Вступ

Актуальність. Релігія євреїв — іудаїзм — одна з деяких національних релігій древнього світу, що збереглася лише з невеликими змінами аж до наших днів. У загальній історії релігій іудаїзм зіграв надзвичайно велику роль, тому що ввійшов дуже істотною частиною до складу християнства й ісламу — двох найбільших сучасних світових релігій.

Іудаїзм називають іноді релігією Мойсея, Мойсеєвим законом (англійці говорять, наприклад, навіть «мозаїзм») — по імені легендарного законодавця євреїв.

Природний і великий інтерес до цієї релігії. Величезна кількість присвячених їй творів. Але з цією же особливою роллю іудаїзму зв'язані і великі труднощі у вивченні його історії. У країнах Європи єврейська релігійна традиція, що прийнята до складу християнської традиції, довгий час вважалася богоодкровення істиною, що не підлягає ніякій критиці. Багато вільнодумних учених поплатилися життям за спробу засумніватися в цій істині. Навіть і зараз для віруючих євреїв і християн, особливо для католицького і православного духівництва, основна священна книга євреїв — Біблія залишається аж ніяк не історичним джерелом, а предметом віри і преклоніння, незаперечним авторитетом, книгою, написаної по натхненню святого духу.

Основне джерело вивчення давньоєврейської релігії — Біблія. Інших, незалежних від її джерел майже немає. Біблія — з грецької означає «книги». Це не один твір, а велика кількість різних літературних творів. Відповідно до традиції, вони поділяються на три великі групи.

Насамперед, це книги закону (по-єврейски Тора), чи так зване «П’ятикнижжя Мойсея», — книги, складання яких приписується легендарно-міфічному Мойсею. Другу групу біблійних книг складають «історичні» книги, чи «писання»: це книга Суддів, Руф, чотири книги Царств (дві книги Самуїла і дві книги Царів), дві книги Паралипоменон (Хронік), книги Ездри, Неємії, Есфірь (Єсфірь), Іова, а також Псалтир (Псалми; книга релігійних гімнів, приписуваних царю Давидові), книга Притчей Соломонових, Екклезіаст, Пісні Піснею.

Нарешті, третя група — це пророчі книги: пророків Ісаіі, Ієремії, Ієзекііля, Данила і книги дванадцяти, так званих, «малих пророків»: Осіі (Іосіі), Іоіля, Амоса, Авдія, Іони, Міхєя, Наума, Авакума, Софонії, Огея, Захарії, Малахії.

Усі ці книги разом християни називають Старим завітом (старозавітна література), на відміну від власне християнських (євреями не визнаних) книг Нового завіту.

Дійсне походження всіх цих книг дотепер остаточно не встановлено, хоча наукова критика зробила в цьому відношенні дуже багато.

Встановлене приблизно і час походження інших книг Біблії. Хронологія і послідовність їх виявилася дуже несхожої на традиційну.

Тема: «Тора, яке історичне джерело, з історії Стародавньої Палестини».

Мета: охарактеризуватиТору як історичне джерело віровчення історії Стародавньої Палестини.

Завдання роботи:

• визначити напрямки і ставлення до джерел віровчення іудаїзму;
• розкрити виникнення та розвиток іудаїзму;
• Талмуд і Тора — джерела для вивчення інтелектуальної історії єврейського народу;
• показати концептуальну структуру Тори;
• гіпотези походження П’ятикнижжя;
• окреслити філософські й моральні принципи іудаїзму.

1. Іудаїм: напрямки і ставлення до джерел віровчення

Ставлення до джерел віровчення в іудаїзмі, особливо з першої половини XIX ст., не є одностайним. Відсутність централізованого керівництва сприяла тому, що модернізація іудейської догматики супроводжувалася не тільки появою різних теологічних шкіл, а й різних напрямків в іудаїзмі. Якщо для першого періоду модернізації, зв'язаного з відомою лібералізацією теології, характерним було виникнення реформованого напрямку, то наступний період, що ознаменувався наступом фундаменталізму, на початку XX ст. покликав до життя консервативний напрямок. Хоча посилення традиційних елементів у теології і культі, що складає зміст другого періоду модернізації, пом'якшило протиріччя між трьома основними напрямками іудаїзму (ортодоксальний, реформований, консервативний), розходження між ними продовжують існувати й у наш час.

Ортодоксальний іудаїзм стоїть на позиції визнання вербального одкровення Біблії, священного характеру галахічного й агадичного матеріалу Талмуду [2, с. 114]. У книзі "Іудаїзм як філософія", присвяченій середньовічному єврейському філософу Авраамові бар Хийя (1065-1143), стверджується, що "в іудаїзмі кожний біблійний припис зв'язаний з якою-небудь домінуючою метою… і вимагає прийняття трансцендентного контексту" [2, с. 115].

Концепція вербального одкровення відбита в "символі віри", сформульованому Клівлендською рабинською конференцією (1855 р., США). Незважаючи на те, що формально ця конференція була загальнорабинською і, крім ортодоксальних, там були присутні також перші рабини реформованих конгрегацій, позиція ортодоксії, підкріплена чисельною перевагою її прихильників, перемогла. Конференція ухвалила, що Біблія — то результат божественного одкровення й виконання її приписів у відповідності з рекомендаціями Талмуду є обов'язковим.

Біблійна критика з часів Бенедикта Спінози (1632-1677) стала однією з істотних причин, що підштовхнули іудейську теологію піти шляхом модернізації її ставлення до джерел віровчення. Такого роду модернізацію вперше було здійснено богословами реформованого напрямку. Заперечуючи ортодоксальну концепцію вербального одкровення, яка вже не могла сприйматися секуляризованою свідомістю певної частини західноєвропейського й американського єврейства, реформований іудаїзм проголосив Біблію результатом творчості людей, що перебували під впливом божественного натхнення. Реформований рабин Гаррі Стерн, характеризуючи особливості віри "ліберала" (прихильника реформованого іудаїзму), підкреслює раціональні основи цієї віри і з огляду на це стверджує, що релігійний лібералізм означає "використання наукового ставлення до релігії". "Тому, — пише він далі, — для ліберала Біблія — людська книга, натхнена божеством. Біблія є духовна біографія людей" [2, с. 116].

Ставлення реформованого іудаїзму до Біблії було відбито в піттсбурзькому (1885 р., США) "символі віри": "Ми визнаємо в Біблії розповідь про присвяту єврейського народу його місії служителя єдиного бога й цінуємо Біблію як наймогутніший інструмент релігійного й морального навчання. Ми вважаємо, що сучасні наукові відкриття в галузі природи й історії не суперечать доктринам іудаїзму. Біблія відбиває примітивні ідеї своєї епохи, за умов якої вона надавала своїм концепціям божественного провидіння і справедливості форми надприродних оповідань". Поряд з цим декларація так визначила ставлення реформованого іудаїзму до системи біблійного законодавства: "Ми визнаємо в Мойсеєвому законодавстві систему навчання єврейського народу в період його національного життя в Палестині для виконання своєї місії, і тепер ми приймаємо як обов'язкові тільки такі обряди, які підносять й освітлюють наше життя, відкидаючи все те, що не відповідає поглядам і звичаям сучасної цивілізації" [2, с. 117].

Якщо стосовно біблійного законодавства реформований іудаїзм проголосив принцип вибірковості, висунувши як критерій "погляди і звичаї сучасної цивілізації", то стосовно Талмуду позиція його була різко негативною. Талмуд проголошувався документом середньовіччя, що втратив своє значення за нових умов. Один зі стовпів іудейської реформи, німецький рабин і релігійний філософ першої половини XIX ст. Авраам Гейгер, який справив великий вплив і на іудейську реформу в США, писав: "Середньовіччя минуло для нас безповоротно, тож чи нам жадати відновлення його побляклої величі та перебування серед його руїн, де несе цвіллю й віддає могильним запахом. Сучасний нам іудаїзм повинен почати серйозну боротьбу із середньовіччям, бо він бере свій початок не в ньому, а в сивій давнині; середні ж віки були для нього часом тяжких страждань, що подряпали до крові все його тіло, спотворили його колись прекрасний дух до невпізнанності" [2, с. 118].

