Типологія команд та технологія побудови

Вступ

У соціальній, організаційній, економічній, спортивній психології і психології праці помітно підвищився інтерес до вивчення різних груп, що виконують спільну діяльність. Актуальність проблеми пояснюється низкою обставин, зокрема:

— зміною форм організації праці на основі високої економічної зацікавленості й відповідальності всіх членів групи;

— відносною виробничо-економічною та організаційно-управлінською самостійністю трудових колективів, що сприяє розвиткові самоорганізації й удосконаленню форм самоврядування;

— у всіх сферах людської діяльності виникає все більше ситуацій і завдань, вирішення яких вимагає високої оперативності, професіоналізму, креативності мислення не одного фахівця, а кількох;

— все актуальнішим постає питання командної профпридатності, і не тільки у сфері спорту, але й, скажімо, екіпажа літака, команди корабля, колективів банку, управління, рятувальників тощо.

Одним із перших дослідників, що вивчали ефективність роботи в групі був Э. Мейо. У 30-і роки Курт Левін сфокусував увагу на дослідженні організаційного поводження в групах, групової динаміки. Дж. Катцнбах і Д. Сміт пропонують модель розвитку команди й аналізують розходження в результатах діяльності груп. Проте, на сьогоднішній день немає єдиної типології команд в організації. На думку Д. Макінтош-Флетчер, існують два головних типи команд: крос-функціональні й інтактні команди. Крос-функціональна команда формується з представників різних підрозділів формальної організації і відбиває їхні інтереси. Інтактна команда є виробничим підрозділом або довгочасно існуючою робочою групою.

Тема: «Типологія команд».

1. Команда як колективний суб’єкт спільної діяльності

Команда створюється для вирішення конкретних завдань в організації. Такі завдання можна умовно поділити на два види:

1) вирішення назрілих проблем (подолання кризи, вироблення нового продукту тощо);

2) регулярний моніторинг організаційної ситуації й вироблення стратегічних рішень у випадку нестабільної ситуації [8, с. 175].

Команда необхідна організації як новий потужний ресурс її розвитку саме в ті моменти, коли там явно виникають проблеми з відповідальністю за виконання й досягнення бажаних результатів. Команда передбачає орієнтацію керівника на групові методи роботи й делегування повноважень.

Інша справа у спорті, де команда, її склад, чисельність, форми взаємодії, контакти (умовні чи фізичні) тощо, регламентуються нормами (правилами змагань) [8, с. 176].

У цьому зв’язку доречно відзначити, що нині в соціальній психології інтенсивно формується досить широке коло нових наукових напрямів дослідження групових явищ у різних сферах громадського життя. Їх особливістю є неодмінна практична спрямованість. До одного з них слід віднести й проблему команди (управлінської, спортивної, тренінгової, ділової тощо). В теоретичному плані ця проблема базується на понятті „груповий (колективний)” суб’єкт чи „група” як суб’єкт [8, с. 176].

Початок активного використання поняття „колективний суб’єкт діяльності” (або синонімічного йому „суб’єкт спільної діяльності”) у вітчизняній психології припадає на кінець 1970-х – початок 1990-х років. Це поняття психологи почали розробляти в межах концепції спільної діяльності.

Вже на початку 1960-х років внутрішній розвиток соціальної психології й практичні потреби (наприклад, підготовка екіпажів для роботи в космосі, впровадження бригадних форм роботи в промисловості) викликали постановку проблеми групової діяльності. На той час переважали експериментальні дослідження.

Теоретичне їх узагальнення збагатило психологію глибшою розробкою таких понять, як „група”, „колектив”, „міжособистісні відносини”, „задоволеність трудовою діяльністю й колективом”.

Спочатку спільна діяльність сприймалася як певне детермінуюче середовище та умова існування групи. Пізніше в уявленні про роль спільної діяльності було внесено принципові зміни: не тільки зміст спільної діяльності визначає групові процеси, але й соціально-психологічні властивості й стани групи істотно впливають на характеристики спільної діяльності й можуть у різній мірі її трансформувати.

Отже, підкреслюючи не пасивну, а активну сутність групи (колективу) стосовно виконуваної нею спільної діяльності, психологи ввели в обіг поняття „колективного суб’єкта діяльності”. Реалізуючи об’єктивно задані параметри діяльності, колективний суб’єкт переломлює, опосередковує їх через найхарактерніші його суб’єктивні властивості [8, с. 177].

