Вступ

Творчість О. М. Новицького справді можна віднести до «білих плям» в історії філософії. Адже досі вона не була предметом спеціальної наукової розвідки. Філософська спадщина мислителя не вивчена: за традицією, започаткованою ще Μ. Γ. Чернишевським, його твори можна було оцінювати, ніколи їх не читаючи. «Запеклий ворог матеріалізму», «ретроград», «апологет християнства та самодержавства», «компілятор», не вартий ніякої серйозної уваги, — таким постає О. М. Новицький у радянській історико-філософській літературі. Але того, хто хоча б трохи знайомий з його творами, ці поверхові, неадекватні і просто облудні оцінки задовольнити, звичайно, не можуть. Тим більше, що існують й інші — цілком протилежні відгуки про спадщину мислителя. У дожовтневий період, як побачимо далі, ім’я О. М. Новицького як науковця і як особи було у великій пошані, а його твори визнавалися такими авторитетними фахівцями, як Г. Шпет, Г. Флоровський, Д. Чижевський та ін., як значний внесок у скарбницю вітчизняної філософської культури.

В працях Орест Новицький багато уваги приділяє філософському обґрунтуванню держави, прав і свобод особи та ін. В записках, проектах законодавчих реформ Орест Новицький проявляє великі знання теорії держави і права, їх філософське обґрунтування, посилається на вчення філософів Заходу: Бентама, Блекстона, Гегеля, Монтеск’є, Сея та ін., вносить в їх ідеї свої корективи, створюючи власну політико-правову концепцію і її теоретичне обґрунтування. Походження держави пояснював договірною теорією. Кріпосне право називав безумовно суперечним природі людини, проголошував народ творцем конституції, а її саму визначає як фіксацію вимог, які народ висуває уряду та ін. Приділяє увагу проблемі поділу влади. Був послідовником і прихильником вчені філософів Заходу — Гегеля, Шеллінга, Канта та ін.

Творчий доробок та основні ідеї О. Новицького

Філософ високого професійного рівня, О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької класичної філософії, зробив спробу по-новому в російськомовній філософії підійти до осмислення її предмета, завдань та призначення, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку.

Насамперед О. Новицький зазначає, що в усіх народів з найдавніших часів наука була предметом поваги і похвали, здавна визнавали її особливим подарунком богів, а нині визнають її окрасою і кращим надбанням людського роду. Не такою щасливою була доля філософії. Серед торжества інших наук вона здавна була предметом більше нарікань, ніж похвали. Всі нарікання на філософію, доходить висновку Новицький, виникають тому, що широка громадськість (навіть освічені її представники) не бачать користі від неї і навіть визнають її шкідливою для релігії і держави. Все це відбувається тому, що в суспільстві не знають, що таке філософія, що вона вивчає, в чому полягає її призначення, а через незнання приписують невластиві їй функції. Відповідь на наведені питання лежить на поверхні самої філософії [1, c. 508-509].

Досить звернутися до неї і відразу можна побачити, що філософія є глибинною потребою нашого власного духу, породжуючись в якому вона запалює його новим баченням — світлом чіткої думки. Поширюючись на всі види буття, філософія обіймає всі предмети бачення, постає наукою наук, наукою про все. Це випливає з того, що свідомість, виступаючи із себе, обмежується сторонніми предметами і, відображуючись від них до себе, стає центром пізнання, а всі інші предмети розглядає як такі, що її оточують. Одне й друге відбиваються в нашій свідомості ідеально, а не реально, оскільки дійсне буття речей не залежить від пізнання. «Свідомість зарання бере дещо вище за себе і світу, в чому немає ні центру, ні кола, що є безконечним. Віддаючи собі звіт у предметах свого бачення, людина думці своїй підпорядковує власну думку. Саме тут народжується філософія і тут досягає своєї останньої межі».

