Вступ

Актуальність теми. Реформування освітньої галузі передбачає перехід сучасної освіти від авторитарної до особистісно орієнтованої моделі, тому вимоги до професійних рис майбутнього офіцера змінюються та зростають. Метою осо-бистісно орієнтованої освіти є підтримка й розвиток людини, створення для неї умов опанування самовдосконаленням та самореалізацією на різних етапах, у різних сферах життєдіяльності.

Самореалізацію особистості як цілісний процес становлення людини на своєму життєвому шляху почали досліджувати такі вчені, як Л. Виготський та С. Рубінштейн, а плідно продовжили це вивчення І. Бех, Л. Божович, В. Давидов, Д. Ельконін. Педагогічні аспекти самореалізації як активної пізнавальної та творчої діяльності у нових умовах освітнього процессу розробляють В. Андреєв, І. Зязюн, І. Іванов, В. Лозова, С. Сисоєва, О. Савченко, Н. Тарасевич, Н. Щуркова та ін.

Метою роботи є дослідження використання терміну «самореалізація» у вітчизняній і зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній і іншій суспільно-науковій літературі.

Проблема самореалізації особистості висувається на перший план в умовах гуманізації та гуманітаризації суспільства й освіти, яка розглядається як безперервний процес, що сприяє зростанню особистості, який створює умови для її саморозвитку та професійної самореалізації. Виявлення цінностей освіти означає, що необхідно, перш за все, піклуватися про роль освіти в долі кожної окремої людини для виховання активної в професійній діяльності особистості, вільної у своєму виборі, відповідальної, гнучкої, здатної знайти шляхи до втілення свого призначення в житті, вирішувати різні задачі, що виникають на життєвому шляху.

1. Творча самореалізація особистості як наукова проблема

У сучасних умовах у якісно новому аспекті розглядається проблема розвитку і використання людського потенціалу, висуваються вимоги до ініціативності та самостійності людини, викликані, перш за все, змінами, що відбуваються в суспільстві, а тому дослідження педагогічних умов творчої самореалізації курсантів є на сьогоднішній день актуальним питанням.

Термін «самореалізація» використовується у вітчизняній і зарубіжній психологічній, педагогічній, філософській, соціологічній і іншій суспільно-науковій літературі. У загальнонаукових дослідженнях, перш за все загальнофілософських, даний термін використовувався як у межах діалектичної філософії, так і з метафізичних позицій. Але у вітчизняній психологічній, соціологічній, педагогічній, філософській і іншій довідковій літературі (енциклопедіях, словниках) дефініції цього терміну відсутні. Не наводяться вони і у великих енциклопедіях і тлумачних словниках російської та української мови.

Поняття самореалізації особистості є одним з центральних понять філософії і психолого-педагогічної науки. Майже всі дослідники означеної проблеми погоджуються з тим, що з усіх категорій, які характеризують самостійність особистості, її активність, цілісність, сутнісні сили, найбільш значущою є категорія «самореалізація», або «самоактуалізація».

Творчість — діяльність людини, спрямована на створення якісно нових, невідомих раніше духовних або матеріальних цінностей (нові твори мистецтва, наукові відкриття, інженерно-технологічні, управлінські чи інші інновації тощо). Необхідними компонентами творчості є фантазія, уява, психічний зміст якої міститься у створенні образу кінцевого продукту (результату творчості).

У сучасних соціально-гуманітарних науках можна виділити, по меншій мірі, три рівні аналізу проблеми самореалізації особистості. На найбільш загальному, філософському рівні вирішуються питання про сутність людини, про сутність процесу самореалізації. Об’єктом вивчення на цьому рівні є людина та людство загалом.

На психологічному рівні аналізуються особистісні якості та конкретні зовнішні умови, які дозволяють особистості продуктивно самореалізо-вуватися, вивчається мотиваційна основа самореалізації та зворотній вплив об’єктивної та суб’єктивної ефективності самореалізації на особистість і діяльність суб’єкта (його самооцінку, психологічний вік, картину життєвого шляху, світогляд тощо). На цьому рівні об’єктом аналізу постає окремий індивід з його зв’язками і відносинами з іншими індивідами та з суспільством взагалі. Самореалізація може розглядатися в трьох аспектах: як потреба, як діяльність та як об’єктивний і суб’єктивний результат цієї діяльності.

