Вступ

Актуальність теми. Протиріччя, що накопичувалися, між Заходом і Сходом виливаються в кровопролитну й затяжну війну з важливими наслідками для всієї історії Європи й Азії. Це і є легендарна Троянська війна, що відбилася в багатьох документах також під іменами: Тарквінійська війна, Готська війна й т.д.

Троянська війна XІІІ століття н.е. розбивається на цілу серію окремих кровопролитних воєн, як це, властиво, і описано, наприклад, "античним" Гомером, середньовічним Прокопієм. На сьогоднішній день дуже мало робіт присвячених цьому періоду в грецькій історії, тому вивчення причин та наслідків Троянської війни є актуальним на сьогодні. Також важливою та актуальною проблемою є вивчення впливу Троянської війни на долю мікенської культури.

Троянська війна XІІІ століття, — умовно говорячи, між Сходом і Заходом, — фактично визначила подальші події в Європі й Азії на кілька сторіч. Відповідно до грецької традиції, війна коаліції ахейських царів під верховенством пана Мікен Агамемнона проти Трої, що закінчились поразкою Трої й узяттям її ахейцями. Відповідно до переказів, частина яких знайшла відбиття в поемах "Іліада" і "Одиссея", приводом до війни із Троєю послужило викрадення троянським царевичем Парисом дружини спартанського царя Менелая — Олени. Викликавши на допомогу царів грецьких держав, Менелай і його брат Агамемнон з більшим флотом відплили до берегів Троади. Протягом 10 років греки осаджували Трою й взяли місто, удавшись до хитрості (Троянський кінь). У воєнних діях, в основному, що складалися із двобоїв видатних уоїнів, прославилися в греків- ахейців Ахілл, два Аякс, Патрокл, Агамемнон, Одіссей і ін., у троянців — Гектор, Головком, Сарпедонт і Еней. Переказу про Троянську війну відбивають один з етапів проникнення греків у Малу Азію, що розпочались в 16 ст. до н.е. і усилились в 13 в. до н.е. (у зв'язку з ослабленням Хетської держави). Поразка троянців полегшила переселення частини ахейців у Малу Азію після їхнього витиснення із Греції дорійцями.

Якщо подивитися на карту, то неминуче звертається увага — Троя перебуває в причорноморських протоках на багатотисячному водному шляху із Причорномор'я убік Егейського й Середземного морів, та й назад. Індоєвропейці й інші народи, здатні до суднобудування й судноплавства, багаторазово пропливали тут приблизно із часів енеоліту. Потім треба пам'ятати скіфських дружин Плина й Сколопита, касків і хетів, ашуйців і інші північні етноси, які активно боролися за благодатні землі Передньої Азії.

Як пам'ятаємо, "народи моря" уперше досягли границь Єгипту в 1243 році до н.е. у царювання фараона Мернептаха. Серед них були й акайваша (ахейці), яких і відносять до активних учасників Троянської війни. За пізньоантичними римськими даними, біля, близько 1234 р. до н.е. відбувся бій скіфів з єгипетським царем Весозом, що бажав "змішати війною південь і північ". Інші античні автори називали царя скіфів того часу Танай (Танаис: так називався й Дон).

"Народи моря" (як потім по біблії Гог і Магог, князь Рош) виступили в союзі з лівійцями (индоевропейцами Північної Африки), підтримавши останніх під час їхнього нападу на Дельту в 1219 до н.е. , але були відбиті старими Мернептахом.

Близько 1200 року до н.е. "народи моря" стерли з особи землі Угарит. Близько 1190 до н.е. саме вони розтрощили й Нове царство хетів, звідси остаточно одна зі сторін Карнакского договору зникла. Єгиптові розв'язали руки.

Троянську війну нині відносять до періоду 1193 — 1183 р. до н.е.. Склад флоту греків і їхніх союзників під Троєю почасти відбиває й склад коаліції "народів моря" тої пори.

Корисний звід А.А.Немировського "Троя після Троянської війни" (Вісник Московського університету. Серія Історія. 1999, № 5.), в якій вчений вважає дискредитуючими питання багато версій учених.

Троянська війна зіставляється з ахейско-хетським конфліктом через Вилуси на початку XІІІ ст., або ахейсько-малоазіатсько-хетськими зіткненнями в Західній Малій Азії при Тудхаліасі ІV, або з навалами "народів моря"; землетрус, зруйнувавший Трою VІ, на тій підставі, що за землетруси "відповідає" Посейдон, порівняються то з посейдоновим спустошенням Троади при Лаомедонте, то із присвяченим Посейдону ж троянським конем, і т.д.

Він допускає, якщо " потенційно-історичний" ряд в епічному творі збіжиться з послідовністю подій, відомих по достовірних, сучасних подіях джерелам, це саме по собі стає істотним доказом репрезентативності названого ряду й дозволяє використовувати його в синтетичних реконструкціях.

Троянська війна ще раз показує, що з найдавніших часів навіть у середовищі одних індоєвропейців переговори могли дуже швидко перетворюватися у війни, а війни — спішно завершуватися переговорами й важливими для протиборчих сторін ритуалами.

Виходячи з того, що сказано вище, метою даної роботи ми визначили аналіз троянської війни в контексті міграційних процесів кінця ІІ тис до н.е.

Для досягнення даної мети були поставлені наступні завдання:

• аналіз джерел з даної проблеми;
• ознайомлення з історіографією проблеми;
• дослідження троянської війни в контексті міграційних процесів кінця ІІ тис до н.е.

Об’єктом дослідження являється цивілізація, яка існувала на території Малої Азії, біля узбережжя Егейського моря, недалеко від входу в протоку Дарданелли.

Предметом дослідженняє троянська війна в контексті міграційних процесів кінця ІІ тис до н.е.

Хронологічні рамкипраці обумовлені її метою. Вони охоплюють період від 1300 до 1200 рр. до н. е. Саме до цього періоду відноситься знаменита Троянська війна. Пізніше афіняни розграбували й зруйнували поселення.

Географічні межікурсової роботи обумовлені об’єктом, предметом, метою та завданнями дослідження. Вони співпадають в основному з територією Малої Азії, біля узбережжя Егейського моря, недалеко від входу в протоку Дарданелли.

Джерелами являються міфи та сказання, які донесли до нас античні автори – Гомер, Геродот, Плутарх, Діодом Сицилійський та ін., а також монографії та дослідження вчених, присвячені періоду існування мінойської цивілізації.

При виконанні курсової роботи був використаний порівняльно-історичний метод дослідження, до якого входять:

— діагностичний (зіставлення різних за жанром хронологічних джерел);

— синхронологічний (коли виділяється певна проблема і розглядається не в історичному, а в змістовому зіставленні).

Структура роботи: робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

1. ПРОБЛЕМА РОЗВИТКУ ТА ЗГАСАННЯ МІКЕНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ В ІСТОРИЧНІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Центром давньогрецької цивілізації була мікенська культура (1700—1200 р. до н.е.), створена греками-ахейцями, які прийшли на Балкани з долини Дунаю. Злившись з місцевим населенням, вони утворили нові культові ареали. Розкопки в Мікенах та в інших місцях Греції свідчать, що то був войовничий народ, засновник могутньої держави, яка розквітла в XV—XIII ст. до н.е. Існували й інші ахейські держави, що вели між собою безперервні війни.

Давні греки обожнювали природу. За їх уявленнями, у струмках жили наяди, в гаях — німфи, дріади і сатири, в скелях — ореади, в морях — нереїди і тритони, на небі — зірки і боги вищого рангу. Деяких рабів вони передавали начебто у власність богам. Існувало там і щось подібне до храмового господарства, колективна релігійна власність. Склався чималий пантеон богів: Зевс, Гера, Посейдон, Афіна, Артеміда.

Архаїчний етап в історії Давньої Греції тривав з VIII до VI ст. до н.е. В цей час давні греки колонізують північне узбережжя Егейського моря, узбережжя Чорного моря, південь Апеннінського півострова і навіть проникають на африканське узбережжя Середземного моря. Це активізувало розвиток ремісництва, землеробства, торгівлі. У VIII ст. до н.е. тут утвердився полісний лад, виникли міста-держави з розвинутими товарно-грошовими відносинами. З усіх полісів найрозвинутішими були Афінська і Спартанська держави.

Народ Афінської держави складався з чотирьох філ (племен). Кожна філа поділялася на три фратрії, а кожна фратрія на тридцять родів. Плем'я і рід були органами управління і релігійними общинами. Функції фратрії обмежувались шлюбами і реєстрацією народжень. Суспільне життя в полісах стає організованішим, у них формуються правові відносини.

Відомості про грецьку міфологію дійшли до нас у величезній кількості пам'ятників письмової літератури: художньої й наукової. Основними джерелами вивчення грецької міфології є "Іліада" і "Одиссея" Гомера. Міф у Гомера викладається як об'єктивне явище, сумнівів у реальності якого в автора не виникає. Інше відношення до міфології в Гесіода, що жили в період становлення грецької полісної системи й ідеології. Він збирає й зводить воєдино міфи й генеалогії богів, викладає космогонічну систему у зв'язку з історією походження богів ("Теогонія"), виявляючи більшу схильність до хтонічної міфології.

Гомер жив на межі IX-VIII ст. до н.е. Точних біографічних відомостей про нього не збереглося. За переказами, він народився на о.Хіос. Був сліпим мандрівним поетом. Йому приписують запис міфів про Троянську війну та створення поем «Іліада» і «Одіссея».

Гомер описує останні 41 день війни. Автор «Іліади» захоплено писав не лише про ахейців Ахілла і Патрокла, а й про їхніх ворогів-троянців – царя Пріама та воїна Гектора. Напівбог Ахілл після дев'яти років війни відмовився продовжувати боротьбу і передав свої обладунки найближчому другові Патроклу, який очолив ахейців і повів їх на штурм Трої.

Біля брами міста Патрокл зустрівся у двобої з троянським героєм Гектором, від руки якого і загинув. Це змусило Ахілла знову взятися за зброю. Він помстився за смерть свого друга – убив Гектора. Але сам недовго прожив після цього: отруйна стріла брата Гектора – Паріса, спрямована самим богом Аполлоном, наздогнала його. Гомер описав ці події, прославляючи не саму війну, а мужність, відвагу, силу, гідність та почуття обов'язку греків і троянців.

Продовженням оповіді про Троянську війну була «Одіссея» – опис казкових пригод царя о.Ітаки Одіссея. Десять років цей грецький герой воював з Троєю. Після взяття міста він вирішив повернутися додому, до Ітаки, але його мандрівка затяглася ще на десять років. Під час плавання він заблукав і потрапив на острів лотофагів, де, скуштувавши лотоса, втратив пам'ять і забув про батьківщину. Потім Одіссей відвідав острів циклопів. Із своїми товаришами він прийшов до печери одноокого велетня Поліфема, сина бога морів Посейдона, де і був захоплений чудовиськом. Лише завдяки кмітливості та хитрості Одіссея їм вдалося осліпити циклопа та врятуватися. Після цього Одіссей зі своїми товаришами відвідав острів бога вітрів Еола, боровся з племенем велетнів-людожерів, потрапив у володіння чаклунки Кірки, яка перетворила його супутників на свиней, побував у підземному царстві бога Аїда. Дивом стало те, що він лишився живим після зустрічі з потворами Сціллою та Харібдою. Через десять років поневірянь Одіссей під виглядом жебрака повернувся до Ітаки, де його чекала вірна дружина Пенелопа.

За казковими пригодами, описаними у поемах, ми бачимо життя, побут, вірування та ідеали давньогрецького суспільства. Тому «Іліада» та «Одіссея» є неоціненним історичним джерелом. У поемах Гомера, крім опису Троянської війни і пригод героїв, містяться цінні відомості про грецьке суспільство у початковий період панування дорійців. Тому в його творах не знайшли відображення досягнення Мінойської й Ахейської цивілізацій, немає опису величних палаців, не згадуються високоосвічені люди.

«Одіссея» та «Іліада». Це перші відомі нам грецькі літературні твори і, разом з тим, взагалі перші пам’ятки літератури в Європі. Вони настільки досконалі, що до цього часу стоять в ряду найбільших досягнень світової літератури і являють собою неперевершені зразки світової епічної поезії. Ці твори називають перлинами світової літератури, і недаремно сім грецьких міст сперечаються за честь вважатися батьківщиною великого Гомера. Вони є свого роду кодексом моралі, яка утвердилась в античній культурі на багато століть. Вищою цінністю для знатного воїна, героя «Одіссеї» та «Іліади», є посмертна слава, вічна пам’ять про доблесні подвиги. Поеми Гомера – носії педагогічних принципів: якщо хочеш бути оспіваним, будь таким, як мудрі та мужні герої Гомера. Це твори – про людські стосунки, про добро і зло, про честь і безчестя, про свободу і долю. В усі часи вони читались як глибоко сучасні. Колись афінська молодь завчала їх напам’ять, що було частиною освіти.

Поеми створені близько середини VIII ст. до н.е. і є єдиним істо-ричним матеріалом, важливим джерелом інформації про історичні події IX–VIII ст. до н.е. До нас повний текст гомерівської «Іліади» дійшов тільки в списку X ст. н.е., «Одіссеї» – у списку XII ст. Нині вже відомо, що в основі сюжету «Іліади» лежить справжній історичний факт. У 1240 р. до н.е. кілька грецьких племен об’єдналися для походу до північно-західних берегів Малої Азії з метою завоювання Троянського царства. Після десятилітньої облоги ахейці захопили Трою (Іліон) і зруйнували її. Події Троянської війни оспівані в «Іліаді» (від. слова Іліон).

