Зміст

1. Сутність та якісні властивості грошей
2. Еволюція форм грошей
3. Функції грошей

1. Сутність та якісні властивості грошей

Савлук М.І. пропонує наступне визначення категорії «гроші»: гроші – це специфічний товар, що має властивість обмінюватися на будь-який інший товар, тобто є загальним еквівалентом [7, c.12]. Особливість грошей як специфічного товару полягає в тому, що гроші не здатні безпосередньо задовольняти будь-які фізичні чи духовні потреби людини, а тільки опосередковано – шляхом відчуження їх на купівлю товарів та послуг, або погашення боргу.

У банківській енциклопедії за авторством С.Г.Арбузова, Ю.В.Колобова, В.І.Міщенка, С.В.Науменкової категорія «гроші» визначається як економічна категорія, що відображає складну систему суспільних відносин, перш за все економічних, між державою, суб’єктами господарювання та фізичними особами як учасниками відтворювальних процесів з приводу встановлення цінових співвідношень між окремими товарами, здійснення платежів і розрахунків, накопичення та збереження фінансових ресурсів, а також руху капіталу як усередині країни, так і за її межами [1, c.121].

Якісні властивості грошей:

• стабільність вартості;
• економічність виготовлення;
• ліквідність;
• довгостроковість використання;
• однорідність;
• подільність;
• портативність.

З приводу функціонального призначення грошей у сфері суспільного відтворення розрізняють гроші як гроші і гроші як капітал.

Якщо розглядати гроші у ролі грошей, то тут слід перш за все наголосити, що вони обслуговують обмін товарів та використовуються для реалізації наявної споживної вартості, тобто їх цільове призначення обмежується посередництвом в обміні.

Якщо розглядати гроші у ролі капіталу, то у даному випадку гроші є носієм самозростаючої вартості та використовуються для забезпечення зростання наявної вартості (використовуються в якості позичкового капіталу).

2. Еволюція форм грошей

В економічній літературі розглядаються 2 підходи до походження грошей:

1. Раціоналістична концепція полягає у тому, що гроші виникли як наслідок угоди між людьми або були запроваджені законодавчими актами держави задля полегшення обміну товарів. Обґрунтування цієї концепції здійснив Арістотель у праці «Нікомахова етика»: «… що бере участь у обміні, має бути якимось чином зіставленим… за загальною домовленістю з’явилась монета…». До прихильників цієї концепції відногсять Г. Кнаппа, М.Фрідмана, А.Шворц, П.Самуельсона [4, c.17-18].
2. Еволюційна концепція полягає у тому, що гроші виникли в результаті еволюційного процесу, який поза волею людей призвів до того, що деякі предмети виділилися із загальної маси і посіли особливе місце. До прихильників цієї концепції відносять А.Сміта, Д.Рікардо, К.Маркса [4, c. 18]..

Еволюція форм грошей відбувалася в напрямі від повноцінних грошей до неповноцінних. Між періодами використання повноцінних і неповноцінних грошей функціонували змішані форми грошей, коли використовувалися як повноцінні, так і неповноцінні гроші.

Розглянемо еволюцію грошових форм більш детально. Спочатку, коли первісні люди жили общинами, гроші були непотрібні, бо все було спільне. Як тільки з’явилися поняття «моє» і «чуже» — виникла потреба обміну. Спочатку практикувався бартер. Бартер —  обмін одного товару на інший без допомоги грошей. Однак бартер мав недоліки:

• необхідно було докладати зусиль для пошуку торговельних партнерів. При цьому покупець міг бажати придбати товар, але не мав такого товару на обмін, який би зацікавив продавця;
• мала місце проблема виміру вартості. Один і той же товар вимірювався у різних товарах. Не було єдиної міри вартості.

