1. Поняття організаційного державного управління

Завдання та функції системи обумовлюють її організаційну структуру, яка є одним із основних елементів управління системою. Вона характеризується, насамперед, розподілом цілей та завдань системи між підрозділами та працівниками організації.

Структурність є неодмінною основою існування будь-яких систем. У світі немає систем без структури, оскільки відсутність самих елементів або взаємозв’язків між ними не дозволяє говорити про наявність єдиного цілісного утворення, тобто системи. Організаційна структура соціальної системи – це, по суті, організаційна форма розподілу праці щодо прийняття (вироблення) та реалізації управлінських рішень.

Організаційна структура кожного органу держави і будь-якої із її ланок визначається об’єктивними факторами, ігнорування яких створює небезпеку для формування органу, установи, апарату, не здатних функціонувати в інтересах системи управління. Матеріальні, політичні й соціально-психологічні витрати від «примусових» організаційних структур очевидні. Основними факторами, які детермінують організаційну структуру системи управління, в тому числі органів внутрішніх справ, є, по-перше, функції, що ними виконуються, і, по-друге, тсриторіально-галузева побудова органів державного управління.

З’ясування сутності управлінської категорії «організаційна структура управління» доцільно розпочати з таких більш простих понять, як «структура» та «організаційна структура». Структурність є неодмінною умовою існування будь-яких систем – біологічних, технічних, соціальних та інших. Співвідношення понять «система» та «структура» підпорядковується діалектиці взаємовідносин цілого і частини, тобто структура є складовою частиною системи.

У науковій літературі структура визначається як «будова та внутрішня форма організації системи, що виступає як єдність сталих взаємозв’язків між її елементами»*. В більш скороченому формулюванні структура – це сукупність взаємопов’язаних елементів.

Наприклад, орган внутрішніх справ як складна соціальна система являє собою певним чином організований колектив працівників, що виконує покладені на нього функції та має для цього відповідну компетенцію і можливості. Іншими словами, орган внутрішніх справ є .складне сполучення людських, фінансових, технічних, матеріально-господарських та інформаційних ресурсів, що створюють своєрідні елементи даної системи. Тому в її складі можна виділити відповідні вказаним елементам підсистеми.

Ефективність функціонування кожного органу внутрішніх справ залежить від злагодженості дій його підсистем, тобто служб та підрозділів, дотримання ними загальних принципів та вимог усієї системи. Зв’язуючою та координуючою ланкою системи виступає її організаційна підсистема. Саме за її допомогою досягається поєднання всіх компонентів, забезпечується цілісність системи. Структура даної підсистеми і розуміється як організаційна структура.

Елементами організаційної структури виступають посади та зв’язки між ними. Під посадою розуміється сукупність прав та відповідальності, вимог до знань, досвіду та кваліфікації працівника, тобто його спеціалізована роль.

Зв’язки організаційної структури можна підрозділити на три основних види:

організаційно-предметні, що виникають між працівниками з приводу використання ними різних засобів;

організаційно-функціональні, тобто взаємозв’язки між працівниками за ступенем їх участі в спільній професійній праці;

організаційно-адміністративні, що обумовлені субординацією працівників, тобто зв’язки керівництва та підлеглості.

Таким чином, у самому загальному вигляді організаційну структуру соціальної системи можна визначити як сукупність посад, з’єднаних за допомогою організаційних зв’язків.

У будь-якій організаційній структурі можна виділити простіші утворення – організаційні осередки. Кожний з них включає до свого складу керівника та безпосередньо підлеглих йому працівників. Кількість останніх не повинна бути надто велика, у противному разі керівник буде вимушений весь свій час витрачати на контакти з підлеглими і не зможе якісно виконувати завдання, що покладені особисто на нього. Наукою управління доведено, що оптимальна кількість працівників, діяльністю яких може ефективно управляти один керівник, не повинна перевищувати 3–8 осіб. Цей показник прийнято називати нормою, критерієм або масштабом керованості.