«Іліада» містить близько 15700 віршів і охоплює 50-денний відрізок останнього, десятого, року цієї війни. У 1871 р. відкрив місцезнаходження Трої та розкопав її німецький археолог Генріх Шліман (1822–1890). Він був сином злиденного пастора з невеличкого села в німецькій землі Мекленбург і ще з дитинства захопився пригодами героїв «Іліади» та «Одіссеї». Г.Шліман вів розкопки і в Мікенах. Завдяки його розкопкам стало відомо, що Троя була побудована в III тис. до н.е., але перебудовувалася щонайменше вісім разів. Але все-таки немає ніяких археологічних доказів, які підтверджували б, що Троянська війна відбувалася саме так, як описав її Гомер.

Ще з античних часів вважається, що «Одіссея» створена пізніше «Іліади». В «Одіссеї» розповідається про мандри та пригоди, переважно фантастичні, одного з визначних учасників, героя Троянської війни, царя, володаря острова Ітаки, Одіссея, його повернення Додому після війни. Одіссей – втілення мудрості, розважності, хитрощів, що він їх успадкував від свого предка – бога Гермеса. Улюбленицею греків стала і вірна дружина Одіссея – Пенелопа. Описуючи події, які відносяться до крито-мікенської епохи, Гомер, як правило, переносить їх у більш пізніше історичне середовище. Близько 12000 віршів «Одіссеї» охоплюють події 40 днів, проте поет спромігся за допомогою складних композиційних прийомів розповісти, що сталось за десять років після того, як загинула Троя.

У класичній ліриці (7-5 ст. до н.е.), де міфологія служить засобом для передачі самовідчуттів і виливів особистості, міф сам по собі значною мірою меркне, але в ньому висуваються невідомі Гомеру й Гесіоду моменти. Грецька драма (5 ст. до н.е. — Есхіл, Софокл, Еврипід) з'явився синтезом споглядального епосу й особистого суб'єктивного самовідчуття в лірику. З комедіографів до образів грецької міфології звертався Аристофан (5 ст. до н.е.). Елліністична поезія — Феокрит, Біон, Мосх (4-3 ст. до н.е.) і інші автори — дає ряд дрібних і витончених міфологічних образів. Немаловажний міфологічний матеріал, що буяє екзотичними іменами, містять гімни Каллимаха (3 ст. до н.е.). З поетів-александрійців особливо цікавий Аполлоній Родоський (3 ст. до н.е.), що намалював ряд виразних картин з міфології аргонавтів, з пізніх авторів — Квінт Смирнський (4 ст. н.е.), що виклав у поемі "Після Гомера" події після смерті Гектора до узяття Трої, і Нонн Панополитанський (5 ст.), що у поемі "Діонисові пісні" повідомляє багато фактів у зв'язку з народженням і життям Діоніса. Джерелами для вивчення грецької міфології є також праці Філострата Старшого й Філострата Молодшого (3 ст. н.е.), Калістрата (4 ст.) і епіграматистів (Мелеагр, 1 ст. до н.е., та ін.).

Багато грецьких героїв були учасниками Троянської війни. Про це описує в «Іліаді» та «Одіссеї» Гомер.

Одним з найхоробріших, найвизначніших грецьких героїв, учасником Троянської війни був Ахіллес (Ахілл) – син царя Пелея і морської богині Фетіди. В єдиноборстві з ним загинув один з головних троянських героїв – Гектор. Ахіллес мстився Гектору за вбивство свого друга. Мати Ахіллеса, бажаючи зробити сина безсмертним, скупала його в священних водах підземної річки Стікс. Вода ця робила людину невразливою. Але п’ята, за яку в дитинстві богиня його тримала, не торкнулась води і залишилась єдиним вразливим місцем. Ахіллес загинув від стріли, яка вразила його п’яту. Звідси вислів «ахіллесова п’ята» (вразливе місце).

Багатьох смертних дітей мала богиня вроди і кохання Афродіта. Одним з них був троянський герой, міфічний предок, прабатько рим-лян Еней. Сином бога Гермеса є й інший троянський герой – Одіссей.

Відомості про грецьку міфологію містяться в творах римських авторів 1 ст. до н.е. — 2 ст. н.е. (Овідій, Вергілій, Горацій, Лукрецій Кар, Тибулл, Проперций, Апулей, Стацій, Лукіан, Силій Італік). "Метаморфози" Овідія являють собою по суті міфологічну енциклопедію.

При вивченні грецької міфології використовуються твори істориків: Геродота (5 ст. до н.е.), Полібія (3-2 ст. до н.е.), Діодора Сицилійського, Діонісія Галикарнассього, Тита Лівія (1 ст. до н.е.), географа Страбона (1 ст. н.е.), а також збережені у фрагментах твори логографів і генеалогів Гекатея, Акусилая, Асклепиада й інших. Серед цих авторів виділяються Ферекід і Гелланик, у яких знаходимо цілу космогонію.

На початку XІХ століття історичні відомості про мінойский Крит зібрав і проаналізував Роберт Пешлі. Оскільки Крит у ті роки належав Туреччині, у нього не було можливості провести розкопки, однак йому вдалося встановити точне місцезнаходження міста Кідонія.

Також варто відзначити А.Еванса, британського археолога, який відкрив мінойську цивілізацію. Офіційною датою відкриття культури вважається 16 березня 1900 року, коли англійський археолог Артур Еванс почав проводити розкопки Кносского палацу.

Істотний прорив у вивченні мінойської цивілізації відбувся після того, як в 1950-ті рр. М. Вентрис при участі Дж. Чедвика дешифрував пізніший варіант критського листа – Лінійне письмо Б. У результаті були отримані відомості про пізніший період мінойскої цивілізації — Мікенської цивілізації, у якій домінуючу роль грали греки-ахійці, однак культурна роль мінойців усе ще була сильною.

Спадщина російського ученого й мислителя А.Ф. Лосєва, незважаючи на широку популярність його праць у сучасності, залишається дотепер якимсь загадковим явищем. Труднощі його дослідження є наслідком не тільки фактичної об'ємності творів А.Ф. Лосєва або культурно-філософської розмаїтості його робіт. А.Ф. Лосєв детально описав у своїй книзі ґенезу античної міфології, як вона була пов'язана з розумовими та життєвими інтересами тодішнього суспільства і людини та багато інших.

Ми погоджуємося з думкою А.Ф.Лосєва, що грецьку міфологію варто розглядати не як звичну й нерухливу картину (хоча й прекрасну), але в постійно змінному соціальному й історичному контексті античного світу.

Міф у розумінні Лосєва — тотожність ідеального й матеріального, ідеї й матерії. Міф — становлення ідеї як буття в символі, і ця символістика застосовна до будь-яких фактів-феноменів, що потрапляють у поле свідомої діяльності дослідника. Зовнішнє виявлення міфу — символ, а якщо символ виявлений в особистості, він стає ім'ям. В особистості синтезується зміст або сутність ідеї, оформленої як ім'я, у ній нерозривно зв'язана ідея, міф, символ, особистість сама по собі, енергія сутності, ім'я.

Тісний зв'язок лосєвського вчення про ім'я й вчення про міф очевидний: одне не може існувати без іншого, і в силу цього ми можемо сказати — діалектика міфу в навчанні Лосєва є не що інше, як його навчання саме по собі, його навчання як міф, як "у словах дана чудесна особистісна історія".

Книга Р. Грейвса "Міфи древньої Греції"добре відома в англомовному світі як одна зі спроб дати цілісну картину грецької міфології, він виклав у своїй праці давньогрецькі міфи, що супроводжуються посиланнями на античних письменників, істориків і філософів і багатьма коментарями самого автора.

М.А. Кун, автор популярної книги «Легенди і міфи Стародавньої Греції», в якій він зазначає, що міфи склалися в Давній Греції ще задовго до того, як там поширилося письмо, і охопили всю систему світобудови цього народу. Вони розповідали про створення світу. Існував міф про початок усіх речей від богині Евріноми й північного вітру, який богиня перетворила на великого змія, а сама стала голубкою і знесла яйце, з якого виник всесвіт.

Походження людей греки також намагалися осмислити в міфах. Вони вважали, що олімпійські боги створили людей, щоб ті служили їм, приносили жертви. Численні міфи розповідають про героїв — напівбогів-напівлюдей, синів безсмертних богів і смертних жінок. Розумних, сильних, хоробрих людей після смерті також називали героями і на місцях їхнього поховання їм віддавали шану, а інколи будували храми. Такими героями були Геракл, Персей, Тесей, аргонавти.

У науковій спадщині відомого російського історика-антиковеда Юрія Вікторовича Андрєєва ( 1937-1998) найважливіше місце займають праці по історії й культурі ранньої Егеїди. Цілий ряд його капітальних робіт присвячений вивченню мінойської і мікенської цивілізацій.

Як відзначає Ю. В. Андрєєв, "в XV- XІ ст. до н.е. мінойська цивілізація зійшла з історичної арени й вся створена мінойцями система контактів з Анатолією, Левантом і Єгиптом була успадкована й у якійсь ступені ще більш розширена й удосконалена мікенскими греками".

Як вважає ряд істориків, першорядну важливість у становленні нової цивілізації зіграв фактор завоювання. Саме із цим Ю.В. Андрєєв зв'язує появу нетипових для критської культури архітектурних споруджень, "настільки характерний для мікенської Греції тип укріпленого поселення на вершині пагорба — палац- цитадель або містечко-акрополь, очевидно сходить до традицій перших індоєвропейців, що влаштувалися на території Балканського півострова наприкінці епохи ранньої бронзи. Зустрічаючи на всьому шляху свого просування до півдня ворожу відсіч із боку корінного населення й гостро відчуваючи свою відособленість серед маси тубільців, вони свідомо вибирали для своїх поселень пануючі над місцевістю, укріплені самою природою височини". Завоювання цієї території, протистояння двох різних етнічних культур сприяли тому, що в прибульців войовничий характер закріпився, перетворившись в "…стійку домінанту їх життєвідносин й поведінкових стереотипів". Досліджуючи ментальну специфіку мікенської цивілізації, Ю.В. Андрєєв відзначав, що "мікенська пасіонарність… була зовсім іншого роду, ніж мінойська. Її основою була не радість життя, не готовність кинутися в обійми матері-природи, щоб розчинитися в невичерпному потоці живої матерії, що наповнює весь космос, а, зовсім навпроти, шалена спрага самоствердження перед особою ворожого зовнішнього миру, героїчна з до боротьби й захват цією боротьбою… речі з археологічного комплексу шахтових могил, і більше пізні знахідки з мікенських некрополів Пелопоннесу й інших районів материкової Греції, як можна більш яскраво й наочно демонструють корінне розходження, можна навіть сказати, контрастність життєвідносин й світосприймання цих двох етносів". Головним елементом, що конструює цю нову культуру, була військова знать, військова аристократія, саме цьому прошарку належала провідна роль у процесах культурогенеза.

На думку Ю.В. Андрєєва, "будь-який добуток мікенського мистецтва, будь то гробниця, палацовий мегарон, що прикрашають його настінні розписи, вкриті орнаментом ваза або примітивна глиняна статуетка, несуть в собі ясно виражену печатку конструктивності. Кожному із цих споруджень або предметів притаманні ті самі риси, що є видовими ознаками мистецтва ахейської Греції: структурна ясність, домірність частини й цілого, стійкість, графічна чіткість і замкнутість контуру або пластичного обсягу. У своїй сукупності всі ці ознаки саме й створюють враження штучності даного об'єкта, показують, що перед нами утвір людських рук, аж ніяк що не намагається імітувати природу. Ця відособленість від світу природи, незалежність від ритмів і циклів її народження, росту й загибелі може бути зрозуміла як прояв, видимо не цілком усвідомленої, але все-таки досить завзятої й наполегливої спрямованості до незмінного, вічного, абсолютного".

Перша серйозна спроба реабілітації грецьких міфів у їх втрачених правах як достовірних історичних джерел була зроблена в 70-х роках ХІХ століття чудовим німецьким археологом Генріхом Шліманом. Шліман відкрив могутні стіни фортеці з вежами та брамою, в яких він без зусиль впізнав стіни гомерівської Трої, орієнтуючись на пам'ятні з дитинства описи «великого міста царя Пріама» в «Іліаді».

Генріх Шліман знайшов численних продовжувачів: майже всі великі археологи, що вивчали пам'ятники епохи бронзи в Греції і на островах Егейського моря протягом наступних років, так чи інакше орієнтувалися у своїй діяльності на вказівки міфів. Звернення до міфологічної традиції послужило поштовхом до відкриття деяких важливих культурних центрів бронзового століття. Так, в 1900 році був відкритий Кносський палац в центральній частині острова Крит. З Кноссом в грецькій літературі був пов'язаний цілий цикл сказань, серед яких найбільш відомі міфи про Дедала та Ікара, Тесея і Мінотавра і деякі інші.

Саме ці міфи спонукали видатного англійського археолога Артура Еванса розпочати тут розкопки, що увінчалися блискучим успіхом і поклали початок вивченню так званої мінойської культури.

Час виникнення мінойської цивілізації – рубіж III-II тисячоліття до н.е., інакше кажучи – кінець так званої епохи ранньої бронзи. Частина Європи ще покрита густими лісами та болотами, але подекуди на карті континенту вже можна помітити окремі осередки землеробських і землеробсько-скотарських культур (південь і південний схід Європи: Іспанія, Італія, південноросійські степи, Греція). У цей час на Криті з'являються химерні споруди, які сучасні археологи зазвичай іменують «палацами».