З часом найбільш ліквідні товари (ті, що найбільше користувалися попитом) висунулись на роль товарних грошей. Товарні гроші вважаються першою формою грошей. Це були повноцінні гроші, тобто ті, що мали внутрішню реальну вартість, адекватну вартості товару, який виконував функції грошей, чи вартості того матеріалу, з якого гроші були виготовлені (наприклад золоті чи срібні монети, що використовувалися пізніше).

У давні часи товарними грошима спочатку були предмети першої необхідності –сіль, зерно, худоба, риба, тощо. Поступово для більш коштовних покупок почали використовуватися предмети розкоші: хутра, дорогоцінні вироби, які з часом все більше і більше перебирали не себе роль грошей. Наприклад, грошова одиниця України – гривня — отримала назву від нашийної прикраси, що виготовлялася з дорогоцінного металу і використовувалася на Русі у якості грошей. Однак всі ці види товарних грошей мали свої недоліки. Для того, щоб ефективно виконувати роль грошей товари повинні були відповідати певним вимогам. Розглянемо необхідні якісні властивості грошей на прикладі кози.

• стабільність вартості. Вартість кози досить стабільна — як у давні часи, так і у наш час.
• економічність виготовлення. Вирощування кози потребує певних капіталовкладень та часу. У порівнянні, наприклад, з паперовими грошима, коза як грошова одиниця є не дуже економічною.
• ліквідність. Далеко не кожному потрібна коза. Товар не дуже ліквідний.
• довгостроковість використання. Коза може здохнути.
• однорідність. Коза складається з багатьох різних частин, які мають різну вартість – роги, ноги, голова, тощо.
• подільність. У живому вигляді козу ділити не можна. А якщо козу зарізати –використання її буде вже не таким довгостроковим.
• портативність. Коза не портативна. Носити чи водити її з собою досить незручно.

Якщо проаналізувати за вказаними критеріями сучасну гривню, то стає зрозуміло, чому населення тяжіє зберігати гроші у доларах та іншій валюті. Адже така якісна властивість грошей як стабільність вартості нашої грошової одиниці потребує суттєвого зміцнення. Так, якщо у 1996 році гривню вводили в обіг за курсом USA/UAH=2, то перша її девальвація (знецінення відносно інших валют) відбулася вже у 1998 році до 3,5 грн. за долар. Потім гривня девальвувала до 5 гривень за долар. У 2008-2009 рр. курс знизився вже до 8 гривень за долар, а нині ми маємо курс USA/UAH=25.

Тому з часом на роль грошей висунулися товари, які найбільш повно відповідали вказаним вище якісним властивостям – металеві гроші. Спочатку це були метали, які використовувалися у побуті. Але з часом найбільшої популярності почали набувати золоті і срібні монети. Поруч з цими монетами використовувалися і монети, виготовлені з дешевого металу – «білонні монети». Вони були більш зручними для дешевих покупок.

У кожної монети була номінальна і реальна вартість. Номінальна вартість монетки – це її купівельна спроможність, написана на монеті. Реальна вартість монети – це вартість матеріалу, з якого вона виготовлена. Як тільки монета починає циркулювати на основі своєї номінальної а не реальної вартості – відкриваються широкі можливості для шахрайства. У часи, коли використовувалися золоті монети, це можна було досягнути шляхом відкушування країв монетки або можна було поскладати монети у мішок, струсити і зібрати золотий пил з його дна. Прибуток від карбування монет називається «сеньйораж». Представники державної влади бажали отримувати додатковий прибуток внаслідок виготовлення монет. Тому державні монетні двори почали карбувати монети, номінальна вартість яких перевищувала їх реальну вартість.

Однак діяльність цих державних монетних дворів була не достатньо ефективною у порівнянні з приватними монетними дворами, які складали державним дворам суттєву конкуренцію. Тому органи державної влади просто оголосили приватні монетні двори поза законом. Спочатку було прийнято закони, які зобов’язували населення певного регіону сплачувати податки у державних грошах. А пізніше, коли населення звикало до використання державних грошей запроваджувалися у дію закони про легальні платіжні засоби, які зобов’язували населення використовувати для трансакцій виключно гроші, карбовані державою. Офіційне пояснення такого заходу вказувало на прагнення держави забезпечити якість карбування монет та боротьбу з фальшуванням монет. Однак більш правдоподібно виглядає пояснення щодо прагнення держави отримувати прибуток від карбування монет.

