Вступ

Початок історії школи і виховання як особливих сфер суспільної діяльності сходить до епосі цивілізацій Стародавнього Сходу, зародження яких відноситься до 5 тисячоліття до н. е.

Школа і виховання в державах Стародавнього Сходу розвивалися під впливом різноманітних економічних, соціальних, культурних, етнічних, географічних та інших факторів. Хоча хронологічно існування цих цивілізацій не збігалося, проте їм були властиві подібні структури, в тому числі — виховання і навчання. Така спільність — об’єктивне слідство того, що виникнення школи припало на перехідну епоху — від громадсько-родового ладу до соціально диференційованому суспільству. Подібна тіпологічность підтверджується тим, що стародавні цивілізації мали принципово спільне в сфері виховання і навчання, незважаючи на те, що існували ізольовано один від одного.

Школа і виховання в державах Стародавнього Сходу розвивалися в логіці еволюції конкретно-історичних культурних, моральних, ідеологічних цінностей. Людина формувався в рамках жорстких соціальних регулятивов, обов’язків і особистої залежності. Ідея людської індивідуальності була розвинена вкрай слабо. Особистість як би розчинялася в сім’ї, касти, соціальної стратегії. Звідси й надія на жорсткі форми і методи виховання.

1. Виховання у Древній Греції і педагогіка Стародавнього Риму

Найвищого розвитку культура епохи рабовласництва досягла в державах древньої Греції й стародавнього Рішу, які виникли на торгових шляхах між країнами Середземномор’я і Сходу.

Економічний і культурний розвиток рабовласницьких міст-держав давньої Греції розпочинається у УІ-ІУ ст. до н.е. В цей час високого розвитку досягла філософія, в надрах якої закладались основи різних спеціальних галузей знань; утворилось декілька систем виховання підростаючого покоління.

У Стародавній Греції, яка складалась з невеликих рабовласницьких держав-міст, найбільш оригінальними системами виховання були Спартанська та Афінська.

Спарта займала південно-східну частину півострова Пелопоннесу, де було мало зручних гаваней, зовнішня торгівля, техніка і наука перебували на низькому рівні, а життя населення носило замкнутий характер. В країні домінувало землеробство, яке спиралось на працю рабів. Незначне напіввільне населення займалось ремісництвом. У Спарті на 9 тис. родин рабовласників (спартіатів) припадало понад 250 тис. рабів, які часто повставали. Це завжди непокоїло володарів Спарти, примушуючи їх повсякчас бути напоготові, виявляти жорстокість і насильство по відношенню до рабів. Виховання здійснювалося державою, яка переслідувала завдання підготовки з дітей стійких та загартованих спартіатів-воїнів, майбутніх рабовласників.

Спартанців виховували в жорстких умовах, прагнучи виростити з хлопців суворих, безжалісних воїнів, а з дівчаток — воїтельниць-амазонок. які б мало в чому поступалися чоловікам. Головним завданням було виховання жорстокості, ненависті до рабів у підростаючих рабовласників. З цією метою вони брали участь у криптіях (нічних облавах на рабів), коли загін молодих спартіатів оточував який-небудь міський квартал або район за містом і мав право на вбивство будь-якого раба. Підлітки брали участь у щорічних публічних випробовуваннях — змаганнях. Їх сікли перед вівтарем, щоб пересвідчитись у терплячості та витривалості. Юнаки 18-20 років об’єднувались у групи ефебів.

Афінська система виховання залишила слід в історії педагогіки як провісниця високої духовної культури, формування гармонійної людини, основними якостями якої були духовне багатство, моральна чистота та фізична досконалість.

Саме в Афінах виникла Ідея гармонійного розвитку особистості як мети виховання. В афінських містах тривалий час існувала традиція, за якою найзаслуженіша людина удостоювалась посади гімнасіарха — керівника школи для дітей вільних громадян.

На відміну від Спарти, в Афінах значного розвитку набули різні ремесла і торгівля. Високого рівня досягли архітектура, скульптура, живопис, художня література, історія, географія, математика, філософські науки. Особливості економічного становища і політичного життя населення знайшли своє відображення у системі виховання дітей і молоді. Афінська система виховання, як і спартанська, також здійснювалась в інтересах рабовласників, але була більш різноманітною.

