Зміст

Вступ

1. Попит та пропозиції на ринку інноваційної продукції

2. Аналіз ринку інноваційних технологій в Україні: вивчення світового досвіду з метою застосування у вітчизняних умовах

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Інноваційна система України переживає не найкращі часи свого становлення та розвитку, що пов'язано, перш за все з політичними подіями та постійними процесами перерозподілу влади на рівні Кабінету Міністрів України. Постійний перерозподіл сфер впливу як міністерствами, відомствами, так і їх керівними особами не дозволяє створити дану систему як систему організаційно-економічного та інформаційного забезпечення розвитку інноваційних процесів на рівні держави, а тим паче – дати змогу даній системі розвиватися, поширюватися і ефективно працювати в ринку і на ринок України.

Ринок інновацій, дякуючи тому, що він «ринок», дозволяє собі формувати свої власні тенденції розвитку, не надіючись на державну підтримку, а ще й допомагаючи державним органам забезпечувати виконання ними своїх, не зрозумілих з точки зору стратегічного менеджменту, місій, виписаних у законодавчих та виконавчих документах при їх створенні.

Отже, в умовах ринку попит і пропозиції інноваційної продукції є специфічними категоріями, дві протилежні ринкові сили, які виражають взаємодію виробництва та споживання й зумовлюють підвищення або зниження ціни.

Спад платоспроможного попиту на інноваційну продукцію з боку підприємців і населення зумовлений нерозвиненістю банківського сектору економіки, погіршенням якісних характеристик наукових кадрів і матеріально-технічної бази досліджень1.

Через низький платоспроможний попит зменшується пропозиція закінчених ефекти-вних інновацій на внутрішньому ринку і зростає експорт незакінчених розробок інно-вацій за кордон, де на них існує стійкий попит завдяки їх конкурентоспроможності.

Уникнути диспропорції між попитом і пропозиціями можна лише шляхом формування високоорганізованого ринку інноваційної продукції (з ефективно налагодженою ринковою інфраструктурою), який би відповідав потребам споживача.

На ринку інноваційної продукції також спостерігається конкуренція стосовно попиту і пропозицій, тому питання конкурентоспроможності досить актуальне. Для успішного просування продукту й завоювання довіри клієнтів неодмінною умовою є здійснення активної маркетингової та рекламної діяльності. Маркетинг має стати невід'ємним елементом формування замовлень на наукові дослідження й розробки. Так, при відборі проектів слід проводити детальну економічну експертизу, оцінювати показники ефективності впровадження й ризиків, відпрацювати схеми впровадження одержаних результатів у виробництво, що забезпечить підвищення ринкового споживання інноваційної продукції.

1. Попит та пропозиції на ринку інноваційної продукції

Ефективне функціонування ринку інноваційної продукції можливе за наявності постійного тісного взаємозв'язку між учасниками ринкових відносин, зіставлення попиту та пропозицій на інноваційну продукцію, формування ринкових цін і конкурентного середовища. При цьому ринок інноваційної продукції має врівноважити попит і пропозиції, а також стабілізувати рівень ринкових цін і доходів суб'єктів ринку.

Питання формування пропозицій інноваційної продукції на ринку з метою якнайповнішого задоволення попиту й потреб споживачів недостатньо вивчені. Проведення досліджень у цьому напрямі набуває особливої актуальності.

Для інноваційної діяльності характерна ринкова орієнтація, спрямована на задоволення вимог споживачів, поєднання можливостей виробників із потребами споживачів, виробництво необхідної інноваційної продукції, а головне — корисної споживачам. Тобто ринкова орієнтація (на покупця) спрямована на те, щоб вчасно запропонувати покупцеві те, що йому потрібно. Необхідно знати, що потрібно виробляти, а не реалізовувати те, що вироблено.

Для матеріалізації наукових ідей в комерційно значущу й затребувану ринком інноваційну продукцію першочергово потрібно орієнтуватися на постійно зростаючі потреби суспільства. Потреба — це основний фактор, що впливає на швидкість і масштаб поширення інноваційної продукції, а головною умовою є визнання цієї продукції споживачами. Проте слід враховувати, що стосовно задоволення суспільних потреб інновація характеризується двобічно, оскільки вона має здатність до зменшення традиційних економічних ресурсів, що використовуються для задоволення потреб суспільства, а також спричинити збільшення нових потреб під дією нововведень. У першому випадку інновація виконує економічну функцію й характеризується економічною ефективністю, яка визначається вивільненням додаткових виробничих ресурсів від впровадження даного нововведення, а в другому — соціальну функцію, соціальна ефективність якої визначається розширенням потреб суспільства за рахунок нововведення. Незадоволені потреби в інноваційній продукції визначаються як різниця між номінальною й фактичною кількістю інноваційної продукції з урахуванням її придбання протягом певного періоду.