У педагогіці самореалізація визначається як одна з цілей педагогічного процесу, і полягає в допомозі особистості реалізувати свої позитивні можливості, розкрити здібності і задатки. Самореалізація є результатом виховання особистості. Проблема самореалізації особистості розглядається педагогами в основному в контексті проблем професійного самовдосконалення, самовиховання, самовизначення, самоосвіти і т. д.

Поняття самореалізації особистості є одним з центральних понять філософії і психолого-педагогічної науки. Майже всі дослідники означеної проблеми погоджуються з тим, що з усіх категорій, які характеризують самостійність особистості, її активність, цілісність, сутнісні сили, найбільш значущою є категорія «самореалізація», а близькою до неї є категорія «самоздійснення» індивіда.

Термін «самореалізація» (selfrealization) вперше наведено в словнику з філософії й психології, виданому 1902 р. в Лондоні: «Самореалізація – здійснення можливостей розвитку» [1, с. 35]. Таке визначення відповідає доктрині, згідно з якою найвищим кінцевим результатом розвитку людини є її самореалізація або самоздійснення. Водночас в Оксфордському словнику подано дещо інше визначення цієї категорії: «Самореалізація – це реалізація власних зусиль людини, можливостей розвитку «Я».

За визначенням філософського словника термін «самореалізація» трактовано як «процес покладання-здійснення людиною свого «Я» у світі. Самореалізація передбачає найоптимальнішу для конкретної людини взаємодію сутнісних сил, розгортання яких є мірилом людинотворчого потенціалу конкретно-історичних типів соціуму й культури. Вона невіддільна від усвідомлення людиною самої себе, хоча й не вичерпується останнім, містить неусвідомлене» [2, с. 564].

У психологічному та психоаналітичному словнику подано таке визначення: «Самореалізація – це збалансоване та гармонійне розкриття всіх аспектів особистості; розвиток генетичних та особистісних можливостей» [3]. У психологічному словнику за загальною редакцією П. Горностая і Т. Титаренко цей термін розглянуто в декількох значеннях, а саме:

1) здатність людини об’єктивувати багатство власного внутрішнього світу у будь-якій формі діяльності (праця, гра, пізнання, спілкування тощо);

2) процесс здійснення (перетворення) здібностей та особистісних потенцій (планів та установок) як у власній діяльності, так і в іншій людині; 3) прагнення розвивати сильні сторони власної особистості [4].

У соціально-психологічному аспекті дослідники Л. В. Сохань, В. О. Тихонович, І. О. Мартинюк, В. Н. Маркін проблему самореалізації особистості розглядали з позиції вищих суспільних інтересів, як мету соціальної перебудови суспільства, у якому б певне місце відводилося людині. Наприклад, Л. В. Сохань, В. О. Тихонович, І. О. Мартинюк, обґрунтовують критерії та принципи розумної побудови життя, механізми і способи самореалізації [5].

І. О. Мартинюк, характеризуючи самореалізацію як постійний процес руху до нових цілей, пошуку нових шляхів і можливостей розкриття себе як особистості, дає наступне визначення досліджуваного феномену, – це «процес (та результат) цільної життєдіяльності цілісної людини, що полягає в опредметненні всього комплексу індивідуальних здібностей та обдарувань і веде одночасно до перетворення його в суб’єкт життя» [6, с. 61].

У соціально-культурологічному напрямі проблему самореалізації особистості досліджували Н. В. Кленова, Л. Н. Коган, Н. І. Шаталова та інші. Описуючи проблему взаємозв’язку процесу індивідуальної самореалізації з завданням формування всебічно розвиненої людини в межах даного підходу, вони виходять з того, що «самореалізація, актуалізуючи потенціал особистості, є способом виявлення, процесом практично-діяльнісного здійснення її індивідуальності» [7, с. 85], і визначається як «свідомий процес розкриття і визначення тісних сил особистості в її багатогранній соціальній діяльності» [8, c. 27].

У психологічній літературі найбільш близьким до терміна «самореалізація» є поняття «самоактуалізація» та «само здійснення». Термін «самоздійснення» (self-fulfillment) у зарубіжних психологічних і філософських словниках частіше трактують як кінцевий результат самореалізації, цілковиту реалізацію можливостей особистості.