Відношення істориків до еллінської традиції про героїчне століття Егеїди й Малої Азії, своєрідною кульмінацією якого була Троянська війна, варіюється від повного заперечення її історичної цінності до високого ступеня довіри до неї. Дані археології й письмових хетто-єгипетських джерел XVІ- XІІ ств. до н.е. віддавна залучають для доказу істинності або хибності еллінських епічних сюжетів. Як правило, зіставляються вирвані з контексту епічні й автентичні сюжети (наприклад, Троянська війна зіставляється з ахейсько-хетським конфліктом через Вілуси на початку XІІІ в., або ахейсько-малоазіатсько-хетськими зіткненнями в Західній Малій Азії при Тудхаліасі ІV, або з навалами "народів моря"; землетрус, який роздушив Трою VІ, на тій підставі, що за землетруси "відповідає" Посейдон, рівняється то з посейдоновим спустошенням Троади при Лаомедонті, то із присвяченим Посейдону ж троянським конем, і т.д.). Такого роду порівняння однаково легко приводити й відводити, а їхня множинність тільки дискредитує саму постановку питання. Спробуємо, однак, зіставити цілі ряди подій у різних групах джерел, а не їхні ізольовані фрагменти. При цьому епічний ряд ми будемо попередньо інтерпретувати, виходячи з його історичної в основі своєї природи. Усунувши з нього очевидно фольклорні й свідомо вторинні моменти найпростішими загальноприйнятими прийомами внутрішньої критики, ми одержимо " потенційно-історичне" ядро переказу. Сама по собі така робота не має прямої доказової сили, оскільки виходить із віри в хоча б споконвічно історичний характер еллінського епосу, а саме це й треба обґрунтувати. Однак якщо такий " потенційно-історичний" ряд збігається з послідовністю подій, відомих по достовірних, сучасних подіях джерелам, це саме по собі стане істотним доказом репрезентативності названого ряду й дозволить використовувати його в синтетичних реконструкціях.

Але щоб співвідносити етап Троянської війни, виділений по міфоепічному ряду, поруч з археологічним, потрібно хоча б попередньо встановити, де саме в останньому розміщати відповідність Троянській війні, а це питання довгий час був не менш спірним, чим саме існування такої відповідності. Нижче ми будемо виходити зі співвіднесення Троянської війни із загибеллю археологічної Трої. На користь її в літературі приводилися навряд чи спростовні докази, і до них можна було б додати нові, однак, залишаючись у рамках нашої теми, ми обмежимося тут відсиланням до думки більшості закордонних істориків.

Оговоривши це, ми можемо перейти до аналізу відомостей античної традиції по заявленому періоді, тим більше що розрізнені відомості по цьому питанню, у вигляді окремих фрагментів виявляються в різних авторів, мають досить високий ступінь внутрішньої погодженості й взаємодоповнюваності. Згідно із цими відомостями, при узятті Трої елліни пощадили в самому місті знатного троянця Антенора разом з його родом і будинком, чия недоторканність була спеціально відзначена за допомогою леопардової шкіри (причину дружби Антенора із греками згодом домислювали по-різному). Після відходу ахейців Антенор залишився в Трої й відновив Троянське царство. Однак, крім цього, у Троаді склалися ще два центри влади. Перший був пов'язаний з Енеєм, що закріпився на Іді. По одній версії, він відступив туди ще до падіння Трої, по іншій, більше розповсюдженої й більше циклізуючій (тобто, мабуть, більше пізньої), — у самий момент падіння. Спочатку центр активності Енея лежав на сході, в області сусідніх із Троєю фрігійців; він і сам, за деякими відомостями, зробив сюди похід і, за розповсюдженою версією, відіслав свого сина Асканія царювати над фрігійцями Даскилітіди, включаючи фрігійську ("далеку") Асканію, тобто над областями пізнішої Малої Фрігії.8) Нарешті, син Гектора з подвійним ім'ям Астианакс-Скамандрій, зміцнився в Арісбі й царював там. Згідно Абанту, Антенор вигнав Астианакса з його царства, а інші історики повідомляють, що Астианакс-Скамандрій на чолі інших Гекторидів приєднався до Асканію у Фрігії. Незабаром, однак, обоє вони повернулися в Троаду до Енея. Цим відомостям відповідає повідомлення Ксанфа про те, що Скамандрій привів фрігійцев з області берекинтів і Асканії — треба думати, у Троаду, де потім залишався, як свідчать всі античні спогади. Нарешті, повідомлення різних авторів складаються в картину кінцевого виступу Енея проти Антенора й витиснення останнього із Троади. Так, згідно Абанту, Еней виступив проти Антенора й відновив Астіанакса в його долі (Арісбі); безліч авторів, у тому числі й досить ранні (Гомер, Гелланик, Арктин, Акусілай Аргоський, і носії місцевої традиції (Деметрій зі Скепсису), і пізніші історики й схоліасти (Діонісій Галикарнаський, Стефан Візантійський, Цец і ін.) наполягали на тому, що саме до Енея та спадкоємця його Скамандрія й Асканія відійшла зрештою влада над Троадою; власне кажучи, протилежних тверджень антична традиція не містить взагалі. Антенору в рамках цієї картини місця не має. І справді , як повідомляють про Антенора інші автори (що зовсім не зупиняються на обставинах його перебування в Троаді), він не зміг тут закріпитися й незабаром покинув Троаду разом з усім своїм родом, відпливши, по одній версії, у Кірену (переказ, що виявляється в схоліях до Піндару та який розділяли й самі кіренці, що почитали Антенорідів як місцевих героїв), а по іншій — у Фракію й звідти в Італію, де очолювані ним троянські енети й стали венетами. Нарешті, Діктіс прямо говорить, що Еней вигнав Антенора із самої Трої й Троади в цілому.

З моментом переходу влади від Енея до Скамандрія — Асканію ніяких спеціальних спогадів в античних авторів не пов'язано; як правило, вони відразу переходять до Скамандрія й Асканія. З цих останніх виводили себе династії Троади, які дожили до грецької колонізації та пережили її; Асканія почитали в Асканії, Арисбі і Антандрі на Іді, як їхнього правителя (власне, чергового засновника/відновника, тому що й Асканія, і Арисба, по Гомеру, існували ще до Троянської війни), а Скамандрій аналогічним чином уважався засновником нової Трої й ряду міст Троади. Асканія й Скамандрія разом шанували як засновників Арисби ще в часи мітиленської колонізації останньої.

У самій Трої кінець правління нащадків Асканія й Скамандрия, як виявляється з повідомлень Ксанфа, — Страбона, поклала нова хвиля фрігійців, які, "переправились із Фракії, убили владику Трої й сусідньої країни й оселилися тут" (Strabo. XІІ.8,3). Ця подія могла мати місце тільки після Троянської війни: до того ніхто із троянських царів від рук фрігійців свідомо не гинув, і їхня жертва — "владика Трої" уявляється, таким чином, саме останнім спадкоємцем влади Енея над Троадою. Це й було кінцем догрецької Трої; відтепер у Троаді домінували фрігійці (про те, що фрігійці стали гегемонами північно-західної Малої Азії й владиками Троади в якийсь момент після падіння Трої Страбон повідомляє й незалежно — Strabo. X.3,22; XІІ.4,6). Однак у деяких містах Троади, очевидно, продовжували царювати по два співправителя з родів, що зводили себе відповідно до Скамандрії й Асканії. З випадкового згадування ми знаємо такий приклад у Скепсисі (Strabo. XІІІ.1, 52-53); можливо, те ж мало місце й в Арисбі, судячи з того що Асканій і Скамандрій шанувалися її ойкистами парою (Steph. Byz., s.v. Arіsbae). В обох випадках відповідна традиція дожила до появи грецьких колоністів (мілетців — у Скепсисі, митиленців — в Арисбі), і роди діархів Скепсису згодом оточувалися ними більшою пошаною, хоча влади, зрозуміло, не зберігали.

Як бачимо, більшість із цитованих авторів приводять лише один або кілька сюжетних фрагментів, зв'язаних з випадково названим ними в контексті зовсім іншого оповідання героєм, не цікавлячись іншими. Тим показовіше, що ці фрагменти, як уже було сказано, відрізняються винятковою внутрішньою погодженістю й взаємодоповнюваністю. Звідси видно, що ми маємо справу не з пізніми самостійними реконструкціями різних авторів — такі реконструкції, мабуть, виявилися б несумісні, — але з рефлексами єдиного епічного переказу, що сформувався, як інші, у період ранньої архаїки (порівн.: його розділяють Гомер і ранньокласичні автори). У загальній формі цей переказ, як указує Страбон, розділяли й жителі грецького Іліона, " які стверджували, що місто при узятті його ахейцями не було цілком знищено і ніколи навіть не було покинуто жителями" (Strabo. XІІІ.1,40). Підкреслимо, що цей переказ не суперечить прямим відомостям і логіці основної античної традиції ні про розгром Трої Агамемноном (після будь-якого розгрому місто можна відновити, і наші джерела говорять саме про таке відновлення), ні про виселення троянців із Троади (при всякому виселенні хто-небудь таки залишається). Зате воно суперечить чисто літературному загальному враженню, виробленому цією традицією, — враженню остаточного розгрому Трої, підкріпленому літературним же враженням від деяких виражень самого епосу. На цій єдиній підставі вже в давнину виникла мовчазно прийнята в сучасній літературі версія (у найбільш повному виді її виражає Страбон — XІІІ.1,25; відповідно до якої розглянутий вище переказ — це вигадка іліонців (що жили нібито зовсім не на місці колишнього Іліона, та оселилися в Азії тільки в "лідійський час") і малоазіатських династів — "Енеадів" і "Гекторидів", зацікавлених у тому, щоб зв'язати себе з подіями легендарних героїчних століть. Цю критичну версію доводиться відкинути по наступних міркуваннях:

1) Переказ про пряме продовження Троянської політичної традиції після Агамемнона розділяється багатьма архаїчними й ранньокласичними авторами, включаючи Гомера, кикликів, деяких логографів, і цілими колективами (кіренцями, ще під час складання схолій до Піндару що почитали Антеноридів як місцевих героїв, локрийцями, принаймні в середині ІІ тис. , що відсилали спокутні жертви жителям грецького Іліона як прямого правонаступника старого Іліона, що пережив тим самим Троянську війну) Мова, таким чином, іде про переказ, загальновизнаному в еллінському ареалі в цілому, так що пояснювати його виникнення цілеспрямованою пропагандою місцевої групи іліонців і династів Троади неможливо: вони, зрозуміло, не могли б нав'язати іншим еллінам свої претензії, всупереч останній самостійно існуючої грецької традиції. Помітимо, що порятунок Антенора й Енея виступає як частина загального переказу про самий розгром Трої, незалежно від її подальшої долі.

2) Страбон, категорично й заперечливо розбирає оповідь, що, виживання Трої при спеціальному звертанні до цього сюжету, говорить про вбивство "владики Трої" фрігійцями, що має на увазі саме таке виживання (Strabo. XІІ.8,3, див. вище). Той факт, що Страбон не помітив виникаючого при цьому протиріччя, означає, що останні відомості він витяг із праці, що не мала відношення до історії Трої й Троянської війни й користувалася в його очах достатнім авторитетом (очевидно, із Ксанфа). Отже, наш переказ існував незалежно від кола переказів про Троянську війну й був представлений в джерелах, авторитетних навіть для тих авторів, які відкидали його в інших варіантах.

3) Археологічно з'ясовано, що населення Трої зуміло після її катастрофи відновити своє місто й воно існувало ще біля сторіччя. При тім що саме загибель Трої прийнято співвідносити з падінням Трої Пріама, ми одержуємо прямий і повний археологічний доказ принаймні загального змісту традиції про виживання Трої після Агамемнона. Помітимо, до речі, що основний аргумент древніх авторів, що заперечували це виживання, також виявився спростований археологічно: з'ясувалося, що грецький Іліон був дійсно заснований прямо на місці старого Іліона ІІ тис., причому в ІX- VІІІ ст., задовго до "лідійського часу".

Якщо традиція про постагамемноновської Трої не є плодом пізніх реконструкцій, не може бути мотивовано пояснена чиєюсь свідомою фабрикацією й у головному своєму змісті підтверджується археологічно, ми повинні розглядати її як репрезентативний в своїй основі епічний переказ. Спробуємо виявити окремі сюжети, що ввійшли в його склад при загальній архаїчній циклізації еллінського епосу. Маємо:

1.Скамадрій-Астианакс носить два імена, що за загальними правилами має на увазі контамінацію двох вихідних персонажів — якогось "Скамандрія" і якогось "Астианакса". Тоді протиріччя між загибеллю Скамандрия- Астианакса при узятті Трої в одних авторів і його особистому й родовому виживанні в інших найпростіше пояснити тим, що споконвічно мова тут ішла про різних персонажів — відповідно Астианаксі й Скамандріїї.

Справді, при оповіданні про сина Гектора, убитого при взятті Трої, наші автори звичайно йменують його Астианаксом, коли ж говориться про вцілілого засновника міст північно-західної Малої Азії — називають його Скамандрієм. Додавши до цього, що ім'я Скамандрій виявляє малоазіатську ж конотацію з рікою Скамандр, а весь сюжет про Гекторе й Ахілла, як з'ясовано, переказу про Троянський війні споконвічно далекий, одержуємо два різних перекази: одне про місцевого малоазіатського героя Скамандрії, що пережив Троянську війну й заснував нову династичну лінію в Троаді, й інше — про Гектора і його рід (включаючи Астианакса), що загинули у війні з Ахіллом, — згодом злилося із троянським циклом. У рамках теми нас цікавить лише перший переказ.

