Тріумвірат: проголошення та його історичне значення

ВСТУП

Перший тріумвірат — політичний союз в стародавньому Римі. У роки падіння римської республіки влада двічі фактично переходила від сенату і магістратів до трійки людей (де кожен раз третій учасник був слабшим двох основних суперників).

Розділяй і володарюй. (Divide et impera)

В 60 до н.е.. Гай Юлій Цезар, Гней Помпей Великий і Марк Ліциній Красс об’єднали ресурси з метою захоплення влади, утворивши Перший Тріумвірат. Він тривав до смерті Красса в 53 до н.е..

Актуальність теми. Перетворення Рима з маленької громади на Тибрі в середземноморську державу стало причиною розкладання притаманних йому споконвічно форм полісної демократії та їхньої заміни режимом одноособової влади. Перехід від республіканського ладу до монархії протягом усього періоду, з кінця II ст. до н.е. по 20-і рр. I ст. до н.е., був відзначений кризовими явищами, які торкнулися всіх сфер суспільної діяльності. Не обійшли вони стороною й ідеологічні уявлення римлян.

Об’єктом дослідження є ідеологія римського суспільства в епоху першого тріумвірату.

Предметом дослідження виступають причини встановлення тріумвірату та політика Цезаря.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період політичної діяльності Цезаря з 60 р. до н.е. до 49 р. до н.е., який припадає на епоху Першого тріумвірату.

Мета роботи полягає в спробі простежити й осмислити витоки та становлення офіційної ідеології в період правління Першого тріумвірату.

РОЗДІЛ 1. Проголошення першого тріумвірату та його історичне значення

Наприкінці 62 р. до н.е. на півдні Апеннінського півострова у Брундізії висадився зі своїми військами Помпей, який повертався додому після перемоги над старим ворогом Римської держави Мі-тридатом VI. Його авторитет політика і полководця та слава переможця на той час були такими значними і бездоганними, а його властолюбство було настільки загальновідомим, що в Римі всі чекали від нього узурпації влади і встановлення диктатури за прикладом Луція Корнелія Сулли. Але, всупереч загальним очікуванням, він згідно із римськими законами розпустив своє військо, ледь ступивши на землю Італії.1 Після того він з´явився до Риму як законослухняний громадянин, надав сенату свій звіт і став чекати нагородження тріумфом за перемогу над Мітридатом. До свого звіту він додав прохання:

Затвердити всі його заходи та розпорядження, які були здійснені під час війни;
Наділити землею його ветеранів, оскільки так було їм обіцяно.

Сенат відмовив Помпею в обох його проханнях, оскільки сенатори побоювалися піднесення і без того надмірної популярності римського нобіля. Така відверта образа ще більше посилила суперечності між сенатом і Помпеєм, спонукавши останнього шукати зближення з двома іншими значними фігурами римського політичного життя: Гаєм Юлієм Цезарем та Марком Ліцинієм Крассом.

Перший з них, Юлій Цезар, повернувся з Іспанії невдовзі після прибуття Помпея — улітку 60 р. до н.е., коли скінчився строк його посади пропретора Іспанії. Цезар зупинився за Тібром, на лівому березі, чекаючи винагородження тріумфом за вдалі військові дії проти іберів. Наближалися консульські вибори на 59 р. до н.е. Цезар висунув свою кандидатуру, що вимагало його особистої присутності в Римі. Заявити свою кандидатуру заочно сенатори йому не дозволили. Відчувши суперечливість того становища, в якому опинився Юлій Цезар, його політичні вороги в Сенаті почали зволікати з рішенням про його нагороду. Тримати Цезаря подалі від Риму і водночас від консульських виборів прагнули ті, хто не бажав його просування до нобілітету Давній ворог Цезаря, сенатор Марк Порцій Катон, з метою обструкції одного дня виголошував свою промову від початку засідання до заходу сонця, не давши більше нікому виступити. Тоді Цезар наважився пожертвувати славою тріумфатора, з´явившись на Форум і виставивши свою кандидатуру на вибори. Не в силах перешкодити цьому, Сенат оголосив, що консули наступного 59 р. до н.е. замість управління провінціями отримають у проконсульство нагляд за лісами Італії. Посада головного лісничого ніяк не приваблювала Цезаря, який бажав здобути воєнну славу під час проконсульства. На додачу до цього, Сенат виставив на посаду колеги Цезаря по консульству кандидатуру Марка Бібула, просенатськи налаштованого консерватора. Звичайно, можна зрозуміти, що в Цезаря, як і в Помпея, були вагомі причини стати в опозицію до Сенату.

Третьою постаттю, яка виступила того року на передній план політичного життя Риму, був Марк Ліциній Красс, колишній переможець Спартака, представник стану вершників — римської фінансової аристократії. Він прагнув домогтися від Сенату ухвали законопроекту, згідно з яким знижувалася б відкупна ціна за право збирання податків з провінції Азія. У цьому були зацікавлені римські вершники і сам Ліциній Красс як вагомий представник ділових кіл публіканів[1].

Таким чином, усі згадані вище постаті мали свої причини стати в опозицію до Сенату і поєднати свої зусилля для досягнення своїх цілей. Отже, Гай Юлій Цезар, Гней Помпей та Марк Ліциній Красс наприкінці 60 р. до н.е. уклали між собою таємний союз трьох мужів — тріумвірат — з метою протидії Сенатові і реалізації кожен своєї мети. Було досягнуто згоди в тому, що Помпей і Красс допомагають Цезареві пройти у консули. Натомість він, ставши консулом, гарантує ухвалення Сенатом прохання кожного з них.

Незадовго до виборів Цезаря консулом або незабаром після них виникла обставина, що мала вирішальне значення для подальшого ходу подій: три політичних діячі Рима — Помпей, Цезар і Красс — уклали таємну угоду (ініціатива якого звичайно беззастережно приписується Цезареві), угода, що носить у літературі назва першого тріумвірату.

