Вступ

1. Ідея служіння в романі «Портрет митця замолоду»: її розгортання, функціонування в різних семантичних просторах (національному, духовному, мистецькому), її трансформація

1.1. Композиція твору, система наскрізних мотивів, питання національної та духовної ідентичності

1.2. Стівен Дедал

1.2.1. Способи розкриття становлення внутрішнього світу, епіфанія, потік свідомості

1.2.2. Становлення Стівена і зміна способу нарації

1.2.3. Християнське, античне, національне, конкретно-історичне в образі Стівена Дедала

1.3. Мистецька теорія та практика в романі

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Портрет митця замолоду (англ. A Portrait of the Artist as a Young Man) — роман Джеймса Джойса — один з найкращих романів письменника. Твір належить до числа шедеврів світової літератури ХХ столітя. Історія про молодого митця і його пізнання істини світу. Різноманітні життєві ситуації створюють в уяві головного героя Стівена Дедалуса відображення буття. У творінні Джойса процес становлення особистости. Що таке душа? Чи існує Бог? Хто такі патріоти свої батьківщини? Усі відповіді герой знаходить в мистецтві, яке стає його призначенням.

«Дух наповнював його — дух чистий, як найчистіша вода, ніжний, як роса, зворушливий, як музика…» [1, с. 5].

«Я рушаю на зустріч, у мільйонний раз, з дійсністю досвіду, щоби в кузні моєї душі кувати несотворену совість мого роду» [1, с. 6].

Джеймс Джойс народився 1882 р. у Дубліні, Ірландія. Після закінчення університету викладав у школі. З 1904 р. проживав здебільшого на континенті, де літературна слава допомогла письменнику знайти меценатів, які фінансували його літературні експерименти. До основних творів Джойса належать: поетична збірка "Камерна музика" (1907), збірка оповідань "Дублінці" (1914), романи "Улісс" (1922), "Поминки за Фіннеганом" (1939). Джеймс Джойс помер у Цюриху 1941 р.

Тема: «Своєрідність роману Дж.Джойса «Портрет митця замолоду».

1. Ідея служіння в романі «Портрет митця замолоду»: її розгортання, функціонування в різних семантичних просторах (національному, духовному, мистецькому), її трансформація

1.1. Композиція твору, система наскрізних мотивів, питання національної та духовної ідентичності

Роман «Портрет митця замолоду» Дж.Джойса складається з трьох підрозділів:

1. “Стівен-герой” та “Портрет митця замолоду”: від “протороману” до новаторської трансформації жанру.

2. Джойсів “роман митця” і постмодерністська інтерпретація жанру.

3. “Роман-портрет” Джойса та дискусії про його героя (“стефанофіли” та “стефанофоби”).

“Стівен-герой” створювався з 1901 по 1907 р.; з 1907 по 1914 р. тривало перетворення його – так з’явився “Портрет митця замолоду”. Перші 500 сторінок “Стівена-героя” зникли; останні 400 були надруковані у 1944 році.

Традиційним у джойсознавстві є не стільки зіставлення, скільки протиставлення двох романів за такою схемою: невдалий – і вдалий твір, традиційний – і модерністський (оцінки Т.Спенсера, Дж.Слокума, видавців першого роману), “об’єктивний” – і “суб’єктивний” (І.Влодавська), роман ще не про митця – і про митця (Д.Урнов) [5, с. 7].

“Стівен-герой” – це не чернетка, не матеріали для майбутнього твору, не негативне тло для майбутнього шедевру; це – “протороман”, у якому передбачено майже все, що мав сказати Джойс. Але коли він знайшов, як це сказати, – народився “Портрет митця замолоду”, бо від нових умінь втілилися й нові смисли, котрі у “Стівені-герої” ще не дійшли висловлення.

Влодавська І. говорить про умовність “статичної” назви роману і порівнює його з сімейним альбомом. Її опонент Гончаренко Е.П. наполягає на тому, що саме портрет з його одуховленням поверхні, зовнішності (в чому і є сенс буття портрету як мистецтва) був слушним визначенням унікального жанрового експерименту Джойса [5, с. 7].