До семи років діти обох статей виховувались вдома, в сім’ях. Потім хлопчики вступали до школи, а дівчатка проводили весь час у жіночій половині будинку — гінекеї. Тут їх навчали читати, писати, грати на музичних інструментах, а головне — займатися рукоділлям. Після шлюбу в становищі дівчат практично нічого не змінювалось: вони переходили з однієї гінекеї в іншу.

Тим часом хлопчики здобували всебічний інтелектуальний розвиток, всіляко вдосконалюючи культуру тіла. Хлопчики 7-14 років навчалися у приватних школах граматистів і кіфаристів. Заняття проводили вчителі, яких називали дидаскалами (від грецького слова «дидаско» — навчаю). У школах граматистів вчили писати, читати та рахувати. Використовувався буквоскладальний метод навчання грамоти. Діти заучували напам’ять літери за їх назвами (альфа, бета, гамма та ін.), потім складали їх у склади, слова писали на навощених дощечках паличкою (стилем). Лічили на пальцях, камінцях і рахівницях. В школах кіфаристів (музики) учням, крім елементарної грамоти, надавали літературну освіту і естетичне виховання.

Навчання в школах граматистів і кіфаристів здійснювалось одночасно або послідовно: спочатку в школі граматистів, а потім — кіфаристів. Ці школи були приватними і платними.

У школі-палестрі (школі боротьби) підлітки 14-16 років навчалися п’ятиборству (біг, стрибки, боротьба, кидання диска і списа), а також плаванню. З ними проводили бесіди з політичних і моральних питань. Фізичним вихованням і бесідами в палестрі займалися найбільш відомі громадяни держави.

Юнаки 17-18 років з родин найзаможніших аристократів виховувалися в гімнасіях (гімназіях), де вивчали філософію, політику, літературу, для того щоб підготуватися до участі в керуванні державою.

Юнаки 18-20 років готувалися до військової служби в групах ефебів, де продовжувалося їх військово-фізичне виховання. Вони вивчали зброю, морську справу, фортифікацію, військові статути, закони держави, брали участь у громадських святах і театральних виставах.

Загалом, у такий спосіб в Афінах утвердилась ідея «калокагатії» (гармонійного розвитку особистості, у якому весь зміст виховання спрямовувався на досягнення фізичної і духовної досконалості в їх єдності). Крім того, найздібніші юнаки продовжували своє навчання ще майже 10 років в академії (започаткована Сократом для підготовки філософів і крупних політиків).

Зазначимо, що загальним для обох виховних систем був класовий характер освіти і виховання та презирливе ставлення до1 фізичної праці. Діти рабів не мали можливості відвідувати будь-які школи, і Їх виховання відбувалось у праці нарівні з дорослими.

Під тиском бурхливо зростаючої Римської імперії Афінська держава поступово втрачає свою могутність. У Римі успадкували деякі кращі традиції афінян, але на зміну музичному вихованню прийшло виховання ораторів.

Римська система виховання й навчання склалась в УІ-У ст. до н.е. і відповідала розвитку рабовласницького ладу. Це був період розвитку рабовласництва і класового розшарування на-селення (патриції — рабовласники, вільне привілейоване населення (плебеї — вершники, біднота). Соціально-класове розшарування населення Давнього Риму наклало свій відбиток і на систему виховання. Для бідного населення тут існували елементарні приватні і платні школи, для дітей привілейованих верств населення — граматичні школи. Елементарні школи обслуговували деяку частину небагатого і незнатного вільно народженого населення (плебеїв). Там вчили писати, читати і рахувати, знайомили з законами держави. Багаті і знатні люди надавали перевагу навчанню своїх синів грамоті в домашніх умовах.

В граматичних школах, також приватних і платних, навчалися діти знатних батьків. Учні вивчали граматику, латинську і грецьку мови, риторику (мистецтво красномовства з деякими відомостями з літератури та історії). У школах обох типів навчалися тільки хлопчики. Розвиток цих шкіл був спричинений необхідністю оволодіння ораторським мистецтвом тими, хто намагався зайняти керівні посади у державі.