Питання про датування цієї угоди надзвичайно неясний. Безумовно, прав Ед. Мейер, що вказує на те, що таємний характер угоди взагалі не дає можливості точного рішення питання. Він був неясний уже для самих древніх. Свідчення єдиного сучасника подій Цицерона в силу своєї лапідарності нічого не роз’ясняє. Всі інші відомості йдуть, по-перше, від пізніших авторів, а по-друге, є досить суперечливими. Правда, майже всі древні автори, за винятком Веллея Патеркула, висловлюються за 60 р., але Плутарх, Аппіан, Лівій і Діон Кассій уважають, що таємна угода відбулася ще до виборів Цезаря в консули, тоді як Светоній відносить його до осені 60 р., тобто незабаром після виборів.

Подібні розбіжності в джерелах мають своїм наслідком той факт, що й у новітній історіографії існують різні точки зору на дату утворення першого тріумвірату. Каркопино, Корнеманн, Сайм і Чачери коштують за літо 60 р. Ед. Мейер, хоча й не вважає за можливе, як уже говорилося, точно визначити дату, схильний відсунути її ближче під кінець року. Однак Е. Шварц і деякі інші дослідники відносять утворення тріумвірату навіть до 59 р. Всі ці питання досить докладно розглянуті в спеціальній роботі Ханслика, але основний висновок дослідження, відповідно до якого утворення тріумвірату варто віднести до лютого 59 р., представляється, на наш погляд, все-таки малопереконливим[2].

Та й чи варто приділяти питанню про точну дату тріумвірату настільки серйозна увага? До наведеного вище міркуванню Ед. Мейера можна лише додати сумнів у доцільності спроб знайти рішення цієї далеко не першорядної за своїм значенням проблеми. На наш погляд, справа полягає в тому, що точне датування «підстави» першого тріумвірату й непотрібна, і неможлива, оскільки він складався поступово, до того ж у таємниці, і ми можемо визначити порівняно точно лише той момент, коли він себе вперше «виявив».

Набагато істотніше, на наш погляд, питання про причини, що обумовили складання подібного союзу, і про його історичне значення. Об’єднання трьох політичних діячів Рима було, звичайно, не випадковим явищем, а диктувалося певною політичною обстановкою. Укажемо тут лише найбільш характерні риси цієї обстановки, які дозволяють зрозуміти, як і чому збіглися в цей момент інтереси членів тріумвірату.

Помпея привела в тріумвірат украй «твердолоба» політика сенату. Ми мали можливість простежити загалом розвиток цієї політики після придушення змови Катіліни. Ніякої гнучкості, ніякого обліку реальної обстановки, ніякої позитивної ініціативи. Це була навіть не політика настання, але лише політика глухої, завзятої оборони, проведена за допомогою заборон, інтриг, обструкцій. Єдиний захід із числа проведених за цей час сенатом, що мало якесь більше широке, суспільне значення й зміст, — збільшення хлібних роздач — і те було почато, як уже вказувалося вище, з метою вузькопартійних інтриг. І поряд з усім цим — різко виражена, часто навіть без нестатку підкреслюється консервативність, що, що відкрито й демонстративно проголошувалася як прихильність до горезвісного «вдачам предків» — поняття, що давно перетворилося для рядового римлянина в порожній звук.

Так було в період трибуната Метелла Непоту, у період претури Цезаря, так було й після повернення Помпея зі Сходу, коли почався його тривалий позов із сенатом. Однак цьому не доводиться дивуватися, якщо тільки згадати, що являли собою люди, що вважалися в той час керівниками (prіncіpes) сенату. Це старий сулланец Кв. Катул; бездарний і твердолобий колега Цезаря по едилитету, претурі, а потім і консулату М. Бібул; Л. Лукулл, що виявляв цікавість до суспільних справ начебто лише тоді, коли він міг зробити яку-небудь неприємність своєму старому суперникові Помпею; і нарешті, М. Катон, про який Цицерон, будучи майже його однодумцем, проте з іронією говорив, що він забуває, що перебуває не в ідеальній державі Платона, а серед «покидьків Ромула». Це були люди, з якими неможливо було знайти загальну мову (спроба Помпея поріднитися з Катоном і та не вдалася!), більше того, це була політика, що не мала ніяких перспектив.

Що стосується Красса, те на його рішення примкнути до тріумвірату, безсумнівно, повинна була вплинути позиція вершників. Ми мимохіть згадували про розкол, що намітився, між вершниками й сенатом. Суть розбіжностей полягала в тому, що вершникам довівся не за смаком внесений з ініціативи Катона незабаром після клодієва процесу проект постанови сенату про наслідок над суддями, який підозрювали в тім, що вони хабарничали . Ще більше невдоволення викликала реакція сенату на обіг відкупників із проханням скасувати існуюче угоду щодо провінції Азія. Суть справи полягала в тім, що у свій час, захоплені жадібністю, вони взяли відкуп по занадто високій ціні[3].

Незважаючи на підтримку (і навіть ініціативу в цій справі) Красса, а також сприяння Цицерона, що, однак, уважав вимоги відкупників ганебними, але проте по тактичних міркуваннях виступав за них, зі спроби відкупників нічого не вийшло, а Катон остаточно провалив справу. Це й привело, як затверджує той же Цицерон, до того, що вершники «відвернулися» від сенату, «з» з ним. У подібній ситуації Крассу, що взагалі ніколи не грішив особливою лояльністю стосовно сенату, був прямий резон примкнути до угоди, яка намічалась. У всякому разі цей його крок цілком збігався з настроями, що панували серед певних вершникових кіл.

І нарешті, Цезар. Прихильники телеологічного підходу до історичних подій уважають, що Цезар — ініціатор і організатор так званого першого тріумвірату — уже в цей період своєї діяльності переслідував цілком певні цілі — мети захоплення одноособової, монархічної влади. Подібним до поглядів не далекі були й самі древні. Так, уже згадувалося про те, як Цицерон запевняв (але, саме собою зрозуміло, не в період виникнення тріумвірату, а вже після смерті Цезаря), що Цезар довгі роки виношував ідею захоплення царської влади, а Плутарх писав, що Цезар під видом гуманного вчинку (тобто примирення Помпея із Крассом) зробив справжній державний переворот. У новий час провіденційно-монархічні устремління Цезареві приписувалися Моммзеном, а пізніше — Каркопіно. Але все це — лише пізніші висновки ех eventu, у тому числі й оцінка самого Цицерона[4].

