Вступ

Актуальність теми. Аналізуючи варіативність і трансформацію такого специфічного виду журналістської творчості, як інтерв’ю, необхідно зазначити, що існує чисельна кількість визначень інтерв’ю і як жанру, і як методу збирання інформації. Західні фахівці, приміром, вважають, що інтерв’ю — це оптимальний засіб інформування читачів. Оригінально і лапідарно дефініює жанр інтерв’ю німецький дослідник 3. Вайшенберг: «За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання певних осіб щодо тих чи інших тем, а також інформація про самих осіб» [1, с. 64].

Жанру інтерв’ю певною мірою приділяли увагу науковці та журналісти-практики, зокрема Є. Блажнов, І. Герман, А. Гребеніна, А. Гречихін, С. Гуревич, Я. Засурський, В. Здоровега, В. Качкан, М. Кім, М. Климов, М. Колесов, К. Ковалевський, Л. Лазарев, О. Михайлюта, В. Пельт, М. Скуленко, В. Татаринов, О. Тертичний, М. Тузова, В. Ученова, Т. Хітрова, Д. Чубата, М. Шкондін та інші.

Традиційно прискіпливо і варіативно пише О. Чекмишев: «Інтерв’ю — це інформаційний жанр, який покликаний передати позицію, погляд, ставлення, оцінку, коментар ключової особи з приводу події, ситуації, проблеми. Обсяг та хронометраж інтерв’ ю, як правило, визначаються форматом періодичного друкованого видання» [16, с. 112]. Важливо, що на додаток до цього визначення автор дефініції уточнює оригінальний термін «ключова особа», вважаючи, що це той індивід, який найбільш компетентний у події чи факті, що трапилися [16, с. 112].

Специфіка інтерв’ю як жанру полягає в тому, що факт, подія, явище, їх суспільно-політичне значення розкриваються через повідомлення, думку компетентного співбесідника, який володіє інформацією. Отримання її від очевидця через пряму мову створює відчуття достовірності [3, с. 46].

Зауважимо, що дотичних визначень існує багато і всі вони висвітлюють необхідні якості й функціональні властивості інтерв’ю, хоч жодна з дефініцій не претендує на істину в останній інстанції.

Інтерв’ю в сучасній українській пресовій журналістиці, попри певні трансформації інваріантності жанру, усе ж має традиційно усталений характер діалогу. Це — оптимальний метод отримання інформації, оперативний, хоч і певною мірою суб’єктивний, оскільки кожен індивід із його судженнями, усталеним світоглядом є суб’єктивним уже за людською природою.

Тому мета нашої роботи – дослідити технологію підготовки інтерв’ю.

Виходячи з мети, ми поставили перед собою наступні завдання:

— розглянути особливості інтерв’ю та його специфіка ;

— охарактеризувати інтерв’ю як спосіб збирання інформації;

— дослідити структуру та техніку підготовки інтерв’ю.

Розділ 1. Особливості інтерв’ю та його специфіка

Відомий німецький учений-журналіст З. Вайшенберг зазначае, що «інтерв’ю — це справа довіри. Особа, у якої беруть інтерв’ю, має бути впевнена, що її висловлюваннями не будуть маніпулювати. При цьому видаеться, що національні газети, телевізійні канали, які найсильніше впливають на громадську думку, більше схильні до такого маніпулювання, ніж, наприклад, регіональні газети або інформаційні агентства, які за допомогою інтерв’ю проводять, як правило, відкрите дослідження тієї чи іншої проблеми» [1, с. 66]. З таким відкритим дослідженням проблем, зі зразками відвертих і щирих інтерв’ю зустрічаємося при вивченні жанрової парадигми преси Запорізького регіону.

Як свідчать дослідження, популярність інтерв’ю в пресі до кінця ХХ ст. поступово зростає, індекс частотності цього жанру в різних його модифікаціях на шпальтах газет становить 2-3 публікації на окремий номер.

Метод інтерв’ю, як відомо, належить до емпіричних методів, можливо, через це жанр інтерв’ю часто відносять до інформаційних жанрів, що базуються саме на інформації, отриманій у результаті застосування емпіричних методів дослідження. Це певним чином визначає діалогічність публікації, її форму («питання-відповідь»).

Публікації типу «питання-відповідь» створюються поєднанням запитання читачеві з відповіддю на нього або самого журналіста, або якоїсь компетентної особи. Таким чином, під одним заголовком об’єднані кілька різних текстів і, як правило, різних авторів. Серед інформаційних жанрів сучасної періодичної преси публікацій «питання-відповідь» — це своєрідні «сіамські близнята», бо головною рисою подібних публікацій є нерозривна єдність запитання і відповіді.

Один без одного вони на газетній шпальті зазвичай є жалюгідним явищем, а виступаючи разом, створюють певну інформаційну єдність, що підкреслює вартість запитання та відповіді. Причому така відповідь цілком можлива й у вигляді самостійної замітки, але зацікавленість нею читачів у такому випадку могла б бути значно нижчою. Незважаючи на свою стислість, публікації «питання-відповідь» сфокусовані на тих проблемах, що найбільше хвилюють активних представників читацької аудиторії, які звертаються до редакції, щоб отримати необхідну актуальну для них та багатьох схожих з ними читачів інформації.