Крім поняття «організаційний осередок», у теорії соціального управління часто використовують також інші, які характеризують більш складні утворення в оргструктурах – ланки та ступені (рівні) управління. Поняття «ланка управління» відображає насамперед якісну сторону організаційної структури, припускаючи, наприклад, однотонні посади, однорівневі підрозділи, органи. Так, у системі МВС України можна виділити, наприклад, ланку начальників міськраилінорганів внутрішніх справ, лапку керівників галузевих служб апаратів ГУ-УМВС в областях та на Транспортних магістралях (УМВСТ) і т.іп. Як ланки управління допустимо розглядати міськрайліноргам в цілому, ГУ-УМВС, УМВСТ і т.ін.

Поняття «ступінь (рівень) управління» відображає ієрархічність структурної побудови систем та характеризує місце в ній того чи іншого органу, посадової особи. Наприклад, ступені управління в службі карного розшуку міськрайліноргану (відділу) внутрішніх справ є такі:

І ступінь – начальник органу (відділу);

II ступінь – перший заступник начальника відділу, начальник кримінальної міліції;

III ступінь – начальник відділення карного розшуку;

IV ступінь – заступник начальника відділення карного розшуку;

V ступінь – старший групи;

VI ступінь – оперу повноважений.

Чим більше ступенів управління в структурі системи, тим більше можливостей у вищестоящого керівника для зосередження уваги на розв’язанні головних питань. Разом з тим, як уже відмічалося, виникнення значної кількості проміжних ступенів управління ускладнює проходження інформації «зверху донизу» і, навпаки, може призвести до перекручення її змісту, зниження оперативності в управлінні, збільшення кількості управлінського персоналу і подорожчання його утримування. Отже, установлення оптимального числа ступенів управління є важливішою задачею, котра вирішується з урахуванням своєрідності діяльності конкретних органів і служб.

2. Завдання, функції організацій державного управління

Найпоширенішою у вітчизняній літературі є класифікація функцій державного управління на загальні, спеціальні та допоміжні.

Загальні функції справляють об’єктивно необхідний вплив на певні процеси, що відбуваються в господарській, політичній, соціально-культурній та інших сферах. Ці функції є основними, притаманними будь-якому управлінню, незалежно від того, на якому рівні та в яких галузях вони здійснюються. Загальними функціями державного управління є прогнозування, планування, організація, регулювання, координація, облік, контроль. Цю класифікацію побудовано на підставі внутрішньої технології управлінської діяльності.

Функція прогнозування. Потреба в прогнозуванні випливає із самої природи державного управління, бо воно має розв’язувати як повсякденні завдання, так і перспективні проблеми. Прогнозування — це наукове передбачення, систематичне дослідження стану, структури, динаміки та перспектив управлінських явищ і процесів, властивих суб’єкту й об’єкту управління. Прогнозування обумовлено також характером об’єкта управління, що відрізняється значною динамічністю. Не можна здійснювати управлінські дії без знання їх наслідків. Тому управлінська система повинна бути прогнозованою. Державне управління покликане вирішувати довгострокові, перспективні завдання, розв’язання яких відбуватиметься в умовах певної невизначеності, якщо органи виконавчої влади не матимуть прогнозів. В управлінському процесі прогнозування використовують і як функцію, і як принцип, і як метод управління. Тому органи виконавчої влади повинні розробляти прогнози, управляти ними, розв’язувати свої завдання на їх підставі.

Функція планування є на всіх рівнях ієрархії управління. Вона полягає у визначенні мети, напрямів, завдань, засобів реалізації тих чи інших процесів (соціальних, економічних, політичних, культурних тощо), розробленні програм, за допомогою яких має бути досягнуто мети. Шлях реалізації функції планування має такий схематичний вигляд: необхідність — завдання — функція — рішення (мета). Методика планування ґрунтується на принципах науковості, комплексності, багатоваріантності рішень, виборі оптимального варіанту, нормативності тощо.