У нас немає серйозних підстав припускати, що, примикаючи до союзу трьох або навіть організувати його, Цезар уже ставив перед собою якісь більш далекоглядні цілі, крім тих насущних і злободенних питань, які підказувалися самою політичною обстановкою. До них можуть бути віднесені: задоволення вимог Помпея, умиротворення вершників, стабілізація власного політичного положення. Звичайно, останнє було для Цезаря першочерговим завданням, але приступитися до її реалізації він міг лише після рішення двох перших питань.

Однак із усього викладеного аж ніяк не випливає, що створений для рішення найближчих тактичних завдань «союз трьох» не міг їх перерости. Так воно фактично й вийшло. Нам здається цілком імовірним думка Н.А. Машкіна, що затверджувало, що прецедентами даного союзу можна вважати неофіційні передвиборні угоди, досить часті й звичайні для Рима того часу. Різниця лише в тім, що подібні угоди були, як правило, короткочасними, у даному ж випадку політична обстановка зложилася так, що «тимчасова угода перетворилася в постійне й в остаточному підсумку зіграло більшу роль в історії Римської республіки».

На наш погляд, історичне значення першого тріумвірату полягало в тім, що він був втіленням (в особі трьох політичних діячів Рима) консолідації всіх антисенатських сил. Таким чином, його виникнення, незалежно від тих цілей, заради яких він був створений, виявляється надзвичайно важливим і навіть переломним моментом в історії Рима ІІ ст. до н.е. Якщо й не праві ті, хто вважає цю подію кінцем республіки й початком монархії, то у всякому разі треба з увагою поставитися до слів Катона, що у свій час говорив, що не настільки була страшна для римської держави внутрішня боротьба політичних угруповань і їхніх ватажків або навіть громадянська війна, скільки об’єднання всіх цих сил, союз між ними. Якщо замість слів «римська держава» підставити слова «сенатська республіка» — тому що саме її мав на увазі Катон, — те, мабуть, його оцінку можна прийняти повністю[5].

1 січня 59 р. обоє консула — Цезар і Бібул — вступили в нову посаду. Більш-менш відверті виразники телеологічної точки зору схильні бачити не тільки в організації першого тріумвірату, але й у консульстві Цезаря ланцюг заходів, проведених з «далеким прицілом». Навіть у порівняно що недавно з’явилися роботах перший консулат Цезаря розглядається іноді як прототип його диктатури.

56 року до н.е. в Луці відбулась урочиста зустріч римських тріумвірів Гая Юлія Цезаря, Марка Ліцинія Красса і Гнея Помпея, на якій було підтверджено політичний союз, укладений у 60 році до н.е. Саме тому сьогодні мова піде про перший тріумвірат.

У 60 році до н. е. Гай Юлій Цезар, Гней Помпей Великий і Марк Ліциній Красс об’єднали ресурси з метою захоплення влади, утворивши Перший Тріумвірат. Він тривав до смерті Красса в 53 році до н. е.

Організатором тріумвірату виступив Цезар, який щойно повернувся з Дальньої Іспанії на посаді пропретора. Біля стін Риму йому довелося вибирати між тріумфом, на який він сподівався, і консульством. Людина, що увійшла до Риму, вже не могла претендувати на тріумф, а залишаючись за стінами Риму, Цезар не міг виставити свою кандидатуру в консули. Хоча Цезар просив сенат зробити для нього виняток і дозволити виставити свою кандидатуру своїм друзям, проти цього різко виступив Катон. Але багато сенаторів все ж таки були готові підтримати Цезаря, і тому Катон влаштував обструкцію, виголосивши промову, яка зайняла весь час засідання. Після цього Цезар відмовився від спроб отримати і тріумф, і консульство відразу, і увійшов до Риму, щоб виставити свою кандидатуру в консули. Незабаром після цього незадоволений сенатом Цезар вступив з союз з Помпеєм, який також був незадоволений політикою сенаторів, що відмінили багато його постанов, зроблених під час війни в Азії і тим самим принизили його досягнення. Крім того, Цезар потребував підтримки відомої в Римі людини на виборах консула. Проте Цезар розумів, що вступивши в союз з Помпеєм, він автоматично зробить своїм ворогом не менш могутнього Красса, і незабаром йому вдалося примирити Красса і Помпея, переконавши їх , що розбіжності між ними лише підсилюють сенаторів, тобто надавши союзу яскраво виражену антисенатську спрямованість. Незважаючи на відомі обставини укладання тріумвірату, питання про точний час його створення неясний через таємність цієї угоди — чи було це літо 60 року, осінь або ж зовсім це був 59 рік[6].

Завдяки підтримці відомого на той момент полководця Помпея і найбагатшого з римлян Красса Цезар був обраний консулом на 59 рік. У той же час, його колегою став ставленик сенату Марк Кальпурнієм Бібул, з яким Цезар вступив у безперервний, до закінчення їхнього спільного консульства, конфлікт. Цезарю вдалося провести закон про розподіл землі між незаможними і про виведення колоній, причому другий консул Бібул навіть не був допущений на форум — прихильники Цезаря і Помпея спершу йому на голову вивернули кошик гною, а його лікторам зламали фасції, після чого закидали Бібула і його прихильників камінням. Також на додаток до цього закону було прийнято постанову, за якою всі сенатори повинні були принести клятву в зобов’язанні виконувати закон. Потім був прийнятий закон про поділ земель в Кампанії. Катона, рішуче протестував проти прийняття цього закону, Цезар наказав відправити його до в’язниці, але незабаром сам же звільнив його. Також Цезар затвердив зроблені Помпеєм в Азії розпорядження, які раніше відмовився стверджувати сенат. Незважаючи на традиційний принцип колегіальності, Цезар фактично узурпував владу і перестав скликати сенат, так що деякі стали навіть іменувати 59 рік «роком Юлія і Цезаря» замість традиційної норми. Однак політична вага Цезаря була у той час ще незначною, і вважалося, що він проводить свої радикальні закони в інтересах Помпея. Наприклад, відомо, що Цицерон у травні 59 року говорив про намір Помпея встановити тиранію як про широко поширену думку[7].

