Культурологічний підхід до дослідження педагогічних проблем здійснюєть­ся в контексті загальнофілософського розуміння культури: “Культура (лат.) – оброблення, обробка, виховання, розвиток – охоплює все те, що визначає специфіку людського існування” [159]. Культура розглядається як механізм, що регламентує і регулює поведінку та діяльність людини, а сама людина є її носієм і ретранслятором, тобто культура – специфічно людський спосіб буття, котрий визначає весь спектр практичної та духовної активності людини, її можливої взаємодії з навколишнім світом і собою. Тому і функціонування культури є постійним перетворенням індивідуального багатства особистості в узагальнені форми культури і цих узагальнених форм – знову в індивідуальне ба­гатство особистості. При цьому індивідуальність не нивілюється, а активно розвивається, виявляючи свої можливості.

Незважаючи на велику кіль­кість визначень поняття “культура”, можна виділити такі основні положення:

• сутність культури – гуманістична, людинотвоpча, котра полягає в конкретизації загальнолюдських цінностей стосовно кожної людини;
• продуктом і одночасно творцем культури є людина;
• головним джерелом культури є діяльність людини;
• культура включає в себе способи і результати діяльності людини.

На основі теоретичного аналізу праць з культурології виділено декілька під­ходів до культури, які стали теоретико-методологічною основою розв’язан­ня завдань формування емпатійної культури майбутнього лікаря, а саме:

• харак­те­ристика культури як динамічного процесу розвитку сутнісних сил людини, про­цесу творчої самореалізації особистості, котра виступає суб’єктом куль­тур­но-історичного процесу (особистісний підхід). При­хильниками цього під­ходу є Л. Коган, Л. Круг­ло­ва, М. Межуєв, Л. Сохань та ін.;
• визначення ку­ль­ту­ри як спе­цифічного способу людської діяльності. На останньому на­го­ло­шують В. Да­ви­дович, Н. Злобін, М. Каган, Е. Маpкаpян,
  О. Ха­но­ва та ін. (дія­ль­ніс­­ний під­хід);
• визначення культури як системи цінностей (аксіологічний під­хід)
  (С. Ані­сі­мов, А. Аpнольдов, Е. Соколов, Н. Чавчавадзе та ін.).

Однак не можна віддавати перевагу одно­му з підходів, оскільки вони взаємопов’язані у процесі формування особистості.

Необхідно також зазначити, що формування культури пов’язано з розвитком суспіль­ства, соціальних груп, окремих особистостей, що дозволяє говорити про певні рівні аналізу культури:

• загальний рівень аналізу – культура конкретного суспільства, формації (людства) або світова культура;
• особливий – культура соціальних груп (макpогpупи типу на­цій, класів, професійних груп: мікpогpупи – сім’я, виробничий або контактний колектив);
• одиничний – культура особистості[56, с.48-49].

Отже, на першому рівні (загальному) культура розглядається нами як діалектична єдність матеріальної і духовної культур (світова культура), на другому (особливому) – як професійна культура, на третьому (одиничному) – як емпатійна культура.

Розглянемо другий і третій рівні. Так, Е. Клементьєв стверджує, що пpо­фе­сій­на культуpа спеціаліста є “не мозаїкою часткових культуp”, а пpоцесом pозвитку ці­лісної осо­бистісної культуpи, кpитеpіями сфоpмованості якої є взаємо­по­в’я­за­ні між собою світогляд і методологічне мислення, в основі яких лежить «культуpне» знання, яке pозвиває осо­бистість, внаслідок чого саме знання слугує основою пpофе­сійної культуpи [66, с.26]. З таким твердженням автора можна погодитися повністю, адже високий pівень пpофесійної культуpи хаpактеpи­зується роз­ви­не­ною здатністю до pозв’язання пpофесійних за­вдань, тобто pозвиненим про­фе­сій­ним мисленням і свідомістю.

Деякі автори [72; 121; 146;] вважають пpофесійну культуpу системою соціальних якостей, яка безпосеpедньо забезпечує pівень тpудової, пpофесійної діяльності. Саме чеpез пpофесійну діяльність кожний спеціаліст досягає максимальних для себе pезультатів, пpагнучи виявити свої здібності.

На наш погляд, В. Пpавотоpов вносить істотне доповнення пpо те, що професійна культура є «найважливішою духовною якістю особистості, яка виявляється в здатності знаходити задоволення в пpаці» [121, с.29]. Автоp також зазначає, що пpофесійна культуpа спеціаліста є системною якістю, вихідними елементами якої є знання, пpактичні уміння й навички, власні соціальні якості, котpі хаpактеpизують відношення особистості до світу соці­альних цінностей. У той же час Н. Крилова вважає професійну культуру підсумком якісного розвитку знань, інтересів, переконань, норм діяльності й поведінки, здібностей і соціальних почуттів [77, с.81].

Ми підтримуємо В. Семиченко в тому, що з-поміж компонентів професійної культури можна виділити такі: формування наукового світогляду, оволодіння складними прийомами роботи з будь-якою інформацією, розвиток і професіоналізація мислення, становлення певної структури характеру, формування індивідуального стилю діяльності, оптимізація індивідуальної системи життєвих і професійних цінностей, засвоєння творчого підходу до вирішення пізнавальних і практичних завдань, формування стійкої професійної позиції та ін. [128, с.61].

Специфіка пpофесійної культуpи визначається передусім своє­рід­ністю діяльності, шиpоким спектpом функцій, що виконуються.

Аналізуючи праці В. Гриньової [39], дійшли висновку, що пpофесійна культуpа лікаря є результатом сфоpм­о­ва­но­сті його духовної культуpи, що зумовлює ефективність його пpофесійної діяльності. Вона є інтегративним утворенням особистості лікаря, метою його постійного професійної вдосконалення.

Розглядаючи таким чином сутність професійної культури, емпатійну культуру представляємо як її підвид, що забезпечує гуманістично зорієнтовану взаємодію суб‘єктів.

Аналіз наукової літератури засвідчив, що емпатія є інтегральною якістю, яка включає співпереживання, співчуття, жаль, чуйність й інші моральні прояви і виступає як здібність, властивість, уміння, як процес, стан, елемент цілісної структури особистості. Вважаємо, що емпатійна культура є системним і водночас інтегративним утворенням, яке включає такі здібності, властивості й уміння:

• ставлення до іншої людині, що засноване на гуманності. Гуманне ставлення – це не тільки усвідомлене, але і співчутливе ставлення до людей. Можна підтримати повністю Ш. Амонашвілі, що “гуманістична позиція учителя полягає в тому, щоб прийняти дитину такою, якою вона вже є, з та­ким життям, яким вона уже живе, стати співучасником цього життя” [3]. Така думка справедлива стосовно лікаря й пацієнта;
• здібність до емоційного проникнення в переживання інших людей і до емоційного відгуку на ці переживання;
• уміння вслухуватися, вглядатися в стан іншої людини, немов би знаходитися в її стані;
• діяльність, коли людина не просто відчуває іншу, але і прагне для неї щось зробити;
• психічний стан, у якому домінуючим є емоційне залучення і розподіл переживань з іншою особистістю;
• процес, структурними складниками якого є емоційна ідентифікація, особистісна рефлексія, моральна свідомість особистості, процес уходження в світ іншої людини і перебування в ньому “як удома”;
• механізм спілкування, що дозволяє домогтися співзвуччя в ньому.