Ринковий попит активізує наукову діяльність до пошуку принципово нових знань, оволодіння ними, розробки та продажу їх практичних застосувань в інноваційній продукції. Тобто успіх діяльності наукових організацій залежить від уміння створювати таку інноваційну продукцію, яка б користувалася попитом у споживачів, задовольняючи їхні потреби. Для цього в основу діяльності наукових організацій покладено принцип роботи безпосередньо зі споживачами інноваційної продукції, організовуючи пропагандистські заходи й рекламу, виставки та ярмарки. Крім того, передбачається відповідальність наукових працівників за результати такої діяльності.

Отже, для того щоб визначити відповідність інноваційної продукції потребам ринку, встановити ступінь їх задоволення й досягнення накреслених цілей, аналізують ринковий попит на інноваційну продукцію як платоспроможний попит споживчого або виробничого сектору на нову продукцію, новий вид робіт, послуг, нову технологію, нову форму організації або управління, на носії новизни (інформація, патенти, ліцензії, ноу-хау) тощо.

Оцінку попиту здійснюють з огляду на два аспекти — кількісний та якісний. З якісної сторони потрібно з'ясувати: як і чому саме так діє споживач, спонукальні мотиви для придбання, тобто, що його підштовхує на купівлю чи обмежує. З кількісної сторони — який результат цих дій: кількість придбаної продукції споживачем на ринку, місця купівлі, незадоволені потреби.

Зважаючи на вищевикладене, той обсяг інноваційної продукції, який окремий споживач або група споживачів бажають придбати, називається кількістю товару, на який пред'явлений попит. Для правильного розуміння цього терміна слід врахувати таке:

· під кількістю інноваційної продукції, на яку пред'явлений попит, розуміють той обсяг товару, який споживачі бажають купити;

· споживача цікавить не товар, а вигода, яку він отримає від використання даного товару;

· для здійснення покупки споживач повинен володіти необхідною сумою грошей; попит визначається в межах конкретного часового періоду і для певного числа споживачів.

Тобто попит на інноваційну продукцію виникає у споживачів, тому що вони сподіваються отримати задоволення від її використання. Попит також виникає тому, що споживач має на меті використати інноваційну продукцію у процесі виробництва й забезпечити одержання за рахунок цього прибутку. Інакше кажучи, цей товар має бути корисним для споживача. Крім того, попит різних споживачів має неоднакові характеристики, які різняться за формами організації виробництва, бажаннями, потребами, мотиваціями до купівлі. Він визначається інноваційною активністю підприємств, що відбувається шляхом впровадження інноваційної продукції на підприємствах та її оновлення, З цією метою визначають потреби в проектованій та реалізованій інноваційній продукції; з'ясовують попит на інноваційну продукцію, супутні послуги і вплив на них різноманітних чинників; виявляють вплив попиту на результати діяльності; визначають максимальну можливість збуту інноваційної продукції. В результаті встановлюють обсяг реалізованого попиту, оціненого через кількість використаної інноваційної продукції, та кількість організацій, що їх використовує; кількість потенційних покупців; можливості придбання інноваційної продукції; розглядають запропоновану ціну, час і напрями збуту інноваційної продукції.

Наукові організації як основні продуценти інноваційної продукції обов'язково повинні враховувати чинники (детермінанти) попиту, що впливають на його розмір і характер. Вони поділяються на дві категорії — зовнішні та внутрішні.

Внутрішні чинники належать до діяльності об'єкта аналізу: якість інноваційної продукції; рівень її параметрів; ступінь новизни; надійність; умови продажу, забезпечення . гарантійного обслуговування і сервісу; обсяг витрат на виробництво інноваційної продукції; ціна інноваційної продукції; економічна ефективність; швидкість освоєння; реклама; рівень фахової підготовки винахідників, обслуговуючого персоналу; уподобання споживачів (якщо уподобання змінюються на користь конкретного товару, попит на нього зростає); ціна на товари-замінники інноваційної продукції (із підвищенням ціни на них зростає попит на цю продукцію); загальна кількість споживачів даного товару (чим їх більше, тим вище попит); дохід споживачів (чим вище дохід, тим більше вони витрачають коштів на придбання інноваційної продукції, збільшуючи попит).