РОЗДІЛ 2. Зовнішня та внутрішня політика Цезаря

У 59 р. до н.е. Цезар як консул всупереч сенатові провів два аграрні закони, в яких йшлося про наділення землею незаможного населення за рахунок державного фонду та викупу землі в Італії у приватних осіб (за їхньою згодою). Окремими законами затверджувалися усі заходи Помпея на Сході та зменшувалася відкупна сума податків в Азії, що задовольняло Красса та його прихильників з вершницького стану. На інтерцесію трибунів Цезар просто не звертав уваги. Під страхом суворого покарання сенаторів зобов’язали присягнути на вірність усім законам.

Ще важче було реалізувати пропозицію про ратифікацію розпоряджень Помпея на Сході під час Мітридатової війни (загальним числом близько 30). При розгляді цього питання значний опір вчинив сенатор Луцій Ліциній Лукулл, який у минулому також воював з Мітридатом, проте не дуже успішно, і тепер заздрив славі Помпея. Щоб нейтралізувати Лукулла, Цезар вдався до погрози провести розслідування його невдалого командування на Сході. Переляканий Лукулл погодився зняти свій протест і накази та розпорядження Помпея були затверджені Сенатом.

Слід зазначити, що Цезарю ледь не з перших днів довелося долати протидію свого колеги по консульству Марка Бібула, який оголосив усі дні 59 р. до н.е. несприятливими для вирішення народних зборів. Цезар вдався до своїх повноважень верховного понтифікат і скасував заяву Бібула. Він скликав народні збори, на які Бібул з´явився у траурному вбранні, натякаючи цим на жахливість порушення, допущенного Цезарем. За його підказкою Бібула стягли з трибуни й навіть побили. Заляканий консул не виходив зі свого будинку протягом усього терміну консульства. Так Цезар виконував свою посаду фактично одноосібно, без колеги. Тим часом Цезар продовжував здійснювати обіцянки, надані їм своїм союзникам. Фінансові партнери Красса в Пергамі звільнялися від боргових зобов´язань і мали сплатити лише 33% відкупної суми за податки, чого вони і домагалися. Отже, Цезар цілковито розрахувався з політичними партнерами за підтримку на виборах.

Пізніше він через Авла Габінія проводить рішення сенату, за яким йому на 5 років надається в управління провінція Цизальпійська Галлія та Іллірія з правом набору трьох легіонів. Пізніше сенат своїм рішенням додасть до цього ще Нарбонську Галлію з правом набору ще одного легіону.

Тепер і Помпей, і Цезар порахували за необхідне поєднати свій союз більш міцними зв´язками. У квітні 59 р. до н.е. 47-річний Помпей одружився з дочкою Цезаря 17-річною Юлією. Як не дивно, але цей шлюб виявився вдалим, незважаючи на те, що Юлія до того була заручена з родичем Сервілії, колишньої коханки Цезаря і матері Марка Юнія Брута, майбутнього його вбивці. Тепер Цезаря, який доводився тестем Помпею, цілком влаштовував цей шлюб. Він шукав підтримки зятя, оскільки репутація консула дуже похитнулася внаслідок політичних та фінансових операцій сумнівної чистоти, здійснених ним у власних інтересах та в інтересах тріумвірів.

Цезар провів і низку інших законів: закон про здирство посилював кару за цей злочин у провінціях і точніше визначав компетенцію провінціальних намісників; закон про обов’язкову публікацію всіх рішень сенату та ін.[8]

На пропозицію народного трибуна Публія Ватинія, Цезар після консульства взяв під своє управління Галлію та Іллірію (строком на п’ять років), завдяки чому набував воєнної сили, слави і багатства, а також мав віддане військо. Цезар остаточно завоював і підкорив Риму цю величезну провінцію, яка охоплювала нинішню Францію, Бельгію, частину Голландії, більшу частину Швейцарії. Розбивши ще й германців, Цезар першим серед римських полководців перейшов Рейн. Усе це принесло римлянам величезну здобич. Успіхи Цезаря викликали захоплення у Римі, на його честь були проведені урочистості, які тривали п’ятнадцять днів.

За час відсутності Цезаря у Римі між Помпеєм і Крассом знову розгорілась ворожнеча. Помпей зблизився з сенатом і оптиматами. Красс незабаром вирушив у Сирію, де очолив війну з сильним парфянським царством, яке підкорило усю Месопотамію і частину Сирії, але був убитий парфянськими воїнами.

Отже, Рим отримав під свою владу величезні території. Казкова за розмірами воєнна здобич, яку було доставлено у Рим, збільшила впливовість Цезаря. Велична перемога над багатьма народами Європи створила йому велетенський авторитет полководця і допомогла йому створити сильну і віддану армію з рідкісним воєнним досвідом, чудово натреновану, із цінними бойовими якостями. Усе це викликало занепокоєння у Помпея, який на той час почав зближення із сенатом. Славетний Помпей відчував, що в особі Цезаря він отримав сильного політичного суперника, претендента, який почав перевершувати його своєю воєнною славою. Подібні побоювання відчував і сенат, який завжди бачив у Цезарі небезпеку для республіканського ладу.

На той час у Римі відбулися певні події, які змінили колишнє розташування сил. Красе у жадобі воєнної слави домігся призначення управління провінцією Парфія. Він не дочекався навіть завершення своїх консульських повноважень і в 54 р. до н.е. виїхав туди. Там він розпочав війну і в 53 р. до н.е. в битві при Каррах зазнав поразки від парфян. Невдовзі його було вбито під час переговорів, армія його майже цілковито загинула в пісках Месопотамії, врятувалося кілька когорт, яких вивели назад, у Малу Азію, Децим Юній Брут і Гай Кассій Лонгін (майбутні учасники змови проти Цезаря). Отже, тріумвірат розпався. На додачу до цього, у 52 р. до н.е. під час пологів померла дочка Цезаря Юлія, дружина Помпея. Перервався родинний зв´язок між Помпеєм і Цезарем. Це також мало певне значення в охолодженні стосунків між ними[9].