Значно пізніше у Римі завилися школи риторів, в яких діти знаті готувалися до державної діяльності. Вони вивчали риторику, філософію, правознавство, грецьку мову, математику, музику. Навчання в школах було платним. У середині 1-го тис. до н.е. приватні граматичні й риторські школи були перетворені в державні.

Проголошення християнства державною релігією Римської імперії спричинило різку зміну змісту навчання і виховання дітей. Найбільш відомим педагогом у Древньому Римі був Марк Фабій Квінтіліан. Зокрема, у своєму творі «Про виховання оратора» він вперше визначив якості викладача школи риторів. Доречними є його думки щодо утвердження рівних взаємин з учнями, виявлення поваги до них.

2. Система освіти та методи виховання дітей в Японії

Система освіти, що діє сьогодні в Японії, була створена після другої світової війни за безпосередньою участю американських спеціалістів, тому за своєю структурою вона практично повністю копіює американську: 6-річна початкова, 3-річна молодша середня, 3-річна старша середня школа, 2-4-річні коледжі та університети.

Для Японії характерна висока повага до освіти, навіть «культ освіти». Японці називають своє суспільство «суспільством дипломів», де багато важить не тільки рівень навчального закладу, що його видав, але і його престиж,

На відміну від європейського та американського, японський навчальний рік починається 1 квітня і закінчується 31 березня. Він є найдовшим серед навчальних років у розвинених країнах. Зокрема у 1990 р. японські школярі навчалися протягом 243 днів, діти ФРН , та Росії — 210; Англії — 192; Франції — 185; Америки ж тільки 180. Після перехідних екзаменів вони мають літні, зимні та весняні канікули.

Дошкільне виховання здійснюється в дитячих садках, які відвідують діти, як правило, з 5 років. 63% дитячих садків належать приватним особам. Вже на цьому етапі починається урахування престижності виховного закладу: він повинен забезпечити найбільш успішний початок шкільного життя.

Початкова школа. Більшість шкіл в Японії державні. Програма початкової школи включає 8 обов’язкових предметів (японська мова, соціальні предмети, арифметика, природознавство, музика, мистецтво та праця, домашнє господарство та фізичне виховання), основи морального виховання і спеціальну діяльність (шкільні та класні збори, гурткова робота, різні церемонії, екскурсії, спортивні змагання, користування бібліотекою, заняття з гігієни, правил безпеки тощо).

Молодша середня школа. У навчальний план входять як обов’язкові предмети, так і предмети за вибором. Відбір обов’язкових предметів здійснюється не самими учнями, а місцевими керівниками освіти згідно з локальною необхідністю та нахилами школярів. Серед предметів за вибором — іноземна мова (часто англійська) або комбінація професійного та естетичного циклів.

Характерною рисою японських шкіл є високе наповнення класів: у початковій школі — до 40 учнів, у молодшій середній — від 41 до 45. Багатолюдність у класах, орієнтація на заучування примушує батьків звертатися до репетиторів. Масовим явищем стало навчання школярів на приватних додаткових курсах «дзю-ку» (понад 25% учнів початкових шкіл та близько 60 % — молодших середніх). Використання такої системи компенсуючого навчання, діяльність якої не переривається навіть влітку, є однією з важливих причин ефективності японської школи.

Старша середня школа. Перехід до старшої середньої школи пов’язаний із вступними екзаменами у вигляді тестів, що визначають успішність навчання з окремих предметів та коефіцієнт розумової обдарованості. Навчання диференційоване, з поділом на потоки та профілі. Як правило існують два відділення: загальноосвітнє, з поділом на академічний (гуманітарний та природничо-математичний) ,що готує до вступу в університет і загальний профілі; та професійне із сільськогосподарським, риболовним, промисловим, комерційним, домогосподарським профілями й циклами більш вузької спеціалізації.

Порівняльна характеристика відділень показує, що на загальному відділенні вивчають приблизно ті ж предмети, що і на академічному, але на нижчому рівні. Отже , знання мають більш прикладний   характер. Професійне відділення готує учнів до праці з певної спеціальності. Загальноосвітня програма зведена до мінімуму.

Навчання в старшій середній школі Японії є платним як в державних, так і в приватних школах, які відвідує близько 28% школярів.

