Вступ

1. Кризи новітньої світової фінансової системи

2. Фінансово-економічна криза в Україні та шляхи її подолання

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Першою фінансовою кризою, що була продуктом новітньої світової фінансової системи, стала криза в Мексиці 1995 р. Вона виявилась тут не просто хворобою, а справжньою катастрофою, поставивши країну перед загрозою краху всієї економіки. Це мало б руйнівний вплив на весь Американський континент.

Президент Клінтон спочатку звернувся по допомогу до конгресу. Проте для ухвали ним рішення потрібен був час. З огляду на надзвичайну небезпеку зволікання Клінтон прийняв рішення на власний розсуд у межах своїх повноважень. Для подолання кризи 20 млрд дол. було надано з Фонду валютної стабілізації, 25 млрд — із спеціального пулу для підтримки американських інвесторів. І це тільки у сфері акційного капіталу. Збитки власників облігацій і нерухомості значно збільшують цю суму.

Під час розгортання фінансової кризи в Японії у світі переважала думка, що вона матиме найвагоміші негативні наслідки тільки у країнах Південно-Східної Азії і дуже незначною мірою відіб'ється на США, Латинській Америці, Західній Європі, перехідних економіках. І справді, після Японії криза дуже відчутно вразила Корею, Таїланд, Малайзію, Індонезію.

Таким чином, фінансова криза поширюється на всю глобалізовану фінансову систему. Дедалі частіше висловлюються побоювання, що можуть повторитися події 20-30-х років XX ст., коли фінансово-грошова криза стала каталізатором, а то й причиною катастрофічного ходу історії. Втім, більшість дослідників сходяться в тому, що азійська криза позначила завершення певного етапу розвитку світової економіки і відмову від стереотипів економічної й політичної думки.

Тема:«Світові фінансово-економічні кризи у контексті геоекономічних стратегій».

1. Кризи новітньої світової фінансової системи

Звернімося до проблем подолання сучасних фінансових криз. Процес розгортання фінансової кризи стосується насамперед комплексу «позикодавець-позичальник». На думку більшості аналітиків, за умов розгортання фінансової кризи як позикодавці, так і боржники в країнах, що змушені звертатися за підтримкою до Міжнародного валютного фонду (МВФ), мають уміло й дипломатичне пом'якшувати славнозвісні «кондиціоналітіс» (обов'язкові умови, які має виконувати країна — реципієнт допомоги від МВФ), що передбачають жорстку макроекономічну політику. Нині стає панівною думка, що лібералізація руху капіталів не повинна бути самометою. Перш ніж перейти до неї, в умовах розгортання кризи необхідно здійснити шституційні реформи з перебудови економіки і рекапіталізації банківської системи. Саме це має бути пріоритетним напрямом подолання фінансової кризи. Загалом політики багатьох країн вважають, що кредити, надані на здійснення програм МВФ, спроможні завдати більше шкоди, аніж принести користі[4, с. 326].

У світових наукових колах та серед політиків давно поширилася думка, що із запровадженням у світову фінансову систему дериватів, які дають змогу відкладати виконання нинішніх угод на будь-який невизначений час у прийдешньому, в неї було закладено елементи невизначеності й великого ризику. Ірраціональний «дух звіра» (Дж. Кейнс) дістав можливість реалізовувати себе в живильному середовищі нинішньої фінансової спекулятивної системи, що є своєрідним тоталізатором для небагатьох спритних гравців фінансового ринку. Однак про цю можливість у впливових колах воліють мовчати: надто могутні сили живляться соками фінансової системи-тоталізатора. Принагідне зауважимо, що більшість хедж-фондів — головних спекулянтів сучасної фінансової системи — є американськими [4, с. 327].

Нині вже стало очевидним, що рецепти МВФ, його «кондиціоналітіс» є недоречними не тільки в країнах Східної Азії. Вимоги підвищення процентної ставки і здійснення жорсткої монетарної політики, фіскальна строгість, лібералізація цін, руху капіталів, відкритість економіки за пасивності держави, закриття неприбуткових підприємств, банків, фінансових установ за умов фінансової кризи — цей стандартний набір «кондиціоналітіс» нині ніде не може бути впроваджений без значних застережень.

