1. Постосоціалістична трансформація власності

Феноменом трансформації системи власності в постсоціалістичних країнах є загальна підтримка або принаймні відсутність протидії її роздержавленню з боку більшості населення. Це пов’язано із самим характером монопольно-державної, так званої загальнонародної, та одержавленої кооперативно-колгоспної власності. «Головна відмітна особливість загальнонародної власності полягає у привласненні засобів та результатів виробництва трудящими, асоційованими (об’єднаними) в масштабі всього суспільства», — наголошувалося в одному з останніх радянських стандартних підручників з політичної економії1. «Асоційованість» лише в самих теоретичних побудовах мала дати кожній людині можливість віднести себе до «співвласників» усього національного багатства. Насправді громадяни добре бачили різницю між повноправним володінням, розпорядженням чи використанням своєї індивідуальної власності і відсутністю цього щодо суспільної власності, яка була в розпорядженні партійно-державної бюрократії. Протистояння цих двох форм власності (а у країнах Центральної Європи — ще із значним прошарком приватної власності) було тим наочнішим, що, на відміну від особистої та приватної, «асоційована» власність була неперсоніфікованою, знеособленою, сприймалася, з одного боку, як щось загальнодоступне (як повітря, сонячне світло тощо), а з іншого — як така, що протистоїть індивідуальній власності або, в усякому разі, обмежує можливості її примноження суворо регламентованими рамками зрівняльного розподілу.

Головним напрямом трансформації економічних систем стала заміна імперативу «суспільної» власності домінуванням власності приватної, хоча ідеологія цього процесу в окремих країнах суттєво відрізнялася — від повної негації збереження елементів колишньої «соціалістичної»‘ моделі економічного базису (Центральна Європа, ряд пострадянських держав — Естонія, Латвія, Литва, але також і Росія, Україна, Киргизстан) до визнання рівноправності приватної і загальнодержавної власності з певним пріоритетом останньої (Китай, В’єтнам) і своєрідним збереженням кланово-одержавленої власності (країни Середньої Азії, Азербайджан, Беларусь).

У цілому можна виділити три шляхи економічних перетворень у постсоціалістичних країнах, які привели й до трьох типів відносин власності на сучасному етапі. Перший з них є характерним для центральноєвропейських та прибалтійських країн, які найбільш послідовно та наполегливо здійснювали розрив з попереднім, «соціалістичним» періодом свого політичного, ідеологічного й економічного розвитку. На формування різних форм власності ринкового типу в цих країнах вплинули головним чином такі специфічні фактори:

— особливості ментальності населення, в якого з послабленням ідейних засад соціалізму після XX з’їзду КПРС уже в 60-ті роки минулого століття відновилася і поступово дедалі більше посилювалася орієнтація на європейські цінності, включаючи потяг до приватного типу господарювання (на це суттєво вплинули також, безперечно, більш високі економічні досягнення Заходу, особливо в соціальній сфері). Зазначена ментальність виступила додатковою передумовою суспільної згоди на роздержавлення та на обов’язкове включення в проекти реформ заходів з формування того значного прошарку малого та середнього бізнесу, який існував у цих країнах у передсоціалістичні часи і частково зберігся й при соціалізмі;

—         порівняно з іншими групами постсоціалістичних країн у суспільствах Центральної Європи та Прибалтики однозначно переважали антирадянські (частково ототожнені з антиросійськими) настрої, які відкрито або іманентно становили вагому складову політичних платформ нових керівних структур. Острах повернення до сфери російського впливу був домінантою підтримки населенням цих структур, а це забезпечило послаблення негативної реакції на найнебезпечніший для них «шоковий» удар перших років економічних реформ. Проведені саме в ці роки непопулярні й ризиковані трансформаційні заходи створили необхідні підвалини для подальшої прискореної побудови ринкової економіки суто «західного» ґатунку, чого не було в пострадянській чи «східній» (у КНР та СРВ ) моделях;

—         політична й економічна трансформація країн ЦСЄ, що обрали чіткий курс на інтеграцію до НАТО та ЄС, перебувала під постійним, досить жорстким контролем з боку цих двох організацій. Згідно із ст. 6 Європейських угод про асоціацію з ЄС, було створено спеціальні органи такого контролю — Ради асоціації, які систематично оцінювали «прогрес при впровадженні ринкового господарства»   в цих країнах, з відповідними висновками щодо подальших перспектив входження до загальноєвропейського зінтегрованого господарського простору (така оцінка спричинила, зокрема, тимчасове відкладення вступу до ЄС Болгарії та Румунії). Щодо пострадянських країн, то угоди про партнерство і співробітництво не передбачали такого механізму контролю, хоча ЄС і проводив власне оцінювання ринкових реформ (пошлемося, наприклад, на негативну оцінку в Плані дій ЄС — Україна, оприлюдненому в грудні 2004 р.).

Під впливом наведених трьох факторів процес реформування у країнах ЦСЄ на початок XXI ст. привів до становлення таких відносин власності, які були найближчими до «цивілізованих» західних параметрів. За таких масштабних зрушень у сутнісній природі економічного базису не могли не виникнути окремі порушення реформаційного процесу, але вони не мали системного характеру і в основному були ліквідовані за допомогою державних правоохоронних органів. Певні ж національні відхилення у структурі відносин власності не виходили за межі визнаних на Заході загальних параметрів, що й було кваліфіковано як підстава для прийняття більшості країн Центральної Європи та Прибалтики до Європейського Союзу.