З розвитком географічної експансії перед купцями дедалі більше поставала проблема збереження накопиченого багатства. На час подорожей вони почали звертатися за послугою зберігання грошей до ювелірів. Ювеліри давали купцям розписки про прийняте у них на збереження золото. З часом ці розписки почали використовуватися для покупки-продажу товарів. Це мало місце між особами, які були знайомі з тим чи іншим ювеліром, який виписав певну розписку. Ювеліри (вже будучи, по-суті, першими банкірами), окрім зберігання грошей мали і інший вид бізнесу – давали позики власними грішми. Використання розписок для торгівлі призводило до того, що розписки поверталися до ювелірів досить рідко. І ювеліри почали давати позики цими грішми (прийнятими на зберігання), однак не у грошовій формі, а у вигляді розписок. Таким чином, розписки стали виконувати роль перших паперових грошей, а ювеліри – перших емісійних банків. Сьогодні термін «паперові гроші» використовується у двох значеннях:

• гроші, виготовлені з паперу (банкноти). До речі, сам термін «банкнота» означає «банківське боргове зобов’язання»: banknote=bank (банк) + note (боргове зобов’язання, вексель).
• гроші, що не підлягають обміну на золото емісійним банком. Сьогодні жодна валюта у світі не підлягає такому обміну, і грошові одиниці всіх держав вважаються паперовими.

Таким чином, розпочалася ера золото-срібного біметалізму. Суть цієї грошової системи полягала у тому,  що в обігу перебували як золоті, так і срібні монети. Пізніше у обігу використовувалися білонні монети та паперові гроші, причому всі паперові гроші, емітовані центральними банками, були підкріплені золотими чи срібними резервами емісійного банку. Тобто кожна банкнота мала певний вміст золота або срібла, і могла бути обміняна на цю суму, виражену у дорогоцінному металі, при пред’явленні до емісійного банку. Керівництво кожної країни виходячи з історичних передумов, доступу до родовищ дорогоцінних металів, під дією геополітичних та інших факторів приймало рішення щодо структури резервів свого емісійного банку. Наприклад, Великобританія, заволодівши левовою часткою світових запасів золота, притримувалася золотого стандарту. Індія, маючи суттєві запаси срібла, притримувалася срібного стандарту. Східні штати Північної Америки, маючи на своїй території срібні родовища, відстоювали своє право зберігати срібний стандарт, а західні штати під впливом британського банківського капіталу притримувалися золотого стандарту [8, c.10]. У часи золото-срібного біметалізму економісти спостерігали феномен, який нині відомий як «правило Грешема-Коперніка». Його суть полягає у тому, що якщо у обігу циркулюють два види грошей, офіційний паритет яких не відповідає їх ринковому співвідношенню, суб’єкти починають накопичувати гроші, які на їх думку зараз недооцінені і купівельна спроможність яких буде, на їхню думку, зростати. А від переоцінених грошей суб’єкти ринкових відносин намагаються швидко позбавитися, оскільки очікують зниження їх купівельної спроможності у майбутньому. З невеликою корекцією «Правило Грешема-Коперніка» звучить так «Хороші гроші витісняються з обігу поганими грошима» [9, с.49-50].

З часом відбувся перехід світової фінансової спільноти від золото-срібного біметалізму до золотого монометалізму. Великобританія стала першою країною, яка запровадила офіційний золотий стандарт. Це було у 1821 р. У 1867 році у Парижі відбулася конференція, від якої бере початок Паризька світова валютна система золотомонетного стандарту. Згідно з умовами золотого стандарту роль загального еквівалента закріплюється за золотом, в обігу функціонують золоті мо­нети або грошові знаки, розмінні на золото.