Не будь-яка група є суб’єктом спільної діяльності, не можна оголосити будь-яку спільноту людей суб’єктом. Тільки за умови певних характеристик її можна вважати справді групою.

Як основні характеристики колективного суб’єкта діяльності виокремлюють [8, с. 178]:

— цілеспрямованість (прагнення до основної значимої мети);

— вмотивованість (діяльне ставлення до спільної праці);

— інтегрованість (взаємозв’язок і взаємозалежність членів колективу);

— структурованість (чіткість взаємного розподілу функцій і відповідальності);

— узгодженість (взаємна обумовленість дій взаємодіючих суб’єктів);

— організованість або керованість (підпорядкованість певному порядку діяльності);

— результативність (здатність досягати позитивного результату).

Крім перелічених змістових характеристик є ще одна, але вже скоріше формального характеру – просторово-тимчасові умови трудової діяльності.

Отже, поняття „колективний суб’єкт” і „колектив як суб’єкт” можуть трактуватися однаково, і тому перше стає лише гносеологічним смислом колективу. „Колективний суб’єкт” розуміється як альтернатива „індивідуальному суб’єктові” або „суб’єктові” взагалі. Фактично акцент робиться на тім, що „колективний суб’єкт” – це не одна і не окрема людина, а люди, зв’язані з іншими людьми й включені в певну їх спільноту [8, с. 179].

Взагалі навряд чи можна в сучасних умовах виявити ізольовану діяльність індивіда. Це положення сформулював ще Б. Ломов: „Строго кажучи, будь-яка індивідуальна діяльність є складовою діяльності спільної” [7, с. 96], а „індивідуальний суб’єкт” та „індивідуальна діяльність” є лише певними методичними умовностями, які допускаються в дослідженнях.

Ширше тлумачення „колективного суб’єкта” можна уявити через спільно діючу групу людей. Будь-яка сукупність людей, що проявляє себе через будь-які форми спілкування, поведінки, діяльності, взаємодії тощо, і є колективним суб’єктом. Тому групи можуть бути реальними чи потенційними суб’єктами. При цьому „груповий” і „колективний” суб’єкти найчастіше не диференціюються, а „колективність” сучасна соціальна психологія розуміє як „спільність”, що принципово [7, с. 97].

Необхідність цього зауваження викликана тим, що колективність не можна змішувати з колективістськими відносинами й з колективізмом як психологічною якістю колективу або особистості в колективі, що було характерно для радянської соціальної психології.

Звичайно, можливі й інші трактування згаданих психологічних понять, але в багатьох працях цей термін оминають, психологічні довідкові видання поки їх не містять, а отже й не тлумачать. Винятком є ґрунтовні праці Н. Волянюк, В. Татенка, В. Третьяченко та ще кількох вітчизняних авторів.

Незважаючи на неоднозначність тлумачень колективного суб’єкта, варто визначити більш-менш чітко його ознаки, що необхідно й достатньо для того, аби визнати групу колективним суб’єктом. Такою ознакою, на нашу думку, може бути взаємодія, тобто взаємний обмін між членами групи інформацією, діями, особистісними змістами, психічними станами тощо. Вона включає такі компоненти:

— інформування,

— комунікацію,

— інтеракцію,

— перцепцію,

— трансакцію,

— персонакцію [8, с. 180].

В основу останньої покладено такі особистісні механізми, як персоніфікація, ідентифікація (перенесення свого „Я”, своїх особистісних якостей на іншу людину, порівняння себе з нею) та ідентифікація (перенесення особистісних якостей іншого на самого себе – уподібнення).

2. Типологія команд

Взаємодію можна розглядати на різних рівнях: випадкове – ситуаційне – цілеспрямоване; короткочасне – періодичне – постійне; професійне – непрофесійне; нормоване – ненормоване тощо. Рівень взаємодії визначає готовність групи до спільної діяльності і може розглядатися як підстава для класифікації малих груп.

Така спробу здійснено у праці, де пропонується типологія малих груп (таблиця 1.), що визначає серед них і місце команди [3, с. 211].

Таблиця 1.