Спостереження дають змогу припустити, що нерідко інформація-відповідь, яку треба опублікувати, вимагала появи «організованого» листа читача чи позаштатного кореспондента, а інколи — спеціально вигаданого журналістом запитання, яке нібито надійшло до редакції.

Якщо перед інтерв’юером стоїть завдання: повідомлення (без будь-яких коментарів) аудиторії відомостей, отриманих від особи, у якої взято інтерв’ю, якщо акцент робиться на запитаннях «Що?», «Де?», «Коли?», то з-під пера журналіста виходить інформаційне інтерв’ю; у тому випадку, коли в розмові виникають запитання «Що це значить?», «З якої причини?», «Чому?», «Яким чином?», «З якою метою?», маємо справу з інтерв’ю аналітичним. Але незалежно від кількості запитань і відповідей на них, перед інформаційним інтерв’ю стоїть чітка мета — лише інформувати читача про предмет авторського інтересу, а не вдаватися до аналітики [11, c. 75-76].

Роль автора аналітичного інтерв’ю полягає, насамперед, у тому, що своїми запитаннями він спрямовує аналіз, який зазвичай здійснюється інтерв’юєром. Із цією метою питання формулюються таким чином, що вони вимагали висвітлення вузлових моментів якоїсь події, явища, процесу, ситуації; виявляються причинно-наслідкові зв’язки, виносяться певні оцінки, формулюються прогнози подальшого розвитку події, наводяться необхідні аргументи на користь висвітленої думки.

Таким чином, внаслідок насичення змісту тексту інтерв’ю елементами аналізу дійсності він стає аналітичною публікацією, адже автор на свої запитання отримує не короткі однозначні відповіді (що привело б його до створення інформаційного інтерв’ю), а глибокий, розгорнутий коментар.

Результати дослідження дають підстави стверджувати, що індекс частотності цього різновиду інтерв’ю на шпальтах преси на поч. ХХІ ст. досить високий.

Набагато нижчим індексом частотності позначене бліц-опитування, яке при всій схожості з інтерв’ю має власні характеристики: у ході опитування журналіст намагається отримати відповіді на одні й ті самі запитання від багатьох людей; метою опитування є знайомство аудиторії з існуванням певних думок, суджень, уподобань.

Такі публікації відрізнялися від розгорнутих опитувань, що спрямовані на більш глибоке дослідження предмета і за своїми характеристиками тяжіли до аналітичних жанрів.

Зазвичай інтерв’ю в газеті оформлялося у вигляді діалогу, але поширені також інтерв’ю-монолог, інтерв’ю-замальовка, доброзичливе інтерв’ю, колективне інтерв’ю, інтерв’ю на замовлення, інтерв’ю зі свідком події.

У наш час, коли думки людей відіграють у медіа надзвичайно важливу роль, інтерв’ю стає чи не найбільш вживаним засобом журналістики, чи не найпоширенішим газетним жанром. За допомогою інтерв’ю фіксуються висловлювання окремих осіб щодо певних проблем і тем, а також інформація про них самих.

Слід констатувати, що інтерв’ю, як і вся жанрова палітра преси початку ХХІ ст., залишається поза увагою науковців [18, c. 240-241].

Розділ 2. Інтерв’ю як спосіб збирання інформації

Перед журналістикою стоїть важливе завдання — повідомити аудиторії щось нове, те чого вона не знає, не розуміє. І саме інтерв’ю, прямо і безпосередньо виконує цю функцію. Працівник ЗМІ, крім оперативного інформування про події, повинен повсякчас шукати і спонукати розкритися тих людей, які знають більше, ніж решта. З певною метафоричністю можна зазначити, що праця журналіста — це вічне інтерв’ю, а сам журналіст має бути гарним комунікатором. Уся його діяльність складається з розмов з людьми й описування почутого. Причому до проблем творчості й майстерності журналіста належать не лише безпосереднє створення тексту, а й (передусім) мистецтво збирати матеріал для нього.

Саме слово «інтерв’ю» в науці й журналістській практиці прийнято вживати у двох значеннях: як метод збирання інформації у журналістиці, соціології, психології і як жанр журналістики.

Інтерв’ю — це журналістська ініціатива, яка передбачає розпитування відомої чи анонімної особи, аби виявити інформацію, пояснення, позицію, які мають сенс тільки в тому разі, коли їх повідомила саме ця людина, щоб передати потім зібрану інформацію чітко визначеній аудиторії у формі запитань-відповідей.

Інтерв’ю вирізняють чотири ключові слова: більше, визнання, довіра, обережність.

Більше. Йдеться про те, щоб отримати від об’єкта інтерв’ю більше інформації, ніж її має читач. Ніколи не треба забувати про те, що інтерв’ю має повідомляти новину.

Визнання. Журналіст надає слово. Він допомагає своїм співрозмовникам бути соціально або професійно визнаним. Завжди необхідно ставити собі запитання, чи не надаєте ви слово тому, хто його й так «має» (тобто досить часто висловлює думки з цього приводу). Треба давати також можливість висловлюватися анонімам, так званим «простим людям» — вони завжди мають інше бачення предмета розмови.

Людина, яка дає інтерв’ю, має бути визнаною журналістом, оскільки він своєю пропозицією щодо інтерв’ю дає цій особі зрозуміти, що її думка варта оприлюднення. З поваги до інтерв’юйованого треба намагатися передати його слова абсолютно точно.