Як науки про все змістом філософії є загальні форми і закони буття. «Вона, — наголошує Новицький, — є наука про все тільки в тому відношенні, що приводить до усвідомлення законів і основ всякого буття; вона є наукою наук тільки тому, що містить в собі умови умов, начала і форми всякого бачення. Вона виключає із своєї галузі все те, що в частковості своїй може бути підпорядкованим законам і формам буття: тільки ці форми і закони складають її істинний зміст, на який не можуть претендувати інші науки» (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. — К., 1837. — С. 22) [2, c. 350].

Виступаючи в сфері свідомості, в сфері філософствування, мислячий дух може звертатися до мисленного буття трьома головними здатностями: почуттями, пов’язаними з фантазією, розсудком і розумом. Найвищою з цих здатностей є розум, а предметом філософії постають усвідомлююче «Я», «не Я» — те, що усвідомлюється, і перша причина того і другого — світ людини і Бог. Вони даються нам у мисленні, а філософія і є наукою чистого мислення, тобто знання, для якого думка є перша і безумовна довіра, яку досвід послуговує хіба що тільки зовнішньою і заперечливою точкою, але істина якої не залежить від досвіду, тому що, навпаки, істинний досвід залежить від його відношення до думки. Цим чистим мисленням філософія відрізняється від усіх позитивних, емпіричних наук, прагне собою завершити їх, звести до єдності світосприйняття, повідомити їм цілісність, повноту, завершеність. Філософія дає думку будь-якому виду діяльності, визначає розуміння її сенсу і значення. Звідси її дійсне призначення для наук: розкривати розумову свідомість, давати думкам і поняттям простір, послідовність, стрункість.

З погляду О. Новицького, філософія як наука чистого мислення, що має справу із загальними формами і законами буття, не може взяти останніх безпосередньо з досвіду, їх спочатку розглядає наш розум в самих собі як власну природу споглядань, як закони єдності у власних ідеалах, як ідеї. Черпаючи пізнання всезагальних законів і форм буття із самодіяльності нашого розуму, з його ідей, філософія не відкидає участі інших сил душі. Навпаки, всі вони дають допомогу філософії, всі хочуть стати органами її віщування. Почуття надають філософії необмежене розмаїття природи і явищ нашого власного внутрішнього світу; розсудок створює для неї новий світ думок, які зводять все розмаїття явищ до двох головних начал — речовини і духу, але все це тільки для того, щоб розум освітив цей двоїстий світ своїм вищим світлом ідей і вніс в нього життя, єдність і гармонію. Філософія вимагає вічного, неперехідного, а вічне і неперехідне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, безграничного, а граничне відбивається в ідеях. Нарешті, філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. «Світ ідей, — робить висновок О. Новицький, — є батьківщина філософії. Там народжується вона, звідси вона черпає свої сили і являється в світ дивний як провісник горнего».

Чіткою і недвозначною є позиція О. Новицького щодо питання про корисність філософії, коли від неї вимагають обов’язкового практичного результату, певної вигоди. Він зазначає, що подібного роду користь має сенс лише як перше досягнення людини в боротьбі з ворожими силами природи. В цьому відношенні можна визнати роботу і прибуток як найголовніші чинники життя, визнати весь світ фабрикою, торговою біржею. Однак самостійний філософський погляд відразу відкриває нам те, що все корисне має сенс лише для досягнення вищих духовних цілей, бо ми живемо не для того тільки, щоб працювати, а працюємо, щоб жити, жити істиною, здійснювати істинні цілі нашого життя. Коли втрачається істинна межа життя, коли користь постає вищою за все і визнається мірою для оцінки і суджень про всі речі, тоді гине все високе і благородне в житті народу, вся енергія його духу. Винаходи парових машин, побудова залізниць, зазначає Новицький, стають тоді значно важливішим, ніж найзначніші відкриття в галузі науки, а невтомна турботлива людина промисловості, ніж подвиг самопожертвування для вищої ідеї життя. Там, де все вимірюється виключно користю, там немає і не може бути героїчних подвигів безкорисності, самопожертвування і загалом істинно великих характерів.