2. Далі, Скамандрій й Асканій — це не справжні особисті імена. Приписка цих псевдоімен до генеалогії Енея в одному випадку й Гектора (шляхом ще однієї фікції, пов'язаної з Астианаксом) — в іншому тим самим не може відтворювати ніякої генеалогічної реальності й відбиває лише стик переказів і стик двох груп персонажів різної природи — людей, що носять особисті імена Гектор і Еней, і Скамандрій й Асканій. Насамперед предків династій так званих Гекторидів і Енеадів античні автори, говорячи про це, прямо згадують зовсім не Гектора й Енея, а тільки Асканія й Скамандрія, які тим самим і служили для відповідних родів початковою крапкою історичного відліку; будь вони самі, у свою чергу, первинно пов'язані з Енеєм і Гектором, генеалогічний відлік вівся б, зрозуміло, від цих останніх. Більше того, саме включення Асканія в потомство Енея виявляється нестійким: в "Міфологічній бібліотеці" Асканій приписаний у сини до Приаму. Далі, саме Асканія й Скамандрія (але не Енея!) уважали засновниками/відновниками Трої й інших міст Троади. Якщо з'єднання Асканія й Скамандрія — мотив, загальний для всіх авторів, то передісторію цих героїв, що зв'язує їх з моментом падіння Трої, вони, як ми бачили, малюють по-різному (порівн. несумісні точки зору Конона й Діонісія Галикарнаського). Нарешті, момент передачі влади від Енея до Асканія – Скамандрія обкутаний серпанком невідомості: якщо по питанню про Асканія, і особливо Скамандрія, вона проявляє єдність, залишаючи їх в Азії (переміщення Асканія в Італію досягається тільки за рахунок його ототожнення з Юлом, справжнім героєм італійських переказів) і прямо виводячи від них пізніші малоазійські міста й роди, то доля Енея тлумачиться зовсім по-різному: є версії, по яких він відплив з-під Трої відразу після її загибелі й не мав відносин до її подальшої долі, є — що відплив трохи, передавши владу Асканію, і є, нарешті, що зовсім не відпливав і помер в Азії. Така картина має на увазі вихідне існування двох стійких незалежних сюжетів (про Енея й про Асканія — Скамандрія), що сполучалися один з одним удруге й саме тому — довільно різними способами, своїми в кожного кола авторів.

3. У той же час Скамандрій й Асканій, безсумнівно, були споконвічно з'єднані в рамках одного споконвічного сюжету. Про це свідчить, крім стійкості їхнього об'єднання в традиції, і однотипність їхніх імен ("ожилих топонімів"), і самозведення до них бінарних династів-співправителів того самого міста (Скепсис, можливо, Арисба), і їх сугубо місцева природа, і, нарешті, що далеко зайшло переплетення їхніх образів з передачею рис одного з них іншому. Так, якщо в Гелланика Асканій відправляється в певні райони Фрігії, з'єднується там зі Скамандрієм і вертається в Трою, то в Ксанфа Скамандрій просто "приводить" фрігійців із цих районів, включаючи "Асканію", — остання тут місце, а не людина, але як і раніше асоційована зі Скамандрієм! Точно так само Абант повідомляє, що Арисбою після падіння Трої правив Астианакс-Скамандрій, а відповідно до Стефана Візантійського, в Арисбі почитали як засновника міста Асканія або Асканія й Скамандрія разом.

Як ми прагнули показати, зміст переказу про Асканія — Скамандрія, однаковий у всіх джерелах, полягає в тім, що до діяльності розглянутих епонімних персонажів зводився етнополітичний порядок, що існував на північно-заході Малої Азії до моменту приходу грецьких колоністів. Оскільки самі ці епоніми були насамперед знаками певних етногеографічних підрозділів, таке зведення означає просто, що названий порядок уважався встановленим у результаті змішання місцевих троянців, що пережили Троянську війну, і сусідніх фрігійців Малої Фрігії (Асканії й області берекинтів — Strabo. XІ.5,29), що переселилися в Троаду в якийсь момент після названої війни, але поза безпосереднім зв'язком з нею. Скамандрій при цьому служив знаком аборигенів Троади, Асканій — сторонніх фрігійців "Асканії далекої", у яких відповідно до античних джерел варто бачити носіїв першої хвилі фрігійського розселення в Азії, що пересунулися туди ще до Троянської війни й з тих пор дружніх троянцам. Справді , який вид прийме наш переказ, якщо, випливаючи від сказаного вище, вилучити з нього Енея (і, відповідно, відправлення їм Асканія із Троади до фрігійцам, де той і так повинен був би перебувати споконвічно як фрігійський эпоним)? Від нього залишаться Скамадрій, що править у Троаді (і з'являється також у Фрігії), і Асканії, у свою чергу "призвів" фрігійців з Асканії й області берекинтов (Strabo. XІ.5,29); вони поєднуються й дають початок диархам Троади. Це типова історія про створення двообщинної конфедерації з аборигенів і прибульців. Оскільки цю легенду незалежно зберігали реальні пологи різних місцевостей Троади, ми повинні поставитися до неї з відомою довірою. Помітимо, нарешті, що Скамадрій належить Троаді й у підсумку залишається в ній, а Асканії "приводить" фрігійців із фрігійської області; тим самим ясно, що місцем симбіозу була саме Троада, куди вони потрапили по-різному, а рух обох героїв спочатку (з різних сторін) у Фрігію, а потім (спільно) назад у Трою зобов'язано своєю появою в переказі, по-перше, поступовому перетворенню Асканія й Скамандрія в нерозлучну пари (порівн. вище про їхню асиміляцію), по-друге, припискою Асканія до Енея, тобто до Троади (так що у Фрігію він повинен був спеціально попадати звідти).

Еллінська/місцева традиція про долю Трої після Агамемнона включає на ділі два перекази (або кола переказів). Перше говорить про долю Трої відразу після відходу греків; по змісту воно входить у коло спогадів про загибель Трої й розселенні учасників Троянської війни відразу після її. Антенор, відповідно до цього переказу, залишився в самої Троє й відтворив Троянське царство, у той час як Еней закріпився поза Троєю, на Іді. Згодом Антенор був витиснутий із Трої, а Еней, як йому й передвіщається в "Іліаді", одержав владу в Троаді й передав її своєму роду. Доля його самого залишається темною. Ці відомості витягнуті з добутків самого Гомера, зі спогадів киренців і праць ранніх грецьких авторів VІ- V ст.

Другий переказ охоплював безперервний період, кінець якого в Скепсисі й Арисбі доводиться вже на часи грецької колонізації, а його спадщина зберігалася там ще довше. Відповідно до цього переказу, через якийсь час після Троянської війни Троаду населили крім властиво троянців прийшли з Асканії дружні їм фрігійці; ця подія була одноразово навалі нової хвилі фрігійців із Фракії в Малу Азію, датовану епохою "після Троянської війни", і, можливо, було викликано цим останнім. Симбіоз названих груп на території Троади зв'язувався зі сформованим у якийсь момент після Троянської війни союзом "знакових" персонажів обох груп — троянця Скамандрія й фрігійця Асканія, до яких зводили себе названі групи, що представляють, що співправили царські роди Троади. Цей переказ носить місцевий характер, воно зберігалося в середовищі самих жителів північно-західної Малої Азії, у тому числі в згаданих царських пологів, і взагалі в західномалоазіатських істориків, наприклад у Ксанфа.

Названий сюжет своєю нижньою межою примикає до епохи грецької колонізації й не перетинається по своєму основному змісті з першою, прив'язаною своєю верхньою межою до Троянської війни. Це співвідношення означає, що другий переказ починався з моменту трохи більше пізнього, чим закінчення першого, і йшло безпосередньо від пізніх (сучасних для носіїв переказу) епох у глиб минулого, у той час як перше було частиною сказань про саму Троянську війну, що обриваються на її прямих наслідках. Попри все те античні автори чинили опір в додаванні сюжету другого переказу в наступне ж покоління за тим, до якого належали протагоністи першого, і з'єднували їхнім цілим рядом ниток, насамперед генеалогічно. Помітимо, що деякі риси власної діяльності Енея, ніяк не пов’язані зі Скамандрієм і Асканієм (а саме, похід самого Енея в область фрігійців, могила Енея в області берекинтів, пророцтво про панування потомства Енея в Троаді), справді зближають обидва сюжети й не носять при цьому явно вторинного характеру.

Нарешті, проміжним завершенням другого сюжету є повідомлення Страбона про те, що в якийсь момент після встановлення Асканійсько- троянського симбіозу фрігійці нової хвилі вбили "владику Трої й сусідньої країни" і опанували Троадою як цілим (Strabo. XІІ.8,3). По контексту повідомлень Страбона саме це стало кінцем доахейської Трої. Відтепер правління діархів, що втілюють зазначений симбіоз і виводять себе від Асканія й Скамандрію, зберігалося тільки в окремих містах регіону (наприклад, Скепсисі й, можливо, Арисбі), не зв'язаних політично один з одним.

Тепер, виділивши потенційно-історичний ряд античної традиції відносно Трої після Троянської війни, зіставимо його із трьома іншими рядами — археологічним для Греції XІІ ст., археологічним для Трої XІІ ст. і, нарешті, легендарним для Греції після Троянської війни, пам'ятаючи, що початкова крапка сполучення цих рядів — Троянська війна/руйнування Трої — була попередньо прийнята нами вище. Як відомо за археологічним даними, після загибелі Трої місто було негайно відбудоване колишніми жителями, однак далеко не досягло у своєму розвитку рівня попередньої фази й залишало по її мірках досить убогим (таким чином, падіння Трої було не просто розгромом, але катастрофою з непоправними наслідками). Після приблизно двох поколінь такого "посмертного" існування (фаза Троя) у місті без слідів руйнувань поряд зі старими насельниками із прибульці- балканці, що вступають у симбіоз із місцевими жителями — нащадками жителів Трої; їхнє мирне співіснування триває біля тих же умовних двох поколінь і утворить фазу Троя, після чого місто знову гине в пожежі, тобто піддається руйнуванню з боку якихось ворогів. Легко помітити, що й змістовно, і хронологічно все це в точності збігається з античною традицію, що має наступний вигляд: час Антенора/Енея, відновлення Трої (1) — час Асканія — Скамандрія, симбіоз троянців з переселенцями-фрігійцями першої хвилі (2) — убивство "владики Трої" і захоплення Троади фрігійцями другої хвилі = кінець догрецької Трої!

Остання навала, у свою чергу, відповідає, як відомо, завершенню мікенської епохи/археологічного періоду в Елладі. Ця відповідність тим більше цікава, що попередні навали з Балкан також одночасно обрушувалися на Егеїду й Малу Азію (що пояснюється природними й постійно з геополітичними факторами).

Ця сітка системних відповідностей і особливо повний збіг легендарних і археологічного троянських рядів цілком доводить, на нашу думку, добротність грецької епічної традиції й дозволяє з достатніми підставами залучати її дані для синтетичної реконструкції історії Троади наприкінці ІІ тисячоліття.

Отже, мікенська культура — це культура ахейського народу, що склалася під впливом критської цивілізації. Вона значно поступалася культурі Криту в розвитку техніки та мистецтва. Держави, які належали до мікенської культури, досягли значного рівня в розвитку ремесла і землеробства. Численні завоювання збагатили царські скарбниці. Під час розкопок міст Мікен, Аргоса і Пілоса було знайдено безліч виробів і прикрас із золота. Майстерність ювелірів вражає своїм художнім стилем і витонченістю роботи.

Гомер у своїх поемах називає Мікени «багаті на золото». Держава багатіла не тільки на грабунку сусідніх народів, слабших за неї, а також на праці численних рабів. В ахейських містах залишилися сліди могутніх укріплень. Архітектура ахейців, на відміну від егейської, була не витонченою, гарною, а навпаки — масивною, важкою. Стіни ахейських палаців складені з важких кам'яних брил. Ахейську цивілізацію так само, як і мінойську, називають палацовою.

Ахейська цивілізація була могутньою, однак постійні війни виснажували сили мікенців та їхніх союзників — Аргоса, Тіринфа, Фліунта.

Знесилені грабіжницькими походами в чужі землі, мікенці виявилися неспроможними захистити свою територію від навали дорійців, які прийшли на Балкани наприкінці XII ст. до н. е.

Це були войовничі племена грецької народності, що переживали розклад первіснообщинного ладу й утворення нерівності. Деякі історики називають такий ступінь розвитку воєнною демократією. Значно поступаючись ахейцям у суспільному та господарському розвиткові, дорійці перевершували їх в одному — вони вже вміли обробляти залізо, тоді як ахейці володіли тільки технікою виплавляння бронзи, яка поступається залізу твердістю й міцністю. Бронзова зброя крихкіша, і, певно, ця обставина відіграла значну роль у боротьбі між ахейцями та дорійцями.

Археологічні джерела свідчать, що могутні фортеці ахейських міст були захоплені ворогом і загинули від пожеж. Дорійські народи бурхливим потоком посунули на Пелопоннес, підкоривши ахейців.

2. ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТОК ВЗАЄМОВІДНОСИН АХЕЙСЬКОЇ ГРЕЦІЇ З ТРОЯНСЬКИМ ЦАРСТВОМ У ІІ ТИС. ДО Н.Е.

Близько 2000 р. до н. е. на Балканському півострові з'явились ахейці, які прибули з півночі в пошуках нових земель. Вони перебували на стадії родового ладу і були кочівниками. У той час на Балканах жили народи, що належали до критської (егейської) культури і значно випереджали прибульців у розвитку. Егейці були добре обізнані із землеробством. їхні мистецтво й художня творчість мали глибокий і складний зміст. На час переселення ахейців на Балкани егейці вже винайшли власну систему письма.

Два народи оселилися поруч, налагодили господарчі й культурні відносини, унаслідок чого утворилася ще одна цивілізація — мікенська; вона відображала критську (егейську) культуру серед ахейців на Балканах.

На півдні Балкан, на Пелопоннесі, утворилися нові міста — центри мікенської культури: Мікени, Аргос, Тіринф, Фліунт. Незабаром вони опинилися під владою критських царів і щороку платили їм данину, постачаючи рабів, продукти ремісничого виробництва, цінні породи дерев, мармур, метали.

Після загибелі критської цивілізації в середині XV ст. до н. є. зміцніли міста-держави мікенської культури. їхні царі з усіх занять надавали перевагу піратству. Вони зі своїми головорізами з'являлися на кораблях навіть у дельті Нілу. Незважаючи на окремі невдачі, піратство дуже поширилося на Середземномор'ї. Господарства царів і вождів (теменоси) були найбільшими та розвиненими.

Раптово нападаючи на прибережні міста й селища, ахейці мали на меті захоплення рабів і багатої здобичі. Урешті, у XII ст. до н. є., приблизно в 1185 р. вони здійснили грабіжницький похід проти грецького царства Троя в Малій Азії, який очолив цар Мікен Агамемнон. Ця війна, яка отримала назву Троянської, виснажила сили ахейців, бо надовго відволікла від господарського життя тисячі воїнів-чоловіків. Перебіг подій Троянської війни відомий нам із поем славетного Гомера. Господарство мікенських міст занепало на тривалий час.