Головним із перелічених чинників попиту є ціна на інноваційну продукцію. Так, низькі ціни за високої якості й надійності інноваційної продукції стимулюють попит на неї. При цьому рівень цін по-різному впливає на винахідництво і на попит. Висока ціна зводить нанівець сприйняття споживачем товару як вигідного за ціною. Занадто низькі ціни стимулюють попит на інноваційну продукцію, але не стимулюють її винахідництво. Тому потрібно знайти той оптимальний рівень цін, який би стимулював винахідників до пошуку нової інноваційної продукції, а споживачів — до широкого її застосування.

Зовнішні чинники попиту на інноваційну продукцію залежать від інфраструктури — загальноекономічний стан держави; особливості політичної ситуації; стан правового забезпечення інноваційної діяльності; екологічна ситуація; моральне старіння інноваційної продукції в результаті швидкого розвитку науково-технічного прогресу; ефективність і результативність діяльності споживачів інноваційної продукції; невизначеність отриманих результатів, пов'язаних з імовірнісним характером інноваційної продукції.

Попит систематизують за видами, класифікація яких здійснюється за різноманітними ознаками. Так, за формами утворення, з урахуванням стадій життєвого циклу інноваційної продукції, розрізняють такі види попиту:

· потенційний — виникає на стадії розроблення й підготовки інноваційної продукції до виходу на ринок;

· попит, що формується на етапі виходу інноваційної продукції на ринок;

· попит, що розвивається на етапі утвердження інноваційної продукції на ринку;

· попит, що сформувався відповідно до стадії зрілості інноваційної продукції.

Залежно від стану ринку інноваційної продукції розрізняють такий попит:

· негативний — потенційний споживач не полюбляє запропонований товар, намагається уникнути його купівлі. Виробникові інноваційної продукції слід проаналізувати причини такого ставлення покупця до інноваційної продукції;

· відсутність попиту — потенційний споживач не зацікавлений в інноваційній продукції чи не знає про неї. У такому випадку доцільно провести рекламну кампанію;

· прихований — виробник не знає про існуючий попит на інноваційну продукцію, не поспішає задовольнити споживчий попит;

· нерегулярний — визначається коливанням попиту протягом тривалого періоду часу. Інноваційну продукцію слід виводити на ринок у період піку попиту на неї;

· повноцінний — інноваційна продукція повністю задовольняє запити споживачів, досягнута відповідність попиту і пропозицій;

· надмірний — розмір попиту перевищує розмір пропозицій. Доцільно виробляти й виходити на ринок з інноваційною продукцією.

Попитові протистоїть пропозиція інноваційної продукції, тобто у визначенні того, яку продукцію слід виробляти, поряд з голосами споживачів, що утворюють попит, беруть участь витрати виробництва і рішення виробників про пропозицію інноваційної продукції. Тому не менш важливо проаналізувати ситуацію на ринку інноваційної продукції з боку носія пропозиції — продавця.

Пропозиція інноваційної продукції — це результати наукових досліджень у вигляді нової продукції, нових технологій, нових форм організації й управління, об'єктів інтелектуальної власності, які здатні запропонувати наукові організації фундаментального і прикладного спрямування та виробничий сектор для реалізації на ринку інноваційної продукції.

Пропозиція інноваційної продукції має свою структуру. Це результати наукових і науково-технічних робіт; надходження заявок на видачу охоронних документів і використання об'єктів власності й раціоналізаторських пропозицій; продаж і придбання ліцензій на об'єкти інтелектуальної власності.

Пропозиція інновацій формується на стадії створення й освоєння нового продукту (технології) і здійснюється організаційними формами галузі "наука та наукове обслуговування", підприємствами, які випускають нові види продукції, суб'єктами, які зайняті винахідницькою, раціоналізаторською, ліцензійною діяльністю.

Суттєво впливають на обсяг пропозицій інноваційної продукції на ринку такі фактори: забезпеченість наукових організацій кадрами вищої кваліфікації; динаміка наукових кадрів; обсяг і джерела фінансування інноваційної діяльності; винахідницька активність; рівень комп'ютеризації; доступ до інформаційної мережі; надходження й використання об'єктів промислової власності та раціоналізаторських пропозицій; ризик. Проте головним фактором впливу залишається ціна, яка безпосередньо залежить від пропозицій інноваційної продукції.

Специфікою ринку інноваційної продукції є те, що пропозиція є провідним чинником, а попит слідує за нею, тобто пропозиції наукових установ значно переважають споживчий попит. Така ситуація зумовлена відсутністю відповідних організаційних форм на ринку інноваційної продукції, відмовою придбання споживачами інноваційної продукції через необхідність великих обсягів інвестицій, незадоволення якістю інноваційної продукції, небажання змінювати традиційні технології й постачальників сировини.