У цих країнах представлені як велика акціонерна власність (у тому числі із значною кількістю акціонерів-міноритаріїв, які вклали до акціонерних товариств під час приватизації свої ваучери), так і приватна власність середнього та малого бізнесу, що на перших порах виникла на базі використання тих самих іменних сертифікатів -ваучерів. За «західним» зразком частково зберігається невелика частка державної власності в ряді сфер (енергетика, транспорт, деякі підприємства важкої індустрії тощо), а також муніципальна власність. Ці країни широко відкрили двері національної економіки, причому не лише щодо доступу на внутрішній ринок товарів та послуг, а насамперед для імпорту іноземного капіталу. Існують певні відмінності в політиці залучення останнього: в Угорщині, Естонії, Словенії, наприклад, пріоритетом була орієнтація на його допуск до виробничих об’єктів (підвищений рівень ПІІ зумовив повну залежність від іноземних корпорацій, але разом з тим дозволив за їх допомогою утвердитися на світових ринках); у Чеській Республіці і Латвії іноземний капітал надходив особливо активно до банківської системи (90 і 70% в акціонерному капіталі банків, відповідно), через яку він здобув контроль над економікою, але водночас це дало змогу створити потужні фінансові структури (чеську «Живностенську банку», ризький «Парекс-банк» тощо).

Як показує досвід країн ЦСЄ, лібералізована модель ринкових перетворень (яку намагалися втілити Є. Гайдар та інші російські реформатори першої хвилі) можлива лише за умови успішного проведення вихідного відчутного «шокового удару», що дозволив у короткий період (аналог — реформи Л. Ерхарда в кінці 40-х років у ФРН) закласти міцну базу для наступних кроків з метою вже більш еволюційного формування «цивілізованої за західними взірцями» ринкової економіки. Зрештою в цих країнах утвердилася база для функціонування регульованої власності, коли держава за допомогою цілісної системи правових і економічних підойм виступає своєрідним арбітром, а не головним суб’єктом формування та функціонування відносин власності.

Парадоксом для західних теоретиків постсоціалістичної трансформації є те, що найперспективнішою основою економічних перетворень стала китайська і в’єтнамська політика їх втілення за допомогою поетапно-селективного, з ігноруванням лібералізації, проведення господарських реформ. Після 3-го пленуму ЦК КПК 11-го скликання (1978 р.) у Китаї здійснюється модернізація економіки, принципи якої були визначені Ден Сяопіном. Від поширення ринкових засад в аграрному секторі на першому етапі реформ (1979-1984 рр.) та політики розширення недержавних форм власності на другому етапі (1984-1994 рр.) в КНР за рішеннями XIV з’їзду КПК (1994 р.) перейшли до формування «соціалістичної ринкової економіки». Як підкреслюється в офіційних документах, на початку цього століття вже створено в первісному вигляді систему такої економіки, яка базується на сформованій структурі «загального розвитку різних економічних секторів при збереженні головної ролі суспільної власності». До 2010 р. буде завершено «відносно досконалу систему соціалістичної ринкової економіки», а до 2020 р. — «досить зрілу» зазначену систему.

Характерною особливістю реформування господарського механізму, в тому числі й відносин власності, в Китаї був еволюційний, а не стрибкоподібний (як у двох інших моделях трансформації) процес перебудови економічного базису під чітким контролем партійно-державної вертикалі влади. Це дозволило виключити роздержавлення суспільної власності, яка, між іншим, стала важливою підпорою спочатку ще слабких недержавних її форм. Після свого зміцнення система економічних та правових підойм забезпечила умови для саморозвитку всіх цих форм, приріст показників діяльності яких нині перевищує відповідну динаміку об’єктів державної власності. Про успішні результати реформування структури власності в КНР свідчать такі факти, як високі (8-10%) темпи приросту ВВП, щорічне надходження понад 50 млрд. дол. прямих іноземних інвестицій, прискорене зростання експорту продукції високих технологій (у 2002 р. — на 46,1% проти 22,3% приросту всього експорту) тощо.

Двосекторна, обмежена державною та кооперативною власністю структура економіки на початок цього сторіччя перетворилася в багатоукладну систему, основними елементами якої виступають такі форми власності:

— державна, яка поки що займає провідне місце. Підприємства працюють на основі директивних планових завдань або держзамовлення, з поступовою орієнтацією на ринок. Поряд з тим ставиться завдання створити такий господарський механізм у цьому секторі, який не вибірково, а в повному обсязі відповідав би потребам ринкової економіки;

—         кооперативна, стимульована державою на роботу в ринкових умовах;

—         індивідуальна трудова власність кустарів, ремісників тощо, які працюють на потреби переважно місцевих ринків, але частково беруть участь і в експортних поставках традиційних та найпростіших виробів;

—         приватнокапіталістична персональна власність у малому, середньому та великому бізнесі, з використанням праці найманих робітників. Держава адміністративно не обмежує її розвиток, але регулює діяльність приватних власників за допомогою спеціальних правових актів щодо функціонування підприємств, засобів економічного контролю тощо;

—         акціонерна власність різних типів, у тому числі з державною участю (змішані підприємства з великою часткою держвкладень фігурують у китайській статистиці поряд з державною власністю), з іноземними вкладеннями і т. ін.;

—         власність, яка повністю належить іноземцям. Вона функціонує переважно у спеціальних економічних зонах на сході та півдні країни, до кінця минулого століття також була пов’язана переважно з вкладеннями капіталу «хуацяо» — зарубіжних етнічних китайців, а в останні роки додалися інвестиції великих ТНК.