Замість цих стандартних порад нині висуваються рекомендації, які, однак, ні самі собою зокрема, ні разом узяті не можуть гарантувати країні імунітету від фінансової кризи. Чимало аналітиків і політиків вважають, що дедалі повніша інформація про фінансову систему, її прозорість є переконливою гарантією проти кризових явищ. Тим часом відомо, що Швеція, Фінляндія, Норвегія є «найпрозорішими» країнами щодо діяльності банків, фінансових інституцій. А проте за останнє десятиріччя у цих країнах сталися найглибші кризи їх фінансових систем. І навпаки, відомо, що система інформації, контролю у німецькій фінансовій системі дає вкрай обмежену інформацію про її інститути та діяльність. За обсягом її не порівняти з інформацією про американські та британські фірми. Однак Німеччина — одна з країн, де в останні часи не було великих банківських та фінансових криз. Німеччина нині найменше піддається епідемії настроїв, що випливають з поведінки отари, інстинкту, «духу звіра». До речі, портфель німецьких банків є таким же диверсифікованим, як і англосаксонських фінансових установ. Відомо й інше: фондова біржа не відіграє тут тієї ролі, що в країнах, які прийняли англосаксонську фінансову систему [4, с. 328].

Загалом слід визнати, що на нинішньому етапі імунітету щодо фінансової кризи не має ні світова фінансова система, ні фінансова система будь-якої країни. Це, однак, не означає, що слід відмовитись від економічного регулювання у сфері міжнародних і національних фінансів. Відомий західний економіст Й. Стігліц вважає, що, навпаки, це диктує «необхідність досліджувати шляхи, які дають змогу зменшити вразливість країни до кризових явищ, мінімізувати розмах кризи, якщо вона все ж прийде» [4, с. 328].

І хоча чимало економістів-лібералів роблять ставку на вільний ринок, гору бере переконання, що в наш час необхідне саме державне і міжнародне регулювання. Певна річ, ідеться про регулювання ринку там, де це потрібно, а не про неефективний всеосяжний жорсткий урядовий контроль. Тут дуже важливо знайти міру регулювання обсягів виробництва, процентної ставки, валютного курсу, торговельного і платіжного балансів (макро-економіки) і поведінки підприємств у середовищі поточної фінансової системи (мікроекономіки). Неприпустимі спрощені рішення. Візьмімо зв'язок валютного курсу й експорту. За нормальних умов девальвація сприяє збільшенню експорту. За умов кризи, коли ланцюг банкрутств фірм, фінансових установ стає звичним явищем, нема підстав вважати, що зміни валютного курсу достатні для стимулювання експорту. За таких умов необхідні реструктуризація фінансового сектора, відновлення його кредитоспроможності.

Нині дедалі більше утверджується переконання, що без регулювання і контролю міжнародних потоків капіталів украй важко запобігти кризовим явищам, а тим більше зменшити збитки від їхньої дії. Тут теж потрібні велика обережність і розважливість. У структурі потоків капіталів слід розрізняти короткострокові капітальні активи, портфельні інвестиції та прямі іноземні інвестиції. Нині головною загрозою для фінансових систем є короткострокові потоки «гарячих грошей», що відповідають ірраціональним очікуванням і легко спричинюють паніку. Саме вони мають бути в центрі заходів із регулювання руху капіталів, щоб не зашкодити рухові й обсягам прямих іноземних інвестицій, без яких не може обійтися більшість молодих ринкових економік світу [4, с. 329].

У світі панує майже всезагальна конвертованість валют із поточних рахунків. А тому МВФ виявляється просто непотрібним розвинутим ринковим країнам. Тож його парафія — в основному країни, що розвиваються, і країни з перехідними економіками. Економічний застій в Україні й Росії, які дружньо співпрацюють із МВФ і Світовим банком (СБ), на тлі Китаю, який без сприяння МВФ затьмарив своїми успіхами найкращі перехідні економіки, свідчить про недостатню ефективність допомоги МВФ [4, с. 329].

Світовий банк було створено для розв'язання проблем відбудови зруйнованих війною країн. Потім він сконцентрувався на проблемах країн, що розвиваються, виділяв кредити на інфраструктури проекти. Нині важко чітко визначити, чим відрізняються функції МВФ і СБ. На порядку денному стоїть питання реформування постбретгонвудських фінансових інституцій, щоб привести їх діяльність у відповідність із потребами світової фінансової системи, яка, здається, вступила у смугу тривалих кризових процесів.