2. Аналіз ринку інноваційних технологій в Україні: вивчення світового досвіду з метою застосування у вітчизняних умовах

Згідно зі статистикою 40% світового ринку високих технологій сьогодні контролює США, а Росія й Україна — менше 1%. Тим часом у результаті порівняння кадрового потенціалу отримуємо такі показники: у США працює 25% усіх учених та інженерів-розробників світу, у Росії та Україні — близько 15%.

У нашій країні основним джерелом підтримку інноваційної діяльності залишаються власні кошті» підприємств. Друге місце посідають іноземні інвестиції.

Зацікавленість зарубіжних інвесторів у проведенн досліджень зусиллями вчених країн колишнього Радянського Союзу пояснюється декількома причинами. Серед них високий науково-технічний потенціал, потужна виробнича база, порівняно низька вартість робіт і величезна кількість наявних в активі розробників технологій, готових до впровадження, але таких, що не знайшли застосування через відсутність досвіду в просуванні продукції на світовий ринок.

Рис. 1. Витрати компаній на дослідження і розвиток, % від ВВП [1]

Рис. 2. Витрати урядів на дослідження розвиток, % від ВВП [1]

Досвід ЄС у сфері інноваційної політики може стати плідним донором практичних ідей щодо організації відповідної діяльності в Україні та комерціалізації вітчизняних наукових розробок на міжнародному ринку.

В усьому світі фахівці з комерціалізації все активніше залучаються до просування наукових розробок. Цей процес неминучий при заміні державних джерел підтримки приватними. У країнах «сімки» участь держави в інвестуванні технологій неухильно зменшується, оскільки приватний сектор вважає за необхідне перехопити ініціативу. До 70% наукових витрат у розвинутих країнах здійснюється не бюджетним, а приватним сектором. Держава може собі дозволити інвестувати тільки в освіту і фундаментальні дослідження, усе інше бізнес робить сам. У США, де половина всіх інвестицій спрямовується в технології, деякі корпорації вкладають у дослідження суми, розміри яких зіставні з державними: General Motors витрачає $10 млрд. на рік, Ford — 7 млрд., IBM — $4 млрд. Політика країн ЄС є прикладом виваженої державної діяльності в сфері високих технологій, що допускає підтримку досліджень на державному рівні.

Згідно з рис. 1 Швеція, Японія та США випереджають більшість європейських партнерів (окрім Люксембургу) за показником витрат компаній на дослідження і розвиток. Рис. 2 свідчить, що найбільше державне фінансування здійснюється у Фінляндії, Японії та США.

Рис. 3 показує, що у країнах ЄС (за винятком Люксембургу) лідерами з витрат на інновації є Швеція, Данія, Фінляндія, Німеччина, Франція і Нідерланди (у порядку зменшення показника). А лідерами за рівнем інвестицій венчурного капіталу — Великобританія, Швеція, Бельгія, Нідерланди і Фінляндія (рис. 4).

На сьогодні взаємини України і ЄС у сфері високих технологій визначаються як науково-технічною політикою держав у цілому, так і приватними ініціативами високотехнологічних підприємств і організацій, спрямованими на встановлення взаємовигідних контактів для просування власних продуктів і послуг на європейський ринок технологій. Інтереси українських компаній і партнерів щодо здійснення спільних науково-технічних ініціатив лежать у площині як отримання підтримки на державному рівні, так і встановлення прямих партнерських контактів з колегами-дослідниками й інвесторами.