Складність визначення сутності поняття пов’язана з існуванням близьких понять (самоактуалізація, самореалізація, самоздійснення), які часто розкриваються «через захопленість значущою роботою» (А. Маслоу), через «справу», яку робить людина (К. Ясперс) [5]. В. Франкл визначає повноцінність людського життя через її здатність «виходити за межі самої себе», а головне – віднаходити нові смисли в конкретній справі (в професійній діяльності) і у всьому своєму житті [6]. І. Кон, міркуючи про самовизначення і самореалізацію, пов’язує їх із справою, що виконується, з діяльністю, стосунками з оточенням, із спілкуванням.

Значне місце в дослідженнях проблеми самореалізації особистості належить психолого-педагогічним концепціям, в яких аналізуються компоненти процесу самореалізації особистості.

Так, Л. С. Левченко, характеризуючи процес особистісного росту, визначає самореалізацію як «свідомий процесс розгортання і зростання сутнісних сил людини – її творчих здібностей, умінь, потреб, мотивів, життєвих цінностей. Така реалізація відбувається шляхом розв’язання суперечностей між «Я»-ідеалом і «Я»-реальністю»; як «усвідомлений виконавчо-результативний процес саморозвитку: самоосвіти, самовиховання, саморегуляції, самооцінки» [1].

Таким чином, погоджуючись з думкою Л. С. Левченко, вважаємо, що самоактуалізація – це частина процесу самореалізації, що перш за все передбачає визначення індивідом мети життєдіяльності, досягнення якої можливе лише тільки за умови сформованості емоційно-вольової та інтелектуальної сфери особистості.

Процес самоактуалізації неможливий без усвідомлення та визначення індивідом мети, яка є однією з найважливіших структурних ланок механізму самореалізації, оскільки, саме мету можна вважати відправним моментом формування ставлення індивіда до своєї життєдіяльності. З усвідомленням мети пов’язаний процес самопізнання людиною самої себе.

Тому, для особистості, як суб’єкта життєдіяльності, що мислить та діє, важливим є не тільки те, що вона хоче, але й те, що вона може, на що здатна, тобто усвідомлення мети неминуче пов’язане з процесами самоспостереження, самоаналізу, самоконтролю та самооцінки індивіда. Тобто в процесі самопізнання визначається рівень сформованості емоційно-вольової та інтелектуальної готовності для практичного втілення означених життєвого проекту і мети. Для того, щоб людина могла самореалізуватися, їй необхідно знати власні можливості, власні здібності, причому не просто їх наявність, але й рівень сформованості. Ось чому процес самопізнання набуває значущості.

Процес самопізнання «знаходиться в органічній взаємодії» з особистісною самореалізацією [2, с. 95]. Цей взаємозв’язок проявляється в аналізі попередніх поглядів на самого себе з подальшими їхніми проявами, у відкритті нових можливостей, невикористаних резервів, тобто, більш глибокого і повного пізнання особистістю самої себе. Результатом процесу самопізнання є – самооцінка, яка, водночас, діалектично пов’язана з самореалізацією. Завдяки оціночним процесам особистість коректує уявленням про себе, причому, змінює мету та зміст самореалізації.

Процес розгортання і зростання цих сутнісних сил особистості здійснюється у ході діяльності через самоактуалізацію – усвідомлене визначення індивідом мети життєдіяльності (Л. Левченко), самопізнання – самоспостереження, самоаналіз, самооцінка, самоконтроль (М. Бердяєв, Ю. Орлов) та саморозвиток – як накопичення теоретично-практичного досвіду (самоосвіта) і формування нових особистісних якостей (самовиховання) (Н. Бітямова, О. Кісельова, Л. Коган, М. Недашковська).

Вивчення самореалізації особистості як педагогічної проблеми передбачає аналіз різних підходів до визначення сутності поняття «самореалізація особистості». Зокрема, Н. Бабкіна розглядає самореалізацію особистості як процес поєднання особистості та об’єктивного світу, як результат людської діяльності, ознаками якої є спрямованість, мотиви, ціннісні орієнтації, вияв у різних сферах діяльності. Цікавим, на думку дослідника, є те, що потреба в самореалізації завжди захоплююча та безмежна. О. Газман також стверджує, що самореалізація особистості – це «розкриття людської природи». Водночас дослідник вважає, що самореалізація особистості є одним із основних структурних компонентів саморозвитку та охоплює постановку мети, оволодіння способами її досягнення та реалізацію задуманого.