Типологічна характеристика малих груп
(за Л. Почебут і В. Чикер, 2000)

Тип групи	Рівень взаємодії	Взаємодія	Приклади
Акциденція – група людей, що зустрілися випадково	Нульовий	Випадкова, короткочасна, регламентована культурними нормами, не професійна	Юрба, черга, пасажири
Коміція – збори вільних людей, що не мають взаємних зобов’язань	Субмінімальний	Ситуаційна, короткочасна, регламентована спеціальними нормами, не професійна	Збори виборців або акціонерів
Компанія – група людей, що проводять разом час	Мінімальний	Цілеспрямована, періодична, погоджена, не професійна	Друзі
Коаліція – об’єднання людей на основі взаємних угод	Середній	Цілеспрямована, періодична, погоджена, професійна	Група фахівців, що працює над різними, але взаємозалежними проблемами
Команда – міцно згуртована група людей, спеціально підготовлених для спільної роботи	Максимальний	Цілеспрямована, постійна, погоджена, професійна	Колеги, що працюють над однією проблемою
Когорта – група спеціально підготовлених людей для виконання агресивних дій (особливий тип команди)	Супермаксимальний	Цілеспрямована, постійна, погоджена, спеціальна	Група спецпризначення, пожежна кома

Команду можна охарактеризувати як певну групу людей, об’єднаних досягненням спільної мети, яка багато в чому відповідає особистим цілям кожного. Команда характеризується рядом ознак, основні з них такі:

— команда складається із трьох або більше чоловік;

— члени команди, відповідно до відведеної їм ролі, беруть участь, у міру своєї компетентності, у спільному досягненні поставлених цілей;

— команда має свою індивідуальність, своє обличчя, що не завжди збігається з індивідуальними якостями її членів;

— для команди характерний високий ступінь контактів усередині, у ній переважають неформальні відносини;

— команда має ясну, впорядковану структуру, зорієнтовану на досягнення поставлених цілей і виконання певних завдань;

— команда періодично оцінює свою ефективність;

— команда – довгострокова група, вона не може бути короткочасною, оскільки її основні характеристики не встигнуть одержати розвиток;

— команда для її учасників обов’язково є як групою членства, так і референтною групою. (Референтною є група, норми якої людина приймає для себе, хоча учасником її може й не бути. Група членства – це група, членом якої особа є, але норми її може й не приймати. Команда – це група, жоден учасник якої не може не приймати її норм) [3, с. 213].

Більшість дослідників відзначають три ключові ознаки команди: співробітництво, розмаїтість завдань, відповідальність за всю роботу в цілому та її аналіз. Зазвичай цілі, що висуваються перед командою, не можуть бути досягнуті окремими її членами через обмеженість в часі і ресурсах, а також через неможливість оволодіти одному членові команди всіма необхідними знаннями й уміннями.

Визначення складу людей, які мають увійти до конкретної команди, так само, як і визначення необхідних для ефективної роботи саме цієї команди ролей і позицій, – це тонке питання, яке щоразу вирішується індивідуально; практично воно не має універсальних рішень.

Існують два правила, принципово важливих для ефективної роботи команд. Перше — це правило мінімального оптимального розміру команди. Зайві люди руйнівно діють на командну взаємодію. Друге правило, прямо пов’язане з першим: створення ефективних команд — це точне позиціювання учасників, визначення кожному його особливого місця й ролі в командній роботі.

До команди має входити мінімум три учасники, хоча найменшою групою є діада. Але, з іншого боку, будь-яке спірне питання в діаді вирішується в ситуації емоційної взаємодії, наявність же третього учасника дає можливість діяти в спільних інтересах. Часто при визначенні кількості малої групи користуються магічним числом Д. Мюллера (7±2), хоча ця точка зору не знайшла експериментального підтвердження (у праці [8, с. 182] зазначено, що чіткого числа тут не існує, кількість учасників визначається вимогами конкретної діяльності).

Необхідною умовою для виникнення й розвитку команди є спільна соціальна діяльність. Це дозволяє інтерпретувати команду як колективного суб’єкта діяльності й говорити, що вона існує не у вакуумі, а в певному соціальному просторі. Команда є ланкою конкретної соціальної системи. У зв’язку з цим можна зазначити, що в команді встановлюються не просто стійкі контакти між її членами, а такі, в яких реалізуються зв’язки, опосередковані спільною діяльністю.

Командний дух, сприятливий соціально-психологічний клімат, творча атмосфера, взаєморозуміння, довіра, згода і взаємодопомога досягаються при дотриманні певних умов. Головна – ототожнення членами команди особистих і групових цілей та інтересів і почуття взаємної відповідальності за дії кожного. При дотриманні цієї умови виникає так званий синергетический ефект, коли фізичні й інтелектуальні зусилля одного множаться на зусилля інших, і згуртована команда може вирішувати завдання, непосильні для звичайної групи фахівців.