Отже, зазначена сукупність складає сутність емпатійної культури особистості.

Вважаємо, що емпатійна культура майбутнього лікаря є його інтегративною властивістю, в якій сфокусовані та синтезовані когнітивний, емоційний, діяльнісний та рефлексивний компоненти, що забезпечують гуманістично спрямовану взаємодію суб‘єктів навчального процесу.

Розглянемо елементи структури емпатійної культури студента вищого медичного навчального закладу.

Емоційний компонент визначається перцептивними здібностями лікаря емоційно сприймати і відгукуватися на переживання іншої людини у формі співпереживання, співчуття, співстраждання, співрадості, чуйності, милосердя, жалю й інших моральних проявів. Він має вираження в інтегративних якостях співчуття і емпатійної інтуїції. Співчуття ґрунтується на умінні виявляти безкорисливе, альтруїстичне співпереживання, що формується в ході вирішення психологічних завдань-ситуацій. Емпатійна інтуїція характеризується як уроджена схильність і проникливість у прояві емпатії. Вона пов’язана з професійними уміннями переносити себе в думки пацієнта і передбачити його реакцію, передчувати конфліктні ситуації, а також інтуїтивно визначити стан людини за її жестами, мімікою, пантомімікою.

Емоції є важливим складником психічної діяльності людини, яка набувається в процесі еволюції і відіграє велику роль в пристосуванні до оточуючого природного і соціального середовища. Емоції виступють як особливі регулятори функцій організму в злежності від змін умов його існування [7]. У результаті багатьох досліджень установлено, що емоції (нижчі – біологічні, вищі – соціальні) або почуття людини як засіб відобра­ження і певна сторона усвідомлення оточуючої дійсності виступають завжди в формі переживань і супроводжують всі види її діяльності, зокрема і мислительної (інтелектуальної). Без переживань не може відбуватися нормальна психічна діяльність, а відсутність або неадекватність їх, як правило, свідчить про хворобливі її зміни.

К. Ушинський стверджував, що емоції є змістом людської душі. У праці “Людина як предмет виховання” він висловив думку про сутність почуттів і емоцій: “Ніщо – ні слова, ні думки, ні навіть вчинки наші не виражають так ясно і правильно нас самих і наші ставлення до світу як наші відчування; в них чути характер не окремої думки, не окремого рішення, а всього змісту душі нашої та її будови. В думках наших ми можемо самі себе обманювати, але відчування наші скажуть нам, що ми таке: не те, чим хотіли бути, а те, що ми таке насправді” [157, с. 117-118].

Американський філософ і психолог У. Джеймс і німецький психолог Г.Лан­ге висунули теорію емоцій, згідно з якою їх виникнення зумовлене змінами, що викликаються зовнішніми впливами як у довільній дієвій сфері, так і в сфері мимовільних актів сердцевої, судинної, секреторної діяльності. Сукупність відчуттів, пов‘язаних з цими змінами, і є емоційним переживанням. Проте, органічні зміни, які зазвичай розглядаються як наслідок емоцій, називались їх причиною. Таким чином, пов‘язуючи емоції виключно з тілесними змінами, ця теорія звела їх до явищ, котрі не мають відношення до мотивів і потреб, позбавила емоції їх регулюючої функції, що, на нашу думку, не є правильним.

А. Запорожець розробив теорію емоцій як особливу ланку сенсової регуляції діяльності. Він зазначає, що “почуття нерозривно пов‘язані з потребами людини: вони уявляють собою позитивну або негативну оцінку людиною значення оточуючих предметів і явищ, а також власних дій для задоволення потреб, які у неї є. У ході суспільної історії у людей розвиваються потреби в суспільно-корисній трудовій діяльності, спілкування, освіті. Разом з тим виникають  і  більш  складні  емоційні  переживання”  [127,

с. 134-135].

С. Рубінштейн вважає, що почуття є відношенням людини до світу, до то­го, що він відчуває і здійснює у формі переживання. Переживання цього від­но­шення людини до оточуючого і складає сферу почуттів або емоцій. Останні виражають стан суб‘єкта і його відношення до об‘єкта, а також відрізняються полярністю, тобто можуть бути як позитивні, так і негативні [135].

Подібні ж думки висловлює і П. Якобсон: “Почуття є стійкими властивостями особистості; вони виступають як емоційне ставлення людини, яке вже склалося, до предметів і явищ дійсності” [177, с. 4]. Почуття, формуючись у діяльності і розвиваючись у ній, стають збудниками дій, мотивами вчинків. Виховання почуттів особистості передбачає звернення до явищ її емоційного життя, починаючи з формування позитивного емоційного ставлення до навчання, гри, праці, різних фактів соціального життя, боротьби з власними негативними переживаннями і вчинками. П. Якобсон стверджує, що почуття не можна тренувати, а їх можна розвивати, тобто йти опосередкованим шляхом.

Почуття і емоції є різними ступенями розвитку емоційної форми відображення дійсності подібно до того, як почуттєве і абстрактно-логічне пізнання складає два ступені в розвитку пізнавальної, образної форми відображення дійсності [169]. З таким твердженням можна погодитися, оскільки в почуттях відображається глибока внутрішня діалектика особистості й суспільства. В процесі перетворення емоцій в почуття відбувається певна соціалізація емоцій: регуляція вчинків, дій і бажань особистості стосовно встановлених морально-етичних і естетичних норм суспільства.

Проблемі емоцій приділяє увагу К. Ізард, називаючи їх “сумісною функцією фізіологічно збуджуючої ситуації, її оцінки і відношення суб‘єкта до цієї ситуації” [52, с. 17]. Емоції виникають як результат змін у нервовій системі, що можуть бути зумовлені внутрішніми або зовнішніми подіями.

В. Вілюнас вважає, що емоції виникають тоді, коли відбувається щось значуще для індивіда; стосовно пізнавальних процесів емоії виступають не лише в пасинвій ролі, але і в активній [23].

А. Ольшаннікова [104] також зазначає, що емоції є найважнішою характерис­тикою особистості, що будь-які наші впливи тоді стають збудниками поведінки і вчинків, коли сприймаються емоційно суб‘єктом, уходять в коло його власних потреб, стають власними рішеннями і намірами. Основною емоційною одиницею, яка забарвлена відношенням, є переживання, яке свідчить про відношення особистості до явищ і подій оточуючого світу, людей, самої себе. Всі ті емоційні особливості людини, які характеризують переживання, є провідними. Це ті характеристики, які свідчать про знак емоцій (чи позитивна вона /задоволення і прийняття/, чи  негативна /незадоволення і неприйняття/) і є якісними особливостями емоційності. Розрізняють переживання за модальністю (радість, задоволення, захоплення, лють, гнів, страх, тревога, розчаруваня, сором, печаль). Необхідно прагнути до виховання позитивних емоцій, тобто формування радісного позитивного відношення до життя.

Емоційнійсть розглядається як стійка риса особистості, яка пов‘язана з її темпераментом. У ній можна виділити такі характеристики: уразливість (чуйність до емоціогенних впливів), імпульсивність (швидкість і необдуманність емоційних реакцій), лабільність (динамічність емоційних станів). У залежності від темпераменту людина з більшою або меншою інтенсивністю емоційно включається в різні ситуації [35, с. 71].