“Плинність” – одне з ключових понять і у теоретичному самовизначенні Джойса, і в тексті роману: буття та його сприйняття свідомістю визначаються ним як плинна послідовність миттєвостей теперішнього часу, “a fluid succession of presents” (есе “Портрет митця”, 1904). Саме це створюється у “романі-портреті” з його перетіканням образів дитинства в юність та ранню зрілість [5, с. 8].

Порівнюючи “Портрет митця замолоду” із класичними автобіографічними текстами – Діккенса, Гарді, Троллопа, – ми бачимо різницю в тому, що Джойс, на відміну від своїх попередників, не розповідає про своє друге “я” (Стівена) у дитинстві чи юнацтві з позиції дорослого, зрілого митця, а стає тією дитиною, тим юнаком (точки зору іншого, дорослого автора, його оцінки зовсім немає).

Різниця цих двох засобів створення тексту – оповіді та відтворення – ще помітніша тому, що попередники Джойса старанно підкреслюють, наскільки живі для них спогади дитинства і як вони бажають (але не можуть) змалювати сьогодні те, що було тоді:

“Глибоку пам’ять, що живе у моїй душі … неможливо описати” (Діккенс);

“Ах! Як добре пам’ятаю я всі страждання свого дитячого серця!” (Троллоп) [5, с. 9].

Але повернутися у “тоді” можна хіба що уві сні (Діккенс). Джойсу це вдається – через принципову зміну ракурсу, переміщенням у центр не автобіографічного оповідача, а героя, і не оповіді, а змалювання (Гончаренко Е.П. це доводить за допомогою аналізу конкретних текстів з першої частини “Портрета…”, з “Давіда Копперфілда” Діккенса, з автобіографічного фрагменту та “Джуда Непомітного” Гарді, з “Автобіографії” Троллопа) [5, с. 9].

При цьому ідея “Портрета митця замолоду” Джойса, як і ідея портрета як жанру живопису, — єдність особистості. Здавалося б, цьому суперечить композиція “Портрета…”, яка складається з окремих, вихоплених з плину життя епізодів, між якими проходять, поза романом, роки. Але відбувається зовсім протилежне: те, що автор проминув, підкреслююючи дистанцію між фазами, водночас підкреслює тотожність цих зростаючих “я” [5, с. 10].

Один із засобів цього – спогади, що повертають Стівена різних років до тих самих епізодів. Це одне з джерел лейтмотивів. Другий засіб – повторення образів та слів-сигналів у ситуаціях, коли Стівен не повертається до своїх “внутрішніх тем” на свідомому рівні. Але вони – тут, і читач може сам це побачити. Третє: підсумовування стівенових констант, рис його досвіду в його власному теоретизуванні непомітно для нього самого: здавалося б, йдеться про теоретичну естетику Аквіната, але “чомусь” виникає тема страждання, і читач згадує біль малюка від побоїв учителя або пекельні муки підлітка.

1.2. Стівен Дедал

1.2.1. Способи розкриття становлення внутрішнього світу, епіфанія, потік свідомості

Джеймс Джойс — один iз найскладнiших авторiв європейської лiтератури. Всмоктавши колосальний досвiд Європи, вiн у своїх творах поєднує величезне iнформацiйне навантаження iз зовнi хаотичним станом людської душi. Вiн пише з помилками i майже не вживаючи пунктуацiю.

Сюжет у традицiйному розумiннi у нього вiдсутнiй. Стиль Джойса дiстав назву "потоку свiдомостi".

Свідомість — це потік, ріка, в котрій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного і «неологічно», спонтанно перетинаються.

«Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини. У Джойса "потік свідомості" стає літературним методом, а увага до внутрішнього світу людини, її психології — його творчим кредо. Це прийом, при якому вiдтворюється весь обсяг одночасного, паралельного осмислення багатьох думок: вiд побутових, фiзичних вiдчуттiв i потреб до глибоких фiлософських роздумiв без жодних виправлень чи цензури. Джойс прагне дати людинi право на всi прояви її єства. У буттi собою вiн бачить шлях до свободи. Із творів зникають чітко типізовані риси персонажів, натомість передається потік розрізнених персонажевих вражень – єдина реальність, якою ми володіємо. Автор уникає оцінок, подаючи лише дії та порухи думок суб’єкта як аргументи. „Тому що насправді (тільки б вона не дізналась) люди дбають тільки про насолоду хвилиною, а на більше немає в них ні душі, ні віри, ні доброти. Вони полюють зграями. (…) І лишають загиблих. На них маски, маски брешуть” [2, с. 91].

«Портрет митця замолоду» має фрагментарну композицію. Він побудований як потік свідомості головного героя, де поєднуються спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов. Читач має сприйняти твір цілісно.

Епіфанія – літературний жанр, мініатюра, яка відрізняється глибокою ліричністю. Епіфанія – центральна концепція ранньої естетичної теорії Джеймса Джойса [2, с. 94].

Текст невпорядкованих фрагментів – це текст без ієрархії, бо кожна найнікчемніша дія може бути описаною [2, с. 95]. Як і в малярстві, імпрессіоністична манера письма характеризується уривчатістю, окресленням предметів окремими штрихами, захопленням деталями. Перед нами постає „бічна” правда, яку видно тут і зараз, саме з цієї точки зору. І вже за хвилю цю точку буде змінено [2, с. 95].

Отже, зафіксований в літературі потік, фіксує і передає простір і час. Свідомість плине за течією повсякдення і набуває мільйонів відтінків сірого будня, кожен з яких вартий відображення. Проте наступної миті свідомість рушає проти течії повсякдення з його настановами на раціональність, відшуковуючи несподівану красу у буденних діях і речах, поринаючи у спогади, мрії, сни, афективні стани. Але повсякдення залишається незмінно видимим поза цими рефлексіями, як тло. „…бо найбільша таємниця – ось вона: тут одна кімната; там інша.” [2, с. 96].

1.2.2. Становлення Стівена і зміна способу нарації

Що означає бути молодим? Можливо, ніхто так виразно не відчув і не висловив цього з такою граничною прямотою, як Джойс у своєму «Улісі». Найпряміший шлях збагнути молодість (чи, сучасним звичаєм пишучи, «молодість») – збагнути її негативно. Через бінарну опозицію, оскільки і культура наша, попри всі, замалим не сократичні за масштабом повороти сучасної думки, досі залишається культурою двійкового мислення. Збагнути «молодість» через «зрілість» [1, с. 4]. Молодість – як відсутність зрілости, її нестачу, так, як ранні християни розуміли добро як убування, зменшення, нестачу зла.

Водночас, нестача зрілости для Джойса активна, вона вимагає заповнення через присутність суб’єкта зрілости: молодість, втілена у темі Сина, перебуває у безупинних пошуках своєї протилежности, втіленої у темі Батька. Стівен Дедал – митець замолоду, якого часто асоціюють із самим Джойсом, шукає метафоричного батька, котрим стає Блум – зрілий Джойс, як, знову-таки, часто вказують. Це саме те, що можна назвати, без будь-яких психоаналітичних підтекстів, комплексом Телемаха.

Таким чином, молодість постає з відсутности і пошуку Батька, не конкретного суб’єкта, а функції батьківства, місця Батька – «місце» у тому сенсі, в якому Дельоз писав, що можна витіснити Логос із його місця, але неможливо знищити саме місце. Оцей «топос батьківства», місце, яке обов’язково має бути заповненим (тяжіє до цього) і визначає молодість як пошук Батька, і цей пошук, врешті-решт, зводиться до пошуку себе. Адже Батько й Син – по-своєму двійники, як і Стівен і Блум – портрети Джойса у профіль і анфас [1, с. 5].