Багатоукладність економіки, зростання частки несуспільної власності не означають відсутності пильного контролю за господарською діяльністю усіх секторів з боку партійно-державного апарату. На майбутнє ставиться завдання «перетворити функції уряду в управлінні економікою, створити досконалу систему макроконтролю, головними в якій будуть опосередковані методи контролю»8, що, мабуть, не має нічого спільного із «західною» моделлю мінімального втручання держави в економічне життя.

У своїх основних рисах з китайською збігається і в’єтнамська модель формування багатоукладної економіки. Головним у ній також є селективна політика партійно-державного апарату щодо різних форм власності при збереженні провідної ролі державного сектора, підтримка малого та середнього бізнесу (в тому числі як важливого фактора протидії зростанню безробіття), забезпечення пільгового режиму для іноземних інвесторів.

Постійний, диверсифікований (секторально і територіально) контроль з боку партійно-державного апарату дозволяє визначити в цих обох країнах наявність адміністративно-контрольованої власності.

Процесу ринкових реформ у пострадянських «нових незалежних державах» (тобто за винятком республік Прибалтики, які відразу ж обрали «центральноєвропейський» шлях розвитку) притаманні значні відмінності в концептуальних засновках та практиці їх здійснення — від спроб використати максимально лібералізовану модель стихійних перетворень на початковому етапі трансформації у Росії, Киргизстані, частково — в Україні до збереження жорсткої директивно-адміністративної моделі господарювання в Туркменістані й дещо послабленої такої самої моделі останнього десятиріччя в Бєларусі, з їх обмеженнями щодо широкої диверсифікації форм власності. Поряд з тим для усіх цих країн характерні деякі спільні риси трансформаційного процесу, які відрізняють його від двох інших моделей ринкових реформ — «центральноєвропейської» та «східної». Насамперед це стосується «кланового» способу роздержавлення власності, коли представники політичних чи змішаних політично-родинних кланів у Росії, Україні, Молдові або переважно родових структур — у Середній Азії та Азербайджані мали змогу розподілити на свою користь основні об’єкти колишньої суспільної власності. Природним наслідком такого підходу в ряді країн (особливо в Росії та Україні) виступили проблеми з формуванням значного прошарку середнього та малого бізнесу, орієнтація на розвиток якого була практично повністю виключена з моделі ваучерної приватизації. Стихійне виникнення у період трансформації широкого сектора такого бізнесу в мусульманських країнах пов’язане не із спеціальними методами його створення, як у КНР чи ЦСЄ, а радше з традиційно-ментальними факторами. Поступове ж зростання невеликих бізнесових структур в інших країнах СНД стало фактом лише останніх років. Спільними є і такі наслідки трансформації відносин власності, як неспроможність її сучасної структури забезпечити пріоритетність саморозвитку національної економіки — велика або навіть переважна частка ВВП в цих країнах (особливо в РФ, Туркменистані, Азербайджані, Україні, Казахстані) пов’язана з вивезенням енергетично-сировинних товарів і напівфабрикатів на світовий ринок.

У більшості країн Середньої Азії (найменше — в Казахстані, з його рівними кількостями автохтонного і російськомовного населення) та в Азербайджані суттєвий вплив на трансформаційні процеси справляли специфічні ментальні та релігійні фактори. Наприклад, в Узбекистані не була впроваджена приватна власність на землю, збереглася державна монополія зовнішньоекономічної діяльності, що обґрунтовується нормами мусульманських традицій 9. Особливістю Азербайджану була специфічна система зародження менеджерської власності, яка неформально існувала ще за радянських часів, коли директор підприємства фактично вже був його власником, а також повна залежність економіки країни від результатів діяльності Державної нафтової компанії Азербайджанської Республіки, якою порядкував клан Алієвих. У цій країні, як і в країнах Середньої Азії, особливе значення мав якраз родинно-клановий принцип роздержавлення власності: в Казахстані — між представниками старшого, середнього і молодшого жусів, в Узбекистані — переважно серед вихідців з ташкентського клану І. Карімова тощо. Родинний бізнес був також характерний для Грузії періоду керівництва Е. Шеварднадзе, для Киргизстану — при А. Акаєві, не кажучи вже про певну монополізацію туркменської економіки.

Незважаючи на специфічні особливості, всі трансформаційні моделі на пострадянському просторі здійснювалися під незаперечним впливом базової моделі, обраної в РФ, до якої була найближчою також модель реформування власності в Україні, де вона втілювалася в життя з певним відставанням. Тому найчіткіше головні риси та специфіка трансформаційного процесу на цьому просторі можуть бути досліджені саме на прикладі РФ, хоча в такій величезній, багатонаціональній країні єдина й суто ліберальна модель реформ не є виправданою.