Політика ЄС у науково-технічній галузі, як і в будь-якій іншій, керується одним із базових принципів цієї наднаціональної будови — «принципом додатковості» («subsidiarity principle). Він полягає в тому, що координована діяльність на європейському рівні здійснюється лише тоді, коли відповідні проблеми можуть бути вирішені найефективніше, з найменшими фінансовими і людськими витратами. Ні ЄС в цілому, ні найбільш могутні країни в науково-технологічному відношенні — Німеччину, Францію і Великобританію — не можна окремо порівнювати з такими технологічними гігантами, як США або Японія. Тому для того, щоб вижити в жорсткій конкуренції на світовому ринку, країни Європейського Союзу об'єднують свої зусилля і виробляють загальну стратегію розвитку науки і технологій. Таким чином, науково-технічна політика Би покликана доповнювати та підсилювати ефект здійснюваних на національному рівні політик країн-членів, а також, якоюсь мірою, сприяти розвитку науки і технологій у країнах-сусідах ЄС за деякими найбільш важливими напрямами. Підтримка досліджень не обмежується рамками ЄС і все частіше розглядається в загальноєвропейському контексті. Нині понад 50 науково-дослідних інститутів з 11 країн-не членів ЄС беруть участь у програмах Євросоюзу. Як зазначалося вище, науково-технічна політика ЄС провадиться шляхом спеціальних дослідницьких програм, які об'єднують компанії, зокрема малі і спільні підприємства, а також університети і дослідницькі центри з різних країн у загальні дослідницькі проекти. Пріоритети і теми досліджень визначаються в багаторічних рамкових програмах (РП) і є основою при вирішенні питань фінансування проекту. У межах останньої РП запропоновано спеціальні програми для підтримки слабких регіонів шляхом передачі технологій. Окрім того, у планах ЄС — надання структурної й операційної допомоги науковим дослідженням та інноваційним системам країн-кандидатів і країн-сусідів. Мова йде про заходи у сфері міжнародного співробітництва, коли розвинуті країни, а також держави, які будують ринкову економіку (Росія, Україна та інші), розглядаються як партнери. У найближчих планах ЄС — суттєве збільшення інвестицій у дослідження, у тому числі й за межі Євросоюзу.

Очевидним є той факт, що лише за підтримки приватного сектору можна боротися з негативними тенденціями в науковій сфері. Європа — приваблива для компаній, які мають намір інвестувати в R&D (Research and Development). Одним із напрямів інвестицій R&D є ринок технологій країн-сусідів ЄС. Одночасно з цим в Україні, у зв'язку з проголошеним курсом на інтеграцію в європейські та міжнародні структури, зусилля дослідників усе частіше спрямовуються на пошук альтернативних джерел фінансування — як міжнародних, так і внутрішніх.

Оскільки пріоритети розвитку української та міжнародної науки в цілому збігаються, то немає причин, чому б ця вітчизняна сфера не змогла інтегруватися в міжнародне наукове співтовариство. Нині чинні пріоритети України і ЄС щодо прикладних досліджень значною мірою схожі. Це дає чудові можливості для розвитку взаємовигідної співпраці, для якої слід створити найбільш ефективні організаційно-фінансові форми. Також варто звернути увагу на виникнення таких нових пріоритетів ЄС, як аеронавтика і космос. Ці дві галузі є унікальною можливістю для виходу українських аерокосмічних компаній на новий рівень міжнародної співпраці. У підприємств аерокосмічної галузі України є значна кількість космічних технологій, які потенційно можуть дати великий економічний ефект від впровадження в некосмічні галузі як в Україні, так і за кордоном. Тому для таких організація найбільш природною є роль донора технологій, які за умови фінансування можуть бути адаптовані до некосмічної сфери застосування. Отже, можна зробити висновок про існування реальних можливостей для виходу України на європейський ринок високих технологій. Основною необхідною умовою цього є не тільки фінансування самих досліджень, а й інвестування процесу пошуку можливості проведення досліджень та їх подальшої комерціалізації.

Враховуючи реалії жорсткої конкуренції сучасних ринків, більшість українських компаній high-tech не в змозі самостійно вийти на міжнародний ринок як з організаційних, так і фінансових причин, і вони вимушені залишатися в межах свого регіону. Для малих підприємств — як в Європі, так і в Україні — поширення бізнесу за національні межі є непростою справою. Вирішити цю проблему можна тільки за рахунок організаційної і фінансової підтримки таких підприємств. Цим шляхом уже пішли в Європі: тут значну допомогу дослідники можуть отримувати через мережу інноваційних релейних центрів (Innovation Relay Centres). Лише за останні 5 років інноваційні релейні центри (ІРЦ) побудували унікальну мережу для трансферу технологій, яка включає діапазон країн від Ісландії до Ізраїлю і від Естонії до Португалії. На сьогодні є 68 подібних центрів в 30 країнах, і вони пропонують свої спеціалізовані бізнес-послуги для підтримки інновацій і транскордонного трансферу нових технологій. У цілому, за період з 1995 по 2005 рік, мережа ІРЦ, яка отримує фінансову підтримку від Європейської Комісії в рамках програми «Інновації і малі підприємства» (а остання, у свою чергу, входить у програми ЄС у сфері досліджень і розвитку) і налічує майже 250 партнерських організацій, надала допомогу 65 тисячам компаній з питань трансферу і комерціалізації технологій. Суміжним з ІРЦ інструментом комерціалізації технологій є технологічні інкубатори. Найстаріші інкубатори у всьому світі існують як ріелтерські фірми, що при цьому досягають значного успіху. Більш «просунуті» форми інкубаторів представлені агрегатами ріелтерського бізнесу і консалтингу. Верхівку цієї піраміди очолюють найпотужніші холдинги-технополіси, які об'єднують венчурні й інвестиційні фонди, інкубатори і ріелтерські фірми і мають колосальні обороти. Основна ідея інкубаторів полягає в тому, щоб допомогти створенню нових прибуткових підприємств, заснованих на високих технологіях. Вони надають повномасштабну систему допомоги фірмам (start-ups — новим, і spin-offs — створеним з тих, що існують), включаючи стартовий капітал, в обмін на відсоток від майбутнього капіталу, офісні та лабораторні приміщення з відповідними атрибутами, консалтингові послуги і поради в галузі менеджменту. У країнах ЄС кожне євро, вкладене в технологічні інкубатори, уже через 2-3 роки дає віддачу в 5 євро податкових відрахувань. Значною також є допомога при створенні транснаціональних консорціумів, здатних боротися за гранти РП.