У 51 р. до н.е. сенат відмовив у проханні Цезаря продовжити його повноваження проконсула Галлії, які мали завершуватися наприкінці 50 р. до н.е. Помпей почав схиляти сенат до рішення про дострокове припинення повноважень Цезаря і відкликання його до Риму. 1 березня 50 р. до н.е. мало відбутися обговорення цього питання в сенаті. Але Цезар шляхом велетенського хабаря (150 талантів сріблом) підкупив одного з консулів, Луція Емілія Павла, заручившись його нейтралітетом, і народного трибуна Куріона (2 млн сестерціїв), який і відіграв вирішальну роль у тому, що наступника Цезаря того разу так і не було призначено. Помпей на той час уже одружився із Кальпурнією, вдовою сина Красса Публія, який загинув у Парфії разом із батьком.

У самому Римі політична ситуація продовжувала загострюватись. Судові процеси, здебільшого у фінансових справах і справах управління в провінціях, розкривали неймовірні зловживання римських адміністраторів та ділових людей у підвладних Риму областях. Проте підкупні судді виправдовували навіть тих, у злочинності кого ніхто не сумнівався.

Боротьба під час виборів магістратів досягла надзвичайної гостроти, передвиборні збори переходили у збройні сутички. Сенат надає ПомпеєвІ надзвичайні повноваження для встановлення спокою в столиці. Він вперше зосередив у своїх руках, всупереч звичаям, різні магістратури (консульство, намісництво в Іспанії, повноваження з виняткового постачання Риму харчами). Таке суміщення раніше ніколи не практикувалося, але відтепер стало прецедентом для майбутніх подій[10].

Діяльність Помпея в тісному союзі з сенатом і оптиматами, ідеологом яких був Ціцерон, призвела до розриву його з Цезарем. Чутки, що Цезар вирушає в Рим, примусили сенат доручити Помпеєві командування усіма військами. Оптимати і сенат готувалися до збройної боротьби проти Цезаря. У 49 р. до н.е. Цезар з одним легіоном справді перейшов р.Рубікон, яка відділяла галльську провінцію від Італії, і рушив у Рим. На його бік перейшло багато війська, його підтримували широкі верстви населення, сподіваючись змін на краще. Помпей з при-хильниками, у тому числі більшою частиною сенаторів, утік у Грецію. Тут у 48 р. до н.е. відбулася вирішальна битва (біля м.Фарсали у Фессалії). Переможений Цезарем Помпей, шукаючи порятунку, втік у Єгипет, де був підступно вбитий і обезглавлений (його голову прислали Цезареві).

Згодом римська політична традиція стала представляти його як мученика за свободу, республіку, батьківські традиції. Проте це не так. Помпей неодноразово змінював свої політичні позиції, він, як і Цезар, прагнув до єдиновладдя. Недаремно він вважав себе «новим» Олександром Македонським І намагався його наслідувати.

Цезар розумів, що успіх його політики в значній мірі залежатиме від підтримки його з боку народних мас. У цьому плані йому добре допомагав Клодій, який при підтримці Цезаря був вибраний народним трибуналом на 58 років.

Як повірений Цезаря Клодій в 58 р. провів ряд законів з метою організувати міські маси і привернути їх на сторону Цезаря.

Хлібний закон, що вводив безкоштовну роздачу хліба громадянам Риму.
Закон про дозвіл зборів і мітингів в святкові дні, коли трудова маса населення була вільна.
Закон про відновлення старих колегій, закритих сенатом під час катілінарного руху, і про відкриття нових колегій.

Через колегії Клодій зумів організувати міські маси, пов’язати їх з політикою Цезаря і в необхідний момент протиставити своїм політичним ворогам[11].

Не маючи опори, в колегіях, Цезар бездоганно виконав всі зобов’язання, узяті їм по відношенню до своїх колег «Союз-трьох» помітно окріпнув і з таємної угоди перетворився на вельми істотний і явний чинник політичної дієвості.

Задовольнивши всі домагання колег по тріумвірату, Цезар, розраховувавши на їх підтримку, міг подумати тепер і про себе. Цезарю вдалося добитися призначення себе намісником провінції Галії. Термін управління провінцією визначався в 5 років (з 1 березня 59 р. Цезарю дозволявся набір трьох легіонів і призначення легатів в преторському ранзі за власним розсудом, без узгодження з сенатом). Римлянам належала Приальпійська і Нарбонська Галію, велика частина Заальпійської Галії знаходилася ще поза сферою впливу Риму. Римляни володіли лише її середземноморським побережжям. Завоюванням нових земель Цезар хотів укріпити державу і панування рабовласників, бо зовнішня експансія була найважливішим джерелом могутності Риму.

Населення основної частини Галії складалося з численних, ворогуючих між собою племен. На чолі цих племен стояли родова аристократія і переци, що постійно перетворювалися на рабовласників. Часто серед жителів окремих місцевостей Галії спалахували жорстокі соціальні конфлікти, в яких маса бідного населення виступала проти знаті. Ці соціальні конфлікти, міжусобна боротьба між окремими галльськими вождями і набіги німецьких племен через Рейн в Галію украй ослабляли сили галльського населення і створювали вельми сприятливі умови для римського вторгнення. Спираючись на галльську знать, що прагнула за допомогою римлян прискорити своє перетворення у власників землі і рабів, Цезар без дозволу римського сенату і народних зборів втрутився у внутрішні справи галлів, поступово завоював всю країну до берегів Рейну і моря (58-52 рр. до н.е.) і проник на деякий час до Британії.

Не дивлячись на безумовну перевагу римської військової техніки і блискучі організаторські і військові здібності самого Цезаря, боротьба з галлами все ж таки була дуже важка унаслідок численності, хоробрості і наполегливого опору галльських воїнів. Не раз війська Цезаря терпіли жорстокі поразки.

Тільки після придушення повстання положення римлян в країні стало достатньо міцним і надійним.

Після перемоги над Помпеєм Цезар вирушив у Єгипет, де, втрутившись у династичний конфлікт, посадив на престол царицю Клеопатру. Невдовзі у Сирії він переміг сина Мітридата-Фарнака. Саме він надіслав знамените повідомлення про перемогу у Рим: Veni vidi vici— прийшов, побачив, переміг. У подальшому Цезар розбив значні сили помпейців у Африці (46 р. до н.е.), потім в Іспанії, де на чолі супротивників виступали сини Помпея Гней і Секст. Цезар пишно відзначав свій тріумф. З цього часу він став єдиновладним правителем Риму. У 44 р. до н.е. Цезар був обраний на посаду пожиттєвого диктатора[12].