Професійно-технічна освіта здійснюється у професійних школах двох типів:

а) технічні коледжі для тих, хто закінчив молодшу середню школу (строк навчання 5 років);

б) молодші коледжі для випускників старших класів середніх шкіл (строк навчання 3 роки). В країні нараховується близько 800 професійних шкіл, з яких більшість (96%) приватні.

Вища освіта здобувається в університетах та інститутах. Після 4 років навчання випускники отримують ступінь бакалавра і можуть продовжити навчання у магістратурах та докторантурах вузів. 75% японських студентів навчаються в приватних вузах, але значення державних у підготовці інтелектуального потенціалу нації є значно вагомішим, оскільки саме в них навчається абсолютна більшість студентів природничого, технічного, медичного, педагогічного, сільськогосподарського профілів, майбутніх магістрів та докторів наук, значно кращими є умови навчання та викладацький корпус.

Для японців дитина до 5 років — цар, до 15 років — раб, а після 15 років — рівний. Японська методика виховання являє собою складну роботу над вихованням молодшого покоління, яка не обмежується лише родиною.

У дитячих садах, школах, і в будь-якій сфері суспільного життя живе і тяжіє над усім єдиний принцип: «не виділяйся».

Вважається, що п’ятнадцятирічний підліток — це вже доросла людина, яка чітко знає свої обов’язки і бездоганно підкоряється правилам. У цьому полягає парадокс японського виховання: з дитини, якому в дитинстві вирішували всі, виростає дисциплінований і законослухняний громадянин. Проте поспішати з перенесенням японських методів виховання в російську дійсність не варто. Було б неправильно розглядати їх у відриві від світогляду і способу життя японців. Так, маленьким дітям у цій країні дозволяють все, але в 5-6 років дитина потрапляє в дуже жорстку систему правил і обмежень, які чітко наказують, як треба чинити в тій чи іншій ситуації. Не підкорятися їм неможливо, оскільки так роблять усі, і вчинити по-іншому — означає «втратити обличчя», опинитися поза групою. «Всьому своє місце» — один з основних принципів японського світогляду. І діти засвоюють його з самого раннього віку.

Японці ніколи не підвищують на дітей голос, не читають їм нотацій, не кажучи вже про тілесні покарання. Широко поширений метод, який можна назвати «загрозою відчуження». Найважчим моральним покаранням є відлучення від дому чи протиставлення дитини якійсь групі. «Якщо ти будеш так себе вести, всі стануть над тобою сміятися», — говорить мама неслухняному синочкові. І для нього це дійсно страшно, тому що японець не милить себе поза колективом. Японське суспільство — це суспільство груп. «Знайди групу, до якої б ти належав, — проповідує японська мораль. — Будь вірний їй і покладайся на неї. Поодинці ти не знайдеш свого місця в житті, загубишся в її тонкощах ». Ось чому самотність переживається японцями дуже важко, і відлучення від дому сприймається як справжня катастрофа. Японка ніколи не намагається утвердити свою владу над дітьми, так як, на її думку, це веде до відчуження. Вона не сперечається з волею і бажанням дитини, а висловлює своє невдоволення побічно: дає зрозуміти, що її дуже засмучує його негідну поведінку. При виникненні конфліктів, японські мами намагаються не відсторонитися від дітей, а, навпаки, посилити з ними емоційний контакт. Діти ж, як правило, настільки обожнюють своїх матерів, що відчувають почуття провини і каяття, якщо доставляють їм неприємності.