Функцію організації пов’язано зі створенням організаційного механізму. Мета цієї функції — сформувати керуючі та керовані системи, а також зв’язки й відносини між ними. Особливість функції організації щодо інших самостійних функцій полягає в тому, що це єдина функція, яка забезпечує взаємозв’язок і ефективність усіх інших функцій управління. Зміст функції організації включає створення органів управління, побудову структури апарату управління, формування управлінських підрозділів, ланок, розроблення положень про органи управління, встановлення взаємозв’язків між управлінськими структурами, підбір і розстановку кадрів тощо. Організація означає також реорганізацію та ліквідацію органів управління, підприємств, установ.

Завдяки функції регулювання досягають необхідного стану впорядкування та стійкості системи управління. Регулювання охоплює переважно поточні заходи щодо будь-яких відхилень від завдань і заданих програм. За допомогою регулювання здійснюються безпосереднє керівництво, поведінка керованих об’єктів. Під впливом регулювання управлінські процеси відбуваються в заданому напрямі та відповідно до встановленої програми. Потребу оперативного регулювання обумовлено виключно мобільністю самого управління. Здатність управлінської системи самостійно зберігати рівновагу щодо збурюючих впливів (відхилень) є результатом здійснення функції регулювання.

Координація як функція забезпечує узгодження діяльності систем управління. Завдяки координуванню узгоджують дії керівників не тільки всередині управлінської ланки, а й дії керівників інших управлінських структур.

Функцію обліку пов’язано зі збиранням, передачею, зберіганням і переробленням даних, реєстрацією та групуванням відомостей про діяльність системи управління, наявність і витрати ресурсів тощо. Облік є передумовою контролю.

Функція контролю має свої особливості відносно інших функцій. Так, якщо планування ставить завдання, організація приводить систему управління в стан можливості виконання цього завдання, то контроль характеризується універсальністю стосовно управлінської системи. Контроль покликаний постійно надавати інформацію про дійсний стан справи щодо виконання завдань.

Контроль починається з одержання інформації про дійсний стан керованого об’єкта та закінчується прийняттям рішень, які передбачають відповідну корекцію в системі управління для досягнення запланованої мети. Контроль ґрунтується на принципі зворотних зв’язків, які існують за будь-якої взаємодії суб’єкта й об’єкта в системі управління. Кожна загальна функція управління перебуває у взаємозв’язку з іншими.

Розглянуті загальні функції управління необхідні для здійснення державного управління як на загальнодержавному, так і на регіональних, місцевих, галузевих рівнях.

Спеціальні функції характеризують особливості конкретного суб’єкта чи об’єкта управління.

До основних спеціальних функцій державного управління, що здійснюються на вищому рівні вищим органом (Кабінетом Міністрів України), в системі органів виконавчої влади належать:

забезпечення державного суверенітету й економічної самостійності України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави;

розроблення проекту Закону про Державний бюджет і забезпечення його виконання;

розроблення та здійснення загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального й культурного розвитку держави та інші, перераховані в ст. 116 Конституції України.

3. Основні проблемні питання теорії організацій та структури державного управління

Для будь-якої науки дуже важливим є визначення її методологічних основ. Почнемо з традиційного — визначення об’єкта і предмета. Об’єктом теорії адміністративно-державного управління є адміністративно-державна діяльність. На другій Нараді експертів ООН адміністративно-державну діяльність визначили як процес досягнення національних цілей і завдань через державні організації. При цьому наголосили, що поняття адміністративно-державної діяльності може бути поширене на адміністраторів виконавчих, законодавчих і судових органів.

Варто підкреслити, що теорія адміністративно-державного управління є міждисциплінарною наукою. Як показав екскурс в історію, цей науковий напрям виник на перетині теорій політики та менеджменту (головна роль належить політиці); згодом часто використовували досягнення інших соціальних наук — психології, філософії, соціології.

Цікавим і несподіваним є порівняння теорії адміністративно-державного управління з медициною, запропоноване американським політологом Ф. Мошером. Тут звернено увагу на концептуальну подібність предметів цих двох наук, на перший погляд, надзвичайно далеких одна від одної. Так, медицина потребує знань дуже багатьох суміжних з нею дисциплін — анатомії, хімії, фізики. Однак знання цих наук ще не означає знання предмета власне медицини. Подібна ситуація склалася з теорією адміністративно-державного управління. Відомості з теорії політики, соціології, конфліктології, психології, економіки необхідні, але самі по собі вони не складають предмета теорії адміністративно-державного управління; це самостійний науковий напрям.