Окреме питання — перехідні економіки України, Росії, інших держав колишнього Радянського Союзу. Вже очевидно, що для них непридатні рекомендації МВФ, які передбачають існування до початку реформування бодай зародкових ринкових процесів і структур. У цих країнах не було бази — початкових ринкових передумов, щоб програма МВФ під назвою «вашингтонський консенсус» спрацювала. Ситуація вимагає радикальної переоцінки стратегії МВФ і СБ у цих країнах. Й. Стігліц — віце-президент і головний економіст Світового банку — у своїй річній лекції (1998) в Університеті ООН, Світовому інституті досліджень розвитку поставив завдання радикальної зміни підходів МВФ, СБ, наукових кіл і політичної еліти Заходу до трактування проблем перехідних економік. На його думку, потрібна нова доктрина — «поствашингтонський консенсус» — як перегляд поглядів, що панували в економічній науці й політиці Заходу впродовж останніх двадцяти років. До нього приєднався Т. Колодко, відомий польський реформатор, який зумів під час свого віце-прем'єрства забезпечити швидкий розвиток Польщі на основі «терапії без шоку» й розумної еволюції [5, с. 290 ].

На завершення належить чітко сказати, що перспектива реформування світової фінансової системи може стати реальністю завдяки тому, що США нагромадили значні ресурси, у тому числі й фінансові, аби прийти на допомогу країнам і регіонам світу, які зазнали кризових явищ. Якби фінансова криза в Південно-Східній Азії та Росії припала на час, коли самі США були б у фінансово-економічній скруті, як-от наприкінці 70-х і у 80-х роках, то сьогодні можна було б чекати неминучого розповзання по світу валютно-фінансового й економічного лихоліття за найгіршими сценаріями прогнозистів. Неабияке значення має й те, що ЄС теж нині перебуває у стані відносно доброго економічного здоров'я.

Можливо, МВФ і СБ частково будуть об'єднані, щоб утворити одну інституцію з урегулювання світової економічної системи. Необхідно виробити й прийняти кодекс фіскальної та фінансової поведінки, додержання якого буде умовою отримання допомоги від МВФ. Цей кодекс, зокрема, може зобов'язати країни щомісяця друкувати звіти про сукупні валютні ризики країни, а також матеріали про розбіжності між короткостроковою і довгостроковою заборгованістю. Доцільно уніфікувати системи обліку та звітності для всіх країн, банківський і фондовий сектори мають дотримуватися однакових правил розважливої поведінки. А втім, за збереження «кондиціоналітіс» МВФ усі ці заходи не означатимуть його докорінного реформування [5, с. 292].

Таким чином, світова фінансова система й у XXI ст. розвиватиметься через суперечності між її дедалі глобальнішим характером і інтересами держав, регіонів, ТНК. Актуальними залишаться проблема інтеграції всіх елементів світової економіки, а також потреба її зв'язку з реальною економікою, виробництвом, нейтралізації фінансових криз.

Одна з причин збільшення зовнішнього боргу — позики на покриття дефіциту держбюджету.

Дефіцит держбюджету — перевищення витрат бюджету над їх доходами (профіцит — навпаки).

Інфляція — обезцінювання грошей і відповідне зростання цін на товари і послуги, пов'язана з дефіцитом державного бюджету.

Гіперінфляція — надзвичайно швидкі темпи зростання інфляції, які чинять руйнівну дію на обсяг національного доходу і зайнятість. Це таке становище, коли рівень інфляції перевищує 1000 %.

Дефіцит держбюджету = інфляція

Наприкінці XX ст. — на поч. XXI ст. рівень інфляції в середньому становив:

— у розвинутих країнах (РК) — 1 — 4% на рік;

— у країнах, що розвиваються (КР) — 5 — 7% на рік

— у країнах з перехідною економікою (КПЕ) — 10-25% на рік.

В ХХ ст. інфляція стала не епізодичним, а систематичним явищем. Різке збільшення інфляції відбувається в періоди фінансових криз:

— 1992-1993рр.-в ЄС;

— кінець 1994 р. — поч. 1995 р. — в Мексиці, переросла на всю Латинську Америку;

— 1997 р. — Таїланд, переросла на Сх. і Пд.-Сх. Азію, а потім — і на весь світ;

— серпень — вересень 1998 р. – Росія.

Види фінансових криз:

1. Валютна — зумовлює девальвацію національної валюти.

2. Банківська — вимагає великої державної фінансової підтримки.

3. Боргова — пов'язана із загостренням проблеми внутрішнього або зовнішнього боргу.

4. Системна — охоплює всю фінансову систему.

Причини фінансових криз:

— неспроможна макроекономічна політика;

— слабка національна фінансова система;

— несприятливі зовнішні умови (напр., падіння цін на основні товари національного експорту;

— неправильний обмінний курс (як правило,завищений);

— політична нестабільність [5, с. 294].