Питання про ставлення до післябіблійної літератури, у тому числі й до Талмуду, обговорювалося реформованим іудаїзмом у 1895 р. на зборах частини рабинів цього напрямку в Рочестері. Комісія з післябіблійної літератури, спеціально створена для визначення позиції реформованого іудаїзму щодо Талмуду, книг каббали й інших релігійних джерел середньовіччя, оголосила ці джерела закономірними явищами свого часу, що ввійшли в загальну будівлю іудаїзму. Таке роз'яснення було осудливо зустрінуто більшістю реформованих рабинів і змусило лідера реформованого іудаїзму І. Вайза виступити зі спеціальним роз'ясненням, в якому він повторював висновок комісії про обумовленість післябіблійних релігійних джерел певними історичними обставинами, а проте цілком заперечував їхнє значення для реформованого іудаїзму. Це роз'яснення І. Вайза було одноголосно прийняте рабинською конференцією 1896 р.

Ідеологи іудейської реформи при визначенні свого ставлення до Талмуду використовували аргументи, сформульовані апологетами реформи з буржуазно-ліберального середовища, зокрема ідеї X. Житловського, вихідця з Росії. Обстоюючи реформу іудейської релігії, Житловський стверджував, що Талмуд являє собою "штучно створене середовище", в якому етапи розвитку відрізнялися один від одного "більшим і найдокладнішим виробленням обрядів і норм". "Уся єврейська історія від падіння Іудеї до Мендельсона [2, с. 119], — писав Житловський, — являє собою одну майже безперервну епоху підпорядкування особистості інтересам нації і є природним розвитком тих прагнень, які, у свою чергу, випливали з рішення, прийнятого нацією у час найбільшої для неї небезпеки" [2, с. 119]. Таким чином, Талмуд, на думку Житловського, був спеціальним "охоронним засобом", "тимчасовими оковами", добровільно накладеними на себе єврейським народом для збереження своєї єдності в умовах діаспори.

Необхідно відзначити, що спроба реформованого іудаїзму представити талмудичну літературу втіленням стратегічного плану єврейської самоізоляції навряд чи відповідає дійсності. Ця спроба, зауважимо, суперечить й оцінкам Талмуду, даним його авторами, які вважали, що він, як і Біблія, має богодухновенний характер і даний єврейському народові на вічні часи [2, с. 120].

Насправді же, розвиваючись на основі коментування Тори, Талмуд у релігійній формі відбив умови життя єврейського народу в період розкладання рабовласницького ладу й переходу до феодалізму, що призвело до ізоляції єврейського народу й перетворення його у феодально-корпоративну групу на основі релігійної ознаки. Ізоляція єврейського народу ніколи не була самоізоляцією; ця ізоляція була нав'язана єврейству самою феодальною організацією суспільства з її цеховою структурою в містах, де в основному концентрувалося єврейство. У значному ступені цій ізоляції сприяла економічна конкуренція в ремеслах і торгівлі, що прикривалася так званим релігійним антисемітизмом. Кращим спростуванням твердження про самоізоляцію єврейства і втілення плану та засобів цієї самоізоляції у Талмуді є самий факт виникнення реформованого іудаїзму з його запереченням Талмуду. Реформований іудаїзм виник не як результат відмови частини єврейства від раніше прийнятого плану самоізоляції, а як прямий наслідок краху феодального єврейського гетто й буржуазної емансипації євреїв у європейських країнах.

З кінця XIX ст. у зв'язку з масовою єврейською еміграцією з царської Росії позиції ортодоксального іудаїзму в західних країнах (передусім у США), до того істотно підірвані впливом реформованого напрямку, зміцнюються. Якщо за період 1881-1908 pp. єврейська імміграція у США склала 1млн. 700 тис., то на частку Росії припадало 1 млн. 250 тис. [2, с. 121] Хвиля масової східноєвропейської, головним чином російської імміграції осідала у великих промислових центрах північного сходу США, переважно в Нью-Йорку. Абсолютна більшість іммігрантів того періоду була бідна й перебувала на нижчих щаблях соціальних сходів американського суспільства. З погляду релігії вони не мали нічого спільного з колишніми іммігрантами — членами реформованих конгрегацій і продовжували, як раніш у себе на батьківщині, сповідувати іудаїзм у його ортодоксальній формі. Однак ортодоксальний іудаїзм, привезений східноєвропейськими іммігрантами, не міг довго залишатися таким, яким він був в єврейських містечках за рисою осілості. М. Прайз, який протягом багатьох років спостерігав приплив єврейських іммігрантів з Росії, описує ті "чарівні" зміни, що відбувалися з ними невдовзі по прибутті в Америку: найперше це стосувалося зовнішності, одягу; до того ж приїжджі, вливаючись в армію найманої праці на капіталістичних підприємствах, у багатьох випадках ставали "мехалел-шабесниками" — порушниками суботи [2, с. 122].

Релігійне життя єврейства на початку XX ст. характеризується виникненням третього напрямку в іудаїзмі — консервативного, проміжного між ортодоксальним і реформованим іудаїзмом. Він перейняв і в одного, і в другого багато рис віровчення та культу. Як відзначають історики цього напрямку, консервативний іудаїзм поширив свій вплив серед "ліберальних" елементів ортодоксії і "консервативних" елементів реформи. Виникнення консервативного напрямку стало своєрідною реакцією на непорушність концепцій іудейської ортодоксії й асиміляторські тенденції реформи.

Становище серединного, консервативного напрямку, третьої сили в іудаїзмі, визначило еклектичність його теологічних концепцій. Ці риси консервативної теології відбилися й на її ставленні до джерел іудейського віровчення, визначивши вплив як ортодоксальної традиції, так і теологічного лібералізму реформи. Проголосивши лояльність до "історичного тлумачення" Тори, викладеного на сторінках талмудичних джерел, консервативний іудаїзм відбив ортодоксальний вплив, хоча й не прийняв ортодоксальної концепції вербального одкровення. Визнавши божественне походження Біблії й абсолютний характер її законів і приписів у тому вигляді, як їх викладено в Торі, а також у талмудичній інтерпретації, консервативний іудаїзм прийняв реформовану концепцію "божественного натхнення" [2, с. 123].

Як і реформований напрямок, консервативний іудаїзм визнає "прогресивний розвиток іудейської думки". Однак якщо це визнання в реформованому іудаїзмі пов'язане із запереченням деяких "Мойсеєвих законів" та галахічних приписів Талмуду, то в консервативному напрямку воно використовується для утвердження традиції і допущення тільки такого розвитку іудейських уявлень, який продовжує рабиністичну традицію. Відзначаючи, що в Талмуді знайшли своє відображення дискусії іудейського духовенства з питань віри, консерватори підкреслюють: "висока мета цих дискусій робить їх монументально значущими для іудаїзму" [2, с. 124].

Ствердження абсолютного характеру біблійних і талмудичних приписів у теології консервативного іудаїзму не означає безумовного прийняття всіх цих приписів. Щоб зберегти ідею божественного походження Біблії і разом з тим відмовитися від найбільш архаїчних її установлень, консервативні теологи висунули ідею так званої "подвійної санкції" релігійного закону. На відміну від ортодоксів, які стверджують, що будь-який закон віровчення є досконалістю в самому собі, незалежно від його відношення до дійсності, консерватори розрізняють у релігійному законі його трансцендентну й утилітарну санкції. Поняття трансцендентних санкцій використовується для утвердження божественної природи релігійного закону, тоді як утилітарна санкція — для того, щоб визнати чи не визнати даний закон відповідним потребам віруючих, як ці потреби розуміються теологами консервативного напрямку.