1.2.3. Християнське, античне, національне, конкретно-історичне в образі Стівена Дедала

Автор наділяє свого героя автобіографічними рисами і, використовуючи матеріал власного життя, описує роки його вчення в єзуїтських коледжах Клонгоуз Вуд і Бельведер, а також Дублінському католицькому університеті. За всієї автобіографічності героя, його образ витканий із символів, міфологічних і літературних. Символічний вже вибір імені героя. У ньому скрестилось ім'я первомученика Стефана, вбитого язичниками, і грецьке ім'я «Стефанос», означає вінок, що символізує славу художника. Дедал в перекладі з грецького виходить «майстерний». У грецькій міфології — це винахідник столярних інструментів, майстерний архітектор і скульптор. Він побудував знаменитий лабіринт Минотавра на Криті, винайшов і створив крила для польоту людини. У образі Стівена Дедала Джойс розкриває саме такий тип художника: хитромудрого умільця. Сатирична картина навколишньої дійсності в романі Джойса служить тлом, на якому відтворюється внутрішній світ людини, художника-творца, завжди самотнього, незадоволеного, якого всі зраджують. Він — стражденна постать, приречена на страждання і жертовність [3, с. 137].

Герой роману Дж. Джойса «Улісс» (1921). Роман тісно пов'язаний із «Портретом художника замолоду». Історія зі Стівеном Дедалом в «Портреті» стає минулим Стівена Дедала в «Уліссі». Джойс «приписує» герою події, що сталися з ним самим за ті два роки, що відокремлюють дію «Портрета» від початку «Улісса»: поїздка до Франції, повернення в Дублін, хворобу та смерть матері. У романі читач бачить Стівена Дедала протягом одного дня — 16 червня 1904 року. У 8 ранку відбувається конфлікт між героєм і Биком Маллітаном, який, видаючи себе за друга, насправді заздрить йому. Він принижує Стівена Дедала, сміється над ним, але той все терпить, наслідуючи своєї стражденної, жертовної позиції [3, с. 137].

О 10 годині ранку Стівен Дедал дає урок історії в школі дублінського передмістя Долки, а потім розмовляє на історичні теми з директором школи Герретом Дизі. Об одинадцятій годині ранку герой повертається в Дублін і півтори години проводить на березі моря. А в 2 години дня Стівен Дедал веде в бібліотеці суперечку із елітою Дубліна про особистість і творчість Шекспіра. Потім ми бачимо Стівена Дедала вже о 10 годині вечора. Він розпиває з приятелями пиво в пологовому притулку, а потім зодним із них вирушає в публічний будинок. Опівночі до нього прив'язуються двоє п'яних солдатів і б'ють. О першій годині ночі Стівен Дедал сидить з Блумом в фурманській чайній, а потім опиняється в будинку Блума, де п'є какао і веде напівп'яну розмову, після чого видаляється в невідомому напрямі.

Як і багато інших персонажів «Улісса», Стівен Дедал має свого прототипа в «Одіссеї» Гомера. Він — Телемак. Саме тому герой постійно розмірковує про батька і батьківство. З образом Стівена Дедала пов'язана тема «пошуку батька». Проте йому не дано знайти духовного батька, яким, за логікою сюжету, міг би стати Блум-Одіссей. Вони зустрічаються, щоб розійтися назавжди [3, с.138].

1.3. Мистецька теорія та практика в романі

«Портрет митця замолоду», виданий 1916 р., перший і найбільш читаний роман Джойса, є одним із шедеврів літератури ХХ сторіччя. Роман, як стверджують фахівці, увібрав у себе вдосталь із біографії свого автора.

Книжка про любов. Ту високу любов, про яку пишуть у великих книжках, любов, у якій змішується все — поцілунки матері, несвідомі фантазії, лібідо, секс із повіями, страх, каяття, самовідчуження, вселенська ніжність, інстинкт смерті, всемогутній Бог. Чуттєвість — це зовсім не сексуальні сцени, а якраз те, що перед ними і після них, тому Джойса читати щонайменше пізнавально [1, с. 11].