Приватизація в Росії здійснювалася у два етапи — ваучерний (1992-1994 рр.) та грошовий (в основному завершений у 1995-1997 рр.). Після фінансової кризи 1998 р. РФ поступово втягується в наступний етап — реструктуризацію власності, характерні риси якого рельєфно проявляються вже після 2000 р., з обранням президентом В. Путіна. Ця періодизація дещо відрізняється від запропонованої Рахунковою палатою РФ, яка відносить третій етап до 1999-2003 рр. і характеризує його як час «удосконалення правових засад розпорядження державною власністю». У цьому визначенні незрозумілим є обмеження його предмета лише сферою державної власності, а також часовою межею 2003 р. — нібито після нього настав якісно новий етап змін у політиці або самих відносинах власності, чого на практиці не спостерігається.

Для характеристики нинішньої системи власності в РФ (так само як в Україні) особливо важливі її перетворення на першому етапі, коли сформувалися найсуттєвіші відмінності у відносинах власності порівняно з двома іншими трансформаційними моделями. Ваучерна приватизація за моделлю А. Чубайса мала лише формально ідентичну назву з такою ж приватизацією у Центральній Європі. Невисока ціна вау-черів (10 тис. руб.) не дала змоги використати їх для створення власного бізнесу чи участі в акціонерному капіталі великих господарських об’єктів. Разом з безіменністю ваучерів така низька ціна сприяла їх швидкому відчуженню на користь прискорено сформованих трастів або керівництва господарських об’єктів. Тим самим уже на цьому етапі було закладено основу для різкої диференціації власників — олігархів і переважної маси населення, позбавленого реальної можливості отримати частку колишньої «загальнонародної» власності.

Особливістю російської та української моделей приватизації були її цілеспрямована «відкритість» для вузького кола наближених до влади осіб, а також пряме втручання у розподіл власності всієї вертикалі бюрократичного апарату, що призвело до якогось «феодального» принципу наділення власністю: найбільші об’єкти були передані за безцінь близьким до родини першого президента РФ Б. Єльцина майбутнім олігархам, так само розподілялися найприбутковіші підприємства на рівні регіональних та місцевих адміністрацій. В Україні відбувалися аналогічні процеси, причому стосовно найбільших об’єктів вони посилилися в останні роки президентства Л. Кучми. Внаслідок цього для Росії (меншою мірою — для України) характерний високий рівень монополізації власності, який до останнього часу адміністративно охоронявся щодо великих господарських одиниць зусиллями центральних органів влади, а менш вагомих об’єктів — зусиллями регіональної чи то відомчої верхівки. Це стосується насамперед таких форм власності, як:

-державно-монополістична власність (Газпром, РАТ ЄЕС, ВПК) в Російській Фе-дерації. В Україні через відсутність відповідних високоприбуткових природномонополь-них об’єктів до такої власності належать ВПК та деякі об’єкти енергетичної сфери;

— олігархо-монополістична власність, якою «наділялися» особи, близькі до панівних державних кланів і яка в специфічних умовах підвищеної прибутковості експортного та банківського секторів зосереджена переважно в цих сферах економічної діяльності (це стосується «господарських імперій» Р. Абрамовича, М. Фрідмана — в РФ, Р. Ахметова, В. Пінчука — в Україні тощо);

—         регіонально- або галузево-монополістична власність, яка особливо проявилася в національних республіках (наприклад, у Башкортостані) та деяких інших територіально-адміністративних одиницях (у Примор’ї, Свердловській області, Дніпропетровську за часів П. Лазаренка чи нині в Донецьку тощо), а також у харчових і торговельних галузях обох країн;

—         менеджерсько-монополістична власність, яку без підтримки владних структур не отримали би колишні «червоні директори» найбільших об’єктів радянської економіки (Є. Каданников на ВАЗІ в РФ, керівники ряду великих об’єктів, зокрема, металургійних та хімічних комбінатів в Україні та ін.);

—         кримінально-монополістична власність, яку в 90-х роках жорстко оберігали мафіозні структури і яка сьогодні або витісняється (яскравий приклад — ліквідація алюмінієвого бізнесу А. Бикова після його судового переслідування), або легалізується.

Суттєво впливає адміністративний ресурс також і на інші форми власності, які виникли або збереглися в трансформованому вигляді в період економічних реформ. До них можна віднести:

—         квазікооперативну власність, яка зберегла риси радянських колгоспів внаслідок відсутності приватної власності на землю;

—         власність учасників малого та середнього бізнесу, яка особливо потерпає від місцевих адміністративних органів і дещо розширює свою участь у національному господарстві лише в останні роки;

—         муніципальну власність, яка з огляду, зокрема, на досвід Москви або Києва значною мірою персоніфікована чиновництвом на основі використання та розпоря-дження нею;

—         нарешті, власність іноземних господарюючих суб’єктів, які одностайно відзна-чають високу залежність свого бізнесу від владних структур.