Найсильнішим з-поміж ахейських царств у XVI ст. до н. е. стає Мікенське, розташоване в Арголіді (на північному сході Пелопоннесу).

Царі Мікен, які володіли родючими землями, швидко стали багатими. Приблизно від XV ст. до н. е. розпочинається період найвищого розвитку ахейського суспільства, коли на порівняно високому рівні перебували ремесла, торгівля, мореплавство. Ахейські написи, легенди, що збереглися, допомагають нам уявити яскраву картину життя мікенського суспільства. Земля — головне багатство в ахейських державах — ділилась на дві категорії: громадські поля (належали народові, демосу) й індивідуальні, якими володіли окремі особи. Давні ахейські оповідачі та співці славили багаті ниви та плодоносні сади й виноградники, які належали знаним людям. Так само натхненно співали вони про бідування людей, позбавлених землі й вимушених іти в найми до багатіїв.

Письмові й археологічні знахідки свідчать, що поряд із землеробством високого рівня досягло і ремісництво. В поемах Гомера детально та з любов'ю оповідається про вироби ремісників—-зброю, посуд, тканини, прикраси. Майстер-ремісник був шанованою людиною. Вивчення розкопаних археологами залишків міських укріплень, руїн палаців, будинків і похоронних споруд, предметів домашнього вжитку, ювелірних виробів, творів мистецтва може багато що розповісти й пояснити.

Головним заняттям мікенських царів та їхніх дружинників була війна — походи, напади, мета яких — захоплення здобичі, людей, худоби й земель.Захисною зброєю мікенських, як і критських, воїнів були величезні щити. Щит закривав майже повністю воїна — від голови до колін. Щити вождів прикрашалися зображеннями — найчастіше сценами з мисливських або ж військових походів. Щити виготовляли зі шкіри та металу. Гомер в «Іліаді» пише, що найбагатший щит був викуваний богом Гефестом для Ахілла. На ньому Гефест зобразив небо із зірками та сузір'ями, землю та море. Крім того, на щиті були представлені два міста: одне — в облозі ворогів, друге — в мирі та спокої. Голови мікенських воїнів-дружинників прикривались гостроконечними шапками, що захищали їх як шоломи. Спереду шолома розміщувались два роги, що мали захищати воїна від злих демонів, духів і ворогів. Зброя воїнів — луки, зроблені з дерева чи кістки, кинджали, мечі й стріли. Крім того, кожен воїн мав бронзового меча і кинджала. Битва зазвичай розпочиналася з поєдинку вождів, котрі виступали один проти одного на бойових колісницях. Ватажки воєнних дружин — царі, як ще їх називали, басілеї, билися в перших рядах.

Дорога зброя, бойові колісниці й прикраси виокремлювали мікенських царів та їхніх воїнів-дружинників серед простого населення. Більша частина життя мікенських царів проходила у воєнних походах і внутрішніх чварах. Боротьба велася за царський трон, за першість між родами.

У Мікенах, як і на Криті, вся влада належала одному із родів. Археологічні пам'ятки підтверджують деякі дані Гомера. Можна припустити, що зі всіх аристократичних родів виокремлювався рід Атридів, до якого належав Агамемнон, його Гомер звеличував як «царя царів». Давньогрецький історик Фукідід оповідає, що Агамемнон володів великим багатством, мав флот, який переважав флот усіх інших греків.

Могутність мікенських царів знайшла яскраве відображення у розкошах царського палацу і в численних похованнях. Мікенський акрополь (акрополь — по-грецьки «верхнє місто», відповідає російському кремлю) стояв на високому пагорбі, біля родючої долини. Його стіни складені з величезних, обтесаних каменів. На акрополі знаходились царський палац і споруди знаті. Основна маса населення — ремісники, раби, землероби — тулилися у бідних халупах.

Палац у Мікенах займав трикутну вершину крутого пагорба, яка була розширена штучною терасою із великих, обтесаних, кам'яних брил неправильної форми (на думку давніх греків, такі брили могли перевертати лише велетні, киклопи (тому такі будови називали киклопіч-ними). Із киклопічних каменів, вагою 5-6 тонн кожний, були споруджені міцні стіни, що оточували палац кільцем довжиною близько 1 км. Всередину до Мікенського акрополя входили через Левові ворота. Приміщення палацу були величезні й складні за плануванням. Стіни народних залів були розписані фресками, але до наших днів вони майже не збереглися. Мешканці палацу могли витримати тривалу облогу — зручний хід глибокими підземними сходами вів до басейну, який наповнювався водою із підземного джерела. За будь-якої небезпеки палац був надійним захисником, у ньому міг сховатися як сам басілей, так і населення прилеглої до палацу околиці.

Крім гробниць і палаців, у мікенську епоху будували великі дороги і зрошувальні канали. Окрім царської знаті, воєначальників і багатих селян, від середини II тис. до н. е. зростає значення міського населення — ремісників і торговців. Багато з них постійно жили в містах і нагромаджували примітні статки. В Мікенах, недалеко від царського палацу, було відкрито будинки кількох ремісників. «Будинок щитів» і «Будинок сфінксів» належали різьбярам зі слонової кістки. У цих житлах знайдено велику кількість найвишуканіших виробів. Дорожнеча цих прикрас і солідні розміри споруд наводять на думку, що їхні володарі були багатими городянами. В «Будинку виноторговця» комора вміщала понад 50 великих глеків заввишки до 0,45 м і більше, 8 глиняних бочок, піносів, близько 1,7 м висотою.

Розвиток торгівлі зумовлював появу грошей, роль яких, як і на Криті, виконували спочатку важливі, цінні предмети, речі, переважно худоба. Пізніше, з XVI ст. до н. е. ахейці розпочали використовувати золото, яке зважували на спеціальних вагах. Археологи знайшли багато тогочасних ваг.

У розпорядженні археологів виявилися списані глиняні таблички, надписи на яких прочитали вчені. Як з'ясувалося, греки пристосували до своєї мови винайдену на Криті писемність. За зразком критського «лінійного письма А» було створене «лілійне письмо Б». На табличці записані списки землеробів із вказівкою на податки, які вони мали сплачувати, переліки рабів, худоби тощо. Облік палацового господарства вели чиновники-писарі.

Отже, в II тис. до н. е. у найродючіших областях Греції почав складатися рабовласницький лад, виникає держава. В інших місцях населення, як і раніше, жило первіснообщинним ладом.

Існування ряду незалежних і сильних ахейських держав було серйозною перешкодою для поширення влади мікенських царів на сусідні грецькі території. Бажання заволодіти новими родючими землями вело їх до грабіжницьких, завойовницьких походів проти мешканців островів та віддалених країв. Близько 1240 р. до н. е., зібравши в єдиний союз майже всіх ахейських басілеїв, цар Мікен Агамемнон розпочав морський похід з метою завоювання Троянського царства на північному заході Малої Азії.

Розвиток Егейської культури проходив нерівномірно, її центри переживали епохи занепаду й розквіту в різний час.

Процес формування Егейської культури був складним й тривалим:

— культури західної Анатолії й Середньої Греції виникли на основі місцевого неоліту,

— на островах східної частини Егейського моря переважав вплив культури Трої;

— західно-анатолійський вплив був сильним й на інших островах.

Близько 2300 до РХ Пелопоннес і північно-західна Анатолія піддалися ворожій навалі, про що свідчать сліди пожеж і руйнування на поселеннях. Під впливом прибульців (можливо, індоєвропейського походження) до 2000-1800 рр. до РХ змінилася матеріальна культура материкової Греції, Трої, деяких островів.

На Криті, не порушеному навалою, продовжувала розвиватися мінойська культура; на початку в 2000-1800 рр. до РХ. з'явилася ієрогліфічна писемність, з 1600 до РХ — лінійне письмо А.

Середнє бронзове століття (2000-1500 рр. до РХ) — період найбільшої консолідації Егейської культури, про що свідчить певну єдність матеріальної культури: кераміки, металевих виробів і іншого.

Близько 1600 до РХ вторгнення в материкову Грецію нових племен (можливо, ахейців), воїни яких використовували бойові колісниці, поклало початок виникненню невеликих держав мікенського періоду навколо інших центрів — Мікен, Тіринфа, Орхомена.

1700—1200 рр. до н. е. — період високого розквіту мистецтва Ахейської Греції. Міста-фортеці (Мікени, Тиринф) будувалися на пагорбах, з потужними стінами циклопічної кладки (з кам'яних брил вагою до 12 тонн) і плануванням в двох рівнях — нижнє місто, або агора, (місце притулку населення околиць) і акрополь із палацом правителя. В архітектурі житла (палаци й будинки, як і на Криті, будувалися на кам'яних цоколях із самана з дерев'яними зв'язками) складається тип прямокутного з портиком будинку — мегарона, прообраз давньогрецького «храму в антах».

Краще інших розкопаний палац у Пілосі. Виділяються круглі в плані купольні гробниці-толоси з помилковим зводом і дромосом («гробниця Атрея» біля Мікен, 1400—1200 рр. до н. е.). Образотворче і декоративно-прикладне мистецтво ахейської Греції зазнало впливу від сильного мистецтва, особливо в 1700—1500 рр. до н. е. (вироби із золота й срібла з «шахтових гробниць» у Мікенах). Місцевий стиль характеризується узагальненістю й лаконічністю форм (рельєфи на надгробних стелах «шахтових гробниць», поховальні маски, деякі посудини («кубок Нестора») із поховань). Мистецтво 1500—1200 рр. до н. е., як і Критське мистецтво, велику увагу приділяло людині й природі (фрески палаців у Фівах, Тиринфі, Мікенах, Пілосі; вазопис, скульптура), але тяжіло до стійких симетричних форм і узагальнення (геральдична композиція з фігурами 2 левів рельєфу Левових воріт у Мікенах).

Щоправда, в окремих випадках ахейські держави могли об'єднуватися для спільних військових компаній. Прикладом може служити знаменита Троянська війна (близько 1240 — близько 1230 рр. до н.е, за іншими даними — близько 1194 — 1184 рр. до н.е.), описана Гомером в "Іліаді". У поході на Трою брали участь майже всі ахейські царі від ФессаліЇ на півночі до Родосу на півдні на чолі з мікенським володарем Агамемноном (хоча Гомер значно перебільшив число приведених ним під Трою кораблів — 1200). Троянський цар Пріам зумів отримати допомогу від сусідів, і облога міста затягнулася, а ахейці зазнали значних втрат, перш ніж захопили Троянське царство. Похід на Трою мав важкі наслідки для Ахейської Греції. Він призвів не лише до виснаження сил, але й до спалаху внутрішніх протиріч і міжусобиць між ахейськими царствами. За переказами, сам Агамемнон був убитий після повернення в Мікени своїм двоюрідним братом Егісфом і дружиною Клітемиестрій.

При аналізі причин падіння рабовласницької мікенської культури звичайно вказується на те, що дорійці мали озброєння із заліза, що міць мікенського суспільства була підірвана тривалою Троянської війною. Цього пояснення далеко не достатньо. Занепад мікенської культури починається, принаймні, за століття до переселення дорійців. Дані пілоських написів доводять, що в Пілосі були маси жорстоко експлуатованих рабів і безземельних. Саме ця причина повинна була вирішальною мірою послабити опірність рабовласницького мікенського суспільства перед особою дорійських племен, які не знали ще гострих класових протиріч.

До того ж ранні рабовласницькі мікенських суспільства склалися тільки в небагатьох центрах Пелопоннеса і, можливо, Середньої Греції; основна маса навколишнього населення жила ще в умовах, близьких до умов попереднього періоду, і, ймовірно, також піддавалася експлуатації мікенських та інших рабовласників. Всі ці обставини і зумовили крах мікенської культури.

До початку II тисячоліття належить виникнення класового суспільства і держави на Криті, а потім і в інших країнах Егейського басейну. Це були перші осередки рабовласницької цивілізації на території Європи,що зробили великий вплив на подальший розвиток Греції.

Незважаючи на швидке падіння ранніх рабовласницьких суспільств мікенської Греції, вони зіграли чималу роль у подальшому розвитку грецької культури, яка багато чого успадкувала від товариств піздньоелладський періоду.

Місцеве населення не було знищено дорійцями; культура грецьких племен I тисячоліття до н.е. багатьма своїми коріннями йде в мікенський період.

Війна проти Трої була лише одним, хоча найзначнішим, проявом військової і колоніальної експансії ахейців у Малій Азії і Східному Середземномор'ї. Протягом ХІV-ХІІ ст. до н.е. численні ахейські поселення з'явилися на західному та південному узбережжі Малої Азії, островах Кіпр, Родос, Близькому Сході. У цих місцях мікенці перехоплювали торгову ініціативу у своїх попередників — мінойців. Успішно поєднуючи заняття торгівлею і піратство, ахейці стали помітною фігурою в цьому районі стародавнього світу. Так, згідно з старовинним хетським документом, ахейська держава Аххіява (вірогідно, знаходилася у західній частині Малої Азії) ставиться в один ряд з найсильнішими тогочасними державами: Єгиптом, Вавилоном, Ассирією.

Троя була розташована в декількох кілометрах від берега Геллеспонту (Дарданелльська протока). Через Трою проходили торговельні шляхи, якими користувалися грецькі племена. Очевидно, троянці заважали торгівлі греків, це змусило грецькі племена об'єднатися й почати війну із Троєю. Але троянців підтримували численні союзники (Лікія, Місія й ін.), внаслідок чого війна прийняла затяжний характер і тривала більше дев'яти років. Троя була обнесена високою кам'яною стіною із зубцями. Ахейці не зважувалися штурмувати місто й не блокували його. Бойові дії відбувалися на рівному полі між містом і табором ахейців, що розташовувався на березі Геллеспонту. Троянці іноді вривалися в табір супротивника, намагаючись запалити грецькі кораблі, витягнені на берег.