Сам журналіст повинен домогтися визнання, як гідний розуміння теми співрозмовника. Тобто як професіонал у царині інформації. Йому не слід культивувати в собі комплекси: не можна бути фахівцем у всьому, що існує. Та не треба забувати якомога ретельніше підготуватися до інтерв’ю та дуже уважно слухати свого співрозмовника. Жоден фахівець не вимагає від журналіста такої ж суми знань, яку має об’єкт інтерв’ю, але кожен сподівається на серйозність працівника ЗМІ та його зацікавленість предметом розмови.

Довіра. Інтерв’ю можна прийняти до контракту довіри. Особа погоджується, щоб її слова були опубліковані. Журналіст морально зобов’язується правильно передати сенс розмови. Саму суть, а не просто букву.

Обережність. Працівник ЗМІ, юридично відповідальний за передані слова (так само, як і керівник видання), є господарем інтерв’ю, — від початку і до кінця. Він не лише вирішує, у кого саме брати інтерв’ю, на яку тему, яким буде подання матеріалу, що саме надрукувати з усього сказаного, а також яку остаточну форму матиме публікація. Користуватися цією свободою потрібно обережно й розумно [9, c. 218-219].

До інтерв’ю як способу збирання інформації слід добре підготуватися. Визначити тему і усвідомити мету розмови насамперед. Такого типу підготовка дає змогу інтерв’юеру уникнути найбільш поширених помилок. Тож інтерв’ю не є:

—      задокументованою розмовою — воно потребує розмежування між провідною темою та особою, через яку тему розкрито в матеріалі;

—      заявою — журналіст повинен мати активну позицію, а не лише тримати мікрофон; не треба ні реверансів, ані хамства;

—      підстроєним свідченням — об’єкт інтерв’ю так само присутній і цілком свідомий того, що заявляє публічно;

—      лестощами — треба уникати нещирих компліментів, що вплине на авторитет журналіста;

—      повчанням — це діалог, під час якого відбувається певна подія; він живий і мінливий, тому треба уникати менторського тону;

—      салонною розмовою — це робота на читача; це сцена з трьома дійовими особами;

—      узагальненням — відбувається жива розмова, а не синтез інформації;

—      двобоєм із опонентом — зайва агресивність тут ні до чого. Основне завдання працівника ЗМІ — розговорити співрозмовника, дати йому можливість викласти свою позицію [1, 12].

Інтерв’ю як самостійний журналістський жанр.

Інтерв’ю (від англ. — буквально зустріч, бесіда) — жанр журналістики, розмова журналіста з відомою або просто обізнаною з якоюсь справою людиною, переважно на значущу тему, призначена для оприлюднення у мас-медіа [2, 169].

У літературі прийнято розрізняти інтерв’ю-монолог, інтерв’ю-звіт, інтерв’ю-діалог, інтерв’ю-анкету, інтерв’ю-полілог (круглий стіл), інтерв’ю-зарисовку, прес-конференцію. Таку класифікацію можна вважати суперечливою і невдалою. Це пояснюється визначенням суті творів цього жанру. Якщо вважати інтерв’ю-монолог відповіддю об’єкта інтерв’ю на одне запитання, то інтерв’ю-діалог — розмовою журналіста з особою. А саме інтерв’ю являє собою комунікативно-вербальний процес.

Тому доцільніше розділяти інтерв’ю на різновиди за тим завданням, яке вони виконують за призначенням. Усю сукупність творів цього жанру можна поділити на три групи: 1) оперативно-інформаційні; 2) цікаво-розважальні; 3) пізнавально-аналітичні.

Головними в оперативно-інформаційному інтерв’ю будуть оперативність і точність, у матеріалах другої групи — незвичність, інтригуюче-розважальний характер, третьої — оригінальність, глибина й значущість суджень. Але в цьому поділі теж не можна визначити чітку межу. Глибинно-пошукові за змістом розмови також можуть бути інтригуюче-цікавими. Тобто обидва поділи інтерв’ю на різновиди є умовними і відносними. Бо й сам жанр інтерв’ю, який зараховують до інформаційних жанрів журналістики, наближається до сфери аналітики, навіть художньо-публіцистичного мислення [3, 170].

Популярність і перспективність інтерв’ю зумовлені такими основними причинами, як авторитетність, змістовність та свіжість інформації з «перших рук»; діалогічність самої форми спілкування двох чи більше осіб, яка є основою європейських культур; вільна будова та композиційна розкутість матеріалів цього жанру [14, c. 30-31].

Розділ 3. Структура та техніка підготовки інтерв’ю

Сучасне інтерв’ю не зводиться лише до стандартної форми: «запитання-відповідь». Це є запорукою вдалого, живого та читабельного матеріалу. Будь-який текст, а тим більше журналістський, — це «слово для справи» (вислів В. Різуна). Специфіка подання інформації і творення тексту в інтерв’ю — мінімум два учасники. Інтерв’ю — це трибуна для двох. Головним інформатором у процесі спілкування є респондент, але головним стратегом, від якого залежить якість, повнота й рівень інформативності матеріалу, є інтерв’юер.