При розкритті історичного процесу Новицький виступав проти крайніх точок зору, пов’язаних з дослідженням людської історії. До таких він відносив як спробу будувати історію тільки за умоглядними ідеями та вічними законами світової ідеї, так і пошуки причин розвитку людства виключно в людських мотивах. На його думку, щоб розуміти історичний процес, потрібно правильно і точно відбити факти і обставини, мати вдалий знімок осіб, місцевості, часу, звичаїв, способів мислення, певного розвитку причин на тій основі, що веде до тих чи інших наслідків, цілей, засобів, дослідити найглибші ідеї і спонукання, які рухають народами, і ті елементи розвитку, які чиняться людством. Тільки за таких умов можливе правильне пояснення історії, розуміння її.

В поглядах на історію Новицький додержувався європоцентризму, вважаючи, що кінцевий розвиток всесвітньої історії зумовлюється Європою, хоч при цьому не заперечував ролі інших народів, вказуючи, що ті народи, які виконали свою роль в історії, не сходять з історичної арени. Ці народи можуть змішуватися з іншими або за певних умов знову відроджуватися і робити свій внесок у розвиток людства. Історію О. Новицький поділяв на два періоди: язичницький і християнський. Відповідно до цього виділяв і два основних періоди розвитку філософії впродовж її історії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання, в якому відкривається протилежність думки і буття, віри і знання) [3, c. 253].

Отже, щодо поглядів О. Новицького, то сприймаючи чи не сприймаючи їх, інтерпретації філософії як науки, її призначення, історико-філософського процесу, слід і сьогодні пам’ятати його слова: «Філософія сама є ніжна рослина, яка вимагає не тільки грунту для неї пристойного, але й атмосфери пристойної… Тільки там розкішно розвивається вона, цвіте і приносить плоди свої, де знаходить до себе увагу і співчуття, загальну прихильність і сприяння. Напроти того, вона скоро глухне серед загальних упереджень проти неї; передчасно занепадає світ її в байдужості до неї і мізерний плід її здається диким і несмачним без теплої сердечної участі в ньому. Це неодмінно: де загальна думка визнає філософію даремною, там вона і робиться нікчемною всупереч її власній природі» (Новицкий О. М. Об упреках, делаемых философии в теоретическом и практическом отношениях, их силе и важности. — С. 56—57) [4, c. 92].

Висновок

Узагальнимо  у стислому викладі ті основні постулати, на яких ґрунтується історико-філософська концепція Новицького. Виходячи з них, мислитель уявляє історію філософії у такому вигляді.

Вся історія філософії розпадається на дві половини:

1) філософія давньоязичницька (безпосередність свідомості, єдність мислення і буття);

2) філософія християнська (опосередкована свідомість, протилежність мислення і буття, знання і віри).

У філософії давньоязичницькій виділяються три періоди: 1) період давньосхідної філософії; 2) період грецької філософії; 3) період філософії александрійської.

Християнська філософія містить у собі: 1) філософію Отців Церкви, аравітян і схоластиків; 2) період філософії нової; 3) період філософії, що на нього чекають.

Ця схема наповнена у Новицького величезним конкретним історико-філософським матеріалом, «оживлена» визначними і маловідомими персоналіями, видатними вченнями і такими, що не залишили ніякого сліду в історії філософської думки. І скрізь філософія і релігія постають поруч, вболіваючи за спільну справу — «поступове здійснення ідеї людини».

Список використаних джерел

1. Бондар С. В., Вдовиченко Г. В., Кривда Н. Ю., Литвинов В. Д., Лісовий В. С.. Історія української філософії: підручник. — К. : Академвидав, 2008. — 624c.
2. Горський В. Історія української філософії: Навч. посіб.. — 4. вид., доп. — К. : Наукова думка, 2001. — 376с.
3. Огородник І. Історія філософської думки в Україні. Курс лекцій: Навч. посіб. для студ. гуманіт. спец. вищих закл. освіти — К. : Вища школа, 1999. — 544с.
4. Ткачук М. Орест Новицький як філософ та історик філософії. // Наукові записки НаУКМА. Серія: Філософія. – 1996. — №1. С. – 85-93