В останні роки в Росії розпочався процес певної демонополізації державної власності (зокрема, PAT ЄЕС), а також деяких олігархічних структур. Ліквідація в Росії корпорації «ЮКОС» М. Ходорковського, наступ українських урядів на власність своїх політичних противників (повторний продаж «Криворіжсталі» тощо) дають підстави для деяких загальних висновків. Насамперед ідеться не стільки про демонополізацію, скільки про перерозподіл власності на користь нових привладних структур. А головне — в цих випадках адміністративний ресурс був задіяний вибірково, лише стосовно окремих, небажаних з політичних мотивів, олігархів. Побічною метою усіх цих переслідувань було прагнення показати решті представників великого капіталу, здобутого в період трансформації, те їхнє безсилля проти влади, яке випливає тільки з формального додержання правових засад виникнення їхньої власності, а насправді є результатом угод з попередніми владними структурами.

Якщо подати порівняльну характеристику відносин власності на пострадянському просторі із «центральноєвропейською» або «східною» моделями, то можна виділити як спільну рису домінанту адміністративного впливу на функціонування цих відносин в усіх країнах — членах СНД. Цей вплив відбувається на всіх щаблях владної вертикалі і в усіх напрямах господарської діяльності, з неформальним перевищенням використання адміністративного ресурсу над правовими засадами її контролю. Тому, на відміну від інших постсоціалістичних моделей свого функціонування, дана економічна категорія на теренах цього регіону світу може бути охарактеризована як типово адміністративно-залежна форма власності, з усіма негативними аспектами свого прояву та розвитку.

«Формальне роздержавлення та передача контролю над власністю у приватні руки не привели до досягнення цілей, які були визначені в Державній програмі приватизації, — формування «ефективного власника» та створення соціально орієнтованої ринкової економіки», — цей висновок Рахункової палати РФ з повним правом можна віднести до наслідків трансформаційного процесу не лише в Росії, айв усіх інших нових незалежних державах, що утворилися на пострадянському просторі.

2. Правовий аспект трансформації відносин власності в Україні

Еволюція форм власності від племінної та общинної до комунальної та власності громад, від рабовласницької до капіталістичної, від особистої до акціонерної тощо супроводжувалася еволюцією відносин власності і певною мірою була похідною від неї. Остання характеризується циклічністю, яка дістає прояв у відтісненні спільних, колективних форм господарювання приватними внаслідок удосконалення засобів і знарядь виробництва та в подальшому усуспільненні приватної власності до акціонерної, кооперативної, державної форм. Проте виникнення й розвиток цих форм власності не знищують інституту приватної власності, який передбачає право особи володіти, користуватися й розпоряджатися належним їй майном за власним розсудом. Навпаки, розвиток суспільних відносин сприяв створенню таких умов для власника, за яких він, поєднуючи права і обов’язки, регламентовані об’єктивним правом, зміг будувати стосунки з оточуючим середовищем на засадах узгодженості інтересів. Відносини власності в розвинутих країнах світу як продукт цієї еволюції базуються на таких нормах, звичаях, традиціях і приписах, які дозволяють власникові одержувати блага, реалізуючи свої права, але не погіршуючи становища тих, хто не володіє об’єктом його власності. В умовах системозмінюючих трансформацій, коли існують інституціональна і правова невизначеність, організаційна та законодавча неврегульованість щодо форм, структур, систем і методів регулювання відносин власності на засадах не тільки не погіршення становища невласників, але й сприяння суспільному розвиткові, створюються умови для зловживань і збагачення одних за рахунок інших.

Тому саме в умовах системозмінюючих трансформацій зростає роль держави як системи організації суспільної влади, основною функцією якої є створення умов для суспільного розвитку. Зрозуміло, що економічне підґрунтя цього розвитку складають відносини власності, які дістали адекватне нормативно-правове забезпечення.

Становлення плюралістичної щодо форм власності та незалежної економіки України розпочалося ще за умов існування УРСР у складі колишнього Радянського Союзу. Адже саме за тих часів — 10 жовтня 1990 р., тобто майже за рік до прийняття Акта про незалежність України, — Верховна Рада УРСР повністю скасувала главу 2 Конституції УРСР, якою визначалося, що економічна система республіки базувалася на виключно соціалістичній власності на засоби виробництва. Це може вважатися фактичною легалізацією приватної власності та встановленням засад економічного плюралізму, що набуло конституційності (поряд з визнанням рівності всіх форм власності) тільки у червні 1996 р., з прийняттям Конституції України. Проте ряд Законів України (зокрема, «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ, «Про підприємництво» від 7 лютого 1991 р. № 698-ХІІ, «Про підприємства в Україні» від 27 березня 1991 р. № 887-ХІІ, «Про господарські товариства» від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХІІ) юридично заповнили конституційну прогалину щодо економічних засад новітнього українського суспільства, а також можливих організаційних форм і механізмів підприємницької діяльності. Саме вони склали правову базу діяльності підприємств з корпоративним капіталом і запровадили механізми корпоративного управління.

Так, у ст. 2 Закону України «Про власність» зазначалося, що «власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна» і що держава «створює рівні умови для всіх форм власності та їх захисту». Цією статтею було встановлено рівноправність усіх форм власності та легалізовано приватну власність як інституцію, а сам термін «приватна власність» набув законного і позитивного змісту. Дані положення були певною мірою революційними, оскільки відповідний Закон СРСР від 6 березня 1990 р., який визначав ті новації відносин і форм власності, які в подальшому стали методологічною базою, зокрема, корпоративного управління, взагалі не використовував терміна «приватна власність».