Основна початкова стратегія — репрезентація інтерв’ю, привернення уваги читача. Передусім, інформативно-пошукову функцію виконують постійні рубрики: «Діалоги»; «Діалоги про вічне»; «Зустрічі»; «Інтерв’ю»; «Актуальне інтерв’ю».

Головним структурним елементом, що провокує зацікавлення до інтерв’ю є неординарний заголовок (не менш важливим компонентом матеріалу є також світлина). Практика номінації респондента в заголовку — одна з продуктивних сучасних форм самого заголовка в газетних матеріалах. Вона має кілька типових виявів. Наприклад, декларування власної позиції, філософської думки, поради, афористичного вислову тощо.

Стратегічно важливим компонентом усього тексту інтерв’ю є зачин. Він може мати характер підзаголовків, текстових врізок, авторського вступу (передмови). У деяких виданнях жанр інтерв’ю має стале оформлення. Наприклад, у «Львівській газеті» воно має такий вигляд: інформація, яка презентує особу: особисті дані (ПІП), її посада, вислів-цитата, врізка, вступ, власне бесіда. Стратегії зацікавлення читача служать і винесені поза текст, виділені іншим шрифтом окремі інтригуючі вислови респондента.

Великі за обсягом інтерв’ю для легшого сприйняття розподіляють на кілька частин, даючи їм підзаголовки. Окремими блоками можуть подаватись інформаційні довідки (автобіографічні, творчі, фахові, статистичні), залежно від теми інтерв’ю і передусім — особи респондента. Тактичним приводом можна вважати однакові запитання, які в кожному інтерв’ю ставлять до іншого респондента. Творчі особистості відповідають по-різному, і саме зіставлення їхніх думок викликає інтерес у читача. Наприклад, певний час в інтерв’ю з письменниками у «ШКу» ставилися запитання: «На яке запитання має відповідь…?», «На яке запитання не має відповіді…?». Однаковими наостанок було запитання: «Ваше бачення майбутнього?», «Прогноз на futurum?», «Ваше бачення перспектив?» тощо.

Ключові теми інтерв’ю, мотивація наміру, комунікативна мета, характер самого інтерв’ю, всебічне ознайомлення з творчою людиною, її діяльністю, виявлення особистого ставлення до чогось чи партійної позиції, реакція на подію, пояснення причини, бачення майбутнього, виявлення концепції діяльності — усе це автор інтерв’ю намагається вмістити в самому тексті. Ось можливі підсумкові конструкції таких вступів: «Про це і не тільки — в інтерв’ю…»; «…люб’язно погодився прокоментувати своє бачення проблеми…»; «…про тенденції в перекладі, концепцію вишколу перекладачів розповіла…»; «про навчання, сьогоднішню виставку та співпрацю наша розмова з…»; «про це ми поговоримо з філософом і письменницею…».

Важливими параметрами інтерв’ю як комунікативної одиниці є мета спілкування, учасники спілкування і тема спілкування. Мета спілкування може бути сформульована вже в зачині до інтерв’ю. Стратегії й тактики мовленнєвої поведінки інтерв’юера залежать від характеру особи респондента (статусу, посади, соціальних характеристик, особистісних якостей тощо), від теми спілкування, що, так чи інакше, уособлює цей респондент. Усі згадані критерії взаємозв’язані між собою [18, c. 241].

Основна вимога до журналіста, який бере інтерв’ю, — високий рівень готовності до нього, що передбачає знання достатньої інформації про особу, подію, окреслення ключових елементів бесіди, чітке визначення теми та адресата. Це сприяє вдалому добору запитань, веденню розмови в правильному річищі, ефективності структури, вибору досконалих тактичних ходів. Деколи бесіда відбувається між двома особами одного фаху (письменниками, лікаря-ми, спортсменами), однак один із них виконує роль журналіста. Основне завдання інтерв’юера: максимально сприяти самовираженню респондента-особистості;   максимально  стимулювати розмірковування респондента-експерта (знавця, ключової фігури, зацікавленої особи, учасника тощо); максимально залучити читача до ситуації-обговорення, «створити ефект присутності читача при бесіді». Цьому підпорядковані такі стратегії: стратегія подання формування уявлення про особистість; стратегія виявлення позиції (ставлення, компетенції, оцінки тощо); стратегія включення читача в бесіду. У зв’язку з цим автор-інтерв’юер так моделює свою мовленнєву поведінку, щоб певною мірою передбачити мовленнєву поведінку респондента, тобто передбачити характер інформації, обсяг інформації, емоційно-оцінну напругу, обумовити наступні ходи та ін. Важливим є й формат інтерв’ю, широко- чи вузькотематичний аспект обговорення, стиль матеріалу.

Будь-який тип інтерв’ю розкриває респондента як особистість (політика, економіста, адміністратора, митця, спортсмена) через його ставлення до подій, явищ, інших людей. Інтерв’ю можна оцінити і з емоційно-психологічного боку: позитивна чи негативна в ньому інформація, дружній чи конфротаційний характер має розмова, чи впевнений у собі співрозмовник, наскільки відкрита й чесна його позиція. Але якщо формування уявлення про особистість є основною стратегією цього інтерв’ю, то запитання до респондента повинні максимально сприяти виявленню такої інформації. Ця інформація може бути втілена у відповідях на прямі запитання, що стосуються діяльності, біографії, сімейного стану, особистих якостей, інтересів, та у відповідях на запитання, які прямо не стосуються респондента, але є достатніми аргументами для того, щоб читачі сформували свою думку про нього.