Значний вплив на консервативну теологію, як і теологію двох інших напрямків іудаїзму, справляє в сучасних умовах реконструкціонізм — четвертий напрямок в іудаїзмі, що виник у США у другій половині 30-х pp. XX ст. Релігія, за твердженням його ідеологів, є головним елементом народного життя й водночас умовою цього життя. Вона зв'язує нинішні покоління з історичними традиціями народу й забезпечує його існування як єдиного цілого. Основоположник реконструкціоністської доктрини М. Каплан у книзі "Іудаїзм як цивілізація" стверджував, що не народ існує для релігії, а релігія для народу. Каплан та його прихильники відмовилися від теологічних дискусій і дозволили самому віруючому інтерпретувати свої релігійні погляди; у цьому аспекті реконструкціонізм визначив і своє ставлення до джерел іудейського віровчення.

Цінність Тори обстоюється не тому, що вона є результатом божественного одкровення чи натхнення її авторів, а тому, що вона являє собою гуртуюче начало. "Тора, — пише М. Каплан, — є символ того, що народ стає народом не завдяки випадковості спільного походження чи споріднення, а внаслідок згоди тих, хто його складає, жити разом і зробити своє спільне минуле засобом стимулювання спільного майбутнього"[2, с. 125].

Під тиском нових історичних чинників першої половини XX ст., а також під явним впливом ідей реконструкціонізму в реформованому іудаїзмі намітився поворот вправо, що проявилося в ослабленні релігійного лібералізму першого періоду реформи. Ця тенденція знайшла своє втілення в декларації принципів, ухваленій конференцією реформованих рабинів у 1937 р. Ставлення до джерел віровчення тут сформульовано зовсім інакше, ніж у Піттсбурзькій платформі 1885 р. Змінилося ставлення не тільки до Біблії, а й до Талмуду ("усної Тори"), який колись категорично заперечувався як сучасне джерело віровчення. "Тора, і писана і усна, — говориться в декларації 1937 р., — зберігає постійно зростаюче ізраїльське усвідомлення бога й морального закону. Вона зберігає історичні прецеденти, санкції та норми єврейського життя й перетворює їх на приклади чеснот і святості. Будучи продуктом історичних процесів, деякі закони її втратили свою обов'язкову силу зі зникненням умов, що викликали їх. Проте як скарбниця постійних духовних ідеалів Тора залишається динамічним джерелом життя Ізраїлю. Кожне покоління зобов'язане пристосовувати вчення Тори до своїх головних потреб у відповідності з духом іудаїзму"[2, с. 127].

Вплив реконструкціоністської ідеології на сучасний реформований іудаїзм знайшов своє вираження в тім, що цей напрямок, який у минулому підкреслював свою принципову незгоду з теологічними концепціями ортодоксії, тепер відсунув на задній план протиріччя богословського характеру і слідом за реконструкціонізмом закликає використовувати іудаїзм для збереження і зміцнення єврейської ідентичності. Аналіз позицій напрямків іудаїзму в такому кардинальному питанні, як ставлення до Тори й Талмуду, свідчить, що протиріччя не зникли, хоч і втратили колишню гостроту. Саме цим значною мірою пояснюється відсутність іудейського діалогу і внутріконфесійного екуменізму.

2. Виникнення та розвиток іудаїзму

Три-чотири тисячі років тому в Аравійській пустелі жили численні скотарські племена хапіру, які в середині I-III тис. «вдерлися у Палестину». Вони підкорили частину країни — Ханаан. На той час там уже існували невеликі міста був свій алфавіт, який відрізнявся від єгипетського і вважався зразковим. Жителі фінікійського міста Біблос першими почали виготовляти папір. Саме тому книги називали біблами, бібліями. Завдяки своїй кмітливості жителі Ханаану відіграли виняткову роль у становленні та розвитку торгівлі, ділових відносин між країнами. Розвивалося тут і землеробство [8, с. 94].

Ханаанці поділялися на багато племен. Після проникнення у Палестину племена хапіру змішалися з корінними жителями, і це нове утворення почало називатися євреями (від давньоєврейського слова "івриш" — околиця), тобто народ, який відокремлено жив на окраїні Палестини [8, с. 94].

Скотоводи-хапіру, які кочували в Аравійській пустелі, були цілком залежними від природи. Безсилля перед її стихіями породжувало у них різні фантастичні уявлення про навколишній світ. Людям здавалося, що все має надзвичайну силу і владу над ними. В їх житті головну роль відігравали тварини, і вони поступово дійшли висновку, що тварини володіють надзвичайними якостями. Давні єврейські племена поклонялися тваринам, вважаючи їх своїми родовими предками. Міцного і тривалого зв'язку між цими племенами не було. Вони об'єднувалися лише у разі війни й обрання спільного воєначальника.

Давні вірування євреїв були політеїстичними. Предмети їх поклоніння — гори, дерева, кам'яні й дерев'яні стовпи. Поклонялися вони і сонцю, місяцю, численним добрим і злим духам.

У перші століття свого перебування у Палестині євреї не пішли далі союзу племен, оскільки для цього не було необхідних економічних умов. Але з часом запозичили у розвиненіших ханаанців навички землеробства, почали переходити від кочового до осілого життя, від скотарства до землеробства. Близькість мов сприяла тому, що з часом завойовники і підкорені почали змішуватися, внаслідок чого виникла єдина народність.

Наприкінці XIII ст. до н,е. з розрізнених племен, які мали більш-менш стійкі міжплемінні відносини, утворилася єврейська держава Ізраїль. Його виникненню сприяли географічні особливості Палестини, яка знаходилася на перехресті караванних торгових шляхів, що з'єднували Єгипет із Сирією і Месопотамією. Цей процес прискорився ще й наявністю сильного сусіда, з яким вони ворогували. Потрібно було об'єднувати і зміцнювати свої землі, на що спроможна тільки держава. Першим ізраїльським царем був Саул. Південні єврейські племена об'єдналися на племені Іуди і в другій половині XI ст. до н.е. також в Ізраїльську державу. Але в 935 р. до н.е. вона роздалася на дві частини: Ізраїльське та Іудейське царства. Саме в цей час і виникла іудейська релігія, бо давні племені релігії не сприяли об'єднанню племен [8, с. 96].

Релігію єврейських пастухів поступово заступає культ богів, яких вважали покровителями сільського господарства. Але з подальшим об'єднанням племен на чолі з царем на перше місце виходить культ єдиного бога Ягве (Ієгова) — племені Іуди, звідси й назва — іудейська релігія,

Спочатку Ягве як духа і демона пустелі, символа врожаю вшановували євреї, які займалися скотарством (його уявляли в образі бика або лева). З часом він стає покровителем племені Іуди. З виникненням держави Ягве став богом усього єврейського народу в Ізраїльській державі. Змінилася і його основна функція. Відтоді бога Ягве почали й богом війни, захисником держави, покрови-військових операцій проти зовнішніх ворогів.

Історичному розвитку Ізраїлю та Іудеї сприяли зміцненню культу саме бога Ягве. У рабовласницькій державі євреїв релігія перетворюється на інструмент класового панування. Проголошується єдиний бог-самодержець Ягве. Його наділяють рисами людини, з віруючими він спілкується через посередників, його оточують боги різних рангів. Ягве починають шанувати як все єврейського бога, який обрав євреїв своїм улюбленим народом ще до поселення їх в Палестині. Так виник міф про те, що колись євреї перебували в Єгипті, а бог Ягве вивів їх звідти. Поступово на Ягве переносять кращі риси інших богів. Він стає покровителем врожаю, торгівлі, захисником у бою, наставником в ремеслах. Всі інші боги підкорені йому, його служителі.

Боротьба за централізацію культу Ягве і визнання його єдиним богом тривала протягам трьох століть (X-VII ст. до н.е.). Головну роль у поширенні іудейської релігії, зокрема культу Ягве, відіграла каста жерців.