Слід також зазначити, що емоції взаємопов‘язані з потребами. На це звернув увагу ще С. Рубінштейн, зазначаючи, що емоційні процеси набувають позитивного або негативного характеру в залежності від того, чи знаходиться дія, яку індивід виконує, і вплив, якому він піддається, в позитивному або негативному відношенні до його потреб, інтересів, установок. Якщо ми усвідомлюємо предмет, від якого залежить задоволення нашої потреби, то у нас з‘являється спрямоване на нього бажання, тому що ми відчуваємо залежність у задоволенні або незадоволенні, яке предмет нам спричинює, у нас формується стосовно нього те або інше почуття [135].

О. Леонтьєв вважає, що емоції виконують роль внутрішніх сигналів, тобто самі не несуть інформацію про зовнішні об‘єкти, їх зв‘язки і відношення, ті об‘єктивні ситуації, в яких проходить діяльність суб‘єкта. Емоції відображають безпосередні відношення між мотивами і реалізацією, яка відповідає цим мотивам діяльності. Емоції слідують за актуалізацією мотиву і до раціональної оцінки адекватності діяльності суб‘єкта. Вони виражають оцінне особистісне відношення до ситуації, своєї діяльності і своїх проявів у ній. Вони мають ідеаторний характер, тобто здатні передбачати ситуації і події, котрі реально ще не відбулися, а виникають вони в зв‘язку з уявленнями про пережиті або уявні ситуації [82]. Можна підтримати думку психолога про те, що емоції відображають значущість явищ і ситуацій для людини в формі безпосереднього переживання.

Наголошуємо також на зв‘язку емоцій і мотивів на основі аналізу робіт
В. Ві­люнаса, О. Тихомирова, А. Запорожця: емоції координують виникнення і фун­кціонування інших регуляторів – потреб, цілей, мотивів, гіпотез, планів.
С. Ру­бінштейн вважає, що емоції є суб‘єктивною формою існування мотивації. Це означає, що мотивація відкривається суб‘єкту в вигляді емоційних явищ, які сигналізують йому про потребнісну значущість об‘єктів і спонукають його спрямувати на них діяльність [127].

Все, що переживає людина, складає її внутрішню психічну дійсність. Психологами встановлено тісний зв‘язок активності свідомомсті з емоціями при визначальній ролі свідомості в цілеспрямованій психічній діяльності. Прямим доказом зв‘язку активності свідомості та емоцій слугує притаманна лише людині така психічна функція як воля, котра має вираження в “переводі” потреби організму в відповідну форму поведінки (діяльності). Вольовий акт як процес здійснення активності свідомості починається з появи потреби, котрасупроводжується відповідною емоцією і виступає спочатку в якості мотиву, а завершується практичною діяльністю, що призводить до задоволення або незадоволення потребою, яка виникла. Цей процес супроводжується певним емоційними переживанням. Отже, воля і емоція виступають як дві форми прояву однієї і тієї ж афективної, але свідомої цілеспрямованої психічної діяльності.

Майбутньому лікареві для того, щоб навчитися розумно ставитися до особливостей емоційного складу інших людей, мало знати ці особливості, бажано вміти володіти собою, зберігати врівноваженість незалежно від інтенсивності власних емоційних реакцій. У цьому випадку можна погодитися з тим, що треба навчитися управляти ситуаціями, в яких виникають і виявляються емоції [65, с. 121]. Слід зазначити, що більшу стриманність у прояві емоцій при спілкуванні з іншими людьми виявляють люди з високим рівнем сформованості як загальної, так і професійної культури, вони уміють управляти емоціогенними ситуаціями. Цьому сприяють певні способи, які повинен використовувати в своїй практиці лікар:

• розподіл емоцій, який передбачає розширення кола емоціогенних ситуацій, що призводить до зниження інтенсивності емоцій в кожній з них; це відбувається в результаті розширення інформації і кола спілкування;
• зосередження, коли умови діяльності вимагають повної концентрації емоцій на чомусь важливому в даний період; при цьому вимагається виключення деяких емоціогенних ситуацій для підвищення інтенсивності емоцій;
• переключення, перенесення переживань з емоціогенних ситуацій на нейтральні.

З-поміж емоційних проявів особистості лікаря треба виділити чуйність – здатність відчувати і розуміти стан іншої людини через усвідомлення власних переживань. Це відбувається шляхом співпереживання і виявляється в формі дієвого співчуття. Психологи Л. Виготський, А. Запорожець, С. Рубінштейн зазначали, що характерною особливістю емоційної чуйності є відображення діалектичної єдності емоційного і раціонального в свідомості особистості. Емоційність, як суб‘єктивне переживання, виконує відображально-оцінну спонукальну функцію, активізуючи свідомість. Поєднальною ланкою між почуттями і дією є знання способів поведінки, що відповідає емоційному стану іншої людини, а не ситуації, яка виникла. На цьому фоні можна відтворити такі ланцюжки:

• відчуваю – розумію емоційний стан іншої людини – співчуваю;
• знаю, як діяти відповідно цьому стану, – сприяю.

Чуйність, як розгорнута послідовність взаємозумовлених і взаємо­пов‘язаних складників, є динамічним процесом, рушійною силою якого виступає суб‘єк­тивна емоція (“я – відчуваю”). К. Роджерс пов‘язував емоційну чуйність з та­кими поняттями як “емоційна і інтелектуальна інтимність” та “емпатія” [129].

Слід також зазначити, що емоції і мислення мають одні й ті ж джерела і переплітаються в своєму функціонуванні. Можна погодитися з думкою
П. Якобсона, що особливістю свідомої людини є те, що не емоції визначають її поведінку, а її власна емоційна культура – сукупність відчуттів, сприймань, ідей, які дозволяють людині сприймати оточуючий світ у всьому його духовному і моральному багатстві, знаходити в людях найкраще [176].

Формування рішення про певну дію приймається людиною в процесі детального аналізу всіх обставин і мотивів. Цей процес починається з емоційної оцінки і завершується нею, але в самому процесі домінує думка, що якщо дії або вчинки відбуваються лише на основі “холодних умовиводів”, то вони менш успішні, ніж в тому випадку, коли такі дії підтримуються емоціями [34].

Успішне оволодіння своїми почуттями, емоціями, прагненнями дозволяє майбутньому лікареві відчути той оптимальний стан, при якому найбільш успішно відбувається мислительна діяльність і вольова активність, що допомоагає оптимізувати взаємодію з хворим, досягти позитивних результатів у спілкуванні.

Професія лікаря пред‘являє серйозні вимоги до емоційної сторони його особистості. Можна цілком справедливо віднести до нього слова В. Су- хомлинського, що це “робота серця і нервів”, коли вимагається повсякчасна витрата душевних сил.

Наявність емоційної напруженості особливо яскраво виявляється у молодих лікарів, оскількі напружені ситуації професійної діяльності викликають у них неадкватність в оцінці того, що відбувається, імпульсивні дії стосовно пацієнтів, що призводить до розвитку таких особистісних рис, як пасивність, безініціативність, переживання емоційних станів часто супроводжується яскраво вираженими вегетативними реакціями: тремор рук, помітні зміни в міміці обличчя, посилене серцебиття. Це негативно впливає на самопочуття особистості, викликає сильне перевтомлення, знижує працездат­ність, привожить до емоційного втомлення і спустошення – синдрому “емоційного вигорання”.

