Галичину, царські чиновники планували назавжди покінчити з «мазепинством».

З початком Першої світової війни всі українські партії Західної України вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу.

Для згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію на початку серпня 1914 року у Львові була створена Головна українська рада на чолі з К. Левицьким. Вона мала довіру народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість.

Головна українська рада маніфестом від 3 серпня 1914 року закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. За ініціативою Головної української ради протягом серпня 1914 року була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії. Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у військових лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося 30 тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2,5 тис. вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісареві Францу-Йосифу.

Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 вересня 1914 року вони створили у Львові Союз визволення України (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, які за часів реакції виїхали за межі Росії. Серед них були В. Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін.

Вони поставили собі за мету створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю з Німеччиною та Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені в друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 року.

Головні завдання Союзу визволення України, на думку його керівників, були:

• створення національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення;
• підготовка українського національного конгресу;
• захист інтересів українського народу перед урядами держав-учасників війни й під час проведення міжнародних конференцій.

Відповідно до платформи Союзу самостійна Україна мала стати конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними та релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. Себе Союз визволення України вважав речником інтересів Великої України перед центральними державами та їхніми союзниками й зародком майбутнього українського уряду.

У Відні Союз визволення України та Головна українська рада об’єдналися в Загальну українську раду, яка ставила собі за мету боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з’єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини.

Таким чином, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях провідні українські сили з початком Першої світової війни підтримали свої уряди, проте в обох випадках (крайні праві в Галичині та крайні ліві в Східній Україні) відкрито стали на бік протилежної сторони. Виняток становила хіба що рада київського Товариства українських поступовців, яка у вересні 1914 року ухвалила постанову про те, що українці мають дотримуватися нейтральної позиції щодо війни. Зрозуміло, що така позиція української інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Однак поразка російської армії в 1915 році дещо пом’якшила ставлення урядових кіл до українства.

3. Переслідування українського національно-визвольного руху. Головна Українська Рада. Українські Січові стрільці

Січові Стрільці  — одна з найкращих регулярних формацій Армії УНР у 1917—1919, яка мала різні форми організації: Галицько-Буковинський Курінь Січових Стрільців, 1 Курінь СС, Полк СС, Окремий загін СС, Дивізія СС, Осадний корпус Січових Стрільців, Корпус СС, Група СС.

Перший раз назва «січові стрільці» була використана під час Першої світової війни при формуванні у Австро-Угорщині військових підрозділів з галичан (ядро їх становили активісти довоєнного січового, сокільського і пластового руху).

Першим успіхом Легіону УСС була перемога на горі Маківці 29 квітня — 3 травня 1915. Далі він визначався в боях під Болеховом, Галичем, Завадовом і Семиківцями.

З літа 1915 УСС окопалися над р. Стрипою; там, у Соснові і на Веселій, перебували до серпня 1916. Далі у складі 55-ої дивізії обидва курені перетворено на полк УСС (командант отаман Г. Коссак, з листопада 1916 — підполковник Антін Варивода), у серпні 1916 Легіон переведено під Бережани, де він окопався на горбі Лисоня. У серпневих, а також вересневих боях за Лисоню полк УСС втратив з 44 старшин — 28 і близько 1 000 рядових убитими, пораненими і полоненими і на 30 вересня 1916 нараховував ледве 9 старшин і 444 стрільців. Тоді його переформовано на курінь і командування над ним перебрав полковник Франц Кікаль (17.03. — 01.07.1917). На фронті під Кирлибабою була відокремлена Гуцульська сотня УСС під командуванням поручника Омеляна Левицького.