У першій половині X ст. до н.е. царем Ізраїлю став син Давида Соломон. За його правління в Єрусалимі було споруджено храм Ягве (960 до н.е.). Посилення культу Ягве зміцнило позиції його жерців. Соломон відновив закон, за яким вони отримували від землеробів і скотарів десяту частину врожаю або приплоду від худоби. Храм володів рабами і великим багатством. Жреці — переважно вихідці із знатних родів — становили корпорацію (плем'я левітів), яка була опорою царської влади. Із спорудженням храму Єрусалим став і релігійним центром країни. А перед служителями іудаїзму в рабовласницькому суспільстві постали нові завдання — виправдати експлуатацію. Ім'ям Ягве єрусалимські жреці освячували насилля, обіцяючи винагороду на небі за всі поневіряння на землі. Іудейські священнослужителі примушували віруючих молитися і приносити жертви на честь не тільки бога Ягве, а й царя єврейського, а пізніше й на честь вавилонських, перських, грецьких деспотів, римського імператора [8, с. 97].

Прообразом єдиного бога в іудаїзмі як монотеїстичній релігії є деспотична влада царя у давньоєврейській державі. Цар небесний був відображенням царя земного. Надалі давньоєврейську державу підкорювали почергово ассирійські, вавилонські, перські, грецькі й римські завойовники. Але віра в єдиного бога не слабшала, оскільки вона відповідала тогочасним соціальним умовам, підтримувалася царями-завойовниками та іудейськими священиками.

Історично виділяють три основних періоди еволюції іудаїзму: давній (біблейський), середньовічний (талмудський) і сучасний.

На давньому етапі іудаїзм зберігав численні пережитки примітивних релігій давніх євреїв і споріднених з ними семітських племен, що кочували в степах і пустелях Аравії та в інших країнах Передньої Азії (Ягве — покровителем одного з єврейських племен) раніше був полоненим духом.

Лише наприкінці цього періоду племінні культи, фетишистські та інші язичницькі погляди заступив іудейський монотеїзм, який є духовним втіленням давньоєврейської рабовласницької монархії. Головними ідейними виразниками його стали жреці Єрусалимського храму, вони й створили першу священну книгу іудаїзму — Книгу законів (Тору) про релігійні реформи царя Іосії (VII ст. до н.е.). Після цих реформ під час так званого вавилонського полону і пізніше, повернувшись з нього, жреці відбудували зруйнований Єрусалимський храм, створили Книги пророків, Писання, які разом з Торою становили іудейську Біблію. Біблія складається із Старого і Нового Завітів, іудейська релігія визнає тільки Старий Завіт. Біблійні книги, які церква визнає священними, є каноном (правилом) [8, с. 99].

Канон — священні книги, які мають найвищу релігійну авторитетність.

Старий Завіт складається з трьох частин: П'ятикнижжя Мойсея, або Тори (давньоєвр. — закон, вчення), книги Пророків і Писання. Сама Тора складається з п'яти книг: Буття, Вихід, Левит, Числа і Повторення закону [8, с. 99].

Іудаїсти вважали, що Тора продиктована пророку Мойсею самим Богом, і жодна книга давнього і сучасного світів не може зрівнятися з нею. У книзі Буття йдеться про створення світу Богом приблизно за 3760 років до н.е., про перших людей, їхнє життя, вигнання з раю, про всесвітній потоп. Вихід описує життя євреїв у Єгипті — їхній вихід звідти. Левит присвячений законам, виявленню гріхів, заповідям. Числа викладають історію поневірянь єврейського народу після виходу з Єгипту. Повторення Закону, або Друга книга законів, повторює багато законоположень. У ній заповіді, закони, рішення переплітаються із споминами і повчаннями. У давньому світі рабовласницьким законам приписували божественне походження, щоб надати їм більшої сили. Тому Тора за своїм змістом — звичайний кодекс рабовласницького права; вона встановлює правила іудейського культу і доводить монотеїзм Ягве.

Друга частина Старого Завіту — Книги Пророків — розповідає про завоювання Палестини і розселення євреїв у Ханаані. Книги охоплюють період до вавилонського полону, а також після повернення євреїв з Вавилону до Палестини [8, с. 101].

Третя частина Старого Завіту — Писання — це псалми, притчі, пісні тощо.

Відомо дві редакції Старого Завіту — масоретська і септуагінта. Масорети — єврейські рабини, які остаточно відредагували Старий Завіт у ІІ ст. до н.е., а септуагінта ("сімдесят") — переклад давньоєврейського тексту Старого Завіту грецькою мовою, зроблений, згідно з переказами, 72 перекладачами протягом 72 днів в І ст. до н.е. Насправді ця робота тривала протягом двох століть. Останній текст, успадкований християнством, найпоширеніший [8, с. 101].

Важливим джерелом історії іудейської релігії у II-І ст. до н.е. і в І ст. н.е. є тексти, знайдені 1947 р. на західному узбережжі Мертвого моря, у печерах Вади-Кумран (Кумранські рукописи). Вони свідчать про значне поширення в Іудеї релігійного сектантства. Численні фрагменти книг Старого Завіту, знайдені у печерах Іудейської пустелі, мають багато різночитань. Ці (домасоретські) тексти спростовують твердження єврейських і християнських богословів про незмінність Старого Завіту.

Відомо, що ассирійські та вавилонські завойовники насильно витіснили євреїв у Месопотамію та Мідію. Так само були переселені й іудеї з Палестини в Єгипет. Саме тоді виник термін "діаспора " — розселення євреїв за межами Палестини. Масове їх розселення у країнах Середземномор’я призвело до того, що їх кількість у різних країнах світу вже в І ст. н.е. набагато перевищувала кількість населення Іудеї. Це вимагало реформування релігії. Життя євреїв концентрувалось у їх релігійному центрі — общині. За вимогами ритуалу вони щосуботи збиралися для богослужіння, читання Священного Писання, обговорення) різних справ, які стосувалися общини [8, с. 102].

Зв'язок з Єрусалимським храмом та його жерцями в цей час був незначним. Паломництво тричі на рік в Єрусалим, як цього вимагала Біблія, було неможливим для більшості євреїв, які жили у віддалених країнах. Тому вже в IV ст. до н.е. почала виникати нова форма релігійної общини — синагога, спершу як доповнення до єрусалимського храму. Віруючі сходилися до синагоги, де проголошували молитви і гімни богу Ягве, читали розділи з Біблії, які духовенство тут же пояснювало. Особливого значення набув спеціальний день для молитовних зборів — субота, святкування якої запозичене у вавилонян. Цей день став особливим для кожного єврея.

Спочатку синагоги були поодинокими і тимчасовими місцями зібрань віруючих; з часом вони стали і молитовним будинком, і представницьким органом єврейських общин, і центром громадського життя. Синагоги організовували та спрямовували життя общин, не обминаючи й світського життя віруючих. Посадових осіб синагоги здебільшого обирали з представників знатних сімей, які розпоряджалися їх майном і фінансами. На початку нашої ери остаточно склалася форма іудейської релігії, яка в основних рисах збереглася донині. Головні її положення містять Талмуд і рабинська література. Талмуд належить до основних пам'яток іудейської релігійної та правової літератури.

3. Талмуд і Тора — джерела для вивчення інтелектуальної історії єврейського народу

Талмуд (давньоєвр. ламейд — вивчення) — багатотомний збірник єврейських догматичних, правових, релігійно-філософських, етичних і побутових уявлень, які сформувалися протягом багатьох віків — з IV ст. до н.е. до V ст. н.е. [11, с. 145]

Створений він у Палестині та Вавилоні приблизно від ІУ ст. до н.е. до І ст. н.е. з метою пристосування релігійного вчення і біблійних канонів до нових умов життя євреїв. Іудаїзм в період створення Талмуда називають талмудичним. У синагогах рабини не тільки коментували і пояснювали Тору, а й складали нові релігійні розповіді, розробляли віровчення, реформували іудаїзм відповідно до часу.

Структурними складовими Талмуда є Мішна та Гемара. Мішна — об'ємний коментар Старого Завіту, поділяється на 63 трактати, 6 розділів. Гемара — збірник тлумачень до трактатів Мішни. Завдяки тому що коментування Мішни здійснювалося у Палестині й Вавилоні, розрізняють два Талмуди: палестинський (Т. Єрушалмі) і вавилонський (Т. Бавлі). Перший було оброблено у III ст., другий — у V ст. Спочатку зміст Талмуда передавався усно з покоління в покоління. Тому на відміну від Старого Завіту — писаного закону — Талмуд називався усним законом. Пристосовуючи Біблію до історичних умов, талмудисти розробили безліч правил, настанов та заборон, розрахованих на посилення національного й релігійного відособлення єврейського народу. Догматика Талмуда в наш час є основою іудаїзму [11, с. 146].