Цей термін вперше застосував американський психіатр Х.Дж. Фрей- денберг  для характеристики психологічного стану здорових людей, які знаходяться в інтенсивному спілкуванні з клієнтами в емоційно-напруженій атмосфері. Сьогодні емоційне вигорання розуміють як механізм психологічного захисту, який особистість виробляє в формі повного або часткового виключення емоцій у відповідь на психотравмуючі впливи. Емоційне вигорання уявляє собою набуту професійну поведінку, яка дозволяє людині економно дозувати і витрачати енергетичні та емоційні ресурси [137, с. 46].

На розвиток синдрому “емоційного вигорання” впливають зовнішні і внутрішні чинники. До зовнішніх чинників відносять: хронічно напружену психоемоційну діяльність, пов‘язану з інтенсивним спілкуванням і емоціями; не чітку організацію і планування діяльності; підвищену відповідальність за функції, що виконуюються; несприятливу психологічну атмосферу професійної діяльності. До зовнішніх чинників відносять схильнисть до емоційної ригідності. Емоційне вигорання швидше виникає у тих, хто більш емоційно стриманий. У людей імпульсивних, емоційно гнучких, чуттєвих розвиток симптомів “вигорання” відбувається повільніше. З іншого боку, це психологічне явище виникає у людей, які сприймають обставини професійної діяльності занадто емоційно. Це, як правило, характерно для молодих спеціалістів, які надзвичайно відповідальні за свої обов‘язки. Кожна напружена ситуація в професійній діяльності злишає глибокий слід в душі, викликає інтенсивну співучасть і співпереживання, роздуми і безсоння. Поступово емоційні ресурси зменшуються і виникає необхідність їх берегти, залучаючи механізми психологічного захисту.

Стимулює розвиток емоційного вигорання слабка мотивація до професійної діяльності. В такому випадку не вивляється співпереживання, співучасть, інтерес до людей, розвивається крайня форма вигорання – байдужість, душевна черствість.

Для зняття емоційної напруги в професійній діяльності велику роль відіграє систематична робота по підвишенню рівня емоційної культури особистості, емпатії і емоційної гнучкості.

Емоційний компонент емпатійної культури пов‘язаний з розумінням іншої людини на основі свого емоційного досвіду посередством емоційних асоціацій і переносів.

Когнітивний компонент емпатійної культури майбутнього лікаря передбачає сформованість системи знань, зокрема сутності емпатії та спілкування, на основі яких він розпізнає думки і почуття хворого, передбачає його відповіді, а також вступає у взаємовідносини з ним. Крім того, ця система знань включає і етичні знання. Розкриємо їх більш детально, оскільки вони мають велике значення для діяльності лікаря.

Один із спеціалістів у галузі етики С. Анісімов зазначає, що етика є „наукою про правильне (й неправильне) у поведінці”.  З такого визначення витікає, що етика вивчає поведінку людей як результат специфічного освоєння ними дійсності, зумовленого уявленнями про добро та зло, що має вираження в певній спрямованості їхньої поведінки на їх утвердження.

Мораль виступає чинником, який регулює і нормує особистісну й суспільну діяльність людей. Основу предмета етики складає учіння про природу моралі як особливого соціального явища, про роль моралі в житті суспільства.

Поняття “мораль” також має відношення до норову та характеру. Воно виникло від слова “mores” (лат.) – звичай, норов і поведінка. Цицерон утворив прикметник “moralis”, який характеризував якості й чесноти, що мали відношення до темпераменту людини, її здібностей керуватися в своїй поведінці вказівками розуму та гармонійно будувати свої відносини з іншими людьми [134, с. 592]. Таким чином, поняття “мораль” і “моральність” визначається як особлива форма моральної свідомості, що здійснює управління поведінкою людини.

Необхідно також зазначити, що, по-перше, моральність припускає усвідомлення сутності дії, яка здійснюється (куди включається висловлення судження), і його оцінку, тобто усвідомлення відношення дії, яка здійснюється або належить до відповідної системи цінностей.

По-друге, моральність припускає співвідношення цінностей, суджень, дій з моральною свідомістю інших людей.

По-третє, визначальною рисою моральності є можливість вибору. Тому етична підготовка студентів повинна орієнтуватися на розвиток інтелек­туальної та вольової сфери моральної свідомості та самосвідомості, що згодом визначає професійну діяльність майбутнього фахівця на основі вибору варіанту вирішення проблеми.

Необхідно зазначити, що моральність:

• передбачає усвідомлення сутності виконуваної дії, її оцінку, тобто усвідомлення ставлення до виконуваної дії відповідно системи цінностей;
• передбачає співвіднесення цінностей, суджень і дій з моральною свідомістю інших людей;
• визначальною рисою є можливість вибору.

Будь-якій людині для свого духовного самовдосконалення потрібні моральні орієнтири, моральні цінності, з якими особистість співвідносить своє “реальне Я” та “ідеальне Я”, визначаючи тим самим рівень особистісної духовної культури або культури моральної свідомості. Остання представляє єдність культури розуму (інтелекту), культури моральних почуттів і культури волі, що має етичну спрямованість. Відомо, що найважливішими функціями свідомості є “мислительна побудова дій і передбачення їх наслідків, контроль і управління поведінкою особистості, її здатність звітувати перед собою в тому, що відбувається як у оточуючому, так і у власному духовному світі” [159, с. 622].

Людська діяльність, як свідома діяльність, є “такою формою взаємозв’язку людини з середовищем, в якій людина здійснює свідомо поставлену мету” [118, с. 213].

Розум людини дає можливість визначити, що є істина, а що – неправда. Удосконалення культури розуму (морального інтелекту) сприяє, з одного боку, пізнавальній активності суб’єкта діяльності в пошуках моральної “істини”, а, з іншого, – використанню розуму як засобу аналізу проблемної ситуації, обставин, самоаналізу моральної позиції, можливості й здатності морально-позитивного вирішення проблеми.

Моральні почуття допомагають визначити, що є “прекрасним” у людських стосунках, а що – “огидним”. Удосконалення культури моральних почуттів сприяє прагненню людини, як суб’єкта соціально-моральної діяльності, до створення гармонії й краси в стосунках між людьми, між окремою особистістю та соціумом.

В. Сухомлинський розробив систему морального виховання, яка ґрунтується на внутрішньоособистісних творчих силах людини, розвитку її індивідуальності. Він вважав, що відповідальність перед власною совістю є одним з критеріїв вихованості людини. Підґрунтям морального виховання в його системі були почуття, розум і воля людини: “Знайте, що існує межа між тим, що вам хочеться, і тим, що можна. Перевіряйте свої вчинки свідомістю: чи не спричинюєте ви зло, неприємності, незручності людям своїми вчинками. Робіть так, щоб людям, які оточують вас, було добре”. Педагог увів поняття “моральна істина”, для визначення якої слугує розум людини: “Вона є чимось святим, беззастережним, дорогим для особистості саме тому, що вона приймає близько до серця благородство цієї істини, в її свідомості проходять блискавичні емоційні сигнали: роби саме так, тому що робити інакше не дозволяє повага до самого себе”[151, с. 182, 194].

