1. Методологічні основи регіональної економіки

Методологію будь-якої науки формує сукупність категорій, на які вона спирається, а також система певних методів дослiдження та алгоритм розв’язання завдань практичної спрямованостi. Методологічною основою науки про розмiщення продуктивних сил є матерiалiстична діалектика, відповiднi економічнi категорії та закони. Будь-яка наука використовує широкий арсенал певних наукових прийомiв і операцій для вiдтворення предмета, що вивчається, та досягнення поставленої мети дослiдження. Видiляють чотири рiвнi наукових методів дослідження:

перший — загальнонауковий;

другий — міждисциплінарний (спільний для кiлькох галузей знань);

третій — конкретно-науковий, або спецiальний;

четвертий — методико-технічний [1, с. 37].

Прикладом загальнонаукових методів слугують діалектичний та системний методи пізнання. Їх застосування дає змогу дослiджувати продуктивнi сили як складну динамічну систему, вся сукупність елементів якої перебуває у певних взаємозв’язках і вiдносинах, утворюючи єдину цілісність. До мiждисциплінарних методів, якi є найпоширенішою групою, належать, зокрема, історичний і математичний. Вони широко використовуються рiзними галузями науки для аналізу динаміки розвитку процесів або явищ. Спеціальні методи застосовуються для конкретно-наукових дослiджень. До них можна віднести, наприклад, статистичний і картографiчний. Методи наукових досліджень, що утворюють методико-технiчний рiвень, дають змогу виконувати техніко-економічні розрахунки різної складності й здійснювати формалiзацiю окремих положень і рішень.

Розміщення продуктивних сил як галузь економiчної науки використовує широкий спектр сучасних методів дослідження (балансові, нормативні, регіонального аналізу, економiко-статистичнi, оптимiзаційного моделювання, економіко-математичні, техніко-економічного обгрунтування та ін.), застосування яких дозволяє одержати нові, науково обгрунтовані результати.

Регіональна економіка — одна з найважливіших галузей економічної науки, що визначає тенденції і залежності економічного розвитку і функціонування суб’єктів господарювання різних форм власності на даній території.

Слово «регіональний» походить від латинського слова Regio — територія, місцевість, область, район. Наука «Регіональна економіка» відносно молода: перші серйозні дослідження в галузі регіональної економіки спостерігаються на початку XX ст. Відомі американська і європейська школи дослідників регіональної економіки. Представники американської школи: Г. Зіпф, У. Ізард В.Беррі та інші.

Серед вчених європейської школи слід відзначити: В. Кристаллер, В. Льош, X. Бос, Т. Александерсон, А. Вебер.

2. Передумови регіонального економічного розвитку

Дослідження з регіональної економіки в колишньому СРСР почалися в 50-х роках поточного століття, хоча відомі окремі роботи, які були виконані ще в 30-х роках, наприклад, М.М. Колосовським. Серед вчених колишнього СРСР можна відмітиш: І. Граннік, А.Г. Аганбег’ян, Б.Е.Алаєв, М.К. Бандман, О.Г. Гранберг та інші.

3. Економіка регіону — ланка єдиного господарського комплексу

Ні один суб’єкт господарювання не може існувати незалежно від інших суб’єктів господарської діяльності. Підприємства, організації та установи знаходяться в певному взаємозв’язку. Знаходячись у такому стані, суб’єкти господарювання визначають форми та структуру відносно певної спільноти людей. Таким чином економічна діяльність на даній території знаходиться в залежності від соціальних процесів і вони разом формують так звану територіальну соціально-економічну систему (ТСЕС).

ТСЕС — це взаємозв’язана цілісність об’єктів економічного і соціального характеру на даній території.

За функціональною ознакою ТСЕС поділяється на ряд функціональних підсистем. Тому регіони відносяться до складних територіальних систем. В структурі ТСЕС виділяють три основні взаємозалежні підсистеми (мал.3.1.):

Мал. 1. Схема основних функціональних підсистем територіальної соціально-економічної системи

Виробнича підсистема — це цілісна сукупність об’єктів виробничого призначення;

Соціальна підсистема — цілісна сукупність об’єктів соціального призначення;

Природно-ресурсна підсистема — сукупність природних ресурсів (земельних, лісових, водних, нерудних та корисних копалин тощо).