Слід підкреслити, що Закон України «Про власність» містить практично всі основні положення зазначеного Закону СРСР від 6 березня 1990 р., тому на деяких принципових аспектах останнього слід зупинитися докладніше. Пунктом 1 ст. 4 цього закону замість визнаних раніше державної, кооперативно-колгоспної та особистої форм власності запроваджувалися власність громадян, власність колективна і власність державна, тобто визначався історично-генетичний принцип власності — від первісної (власності громадян) до вищої (державної власності). Тут же, в п. 2, було практично вперше встановлено і право інтеграції, об’єднання різних форм власності та утворення її змішаних форм (у тому числі з участю окремих громадян), а в п. 4 закріплювалася можливість належності майна на праві загальної (пайової або спільної) власності одночасно кільком особам, незалежно від форм власності. Ці положення можна вважати юридичним початком становлення акціонерної, корпоративної власності в СРСР і в УРСР, оскільки саме вони заклали правові засади можливості не тільки інтеграції різних форм власності, але й об’єднання власності громадян для підприємницької діяльності (Втім, слід зазначити, що власне можливість випуску акцій було запроваджено щодо державних підприємств ще раніше, коли п. З ст. 2 Закону СРСР «Про державне підприємство (об’єднання)» від 30 червня 1987 р. доповнився положенням про право державного підприємства виступати на ринку цінних паперів і випускати акції для мобілізації додаткових фінансових ресурсів. Одночасно ст. 21 було доповнено положенням про право державних підприємств на створення СП і об’єднань, у тому числі у формі AT і TOB).

Пунктом 1 ст. 10 Закону СРСР «Про власність в СРСР» до колективної форми власності було віднесено і власність «акціонерних товариств, господарських товариств, господарських організацій та інших об’єднань, які є юридичними особами», а пунктом 2 встановлювалося, що утворення та примноження колективної власності забезпечуються, зокрема, і перетворенням державних підприємств в акціонерні товариства. Цей закон встановлював ряд принципових положень про склад і режим державної власності, випуск акцій державними підприємствами, а також щорічну виплату дивідендів. Встановлювалися також засади корпоративних прав і щодо СП (розділ V): вони могли створюватися у формі акціонерних або господарських товариств (зазначимо, що так — як однопорядкові — їх подано в Законі СРСР «Про власність в СРСР», але, відповідно до Закону України «Про господарські товариства», акціонерні є видом господарських товариств).

Закон України «Про власність» розвинув ці положення, проте в деяких аспектах виявився теоретично та методологічно менш цілісним. Так, зокрема, статтею 1 він визначив, що національне багатство України: земля, її надра, повітряний простір, водні та інші природні ресурси, що знаходяться в межах території Української PCP, природні ресурси її континентального шельфу та виняткової (морської) економічної зони, основні засоби виробництва у промисловості, будівництві, сільському господарстві, на транспорті, у зв’язку, житловий фонд, будівлі та споруди, фінансові ресурси, наукові досягнення, створена завдяки зусиллям народу України частка в загальносоюзному багатстві, зокрема в загальносоюзних алмазному та валютному фондах і золотому запасі, національні, культурні та історичні цінності, в тому числі й ті, що знаходяться за її межами, є власністю народу України. Щодо права власності на це національне багатство зазначалося, що воно «забезпечує право кожного громадянина на одержання частки з суспільних фондів споживання, на соціальний захист, зокрема у разі непрацездатності та безробіття, а також право працюючого на особисту участь в управлінні народним господарством». При цьому у ст. З закону суб’єктами права власності в Україні були визначені: народ України, громадяни, юридичні особи та держава. Таким чином, закон відокремлює державу від народу, проте далі, у ст. 32, суб’єктом права державної власності щодо загальнодержавної власності визначається держава в особі Верховної Ради України, а ст. 33 цього ж закону встановлює, що управління державним майном від імені народу і населення адміністративно-територіальної одиниці здійснюють, відповідно, Верховна Рада України і місцеві Ради народних депутатів, а також уповноважені ними державні органи.

У липні 1992 р. замість «індивідуальна (особиста і приватна трудова)» власність у законі з’являється «приватна», а у 1993 p., у зв’язку із земельними реформами, вводиться багато нових положень про врегулювання питання права власності на землю, а саме: обмежується передання земельних ділянок у власність іноземних громадян і осіб без громадянства (п. З ст. 11); по-іншому звучить ст. 14: «Громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок для: ведення селянського (фермерського) господарства, ведення особистого підсобного господарства, будівництва та обслуговування жилого будинку і господарських будівель (присадибна ділянка), садівництва, дачного і гаражного будівництва. Громадяни набувають право власності на земельні ділянки у разі: одержання їх у спадщину; одержання частки землі у спільному майні подружжя; купівлі-продажу, дарування та обміну».