2. Фінансово-економічна криза в Україні та шляхи її подолання

На сьогодні негативні тенденції в розвитку світової фінансової кризи, незважаючи на значні зусилля провідних країн світу і міжнародних фінансових організацій, спрямовані на їх приборкання, зберігаються. У США та країнах ЄС спостерігається швидкий спад виробництва і зниження рівня зайнятості населення. МВФ визнав, що його прогноз світової економіки на 2009 рік занадто оптимістичний і, ймовірно, буде переглянутий у бік зниження [3, с. 8].

Українська банківська система до вересня 2008 року працювала стабільно, тому що фактори, які виникали світову фінансову кризу в нашій країні не настільки вагомі, щоб її підірвати. Неповернення іпотечних кредитів у нас не мало масового характеру, та й сама їх сума становила всього 15 відсотків від ВВП, тоді як у США – 75. Фондовий ринок також не настільки розвинутий, як ринок банківських зобов’язань [3, с. 9].

Тому для старту фінансової кризи в Україні потрібен був інший каталізатор. Ним, на нашу думку, стала ситуація з Промінвестбанком – одним із найбільших банків країни, який займав шосте місце за активами (близько 27,5 млрд. грн.). Причому проблеми цієї фінансової установи були викликані не світовою фінансовою кризою, а рейдерською атакою, яка мала на меті підірвати довіру вкладників до банку та призвела до того, що вони стали масово забирати з нього свої депозити. Всього за кілька днів вкладники вилучили понад 3 млрд. грн.

Для порятунку Промінвестбанку НБУ наприкінці вересня 2008 року відкрив кредитну лінію в розмірі 5 млрд. грн. А 7 жовтня в банку було запроваджено тимчасову адміністрацію. Ситуація навколо Промінвестбанку спровокувала кризу довіри до банківської системи України загалом. Коли ж міжнародні рейтингові агентства знизили кредитні позиції більшості українських банків, це стало додатковим поштовхом для паніки серед вкладників.

Можна виділити шість основних аспектів, в яких проявляються наслідки світової фінансової кризи для української банківської системи.

1. Зниження довіри населення до банків. Останнім часом поширилися панічні настрої серед вкладників комерційних банків, викликані ситуацією навколо Промінвестбанку, а також частково спровоковані запровадженою в жовтні Національним банком забороною на дострокове вилучення депозитів.

2. Серйозні труднощі українських банків пов’язані з поверненням до кінця 2008 року значних зовнішніх запозичень, які активно залучалися у попередні роки. А також складнощі із залученням нових інвестицій, зумовлені кризовими явищами на європейських фінансових ринках та зниженням кредитних рейтингів значної частини українських банків.

3. Наслідком фінансової кризи стала нестабільність на валютному ринку. Хоча вона має більше внутрішній спекулятивний характер, проте призводить до нестабільності міжбанківського валютного ринку, зменшення резервів НБУ, який змушений продавати валюту для задоволення ажіотажного попиту.

4. Криза істотно вплинула і на підвищення процентних ставок за кредитами.

5. Наслідком кризи є той факт, що в усьому світі порятунок фінансових установ став завданням держави – вона вливала бюджетні кошти, а також брала комерційні банки під свій контроль.

6. Криза може призвести до укрупнення банків в Україні, оскільки дрібні банки просто не впораються з проблемами. Цей процес може проходити шляхом злиття і поглинання більшими фінансовими установами менших [3, с. 11].

Тривожним є те, що значно знизилися кредитні рейтинги українських банків та зріз рівень ризику недовіри до банківської системи. Збільшується ризик безпеки через імовірність хакерських атак у полюванні на віртуальні гроші. У періоди кризи виникає гостра необхідність у державній підтримці фінансового сектору країни. Ця необхідність зумовлена тим, що саморегуляція через ринковий механізм у таких умовах просто не діє.

Для подолання наслідків фінансово-економічної кризи необхідна взаємодія фінансового та не фінансового секторів економіки, узгодженість дій усіх органів державної влади та суб’єктів господарювання. В Україні слід запровадити й інституційно оформити ефективну та постійно діючу систему моніторингу стабільності фінансової системи в цілому і банківського сектору зокрема. Грошово-кредитна політика НБУ має здійснюватися на основі інструментів точного настроювання та реальної незалежності центрального банку.