Формалізовано ТСЕС можна зобразити у вигляді кортежу структурними елементами якого є вектор взаємозв’язків (R) і сукупність (множина) економічних об’єктів (Е)

S(E,R)

ТСЕС характеризується ієрархічністю, тобто існує певна територіальна підпорядкованість суміжних систем і підсистем.

Ієрархічність систем — це властивість, яка дозволяє розчленити її на певні ступені (ранги), коли системи нижнього рангу входять до складу верхнього. За ознакою ієрархічності охоплюваних територій ТСЕС розподіляються на: первинні системи ( селища і села); місцеві системи (міста і райони); локальні системи (3-6 місцевих ТСЕС); регіональні системи ( від 3 до 6 локальних ТСЕС). Ієрархічність зображується таким виразом:

де ; — система рангу і- 1; — система і -го рангу.

Кожна підсистема входить до складу системи рангом вище.

ТСЕС характеризується ймовірністю розвитку, що визначається впливом цілої низки випадкових факторів та умов. Тому ТСЕС відносяться до ймовірносних систем.

ТСЕС відноситься також до динамічних систем, тобто таких, які відзначаються зміною своїх характеристик за певний проміжок часу.

Виділення ТСЕС здійснюється на основі економічного районування, тобто поділу певної території на відповідні економічні райони або зони. Виділення цих районів (зон) здійснюється на основі аналізу і кількісної оцінки інтенсивності виробничих і невиробничих зв’язків між структурними елементами даної території.

Інтенсивність зв’язків визначається, наприклад, обсягом взаємних поставок продукції або ж обсягом перевезених вантажів між відповідними суб’єктами господарювання. При цьому до економічного району (зони) відносяться об’єкти, які мають найвищу інтенсивність зв’язків (дивись мал.2.)

Під економічною самостійністю регіонів слід розуміти можливість регіону самостійно вибирати шляхи й засоби соціально-економічного розвитку на базі його економічного потенціалу, його ресурсів і при цьому самостійно розпоряджатися досягнутими результатами, задовольняючи потреби регіону враховуючи загальнодержавні інтереси.

Економічна самостійність досягається при зміні відносин власності, коли власниками майна стають суб’єкти господарювання на даній території: окремі фізичні особи, підприємства, а також органи місцевого самоврядування.

4. Диференціація регіонів за рівнем розвитку продуктивних сил

Динаміка економічного розвитку регіонів протягом останніх 14 років визначалася станом та тенденціями макроекономічних процесів у країні, зокрема тривалим періодом економічного спаду, труднощами ринкових трансформаційних процесів, кардинальною зміною відносин власності, трансформаціями системи державного управління тощо.

Тенденції економічного зростання, що сформувалися в державі впродовж кількох останніх років, реалізуються через активізацію економічного життя регіонів. Проведений аналіз свідчить про зростання у 2001-2004 роках практично в усіх регіонах обсягів промислового виробництва, обсягів інвестицій в основний капітал, рівня реальної заробітної плати тощо. При цьому спостерігається позитивна тенденція більш високих темпів економічного зростання у менш розвинених регіонах.

Галузеві особливості зростання промислового виробництва обумовили його регіональну диференціацію. Серед регіонів найбільший приріст промислового виробництва у 2003 р. відбувся у Закарпатській (44,3%), Тернопільській (34,6%), Черкаській (28,3%), Івано-Франківській (27,7%), Чернівецькій (26,9%) та Кіровоградській (24,3%) областях. У 2004 р. забезпечено приріст промислового виробництва в усіх регіонах, за винятком Одеської та Херсонської областей, найбільше зросли обсяги промислового виробництва в Автономній Республіці Крим (на 28,2%), Кіровоградській (33,8%), Закарпатській (27,4%), Волинській (22,5%) областях, м. Севастополь (25,8%).