До сфери синергетики належать механізми самоорганізації, тобто мимовільного виникнення, відносно стійкого існування й самозруйнування структур [8, с. 183]. Команда, маючи здатність до самоорганізації, сама створює структуру впорядкованості у своїх діях через групову компенсацію індивідуальних нездатностей. Поділ праці набирає інших форм, ніж у звичайній організації. Професійні обов’язки члени команди розподіляють між собою самі відповідно до конкретних умов діяльності.

Ефективна команда може складатися з дуже різних особистостей, а групова згуртованість і взаєморозуміння досягаються активними методами навчання, включаючи рольові ігри, індивідуальне управлінське консультування й тривалі соціально-психологічні тренінги.

3. Технології побудови команди

Існують різні технології побудови команди, вибір якої залежить від особливостей конкретної ситуації: це можуть бути вже існуючі колективи або заново створювані команди. Кінцевою метою є створення єдиної команди, здатної завдяки взаєморозумінню й взаємозамінності ефективно вирішувати свої завдання.

У найзагальнішому варіанті можна виокремити три етапи побудови команди:

— діагностичний,

— тренінгів,

— етап супроводу [3, с. 215].

Питання про проходження всіх етапів та їх специфіки вирішується в кожному конкретному випадку.

Метою діагностичного етапу є або відбір претендентів у члени команди й визначення потенціалу до спільної діяльності, або аналіз ситуації в існуючій групі, виявлення рольової структури й зон розвитку команди. В обох випадках вивчаються цілі й мотиви членів команди. На цьому етапі використовуються певні психодіагностичні процедури й групові форми роботи (ділові ігри). В результаті складається прогноз щодо подальшої роботи команди, виявляються її ресурси й визначаються напрями подальшої праці з нею.

Тренінговий етап виявляє досвід спільного вирішення завдань, у процесі якого формується команда. Це й спільне вирішення проблем, і навчання, і формування групових норм і способів взаємодії в групі. Відпрацьовуються рольові позиції членів команди, підвищується їх згуртованість. Утворюється настановлення на досягнення спільної мети, підвищення ефективності ділової взаємодії усередині команди тощо. Залежно від початкової ситуації або проробляється процедура командоутворення (адаптація, групування, кооперація, нормування діяльності, функціонування), або вирішуються проблеми, виявлені в команді на етапі діагностики. Внаслідок цього відбувається мобілізація команди, активізація її потенціалу та підвищення ефективності роботи [3, с. 216].

На етапі супроводу команди здійснюються тренінги. Їх призначення – виробити конкретні комунікативні уміння, сформувати й підтримати в команді відповідний організаційний клімат.

Психологічна проблематика дослідження команд у спільній діяльності надзвичайно широка: кількісний і якісний склад, генезис команди, її структура, інструментальні (кооперація, диференціація, самоорганізація, узгодження функцій…) та експресивні (наслідування, придушення, симпатія, антипатія, емпатія…) процеси, норми й цінності, управління, міжгрупові взаємодії тощо. Зміна соціально-економічних, а відтак і організаційно-управлінських умов ще більше актуалізують дослідження колективного суб’єкта в спільній діяльності [3, с. 217].

Висновки

Команду можна охарактеризувати як певну групу людей, об’єднаних досягненням спільної мети, яка багато в чому відповідає особистим цілям кожного.

До команди має входити мінімум три учасники, хоча найменшою групою є діада.

Список використаних джерел

Бандурка А. М., Бочарова С. П., Землянская Е. В. Психология управления. Харьков: ООО „Фортуна-пресс”, 1998. – 464 с.
Еникеев М.И. Энциклопедия. Общая и социальная психология. – М.: «Издательство ПРИОР», 2002. – 560 с.
Кредісов А. І., Панченко Є. Г., Кредісов В. А. Менеджмент для керівників. – К.: Знання, 1999. – 556 с.
Лозниця В. С. Психологія менеджменту: Навч. Посібник. – К.: КНЕУ, 1997. – 248 с.
Мельник Л. П. Психологія управління: Курс лекцій. – К.: МАУП, 1999. – 176 с.
Орбан-Лембрик Л. Е. Психологія управління. — К.: Академвидав, 2003. – 568 с.
Почебут Л. Г., Чикер В. А. Организационная социальная психология. СПб.: Речь, 2000.
Третьяченко В. В. Колективні суб’єкти управління: формування, розвиток та психологічна підготовка. К.: „Стилос”, 1997, 585 с.

Освіта та самоосвіта