Основне завдання японської педагогіки — виховати людину, яка вміє злагоджено працювати в колективі. Для життя в японському суспільстві, суспільстві груп, це необхідно. Але перекіс у бік групової свідомості призводить до невміння самостійно мислити. Більш того, ідея відповідності єдиного стандарту настільки міцно вкорінюється у свідомості дітей, що якщо хтось з них і висловлює власну думку, він стає об’єктом глузувань або навіть ненависті. Це явище сьогодні особливо поширене в японських школах і отримало назву «ідзіме» (поняття , близьке нашої армійської «дідівщину»). Нестандартного учня труять, часто б’ють. Японці і самі прекрасно бачать негативні сторони своєї педагогічної системи. Сьогодні у пресі багато говориться про «гострої потреби у творчій особистості» і необхідності виявляти обдарованих дітей вже у ранньому віці. Але проблема поки залишається невирішеною. Спостерігаються в Країні Вранішнього Сонця і явища, які властиві в тому числі Росії: зростає інфантилізм підлітків, виникає неприйняття молоддю критики з боку дорослих, проявляється агресія по відношенню до старших, в тому числі і до батьків. Але чуйне і турботливе ставлення дорослих до дітей, увагу до проблем нового покоління, відповідальність батьків за долю дитини — якості, яких цілком можна повчитися у японців, незважаючи на всі відмінності в менталітеті.

Висновки

Зовсім інші погляди на виховання побутували у країнах Сходу. Наприклад, що б ви зробили, якби ваше малятко позривало квіти на клумбі або перекинуло горщик? Швидше за все, відлупцювали б. А у Кореї мама з татом можуть тільки з докором помахати дитині пальчиком: но-но, мовляв, не можна так робити! Там невгамовні створіння нічим не обмежені у своїх іграх: їм дозволено навіть гарцювати по квітучих клумбах. Проте з п’яти років корейських малюків починають активно привчати до суворої дисципліни.

Дотепер основою виховання на Сході є культ «синівської шанобливості». Відповідно до національних традицій, малюкам прищеплюють повагу до старших і цілковиту слухняність. Але до методу «лозини» чи «батога» корейські чи японські батьки, на відміну від українських, майже не вдаються. Вони виховують дітей на власному прикладі.

Подібні підходи до виховання сповідують і американці. Звичайно, набити вдома неслухняне дитя батькам ніхто не забороняє. Але якщо дитина ненароком пожаліється на маму-тата у дитсадочку чи школі, у них можуть бути серйозні неприємності. Та й самі американці вважають тілесні покарання тінню минулого, а найефективнішим методом виховання — роз’яснювальну бесіду.

Час іде, і підходи до виховання дітей у різних країнах поступово змінюються. Але ще більше за останні роки змінилося саме поняття «сім’ї» та наше уявлення про неї. Схожа ситуація в Японії. Там багатодітні родини залишилися далеко в минулому. Причина, за якою японці та українці обмежують себе у проявах батьківського інстинкту, однакова: матеріальні умови. Наприклад, у Японії середня освіта дитини «споживає» 30% усіх сімейних статків, а вища — 45-70%.

Список використаної літератури

1. Борисова, З. Історія дошкільної педагогіки. Хрестоматія [Текст] : [навч. посібник для дошкільних відділів пед. ін-тів та пед. училищ] / Зоя Борисова, Василь Смаль, 1974. — 319 с.
2. Зайченко, І. Історія педагогіки [Текст] : у 2 кн.: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закладів. Кн. 1 : Історія зарубіжної педагогіки, 2010. — 620 с.
3. Коваленко Є. І. Історія зарубіжної педагогіки [Текст] : Хрестоматія: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Є. І. Коваленко, Н. І. Бєлкіна, 2006. — 662 с.
4. Левківський, М. Історія педагогіки [Текст] : Підручник для студ. вищих навч. закладів / Михайло Левківський, 2006. — 369с.
5. Левківський, М. Історія педагогіки [Текст] : навчальний посібник / Михайло Левківський, 2011. — 188 с.
6. Ликов В. Н. Історія зарубіжної та вітчизняної педагогіки [] : Навчально-методичний комплекс курсу (за вимогами кредитно-модульної системи) / В. Н. Ликов, 2007. — 99 с.
7. Пальчевський С. Педагогіка [] : Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів / Степан Пальчевський,, 2007. — 575 с.
8. Педагогіка [Текст] : навч. посіб. / Зінаїда Курлянд [та ін.], 2009. — 303 с.
9. Сисоєва С. Нариси з історії розвитку педагогічної думки: Навчальний посібник / Світлана Сисоєва, Ірина Соколова,, 2003. — 307 с.
10. Фіцула, Михайло Миколайович. Педагогіка [Текст] : навчальний посібник / Михайло Фіцула, 2007. — 559 с.