Стратегія стимулювання міркувань реалізується в інтерв’ю з людьми, які мають у своєму активі багато інформації, — добре, високо, чітко, безпосередньо проінформованими (наприклад, політиками, ученими, письменниками). У такому разі інтерв’юер частіше використовує мотивовані запитання, які мають обов’язково опору-передісторію, засвідчують певною мірою обізнаність з темою та ерудицію самого журналіста, або іноді — лише натяк на запитання, що є своєрідним інтелектуальним стимулом [7, c.235].

Інтерв’ю як журналістський твір дає змогу реципієнтам отримати найціннішу інформацію, так би мовити «з перших рук». Майстерність інтерв’юера, дотримання ним усіх особливостей проведення інтерв’ю та подання матеріалу є домінантними характеристиками популярності цього жанру в журналістиці.

Інтерв’ю як метод збирання інформації. Найбільш поширений метод збирання інформації — це інтерв’ю. Дослідники вважають, що цей метод дає близько 80 % потрібної журналістської інформації. Розуміючи відносність цієї цифри, не можна не вважати, що, з огляду на оперативність ЗМІ, розмова з людьми, — учасниками поточних подій, є все-таки вирішальним джерелом найновішої інформації.

Процес розмови, хоч нерідко він триває порівняно недовго, можна умовно поділити на певні елементи, охоплюючи підготовку до розмови, саму розмову, а також розшифрування і осмислення інформації.

До інтерв’ю, як і до будь-якого завдання, треба готуватись. Підготовку здебільшого поділяють на загальну, конкретну й психологічну. Під загальною розуміють ерудицію, знання, обізнаність із життям, його проблемами. Тобто до першого і всіх наступних інтерв’ю журналіст готується все життя. Вивчення тих чи тих наук, спілкування з людьми, читання літератури — все це загальна підготовка до інтерв’ю, тобто професійної розмови з людьми.

Для того, щоб успішно розмовляти з іншими людьми, необхідно самому бути особистістю, інтелігентом. Усе це набувається поступово. І загальний розвиток, й ерудиція, і професійні знання, і знання особливостей журналістської праці, її психології, і розуміння людини, і спеціальні знання з різних сфер життя, про які розповідатиме журналіст, — усе це дається людині в результаті освіти й самоосвіти.

Важливе значення також має всебічна підготовка до інтерв’ю, що передбачає визначення мети, попереднє вивчення предмета розмови, продумування запитань, а також погодження організаційних питань.

У деяких випадках, коли журналіст збирається зустрітися з відомою людиною, для підготовки ґрунтовного, аналітичного інтерв’ю, виділяють і психологічну підготовку — вивчення особистості майбутнього співрозмовника, його вдачі, звичок, життєвих засад, а також ставлення до працівників мас-медіа.

Більшість журналістів продумує перебіг розмови, а також запитання. Підготовлені заздалегідь питання, їхня послідовність, допомагають не пропустити суттєвого, підтримувати розмову, відповідно до теми. Має це і психологічне значення. Адже співрозмовник переконується, що журналіст підготувався до зустрічі з ним [6, c. 125-126].

Інтерв’ю переважно відображає сьогодення. Але є такий вид інтерв’ю, який називають рові-вегіріїїт, тобто розповідь про минуле. Люди не хочуть потрапляти в складну ситуацію, тому розповідають про резонансні в минулому події вже пізніше. Звичайно, з часом гострі кути стираються, і за 10—20 років після найбільш скандальних і таємничих подій учасники дають згоду розповісти про них доволі об’єктивно, надаючи значно більше цікавої інформації. Якщо людина й погодилась на інтерв’ю, то журналісту варто завжди розраховувати на найгірше. Об’єкт може навіть на самому початку інтерв’ю перервати розмову через екстрений телефонний дзвінок. Тому необхідно мати два-три найпекучіших, найважливіших запитання, від відповіді на які співрозмовник не відмовиться навіть за найнеочікуваніших обставин.

Вирішальним у процесі проведення інтерв’ю є мистецтво розмови. Воно залежить, по-перше, від того, «з чим і для чого» журналісти йдуть до людей. По-друге, від поведінки, винахідливості, професійної старанності інтерв’юера. Все реалізується у характері запитань, їх формулюванні, в умінні розмовляти й, насамперед, у здатності «розговорити» співрозмовника.

Десять «смертних гріхів» журналіста в роботі з інтерв’ю, запропонованих Джоном Савотскі, визначає у своїй книзі «Десять заповідей журналістики» Ерік Фехтеліус: 1) запитання, які допускають односкладові відповіді («так», «ні»); 2) стверджувальне речення, замість запитального; 3) два запитання в одному; 4) перевантажені запитання; 5) запитання, які наводять на відповідь; 6) коментарі та власні оцінки у запитанні; 7) припущення і домисли у запитанні; 8) перебільшування у запитанні; 9) надто складні для розуміння запитання.