Таким чином, порівняльно-зіставний аналіз концепцій вітчизняних та зарубіжних дослідників щодо проблеми особистісної самореалізації дозволяє охарактеризувати поняття «самореалізація особистості». Взявши за основу визначення цього поняття у дослідженні Л. Левченко, вважаємо необхідним поділити сутнісні сили людини на потенційні та спонукально-мотиваційні [5, с. 34].

Отже, вважаємо, що самореалізацію особистості можна розглядати як свідомий процес найбільш повного розкриття і зростання потенційних та спонукально-мотиваційних сутнісних сил людини, як процес самоствердження власного «Я», який передбачає самоактуалізацію, самопізнання, самоосвіту і самовиховання. 

2. Творчість як форма самореалізації особистості

Зв’язок між зовнішніми обставинами та творчим потенціалом людини здійснюється через самореалізацію. Збігаючись за своєю сутністю зі свідомою діяльністю людини, самореалізація виступає як її особливий суб’єктивний смисл. Вона охоплює весь шлях внутрішньої індивідуальної мети – від першої думки про неї до матеріального втілення. Самореалізацію не можна зрозуміти за окремим її актом. Це є процес і підсумок цілісної життєдіяльності людини, який полягає в опредметненні всього комплексу індивідуальних здібностей і веде до перетворення особистості на суб’єкта життя. Слід розрізняти поняття реалізації особистості та її самореалізації. Реалізація має місце завжди при будь-якій діяльності людини, коли об’єктивно опредметнюються її властивості. Процес самореалізації має місце при відповідних суб’єктивних переживаннях людини при виконанні діяльності, зумовленої не необхідністю, а власними інтересами, цілями.

Психологи розійшлись у підходах до трактування зв’язку між життєтворчістю й самореалізацію особистості. Один з підходів розглядає самореалізацію як мету й результат життетворчості (А. Маслоу).

На думку К.О. Абульханової-Славської, у процесі життєтворчості можна визначити дві стадії. Перша – це формування життєвої концепції, життєвого кредо, розробка стратегії життя, життєвих планів та програми. Друга – процес реалізації розробленого життєвого проекту. Таким чином, самореалізація є компонентом життєтворчості.

Стратегія життя – це ідеальна, ймовірна, динамічна модель свідомої побудови й здійснення особистістю свого життя з урахуванням життєвої перспективи, в якій знаходять відображення ключові життєві цілі особистості, суперечності між її суспільними і життєвими цілями, а також між цілями і реальними можливостями їх досягнення, фіксується життєва позиція і головна життєва лінія, визначається проекція наступного життєвого шляху особистості (К.О. Абульханова-Славська, 1991). Стратегія життя складається з трьох етапів:

1) вибір вирішального для людини напряму, способу життя, визначення головних цілей життя, етапів їх досягнення й послідовності цих етапів (задум життя);

2) вирішення суперечностей буття, досягнення життєвих цілей і планів;

3) процес творення особистістю цінностей свого життя (К.О. Абульханова-Славська).

Антоніо Менегетті розуміє стратегію життя дещо ширше – як стратегію пошуку, обгрунтування й реалізації своєї особистості через співвіднесення життєвих вимог з особистою активністю, цінностей – із засобами самоутвердження. Вона включає: розподіл часу життя; визначення набору ролей; кола спілкування та ін.

Стратегія життя мусить будуватись таким чином, щоб особистість могла оптимально виразити, реалізувати себе на етапі зрілості у період свого акме. Проблеми самореалізації особистості у період акме вивчає акмеологія, що бере свої витоки з праць Б.Г. Ананьева.

Для побудови стратегії життя воно повинно розкриватись людині як цілісність в єдності минулого, теперішнього та майбутнього.

Повнота самореалізації особистості залежить від обраної нею стратегії свого життя. Вирізняють наступні її моделі.

— Часткова (однобічна) самореалізація.

— Хибна (з порушенням правових, моральних, групових норм).