Структура промислового комплексу регіонів за останні роки не зазнала вагомих змін, тому для більшості регіонів вирішальне значення продовжує відігравати одна-дві галузі. Так, пріоритетною галуззю промислового виробництва для 16 реґіонів є харчова промисловість та перероблення сільськогосподарських продуктів; для Дніпропетровської, Запорізької та Донецької областей – металургія та оброблення металу; для Закарпатської та Сумської областей – машинобудування, для Луганської та Полтавської областей – виробництво коксу, продуктів нафтопереробки та ядерного палива; для Івано-Франківської, Миколаївської, Рівненської областей та м. Севастополь – виробництво та розподілення електроенергії, газу та води.

Найбільш розвиненими промисловими регіонами є Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Полтавська, Харківська області та м. Київ, сумарна частка яких становить понад 60% загальнодержавного промислового виробництва.

Разом з тим, питома вага Волинської, Закарпатської, Кіровоградської, Тернопільської, Херсонської, Чернівецької областей та м. Севастополь не досягає 1,0% від загального промислового виробництва по країні.

Водночас зберігаються суттєві регіональні диспропорції за обсягом промислового виробництва на одну особу – коефіцієнт варіації за цим показником впродовж останніх років становить понад 10 разів. Регіональна диференціація за показником обсягу реалізованої промислової продукції на одну особу за 2008 р. показана на рис.3.

Рис. 3. Розподіл регіонів України за обсягом реалізованої промислової продукції на одну особу населення у 2008 року, грн.

Зростання виробництва спричинило значну активізацію в усіх регіонах діяльності у галузі будівництва. В 2007 р. приріст обсягу підрядних робіт у будівництві в 7 регіонах перевищував 40%, а ще в 3 регіонах – 30%. У 2008 р. приріст цього показника в 3 регіонах становив понад 60 %, ще в 6 регіонах – понад 20 %.

За період кризи знизилася конкурентоспроможність регіонів на зовнішніх ринках. У загальноукраїнському експорті питома вага трьох областей – Донецької, Дніпропетровської, Запорізької – становить майже половину, проте левову частку в їхньому експорті становить продукція гірничорудної, металургійної та хімічної промисловості. Водночас питома вага половини регіонів у загальноукраїнському експорті не перевищує 1%.

Існує велика різниця у інвестиційній привабливості регіонів для іноземних інвестицій. Найвищий інвестиційний рейтинг має м. Київ (його частка становить понад третину всіх іноземних інвестицій), а також Дніпропетровська, Київська, Запорізька, Донецька, Одеська області. Водночас питома вага у загальному обсязі іноземних інвестицій 6 регіонів становить менше 1 %.

Відбулися кардинальні зміни в структурі власності на регіональному рівні. В результаті приватизаційних процесів суттєво зменшилася частка державного сектора економіки регіонів: виробництво двох третин товарів і послуг у половині регіонів здійснюють приватизовані підприємства. За рахунок доходів недержавного сектора забезпечується понад 65% доходів бюджетів усіх рівнів. Кардинальні зміни у відносинах власності відбулися в аграрному секторі.

Важливою ознакою інституційних змін в економіці регіонів є розвиток малого та середнього підприємництва. На жаль, сьогодні цей сектор економіки ще не виконує в повній мірі притаманних йому функцій в розвитку регіонів. Зокрема, частка малих підприємств у загальних обсягах виробленої продукції становить від 15-21% у Чернівецькій, Закарпатській, Івано-Франківській, Тернопільській областях та м. Севастополь до менш ніж 5% в Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Луганській областях. Близько 55 % загальної кількості малих підприємств (офіційна статистика в регіональному розрізі існує лише щодо малих підприємств) зосереджено лише в 7 регіонах: м. Київ, Донецькій, Дніпропетровській, Харківській, Львівській, Одеській областях та Автономній Республіці Крим. На малих підприємствах цих регіонів працює більше половини працівників усіх малих підприємств України. За кількістю малих підприємств на 10 000 осіб населення показник вище середнього по Україні мають лише м. Київ, Миколаївська, Львівська, Харківська області та Автономна Республіка Крим. Найнижчі значення даного показника зафіксовано в Тернопільській області, а різниця між максимальним і мінімальним показниками становить 4,7 разу. Диференційованою по регіонах є також динаміка малих підприємств. Найбільш динамічним є процес створення малих підприємств у Вінницькій, Чернігівській, Київській, Запорізькій, Волинській, Дніпропетровській, Одеській областях та м. Київ. Водночас у Кіровоградській та Закарпатській областях спостерігається їхній найнижчий приріст.