Зазначимо, що Україна має свої характерні, специфічні риси, які посилять проблему:

1. Дефіцитний платіжний баланс, велика залежність від експорту металів і зерна та «імпорту» капіталу, високих технологій, нафти й газу;

2. Висока концентрація виробництва і капіталу в країні, низькі можливості розпорошеності ризиків;

3. Висока соціальна поляризація, брак практики та інструментів адресної соціальної допомоги;

4. Низький рівень міжнародних резервів НБУ, брак резервних фондів у держави;

5. Крихкість політичної системи, неспроможність виробити і реалізувати швидкі й ефективні рішення в економічній політиці;

6. Порівняно низька частка малих та середніх підприємств у ВВП;

7. Високий рівень приватного споживання у ВВП (на початок 2008 р. він становив понад 60% і наблизився до рівня у розвинутих країнах, тоді як аналогічний показник у Китаї, що має подібний рівень розвитку, дорівнює 30-34%, у Росії – 48-52%) [3, с. 13].

Фінансова криза 2008 р., можливо, радикально змінить контури сучасного державного управління економікою. На нашу думку, для подолання кризи необхідно провести ряд змін:

1. Необхідно перейти на нові показники виміру економіки. Показники фінансової сфери повинні знайти адекватне віддзеркалення в об’ємних макроекономічних показниках;

2. Імовірно, з відносною незалежністю центральних банків слід покінчити. Адже саме така незалежність Федеральної резервної системи США спричинила економічну кризу. Світ став глобальним не тільки в сенсі інтернаціональних тенденцій, а й усередині кожної держави. Грошово-кредитна політика не може й далі функціонувати ізольовано;

3. Вийшли з-під контролю ринки цінних паперів, страхування, інвестиційні фонди тощо. Тому регулюючу роль центральних банків слід посилити.

4. Слід застосувати законодавчі обмеження щодо пере кредитування, міжбанківського кредитування під заставу цінних паперів, а також запровадити нову систему оцінки цінних паперів, їх ліквідності. Вся міжнародна, національна та інші системи оцінки цінних паперів мають бути суттєво уцінені. При цьому не варто забувати, що причиною кризи 2008 р. стало фактичне прирівнювання до грошей величезної маси цінних паперів, яка перевищувала обсяги реальних грошей у кілька десятків разів.

5. На нашу думку, настав час створити міжнародну комісію з дозволу, контролю та узгодження обсягів випуску, а також поточного регулювання державних цінних паперів і їх обігу на міжнародних фінансових ринках.

6. Необхідно деполітизувати такі міжнародні економічні організації, як МВФ і Світовий банк. Криза свідчить про необхідність реорганізації МВФ та Світового банку, котрі виявилися не готовими до несподіваного фінансового обвалу, проґавили ознаки його наближення і не змогли запропонувати дієвих методів його подолання [7].

Висновки

Фінансова криза поширюється на всю глобалізовану фінансову систему. Дедалі частіше висловлюються побоювання, що можуть повторитися події 20-30-х років XX ст., коли фінансово-грошова криза стала каталізатором, а то й причиною катастрофічного ходу історії. Втім, більшість дослідників сходяться в тому, що азійська криза позначила завершення певного етапу розвитку світової економіки і відмову від стереотипів економічної й політичної думки.

На нинішньому етапі імунітету щодо фінансової кризи не має ні світова фінансова система, ні фінансова система будь-якої країни.

Банківська система України потребує нових підходів до регулювання. Так, криза української гривні на початку листопада підтвердила безпідставність абсолютизації законодавчої вимоги до центральних банків, щодо стабільності курсу національної валюти. Не випадково коливання курсу національної валюти НБУ пояснював слабкістю економіки та динамікою платіжного балансу.

Отже, криза 2008 року є глибокою. Вона охоплює і фінансову, й економічну сфери. Але її можна подолати – за умови кардинальних змін в економічній політиці держави.

А саме, необхідно запровадити зміни у законодавстві щодо кредитування, посилити регулюючу роль центральних банків, але разом з тим посилити контроль за ними і зменшити їх незалежність.

Список використаних джерел

1. Білорус О. Г. Глобалізація і нова парадигма глобального постіндустріального розвитку // Економічний часопис. — 2002. — № 10. – с. 14-17
2. Вахненко Т.П. Фінансова криза в Україні: фактори, механізми дії, заходи подолання //Фінанси України. – 2008. – №10. – С. 3-21
3. Меморандум про економічну і фінансову політику. – К.: НБУ, 2008. – 64 с.
4. Основи економічної теорії: Навч. посібник. — К. : Каравела, 2007. — 447 с.
5. Політична економія: Навчальний посібник. — К. : Кондор, 2008. — 405 с.
6. Шумило І., Міщенко В., Лисенко Р. Теоретичні і практичні аспекти аналізу стану фінансової системи економіки //Вісник Національного банку України. – 2006. — №3 – С. 6-11
7. http://www.rbc.ua/ukr