З погляду формалізації проведення інтерв’ю розрізняють такі його типи:

—      структуризоване інтерв’ю, яке проводиться відповідно до попередньо сформульованих запитань;

—      напівструктуризоване інтерв’ю; де, як і в попередньому випадку, запитання готують заздалегідь. Проте інтерв’юер має право змінювати їх форму та порядок;

—      неструктуризоване інтерв’ю, коли спілкування відбувається у вільній формі та оперативно коригується інтерв’юером;

—      сфокусоване інтерв’ю, що має за мету отримати від респондента абсолютно непередбачений набір думок та поглядів.

Інтерв’ю може бути індивідуальним чи груповим. Останнє триває кілька годин і потребує значної підготовки інтерв’юера. Відбір учасників групи та створення умов для вільного, невимушеного обміну думками також безпосередньо впливає на інтерв’ю та його результати. Особисте інтерв’ю дозволяє реалізувати глибоку тактику опитування, доповнювати відповіді спостереженнями інтерв’юера. Достовірність інформації, отриманої цим методом, досить висока.

Якщо потрібно у найкоротші терміни отримати відповіді на незначну кількість та нескладні запитання, то використовують телефонне інтерв’ю. Цей метод часто застосовують при проведенні попередніх досліджувань, що дають інформацію для майбутніх особистих опитувань. У США однією із найпоширеніших пасток є саме опитування службовця конкуруючої фірми по телефону. Судячи зі слів Джонатана Лакса, засновника компанії ТМА, «важливо привернути службовців нижчого рангу, оскільки вони знають не менше за своїх керівників, однак їх рідко про що запитують». Секретарі, організатори та оператори інколи не навмисне виказують всю інформацію.

Традиційне інтерв’ю української преси — це п’ять тисяч друкованих знаків із фотографією респондента. Дуже рідко в такому разі вдаються до послуг фотокореспондента.  Як правило,  фотографії  під інтерв’ю  надають респонденти, або цією проблемою переймаються працівники більд-редакції. Фотографія в обох випадках не є адекватним відображенням реальної фізичної природи респондента, вона застаріла вже через зрозумілі суб’єктивні обставини. Авторське фото коштує дорого, і тому сучасні редакції неохоче погоджуються на додаткові матеріальні витрати, залучаючи до процесу інтерв’ю ще одного працівника редакції –фотокореспондента [18, c. 241-242].

Інтерв’ю в газеті формату А3 розверстується на цілу шпальту, як додаток, підверстуються інформаційні замітки або короткий анонс, в кінці матеріалу — редакційний коментар. Нерідко останній пропонує продовжити розмову; подібний коментар-звертання апелює до читацького загалу і є ефективним для популяризації власне конкретного видання. Читач сприймає коментар завжди особисто, він прагне продовження бесіди, останнім часом вдаючись до послуг електронної пошти. Перше запитання традиційних інтерв’ю формулюють за принципом, «Що сталося?», друге «Яким чином?» і, нарешті, третє, головне — «Ваше ставлення до вирішення проблеми?». Усі три запитання є стандартними, проте стилістично їх форматують різними засобами. Респондент, відповідаючи, може одразу розпочати розмову власне з індивідуального бачення проблеми, своїх пропозицій, тоді журналістові дозволено оперативно перебудовуватися, змінюючи порядок запитань. Ефективність останнього процесу повністю залежить від психоемоційних характеристик респондента і від професійних здібностей журналіста.

Класична форма діалогічного характеру інтерв’ю в українській пресі відпрацьована десятиріччями практичної роботи. Керівництво редакції цілком свідомо часто не зважується порушувати догми, вважаючи за доцільне не апробовувати нові методи опитування, оскільки достатньо традиційних, уже апробованих. За свідченням М. Василенка, існують більш «артистичні» випадки газетної практики, коли в інтерв’ю вводиться репортажний елемент і суб’єктивний коментар. Типовий приклад такого підходу — перша і друга сторінки «Газеты по-киевски» за січень 2006 року. У період надзвичайно сильних морозів кияни зацікавилися таким екзотичним для міських жителів уподобанням, як купання в крижаній воді. Репортер газети, користуючись методом «журналіст змінює професію», уперше в житті пірнув в ополонку. Його вчинок прокоментували фахівці: лікар і морж зі значним стажем. Репортаж мав характер інтерв’ю-монологу: розповідь репортера про особисті екстремальні враження. Аналітика, фактично представлена в коментарях, розширила і доповнила матеріал, зробивши його максимально інформативно та емоційно насиченим. Таким чином, інтерв’ю отримало додатковий стимул для жанроутворення та стилістичних новацій.

Розрізняють три способи впливу інтерв’ю на читача:

1. Повідомляти такі знання про невідомі елементи дійсності, завдяки яким людина змінює своє ставлення до неї.
2. Повідомляти нову інформацію про вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.
3. Нову інформацію не повідомляти, а змінювати лише спосіб донесення її до читача [15, с. 160].

Наведена вище класифікація способів інтерв’ю є доволі розширеною, проте вважаємо за необхідне доповнити її ще одним посиланням. У сучасному інваріантному інтерв’ю існує, крім того, четвертий пункт. Коли журналіст, розпочинаючи розмову, примушує респондента обстоювати його думку або, навпаки, суперечити їй, такий перехід є несподіваним для респондента, тому логічне завершення подібного виду інтерв’ю являє собою суто авторський коментар. Коли індивідуальні психофізіологічні характеристики респондента домінують над особистістю інтерв’юера, його задум часто не досягає мети, стилістику розмови диктує герой інтерв’ю.