Станом на 2006 рік в Україні окреслилися тенденції переорієнтації фінансових ресурсів на реальний сектор економіки. Уже створено передумови для того, щоб український торговий, банківський, страховий капітали і капітал пенсійних фондів стали основним джерелом інвестицій в інноваційні проекти. В основному інноваційна діяльність ведеться в таких галузях промисловості, як аерокосмічна, нафтопереробна, медична, чорна металургія, машинобудування. При цьому навіть там абсолютно нова, уперше освоєна в Україні продукція, становить лише 4% серед усіх інновацій. Упродовж останніх років робляться численні спроби надати інноваційній діяльності в Україні статус одного з пріоритетів державної політики. За роки незалежності в Україні було прийнято близько двохсот державних програм за різними напрямами розвитку. Втілення більшості з них держава не розпочинала. Тим часом у світі вже накопичено чималий досвід. В Австрії, наприклад, людина, що зробила винаходи в сфері екології та енергетики, звільняється від усіх податків; у Німеччині є зразковий покажчик заохочень винахідника; у США на цю мету виділяється 15% фонду заробітної плати; у Японії винахідники мають на особистих рахунках мільйони доларів.

Незважаючи на роки бездіяльності в інноваційній сфері, зарубіжні фахівці небезпідставно стверджують, що обсяг наявних в Україні науково-технічних розробок, як і раніше, великий і продовжує зростати. а їх рівень достатньо високий. Це дає підставу говорити про український ринок донорів технологій як про реально існуючий сегмент економіки. Проте ринок не чекає, поки хтось створить перспективні програми, він розвивається самостійно. Починають виникати комерційні проекти, які ставлять за мету досягнення провідних позицій на інноваційному ринку. Проблема в тому, що подібна діяльність не приносить миттєвої віддачі, а вимагає, відповідно до світового досвіду, від 3 до 7 років на свій розвиток.

Унаслідок відсутності необхідного і достатнього фінансування в Україні досі немає жодної регіональної компанії, що повномасштабно освоює пласт українських технологій. Проте в Україні працюють декілька філій різних західних організацій, що займаються підтримкою науково-дослідної діяльності. Найбільш відомі в українських наукових колах Науково-технологічний центр в Україні — НТЦУ (БТСІІ) і Фонд цивільних досліджень і розвитку (БВйР), що в переважній більшості представляють інтереси США. Фінансування цими організаціями науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок здійснюється шляхом надання грантів учасникам проектів і придбання устаткування на суму, не більшу за 20-25% від загальної вартості проекту. Відбір проектів для фінансування проводиться за критеріями, в яких часто політичні аспекти переважають над техніко-економічними. Загальна сума профінансованих проектів за кілька років діяльності фондів не перевищує декількох десятків мільйонів доларів. Реальної підтримки прикладним науковим дослідженням в Україні така форма інвестицій не надає. Показовими є результати останнього року діяльності Науково-технологічного центру в Україні:

• подано на розгляд 411 проектів;

• профінансовано 80 проектів;

• сума фінансування становить 11310 тис. дол. США.

Кошти на фінансування проектів були надані державами-учасниками програми в таких обсягах: США — 8340 тис.дол., ЄС — 2740 тис.дол., Канада — 230 тис.дол. Пріоритетні напрями фінансування проектів НТЦУ за 1995-2005 роки розподілилися за певними технологічними галузями (див. рис. 5).