Удруге відчутних втрат легіон УСС зазнав на початку липня 1917 в бою під Конюхами, під час т. зв. офензиви Керенського, коли в полон попав майже весь Легіон УСС. (Від полону врятувалося близько 400 старшин і стрільців). З них, з Гуцульської сотні і доповнень з Коша УСС зформовано новий курінь УСС, який здійснив похід до р. Збруча, а в лютому 1918 вирушив у похід на Україну з австрійською окупаційною владою, був розташований на Херсонщині і приділений окупаційною владою до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа (полковника Василя Вишиваного). Куренем командував до Збруча Дмитро Кренжаловський, після нього отаман Дон-Мирон Тарнавський (жовтень 1917 — 08.01.1918) і сотник Осип Микитка (08.01. — жовтень 1918) (до Листопадового чину).

На початку жовтня 1918 формацію УСС переведено з Херсонщини на Буковину. Під час українсько-польських боїв за Львів Легіон УСС прибув до Львова щойно 3 листопада і вже не зміг змінити бойової ситуації в місті.

Далі Легіон УСС входив до складу групи «Схід» УГА і в січні 1919 був переформований на 1 бригаду УСС в складі одного, пізніше двох полків піхоти УСС, кінної сотні УСС, гарматного полку УСС і допомогових відділів. Командантом 1 бригади УСС був отаман Осип Букшований.

Поповнені українцями з російської армії, УСС зформували в Києві у листопаді 1917 Галицько-Буковинський курінь Січових Стрільців (СС), який згодом розгорнувся в полк СС, а далі в корпус і групу СС, що були однією з найкращих формацій української армії.

Таким чином завдяки ініціативі передових кіл галицько-українського суспільства, насамперед молоді, в Україні на початку ХХ ст. було відновлено національне військо — леґіон Українських Січових Стрільців. Воно мало стати наочним доказом живучості ідеї української незалежності та нерозривності її з величною державницькою думкою Володимира Великого, Ярослава Мудрого, Богдана Хмельницького, Івана Мазепи; відкривало нову сторінку змагань українського народу за волю. Самою назвою Українські Січові Стрільці ніби зв’язували себе зі славними традиціями Запорізької Січі, вперше за довгі роки перебираючи святі обов’язки захисту прав свого народу. Незважаючи, що УСС, стаючи до боротьби, змушенi були змиритися з певною регламентацією своїх дій австрiйською владою — то був тодi єдиний шлях до створення українського вiйська (становлення козацтва також вiдбувалося в умовах чужої держави), — це зовсiм не означало, що стрiлецтво буде вiдстоювати чужi йому iнтереси. Першим доказом того, що з початку свого iснування УСС стояли на позицiї боротьби за Українську державу, а не за австрiйськi iнтереси, стала їх вiдмова приймати присягу на вiрнiсть габсбурзькiй династiї. I хоча в цьому випадку стрiльцям не вдалося здiйснити задумане, сам факт вiдмови став нарiжним каменем у фундаментi стрiлецької iдеологiї. Iдейний шлях, який започаткувало передвоєнне стрiлецтво, i який пiдтримали стрiльцi у Стрию, раз i назавжди визначив прiоритети Українських Січових Стрільців.

Отже, довоєнний стрілецький рух отримав своє органічне продовження в діяльності леґіону Українських Січових Стрільців у роки Першої світової війни, а згодом і київських Січових Стрільців у ході національної революції 1917-1921 рр. Крім єдності стрілецької ідеології та спільності історичної назви, всі три формації УСС об’єднували ще й люди, що їх творили: основні кадри ідейного, організаційного та фахового старшинського складу леґіону УСС вийшли з передвоєнних стрілецьких товариств; без традиції й досвіду УСС неможливо уявити собі появи київських СС. Серед них Іван Чмола, Роман Дашкевич, Федь Черник, Роман Сушко, Василь Кучабський, Василь Семець та багато інших.

Висновки

В наш час постає багато питань щодо першої світової війни і її відношення до нас, українців. Потрібно підкреслити, що залежно від відповіді на ці питання залежить наше ставлення до багатьох інших процесів, зокрема тих, які безпосередньо пов’язані з процесом сучасного державотворення.