У таких випадках слід акцентувати на дотриманні певних етичних правил, що цілком залежать не лише від позиції журналіста, але й від редакційної політики. Найбільш коректно й доцільно надавати редакційні шпальти під коментар, що розміщений окремо від головного інтерв’ ю. Тільки від редакції залежить, яким чином подати текст коментарю, головне — у якому обсязі, з якою кількістю ілюстрацій і т. ін. Читацька підсвідомість реагує певним чином на яскравий колаж, професійно дібране фото, мимоволі оминаючи текст.

Із моменту здобуття незалежності України, засоби масової інформації формально перестали бути явищем, що констатувало істину. Наказний, остаточний вердикт, характерний для відповідей в інтерв’ю тоталітарних часів, поступився місцем стилістиці розмірковування, уважного до кожної фрази-відповіді. Сприяють цьому й журналісти, даючи змогу респондентові повернутися до вже сказаного, вкотре перевірити власне посилання. Така практика поступово сприяє розширенню можливостей інтерв’ю як жанру.

Трансформація жанру інтерв’ю в сучасній українській пресі полягає і в ситуативній зміні форми, а головне, змісту заздалегідь підготовлених запитань уже в процесі розмови. Респонденти, які почуваються вільно й розкуто, особливо, коли йдеться про громадських діячів, політиків, молодіжних лідерів, варіюють свої відповіді, змушуючи журналіста миттєво реагувати на зміну стилістики бесіди. Тому поступово відходять у минуле відповіді на прості запитання. Перевагу надають складнопідрядним, складносурядним реченням, що передбачають розширене тлумачення, роз’яснення проблеми. Повною мірою спрацьовує другий спосіб впливу інтерв’ ю на читача, коли повідомляється нова інформація про вже відомі речі, суттєві для їх глибинного розуміння, усвідомлення.

Очевидно, сучасне класичне інтерв’ю поступово тяжіє до трансформації в жанр інтерв’ю, що має діалогічний характер. Як уже зазначалося вище, цей складний жанр характеризується спілкуванням між респондентом і журналістом «на рівних». З одного боку, це дає можливість журналістові максимально деталізувати своє запитання, у разі необхідності звернувшись до нього ще раз. З іншого боку, журналіст, готуючись до такого виду інтерв’ю, вивчає проблему, орієнтуючись у її аспектах, нюансах, підтекстах на рівні респондента. Коментар у такому разі не потрібен, проте діалогічний характер інтерв’ю може передбачати включення до структури текстового матеріалу різних інформаційних компонентів у вигляді довідок, посилань, історичних екскурсів. Як, наприклад, у газеті «XXI век», яка виходить на Луганщині: у статті «Валентин Дзонь: «Мы не позволим никому стать «политическими дрессировщиками» в нашем регионе», інтерв’ ю розпочинається екскурсом у минуле, що допомагає читачу краще зрозуміти проблематику матеріалу [14, c. 31].

Взагалі, коментарі можуть існувати окремо від відповіді респондента, тоді це дає змогу певним чином виявити власне позицію журналіста, редакції, а можуть бути запропонованими увазі респондента вже в процесі інтерв’ю-діалогу. Важливо, щоб такі документи, посилання, довідки не сповільняли динаміку інтерв’ ю. Крім того, вони Здатні відволікти респондента, а отже, читача, і від суті головної проблеми. Тому питання про те, чи слід попередньо ознайомлювати респондента зі вставками в текст інтерв’ ю, залишається дискутивним. Певною мірою будь-яке штучне втручання — це своєрідна творча експансія в авторську відповідь, що являє собою істотну причину, яка може вплинути на загальний зміст бесіди, очевидний мас-медійний ефект, що позначається на адекватні реакції читацького загалу.

Крім того, коли текст інтерв’ю, фактично без узгодження з автором, певним чином трансформується в стилістичному плані, це може загрожувати позовом до редакції, адже респондент відповідає лише за слова, зафіксовані журналістом, і не несе відповідальності за зміст коротких чи розширених довідок, історичних екскурсів і т. ін. Застосовуючи такий прийом із провокативною метою, можна досягнути певного психологічного ефекту, впливу на читацьку аудиторію. Водночас, ознак у такому разі маємо порушення журналістської етики, оскільки традиційно журналіст повинен попередньо ознайомити автора не лише з текстом власне інтерв’ю, а й загалом з усім матеріалом, що буде розміщений на газетно-журнальній шпальті під однією «шапкою», заголовком. Інша річ, що процеси творчої діяльності, особливо коли йдеться про жанр інтерв’ю, передбачають різні форми реакції журналіста на висловлене респондентом під час бесіди. Подекуди оригінальні порівняння, історичні паралелі, необхідні довідки соціально-економічного характеру виникають у свідомості журналіста спонтанно і продукуються в текстовий матеріал уже на той момент, коли інтерв’ ю підписане та схвалене до друку. Тоді, на нашу думку, виникають прецеденти, і журналіст, керуючись власними професійними навичками й досвідом, має вирішувати питання про внесення змін до матеріалу. Він повинен робити це суто індивідуально, з огляду на принципи максимальної об’єктивності й поваги як до автора, так і до читацької аудиторії [10, c. 53-54].