Талмуд є кодексом релігійних, побутових і правових приписів іудейства. Він містить легенди і міфи про Бога, історії про потойбічний світ, повчальні притчі, фіксує уявлення щодо будови Всесвіту. За цими уявленнями, небо складається із семи частин: перше небо є завісою, яка вранці підіймається, а ввечері опускається; друге небо — тверде, до нього причеплені зорі, місяць, сонце; на третьому працює великий млин, що меле манну крупу, яку споживає небесне населення; на четвертому знаходиться небесний Єрусалим; на п'ятому — ангели; на шостому — склепи, наповнені снігом, градом, дощем, а також комори з бурями і димом; сьоме — рай, там живуть справедливість і доброчинність, душі праведників і ненароджених дітей [11, с. 146].

Єдиним джерелом знань і виховання молоді Талмуд вважає Священне Писання і вимагає вивчати Біблію вдень і вночі. До світських наук іудаїзм ставиться з презирством: "Про те, що вище за тебе, не думай. В те, що не під силу тобі, не заглиблюйся, незрозумілим для тебе не займайся, про те, що заховане від тебе, не запитуй" [11, с. 147]. На вивчення світських наук можна витратити час, який не належить ні дню, ні ночі.

Система іудейської освіти базується на поклонінні перед авторитетом. Вищим авторитетом вважають рабина. Навіть очевидна нісенітниця, висловлена ним, набуває сили закону: "Якщо рабин навіть скаже тобі ліве на те, що праве, а праве на те, що ліве, ти повинен слухатись його". Є в Талмуді й висловлювання про будову Всесвіту, рослин, тварин, людину: "Затемнення Сонця віщує язичникам голод і війну, затемнення Місяця — погана прикмета для Ізраїлю", "Меркурій — секретар Сонця, і хто народився в його час, буде знаменитим і мудрим", "Хвороби посилає людям Бог як покарання, а вилікуватися можна молитвою", "Недостатність дощу — від того, що мало вивчається Тора". Талмуд містить дискусії рабинів щодо тлумачення окремих місць Старого Завіту, правові норми, релігійні приписи, закони, етичні норми, богословські роздуми з питань культу, догматики, дані з математики, астрономії, медицини; казки, легенди, притчі, байки, міфи тощо. Є в ньому і відомості історичного характеру: про трансформацію релігійних уявлень давніх євреїв [11, с. 147].

Біблію і Талмуд іудаїзм вважає першоджерелом свого віровчення, їх широко використовують і нині.

4. Концептуальна структура Тори

Тора (гебр. תּוֹרָה — тора́, досл. «вчення, закон») (Закон Мойсея, П'ятикнижжя Мойсеєве) — перша частина Танаху, або, як його називають християни, Старого Заповіту Біблї. За єврейською традицією вважається, що Тора була записана Мойсеєм безпосередньо з "вуст" Бога. Атеїстичні наукові кола авторство приписують Мойсею. Прихильники Документарної гіпотези вважають, що Тора була створена в результаті об'єднання декількох незалежних джерел (документів), які були написані різними авторами протягом VIII-VI ст. [6, с. 287]

Тора складається з наступних книг:

Сефер Тора: сувій П'ятикнижжя з пергаменту.

— Перша книга Мойсея: Брейшiт (Буття)

Книга Буття́ (гебр. בְּרֵאשִׁית, Бе-реши́т — «На початку»; лат. Genesis; дав.-гр. Γένεσις) — перша книга Біблії, що відноситься до Старого Заповіту і відкриває п'ятикнижжя Моїсея (Тори).

Книга Буття написана як історична повість, вона описує події у хронологічному порядку з причинно-наслідковими зв'язками. В історичній канві подаються оповідання народного, етіологічного або повчального характеру. Згідно більшості сучасних біблеїстів книга Буття не передає в точності історичних фактів, однак містить певні відлуння історичних діянь юдейського народу. Декі оповідання (наприклад історія потопу або Вавілонської вежі) мають спільну основу з культурними пам'ятками стародавнього Сходу, однак були опрацьовані теологічно. Грецька назва книги (genesis) пов'язана зі словом "генеза", тобто "початок" [1, с. 124].

Книга складається з 50 розділів і поділяється на дві частини:

У першій частині (глави 1-11) викладено історію людства до патріархів, вона містить у собі як би універсальне введення у всесвітню історію, оскільки стосується вихідних пунктів і початкових моментів первісної історії всього людства; у книзі описані такі ключові моменти як створення світу, гріхопадіння, всесвітній потоп, та спорудження Вавилонської вежи.

У другій частині (глави 12-50) викладено історію патріархів й їхніх родин, описується історію зародження єврейського народу в особі його родоначальників — патріархів Авраама, Ісаака й Якова.

Продовженням книги буття є книга Вихід.

— Друга книга Мойсея: Шмот (Вихід)

«Ви́хід» (лат. Exodus) — друга частина П'ятикнижжя Мойсея. Книга описує період часу від початку поневолення євреїв у Єгипті фараоном до першого місяця другого року по виходу їх з Єгипту (Вих. 40:17), усього близько 210 років [1, с. 125].

Головним героєм виступає сам Мойсей. Розповідається про народження Мойсея, початок служіння Богу. Розповідається про вихід з Єгипту та про події, що призвели до цього. Під час подій книги Вихід Бог передав Мойсею скрижаль з Десятьма заповідями на горі Синай.

У книзі Вихід явно зображено непрохідне провалля поміж святим Богом і грішною людиною. Наближення до Бога, до Христа-Спасителя, можливе хіба що через пролиття священиком крови чистої тварини — як прообраз того, що спілкування з Богом можливе нині тільки через Голгофу Христа, за умови очищення від усілякої нечистоти дорогоцінною кров‘ю Агнця Божого (Ів. 1:7). В той же час старозаповітне жертвоприношення не могло стати виправданням грішника, «бо неможливо, щоб кров телят і козлів знищувала гріхи» (Євр. 10:4). Мандрування ізраїльтян пустелею слугує прообразом життя віруючих серед пустель цього світу, котрий виповнений різними спокусами і небезпеками [1, с. 127].

— Третя книга Мойсея: Ваїкра (Левит)

Лев́ит (лат. Liber Leviticus, грецьк. Λευιτικόν) — третя частина П'ятикнижжя Мойсея та Старого Заповіту.

У книзі наведені законодавчі норми та ритуали для юдейських священників. Традиційно приписується Мойсею. За деякими джерелами книга була створена у 550-400 роках до н.е. та увійшла до складу Тори близько 400 р. н.е.

— Четверта книга Мойсея: Бемiдбар (Числа)

Числа (грецьк. Arithmoi) — четверта частина П'ятикнижжя Мойсея та Старого Заповіту.

Книга містить перепис ізраїльського народу, коли він перебував на Синайському півострові та на рівнині Моав. Традиційно приписується Мойсею. За деякими джерелами книга була створена у 550-400 роках до н.е. та увійшла до складу Тори близько 400 р. н.е.

— П'ята книга Мойсея: Дварим (Повторення закону)

Повторення закону або Второзаконня (грецьк. deuteronomium, "другий") — п'ята частина П'ятикнижжя Мойсея та Старого Заповіту [1, с. 129].

Книга формально складається з трьох проповідей Мойсея. Згадується про сорок років мандрування народу ізраїльського по пустелі. Центральним елементом є детальний кодекс поведінки, згідно з яким єврейський народ повинен жити на землі обітованій.

Один з найбільш відомих текстів книги Повторення закону є: "Слухай, Ізраїлю: Господь, Бог наш Господь один!"(Глава 6, 4)

Згідно Документарної гіпотези книга була створена у 623-622 писарями юдейського царя Осії та доповнена близько 550 р. до н.е.