У більшості людей моральна поведінка проявляється як емоційна, що породжує емоційно-почуттєві пориви. Під їх впливом людина здійснює певні моральні вчинки. Але такі вчинки ще не можуть свідчити про істинно моральну поведінку людини. Через певний час людина може вийти зі стану емоційно-почуттєвого пориву і здійснити аморальний вчинок.

Моральні принципи є однією з форм моральної свідомості, в якій моральні вимоги виражаються найбільш узагальнено. Якщо моральна норма приписує, які вчинки людина може здійснювати, то моральні принципи виражають вимоги суспільства до моральної сутності людини, її призначення, характеру взаємовідносин між людьми. Ці принципи, що ввійшли у свідомість людини, виступають своєрідними духовними інструментами морального пізнання зовнішнього світу, самовизначення свого призначення в суспільстві. Закріпившись у свідомості, вони грають активну роль в моральній оцінці особистістю своїх вчинків і поведінки.

Провідну роль у духовному світі особистості відіграє світогляд, складовою частиною якого є моральні знання і переконання. Їх утворення і утвердження в свідомості, практичне дотримання залежить від тих моральних принципів, якими керується особистість, на які вона спирається в своїй соціальній діяльності. Дотримання моральних принципів є умовою моральної рівноваги особистості, її здатності бути етично послідовною у своїх учинках. Чим чіткіше у світогляді особистості виявляються моральні принципи, чим органічніше вони входять в її переконання та мотиви поведінки, тим більш стійким є стан її морального здоров‘я.

До моральних принципів відносимо: гуманізм, колективізм, справедли­вість, які в моральній свідомості особистості складають цілісне утворення. Їх усвідомлення та слідування ним у повсякденному житті посилюють можливості особистості в процесі моральної саморегуляції поведінки.

Гуманізм як моральний принцип не зводиться лише до людинолюбства. Він більш глибоко відображає спектр усвідомленого сприйняття особистої гідності людей з усіма їхніми сильними і слабкими якостями. Гуманіст визнає за кожною людиною право на свою думку, вчинок, особисті схильності; він постійний у своєму прагненні бути корисним людям, цінує їхнє спілкування.

Основою гуманізму є віра в безмежні можливості людини та в її здатність до самовдосконалення. Від повноти послідовності утвердження в свідомості людини цього принципу залежать її ставлення до людей, моральна спрямованість вчинків.

Гуманізм, як якість особистості, включає в себе повагу, співчуття, чуйність. Він виявляється в формі ставлень, учинків, почуттів.

Аналіз проявів гуманізму студентів у вказаних формах дає підстави говорити, що основною з них є гуманні ставлення, які виникають у процесі взаємодії у процесі спілкування і зв’язку між ними на основі досягнення загальних пізнавальних цілей і характеризуються проявом гуманності стосовно людей. Оскільки спілкування є процесом двостороннім, то доцільно говорити не просто про гуманні ставлення, про гуманні взаємовідносини як найвищу ступінь прояву гуманізму у взаємодії. Гуманні взаємовідносини є взаємними ставленнями між студентами, заснованими на повазі, співчутті, довірі, чуйності, доброзичливості.

Гуманні взаємовідносини мають прояв у конкретних діях і вчинках людини у всіх видах діяльності у вигляді співробітництва в досягненні цілей діяльності, здатності приймати моральні рішення в різних ситуаціях, обміні думками, турботі про інших людей, умінні надати допомогу, розвиткові правильних оцінних суджень, задоволеності успіхами.

У науковій літературі є спроби створити етичну типологію особистості, знайти критерій, який можна покласти в її основу. Більшість спеціалістів вважають, що в якості такого критерію необхідно визначити моральні якості. Інші вважають, що критерій етичної типології витікає з характеру взаємовідносин між особистістю і суспільством [5, с. 41-42]. Ми погоджує­мося з першою думкою. Моральні якості особистості є поняттями моральної свідомості, за допомогою якої виділяються і характеризуються найбільш типові риси поведінки. Моральні якості поділяємо на загальні, конкретні й специфічні. До загальних відносимо:

• гуманізм – поважне ставлення до кожної людини, орієнтація на її особистісну гідність, віра в її здатність до самовдосконалення;
• справедливість – об‘єктивна оцінка особистісно-ділових якостей людей в їхній діяльності, визнання індивідуальності, відкритість критиці, самокритичність.

Ці моральні якості є системоутворюючими, духовними точками опори, на яких тримається моральний образ лікаря.  Стабільність і змістовність цих якостей зумовлює його моральне здоров‘я, характер дій в умовах морального вибору.

Необхідно виділити також конкретні моральні якості майбутнього лікаря:

• громадянська совість – загострене почуття особистої відповідальності перед суспільством і людьми.
• моральна воля – уміння досягати мети, набувати поваги у інших, розвинений самоконтроль;
• медичний обов`язок – певні моральні зобов’язання, які лікар свідомо реалізує в своїй діяльності. Ознаками обов‘язку є: вимогливість до себе; толе­рантність; чесність; власна гідність;
• професійна чесність – ділова вимогливість, самовіддача в роботі;
• професійна совість як емоційна й моральна оцінка особистістю власної поведінки, вчинків як хороших, так і поганих (за В. Сухо­м­линським). Вона ґрунтується на відповідальності, а розкривається й формується лише в діяльності й поведінці;
• колективізм – організованість, дисциплінованість, товариськість;
• принциповість – повага до думки інших, уміння відстоювати свою позицію.

Виділяємо моральні якості, на які теж необхідно звертати увагу в процесі формування емпатійної культури студентів:

• працелюбність – це стійка потреба особистості в творчій діяльності, особистий приклад ставлення до своїх обов‘язків, виконання справи в строк;
• відповідальність – єдність слова і справи, самостійність, упевненість, дисциплінованість;
• оптимізм – віра в себе і людей, свій моральний вибір;
• великодушність – терпимість до недоліків інших людей, уміння пробачати образи;
• доброзичливість – природний людський стан, який асоціюється з такими поняттями як доброта, чуйність, сердечність.

Відношення до людей, природи, праці, самого себе є стрижневими етичними ставленнями особистості, норми яких установлює та регулює суспільство. Моральні ставлення виступають перед людиною як моральна вимога, котра пред’являється людині або групі людей, здійснювати певні вчинки у взаємодії з іншими людьми, будувати своє життя відповідно до  моральних принципів.

У системі моральних ставлень виявляються ставлення гуманні, які у студентів мають прояв у турботливому ставленні до інших (умінні настроюватися на переживання іншої людини, створювати в колективі хороший настрій, брати на себе важку роботу, добровільно надавати допомогу, безкорисливо ділитися думками, речами, предметами), у правильному спілкуванні (уміти ввійти в довірливий контакт з іншою людиною, бачити в ній позитивне, стати на її точку зору, критично оцінювати свої достоїнства та недоліки, тактовне, поважне спілкування), протистояти антигуманній поведінці (критика інших, адекватна реакція на зауваження інших, уміння надавати допомогу іншим).

У контексті нашого дослідження слід зазначити, що до системи знань входять деонтологічні знання та знання з медичної етики. Так, О. Ізуткін розглядає лише принцип гуманізму в медицині [53].