5. Соціально-економічні та екологічні проблеми регіонів і шляхи їх вирішення

Одночасно з активізацією економічної діяльності відбувалося деяке покращання соціальних параметрів розвитку регіонів. Зокрема, в 2004 р. в усіх регіонах збільшився розмір середньомісячної заробітної плати, в 24 регіонах приріст становив понад 20 %. При цьому регіональна диференціація темпів зростання є незначною, що, на нашу думку, обумовлено реалізацією єдиної державної політики підвищення заробітної плати у бюджетній сфері. Суттєва регіональна диференціація за розміром середньомісячної заробітної плати обумовлена структурними особливостями економіки регіонів. Варіація у 2008 р. становила 2,5 разу (рис. 2).

Економічне зростання закономірно відобразилося у зменшенні масштабів безробіття, але поки що не супроводжується відповідним скороченням його тривалості. Середньомісячна чисельність зареєстрованих незайнятих громадян, які мали статус безробітних, становила за 2008 р. 993,9 тис. осіб, або 4,9% економічно активного населення працездатного віку. Спостерігається значна диференціація цього показника за регіонами, де рівень зареєстрованого безробіття коливається від 10,5% у Тернопільській та 7,8% у Рівненській і Чернівецькій областях, до 0,6% у м. Київ.

Рис. 4. Розподіл регіонів України за розміром нарахованої у 2008 р. середньомісячної заробітної плати (без м. Київ та м. Севастополь)

Рівень безробіття населення, визначений за методологією МОП, у цілому по країні скоротився з 8,7% до 7,8%, у міського населення – з 8,8% до 8,1%, у сільській місцевості відповідно з 8,5% до 7,2% (Рис. 4).

Регіональна соціально-економічна дезінтеграція України визначила скорочення обігу матеріальних і трудових ресурсів, замикання їх руху внутрішньорегіональними масштабами, все популярнішими стають методи штучного “замикання” фінансових потоків у тому числі адміністративним способом, посилюється прагнення до продовольчого самозабезпечення тощо. Все це створює підґрунтя для подальшої суспільно-політичної дезінтеграції України.

Дезінтеграційні явища в економіці України значною мірою пов’язані з глобалізаційними процесами у світі; посилюється залежність регіонів, особливо індустріальних, від світового господарства, орієнтація на зовнішній ринок, мінерально-сировинна експортна спеціалізація тощо. Крім того, специфіка товарної і географічної структури зовнішньої торгівлі регіонів ставить її перспективи у залежність від політичної ситуації у країні-імпортері та відносин України з нею.

Зазначені дезінтеграційні тенденції у соціально-економічному розвитку регіонів становлять безпосередню загрозу економічній безпеці і територіальній цілісності держави. У цьому напрямку актуальним виступає налагодження міжрегіонального співробітництва областей, посилення вертикального і горизонтального технологічного кооперування підприємств, обміну кадрами, інноваційними розробками тощо, у чому держава повинна відігравати роль активного посередника.

Саме зміцнення міжрегіональних господарських зв’язків на основі поглиблення регіональної і галузевої спеціалізації дозволяє якнайповніше розкрити і задіяти внутрішній потенціал територій, а також забезпечити повноцінне інтегрування регіонів України у єдиний національний економічний комплекс. За таких умов міжрегіональна економічна інтеграція потребує зведення в ранг державної політики, розробки заходів на державному рівні, здатних прискорити взаємовигідне співробітництво регіонів, забезпечити розвиток внутрішнього ринку та повноцінний вихід на зовнішній ринок.