Хоча з перших рядків може закрастися підозра, що воно — всього лише банальна історія дитинства та юності хлопця Стівена, його безкінечний конфлікт зі сім'єю, школою і батьківщиною (котрий зрештою знаходить свою розраду в мистецтві). Маленький хлопчик у пошуках бога римо-католиків щоденно рефлексує над власним життям і заодно чекає на мимолітне диво зустрічі з одкровенням іншого світу. Стіві думає, що він не такий, як інші. Він гадає, що йому подобається дівчинка з ніжною шкірою ідеального кольору слонової кістки і що в тому, напевно, якась суперечність: бо чи варта та дівчинка, щоб про неї стільки думати! А коли вона про Стіві взагалі нічого не думає? Яке вона має право про такого особливого, як він, нічого не думати? [1, с. 12]

З іншого боку, і великі хлопчики грішать такими оригінальними роздумами… Проте коли тебе виховують в ортодоксальній традиції, де релігія — сенс життя, тоді тобі не залишають вибору. "Душа народжується, — невпевнено сказав він, — щойно в такі хвилини, про які я тобі говорив. Народження її повільне і темне, і ще таємничіше, ніж народження тіла. Коли чиясь душа народжується у цьому краї, на неї відразу ж накидають сіті, аби вона не злетіла. Ти говориш мені про національність, мову, релігію. Я спробую злетіти попри ці сіті, — Дейвін витрусив попіл із люльки. — Занадто мудровано, як на мене… Вітчизна для людини — найперша річ. Спершу Ірландія, Стіві. А потім уже будь собі поетом чи містиком". — "Ти знаєш, що таке Ірландія? — спитав Стівен в холодному шалі. — Стара свиноматка, що пожирає свій виводок". Ось до чого дорефлексувався великий Стіві, бо, як виявилося, і майбутні священики не такі вже й приємні істоти, щоб потім таким оголювати свою душу [1, с. 12].

"Спокус смертних гріхів він не мав. Однак немало дивувався, виявивши, що внаслідок мудрованих побожних практик і самообмежень він легко став жертвою дитинних, нікчемних вад. Молитви і пости не рятували його від роздратування, коли він чув, як чхає його мати, чи коли йому заважали під час молитви — тільки величезним зусиллям волі йому вдавалося приборкувати сильне бажання виплеснути своє невдоволення. Такі вибухи дріб'язкової люті він не раз спостерігав у своїх навчителів — він згадував, як сіпались їхні роти, стискалися губи, спалахували щоки, — і від цього порівняння западав у відчай, попри всі свої самоприниження. Влитися своїм життям у спільну хвилю інших життів було куди важче, ніж навчитися постити чи молитися, і постійна неспроможність досягти цього та невдоволення з себе породили в його душі відчуття духовного обезводнення, а відтак дедалі частіші сумніви та докори сумління" [1, с. 14]. Ти мимовільно споглядаєш чужі життя, чужі помилки, чуже невігластво, обмеженість та тихе божевілля. І раз і назавжди усвідомлюєш, що не хочеш сам себе обманювати.

Вища реальність — ось та велика мрія, яка об'єднує, умовно кажучи, психобіографії багатьох знаменитих безумців світової історії. Вища реальність — категорія майбутнього, безумна леґенда, в якій живе невідомий бог, якого не знайти серед простих смертних. Вища реальність… "таємниця щастя, що злітає з куточків стулених вуст". Але в якій реальності тоді живе майбутній безсмертний поет, а що таке наші ідеї чи амбіції? ("Гра! …Кожен осел на дорозі гадає, що в нього є ідеї"). Якщо цей світ, Боже мій, такий божественний, то чому його не любити так, щоб не ставати ченцем і не корчити з себе генія? Злість — це своєрідна форма поклоніння любові, проти якої не можна встояти. Вона може втілитися в прекрасну дівчину, яка приходитиме у в'язких снах, а ти відчуватимеш, що ця химерна істота означає для тебе більше за всі релігії світу і що її присутність в твоєму житті пояснює кожен весняний листок і найпотаємніший згусток відчуттів, про які раніше не здогадувався.