Гомер в "Іліаді" докладно перелічив кораблі ахейців і нарахував 1186 судів, на яких було перевезено стотисячне військо. Безсумнівно, що число кораблів і число воїнів перебільшені. Крім того, треба врахувати, що ці кораблі були просто більшими човнами, тому що їх легко витягали на берег і досить швидко спускали на воду. Такий корабель не міг з 100 чоловік. Тому вірніше буде припустити, що в ахейців було кілька тисяч воїнів. Очолював це військо Агамемнон, цар "многозлатых Мікен". На чолі воїнів кожного плем'я стояв свій вождь.

Головною зброєю грецьких воїнів був спис для метання з мідним наконечником, тому ахейців Гомер називає "копьєборними". Крім того, воїн мав мідний меч і гарне захисне озброєння: поножи, панцир на груди, шолом з кінською гривою й великою, окутою міддю щит. Племінні вожді боролися на бойових колісницях або спішившись. Рядові воїни були збройні гірше: вони мали списи, пращі, "сокири двогострі", сокири, луки зі стрілами, щити й були опорою для своїх вождів, які самі вступали в єдиноборство із кращими воїнами Трої. З описів Гомера ми можемо представити обстановку, у якій проходило єдиноборство. Супротивники розташовувалися недалеко один від одного.

Бойові колісниці вибудовувалися в ряд, воїни знімали свою збрую й складали їх поруч із колісницями, потім всідалися на землю й спостерігали за єдиноборством своїх вождів. Єдиноборці спочатку метали списи, потім билися мідними мечами, які незабаром робилися непридатними. Втративши меча, єдиноборець вкривався в рядах свого плем'я або ж йому подавали нову зброю для продовження боротьби. З убитого переможець знімав збрую й забирав його зброю.

Для ведення бою бойові колісниці й піхота розміщалися в певному порядку. Бойові колісниці вибудовувалися поперед піхоти в лінії зі збереженням рівняння, "щоб ніхто, на мистецтво й силу свою покладаючись, проти троян поперед інших поодинці не бився, щоб і назад не правил". За бойовими колісницями, прикриваючись "випуклобляшними" щитами, будувалися піші воїни, збройні списами з мідними наконечниками. Піхота будувалася в кілька шеренг, які Гомер називає "густими фалангами". Вожді вишиковували піхоту, заганяючи боягузливих воїнів у середину, "щоб і тому, хто не хоче, боротися довелося поневолі". У бій спочатку вступали бойові колісниці, а потім "безупинно одна за іншої фаланги ахейців рухалися в бій на троянців", "мовчачи крокували, вождів побоюючись своїх". Піхота спочатку завдавала удару списами, а потім рубалася мечами. З бойовими колісницями піхота боролася за допомогою копій. Брали участь у бої й лучники, але стріла вважалася малонадійним засобом навіть у руках відмінного лучника.

Результат боротьби вирішували фізична сила й мистецтво володіння зброєю. Примітивна зброя часто відмовляла: мідні наконечники копій гнулися, а мечі від сильних ударів ламалися. Маневр на поле бою ще не застосовувався, але вже з'явилися зачатки організації взаємодії бойових колісниць і піших воїнів. Звичайно бій тривав до настання ночі. Уночі, якщо досягалася угода, спалювалися трупи. Якщо ж угоди не було, супротивники виставляли варту, організувати охорону війська, що перебувало в поле, і оборонних споруд (кріпак стіни й зміцнень табору — рову, загострених колів і стіни з вежами). Варта, що складалася звичайно з декількох загонів, розміщалася за ровом. Уночі висилалася розвідка в стан ворога з метою захоплення полонених і з'ясування намірів супротивника, проводилися збори племінних вождів, на яких вирішувалося питання про подальші дії. Ранком бій відновлявся.

Ще на рубежі ХIII-ХІІ ст. до н.е. загони ахейців з Криту і Пелопоннесу брали участь у набігах коаліції "народів світу" на Єгипет. У єгипетських джерелах згадуються народи акайваша і данауна, які можуть відповідати грецьким ахайвой і данайвой — назвам ахейців у Гомера. Взагалі в XIII ст. до н.е. ахейці двічі нападали на Єгипет, послаблювали Хеттську державу. А разом з критянами вони висадилися на східному узбережжі Середземного моря і стали відомі там під назвою філістимлян. Вся ж місцевість разом із південносирійською територією стало називатися Палестиною.

У самій Ахейській Греції останні десятиліття XIII ст. до н.е. були досить тривожними і неспокійними. У Мікенах, Тіринфі та інших містах поспішно відновлювали старі і будували нові укріплення. Була побудована масивна оборонна стіна на Істмі. Серед фресок пілоського палацу привертає увагу та, на якій зображена кровопролитна битва між ахейськими воїнами (у панцирах і рогатих шоломах) та варварами (у звіриних шкірах і з довгим розпушеним волоссям). На півночі та північному заході Балкан (Македонія і Епір) жили племена, які знаходилися на стадії родового ладу, хоча знали техніку обробки металу. Щоправда, із суто технічного погляду їхня зброя поступалася мікенській.

Наприкінці XIII ст. до н.е. варварський світ через невідомі нам причини прийшов у рух. Безліч племен попрямували на південь, у багаті і процвітаючі райони Середньої Греції і Пелопоннесу. Мікенська цивілізація зазнала страшного удару, від якого вже не могла оправитися. Швидкий розпад мікенських держав пояснювався не стільки силою натиску північних варварів, скільки слабкістю їхньої внутрішньої структури. Достатньо було одним ударом знищити правлячу верхівку палацової держави, щоб уся складна споруда розпалася, як картковий будиночок.

Основна маса варварських племен, які брали участь у нападі, очевидно, не утрималася на захопленій ними території (спустошена країна не могла прогодувати таку кількість людей) і повернулася на північ. Лише дорійці залишилися в Пелопоннесі (Арголіда, Ахайя, Еліда, Лаконіка, Мессенія).

Головне місто троянців Троя височіло на пагорбі (сучасна назва Гіссарлик). Археологічні розкопки підтвердили думку, що в давнину люди поселялися тут понад десяток разів. Від кожного поселення залишився шар землі зі слідами помешкань, кинутих та загублених речей. Було знайдено й руїни міста Троя мікенського часу. На пагорбі в південно-східній частині міста були палац, храм і фортеця. Греки називають Трою Іліоном, звідси походить і назва поеми Гомера — «Іліада». Троя славилася як «багате золотом і бронзою місто» й завжди привертала до себе погляди хижаків тогочасного світу. Держава у троянців була монархічна, причому царі володіли величезними багатствами.

Місто становило собою фортецю, кам'яні стіни якої були завтовшки від 6 до 10 м, висота ж їх і нині сягає 8,5 м. У середині фортеці стояв великий палац царя. Біля стін Трої щорічно збиралися купці з берегів Егейського, Чорного та інших морів: Троя вела велику торгівлю з ближніми й далекими народами — хетами, ахейцями, мешканцями Криту та інших егейських островів.

Із «Іліади» та «Одіссеї» довідуємось, що мікенський цар здійснив найбільший похід на Трою, об'єднавши всіх басілеїв великих і малих грецьких держав. За тодішніми поняттями це було дуже велике військо. Гомер писав:

Всіх же бійців рядових не можу ні назвати,

ні перерахувати.

Якби десять мав я язиків

і десять горлянок,

Якби мав я неслабіючий голос

і мідні перси,

Хіба що небесні музи,

Кроніда великого дочки,

Ви б нагадали всіх,

що приходили під Трою, ахеян.

Напевне, Агамемнон міг зібрати таку вражаючу силу, тому що він був наймогутнішим царем серед еллінів і тому, що він мав флот, який переважав морські сили всіх інших басілеїв.

Троянська війна, на думку давніх греків, була однією із найвизначніших подій їхньої історії. Античні історики вважали, що вона виникла десь на межі ХІІІ-ХІІ століть до н. е., і розпочинали з неї нову еру: сходження племен, які населяли Балканську Грецію, на вищий рівень культури, пов'язаний із життям у містах. Про похід греків-ахейців на місто Трою, розташоване в північно-західній частині півострова Мала Азія — Троаде, оповідали численні міфи, об'єднані пізніше в цикл легенд — кіклічні поеми.

Найавторитетнішою ж для еллінів була епічна поема «Іліада», приписувана великому грецькому поетові Гомеру, який жив у VIIІ ст. до н. е. В ній оповідається про один із епізодів заключного, десятого року облоги Трої-Іліона — так названо в поемі малоазійське місто.

Що ж розповідається в старих переказах про Троянську війну? Почалася вона з волі й вини богів. На весілля фессалійського героя Пелея і морської богині Фетіди запросили усіх богів, окрім Еріди, богині розбрату. Розгнівана богиня вирішила помститися, тому й підкинула богам на бенкеті золоте яблуко з написом «Найкрасивішій». Три олімпійські богині Гера, Афіна й Афродіта засперечалися, кому з них воно призначене. Розсудити богинь Зевс наказав юному Парісу, синові троянського царя Пріама. Богині постали перед Парісом на горі Іді, біля Трої, де царевич пас овець, і кожна намагалася привабити його дарунками. Паріс віддав перевагу запропонованій Афродітою любові Єлени, найпрекраснішої зі смертних жінок. І вручив золоте яблуко богині любові. Єлена, донька Зевса і Леди, була дружиною спартанського царя Менелая. Паріс, пройшовши як гість у дім Менела скористався відсутністю господаря і з допомогою Афродіти переконав Єлену залишити чоловіка поїхати з ним до Трої. Втікачі при хопили із собою рабів і скарб царського дому. Про те, як дісталися Паріс і Єлена до Трої, міф оповідають по-різному. За однієї версією, вони через три дні благополучно дісталися Парісового рідного міста. За іншою, богиня Герг сердита на Паріса, підняла бурі на морі, і його корабель приплив до берегів Фінікії, і багато час збігло, доки втікачі дісталися, на решті, Трої. Є й ще один варіант Зевс (або Гера) підмінили Єлену привидом, що його забрав до Трої Паріс. Сама ж Єлена під час Троянської війни перебувала в Єгипті під захистом мудреця Протея Але це пізніший варіант міфу, гомерівський епос про це не оповідає.

Троянський царевич вчинив тяжкий злочин — він порушив закон гостинності, накликавши цим на рідне місто страшне лихо.

Ображений Менелай з допомогою свого брата, могутнього цар Мікен Агамемнона, зібрав велике військо, аби повернути невірну дружину і вкрадені скарби. На заклик братів зібралися всі женихи, які колись сватались до Єлени й клялися захищати її честь. Найвельможніші ахейські герої і царі —Одіссей, Діомед, Протесилай, Аякс Теламонід і Аякс Оілід, Філоктет, мудрий старець Нестор та багато інших привели свої дружини. Взяв участь у поході Ахілл, син Пелея і Фетіди, найвідважніший і наймогутніший із героїв. За передбаченнями богів, греки не могли завоювати Трою без його допомоги. Найрозумніший і найхитріший Одіссей зумів умовити Ахілла прилучитись до походу, хоча тому й віщувалася загибель біля стін Трої. На чолі всього війська було обрано Агамемнона, як володаря наймогутнішої Ахейської держави.

Грецький флот, що нараховував тисячу кораблів, зібрався в Авліді, гавані в Беотії. Щоб забезпечити флотові благополучне плавання до берегів Малої Азії, Агамемнон приніс у жертву богині Артеміді свою доньку Іфігенію. Діставшись Троади, греки спробували повернути Єлену і скарби мирним шляхом. Посланцями до Трої відбули досвідчений дипломат Одіссей і скривджений чоловік Менелай.

Троянці відмовили їм, і розпочалася довга й трагічна для обох сторін війна. Участь у ній брали й боги. Гера з Афіною допомагали ахейцям, Афродіта й Аполлон — троянцям. Греки не змогли відразу взяти Трою, оточену потужними фортечними спорудами. Вони збудували на березі моря біля своїх кораблів укріплений табір і почали руйнувати околиці міста, нападати на союзників троянців. На десятому році облоги відбулася драматична подія, що стала причиною серйозних невдач ахейців у битві із захисниками Трої. Агамемнон образив Ахілла, відібравши в нього його полонянку Брісеїду, і той, розгніваний, відмовився вийти на поле бою. Ніякі вмовляння не могли переконати Ахілла змінити гнів на милість і взятися до зброї. Троянці ж скористалися бездіяльністю найсміливішого і найсильнішого зі своїх ворогів і перейшли у наступ, який очолив старший син царя Пріама Гектор. Сам цар був уже в похилому віці й не міг брати участь у боротьбі. Допомагала троянцям і загальна втома ахейського війська, що вже десять років марно намагалося взяти Трою. Коли Агамемнон, перевіряючи бойовий дух воїнів, удавано запропонував припинити війну та повернутися додому, ахейці зустріли пропозицію із захопленням і попрямували до своїх кораблів. І лише рішучі дії Одіссея зупинили воїнів і врятували становище.

Троянці вдерлися до табору ахейців і ледве не спалили кораблі. Найближчий друг Ахілла Патрокл упросив героя дати йому свої обладунки й колісницю і вирушив на допомогу грецькому війську. Патрокл зупинив натиск троянців, але сам загинув від руки Гектора. Смерть друга змушує Ахілла забути про образу. Жадоба помсти надихає його. У поєдинку з Ахіллом гине троянський герой Гектор. На допомогу троянцям приходять амазонки. Ахілл убиває Пенфісілею, проводирку амазонок, але невдовзі гине сам, як було передбачено, від стріли Паріса, спрямованої богом Аполлоном. Мати Ахілла, Фетіда, прагнучи зробити сина невразливим, занурила його у води підземної річки Стікс. Вона тримала Ахілла за п'яту, яка й залишилася єдиним вразливим місцем на його тілі. Бог Аполлон знав, куди спрямувати стрілу Паріса. Цьому епізодові поеми людство зобов'язане появі крилатого вислову— «ахіллесова п'ята».