Найбільш близька до науки адміністративного управління наука адміністративного права, оскільки обидві займаються однієї і тією самою галуззю діяльності — державним адмініструванням. Але теорія адміністративно-державного управління прагне розкривати об’єктивно існуючі закономірності у сфері адміністративної діяльності, щоб на цій основі формулювати рекомендації, у той час як предметом науки адміністративного права значною мірою є перетворення цих рекомендацій на діючі юридичні нормативи.

Необхідно зупинитися також на взаємозв’язку теорії адміністративно-державного управління з праксеологією і теорією організації. Усі три галузі знання належать до ергологічних наук, тобто до наук про організацію людської діяльності. Розбіжності між ними полягають у неоднаковому ступені абстракції.

У групі ергологічних наук найбільш абстрактна праксеологія, що являє собою найвищий ступінь узагальнення. У предмет цієї науки входить будь-яка людська діяльність, розглянута з погляду її раціональності. Принципи і практичні рекомендації праксеології застосовують в усіх сферах. Однак вони відносно нечисленні, оскільки не може бути великої кількості рекомендацій, що мають однакову цінність під час організації військової справи, приватної фірми чи кооперативу.

Теорія організації відрізняється меншим ступенем узагальнення Вона займається питаннями ефективного функціонування й управління соціальними системами. Оскільки однією з галузей цієї діяльності є робота управлінського персоналу, то теорія організації займається в певному сенсі і роботою персоналу органів державного управління.

Теорія адміністративно-державного управління розташована ще на одну сходинку нижче за рівнем узагальнення, оскільки займається не всіма інститутами, створеними для виконання суспільно корисної діяльності, а лише тими, які стосуються державного адміністрування. Обмежуючи так само поле своїх інтересів, наука про адміністративне управління компенсує це, розвиваючи ті елементи теорії організації, які пов’язані зі специфікою державного адміністрування.

Взаємозв’язок усіх трьох дисциплін можна описати так: усе, що становить інтерес для праксеології, має значення для теорії організації, а те, що становить інтерес для теорії організації, важливо для теорії адміністративно-державного управління. Але не навпаки: не все, чим займається теорія адміністративно-державного управління, входить у сферу теорії організації, і не все, що вивчає теорія організації, входить у галузь праксеології.

Можна виділити кілька основних проблем, якими сьогодні займається теорія адміністративно-державного управління.

По-перше, це проблема організації державного управління на різних рівнях: національному, регіональному та місцевому. Сюди належить розробка загальної теорії державних організацій, функцій апарату державного управління на різних рівнях, координація державного управління як цілісної системи.

По-друге, великим блоком проблем є підготовка і рекрутування управлінських кадрів. Тут досліджують питання оптимальної структури штатного складу чиновників державного апарату, управління персоналом державних організацій, вимоги до менталітету і стилю роботи професійних державних службовців, проблеми лідерства і боротьби з бюрократизмом.

По-третє, це питання, пов’язані з технікою державного адміністрування. Цей блок проблем включає розробку теорії прийняття державних рішень, політичного прогнозування, методів адміністративно-державного управління в кризових і конфліктних ситуаціях, технологи взаємин державної адміністрації і засобів масової інформації.

Далі кожен з напрямів адміністративно-державного управління виступає як предмет наукового вивчення та дослідження: адміністративно-державне управління в умовах ринкової економіки, адміністративно-державне управління соціальними процесами, екологією, фінансами і т. д.