Така статистика свідчить, по-перше, про наявність перспективних технологій в Україні, а по-друге, про необхідність їх просування на світовий ринок, оскільки значна кількість непрофінансованих проектів пояснюється найчастіше не недоліками самих розробок, а відсутністю досвіду їх комерціалізації.

Одним із найбільш розвинутих є ракетно-космічний напрям, представлений на світовому ринку такими організаціями, як Державне конструкторське бюро «Південне» і ПО «Південний машинобудівний завод». Організації аерокосмічної галузі володіють декількома тисячами інноваційних технологій, що знаходяться на різних стадіях розробки і вимагають додаткового фінансування для виходу на ринок. Більшість із них цікаві для зарубіжних замовників, і компанії висловлюють готовність співпрацювати з колективами розробників цих технологій. Проте українські науково-дослідні і конструкторські організації не мають необхідного досвіду і коштів для здійснення перших кроків до ринку, які, як правило, необхідно пройти самостійно. Десятиліття роботи в умовах планової економіки наклали свій відбиток на організацію робіт і, крім того, відсутність особистої зацікавленості дослідників у комерціалізації інновацій призводить або до втрати замовників, або до передачі результатів досліджень посередникам за символічні гранти, що не зіставні з реальною вартістю технологій.

З огляду на те, що головними завданнями стратегії інноваційної політики України є забезпечення збалансованої взаємодії наукового, технічного, виробничого та підприємницького потенціалів, розробка та впровадження механізму активізації інноваційної діяльності суб'єктів підприємництва, поширення інновацій в усіх сферах національної економіки, національна стратегія, орієнтована на формування інноваційної моделі розвитку, повинна поєднувати:

безпосередні заходи національного та регіонального рівнів, здійснювані за прямого бюджетного фінансування, які сприятимуть поліпшенню якісних характеристик вітчизняного науково-технологічного потенціалу, інтенсифікації опановування науковими знаннями та новими технологіями, всебічному розвиткові людського капіталу;

здійснення суб'єктами національної економіки інноваційної діяльності та інвестицій інноваційного спрямування в конкурентному середовищі, збільшення пропозиції інноваційних продуктів, технологій та знань.

Наголошуючи на збалансованій взаємодії всіх суб'єктів господарювання, варто було б наголосити ще й на консолідації для забезпечення цієї взаємодії зусиль виконавчих державних інституцій з метою становлення системи нормативно-правового, організаційного, інформаційно-аналітичного та фінансового забезпечення інноваційних процесів в Україні. А забезпечення виконання даної місії закріпити за такою структурою Кабінету Міністрів як Державне агентство України з інвестицій та інновацій, виходячи з його основних завдань згідно Положення про Держінвестицій, а саме:

— формування державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

– забезпечення реалізації державної політики у сфері інвестицій та інноваційної діяльності;

– створення національної інноваційної системи для забезпечення проведення ефективної державної інноваційної політики;

– координація роботи центральних органів виконавчої влади у сфері інноваційної діяльності.

Таким чином, на сьогодні в активі ракетобудівників є ряд технологій і розробок, що цікаві для багатьох галузей промисловості в усьому світі. Відсутність аналогічних розробок у більшості країн пояснюється астрономічними сумами вкладень у ВПК за часів «холодної» війни, що недосяжно для досліджень, які проводяться в мирних цілях.

До кінця 80-х років XX сторіччя було створено технології і вироби на їх основі, що мають унікальні характеристики за багатьма параметрами. Перший план зайняли такі показники, як економічність, рівень автоматизації, діапазон застосування, екологічність та інші. Принципи досягнення поставленої мети будь-якими засобами змінилися раціональнішими підходами, що враховували безліч технічних, економічних, політичних, екологічних і соціальних чинників.

Стан сучасного суспільства диктує нові умови участі в конкурентній боротьбі на високотехнологічних ринках. З'явилися нові форми відносин між розробником і споживачем наукоємної продукції. Інвестування в інноваційні технології стало набагато вигіднішим, оскільки скоротився період від початку дослідження до втілення в прототип, що функціонує.

Ретельний аналіз інноваційної діяльності в Європі показав, що ЄС має великий фінансовий потенціал для здійснення інновацій, а серед перспективних напрямів його розвитку — орієнтація на наукові кола пострадянського простору як значного ресурсу наукових розробок у провідних галузях науки та техніки. Вивчення багаторічного досвіду розвинутих країн світу в сфері комерціалізації наукових винаходів стане міцним фундаментом розробки та впровадження власної інноваційної політики в Україні, яка, попри суттєві позитивні зрушення, досі знаходиться в «колисковій» стадії розвитку і потребує більшої уваги з боку уряду країни.