Отже, громадянська війна 49-45 рр. до н.е. була результатом кризи, яку переживала Римська держава. Соціальна боротьба в Римі вступала в нову фазу, набуваючи щораз гостріших форм. Почалася ера громадянських воєн — кривавих, затяжних, ера військових диктатур, що стали не винятком, а правилом як форма управління країною. Класова боротьба рабів все частіше поєднувалася з соціальною боротьбою міських і сільських низів. Система управління величезною державою, форми і методи цього управління все більше не відповідали новим умовам. Та й провінції розглядалися не як частини єдиного цілого, а як маєтки римського народу, чужорідні області, на які поширюється влада Риму.

Нещадна експлуатація провінцій призводила до повного розорення деяких регіонів, викликала протести, які загрожували римському пануванню. Римське законодавство передбачало суворі покарання за зловживання у провінціях, проте судові процеси, що часто відбувалися в цей період, не захищали населення провінцій, а були засобом боротьби між окремими групами чи особами панівних кіл.

Разом з розоренням селянства та розкладом демократії зникли передумови для дальшої демократизації римського політичного ладу. А проте у ході боротьби між різними рабовласницькими угрупуваннями представники пануючих верств часто зверталися за підтримкою до вільної бідноти і навіть до рабів, що певною мірою перешкоджало придушенню виступів рабів і низів вільного населення.

Досвід соціально-політичної боротьби цих років власне показав неминучість встановлення твердої одноособової влади. Цезар у цьому плані був більш послідовний, ніж Помпей, котрий домагався єдиновладдя і водночас мав намір зберегти панування нобілітету, що звужувало соціальну опору його боротьби.

Цезар вийшов на політичну арену як керівник демократичної партії, партії популярів. Гасла популярів зберігали значення і в наступні періоди його діяльності. Він прагнув залучити на свій бік значні групи провінційного населення, щедро роздаючи права римського громадянства не тільки окремим особам, і й цілим містам, регіонам (зокрема у Цізальпінській (приальпійській) Галлії).

Здобувши перемогу, Цезар милостиво вчинив з противниками. Було конфісковано лише майно Помпея і його найзавзятіших прихильників. Усі інші дістали амністію. Цезар неухильно стає на шлях примирення зі старою аристократією. Він наділяє привілеями визначних сенаторів, представники старої знаті обираються на вищі державні посади, одержують великі земельні володіння тощо. Для соціальної політики Цезаря, отже, було характерним прагнення знайти підтримку різних соціальних груп римського населення. В інтересах італійських жителів він запропонував закон про мініципії, який надавав містам автономію у розв’язанні місцевих питань, встановлював правила проведення цензу і виборів міських магістратів, давав привілеї воїнам-ветеранам. Люди охоче вірять тому, чому бажають вірити. (Libenter homines id, quod volunt, credunt)

Цезар виселив 80 тис. міської бідноти з Риму в колонії, наділивши їй земельні ділянки. Але була зменшена кількість бідняків з 320 до 150 тис., які мали право отримувати від держави безоплатно хліб. Прийнято закони, які оберігали особу боржників. Близький Цезарю відомий історик Саллюстій закликав його до більш значних соціальних реформ, навіть до ліквідації грошей, що породжують розкіш — головну ваду римського суспільства. Але Цезар лише обмежив суми грошей, які могли мати окремі особи на руках. Видано закони проти розкоші та розпусти. Цезареві належать широкі проекти осушення боліт, дренажу ґрунтів, прокладання доріг, водопроводів тощо. Прийнято суворий закон проти зловживання у провінціях, впорядковується податкова система. Взято під контроль діяльність публіканів (відкупників податків). Відкупи на прямі податки ліквідовано, їх вносили державі безпосередньо представники общин.

Цезар провів також реформу календаря. З 1 січня 45 р. до н.е. введено нове літочислення (так званий юліанський календар), яке значно пережило Римську державу, а в Росії та Україні існувало до кінця 1917 р. Цезар мав намір кодифікувати римське право, але не встиг цього зробити[13].

Для усієї системи заходів і проектів Цезаря характерними є прагнення примирити, задовольнити усі верстви населення, уміння лавірувати між соціальними групами, серед яких точилася боротьба. Згодом таку політику, такий режим було названо цезаризмом. Соціальна опора Цезаря не була стійкою через суперечності інтересів різних її прихильників. За цих умов особливого значення набувала армія, за допомогою якої Цезарю вдалося домогтися слави і багатства. Його популярність серед війська була надзвичайна, отже, опора на армію є також однією з характерних рис цезаризму.

Як відомо, Цезар займав різні високі посади в державі — постійно обирався консулом, був верховним понтифіком, йому пожиттєво надано звання диктатора. У 48 р. до н.е. він отримав довічну владу народного трибуна, а в 46 р. до н.е. йому вручено префектуру нагляду за моральністю. Він дістав почесний титул батька вітчизни. Війська проголосили його імператором. Цезар мав права вирішувати питання війни і миру, визначати кандидатів у магістрати, розпоряджатись державною скарбницею. Сукупність цих повноважень надавала Цезарю, по суті, довічну монархічну владу. Він реорганізував сенат, довівши кількість його членів до 900. Збільшено кількість магістратів: преторів — до 16 осіб, едилів — до шести, квесторів — до 40.