Серед населення працездатного віку рівень безробіття за методологією МОП складав 8,4%. Однак зазначена динаміка виглядає дещо неоднозначною, якщо врахувати, що протягом 2006-2008 років зменшувалась кількість економічно активного населення. Так, станом на 1 листопада 2008 р. в Україні налічувалось 22217 тис. осіб економічно активного населення, що на 1,8% менше рівня 2007 р. і на 2,5% – рівня 2006 р. Поряд з цим, спостерігається поступове зменшення частки осіб працездатного віку у загальній кількості економічно активного населення (з 93,15% у 2003 р. до 92,12% за 9 місяців 2004 р.). Нерівномірно у регіональному розрізі змінювалась також чисельність безробітних. Найбільше зниження кількості безробітних за 9 місяців 2004 р. відбулося у Харківській (на 38%), Запорізькій (на 30%), Київській (на 29%), Чернігівській та Івано-Франківській (на 28%) областях. Водночас значне збільшення кількості безробітних спостерігалося у Чернівецькій (32%), Вінницькій (25%), Черкаській (16%) областях та у м. Київ (19%). Зазначені неоднорідні тенденції могли значною мірою вплинути на загальну динаміку показника безробіття, тому не можна говорити однозначно про позитивну закономірність у цьому аспекті.

Загалом за роки незалежності регіональна диференціація за всіма економічними і соціальними показниками відчутно зросла. Зокрема, за узагальнюючим індикатором рівня економічного розвитку – показником обсягу виробництва валової доданої вартості на одну особу – різниця між максимальним і мінімальним його значенням зросла з 2,7 разу у 1996 р. до 5,8 разу у 2006 р. Відбувся територіальний перерозподіл економічного потенціалу, його зосередження в кількох найпотужніших регіонах.

Негативною тенденцією регіонального розвитку в умовах кризи 90-их років став спад економічного обміну між регіонами, найбільш тісні економічні зв’язки існують лише між Донецькою, Дніпропетровською, Запорізькою та Луганською областями, в яких сконцентрована металургійна промисловість України та все необхідне для її функціонування: виробничі фонди, сировина (коксівне та енергетичне вугілля, залізна руда), електроенергетика, робоча сила відповідної кваліфікації. З іншими регіонами економічні зв’язки набагато слабкіші. Участь у міжрегіональному ринку товарів більше половини областей України незначна: майже все, що виробляється в них, споживається в їх межах, або обмінюється на енергоносії. Це свідчить про фактичну дезінтеграцію національного внутрішнього ринку.

Таким чином, аналіз наведених вище та інших показників дозволяє зробити наступні висновки щодо соціально-економічного розвитку регіонів:

1) Процеси економічного зростання в більшості регіонів за останні чотири роки набули стійкого та динамічного характеру.

 

Тести

1. Визначення соціально-економічного району за О. Шаблієм:

а) великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію;

б) це така територіальна частина суспільства, яка розвивається в конкретних природно-господарських умовах і являє собою цілісність, яка сформувалась на основі закономірностей розвитку суспільства і взаємодії суспільства і природи;

в) територіально цілісна частина господарства країни, що характеризується своєрідністю природних і економічних умов, історично сформованою або цілеспрямованою створюваною спеціалізацією на основі географічного поділу праці, а також сталими внутрішньогосподарськими зв’язками високої інтенсивності.

 

2. Сучасна державна регіональна політика представлена в:

а) Концепція державної регіональної політики;

б) Закон України про місцеве самоврядування;

в) Замітки на полях однієї концепції.

 

3. Адміністративно-територіальний розподіл України здійснюється з урахуванням:

а) соціально-економічних особливостей;

б) природно-географічних особливостей;

в) етнокультурних особливостей;

г) всіх разом.