С. Позд­някова розглядає п’ять  принципів медичної етики: гуманне ставлення до хворого; виключення участі в діях проти здоров‘я; наданя медичної допомоги всім, хто її потребує; солідарність усіх лікарів у повазі гідності людей, їхня боротьба за мир; збереження лікарняної таємниці [120].

Деякі автори вважають, що завдання професійної етики не в тому, щоб сформулювати певну кількість вимог до професії, а щоб сформувати здібність у її представників до самостійної моральної орієнтації [112, с. 82].

Ця здібність неототожнюється з професійним тактом, який зводиться ними до психологічних особливостей особистості, що зумовлені тривалим виконанням професійних обов‘язків.

Професійний такт є  зовнішньою стороною вчинків і називається етикетом. Часто медична етика ототожнюється з зовнішньою стороною поведінки    лікаря.    Виступаючи    проти    такого    розуміння    етики лікаря,

І. Петросян та Ю. Согомолов неправомірно зводять такт лише до психологічних особливостей особистості, не розкриваючи його моральний зміст [114, с. 82].

Здатність до моральної орієнтації повинна формуватися на основі знань про моральні якості, необхідні для професії лікаря. З одного боку, треба не тільки знати, що добре, а що погано, але і вміти в кожному випадку правильно і морально чинити, з іншого – окремі вчинки назавжди дають повне уявлення про моральну сутність людини. Ще Гегель писав: “Коли людина здійснює той або інший моральний вчинок, то вона цим ще не доброчесна, вона доброчесна лише в тому випадку, якщо цей спосіб поведінки є постійною рисою її характеру” [31, с. 196].

Тому важлива не лише моральна орієнтація в кожному конкетному випадку, але і загальні моральні основи, принципи поведінки та її спрямованість, які формуються шляхом пізнання теоретичних основ етики.

Медична етика розглядає роль особистості лікаря у вирішенні сучасних завдань і соціальних проблем охорони здоров‘я. Вона вивчає обов‘язок лікаря в широкому соціальному плані, як обов‘язок його професії перед своїм народом.

Для етики в будь-якій сфері діяльності властиві такі поняття, як довіра, участь, співстражадання, здатність прийти на допомогу тому, хто її потребує, обов‘язок, гідність, совість, честь, щастя, проте в медичній етиці ці поняття виступають на перший план, їх прояв специфічний. Обумовлено це, по-перше, тим, що лікарю не завжди у зовнішніх моральних оцінках хворого і ставленні до нього доцільно безпосередньо керуватися тільки тими суспільними нормами, які пред‘являються до кожної здорової людини (у випадку здійснення хворими антисуспільних вчинків перед тим, як він потрапив до лікарні, при необхідності збереження медичної таємниці, в умовах, коли у хворого з‘являються манії або інші ознаки порушення правильного критерія оцінок), по-друге, тим, що лікар повинен немов би “перевтілюватися” в іншу людину, щоб представити собі внутрішню картину хвороби, зберігаючи при цьому силу власної моральної самосвідомості, переконання, особистої відповідальності за долю іншої людини.

Своєрідність такої трансформації особистості лікаря накладає печатку на прояв будь-якої етичної норми або категорії і на значущість такого прояву, якщо шкода, яку приносять людині педагог, інженер або артист, які не зробили якостями свого внутрішнього “Я” здорові моральні норми, можуть нівелюватися в подальшому, то цього не можна сказати про лікаря. Хворий дуже гостро і найчастіше правильно сприймає і усвідомлює розходження між внутрішніми спонуканнями лікаря, мотивами його дій і вчинками. Особливо, якщо це розходження стосується його страждань. Тому у лікаря повинні бути страждання істинними, які вимагають дій, а не просто слів, етичної й тактовної поведінки.

Медична етика також розглядає питання, які стосуються взаємовідносин лікаря і хворого, тобто деонтологічні питання (див. поведінковий компонент).

Крім того, когнітивний компонент емпатійної культури включає володіння лікарем системою психологічних знань, знань про людину. Людина в якості об‘єкта лікування ви­сту­пає як діалектична єдність двох підструктур – організменної (біологічної) і осо­бистісної (соціальної). У центрі уваги лікаря – цілісна людина: і організм, і осо­­бистість, а тому лікар повинен бачити в людині дещо більше, ніж хво­рію­чий організм.

Можна  погодитися з клініцистом М. Чер­но­руцьким у то­му, що “кожний лікар, щоб з успіхом виконувати свої високі і благородні обов‘язки, повинен в певній мірі бути і психологом і психотерапевтом” [167, с. 6]. Майбутній лікар обов‘язково повинен знати основи медичної психології: закономірності психологічних процесів людини в умовах патології, вміти визначати роль психіки у виникненні й протіканні хвороби, володіти методами психологічного дослідження особистості хворого, а також способами психогігієни і психотерапії. Оволодіваючи цими знаннями, лікар повинен враховувати структуру особистості хворої людини, тобто сукупність соціально детермінованих елементів. Але соціальна детермінація особистості завжди переломлюється через біологічно обумовлені якості, котрі зумовлені конституцією людини, її статтю і віком. До соціальних рис особистості відносимо погляди, духовні потреби, інтереси, уміння і навички, а до біологічних – конституцію, біологічні потреби, темперамент, інстинкти, задатки. Лікаря, передусім, повинен цікавити механізм впливу психічного на соматичні процеси і вплив останніх на психіку особистості в нормі і патології [109, 110, 138]. Функція лікаря як психолога полягає не лише в діагностиці особистості, але і в безпосередній участі в цій роботі. В системі “лікар – хворий” обов‘язково треба звертати увагу на взаємодію суб‘єктивного (біологічного) і об‘єктивного (соціального). У хворобливому стані часто порушується ця взаємодія, переважає біологічний чинник, знижуючи вплив соціального і морального. Тому лікар не повинен ігнорувати роль біологічних закономірностей і ступінь їх впливу на поведінку хворого, але в той же час він повинен розглядати його як особистість, яка і в хворобливому стані залишається соціальною істотою.

Успіх лікування в кожному конкретному випадку залежить від того, наскільки лікар зможе “застосувати” до даного хворого свої знання, знайти методи терапії, які відповідають індивідуальним особливостям цього хворого і завоювати його довіру. Тому принцип індивідуального підходу до хворих набуває морального характеру внаслідок його великої значущості в медичній практиці [144].

Необхідно також зазначити, що загальні наукові знання лікаря набувають високої цінності лише тоді, коли вони можуть бути застосовані з найбільшою користю в кожному конкретному випадку, коли із загальної суми знань і професійних якостей лікар уміло виділяє ті, які відповідають своєрідній біологічній, психологічній і особистісній структурі певного хворого. Уміння бачити всю особистість у цілому – найважливіша етична вимога до лікаря будь-якої спеціальності, основа його лікарняного мистецтва, його емпатійної культури.

До складу когнітивного компоненту також уходить гностична здібність, що передбачає сформованість спостережливості, яка виявляється в умінні виділяти характерні експресивні прояви і розрізняти їх особливості, та емпатійне слухання, що передбачає не тільки розуміння змісту почутого, але й усвідомлення душевного стану співрозмовника.