Після смерті Ахілла серед ахейців зчиняється суперечка за володіння його обладунками. Вони дістаються Одіссею, і ображений цим Аякс Теламонід кінчає життя самогубством.

Рішучий перелом у війні настає після прибуття в табір ахейців героя Філоктета з острова Лемнос і сина Ахілла Неоптолема. Філоктет убиває Паріса, а Неоптолем — союзника троянців — місійця Евриніла. Залишившись без ватажків, троянці більше не наважуються змагатися з ворогом у відкритому полі. Та міцні стіни Трої надійно охороняють її мешканців. Тоді, за пропозицією Одіссея, ахейці вирішили взяти місто хитрістю. Збудувавши величезного дерев'яного коня і сховавши в ньому відбірний загін воїнів, ахейці, аби переконати троянців, що вони повертаються додому, спалюють свій табір і відпливають на кораблях від узбережжя Троади. Насправді ж ахейські кораблі ховаються недалеко від берега біля острова Тенедос.

Здивовані залишеним дерев'яним чудовиськом, троянці зібралися навколо нього. Дехто пропонує ввезти коня в місто. Жрець Лаокоон, попереджаючи про підступність ворога, вигукнув: «Бійтесь данайців (греків), що дари приносять!» (Ця фраза з часом також стала крилатою). Та слова жерця не переконали співвітчизників, і вони таки ввезли дерев'яного коня в місто як дар богині Афіні. Вночі сховані в череві коня воїни виходять назовні й відчиняють ворота. Ахейці, які таємно повернулися під стіни Трої, вриваються до міста, і розпочинається бійня. Менелай із мечем у руках шукає зрадливу дружину, але, побачивши прекрасну Єлену, не взмозі покарати її. Всі чоловіки Трої гинуть за винятком Енея, сина Анхіза й Афродіти, який отримав від богів повеління втікати із захопленого міста й відродити його славу в іншому місці. Жінок Трої чекала не менш гірка доля: вони стали полонянками та рабинями переможців. Місто загинуло у вогні.

Таким чином, після Троянської війни відбулось падіння крито-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих "темних віків" (XI — IX ст. до н.е.). Цей період ще називають гомерівським, оскільки про нього дізнаємося як з археологічних джерел, так і з епічних поем "Іліада" та "Одіссея" Гомера. Суттєвим надбанням гомерівської доби стало володіння технікою оброблення заліза та створення хоч і примітивних, але заснованих на демократичних засадах держав-полісів, що в сукупності визначило подальший напрям і потужність творчих зусиль античної Греції.

3. ВПЛИВ ПОДІЙ ТРОЯНСЬКОЇ ВІЙНИ НА ДОЛЮ МІКЕНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. ВТОРГНЕННЯ ДОРІЙЦІВ

Результат будь-яких воєн завжди інтерпретується літописцями воюючих сторін у свою користь. Кожний намагається приписати перемогу своєму народу. Тому нема рації заглиблюватися в вивчення питання — хто й у якому змісті виявився переможцем, а хто — переможеним. Обмежимося лише декількома зауваженнями. Через розтягнутість Троянської війни в часі — адже в ній було багато боїв, — первісна невизначеність результату Троянської війни привела до того, що на Западе, що програв у підсумку літописці заявили, начебто троянці програли, а перемогли греки.

Похід на Трою мав тяжкі наслідки для ахейської Греції. Він не тільки виснажив її сили, а й викликав міжусобні війни в ахейських царствах. З міфів дізнаємося, що Агамемнон після повернення до Мікен убитий своїм двоюрідним братом Егістом і дружиною Клітемнестрою. Ослаблення ахейських царств збіглося з новим пересуванням племен на півдні Балканського півострова — дорійським переселенням.

Саме ці події детально досліджував Генріх Шліман, що народився в Німеччині 6 січня 1822 року. Коли йому було 8 років, батько подарував на Різдво книгу доктора Еррера «Всесвітня енциклопедія для дітей». З неї Генріх уперше дізнався про Троянську війну. Він зацікавився історією Трої, міфами й легендами Давньої Греції.

Висадившись у порту Кале-Султаніє, вони попрямували до Троадської рівнини, до селища Бунарбаші. Генріх Шліман ніколи не вірив, що розповідь Гомера — вигадка. Тому з твором великого грека в руках він, як по компасу, спрямовував свої розкопки. Часто описи не збігалися з тим, що він бачив, але Шліман продовжував вести роботи. Його увагу привернув пагорб, який метрів на 50 вивищувався над рівниною.

Але розкопки продовжились лише 1871 року. Три роки пішло на те, щоб отримати офіційний дозвіл. Пагорб мав 240 метрів у довжину і стільки ж у ширину. Рів шириною 40 і довжиною 70 метрів копали 150 мешканців сусідніх турецьких і грецьких сіл. Кілька років упертої праці дали свої плоди.

Так, це була Троя. Вдалося розкопати і стіни, й будинки, і дорогу завширшки 5 м із плит, що мали жолобки для стоку води.

У 1873 році, в останній день сезону розкопок, Шліман випадково натрапив на скарб. Відпустивши робітників, щоб не спровокувати пограбування, вони удвох із Софією перенесли знайдене в будинок. Це був справді скарб: мідні щит, котел, ваза і таця, срібні злитки і вироби, золоті кубки і флакон, а також мідні вістря для списів, сокири, кинджали, ножі. В одній із золотих ваз виявились ланцюжки, браслети, сережки, ґудзики, інші прикраси із золота.

Шліман назвав цей скарб скарбом царя Пріама. Він вирішив тимчасово законсервувати розкопки в Трої й попрямував уМікени. Саме тут правив «великий повелитель народів» Агамемнон. Це він привів грецьке військо під стіни Трої і 10 років вів облогу міста.

І тут компасом служила знаменита праця Павсанія «Опис Еллади», в якій був докладний опис подій. Павсаній пише, що саме в Мікенах він бачив могилу Агамемнона, а могили Клітемнестри й Егіста знайшов за міською стіною як недостойні. Поруч з Агамемноном лежали його сини Орест, Пілад, донька Електра. Загалом ішлося про 5 поховань.

У 1876 році Шліман починає розкопки в Мікенах. Він переконаний, що поховання Агамемнона треба шукати саме в акрополі. Перші ж дні приносять знахідки. Це черепки, з яких дослідники складають посуд із химерними візерунками, потім — система водогону і, зрештою, дві надгробні стели. На першій зображений кінь, пес, що біжить, і бойова колісниця. На другій — чоловік на колісниці переслідує воїна. Через деякий час знайшли ще дві подібні стели.

Було знайдено ще дві гробниці, одна з них пограбована. Грабіжники взяли не все. Увагу Шлімана привернула маска. Вона відтворювала обличчя з типовими еллінськими рисами. Довгий вузький ніс і лоб, що становлять одну лінію, заплющені великі очі, крупний рот, вуса і борода. На думку вченого, ця маска відтворювала риси Агамемнона.

На закінчення розглянемо докладніше сюжет про переселення Антеноридів у Кирену. Справа в тому, що гімн, що повідомляє про нього, Піндара і схолії до нього (див. вище) включають звістка про це переселення (як ми пам'ятаємо, більше достовірне, чим альтернативна "фрако-венетська" легенда) у переказ про похід Менелая в Єгипет: Антенор і його рід, виявляється, відправилися в Кирену (тобто в область перебування приєгипетських лівійців) саме з Оленою, і Менелай рушив у Лівію і Єгипет, переслідуючи їх. Тим часом, як давно продемонстровано, діяльність Менелая й інших грецьких героїв у Малій Азії, Східному Середземномор'ї, Лівії і Єгипті відразу після Троянської війни відбиває, цілком ймовірно , спогаду про походи "народів моря" на Єгипет при Рамсесі ІІІ.

Греція у ХІІ — VІІІ ст. до н.е.

На п'ятому ж році царювання цього фараона в неясному зв'язку з відбиттям лівійців згадуються якісь T3-k-k3/ kw-r3 "теккер" (давно ототожнені з "тевкрами", тобто "троянцами"-іліонцями, по подібності назв і загальний егейської локалізації), що обрушилися на Єгипет у результаті якихось потрясінь у себе на батьківщині. На восьмому році Рамсеса, як відомо, мало місце нове настання "народів моря", у тому числі "d n-yw-n3" — можливо, данайців — і теккер (тут лівійці вже не згадуються). З огляду на зроблену унікальність походу "троянців"-іліонців/тевкрів/теккер в Африку і їхні лівійські зв'язки як у легендарному еллінському, так і в автентичному єгипетському ряді, а також імовірний зв'язок самих сюжетів, що включають цей момент, обох рядів (resp. "Троянська" війна й переселення "народів моря" при Рамсесі ІІІ), нам залишається прямо співвідносити переказ про поселення Антеноридів у Кирене після Троянської війни з відзначеним у п'ятому році царювання Рамсеса ІІІ лівійсько-теккерським симбіозом, виниклому на границях Єгипту після якогось потрясіння, що торкнулося край "пелесет і теккер", тобто західний і східний береги Егеїди.

Після дорійської навали історія Греції мовби почалася заново. Колишні міста і царські палаци руйнувалися і заростали травою, а на їх містах з`являлися нові поселення. Згодом з окремих поселень виникали міста, які об`єднували навколо себе прилеглу сільську округу. Таким чином виникали міста-держави – поліси.

У Елладі найбільш сильними вважалися міста-держави Афіни і Спарта, найбільш багатим – Коринф, самим великим і красивим – Мілет.

В XІІІ столітті результат Троянської війни ще не визначений — в одних битвах перемагав Захід, в інші — Схід.

Але Троянська війна була початком кінця ахейської військової могутності. Незабаром на Балканах з'явилися нові грецькі племена — дорійці. Зруйнувавши культуру ахейців, вони почали створювати свою. Але руйнувати набагато простіше й швидше, ніж будувати. Храми заростали травою, міста занепадали, забувалася писемність, мистецтво, ремесла.

В післягомерівській літературі про події Троянської війни та її наслідки складали трагедії найвидатніші драматурги: Есхіл (трилогія «Орестейя»), Софокл («Еант», «Філоктет»), Евріпід («Гекаба», «Орест», «Андромаха», «Троянки», «Єлена», «Електра», «Іфігенія в Ав-ліді», «Іфігенія в Тавріді»). Римський драматург Л. Анней Сенека, наслідуючи греків, склав трагедії «Агамемнон» і «Троянки». Можна сказати, що образами Гомерового епосу насичена вся антична — грецька та римська література, а також скульптура і живопис. На давніх вазах, що зберігаються в різних музеях, відтворено богів і героїв, сцени боїв ахейців із троянцями. У скіфських могилах на Україні археологи знайшли кілька золотих го-ритів (сагайдаків для луків і стріл), на яких дуже майстерно зображено життя Ахіллеса від його народження до загибелі під мурами Іліона. Цього героя особливо шанували мешканці міста Ольвії, руїни якого можна побачити і тепер на березі Дніпровсько-Бузького лиману біля села Парутине. Давньогрецький епос був джерелом натхнення і для художників нових часів. Російський художник Карл Брюллов створив серію малюнків на теми цього епосу: «Сварка Ахіллеса з Агамемноном», «Прощання Гектора з Андромахою», «Загибель Трої», «Повернення Одіссея». До нього художник із України Антін Лосенко написав картину «Прощання Гектора з Андромахою». Напевно усі ви знаєте славетну скульптурну групу, створену давньогрецькими митцями з острова Родосу — Гагесандром, Атанодором і Полідором — загибель троянського жерця Лаокоонта і його синів від змій (тепер вона в Римі). До наших часів збереглися такі твори давньогрецької скульптури, як Менелай із тілом Патрокла (тепер у Флоренції), Одіссей із оголеним мечем (тепер у Венеції) і битва ахейців із троянцями, відтворена в скульптурних фігурах храму богині Афіни па острові Егіні (тепер у Мюнхені). Як і живописці, так і скульптори нових часів зверталися до гомерівського епосу. Російський скульптор Михайло Козловський вирізьбив композиції «Ахіллес із тілом Патрокла» і «Ахіллес на ліжку». Відомий вам автор пам'ятників Шевченкові в Києві, Харкові, Каневі — Матвій Манізер на початку своєї творчої діяльності створив рельєф «Гнів Ахіллеса».

Давньому оповіданню про події останнього року Троянської війни передували оповідання про її причини, початок, перші роки. Вже після того, як було складено «Іліаду» та «Одіссею», ці оповідання були об'єднані в епічному творі під назвою «Кіпрії». В ньому йшлося про те, як Зевс із іншими богами вирішив, що на землі стало забагато людей і тому треба втягти їх до згубної війни. Розповідалося тут також про сварку богинь на весіллі Пелея і Фетіди, про Парісів суд та викрадення Єлени Парісом.

Залишається ще сказати, що перша спроба ахейців вирушити в похід на Трою закінчилася невдачею, бо вони не потрапили до Трої, а замість неї опинилися в Тевтранії, країні царя Телефа. До того ж страшенна буря мало не знищила всі їхні кораблі. Нарешті, мікенський цар Агамемнон вдруге зібрав ахейських владарів із їхніми військами у приморському містечку Авліді, й лише тоді ахейці на своїх кораблях вирушили проти троянців та їхніх численних союзників.

Проте столиця троянського царя Пріама — Троя із могутньою фортецею на горі (званою «Пергамами Трої» чи просто «Пергамом») була неприступна, бо самі боги обвели її величезним муром. Минали роки, а грізні войовники ахейці, розташувавши свій табір на березі поблизу кораблів, все не мали успіху. Війна, як і хотіли боги, губила багато людей і в ахейців, і в троянців. Ахейські проводирі почали сваритися між собою за здобич. Крім того, серед воїнів ширилося невдоволення Агамемноном і Менелаем, через яких їм доводилося воювати.