Після перемоги в Африці Цезар повернувся до Рима, де відсвяткував одразу 4 тріумфи: Галльський (після якого, за старовинним звичаєм, було страчено Верцингеторига), Єгипетський (за перемогу над військами Птолемея XII), Сирійський (за перемогу над Фарнаком), та Африканський (за перемогу над Юбою). Підкреслювалося, що перемоги відзначалися не над помпеянцями, а над іноземними царями і народами. І все ж, за свідченнями численних істориків, римлян пригнічувала думка про те, що вони святкують загибель тисяч і тисяч співвітчизників. Сенат запопадливо надав Цезареві божественні почесті — найвища після тріумфа ступінь громадянської пошани. Невдовзі після цього Цезар змушений був рушити до Іспанії, де зібралася значна армія помпеянців (близько 13 легіонів) на чолі з синами Помпея: Гнеєм і Секстом. У битві при Мунді ці сили були розбиті. І хоча Цезар ледь не програв її, все ж таки ціною відчайдушних зусиль він здобув перемогу10. У цій битві загинув один із синів Помпея — Гней, та колишній легат Цезаря, Тіт Лабієн, котрий на початку громадянської війни перейшов на бік Помпея. Ще півроку Цезар перебував в Іспанії, влагоджуючи тамтешні справи, потім повернувся до Риму. Громадянська війна завершилася.

Серед верхів римського суспільства було чимало незадоволених порушенням республіканських традицій, усуненням їх від державних посад, зосередженням необмежених повноважень однією особою, тенденцією до встановлення монархічної влади. І проти Цезаря почали готувати змову, в якій брало участь близько 60 сенаторів. Замах вчинили в 44 р. до н.е.

Перебування при владі Гая Юлія Цезаря — це своєрідний рубіж між римською республікою та імперією. Причини переходу від однієї форми державного устрою до іншої полягали у тому, що: по-перше, розвиток рабовласництва і приватної власності призвів до посилення класового розшарування. Різка різниця між станами суперечила декларативній рівності римських громадян, закладеній в основі республіки.

По-друге, римські республіканські установи склалися як органи управління містом, полісом. Після надання прав римського громадянства населенню усієї Італії та здійснення завоювань в Європі, Азії, Африці попередня система втратила свою ефективність. З цих причин Республіку замінив монархічний режим, що спирався на міцну армію і постійний державний апарат. Порівняно з республікою ця система мала дві суттєві переваги. Рабовласницький клас отримав в особі монарха ефективного захисника свого економічного і політичного панування. Латифундіям більше не загрожували демократи — демагоги типу Катіліни, які для отримання підтримки плебсу були готові перерозподілити землю і власність. З іншого боку, Римська держава отримувала додатковий фактор стабільності після допущення до політичної влади панівної верхівки завойованих Римом провінцій. За Юлія Цезаря надання прав римського громадянства населенню провінцій стало поширеною практикою. Інакше і бути не могло — кордони імперії простягнулися від Іспанії до Вірменії і від Британії до африканського узбережжя. Армія давно перестала бути за своїм складом установою громадян міста чи навіть мешканців самої лише Італії.

ВИСНОВКИ

Отже, воєнна реформа Гая Марія в 103 р. до н. е. зробила полководців впливовою силою в політичному житті Риму. Тепер став можливим союз трьох видатних римських полководців, який склався в 60 р. до н. е. До нього увійшли Гай Юлій Цезар, Марк Ліциній Красс і Гней Помпей. В історії цей союз дістав назву Перший тріумвірат.

Кожен із союзників прагнув своєї мети й допомоги товаришів у її досягненні. Помпей і Красс допомогли Цезарю стати консулом, а він домігся від сенату прийняття законів в інтересах тріумівірів. Потому Цезар став претором провінції Нарбонська Галлія, де одразу ж повів велику війну, що тривала 10 років, і підкорив усю Галлію (сучасна територія Франції, Бельгії, Нідерландів і частини Німеччини).

Поки Цезар воював у Галлії, тріумвірат розпався. Красс вирушив у Межиріччя проти парфян і загинув там у 54 р. до н. е. Помпей став диктатором Риму й політичним суперником Цезаря. Між двома полководцями й державними діячами зростала ворожнеча, яка мала перейти у відкриту громадянську війну.Цезар прагнув укріпити своє положення також і шляхом примирення з переможеною їм римською аристократією, багато представників якої були помилувані їм і одержали призначення на відповідальні посади. Будучи представником класу рабовласників, цими заходами Цезар прагнув заручитися підтримкою всіх прошарків великих рабовласників. Жереб кинуто! (Alea iacta est)

Зовнішньополітичні акції Гая Юлія Цезаря також були не менш грандіозними. Особливо важливим в акціях Галльської війни є спроба побудови моделі стосунків варварських племен з Римом. Два важливих кроки здійснив під час свого галльського консульства Цезар. В 55 р. до н.е. він здійснив похід проти германських племен на лівий берег Рейну. Цей крок був зроблений проти об’єднання галлів та германців, що могло реально загрожувати новій провінції. Такі ж наслідки мали два походи в Британію в 55, та в 54 рр. до н.е. Вони також внесли певні еволюційні зміни та носили розвідувальний характер. Проте і вони стали основою для формування нового європейського напрямку римської політики. Результатом завоювання Галлії стало надходження у скарбницю 40 млн. сестерціїв. Крім того, провінцію заполонили римські торговці, публікани, скотарі, орендарі та землевласники. Це пояснюється швидкою романізацією провінції, великою інтенсивністю урбанізації та поступовим злиттям галльської знаті з римлянами.

Зовнішньополітичними планами Цезаря були в 40-х рр. до н.е. дві військові кампанії. Він хотів здійснити похід проти царства Буребісти в Задунав’ї та проти парфянського царства. Ці два походи мали на меті завершити процес утворення світової держави. На Балканах була зібрана армія з 16 легіонів та 10 тис. вершників. В березні 44 р. до н.е. Цезар повинен був очолити ці військові сили.