Необхідно також підкреслити, що адміністративно-державне управління містить у собі як статику, так і динаміку, що відображуються відповідно в адміністративно-державному порядку та політичному процесі. Динамізм буття робить його вічно незавершеним, і, навпаки, незавершеність буття є ознака його динамізму. Саме в силу цієї незавершеності і відкритості процесу політичного теорія адміністративно-державного управління має зосереджувати увагу на його динаміці. Але в той же час динаміку політичного процесу не можна зрозуміти без всебічного дослідження існуючої в кожен історичний період статики адміністративно-державного управління. З цього погляду теорія адміністративно-державного управління як наукова дисципліна має рівномірно охоплювати як існуючий порядок адміністративно-державного управління, де домінують постійні, незмінні величини, так і політичний процес, де домінують змінні величини.

4. Поняття механізму державного управління

Термін «механізм» досить часто використовується у різних сферах життєдіяльності. Це і «механізми державного управління», «механізми державного регулювання», «механізми реалізації державної політики», «організаційно-економічні механізми», «соціальні механізми», «правові механізми», «політичні механізми», «мотиваційні механізми», «ринкові механізми», «антикризові механізми», а також механізми, які стосуються конкретних сфер життєдіяльності (фінансово-кредитний механізм, валютний, механізм державного управління АПК, механізм державного управління ЗЕД і т. д.). Враховуючи це, не можна не погодитись з висловлюванням французького вченого Анрі  Кульмана, який наголошував на існуванні величезного числа механізмів, які на його думку, являють собою систему елементів (цілей, функцій, методів, організаційної структури і суб’єктів) та об’єктів управління, в якій відбувається цілеспрямоване перетворення впливу елементів управління на необхідний стан або реакцію об’єктів управління, що має вхідні посилки і результуючу реакцію [1, c.13-14].

Категорія «механізм» у «Короткому економічному словнику» визначена як послідовність станів, процесів, які визначають собою які-небудь дії, явища; система, пристрій, який визначає порядок якого-небудь виду діяльності [2, с. 401].

Концептуальні засади механізмів державного управління висвітлено в численних працях вітчизняних та зарубіжних учених, але, на сучасному етапі розвитку науки державного управління, не має загальноприйнятого поняття «механізму державного управління» та єдиного підходу до трактування його визначення. В першу чергу це пов’язано з відсутністю єдиного, узгодженого трактування поняття «державне управління».

Комплексний механізм державного управління, на думку О.В. Федорчака, може складатися із таких видів механізмів: економічного (механізми державного управління банківською, грошово-валютною, інвестиційною, інноваційною, кредитною, податковою, страховою діяльністю тощо); мотиваційного (сукупність командно-адміністративних та соціально-економічних стимулів, що спонукають державних службовців до високоефективної роботи); організаційного (об’єкти, суб’єкти державного управління, їх цілі, завдання, функції, методи управління та організаційні структури, а також результати їх функціонування); політичного (механізми формування економічної, соціальної, фінансової, промислової політики тощо); правового (нормативно-правове забезпечення: закони і постанови Верховної Ради України, укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, а також методичні рекомендації та інструкції тощо).

Підсумовуючи зазначене вище — механізм державного управління являє собою комплексну систему державного управління, складовими якої є конкретні механізми управління (економічний, мотиваційний, політичний, правовий та ін.), які в сукупності здатні забезпечити збалансоване та ефективне функціонування єдиного державного механізму.

Враховуючи, те що більшість науковців, представлених авторкою в огляді джерел, класифікуючи механізми державного управління виділяють мотиваційний механізм та той факт, що у всіх підсистемах суспільного життя, невід’ємним елементом ефективного їх функціонування є механізм мотивації, в подальших дослідженнях доцільно зупинитись на характеристиці саме мотиваційних механізмів в системі державного управління.

5. Ієрархічні структури

Найбільшого поширення набули системи управління з ієрархічною, або багаторівневою структурою. Ієрархія — це розташування частин та елементів у порядку від вищого до нижчого. У системах з такою структурою існує розділ функцій управління між органами чи підрозділами різного рівня або рангу. Керуючий орган деякого рівня ієрархії управляє кількома органами нижчого рівня, що перебувають у його підпорядкуванні, і сам керується органом вищого рівня.