Перемога ахейців у Троянській війні була певним підсумком і провісником лих. У кінці XIII ст. до н. е. племенний світ північнобалканського регіону залучився до руху. Виникло багато варварських племен, до яких належали як народи, що розмовляли на діалекті грецької мови — дорійців, так і народності негрецького походження — фрако-іллірійського. Це була трагедія. Господарству мікенських держав було завдано невиправних збитків. Стрімко занепадали ремесло та торгівля, різко скорочувалася чисельність населення. Дорійці знищили правлячу верхівку палацових держав, мікенську культуру було зруйновано. Проте слід зазначити, що окремі острівці мікенської культури впереміш із знову заснованими поселеннями дорійців продовжували існувати до кінця XII ст. до н. е. Настає доба так званих «темних століть».

Військові походи дорійських племен з північних областей Балканського півострова в період близько 1100 р. до н. е.. поклав кінець мікенської культури. Але на відміну від мінойської мікенська культура не гине повністю в Афіни, що називалися тоді Кекропе і встояли перед натиском дорійських племен, зібралися втікачі з Мікен, Тірінфа і Пілосі, і їхні знання вросли в основу майбутнього розквіту Аттики.

Дорійське вторгнення відбулось близько 1200 до н. е., коли племенні вторгнення дорійців з півночі охопили Центральну і Південну Грецію, включаючи острови, і зокрема найбільш віддалений острів Крит. Свою незалежність зуміли зберегти тільки Стародавні Афіни, в яких знайшли притулок поодинокі біженці інших ахейських міст Пелопоннесу.

Після дорійського вторгнення припиняє своє існування мікенська культура, розпочинається рух народів моря. Археологічне свідчення дорійського вторгнення — поява протогеометричної кераміки. Світоглядне відображення дорійське вторгнення знайшло у давньогрецькому міфі про Гераклідів.

Дорійці перейняли у греків культуру рільництва і судноплавства, залізні знаряддя праці і зброю, зокрема плуг, колісні повозки, вітрила, гончарне коло. Крім того дорійці засвоїли зачатки архітектури, храмової та фортечної.

Вплив дорійських племен, серед яких досі зберігався родинно-общинний лад, спонукав до пожвавлення родових відносин у суспільстві греків і водночас став причиною швидкого розпаду ахейських держав. Тепер в Греції почали складатись окремі дрібні, незалежні громади, на чолі яких стояв басилевс. Усюди посилювався вплив родової знаті, а право володіти землею ставало основою землеволодіння.

Після дорійського вторгнення місцеве населення перетворювалось на власність тих родів, які їх завоювали. Не скрізь цей процес протікав однаково. Так, у Спарті завойовникам, що в полісну добу складуть стан спартіатів, протистояли корінні лаконці, які втім були вимушені відтіснитись до кордонів області. Серед корінних спартанців виділились періеки (зберігали обмежене самоврядування, продовжували займатися ремеслом і торгівлею) та ілоти (безправне землеробське населення переважно Мессенії, фактично державні раби, оскільки вважались власністю держави і прикріплювались до наділу конкретного спартіата).

Поневолені стани, подібні до спартанських ілотів, виникали всюди в Греції. Наприклад, у Фессалії вони іменувались пенестами, на острові Крит — кларотами. В Афінах процес поневолення незаможних землеробів відбувся іншим шляхом: рано чи пізно вони опинялись у борговій залежності від родової знаті, яка тепер сконцентрувала в свої руках землю і становила клас евпатридів.

З падінням держав ахейців і приходом племен греків-дорійців завершується історія егейської цивілізації і починається справжня історія античної культури.

Падіння кріто-мікенської цивілізації спричинило глибоку депресію, що охопила головні райони материкової та острівної Греції в період так званих «темних віків» (XI—IX ст. до р. х.). Відсутність історичних свідчень як результат безписемності того періоду, розтягнута на декілька століть ізольованість від світу, виявлена археологічними дослідженнями бідність матеріальної культури, різке збільшення мобільності племен на території Греції дають підстави говорити про культурний занепад, що відкинув грецьке суспільство на стадію первісної культури. Проте було й суттєве надбання — греки навчилися виплавляти залізо. Це стало каталізатором для подальших культуротворчих зусиль. Відродження культури, хай спершу повільно, не могло не розпочатися на ниві, де колись квітнула славетна мікенська культура.

Основні держави дорійців: Спарта, поліси Крита, Аргос. На західному березі Еллади, в Сицилії та південній Італії вони заснували колонії, які досягли невдовзі високого розквіту. Мегара колонізувала Босфор, Понт Евксінський (Чорне море) і Сицилію. Із Фери вийшли дорійські поселення в Кіренаіці. Найбільш чітко проявився характер дорійського племені в Спарті.

Дорійці відрізнялись мужнім та рівним характером. Їхній діалект, за античними оцінками, поступався у «гнучкості та м'якості» іонічному. Їхні племенні особливості виявилися переважно у мові, музиці (див. дорійський лад), поезії та архітектурі.

Висновки

Вже в III—II тис. до н. є. високорозвинута культура існувала на о. Крит. Приблизно в XVII ст. до н. є. можна говорити про високий економічний і культурний розвиток грецьких (ахейських) держав на території Пелопонесу. Найбільшими з них були Мікени і Тіринф в Арголіді та Пілос в Мессенії. На рубежі ХIII-ХII ст. до н. є. ряд ахейських держав під загальним керівництвом Мікен (легендарний цар Агамемнон) здійснюють грандіозний військовий похід проти Трої в Малій Азії. Майже у цей час з півночі в Грецію вторгаються дорійські племена. Кілька хвиль вторгнення дорійців ущент руйнують розвинуту ахейську культуру, міста заносить піском, досягнення науки і мистецтва щезають у пам'яті нащадків.

Найдавніші пам'ятки грецької літератури — поеми «Іліада» та «Одіссея» змальовують «гомерівське суспільство» (XII—VIII ст. до н. е.), коли ахейська культура змінювалася дорійською.

Чому розгорілась Троянська війна? Сучасні історики вважають, що цей військовий конфлікт, можливо, був останній у низці затятих торговельних воєн між мікенськими греками і троянцями, що тримали під своїм контролем торгівлю шерстю, зерном та іншими товарами, які привозили з регіону Чорного моря через Дарданелли. Після падіння Трої (1250 р. до н. е.) почалась епоха «темних віків», яка тривала майже чотири століття. У 1100 р. до н. е. внаслідок чвар і заколотів впали і величні Мікени.

На початку II тисячоліття до нової ери на Балканах з'явилися племена грекiв-ахейцiв. Десь до середини цього тисячолiття на пiвднi пiвострова склалися рабовласницькі держави. Їхнi царi (базилiки, по-сучасному — царi) жили у мiстах за мiцними, циклопiчної кладки мурами. Ахейцi стали поглядати навкруги, "чи нема країни, щоб загарбать…" Серед iнших ахейцi завоювали й острiв Крит. А на Критi iснувала висока й витончена культура, вплив якої зазнавали на собi ахейцi. Пiсля завоювання Криту ця культура остаточно стала спiльною для грекiв i критян.

На пiвнiчному заходi Малої Азiї був ласий для ахейцiв шматок — мiсто-держава Троада iз столицею Троєю, або Iлiоном. Троада була багата, вирiзнялася зручним для торгiвлi розташуванням, родючим грунтом тощо. I ахейцi прагнули загарбати Троаду! Бiльшiсть учених датують Троянську вiйну 1200 р. до н.е.

Троада була загарбана, а Троя (Iлiон) — зруйнована.

Міф про Троянську війну розповідає про деякі реальні події, що відбувалися у ХІІІ-ХІІ ст. до н.е. Ця війна не була міфічною: як свідчать археологічні дослідження, ахейці справді напали на багату й квітучу Трою. Сильних і хоробрих ахейців приваблювали багатства торговельного міста, розташованого на перехресті караванних і морських шляхів. Історики вважають, що армія ахейців налічувала 100-135 тис. воїнів, а їхній флот складався з 1186 кораблів. У поході, вірогідно, брали участь майже всі правителі ахейців. Це була величезна воєнна експедиція з метою пограбування сусідів. Зібравши значні сили, ахейці розраховували на швидку перемогу. Але троянці мали неприступну фортецю і підтримку союзників. Бойові дії затяглися. Десятирічна війна виснажила сили ахейців. Ослаблені міста Балканської Греції виявилися нездатними чинити опір дорійцям, які через півстоліття напали на Елладу.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1. Бартонек А. Златообильные Микены: Антонин Бартонек,; Ред. А. И. Немировский, 1991. — 351 с.
2. Генрих Шлиман. «Троянские древности». Берлин, 1873.
3. Гомер Одіссея. – Х.: Фоліо, 2001. – 547 с.
4. Грейвс Р. Мифы Древней Греции /пер. с англ. К. П. Лукьяненко. – М.: Прогресс, 1992. – 620 с.
5. Кравчук А. Троянская война: Миф и история / Александр Кравчук,; Пер. с польского Д. С. Гальпериной, Авт. послесл. Л. С. Клейн ; АН СССР, Ин-т востоковедения. — М. : Наука. Гл. ред. восточ. лит., 1991. – 216 с.
6. Кун Н.А. Легенди і Міфи Древньої Греції. – К.: Академія, 2007. – 448 с.
7. Троя: В поисках Троянской войны/Майкл Вуд; пер. с англ. Виктора Шарапова— М. : СТОЛИЦА-ПРИНТ, 2007. — 400 с.
8. Джордж М. Елена Троянская.- М.: ООО "Издательство "Эксмо", 2010. – 848 с.
9. Штоль Г. Генрих Шлиман : Мечта о Трое / Г. Штоль, 1991. — 430 с.
10. Античная мифология / Элен Лапорт, Колетт Эстен,; Пер. Жан Антонов, Ред. Вита Муханова,, 2005. — 260 с.
11. Ванденберг Ф. Золото Шлимана / Филипп Ванденберг,; Ред. М.В.Ливанова; Пер. с нем. Е.П.Лесникова, А.Л.Уткина и др., 1996. — 590 с.
12. Тудоровская Е. Приключения Одиссея. Троянская война и её герои/ Серия: Историческая библиотека / М.: Историческая библиотека, 2009. – 320 с.
13. Поль Ф. Повседневная жизньГреции во время Троянской войни. – М, Издательство: Молодая гвардия 2004. – 262 с.

Література:

1. Андреев Ю. В. От Евразии к Европе: Крит и Эгейский мир в эпоху бронзы и раннего железа (III-нач. I тысячелетия до н. э.). СПб.: Дмитрий Буланин, 2002. 864 с.
2. Андреев Ю. Раннегреческий полис: Гомеровский период / Юрий Андреев, 1976. — 142 с.
3. Арский Феликс Наумович В стране мифов [Текст] / Феликс Наумович Арский,; Iл. Г.Бойко; Iл. И.Шалито, 1968. — 222 с.
4. Боннар А. Греческая цивилизация [Текст] : [В 3 т.]. Т.2 : От Антигоны до Сократа, 1992. — 331 с.
5. Гаспаров М. Занимательная Греция [Текст] : Рассказы о древнегреческой культуре / Михаил Гаспаров, 1998. — 380 с.
6. Голованов С. Всесвітня історія: Навчальний посібник / Сергій Голованов,; За ред. Ю. М. Алексєєва, 20052007. — 271 с.
7. Греция в архаический период и создание классического греческого полиса // История древнего мира. Расцвет древних обществ. Изд. 2-е, испр. М., 1983. Кн. II. С. 69-93
8. Драчук В. С. Дорогами тысячелетий. — Москва: Молодая гвардия, 1977. 256 с.
9. Дюрант Вил Жизнь Греции [Текст] : История греческой цивилизации от самых ее истоков и ближневосточной цивилизации от смерти Александра до римского завоевания, предваряемая введением в доисторическую культуру Крита / Вил Дюрант,; Пер. с англ. В.Федорина, 1997. — 703 с.
10. История Древней Греции: [Учеб. для вузов по спец. "История" / Под ред. В. И. Кузищина, 1986. — 381,[1] с. с.
11. Клейн Л.С. Древнейшие песни «Илиады» // Вестник древней истории. 1992. № 2. С. 29-30
12. Крито-микенский мир // История древнего мира. Ранняя древность. М., 1982. Кн. I. С. 278- 297.
13. Кто есть кто в античном мире: [Древнегреч. и древнерим. классика : Справочник : Пер. с англ. / Сост. Б. Редис], 1993. — 319 с., [12] л. с.
14. Куликова Л. Міценська культура. Троянське царство. Перші грецькі держави // Історія в школі. — 2007. — № 6. — С. 20-28
15. Лосев А. Ф. Мифология греков и римлян. М. 1996.
16. Лосев А.Ф. Античная мифология в ее историческом развитии. – М., 2005. – 620 с.
17. Макарчук В. Загальна історія держави і права зарубіжних країн [Текст] : Навчальний посібник / Володимир Макарчук,, 2006. — 679 с.
18. Милютин М.П. Историография проблемы "дорийского вторжения" //Жебелевские чтения-4. Тезисы докладов научной конференции 30 октября –1 ноября 2002 года. СПб., 2001
19. Мыслители Греции [Текст] : От мифа к логике: [Сборник] / Cост., вступ. ст. и коммент. В.В. Шкоды, 1998. — 829 с.
20. Немировский А.А. Античная традиция о переселении балканских фригийцев в Азию и данные археологии // Античный мир. Политика и культура. Казань, 1998. С. 3-12
21. Немировский А.А. Троя после троянской войны // Вестник МГУ. — 1999. — № 5. — С. 60-74
22. Сергеева В. История Древней Греции / Владимир Сергеева ; ред. : В. В. Струве, Д. П. Каллистов, 1963. — 524 с.
23. Сидорова Н. Искусство эгейского мира [Текст] : [Альбом] / Наталья Сидорова,, 1972. — 227 с.
24. Чумаченко Б. М. Вступ до культурології античності. Стародавня Греція [] : Навчальний посібник / Б. М. Чумаченко, 2003. — 97 с.