Велика Перша світова війна мала колосаль­не соціально-економічне і епохальне загальноісторичне значення. Наслідками війни і мо­гутніх революційних катаклізмів стали розпад імперій Романових, Гогенцоллернів і турецьких султанів, почався незворотний процес руйнування колоніальних держав — Великої Британії і Франції, на історичну арену вийшли нові держави: Австрія, Угорщина, Польща і Фінляндія, Чехословаччина і Югославія, Ра­дянська Росія і Українська Народна Республі­ка, держави Прибалтики, Кавказу, Близького і Середнього Сходу.

Мирні договори, укладені державами-переможницями з Німеччиною та її союзниками в 1919 р., створення Ліги націй і угоди, підпи­сані в 1921-1922 рр. у Вашингтоні, зафіксува­ли нове співвідношення сил у Європі, Африці й на Далекому Сході.

Перша світова війна поклала початок глибоким змінам у житті суспільства, які повністю проявили себе у часи революції, а їх віддалений відгомін відчувався впродовж усього ХХ століття. Перш за все, війна поставила українські землі у центр великих геополітичних змін у Центральній і Східній Європі, які завершилися аж з розпадом соціалістичної системи і Радянського Союзу у 1989-1991 рр. Від самого початку боїв літом 1914 р. українські землі стали одним із основних воєнних театрів на східному фронті, де у боротьбі зійшлися два старі супротивники – Австро-Угорщина й Німеччина з одного боку, та Росія, з іншого. Без перебільшення можна сказати, що Україна з її багатими людськими і природними ресурсами була одним з найбільш головних виграшних призів для кожного з них.

Розділена між двома головними суперниками в цій війні, Україна була дуже зруйнована і була полем запеклої битви. Близько 3 мільйонів українців воювали у складі російської армії, а 250 тисяч — цілком на боці австрійської армії. кілька кровопролитних боїв відбувалося в Галичини. західних українці, вважаючи, що Росія більш небезпечний, ніж Австрія, підтримали віденське уряд в це війні. Вони сподівалися включити всю в склад Австрії та домогтися для неї прав широкої автономії.

Список використаної літератури

1. Алексєєв Ю. Історія України: Навчальний посібник/ Юрій Алексєєв, Андрій Вертегел, Віктор Дани-ленко,. — К.: Каравела, 2007. — 254 с.
2. Білоцерківський В. Історія України: Навчальний посібник/ Василь Білоцерківський,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Центр учбової літератури, 2007. — 535 с.
3. Бойко О. Історія України: Навчальний посібник/ Олександр Бойко,. — 3-тє вид., випр., доп.. — К.: Академвидав, 2004. — 687 с.
4. Губарев В. Історія України: Довідник школяра і студента/ Віктор Губарев,. — Донецьк: БАО, 2005. — 622 с.
5. Історія України: Навчальний посібник/ М. О. Скрипник, Л. Ф. Домбровська, В. М. Красовський та ін.; Під ред. М. О. Скрипника; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т. — К.: Центр навчальної літератури, 2003. — 366 с.
6. Кормич Л. Історія України: Підручник/ Людмила Кормич, Володимир Багацький,; М-во освіти і нау-ки України. — 2-ге вид., доп. і перероб.. — К.: Алерта, 2006. — 412 с.
7. Котова Н. Історія України: Навчальний посібник/ Наталія Котова,. — Харків: Одіссей, 2005. — 413 с.
8. Лановик Б. Історія України: Навчальний посібник/ Богдан Лановик, Микола Лазарович,. — 3-е вид., виправлене і доп.. — К.: Знання-Прес, 2006. — 598 с.
9. Олійник М. Історія України: Навчальний посібник для судентів дистанційної та заочної форм навчання/ Микола Олійник, Іван Ткачук,. — 3- вид., виправлене та доповнене. — Львів: Новий Світ-2000, 2007. — 262 с.
10. Чуткий А. Історія України: Навчальний посібник для студ. вищих навч. закладів/ Андрій Чуткий,; Міжрегіональна академія управління персоналом . — К.: МАУП, 2006. — 345 с.