Однією з найважливіших цінних властивостей ієрархічної системи управління є можливість розподілу функцій управління за рівнями системи, прийняття рішень стосовно різних завдань у підрозділах різного рівня. Це дає змогу зосередити розв’язання стратегічних завдань на вищих рівнях управління, де їх розв’язання найбільш ефективне. Тактичні завдання залежно від їхньої складності та необхідних ресурсів можуть розв’язуватися на нижчих рівнях, що забезпечує оперативність прийняття рішень, і здебільшого — вищу точність.

Для ієрархічної системи з розподілом функцій управління за рівнями характерна відома автономність окремих органів управління проміжних і нижчих рівнів у тому сенсі, що кожний із них самостійно, у межах своїх повноважень, визначених дорученими йому функціями і заданими обмеженнями, управляє підлеглими йому підрозділами.

Іншою характерною особливістю ієрархічних систем є наявність спільної цілі для всієї системи і окремих цілей для підсистем. Ці цілі не завжди збігаються, а іноді навіть суперечать одна одній або конкурують між собою. Отже, існує реальна небезпека того, що деяка підсистема, намагаючись досягти поставленої перед нею мети, може діяти всупереч спільній цілі системи.

Наявність загальних обмежень, що стає особливо помітною зі зниженням рівня керуючого органу, зумовлює взаємний вплив підсистем у процесі їх функціонування. Такі обмеження можуть мати вигляд, наприклад, спільних ресурсів. Тоді посилення активності однієї підсистеми призводить до зменшення частки ресурсів іншої, і навпаки. У цих випадках рішення має приймати орган управління вищого рівня в інтересах усієї системи, інакше ресурси будуть розподілені під впливом випадкових чинників або буде прийнято компромісне рішення.

В ієрархічних СУ управління підсистемами нерідко здійснюється в умовах неповної інформації, коли підсистемі вищого рівня можуть бути не повністю відомі цілі та обмеження підсистем нижчих рівнів.

Як випливає з визначення ієрархічної системи, стосовно кожної підсистеми деякого рівня можна виокремити підлеглі їй підсистеми — безпосередньо або (для підсистем, розташованих нижче за рівнями ієрархії) через проміжні підсистеми. Аналогічно можна виокремити підсистеми вищої ланки управління, яким підпорядковується дана. Сукупність всіх підсистем як вищої ланки, так і підлеглих щодо даної називають її вертикаллю. Усі підсистеми, належні одній вертикалі, називають підпорядкованими. Зв’язки між підсистемами різних рівнів називають вертикальними, а між підсистемами одного рівня — горизонтальними. Для кожної підсистеми зв’язки з усіма підлеглими їй підсистемами називають внутрішніми, а решту — зовнішніми.

До найважливіших властивостей ієрархічних структур можна віднести такі:

• вертикальне підпорядкування;
• пріоритет дій підсистем вищого рівня (право втручання);
• взаємозалежність дій вищих та нижчих рівнів структури;
• елементи верхнього рівня ієрархії мають справу з більшими підсистемами та з ширшими аспектами поводження системи в цілому;
• періоди прийняття рішень для елементів верхнього рівня більші, ніж для елементів нижчих рівнів;
• верхні рівні мають справу з повільнішими проявами системи;
• опис проблеми на верхньому рівні менш структурований та формалізований, містить більше невизначеностей.

6. Механізм управління ієрархічного типу

Ієрархічний тип структури має багато різновидів, але самої розповсюдженою є лінійно-функціональна організація управління, досі широко ще використовується організаціями у всьому світі. Основу лінійно-функціональних структур складає так званий «шахтний» принцип побудови і спеціалізація управлінського процесу по функціональним підсистемам організації (маркетинг, виробництво, дослідження і розробки, фінанси, персонал та ін.). По кожній з них формується ієрархія служб (рис.1 «Шахтна» структура управління). Пронизує всю організацію згори донизу . Результати роботи кожної служби апарату управління організацією оцінюються показниками, що характеризують виконання ними своїх мети і задач.