— Цілісна (розвиток і включення у життя всього потенціалу можливостей людини).

У разі реалізації першої моделі людина досягає успіхів у окремій сфері життя, на якій вона концентрує своє енергію. Життя за хибною моделлю – асоціальне. Критеріям суспільно бажаного відповідає третя модель, але зустрічається вона досить рідко.

Нереалізованість особистості має такі ознаки (І.Г. Єрмаков, Л.В. Сохань, В.О. Тихонович): втрата життєвих цілей і працездатності; невизначеність або хибність життєвих цілей, безпорадність при зіткненні з труднощами; псевдодіяльність, псевдоцінності, сурогатне життя.

Показники життєвої реалізованості: внесок у культуру, в історію; повнота та багатогранність самовираження особистості; міра задоволеності людиною ступенем, засобами, результатами своєї діяльності, тим, як склалось життя. 

Висновки

Творча самореалізація в стає невід’ємною умовою соціального прогресу суспільства. Новий підхід до взаємодії науки і виробництва передбачає необхідність якісного переосмислення сутності навчального процесу, зумовлює нові вимоги до змісту освіти, яка має сприяти розвитку творчої, культурної особистості. Особливу значимість набувають такі компоненти як формування досвіду творчої діяльності, емоційно-ціннісне ставлення до світу.

У контексті варіанту самореалізації моральна діяльність особистості – це не якість поведінки, не будь-які вчинки, узгоджені із загальнолюдськими цінностями, а дії, спрямовані на впровадження цих цінностей у суспільство. Це об’єктивація індивідуальних сутнісних сил, наприклад, у художніх творах, які сприяють поширенню загальнолюдських норм поведінки, розвитку моральної свідомості.

Самореалізація в естетичній діяльності передбачає художню творчість, об’єктивацію сутнісних сил особистості у витворах різних видів мистецтва, які спричинюють задоволення потреби в прекрасному та становлення естетичної складової суспільної свідомості.

Самореалізуючись у релігії, особистість поширює релігійне вірування, яке поділяє, за допомогою викладання конкретного віровчення або його творчої систематизації чи обґрунтування.

Специфічною складовою духовності виступає споконвічно притаманне людині прагнення осягнути істину як стосовно окремих сторін її буття, так і стосовно цілого. Останнім у духовній сфері займається філософія, яку різні автори визначають як світогляд, як методологію пізнання, як форму суспільної свідомості, як знання про світ в цілому, як науку про найзагальніші закони буття та свідомості. Для конкретності застосування термінів зауважимо, що філософія – це світогляд у певний момент, світогляд як результат процесу філософського мислення – філософствування. 

Список використаної літератури

1. Гречкосій Р. М. Творчість як самореалізація особистості в філософії Ф. Ніцше та Е. Фромма / Р. М. Гречкосій // Філософські обрії. — 2013. — Вип. 29. — С. 39-47.
2. Естетика: Навчальний посібник/ Авт. М. П. Колесніков, О. В. Колеснікова та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2003. – 204 с.
3. Естетика: Підр. для студ. вузів/ Л.Т.Левчук, Д.Ю.Кучерюк, В.І.Панченко; За заг. ред. Л.Т.Левчук. — К.: Вища школа, 1997[2000]. – 398 с.
4. Естетика: Підручник для студ. гуманітарних спеціальностей вищих навчальних закладів/ Л. Т. Левчук, В. І. Панченко, О. І. Оніщенко, Д. Ю. Кучерюк. — 2-ге вид., доп. і перероблене. — К.: Вища школа, 2005. — 431 с.
5. Ірдинєнко К. Етика і естетика: Курс лекцій для студ. усіх спец. / Луганський національний педагогічний ун-т ім. Тараса Шевченка. Кафедра культурології і кіно- , телемистецтва. — Луганськ : Альма-матер, 2004. — 52с.
6. Левчук Л. Основи естетики: Навч. посіб. для учнів 10-11 кл./ Лариса Левчук, Олена Оніщенко,. — К.: Вища школа, 2000. — 270 с.
7. Сморж Л. Естетика: Навчальний посібник/ Леонід Сморж,; Київський міжнародний ун-т. — К.: Кон-дор, 2005, 2007. — 333 с.