В останній чверті XIX ст.: система золотого стандарту набула значного поширення у світі.  У 1871- 1873 рр. вона була запроваджена у Німеччині, у Франції — з 1878 p., у Японії — з 1897 р. Ключовим фактором переходу світової фінансової спільноти від золото-срібного біметалізму до золотого монометалізму стала відмова Індії (на той час найбільшого у світі тримача срібних зливків) від використання срібла при карбування монет. Це відбулося у 1893 році.

Перша світова війна фактично поклала кінець золотому стандарту у його класичному вигляді. У 1922 році на Генуезькій економічній конференції було визначено підвалини нової світової валютної системи, яка реанімувала золотий стандарт у дещо зміненому вигляді. Умови, у яких формувалася нова форма золотого стандарту відрізнялися від умов формування Паризької системи золотого стандарту. У 1867 році (коли було визначено основи цього стандарту) більшість золотих запасів світу належали Британській імперії. Після першої світової війни Британія не змогла відновити золотий стандарт, а США, навпаки, накопичили суттєві золоті запаси. США мали всі підстави щоб диктувати світовій фінансовій спільноті умови, вигідні перш за все для американських банкірів. Однак у 1922 році у Генуї на основній післявоєнній міжнародній економічній конференції Банк Англії провів вдалий дипломатичний хід. Банк Англії більше не тримав більшу частину світового запасу золотих зливків, і тому британська сторона запропонувала певну модифікацію старого стандарту. За правилами нового золотого стандарту США повинні були виступати як остаточний гарант для валют Британії, решти Європи і всього світу. Великобританія, зокрема, могла тепер тримати свої резерви не у золоті, як це було до 1914 року, а, переважно, в доларах, у той час як країни континентальної Європи, що все ще відновлювалася після війни, могли тримати свої запаси не в золоті, а в фунтах стерлінгів[8, c.40].

В дійсності ця нова схема дозволяла Британії вибудовувати піраміду із своєї валюти (стерлінга) і своїх кредитів на основі доларів, а  не золота, якого їй не вистачало. Залежні від Британії держави могли, в свою чергу, вибудовувати свої валютні піраміди, стираючись на стерлінг. Це фактично означало, що після 1925 року лише США залишаються на строгому золотому стандарті, а решта держав світу переходять на національні паперові гроші. Це дозволило Британії відновлювати свою домінуючу роль у Європі і у всьому світі як світового банкіра, спираючись на очевидну чи неочевидну підтримку долара і американського золота [8, c.40].

Світова валютна система, що була заснована у 1922 році у Генуї, стабільно функціонувала тільки до світової економічної кризи 1929—1933 pp., в результаті якої зазнав краху один із головних принципів цієї системи — золотодевізний (тобто золотовалютний) стандарт. Відтоді потреба регулювання міжнародних валютних відносин частково вирішувалася шляхом створення валютних блоків і зон, сформованих переважно за регіональним чи колоніальним принципом.

Після завершення Другої світової війни потреба у упорядкуванні світової валютної системи знову постала, тим більше, що на світовій фінансовій арені відбувся суттєвий перерозподіл сил на користь США. Нова форма реінкарнації золотого стандарту, як основи світової валютної системи, була затверджена на Бреттон-Вудській економічній конференції у 1944 році