До ієрархічного типу організаційної структури належить також так звана дивізіональна структура (від англ. division — відділення). Такий тип структури характеризують часто як поєднання централізованої координації з децентралізованим управлінням (децентралізація зі збереженням координації та контролю). Ключовими фігурами при управлінні організаціями з дивізіональною структурою стають не керівники функціональних підрозділів, а менеджери. При цьому здійснюється структуризація організації за критеріями продуктової, споживацької, регіональної спеціалізації. Такий підхід, на думку деяких авторів, забезпечує більш тісний взаємозв’язок виробництва зі споживачем, суттєво прискорюючи його реакцію на зміни, що відбуваються в зовнішньому середовищі, проте це призводить до зростання ієрархічності. Дублювання функцій управління на різних рівнях урешті-решт призводить до зростання управлінського персоналу та коштів на його утримання.

Структура органу державної влади може формуватися з урахуванням охарактеризованих видів структур управління організаціями, а також відомих та впроваджених у практиці управління підходів та методів їх проектування.

Різновидом ієрархічного типу організації управління є так звана дивізіональна структура, перші розробки якої відносяться до 20-х років, а пик практичного використання-до 60 — 70-х років. Цей тип структури нерідко характеризують як поєднання централізованої координації з децентралізованим управлінням (децентралізація при збереженні координації і контролю).

Ключовими фігурами в управлінні організаціями з дивізіональною структурою стають не керівники функціональних підрозділів, а менеджери, що очолюють виробничі відділення. Структуризація організації по відділенням виробляється, як правило, по загальному з трьох критеріїв: по продукції, що випускається або по послугам що надаються (продуктова спеціалізація), по орієнтації на споживача (споживча спеціалізація), по обслуговуваним територіям (регіональна спеціалізація). Такий підхід забезпечує більш тісний зв’язок виробництва з споживачами, істотно прискорюючи його реакцію на зміни, що відбуваються в зовнішньому середовищі. В результаті розширення між оперативно-господарською самостійністю, відділення стали розглядатися як «центри прибутку», що активно використовують надану їм свободу для підвищення ефективності роботи [8, с 113]

В той же час дивізіональні структури управління призвели до зростання ієрархічності, тобто вертикалі управління. Вони зажадали формування проміжних рівнів менеджменту для координації роботи відділень, груп і т. п. Дублювання функцій управління на різних рівнях в кінцевому рахунку призвело до зростання затрат на утримання управлінського апарату.

Різноманітні модифікації ієрархічних структур, що використалися за кордоном і в нашій країні, не дозволяли вирішувати проблеми координації функціональних ланок по горизонталі, підвищення відповідальності і розширення повноважень керівників нижчих і середніх рівнів, звільнення вищого ешелону від оперативного контролю. Вимагався перехід до більш гнучких структур, краще пристосованих до динамічних змін і вимоги виробництва.

7. Основні властивості ієрархічної структури

У сучасній теорії організації поняття «ієрархія» застосовується, в основному, для відображення вертикального підпорядкування між різними рівнями управління організацією: ієрархія владних повноважень, ієрархія функцій і функціональних обов’язків — відповідно підпорядкування по службі, функціональне підпорядкування.

Ієрархічна структура управління — організаційна структура, яка характеризується багаторівневим управлінням і незначним обсягом управління на кожному рівні. Сучасний тип ієрархічної структури управління має багато різновидів.

До таких структур належать:

1. Лінійна структура управління є найбільш прийнятною лише для простих форм організацій. Відмінна риса: прямий вплив на всі елементи організації і зосередження в одних руках усіх функцій керівництва. Схема добре працює в невеликих організаціях при високому професіоналізмі та авторитеті керівника.

Даний тип організаційної структури управління характеризується в цілому простотою, одномірні зв’язків (тільки вертикальні зв’язки) і можливістю самоврядування (відносна автономність).