Тепер суб’єктами права колективної власності на землю є колективні сільськогосподарські підприємства, сільськогосподарські кооперативи, садівницькі товариства, сільськогосподарські AT, у тому числі створені на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств (ч. 2 ст. 20). У колективну власність можуть бути передані землі колективних сільськогосподарських підприємств, сільськогосподарських кооперативів, сільськогосподарських AT, у тому числі створених на базі радгоспів та інших державних сільськогосподарських підприємств, землі садівницьких товариств — за рішенням загальних зборів цих підприємств, кооперативів, товариств (ч. 2 ст. 21). Відповідно до п. З ст. 32, суб’єктами права державної власності на землю виступають: Верховна Рада України (на землі загальнодержавної власності), Верховна Рада Республіки Крим (на землі в межах території республіки, за винятком земель загальнодержавної власності), обласні, районні, міські, селищні та сільські Ради народних депутатів (на землі в межах їх територій, за винятком земель загальнодержавної власності).

Зазнавши численних змін, Закон України «Про власність» і досі залишається основним щодо регламентації відносин власності в Україні. Його можна віднести до тих фундаментальних законів, які започаткували процес трансформації відносин власності у незалежній Україні. Саме на його основі було прийнято інші, не менш вагомі законодавчі акти, які теж регламентували процеси реформування права власності.

Так, Закон України «Про підприємництво» задекларував право на підприємницьку діяльність, гарантії свободи підприємництва та його державну підтримку. Ст. 5 цього закону встановила право залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб та громадян, що було юридичною санкцією щодо створення корпоративного капіталу і з необхідністю передбачало виникнення інституту корпоративного управління. Важливим для цілей дослідження є положення ст. 15 про державне регулювання підприємництва, зокрема про заборону втручання державних органів у господарську діяльність підприємців (а отже, і підприємств). Саме це положення визначає межі втручання державних органів виключно в контексті корпоративного управління і відповідно до конкретної частки держави у корпоративному капіталі підприємства.

Слід підкреслити, що розглянуті юридичні акти були спрямовані на докорінне, сутнісне реформування відносин власності в українському суспільстві, але вони мали, скоріше, політичний, ніж економічний характер, оскільки змінювали, приводили у відповідність до нових історичних реалій персоніфікованого власника (ним ставав народ України в особі його публічної влади), але не змінювали масово самого статусу власності виробничого призначення (вона залишалася загальносуспільною, публічною), хоча слід зазначити, що в той час уже набирали сили орендні підприємства та інші колективні форми господарювання.

Якісний етап докорінного реформування відносин власності де-факто слід пов’язувати з початком масової приватизації державного майна шляхом прийняття спеціальних законів про приватизацію та із створенням відповідної системи державних органів. Важлива роль у цьому процесі належить Закону України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р. № 2163-ХІІ, який визначив об’єкти, що не підлягають приватизації. Вже у ст. 2 цього закону продаж акцій середніх і великих державних підприємств було визначено як один з принципів приватизації, а акції (частки, паї) — як окремі об’єкти приватизації (ст. 5). Тут же, у п. З ст. 5 практично вперше у нормативних актах і виключно щодо специфічних об’єктів (підприємств Збройних Сил України) передбачалася можливість їх корпоратизації з обов’язковим залишенням у державній власності 51% акцій. Важливою з точки зору трансформації відносин власності стала встановлена пунктом 2 ст. 15 заборона на створення колективних підприємств і господарських товариств (за винятком АТ) у процесі приватизації державних підприємств (за винятком об’єктів малої приватизації).

Законодавчу базу трансформації відносин власності в Україні розвинули Закони України «Про приватизацію невеликих державних підприємств» від 6 березня 1992 р. № 2171-ХІІ, «Про оренду державного та комунального майна» від 10 квітня 1992 р. № 2269-ХІІ, «Про приватизацію державного житлового фонду» від 19 червня 1992 р. № 2482-ХІІ, «Про особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі» від 10 липня 1996 р. № 290/96-ВР та ін. Однак найважливішим етапом становлення правових засад трансформування та вдосконалення відносин власності в Україні було конституційне закріплення основних положень про право власності.

Статтею 13 чинна Конституція України відносить землю, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться у межах території України, природні ресурси її континентального шельфу й виняткової (морської) економічної зони до об’єктів права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування у межах, визначених Конституцією України, а кожний громадянин має право користуватися природними об’єктами права власності народу відповідно до закону. Визначальним щодо права власності є конституційне положення: «Власність зобов’язує. Власність не повинна використовуватися на шкоду людині і суспільству. Держава забезпечує захист прав усіх суб’єктів права власності і господарювання, соціальну спрямованість економіки. Усі суб’єкти права власності рівні перед законом». Таким чином, встановлюючи рівність прав для власників, держава закріпила за собою можливість нівелювати й спрямовувати їх діяльність, забезпечуючи соціальну спрямованість економіки як необхідну складову створення умов суспільного розвитку.

Ретельно виписуючи права й гарантії щодо здобуття і збереження прав, за яких «кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності», Основний Закон України залишає громадянам можливість для задоволення потреб «користуватися об’єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону», а «примусове відчуження об’єктів права приватної власності може бути застосоване лише як виняток з мотивів суспільної необхідності, на підставі і в порядку, встановлених законом, та за умови попереднього і повного відшкодування їх вартості». Водночас «використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі» (ст. 41).

Також одним з визначальних етапів урегулювання відносин власності стало прийняття нових Цивільного та Господарського кодексів України, які набрали чинності з 1 січня 2004 р.