 

4. Відповідно до діючого адміністративно-територіального устрою до складу України входять:

а) 24 області;

б) 27 областей;

в) 25 областей;

г) 26 області.

 

5. Харківська область входить у:

а) Столичний регіон;

б) Центральноукраїнський регіон;

в) Північно-Східний регіон;

г) Східний регіон.

 

6. Обласний регіон має такі ознаки:

а) відносна самостійність господарювання в межах національної економіки і наявність регіонального органа управління;

б) наявність територіально-виробничої структури в межах обласного регіону й можливість створення кінцевої продукції;

в) наявність і функціонування регіональної інфраструктури;

г) усі разом.

 

7. Регіональна економічна політика — це:

а) сукупність напрямків, які розробляють органи державної влади для ефективного розвитку регіонів на основі раціонального використання їхнього ресурсного потенціалу;

б) система поглядів на шляхи й методи економічного розвитку регіону;

в) заходи, спрямовані на забезпечення економічного розвитку регіону;

г) усе разом.

 

8. Пріоритетні завдання економічного розвитку регіонів необхідно формувати в умовах:

а) відсутності професійних і кваліфікованих кадрів, які займаються регіональним управлінням;

б) дефіциту ресурсів регіонального розвитку;

в) нерівноважної моделі регіонального ринку праці;

г) дефіциту фінансових ресурсів.

 

9. Цілі й завдання регіональної політики залежать від:

а) глави обласної державної адміністрації;

б) наявності природних і трудових ресурсів у регіоні;

в) спеціалізації господарства регіону;

г) рівня, специфіки розвитку регіону та місця в міжрегіональному і міжнародному поділі праці.

 

10. Структура регіональної економічної політики складається з наступних елементів:

а) аналіз ситуації, що склалася в економічному розвитку регіону; ключових проблем регіонального економічного розвитку; формулювання головної мети регіональної економічної політики, основних цілей і завдань;

б) критеріїв досягнення головної, основних цілей; характеристики ризиків, пов’язаних з реалізацією певних цілей і завдань регіональної економічної політики;

в) розробка заходів, спрямованих на створення сприятливих умов реалізації регіональної економічної політики; формування ресурсного забезпечення реалізації напрямків регіональної економічної політики.

г) усіх разом.

 

11. В основі змісту структурних елементів регіональної політики лежать такі показники:

а) валова додана регіональна вартість; обсяг іноземних інвестицій і їх освоєння в регіоні; податки й збори, які мобілізують в бюджети всіх рівнів на території регіону;

б) обсяг продукції промисловості, сільського господарства й будівництва; обсяг наданих послуг у регіоні й обсяг споживання в регіоні; кількість створених нових робочих місць;

в) виробництво та споживання товарів народного споживання в регіоні; обсяг інвестицій в основний капітал, а також обсяг освоєних інвестицій у регіоні;

г) середньомісячна заробітна плата працівників, зайнятих у галузях економіки регіону, а також структура доходів населення регіону і рівень безробіття в регіоні.

д) усі разом.

 

12. Регіональне управління — це:

а) прийняття управлінських рішень, спрямованих на інвестиційну діяльність регіону;

б) виявлення закономірностей регіонального розвитку;

в) процес розробки, обґрунтування, затвердження та реалізації управлінських рішень, спрямованих на забезпечення соціально-економічного розвитку регіону;

г) процес розробки стратегії соціального та економічного розвитку регіону.

 

13. Соціально-економічна система регіону являє собою:

а) сукупність взаємозв’язаних економічної та соціальної підсистем управління;

б) сукупність економічної і соціальної підсистем;

в) суму соціальних і економічних елементів системи;

г) цілі, функції, методи, принципи й ресурси.

14. Системний підхід в регіональному управлінні — це:

а) управління економікою регіону з позицій її основних елементів;

б) управління економікою регіону з позицій єдиного цілого на основі системного аналізу;

в) планування регіональної економіки на основі балансу виробництва й розподілу продукції;

г) усе разом.