2. Функціональна структура склалася як неминучий результат ускладнення процесу управління. Особливість функціональної структури полягає в тому, що хоча й зберігається єдиноначальність, але по окремих функціях керування (фінансами, постачанням, збутом, кадрами, проектно-конструкторськими і технологічними розробками, діловодством, зовнішніми економічними зв’язками та ін.), формуються спеціальні підрозділи, працівники яких володіють знаннями і навичками роботи в даній галузі управління.
3. Лінійно-функціональна структура — східчасто-ієрархічна. У цьому випадку лінійні керівники є єдиноначальник, а їм надають допомогу функціональні підрозділи.

По суті, лінійно-функціональна структура значною мірою відображає штатний розклад організації. У лінійно-функціональних структурах основні виробничі ланки (лінійні) мають тільки функції організації, лінійні керівники отримують право одноосібно управляти виробничо-господарською діяльністю та несуть повну відповідальність за отримані результати. Спеціалізовані функціональні підрозділи (такі, як відділ маркетингу, плановий, фінансовий відділи, відділ кадрів, НДДКР) надають кваліфіковану допомогу лінійним керівникам.

4. Ключовими фігурами в управлінні організаціями з дивізіональної структурою стають не керівники функціональних підсистем, а керуючі виробничими відділеннями.

Структурування організації по відділеннях виробляється, як правило, по одному з трьох критеріїв: по видах продукції, що випускається або послуг, що надаються (продуктова спеціалізація), по орієнтації на ті чи інші групи споживачів (споживча спеціалізація), по обслуговує територію (територіальна або регіональна спеціалізація).

Термінологічний словник

Влада — це поєднання інтересу і волі, в якому воля виступає засобом вираження інтересів.

Держава — це соціально-політичний механізм, що виникає в класовому суспільстві з метою регуляції суперечливих відносин між класами і соціальними групами, вирішення конфліктних ситуацій, забезпечення відповідного рівня соціальної стабільності системи.

Держава — це засіб суб’єктивного вирішення об’єктивних суперечностей, які розв’язуються, як правило, насильницькими методами і переважно в інтересах того соціального суб’єкта — економічно організованого та інтелектуально пануючого класу, представники якого володіють державною владою.

Управління – це як функція організованих систем (біологічних, технічних, соціальних), що забезпечує збереження їх структури, підтримку режиму діяльності, реалізацію їх програми, досягнення їх мети. Управління є необхідною функцією суспільного життя.

Питання для самоконтролю по темі «Теоретичні засади організаційного управління та структури механізмів державного управління»

1. Сформулюйте природу і зміст державного управління
2. Розкрийте управління як соціальне явище
3. Охарактеризуйте мету і суть управління
4. Назвіть головні ознаки державного управління
5. Розкрийте категорії суб’єктів і об’єктів державного управління
6. Наведіть основні риси державного управління
7. Визначте категорії державного управління
8. Охарактеризуйте сутність і класифікацію функцій державного управління
9. Розкрийте поняття і класифікацію методів державного управління
10. Визначте предмет державного управління

Список використаної літератури

1. Воронкова В. Регіонально-адміністративний менеджмент: навч. посібник для студ. вищих навч. закл. / Запорізька держ. інженерна академія / Валентина Григорівна Воронкова (ред.). — Запоріжжя, 2009. — 444с.
2. Гордієнко Л. Адміністративний менеджмент: Навч. посіб. / Харківський національний економічний ун-т. — Х. : Видавництво ХНЕУ, 2006. — 212с.
3. Колдін Л. Адміністративний менеджмент (Технологія та психологія організаційно- розпорядчої діяльності керівника): Навч. посіб. для студ. та слухачів ФПФ екон. спец. вищих навч. закладів / Інститут змісту та методів навчання; Сумський держ. ун-т. — Суми : Вид-во Сумського держ. ун-ту, 1999. — 188с.
4. Мамонова В.В. Регіонально-адміністративний менеджмент: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / д.е.н., проф. О. Ю. Амосов [та ін.] ; заг. ред. д-ра наук з держ. упр., проф. В. В. Мамонової; Нац. акад. держ. упр. при Президентові України, Харк. регіон. ін-т держ. упр. / В. В. Мамонова (Заг. ред.). — Х. : Магістр, 2010. — 188 с.