Потрібно засвідчити, що формування цього нового зовнішньополітичного курсу йшло в гострих суперечках з опозицією. Після вбивства Юлія Цезаря одним з дискусійних моментів у стосунках між популярами та оптиматами стала саме критика зовнішньої політики останнього. Під час виступу на народних зборах Марк Юній Брут привів в якості аргументу зміни в давній колонізаційній політиці, започатковані Суллою та Цезарем. Пращури, за його словами, ніколи не конфісковували всю землю, навіть у підкорених народів, а захоплювали лише частину землі, залишаючи на ній військовий гарнізон. Якщо цього було мало, вони купували землю, якої бракувало. Диктатори стали практикувати суцільну конфіскацію землі без відшкодування збитків та передачу її своїм солдатам. Саме в колоністах Марк Юній Брут вбачав соціальні верстви, що готові були підтримати тиранію нових політичних лідерів. Слабкість цієї позиції не викликала сумнівів. Вона не враховувала інтересів армії, що стала головним актором на політичній арені Республіки.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Бейкер Дж. Август. Первый император Рима. — М., 2003.
Беликов А.П. Рим и эллинизм. Основные проблемы политических, экономических и культурных контактов / Дис. докт. ист. наук. — Ставрополь, 2003.
Бокщанин А.Г. Парфия и Рим. — М., 1966. — Ч.ІІ.
Всеобщая история дипломатии [Текст] / В. С. Сергеев [и др.] ; ред. М. Приз, 2009. — 670,[1] с. (Введено зміст)
Георгиевский А. Галлы в эпоху Кайя Юлия Цезаря [Текст] / А. Георгиевский, 1865. — X,522 с.
Глиняный В. П. История государства и права зарубежных стран [Текст] : учебное пособие / В. П. Глиняный, 2009. — 871,[1] с. (Введено зміст)
Дэвис Норман История Европы [Текст] / Норман Дэвис; Пер. с англ. Т. Б. Менской, 2006. — 943 с.
Егоров А.Б. Рим на грани эпох. — Л., 1985.
История древнего мира [Текст] : учебник для учительских институтов / под ред.: В. Н. Дьякова, Н. М. Никольского, 1952. — 780,[2] с. (Введено зміст)
История Древнего Рима: [Учебник для вузов по спец. «История» / Бокщанин А. Г. и др.], 1981. — 335 с. с.
Кнабе Георгий Степанович Древний Рим — история и повседневность [] : Очерки / Г. С. Кнабе,, 1986. — 206,[1] с. с.
Ковалев Сергей Иванович История Рима [Текст] : Курс лекций / Сергей Ковалев,, 1986. — 742 с. с.
Ковалев, С. История античного общества: Греция, Эллинизм. Рим [Текст]. Греция, 1937. — 334,[1] с.
Колосовская Ю.К. Рим и мир племён на Дунае. І-IV вв. н.э. — М., 2000.
Куманецкий Казимеж История культуры Древней Греции и Рима [Текст] / Казимеж Куманецкий, 1990. — 349,[3] с.
Ливий, Тит. Римская история от основания города [Текст] : Перевод. Т.2 / Пер. Ф.Ф.Зелинского, М.Е.Сергенко; Коммент. В.М.Смирина, 1989. — 575 с.
Ливий, Тит. Римская история от основания города [Текст] : Перевод. — (Сер. «Памятники исторической мысли»). Т.1, 1989. — 575 с.
Мальованый А.М. Иллирийские походы Октавиана (35 — 33 гг. до н.э.) // ВДИ. — 1977б. — №2. — С.129-142.
Мальованый А.М. К вопросу о римской колонизации в Иллирии // Норция. — Воронеж, 1978. — Вып.2. — С.97-104.
Мальованый А.М. К вопросу об образовании провинции Иллирик // ВДИ. — 1977а. — №1. — С.138-144.
Мальованый А.М. Римская колонизация и социально-экономические отношения в провинции Иллирик к началу І в. н.э. // Античный мир и археология. — Саратов, 1990. — Вып.8. — С.74-83.
Маркс, Энтони. Римляне [Текст] / Энтони Маркс, Грэхэм Тинджей; Пер. с англ. А. М. Голова, Ред. Д. Чизхолм, Худ. Я. Джексон, Д. Вуд, 1994. — 96 с.
Машкин, Н. А. История Древнего Рима [] : учебник для истор. фак. гос. ун-тов и педагог. ин-тов / Н. А. Машкин ; отв. ред. А. Г. Бокщанин, 1949. — 736 с.
Моммзен Т. История Рима [Текст]. Т. 2 : От битвы при Пидне до смерти Суллы, 1937. — 446,[2] с.
Моммзен, Теодор. История Рима [Текст]. — (Сер. «Историческая библиотека»). Т. 3 : От смерти Суллы до битвы при Тапсе, Кн. 5. Основание военной монархии, 1995. — 432 с.
Моммзен, Теодор. История Рима [Текст]. Т. 5 : Провинции от Цезаря до Диоклетиана, 1949. — 631 с.
Моммзен, Теодор. История Рима [Текст]. Т. 5 : Провинции от Цезаря до Диоклетиана, 1995. — 560 с.
Немировский, Александр Иосифович. История Древнего мира. Греция и Рим [Текст] : В 2-х томах: Пособие для учащихся старших классов школ, гимназий, лицеев. Т.1, 1996. — 509 с.
Падение Рима IV-V века [Текст] / Сост. М. Тимофеев, 1998. — 606,[2] с. (Введено зміст)
Парфёнов В.Н. Социально-политическая роль римской армии (44 — 31 гг. до н.э.) / Автореф. дис… канд. ист. наук. — М., 1983.
Прудников, Михаил Николаевич. История государства и права зарубежных стран [Текст] : Учеб. для студ. вузов / Михаил Прудников, 2005. — 378 с.
Смыков Е.В. Рим и Парфия: первые контакты (к вопросу о договорах Суллы и Лукулла с парфянами) // Межгосударственные отношения и дипломатия в античности. — Казань, 2000. — Ч.1. — С.325-332.
Соколов Глеб Иванович Искусство Древнего Рима [Текст] / Глеб Соколов, 1971. — 229 с.
Утченко С.Л. Цицерон и его время. — М., 1986.
Утченко С.Л. Юлий Цезарь; М., Издательство «Мысль», 1976
Хрестоматия по истории Древнего Рима [Текст] : [Учеб. пособие для вузов по спец. «История» / И. Л. Маяк и др.], 1987. — 430 с.
Grant М. Cleopatra. — New York, 1972.
Morawiecki L. Political рropaganda in the coinage of the Late Roman Republic (44 — 43 B.C.). — Wroclaw, 1983.
Rostovtzeff M. The Social and Economic History of the Roman Empire. — Oxford, 1963.
Storia di Roma / Ed. G.Einaudi. — Torini, 1990. — Vol.2.
Syme R. Roman Revolution. — Oxford, 1939. — 568 р.

Освіта та самоосвіта