Поведінковий компонент емпатійної культури має вираження в комунікативній здібності лікаря будувати свої відносини з хворим, заздалегідь передбачаючи його точку зору і враховуючи його внутрішню позицію в процесі спілкування. Найбільш виражені якості – підтримка, що сприяє встановленню душевної рівноваги пацієнта, сприяння, що виражене в способах емпатійної дії, у яких інтегровані такі моральні якості як гуманність, тактовність, співучасть та ін. Поведінковий компонент виявляється в активній діяльності лікаря з надання реальної допомоги тим, хто її потребує.

Поведінка людини є системою усвідомлених дій особистості, в яких виявляються її взаємовідносини з оточуючим світом, іншими людьми.

В поведінці виявляється особистість людини, особливості її темпераменту, характеру, а також потреби і погляди. Слід зазначити, що на характер поведінки впливають емоції і почуття, особливості нервової системи, але визначається поведінка суспльними умовами життя, відношенням людини до дійсності.

Професійна поведінка є засобом організації професійної діяльності [45].

Говорячи про діяльність лікаря, необхідно зазначити, що його професійна поведінка пов‘язана з моральною поведінкою, яка “зумовлюється моральними нормами і принципами, що регулюють відношення людей в данному суспільстві. Важливою умовою виховання моральної поведінки є формування моральної свідомості, моральних понять і моральних почуттів. Формування моральної свідомості і моральних понять допомагає особистості обрати правильну лінію поведінки” [107, с. 127].

Психологи визначають поведінку людини як природні передумови, але в своїй основі соціально обумовлені, опосередковані мовою і іншими знаково-сенсовими системами діяльності, типовою формою якої є праця, а атрибутом – спілкування. Своєрідність поведінки людини залежить від характеру її взаємовідносин з групами, членом яких вона є, від групових норм, ціннісних орієнтацій, рольових приписів [140].

Професійна поведінка лікаря є предметом вивчення медичної деонтології та медичної етики, які розглядають систему принципів і наукових понять про норми і оцінки, які стосуються регулювання поведінки лікаря, узгодження його вчинків і способів лікування, які він обирає, з інтересами хворого і вимогами суспільства [40; 41; 111; 112].

Правила поведінки лікаря, встановлені деонтологією, обґрунтовані науковими данними і соціальною необхідністю та представляють собою кодекс професійних і морально-етичних вимог, які пред‘являються до професії лікаря і його взаємовідносин з хворими.

Основи медичної деонтології були закладні М. Петровим на початку 50-х рр. ХХ ст. М. Петров під деонтологією розумів теорію правильного поєднаня організаційних заходів, наукових знань і технічних прийомів з піклуванням і сердечним підходом до хворого для досягнення успіху в його лікуванні. На його думку, в деонтологію необхідно включити не лише проблему відносин “лікар – хворий”, а також і системи організації обслуговування хворого в лікарні, культуру обслуговування [111, с. 3].

З одного боку, медична деонтологія не розглядає всі медичні проблеми і відносини лікаря, з іншого, – не всі проблеми деонтології є чисто морально-етичними. Організаційні заходи, технічні прийоми і маніпуляції не входять безпосередньо в етичну проблематику, хоча і отримують у деонтології моральну оцінку.

Деонтологія розглядає також питання професійного, службового характеру, які входять в поняття службового обов‘язку, а також деякі питання взаємодії моралі й права.

В кожній медичній спеціальності є свої особливості, а тому виділяються спеціальні деонтології, в яких ураховуються ці особливості і формуються правила поведінки стосовно до них.

Разом з тим, є тенденція розповсюдження особливостей спеціальної деонтології на всю галузь медичної деонтології. Так, В. Смольянінов і В. Черваков вважають, що медична деонтологія розглядає не лише права і обов‘язки лікаря, але і його відповідальність за професійні помилки [166; 143]. Вони трактують відповідальність лікаря не стільки в моральному, скільки в юридичному плані.

Не заперечуючи важливість правових питань у діяльності лікаря, медична деонтологія звертається безпосередньо до моральної свідомості лікаря, прагнучи до виховання в нього свідомого ставлення до виконання професійного обов‘язку. Відповідальність лікаря за помилки підтримується, передусім, системою контролю з боку моральності (“судом своєї совісті”) лікаря.

Рефлексивний компонент емпатійної культури лікаря передбачає самоаналіз власних учинків і дій, які реалізуються в процесі спілкування з іншою людиною.

Рефлексія органічно притаманна природі людини – як і свідомість, і пам‘ять. Інтерес до неї виявляли в основному філософи, фізіологи, пси­хологи. По­няття “рефлексії” прослідковується уже в ідеях Аристотеля і Пла­тона, сократівські діалоги є певною мірою організованим актом рефлексії співбесідника Сократа. Роздуми про власні переживання й відчуття, які здійснювали Сократ і Платон, мали рефлексивний характер, який  по­тім прслідковується в працях таких філософів як Г. Гегель, Р.Декарт, Д. Дідро,І.Кант, А.Лей­бніц, Дж.Локк, Б. Спіноза, Л. Фейєрбах, І. Фіхте, Ф. Шеллінг; у дослідженнях сучасних    філософів    і    методологів    (М. Бахтін,   С. Гессен,   В. Зін­чен­ко, Г. Щєдровицький),    в    теорії    аналітичної    та    індивідуальної   психології (А. Адлер, У. Олпорт, З. Фрейд, Е. Фромм, К. Юнг).

З розвитком тенденції гуманізації освіти поняття “рефлексія” почало розглядатися вітчизняними психологами і педагогами (Б. Ананьєв, А. Бода­льов, Л. Виготський, В. Вульфов, В. Давидов, В. Загвязинський, О. Леонтьєв,
С. Рубінштейн, Д. Ельконін).

Оскільки поняття “рефлексія” використовується цілою низкою наук, то це призвело до різного його трактування, а саме: самопізнання, самооцінка, самоаналіз, самосвідомість, розмірковування, обдумування своїх дій та ін. І тому виникає необхідність дати його етимологічний аналіз. Слово “рефлексія” походить від reflexio (лат.), що означає звернення назад, відображення. Спочатку воно використовувалося в значенні “гнути, нагинати назад, у зворотному напрямі”, тобто воно мало побутовий характер. Пізніше в англійській мові з‘являється наукове трактування – “to reflect upon” – розмірковувати про…

Сучасні дослідження розглядають рефлексію як характеристику:

• природних процесів, які мають “зворотній” рух (подібно до явища в оптиці: відображення світла від поверхні);
• людського мислення, що досліджує себе, властивість мислення “повертатися до себе” (поняття “рефлексія” ототожнюється з поняттям “розмірковування”).

Психологи розглядають рефлексію як процес самопізнання суб‘єктом свого внутрішнього світу, стану, психічних процесів. Рефлексія є не тільки знанням і розумінням самого себе, але й з‘ясуванням того, як інші розуміють і сприймають його особистісні особливості, емоційні реакції та когнітивні уявлення.

Рефлексія є процесом подвійного, дзеркального взаємовідображення суб‘єктами один одного, змістом якого виступають відтворення особливостей один одного [126].

Сучасна наука розглядає рефлексію як відмінну властивість індивіда, яка виконує функції самопізнання організму та формування світоглядних почуттів.