Характерною особливістю тексту книги є використання імені Бога як YHWH Elohainu (Ягве, Бог наш). Вчені виявили багато подібностей по стилю між книгою Повторення закону та книгами Ісуса Навина, Суддів, Самуїла, Царів, що свідчить про спільне походження цих книг.

Деякі вчені, так звані біблійні мінімалісти, стверджують, що книга була написана в період Другого Храму (персидський період історії Ізраїлю 539-330рр. до н.е.) книжником-левитом, який з різноманітних письмових джерел (книга Праведного, книга війн Ягве, книга "Соломонові діла", книга хроніки ізраїлевих царів, книга хроніки юдиних царів) скомпонував також книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла та Царів, та редагував книги Буття, Вихід та Числа [1, с. 130].

Після написання книги "Повтореня закону", яку сам автор назвав книгою Мойсеєвого Закону, її було легалізовано шляхом створення оповідання про знайдення цієї книги в Храмі Ягве за цасів царя Йосії жерцем Хілкією та проведення релігійної реформи царем Йосією.

Майже на кожний тиждень єврейського року заздалегідь визначена глава Тори, яку вивчають та читають в синагозі. Хумаш складається з 54 глав. Таким чином, протягом року прочитують його весь. Річний цикл починається і закінчується в день свята Сімхат Тора.

Публічне читання Тори в синагозі є важливою іудейською заповіддю. Воно проходить щопонеділка, щочетверга та щосуботи під час ранкової молитви, а також у дні єврейських свят.

Так наприклад, 12 жовтня 2009 року — за єврейським календарем є днем 24 Тішрея 5770 року — другий день тижня, коли читають і вивчають розділ Тори "Браха" [1, с. 132].

5. Гіпотези походження П’ятикнижжя

Документарна гіпотеза (англ. Documentary Hypothesis) — це гіпотеза походження розбіжностей, суперечностей, повторень у тексті П’ятикнижжя Біблії. Згідно документарної гіпотези текст П’ятикнижжя отримав свою форму в результаті об’єднання кількох спочатку незалежних документів. Поряд з Фрагментарною гіпотезою та гіпотезою додатків є однією гіпотез походження П’ятикнижжя [9, с. 136].

До XVIII століття дослідники Біблії підтримували традиційний погляд на авторство П'ятикнижжя. Вважалося, що текст цілком був написаний Мойсеєм, за винятком кількох рядків, доданих пізніше. Проте, вже в ранньому середньовіччі у вчених виникали сумніви в традиційному погляді.

В XI столітті Ісаак ібн Йашуш, придворний лікар в Іспанії, зазначив, що список едомітянскіх царів з Бут. 36 згадує імена царів, що жили значно пізніше Мойсея. Авраам ібн Езра, середньовічний коментатор Біблії, включив в текст коментарів на книгу «Повторення Закону» кілька загадкових рядків, що вказують на його сумніви в Мойсеєвому авторстві П'ятикнижжя: «Йордан та ін.», «Як тільки зрозумієш таємницю дванадцяти» та інші. Зміст цих коментарів розгадав Спіноза. Він припустив, що ібн Езра посилається на вірші П'ятикнижжя, що суперечать тому, що Мойсей був автором П'ятикнижжя. Фраза «по той бік Йордану», яка часто використовується у книзі «Повторення Закону», відноситься до Заіордання, що означає, що текст йде від особи, що знаходився на заході від Йордану, тоді як Мойсей, згідно П'ятикнижжя, не переходив Йордан. А фраза «як тільки зрозумієш таємницю дванадцяти» відноситься до подій Втор.27, де вказується, що вся книга Мойсея була записана по кругу жертівника, який, згідно з переказами, складався з 12 каменів. З цього випливає, що книга Мойсея була набагато меншого розміру, ніж П'ятикнижжя [9, с. 137].

В 1651 Томас Гоббс описав багато висловів, таких, як Повт. 34:6 ("ніхто не знає місця його поховання по сей день", маючи на увазі, що автор жив набагато пізніше смерті Мойсея); Бут. 12:6 ("і ханаанеянин жив тоді в краї", маючи на увазі, що автор жив в той час, коли ханаанеянин вже не жив у краї), і Чис. 21:14 (посилання на попередню книгу діянь Мойсея), і прийшов до висновку, що жоден з них не міг бути написаний Мойсеєм. Інші, в тому числі Ісак де ла Peyrère, Барух Спіноза, Річард Саймон, і Джон Хампден прийшли до схожих висновків, але їх твори були засуджені, причому деякі з них були ув'язнені, і після цього вони були змушені відмовитися від своїх тверджень [9, с. 137].

У XVIII ст. вчені помітили, що в розповідях, які повторюються (дві розповіді про Створення, дві розповіді про договір Авраама з Богом, дві історії про об'явлення Якову в Бет-Елі тощо), в одному випадку Богом називається іменем Ягве, а в іншому — Елогім. На підставі цього спостереження французький професор медицини Жан Астрюк і німецький професор теології Йоганн Айхгорн незалежно один від одного виділили з тексту книги «Буття» два джерела.

На початку XIX століття гіпотеза двох джерел була розширена. Вчені виділили ще два джерела, що відрізняються від решти тексту по мові, стилю і теологічній концепції.

Поділ тексту П'ятикнижжя на документи, що були використані в процесі його створення, засноване на наступних критеріях:

Повторення. В розповіддях П'ятикнижжя є близько 25 випадків, коли історія розповідається у двох і більше версіях, наприклад, Бут. 12:10-20, 20:1-18, також 26:6-11. Часто різні версії оповідання суперечать один одному в деталях. В близько 50 випадках закон дається в двох і більше версіях, причому одна з версій розширює або переглядає іншу, наприклад, Левит 11:1-47 та Числа 14:3-20 [9, с. 140].

Термінологія. У різних частинах П'ятикнижжя послідовно використовується різні терміни для деяких назв, імен та загальних понять, причому якщо історія повторюється двічі, то в першому варіанті використовується один набір термінів, а у другому варіанті — інший набір.

Змістовність оповідань. Частини тексту, виділені по повтореннях та термінології часто являють собою більш змістовні оповідання, ніж у вихідному тексті П'ятикнижжя.

Теологічна концепція. Частини П'ятикнижжя, виділені за допомогою повторень і різної термінології також володіють різними теологічними концепціями. Ці відмінності стосуються концепції бога, відносин між богом і людьми, а також свободи волі та етичних ідеалів.

Документарна гіпотеза передбачає чотири документи: Ягвіст (J, нім. Jehovist), Елогіст (E, нім Elohist), Джерело жерців (P, нім. Piesterkodex) і Повторення Закону або Девтерономіст (D, лат. Deuteronomium). Пісніші дослідники виділяють декількох редакторів (R), які вставляли в текст пояснення, уточнення, благословіння і т.п. [9, с. 141].

Ягвіст.

Включає в себе другу розповідь про створення людини, оповідання про Каїна і Авеля, Вавилонську вежу, частину оповідання про Потоп, заповіт з Авраамом, оповідання про походження Юдеї та її сусідів: Едому, Аммону, Моава, невелику частку оповідань про Мойсея, вихід з Єгипту та мандри у пустелі. Бог в цьому документі називається власним ім'ям Ягве, що дало назву документу. Бог Ягвіста має яскраво виражені антропоморфної риси.

Елогіст.

Має в своєму складі оповідання про Авраама, Ісака, Якова, Йосипа, частину розповіді про Мойсея, єгипетські кари, мандрівки в пустелі, завоювання Ханаану. Згідно з оповіданнями Елогіста до Синайського Об'явлення Бог названий іменами Ел (Бог), Елогім (боги, Божі сини), Еліон (Всевишній), Ел-Шаддай (Всемогутній). Це свідчить про те , що в древніх розповідях Елогіста про патріархів фігурував не Ягве, а давньохананські боги. Після Сінайського Об'явлення Бог названий власним ім'ям Ягве, що означає пізнішу появу культу Ягве серед давніх ізраелітів [9, с. 141].

Джерело жерців.