Чому він любив її? "Душа спиняється, підносячись понад хотінням чи нехіттю", душа живе власним життям, і ти нічого не можеш із нею вдіяти. Любов — не просто психічний стан і те, як ти спроможний любити — квінтесенція тебе самого. Так вирішує Стівен Дедалус і знаходить іншого Бога… [3, с. 139]

Ставлення до літератури з боку неспокушених нею читачів є часто визначальним щодо існування самої літератури. Тобто нас "програмують" із першого прочитаного рядка, а згодом — шкільною, університетськими програмами, модою на легкі жанри бестселерів, які переслідуватимуть рекламними запевненнями, що так, звісно, ви читаєте мудрі книжки і у вас вишуканий літературний смак та й взагалі ви винятково розумна людина. Та насправді не все так просто: книжок, які здійснили безповоротний влив, якщо не карколомний переворот — в історії світової літератури, в історії людського мислення і відповідно життя, -таких мудрих книжок не так і багато.

Джойс — автор, яким можна налякати школяра, студента і навіть велемудрого професора зі світовим іменем. Це, між іншим, факт, як не смішно. Славнозвісний "Улісс" дядечка Джеймса — не маячня, як часто видавалося навіть бувалим літературним критикам часів життя самого автора шалених "потоків свідомості", гірше. Це гірше, бо це, так би мовити, п'ятий кут у літературі. Питання, з яких Джойс снує свої тексти, не надаються до відповідей, це питання-лабіринти, котрі не обов'язково мають виходи-розв'язки. Блукання в лабіринтах думок із романів Джеймса Джойса наближає читача до стану "кровотечі думок", які переживав сам автор під час писання. "Трагічність — це наше обличчя, що дивиться у два боки — в напрямку жаху і в напрямку жалю. Трагічна емоція — статична. …Естетична емоція — статична". Однак це зовсім не пов'язане з рефлексіями нервової системи [3, с. 139].

Висновки

Джеймс Джойс – один з основоположників модерністського роману, поетика якого значно вплинула на розвиток не лише цього жанру, а й всього літературного процесу. Його спадщина є відображенням творчої свідомості нашої епохи. Він відкрив новий вимір реальності – духовність, в якій поєднані різні часи, культури, простори. Творчість Джойса сприяла інтелекуталзіацїі літератури ХХ ст., її зв’язок з філософією і психологією.

Виданий у 1916 р. “Портрет митця замолоду”, перший і найбільш читаний роман Джойса, є одним із шедеврів літератури XX століття. Історія дитинства та юності Стівена Дедалуса, його конфлікт з сім’єю, школою і батьківщиною, який знаходить своє розв’язання в мистецтві, має багато спільного з біографією самого Джойса.

Et ignotas animum dimittit in artes ("І дух свій звернув на незнані мистецтва") — рядок із "Метаморфоз" Овідія, або епіграф до першого шедевру Джойса під назвою "Портрет митця замолоду" [1, с. 3].

Блискучий літературний експеримент, як у використанні мови, так і в структуруванні тексту, роман зробив значний вплив на розвиток модерної прози.

Список використаних джерел

1. Джойс Джеймс. Портрет митця замолоду. — Львів: ВНТЛ Класика, 2005. — 272 с.
2. Дудова Л.В., Михальская Н.П., Триков В.П. Модернизм в зарубежной литературе. – М., 2001. – 214 с.
3. Жлуктенко Н.Ю. Английский психологический роман ХХ века. — К., 1988. — С.137-139
4. Література Англії. ХХ ст. – К.: Вища школа. – 1993. – 345 с.
5. Проза Джеймса Джойса і проблема новаторства в англійському модернізмі початку XX століття //Автореф. дис… д-ра філол. наук: Е.П. Гончаренко; НАН України. Ін-т л-ри ім. Т.Г.Шевченка. — К., 2001. — 36 с.