На відміну від Цивільного кодексу 1963 р., новий Цивільний кодекс України більш поглиблено регламентує відносини власності. Детально виписані поняття, зміст, суб’єкти права та форми власності, але — на відміну від права колективної власності, яке дістало відображення у положеннях Закону України «Про власність», — поряд з правом приватної та державної, регламентується право комунальної власності. Згідно із ст. 325, суб’єктами права приватної власності є фізичні та юридичні особи, які можуть бути власниками будь-якого майна, за винятком тих його видів, які не можуть їм належати відповідно до закону. Цивільний кодекс України не обмежує склад, кількість і вартість майна, яке може бути у власності фізичної та юридичної особи, але регламентує, що законом може бути встановлено обмеження розміру земельної ділянки, яка може бути у власності фізичної та юридичної особи.

Відповідно до ст. 326, до державної власності віднесено майно (у тому числі грошові кошти), яке належить державі Україна і право власності на яке від імені та в інтересах держави Україна здійснюють органи державної влади. Відносно права комунальної власності у ст. 327 зазначається, що у комунальній власності перебуває майно (у тому числі грошові кошти), яке належить територіальній громаді. Управління цим майном здійснюють безпосередньо територіальна громада та утворені нею органи місцевого самоврядування.

Право комунальної власності прописано і Конституцією України, проте, незважаючи на восьмирічну історію питання, цю законодавчу неузгодженість (адже, відповідно до ч. 4 ст. 2 Закону України «Про власність» від 7 лютого 1991 р. № 697-ХІІ, «власність в Україні виступає в таких формах: приватна, колективна, державна») не врегульовано, і необхідних змін до цього закону не внесено. Чому? Мабуть, тому, що важко провести межу, відділяючи комунальне майно від державного не за формою, а за суттю, що й викликає дискусії про правомочність твердження, що комунальне майно не є державним.

Новий Господарський кодекс України підкреслює, що конституційну основу правового господарського порядку в Україні складає право власності Українського народу, і ст. 10 одним з основних напрямів економічної політики визначає політику інституціональних перетворень, спрямовану на «формування раціональної багатоукладної економічної системи шляхом трансформування відносин власності, здійснення роздержавлення економіки, приватизації та націоналізації виробничих фондів, забезпечення на власній основі розвитку різних форм власності і господарювання, еквівалентності відносин обміну між суб’єктами господарювання, державну підтримку і захист усіх форм ефективного господарювання та ліквідацію будь-яких протизаконних економічних структур».

Новий Господарський кодекс України поділяє підприємства залежно від форм власності, передбачених законом в Україні, а саме:

—         приватне підприємство, що діє на основі приватної власності громадян або суб’єкта господарювання (юридичної особи);

—         підприємство, що діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності);

—         комунальне підприємство, що діє на основі комунальної власності територіальної громади;

—         державне підприємство, що діє на основі державної власності;

—         підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності) (ст. 63).

Об’єкти власності — це речі та блага, які належать людям. Створити умови для того, щоб володіння було на користь власникам, не погіршувало становища невласників і сприяло розвиткові суспільства — це функція не ринку (при тому, що в Україні впроваджується політика ринкової трансформації відносин власності), а держави (як системи організації суспільної влади, як найпотужнішого суспільного інституту, що встановлює правила гри для учасників суспільних відносин, спрямовує, розподіляє, обмежує, контролює, стимулює, планує тощо). Такі ефективні умови розвитку відносин власності здатна створити тільки держава, яка відповідає головним критеріям ефективності, прийнятим для сучасних моделей цього суспільного інституту, що успішно поєднують ринкову економіку з державним регулюванням.

Отже, трансформація відносин власності є тільки одним з інструментів державної політики розбудови соціального ринкового господарства, проте інструментом, основою якого є природне право людини володіти і користуватися результатами цього володіння, а тому потужним і дійовим, який потребує адекватного законодавчого забезпечення.

Список використаної літератури

1. Будкін В. Передумови і результати трансформації власності у постсоціалістичних державах // Економіка України. — 2002. — № 5. — С. 76-82
2. Будкін В. Постсоціалістична трансформація власності // Економіка України. — 2007. — № 2. — С. 39-44
3. Гура Н. Трансформація відносин власності в житловому секторі // Економіка України. — 2006. — № 2. — С. 50-57
4. Зятьковський І. В. Оцінка ефективності власності в умовах трансформації економіки // Фінанси України. — 2006. — № 6.- С.129-142
5. Кіндзерський Ю. Інституціональні аспекти відтворення у контексті структурних трансформацій // Економіка України. — 2007. — № 1. — С. 4-13
6. Спасибо-Фатєєва І. Трансформери власності в індивідуально-суспільному аспекті // Вісник Академії правових наук України. — 2006. — № 1. — С. 91-100
7. Тонюк М.О. Трансформація відносин власності на землю та землекористування як передумова становлення земельного ринку в Україні // Економіка АПК. — 2005. — № 4.- С.69-75.
8. Федоров М. М. Трансформація земельних відносин до ринкових умов (доповідь) // Економіка АПК. — 2009. — № 3.- С.4-18
9. Чечетов М. Соціально-економічний аспект трансформації відносин власності в Україні // Економіка України. — 2004. — № 10.- С.4-17
10. Штепа Л. О. Оцінка відносин власності в умовах трансформації економіки України // Фінанси України. — 2005. — № 4.- С.13-15