Починається розповіддю про створення світу за шість днів, включає в себе генеалогічні списки, заповіти з Ноєм, з Авраамом, повністю книгу Левит. Основний інтерес автора цього документа знаходиться в царині культу. У джерелі жерців божество також антропоморфне. Воно має форму людини, має потребу в будинку (скинії), всередині скинії сидить на троні з херувимів. Священик у сусідній кімнаті повинен задовольняти його безпосередні потреби: забезпечувати його їжею і поширювати приємний запах, і стежити, щоб не згасло світло. Присутність божества вимагає дотримання ритуальної чистоти. Як і в Елогісті, ім'я Ягве в джерелі жерців зустрічається тільки після Синайського Об'явлення. До цього Бог названий Ел-Шаддаєм (Всемогутнім). Деякі дослідники вважають, що Ел-Шаддай — це давньоханаанський бог гір. Проте існує ще декілька гапотез походження цього слова, жодна з них на сьогоднішній день не є загальновизнаною [9, с. 142].

Книга "Повторення Закону"

Була виділена в окреме четверте джерело П'ятикнижжя. Німецький теолог В. М. Л. Де Ветте виявив, що Повторення Закону значно відрізняється по мові від попередніх чотирьох книг, і крім того, в ній немає раніше виявлених документів Яхвіста, Елогіста і Кодексу жерців. Теологічна концепція Повторення Закону має на увазі абстрактне божество, яке живе десь на небі. У храмі живе «ім'я» — посередник, який служить для пом'якшення антропоморфізмів. Основний інтерес автора Повторення Закону лежить у пропаганді централізації культу. Характерною особливістю текстів книги Повторення закону є написання імені Бога як YHWH Elohainu — Ягве, бог наш.

Дослідники виділяють декілька груп редакторів, які вносили свої правки, всавки, уточнення, пояснення, благословіння в текст. Перший група редакторів об'єднувала джерела J та E і вносила свої правки, щоб створити послідовний текст. Другою групою редакторів були автори книги Повторення Закону, які вносили свої правки в об'єднане джерело JE, для того, щоб воно відповідало концепції девтерономіста та книзі Повторення закону. Третя група редакторів об'єднувала всі джерела J,E,P,D. Для створення повноцінних книг їм довелось вносити певні уточнення, пояснення, переходи від джерела до джерела. При численних переписах книг до текстів додавались різноманісті благословіння, пророцтва, які мали б підтвердити божественне походження текстів [9, с. 144].

Об'єднання джерел

Після зруйнування асирійцями Північного Ізраїльського Царства в 722 р. до н. е. велика кількість біженців з Ізраїлю заполонила південну Юдею. Ці біженці були носіями усних та письмових текстів, в яких описувалось походження та історія Ізраїлю. В Юдеї в цей час існували усні та письмові тексти, в яких зображувалась походження та історія Юдеї. Ці тексти багато в чому опонували один одному. В процесі дискусій між ізраїльтянами та юдеями з окремих фрагментів були стровені джерела Ягвіст та Елогіст. Через деякий час заради досягнення компромісу джерела J та E були об'єднані, в результаті була утворена об'єднана історія давніх ізраїльтян JE. Теологічна концепція цих текстів суперечила поглядам жерців Єрусалимського храму, які, в противагу джерелу JE, створили свій варіант єврейської історії — Кодекс жерців Р. Кодекс жерців не був сприйнятий юдейською та ізраїльською елітою, в результаті в 623-621 рр. писарі царя Йосії розвинули історію JE, написали книгу Повторення закону D. Пізніше з різноманітних джерел вони створили книги Ісуса Навина, Суддів, Самуїла, Царів. Після повернення з вавилонського полону всі джерела E, J, P, D були об'єднані, в результаті чого текст П'ятикнижжя отримав сучасну форму [9, с. 145].

Фрагментарна гіпотеза (англ. Fragmentary Hypothesis) — це гіпотеза походження П'ятикнижжя Біблії. Згідно фрагментарної гіпотези текст П'ятикнижжя був написаний одним невідомим автором з різноманітних письмових та усних джерел. Поряд з Документарною гіпотезою та гіпотезою додатків є однією гіпотез походження П'ятикнижжя. Гіпотеза пояснює величезну кількість протиріч та розбіжностей у П'ятикнижжі тим, що автор створював книги з різноманітних джерел, які часто містили суперечливі дані, різні імена одних і тих самих людей, різне літочислення, різні назви географічних об'єктів тощо.

Гіпотеза додатків (англ. Supplementary Hypothesis) — це гіпотеза походження П'ятикнижжя Біблії. Згідно гіпотези додатків текст П'ятикнижжя був написаний шляхом багаточисельних дописувань різноманітних писців до основного документа. В результаті в тексті П'ятикнижжя появилась велика кількість розбіжностей та неточностей. Поряд з Документарною гіпотезою та Фрагментарною гіпотезою є однією гіпотез походження П'ятикнижжя [9, с. 146].

6. Філософські й моральні принципи іудаїзму

Іудаїзм сповідує віру в єдиного бога Ягве (Яхве), який, згідно з ученням, з нічого створив Всесвіт (у тому числі й людину) і керує ним.

Ягве — могутній, всесильний, вимагає від людей покірності. За розповіддю у книзі "Буття", Ягве дуже розсердився, дізнавшись, що Адам і Єва зірвали яблуко з дерева пізнання добра і зла. Він вигнав їх з раю і назавжди прокляв людський рід. Давні євреї уявляли Бога таким, якими були їх володарі, — сильним, могутнім, жорстоким. Віруючий єврей від народження і до смерті повинен відчувати страх перед Богом. Рабини стверджують, що нещастя, які випали на долю єврейського народу, є результатом того, що євреї не слухали Бога. Убогість, рабство, експлуатація — все це Божа кара за неповагу до нього. Проте послідовного монотеїзму без залишків політеїзму немає в жодній релігії. Єдиний бог завжди керує світом не сам, а разом з іншими надприродними силами. В іудаїзмі такими помічниками Ягве є численні ангели і месія [12, с. 95].

Один із найвідоміших представників єврейської релігійної філософії середніх віків М. Маймонід із Кордови заповіді іудаїзму, або символів віри: необхідність визнання буття Бога як єдиного творця і повелителя світу; визнання його абсолютної єдності; визнання його нематеріальності й надуманості втілення його; визнання вічності Бога; неприпустимість звертання з молитвою до якоїсь іншої істоти, крім нього; упевненість в істинності пророчої проповіді; переконання в перевазі пророка Мойсея над всіма пророками; переконання в незаперечній дійсності подарованого Богом євреям релігійного вчення (Тори); упевненість у неможливості відмінити або замінити Тору іншим вченням; упевненість У всезнанні Бога; упевненість у справедливості Божого сформулював творіння; віра в прихід месії; віра у воскресіння мертвих. Не всі релігійні принципи, філософськи обґрунтовані Маймонідом, іудеї визнають, тому вони не є догматами [12, с. 96].

Іудейський культ містить численні настанови, розпорядження, вимоги, обмеження і заборони. В іудаїзмі існує 613 приписів: 365 заборон і 248 повелінь (за кількістю днів у році — 365 і частин людського тіла — 248). Іудаїзм прискіпливо ставиться до виконання обрядів і свят. Окремі вимоги збереглися ще з первіснообщинної релігії давніх євреїв. Наприклад, заборони щодо споживання продуктів: вся їжа поділяється на дозволену (кашерну) і недозволену (трефну). Заборонено одночасно вживати м'ясну і молочну їжу, а на свинину та зайчатину накладено табу. Талмуд містить три тисячі постанов про їжу.

Давні євреї ототожнювали душу з кров'ю. Якщо з людини чи тварини витікає кров, разом з нею виходить і душа. Отже, коли з'їсти м'ясо з кров'ю, можна з'їсти і божественну душу. Тому їсти м'ясо з кров'ю заборонено. Але є спосіб обійти цю заборону: почекати, щоб кров витекла. Обряд різання, щоб витекла кров, здійснюють спеціальні різники (шойхети), дії яких носять ритуальний характер.