Отже, інтерв’ю дає читачеві змогу об’єктивно судити про причину й сутність того, що трапилося через світобачення та безпосередньо розповідь свідків події.

Висновки

Отже, журналіст, готуючись до інтерв’ю як способу збирання інформації, має завжди бути налаштованим на гнучкість власної поведінки, а також володіти сенсорним досвідом, аби усвідомити, яка модель поведінки дає найбільш відчутний результат комунікації. Журналіст — це одночасно актор і режисер, а кожне його інтерв’ю — це маленька одноактна вистава, яку він розігрує наодинці з об’єктом.

Інтерв’ю є найбільш ефективним способом збирання інформації і популярним журналістським жанром. Масова поява на шпальтах газет інтерв’ю з відомими політичними, культурними діячами, експертами є наслідком розвитку і постійного вдосконалення цього жанру. Інтерв’ю дає авторитетну, свіжу інформацію, покликану задовольнити запити реципієнтів. І це робить його одним із найоперативніших жанрів журналістики. Крім того, інтерв’ю як спосіб збирання інформації є основою для написання журналістських матеріалів інформаційного, аналітичного та публіцистичного жанрів.

Класичним форматом інтерв’ю визначено діалог. Запитання і відповідь як класику жанру ухвалено ще з часів платонівських діалогів, що за своєю суттю не змінилися. Автор немов передбачає запит потенційного читача, а відповідає респондент. Філософський текст і сучасне інтерв’ю, звичайно, відрізняються постановкою проблеми, шляхами її вирішення, зрештою, завданням. Діалогічна форма кожного разу потребує справді творчого підходу, аби стати найбільш зрозумілою для читача, особливо читача масового громадсько-політичного видання.

Список використаної літератури

1. Вайшенберг З. Новинна журналістика / З. Вайшенберг. — К. : Академія української преси; Центр вільної преси, 2004. — 260 с.
2. Вакуров В. Н. Стилистика газетніх жанров / В. Н. Вакуров, Н. Н. Кохтев, Г. Я. Солганик. — М. : Высш. шк.,   — 248 с.
3. Владимиров В. Вступ до спеціальності «Журналістика»: навч. посібник / Міжрегіональна академія управління персоналом. — К. : МАУП, 2007. — 166с.
4. Гоян О. Основи радіожурналістики і радіоменеджменту: Підруч. для студ. вищ. навч. закл., які навчаються за напрямом «Журналістика» / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. — К. : ВПЦ «Київський університет», 2004. — 189с.
5. Дмитровський З. Телевізійна журналістика: Матеріали для вивчення основ тележурналістики:Навч. посібник. — 2.вид. — Л. : ПАІС, 2006. — 206с.
6. Дяченко М.Д. Жанрові трансформації інтерв’ю в регіональній пресі 70-90-х рр. ХХ ст. // Держава та регіони. Серія: Соціальні комунікації. – 2010. — №1. – с. 125-129
7. Жадько В. Основи журналістики та редакційно-видавничої справи: Навч. посіб. для студ. вищих навч. закл., які навчаються за спец. «Журналістика» і «Видавнича справа та редагування» / Національний педагогічний ун-т ім. М.П.Драгоманова. — К. : Вид-во «СПД Жадько В.О.», 2005. — 351с.
8. Здоровега В.Й. Теорія і методика журналістської творчості / В.Й. Здоровега. -Л. : Паіс, 2004. — 268 с.
9. Іващук А. А. Трансформація жанру інтерв’ю в сучасній українській пресі // Вісник Луганського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Філологічні науки. – 2011. – № 3, ч.3.- с. 216-223
10. Карпенко В. Журналістика: основи професіональної комунікації: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл., що навч. за спец. «Журналістика» / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Інститут журналістики. — К. : Нора-прінт, 2002. — 348с.
11. Кривошея Г. Журналістика: методичні аспекти літературної праці / Київський міжнародний ун-т. — К. : КиМУ, 2003. — 302с.
12. Москаленко А. З. Методичні вказівки до вивчення теми «Інформаційні жанри радянської газети» / А. З. Москаленко, В. В. Лизанчук, В. А. Качкан, М. К. Василенко. — К. : КДУ, 1990. — 92 с.
13. Техніка інтерв’ю / Інститут масової інформації; [адаптація та переклад Ю. Сабрі, А. Лазарева ; упоряд. А. Лазарева, І. Чайка ; ред. В. Сюмар]. -[4-е вид.]. — К., 2006. — 144 с.
14. Техніка проведення інтерв‘ю [Текст] // Українська мова та література. — 2009. — № 29-30 (серпень). — С. 30-32
15. Третяк Ю. Ю. Дискурсивні стратегії інтерв’юера, орієнтовані на масового адресата, в публіцистичному жанрі інтерв’ю-презентації на сторінках французького літературного журналу   «LIRE»   /Ю. Ю. Третяк // Мова і культура. — К., 2003 -Вип. 6.
16. Чекмишев О. В. Основи професіональної комунікації. Теорія і практика новинної журналістики / О. В. Чекмишев. — К. : Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2004. — 123 с.
17. Яковець А. Телевізійна журналістика: теорія і практика: підручник. — К. : Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. — 240с.
18. Ярмоленко Я. Ю. Універсальність інтерв’ю// Наукові записки Інституту журналістики. – 2010. — №39. – с. 239-242