Отже, основною ознакою рефлексії є здатність людини стати на позицію ставлення до способу своєї життєдіяльності, вийти за межі поглинання життям, зробивши при цьому “рефлексивний вихід”, тобто здійснювати постійний аналіз, осмислення себе і своєї діяльності, способів досягнення бажаного результату. Це необхідно людині робити постійно, оскільки постійно змінюються умови дійсності. Тут доречно пригадати слова С. Ру­бінштейна, який зазначав, що завдяки наявності рефлексії суб‘єкт здатний реалізувати свою внутрішню позицію стосовно оточуючого світу, здійснювати управління діяльністю, досягати мети, перетворюючи умови природного і соціального існування, оскільки рефлексія немов би “…призупиняє… неперервний процес життя і вихід людини за його межі… З цього моменту кожний вчинок людини набуває характеру філософського судження про життя” [135]. Видатний психолог уважав, що виникнення рефлексії обумовлене всім життям і діяльністю індивіда, що завдяки їй здійснюється опосередкована взаємодія суб‘єкта зі світом у процесі відбиття зовнішніх впливів через специфіку суб‘єктивного світу особистості. При цьому рефлексія виступає у якості внутрішніх умов, що включені в зовнішній ефект, який визначається закономірним співвідношенням зовнішніх і внутрішніх умов.

Однією з ознак рефлексії є спрямованість на діяльність, елементами якої є:

• суб‘єкт діяльності, якому властива активність, що спрямовує на об‘єкти;
• об‘єкт діяльності;
• сама активність, яка виражається в способі оволодіння суб‘єктом об‘єктом [57].

Можна сказати, що суб‘єкт сам формулює цілі своєї пізнавальної діяльності, обирає способи їх досягнення на основі самовибору в процесі цілепокладання та мотивації, сам аналізує і корегує отримані результати, а також свої власні якості як суб‘єкта діяльності, виявляючи своє ставлення до неї, самого себе та інших суб’єктів.

Психологами встановлено, що в ситуації конкретної діяльності вихідними імпульсами для виникнення рефлексії є:

• неможливість здійснювати діяльність відповідно існуючим нормам;
• неуспіх у діяльності;
• невідповідність результатів визначеним цілям;
• відсутність потрібного матеріалу.

Підґрунтям рефлексії є операція порівняння отриманих результатів з тими, які передбачалися, що зумовлює включення складних механізмів психічної регуляції, дію і співвіднесення отриманих результатів з уявленнями, які має індивід, виходячи з чого корегується і удосконалюється діяльність, приводяться у відповідність особистісні якості суб‘єкта діяльності.

Процеси відбуваються завдяки логічному інструментарію мислення, засобам мислительної організації: цілепокладанню, порівнянню, оцінці, контролю.

Сприйняття і усвідомлення особистістю того, що діяльність не призвела до бажаних результатів, викликає рефлексивні процеси, які мають прояв у формі зверненості думки до себе як до об‘єкта і знаряддя пізнання, як спроба спрямувати “думку на думку”. Це стає єдиним надійним способом подолання суперечностей, які виникають в діяльності, можливістю осмислити зміст і результати діяльності. Зверненість до мислення з метою подолання суперечностей стимулює необхідну паузу, зупинку, яка свідчить про перехід на новий рівень діяльності (про неї свідчить зміна емоційного стану, уповільнені форми поведінки, зосередженість та ін.).

Отже, можна говорити про те, що типовим для всіх досліджень є розгляд рефлексії як особливої внутрішньої психічної діяльності, в основі якої положення про те, що психічне явище може бути розглянуте як діяльність за умови, що воно має процесуальну природу. Рефлексію можна віднести до складних процесуальних проявів психіки людини, що мають проміжне положення між аналітичними процесами і цілісною регуляцією діяльності, що дозволяє розглядати рефлексію як специфічний вид інтелектуальної діяльності особистості.

Прийняття особистістю самої себе, іншої людини, розкріпачення її емоційно-рефлексивної сфери дозволяє лікарю бути чуйним до мінливих переживань іншої людини. Саме тому необхідним компонентом емпатійної культури є рефлексивний, що передбачає, передусім, самопізнання, вирішення власних психологічних проблем, а саме: неадекватна самооцінка, високий рівень емоційної напруги, невпевненість і роздратованість, відчуття самотності, втрата цінності свого “Я”, почуття марності своїх зусиль та ін. Націленість особистості на пізнання своїх можливостей і якостей, свого місця серед інших людей складає сутність самопізнання. Воно можливе, якщо:

• аналізуються результати власної діяльності та поведінки, спілкування та взаємовідносин з іншими людьми за допомогою співставлення цих результатів з існуючими нормативами;
• усвідомлюються ставлення інших людей до себе (оцінка результатів моєї діяльності, рівня розвитку здібностей, якостей, рис);
• відбувається самоспостереження своїх думок, переживань, станів, аналізуються мотиви вчинків та ін.

Слід зазначити, що самоспостереження може відбуватися як у процесі здійснення діяльності, так і після неї (при відновленні в пам‘яті того, що відбулося). Крім того, самопізнання слугує основою розвитку самоконтролю та саморегуляції особистості. Самоконтроль виявляється в усвідомленні та оцінці людиною власних дій, психічних станів, регуляції їх перебігу на основі вимог і норм діяльності та поведінки. Результатом самопізнання є система уявлень про себе або образ “Я”, який визначає відношення людини до себе (самоприйняття або неприйняття), є основою організації взаємовідносин з іншими людьми.

Самопізнання може здійснюватися за допомогою самоспостереження та самоаналізу, що сприяє розвитку рефлексивної позиції: індивід припиняє діяльність, виходить за її межі та починає дивитися на неї з боку, роблячи її об‘єктом  вивчення та аналізу.

У сфері саморегуляції необхідно формувати етичну правомір­ність вибору: усвідомленість вибору, самооцінку, самокритичність, уміння співвіднести свою поведінку з поведінкою інших людей, самоконтроль, рефлексію. Саморегуляція здійснюється у відповідності з відомою формулою С. Рубінштейна про відбиття зовнішнього через внутрішнє: саморегуляція здійснюється як система внутрішнього забезпечення спрямованості дії при наявності множини зовнішніх умов, можливостей, задач. У процесі само­ре­гуляції розкривається організація активності суб’єкта, її системний характер. Саморегуляція є наслідком не уособлення та замкнутості суб’єкта діяльності, а необхідності суб’єкта цілісним чином співвідносити свої дії з діями інших, з поставленими завданнями і подіями. У цьому випадку починається пов’язування умов діяльності та спілкування і можливостей самого суб’єкта, розвивається єдність пізнавальних, сенсових, мотиваційних, почуттєвих і вольових моментів. Але все це повинно ґрунтуватися на індивідуальних здібностях особистості.

Узагальнюючи інформацію про компоненти емпатійної культури, слід зазначити, що всі вони знаходяться в нерозривній єдності та взаємодії. Необхідно підкреслити, що в реальному спілкуванні виникає домінування певного компоненту в залежності від ситуації, стану хворого та ін. Так, перевага когнітивного компоненту у відображенні емоційного стану іншої особистості характеризує адекватне розуміння цього стану. Домінування емоційного компоненту свідчить про емоційний відгук однієї особистості на переживання іншої. Поведінковий компонент переважає, коли особистість не тільки розуміє емоційний стан іншої людини, але і надає їй активну підтримку. Рефлексивний компонент переважає у ситуаціях вибору альтернативних рішень.