 

15. Системний аналіз в регіональному управлінні — це процес:

а) визначення динаміки регіонального розвитку;

б) дослідження регіональних ринків праці;

в) виявлення складових соціально-економічної системи регіону й подання їх у вигляді підсистем;

г) дослідження регіональних об’єктів управління за допомогою подання їх як підсистеми й аналізу цих підсистем.

 

16. Підсистема регіонального управління складається з наступних елементів:

а) входу, виходу, цілей функціонування і розвитку процесу регіонального управління;

б) функцій і ресурсів;

в) принципів, методів й інструментів управління;

г) усього разом.

 

17. Процес регіонального управління полягає у впливі:

а) суб’єкта регіонального управління на об’єкти регіонального управління;

б) об’єкта регіонального управління на суб’єкт регіонального управління;

в) суб’єкта регіонального управління на розвиток галузей регіонального господарства;

г) об’єкта регіонального управління на організацію управління в регіоні.

 

18. До регіональних ресурсів належать:

а) матеріально-технічні й трудові ресурси;

б) фінансові та інформаційні ресурси;

в) природні й мінеральні ресурси;

г) усі разом.

 

19. Економічний розвиток регіону — це:

а) зростання показників, що характеризують економіку регіону;

б) якісне поліпшення показників, що характеризують економіку регіону;

в) збільшення обсягів регіонального виробництва;

г) усе разом.

 

20. До основних показників, що характеризують економіку регіону, належать:

а) валова додана вартість, що створена в регіоні, та регіональний випуск;

б) валова додана вартість та проміжне споживання;

в) проміжне споживання та оплата найманих працівників;

г) усе разом.

Список використаної літератури

1. Арапова В. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник / Вінницький фінансово-економічний ун-т. — Вінниця : ПП «Вид-во «Тезис», 2005. — 160с.
2. Дорогунцов С., Заяць Т. А., Бандур С. І. Розміщення продуктивних сил України: Навч.-метод. посіб. для самост. вивчення дисципліни / Київський національний економічний ун-т — К. : КНЕУ, 2000. — 363с.
3. Жук М. Розміщення продуктивних сил і економіка регіонів України: Підручник/ Микола Жук, Володимир Круль,; Чернівецький націон. ун-т ім. Юрія Федьковича . — К.: Кондор, 2004. — 293 с.
4. Заблоцький Б. Розміщення продуктивних сил України: Національна макроекономіка: Посібник/ Богдан Федорович Заблоцький,; Б.Ф. Заболоцький,. — К.: Академвидав, 2002. — 367 с.
5. Клиновий Д. Розміщення продуктивних сил та регіональна економіка України: Навчальний посібник/ Дмитро Клиновий, Тарас Пепа,; Ред. Л. Г. Чернюк; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 726 с.
6. Курочкін Г. Ф. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Навч. посібник/ Г. Ф. Курочкін,; НАУ. — К.: Національна академія управління, 2004. — 272 с.
7. Розміщення продуктивних сил і регіональна економіка: Підручник/ За ред. В. В. Ковалевського, О. Л. Михайлюка, В. Ф. Семенова. — 7-ме вид., стереотип. . — К.: Знання, 2005. — 350 с.
8. Розміщення продуктивних сил України: Підручник для студ. вищ. навч. закладів/ Михайло Пушкар, Михайло Ковтонюк, Микола Петрига та ін.; Ред. Євген Качан,. — К.: Юридична книга, 2002. — 550 с.
9. Сазонець І. Л. Розміщення продуктивних сил: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ І. Л. Сазонець, В. В. Джинджоян, О. О. Чубар; М-во освіти і науки України. — К.: Центр навчальної літератури, 2006. — 317 с.
10. Стеченко Д. Розміщення продуктивних сил і регіоналістика: Підручник/ Дмитро Стеченко,. — К.: Вікар, 2006. — 396 с.
11. Чернюк Л. Розміщення продуктивних сил України: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Людмила Чернюк, Дмитро Клиновий,. — К.: ЦУЛ, 2002. — 440 с.