Висновки

Аналіз інноваційного розвитку дав змогу побачити не лише проблемні сторони, а й відслідкувати позитивні тенденції, що зводяться до:

створення сприятливих ринкових умов для впровадження інновацій у виробничу діяльність та побут населення;

поступового зростання бюджетного фінансування потреб науково-технічного розвитку;

формування потенційних передумов зростання попиту на інноваційну продукцію у вітчизняній економіці;

зростання споживчого попиту суб'єктів національної економіки на інноваційні продукти, технології, знання;

зростання завдяки постійному збільшенню доходів населення споживчого попиту, що супроводжується приростом попиту на складну наукомістку продукцію;

посилення конкурентного тиску на внутрішньому і зовнішньому ринках, що поступово підштовхує підприємства до розуміння важливості інноваційної переорієнтації виробництва;

активізації участі українських виробників у конкуренції на зовнішніх ринках, які висувають додаткові жорсткі вимоги до їхньої інноваційної адекватності;

збільшенню частки іноземних замовлень українським науковцям на виконання досліджень, в тому числі з боку США та країн Євросоюзу, що є свідченням збереження ще не до кінця втраченого потенціалу фундаментальної науки;

підсилення ролі регіональних органів управління в забезпеченні науково-технічної діяльності.

Якщо проаналізувати перелік позитивних тенденцій, то вони з'явилися не завдяки виваженій державній політиці по підтримці і розвитку інноваційних процесів, а завдяки саморегулюючим ринковим механізмам. Держава у даному процесі не займає провідних позицій. Саме відсутність тісної ефективної кооперації державних органів з наукою, бізнес-освітою та ринковими структурами не лише не дозволяє розв'язувати існуючі проблеми, а й сприяє породженню нових проблем, що ще більше ускладнює ситуацію з забезпеченням розвитку інноваційних процесів в Україні.

Список використаної літератури

1. Адамчук В. В. Ринкові механізми та інструментарії комерціалізації інновацій // Вісник аграрної науки. — 2007. — № 2 . — С. 69-74

2. Білозір Л.В. Попит та пропозиції на ринку інноваційної продукції // Економіка АПК. — 2005. — № 9.- С.125-129

3. Гаман М. Розвиток ринкових інноваційних інститутів // Вісник Національної академії державного управління при Президентові України. — 2004. — № 3. — С. 339-345

4. Ганущак-Єфіменко Л.М. Конкурентні переваги кластерооб'єднаних підприємств на ринку // Актуальні проблеми економіки. — 2010. — № 3. — С. 143-147

5. Голощапова О. Ринок інноваційних технологій в Україні: вивчення світового досвіду з метою його застосування у вітчизняних умовах // Економіст. — 2007. — № 2. — С. 32-36

6. Доповідь Голови Держінвестицій на парламентських слуханнях 20.06.07 на тему «Становлення та розвиток національної інноваційної системи України як передумова побудови конкурентоспроможної економіки держави».

7. Лайко П. А. Інноваційні процеси в аграрному секторі економіки // Економіка АПК. — 2009. — № 9.- С.26-30

8. Марчук Л.П. Формування інноваційних можливостей аграрного виробництва // Економіка АПК. — 2009. — № 12. — С. 58-63

9. Проблеми та пріоритети формування інноваційної моделі розвитку економіки України. Жаліло Я. А., Архієреєв С. І., Базилюк Я. Б. та ін. — К.:, 2006.

10. Проект Концепції розвитку національної інноваційної системи та план заходів на 2007-2008 роки щодо її реалізації, 2007р.

11. Радіонова І.Ф. Макроекономіка: теорія та політика: Підручник. – К.: Таксон, 2004. – 348 с.

12. Савченко А.Г. Макроекономіка: Підручник. – К.: КНЕУ, 2005. – с.43-53.

13. Солдатенко В.В. Інвестиційно-інноваційна модель розбудови економіки України // Будівництво України. — 2007. — № 6. — С. 22-26

14. Стадник М. Я. Методика визначення потенціалу міжнародної діяльності підприємства на ринках високотехнологічної та інноваційної діяльності // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 1. — С. 126 — 131

15. Федулова Л. І. Стан та проблеми України в контексті розвитку ринків високотехнологічних товарів та послуг // Наука та інновації. — 2009. — № 3. — С. 40-48

16. Штаудт Е. Інноваційні бар'єри на шляху від планової до ринкової економіки — управління нестандартними процесами // Банківська справа. — 2001. — № 2. — С. 26-30