Дотримання всіх обмежень, заборон, приписів у реальному житті неможливе. Тому кожен віруючий єврей одночасно є порушником божих настанов, він завжди винен перед Богом.

Релігійної покірності Ягве вимагає і вчення про потойбічний світ, за яким люди поділяються на добрих і злих. Добрі — ті, що дотримуються релігійних вимог, завжди виявляють покірність. Злі — ті, що мають багато гріхів. Після смерті душа людини переходить до Бога, а він, на терезах визначивши, скільки у неї гріхів, спрямовує душу — в пекло чи рай. Перед тим, як потрапити в рай, праведні душі 248 разів приймають ванну з бальзаму, після цього проходять через алмазні ворота, біля яких стоять 60 млн сяючих ангелів. Праведника одягають у 8 одежин з хмар, на голову кладуть діамантовий та золотий вінки, ведуть під розкішний балдахін, уздовж якого протікають струмки бальзаму, вина та меду. Натомість у пеклі грішників підвішують гаками за ноги, очі, язик. Вони повинні їсти своє тіло, гаряче вугілля, граніт, від якого у них викришуються зуби [12, с. 98].

Трактування релігійної ідеї у Старому Завіті пов'язане з обґрунтуванням ідеї національної винятковості єврейського народу. В Торі розповідається, що жорстокий і невблаганний Ягве вирішив зробити євреїв обраним народом. У Біблії йдеться, що Бог уклав з прабатьком давніх євреїв (Авраамом), угоду, за якою він узяв євреїв під свій захист, а вони повинні поклонятися лише Ягве. Тому всі народи, які не визнають Ягве, є ворогами єврейського народу. Цим мотивована, наприклад, заборона шлюбів між євреями і не євреями.

За дотримання Завіту Ягве гарантує праведникам спасіння та царство Боже. Царство небесне пов'язане з приходом посланця Ягве — месії. Важке життя єврейського простолюду, відчуття безнадії та приреченості породили віру в небесного спасителя (месію), впевненість, що Ягве пошле на Землю свого посланця, який, учинивши страшний суд, судитиме живих і мертвих, установить на землі справедливість. Ідеї месіанізму поширювалися і серед пануючих верств давньоєврейського суспільства, які чекали месію як спасителя від іноземного поневолення і захисника від озлоблених мас, як диктатора, який забезпечить умови для господарювання.

В іудаїзмі месіанізм тісно пов'язаний з ідеями національної винятковості єврейського народу: месія прийде тільки до євреїв, лише вони будуть врятовані; всі інші народи приречені на загибель. А в майбутньому утвердиться панування єврейського народу над усім світом.

Десять заповідей іудаїзму

Основу моралі іудаїзм вбачає в десяти біблейських заповідях, дарованих Мойсеєм людям від імені Бога. Порушення їх вважається злочином перед Богом.

Вони гласять (глава 20 книги "Вихід"):

1. Я — Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства, хай не буде тобі інших богів переді мною.

2. Не роби собі подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що у воді, під землею. Не вклоняйся їм і не служи їм; бо Я — Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає за провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, хто ненавидить мене, і що чинить милість До тисячі поколінь тих, хто любить Мене і хто дотримується моїх заповідей.

3. Не прикликай імення Господа, Бога твого, даремно, бо не помилує Господь того, хто призиватиме його Ймення даремно.

4. Пам'ятай день суботній, щоб святити його! Шість днів працюй і роби всю працю свою, а день сьомий — субота для Господа, Бога твого.

5. Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були твої дні на Землі.

6. Не вбивай!

7. Не чини перелюбства!

8. Не вкради!

9. Не свідкуй неправдиво на свого ближнього.

10. Не бажай дому ближнього свого, не бажай жони ближнього свого, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що ближнього твого!

Рабини приписують віруючим напередодні суботи та інших релігійних свят перед кожною молитвою здійснювати обмивання рук у мікві — спеціальному басейні з дощовою або джерельною водою. Прийнявши душ чи помившись у лазні, людина, згідно з іудейським віровченням, не стає чистою і не отримує права молитися. "Навіть тоді, коли жінка буде митися в бані, наполегливо і довго, навіть тоді, коли вона обмиється всіма водами світу, вона не буде вважатися чистою, поки не прийме мікву" [12, с. 101-102].

Висновки

За єврейською традицією найсвященнішим предметом для євреїв є Тора. Слово „тора” на івриті означає „вчення”, „теорія”, „концепція”. Якщо це слово не перекладають і пишуть з заголовної літери, то йдеться про знання, що походить від Бога. Тора містить 613 заповітів, це основа єврейської цивілізації, зокрема єврейського права.

Святе Письмо іудаїзму відоме також за давньоєврейською абревіатурою як ТаНаХ. Воно складається з Тори (Закону, П'ятикнижжя Мойсеевого), Невиїм (євр. — Пророки — 21 книга) та Кетувім (євр. — Писання — 13 книг). Цей канон було остаточно затверджено приблизно у 100 р. рабинським собором у м. Ямнія (Палестина) під керівництвом рабина Іонафана Бен Закката. Іонафан заснував рабинську школу в Ямнії, яка проіснувала 60 років. Її вчителі почали складати збірку коментарів до Тори.

Приблизно 220 р. цю усну традицію було нарешті зафіксовано письмово. Рабином Палестини Ієгудою га-Насі на основі численних коментарів танаїв (єврейських вчителів Закону) до Тори було укладено збірку правових норм, яка одержала назву Мішна (євр. — Повторення). До Мішни увійшли кодекс нормативних актів Галаха (євр. — Закон) та Агада (євр. Передання) — оповідання і притчі, які пояснюють фрагменти з ТаНаХу і Галахи. Сама Мішна складається з 63 трактатів, 524 розділів та 4 тисяч мішнайон (віршів) і містить майже 4 тисячі суджень 150 найшанованіших рабинів.

У IV-V ст. амораїми (євр. — ті, хто пояснює Мішну) додали до Мішни нові законодавчі положення, і ця книга одержала назву Гемара (євр. — Завершення). Точніше, Гемар у іудеїв дві: менша за обсягом, палестинська, створена приблизно у 220 p., та більша за обсягом і шанованіша — вавилонська, написана приблизно у 500 р. Поєднання Мішни та вавилонської Гемари відоме як Вавилонський Талмуд. Мішна і палестинська Гемара називаються разом Палестинським Талмудом.

Список використаних джерел

1. Абрамович С., Чікарьова М., Тілло М. Релігієзнавство: Підручник. – К.: Дакор. – 2004. – 528 с.
2. Академічне релігієзнавство. Підручник. За науковою редакцією професора А. Колодного. — Київ: Світ знань, 2000. — 862 с.
3. Антофійчук В. І. Культурологія: Термінологічний словник. — Чернівці: Книги-ХХІ, 2007. — 159, с.
4. Багацький В. В. Культурологія: Історія і теорія світової культури ХХ століття: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2004. — 302 с.
5. Бичко А.К. Теорія та історія світової та вітчизняної культури. – К.: Либідь, 1992. – 392 с.
6. Гіптерс З. В. Культурологічний словник-довідник: довідникове видання. — К. : Професіонал, 2006. — 327, с.
7. Культурологія: Навчальний посібник В. Л. Петрушенко, Л. А. Пинда, Є. А. Подольська; ред.: В. М. Пічі. — 4-е вид., стериотип. — Львів: Магнолія 2006, 2007. — 357, с.
8. Лубський В.І., Теремко В.І., Лубська М.В. Релігієзнавство: Підручник.- К.: „Академвидав”, 2002. – 432 с.
9. Немировская Л. З. Культурология. История и теория культуры. — М.: ВСХИЗО, 1992. — 492, с.
10. Основы религиоведения / Ред. И.Н.Яблоков.- Москва: Высшая школа, 1994. — 562 с.
11. Релігієзнавство: Підручник / За ред. В.І. Лубського, В.Ш. Теремка. — Київ: Академія, 2000. — 417 с.
12. Ходькова Л.П. Релігієзнавство. — Львів: Афіша, 2000.- 451 с.