У 1944 р. у американському містечку Бреттон-Вудс відбулася конференція, що поклала початок існуванню третьої світової валютної системи – Бреттон-Вудської валютної системи. Офіційно система вважалася золотовалютною, неофіційно іменувалася золотодоларовою. Тут же було започатковано створення Міжнародного валютного фонду і Міжнародного Банку Реконструкції і Розвитку. Згідно з Бреттон-Вудським договором основними інструментами міжнародних розрахунків ставали золото і резервні валюти, статус яких отримали американський долар і англій­ський фунт стерлінгів. Встановлювався офіційний золотий вміст цих валют. Однак внаслідок обмежених золотих запасів Великобританії фунт стерлінгів використовувався у ролі резервної валюти зі значними обмеженнями. Золото продовжувало виконувати роль платіжного засобу та розра­хункової одиниці у міжнародному обігу. Однак єдиною конвертованою у золото валютою став долар США. Золотий вміст долара становив 0,888671 грама чистого золота, тобто ціна однієї унції золота дорівнюва­ла 35 дол. Валюти інших країн також прирівнювалися до золота, але опосередковано – через долар. Ця валютна система, як і всі попередні, була системою фіксованих валютних курсів  — вартість кожної валюти прямо чи опосередковано було визначено у золоті. Тепер кожна країна могла емітувати (випускати) такий обсяг власної валюти, який був би забезпечений золотом або доларами у її резервах. Тепер США, щоб забезпечувати резерви інших країн своєю валютою, повинні бути постійно підтримувати негативне сальдо платіжного балансу, тобто витрачати у відносинах з іншими країнами більше, ніж отримувати (за рахунок торгівлі, позик, тощо). При цьому не слід було забувати, що обсяги емісії центрального банку США також повинні бути обмежені їх власними резервами у золоті.

Однак з часом світовій фінансовій спільноті стало зрозуміло, що обсяги емісії США значно перевищують їх золоті запаси. І країни, одна за одною, почали пред’являти США долари і вимагати конвертувати (тобто обміняти) їх у золото. Коли золоті резерви США досягли критичного мінімуму президент Ніксон оголосив, що «…золоте вікно закривається…», що означало дефолт, тобто неспроможність країни платити за своїми зобов’язаннями. Це ознаменувало крах Бреттон-Вудської валютної системи.

Потреба у впорядкуванні світової валютної системи призвела до Ямайської конференції, що відбулася у 1976 році у м.Кінгстон. Саме там, було підписано угоду про формування Ямайської валютної системи. Ця система докорінно відрізнялася від попередній систем. Одна з головних відмінностей – золото втратило офіційний статус загального еквіваленту. Відбулася демонетизація золота – золото припинило виконувати функцію грошей і перетворилося на звичайний товар. Демонетизація золота ознаменувала перехід від повноцінних до неповноцінних грошей. Неповноцінні гроші – це гроші, які набувають своєї вартості виключно в обігу. При цьому вона може істотно відхилятися від вартості матеріалу, з якого виготовлені гроші. Неповноцінні гроші не мають внутрішньої вартості, їх купівельна спроможність визначається виключно довірою до їх емітента. Тому ці гроші ще називають «кредитними» від лат. «credo» — довіряю. Нині усі країни світу користуються виключно неповноцінними грошима.

Згідно з принципами нової валютної системи кожна валюта отримувала право бути резервною. одним з основних елементів нової системи стали Спеціальні права запозичення (СПЗ, Special Drawing Rights — SDR) – міжнародні платіжні засоби, вартість яких розраховувалася на основі вартості кошика валют провідних держав світу. Нині СПЗ розраховуються на основі вартості п’яти валют – долара США, євро, британського фунта стерлінгів, китайського юаня та японської єни.

Сьогодні на домінуючу роль (у порівнянні з готівкою) висувається електронна форма грошей. Термін «електронні гроші» використовується у двох значеннях:

1. Згідно з законодавством України електронні гроші – це одиниці вартості, які зберігаються на електронному пристрої, приймаються як засіб платежу іншими особами, ніж особа, яка їх випускає, і є грошовим зобов’язанням цієї особи, що виконується в готівковій або безготівковій формі. Випуск електронних грошей може здійснювати виключно банк. Банк має право здійснювати випуск електронних грошей, номінованих лише в гривні. Банк, що здійснює випуск електронних грошей бере на себе зобов’язання з їх погашення. Користувачем електронних грошей може бути суб’єкт господарювання або фізична особа. У цьому значенні термін «електронні гроші» наближається до терміну «депозитні гроші» [6].
2. Термін «електронні гроші» також використовується для визначення будь-яких цифрових грошей, емітованих платіжними системами. Згідно з цим трактуванням електронні гроші – це платіжний засіб, що існує виключно в електронному вигляді, тобто у вигляді записів в спеціалізованих електронних системах. Емісія цифрових грошей здійснюється спеціалізованими платіжними системами. Забезпеченням електронних грошей є кошти, що знаходяться на рахунках клієнтів цих систем. Залежно від носія, де зберігаються електронні гроші розрізняють електронні гроші на базі мікропроцесорних карток (смарт-карток) та електронні гроші на базі мереж, що зберігаються на жорстких дисках. Однак, на відміну від  емітованих банками електронних грошей, які є загальноприйнятим платіжним засобом, за платоспроможність якого відповідає держава, збереження платоспроможності електронних грошей,  емітованих платіжними системами, не гарантується державою, і вони не є загальноприйнятим платіжним засобом, обов’язковим до прийому [6].

Розглядаючи еволюцію грошових форм не слід оминути увагою «квазі-гроші»  (від лат. «Quasi» — подібний). «Квазігроші» –  це специфічні грошові форми, в яких грошова суть істотно послаблена, відхиляється від загальноприйнятих, стандартних форм.  Це така форма грошей, яка виконує лише частину функцій грошей, і не може вважатися грошима, наприклад, вексель. Так, вексель може виконати функцію платежу, але не може виконати функцію збереження вартості, оскільки має короткий (у порівнянні зі справжніми грошима) термін пред’явлення до оплати.

3. Функції грошей

Функція грошей – це певна дія чи “робота” грошей щодо обслуговування руху вартості в процесі суспільного відтворення [7, c.35].

Нині науковці виділяють п’ять функцій грошей.

1. Міра вартості – це функція грошей, в якій вони забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни [7, c.36]. Щоб визначити вартість товарів у грошах, потрібно певну кількість грошового матеріалу прийняти за одиницю виміру. Вартість, представлена в грошовій одиниці, виступає масштабом цін. Сучасні гроші не мають ціни, а їхня відносна вартість визначається купівельною спроможністю – абсолютною кількістю товарів і послуг, які можна придбати за грошову одиницю.
2. Засіб обігу – це функція, в якій гроші виступають інструментом при обміні товарів і забезпечують їх обіг [7, c.38].. Обмін товарів за допомогою грошей у цій функції здійснюється за схемою «Товар—Гроші—Товар» на відміну від бартерного обміну товарів за схемою «Товар—Товар». Участь в обміні грошей надає товарному метаморфозу принципово нову якість: він розпадається на два самостійні акти – продаж (Товар—Гроші) і купівля (Гроші—Товар), які можуть відокремлюватися в просторі і в часі.
3. Засіб платежу – функція грошей, що полягає в обслуговуванні погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами економічних відносин. Поява цієї функції зумовлена продажем товару в кредит. Функція засобу платежу знімає обмеження, які створює суто еквівалентний обмін у разі негайної оплати товарів, розширює маневреність коштами, дає можливість здійснити платежі шляхом заліку зустрічних зобов’язань, що сприяє економії грошових коштів та прискоренню обігу капіталу.
4. Засіб нагромадження – функція, в якій гроші обслуговують нагромадження вартості. Це функція розвилася після функції засобу обігу коли товаровиробник міг залишити частину виручки собі (його продуктивність праці була вищою за поточні виробничі й споживчі потреби), але раніше функції засобу платежу. Гроші як засіб нагромадження можуть виступати у формі золотих злитків, у вигляді предметів розкоші, у формі резерву платіжних засобів.
5. Світові гроші – функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами. Гроші на світовому ринку виконують функції загального платіжного засобу, загального купівельного засобу і засобу перенесення багатства з однієї країни в іншу. Отже, світові гроші – це комплексна функція, що повторює, по суті, всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку. Якби всі національні гроші були вільно конвертованими потреби у виділенні цієї функції не було б.