Судова практика з договору енергопостачання між державними підприємствами
Розділ А. Судова практика з договору енергопостачання між державними підприємствами
1.1. Вступ
1.2. Фабула справи
1.3. Рішення та його обґрунтування
Розділ Б. Теоретико-правовий аналіз комплексного інституту «Державне підприємство – учасник господарського суду»
Список використаних джерел
Розділ А. Судова практика з договору енергопостачання між державними підприємствами
1.1. Вступ
В умовах ринкової економіки господарський договір є основним засобом організації відносин між суб’єктами господарювання та важливим інструментом правової організації господарського життя суспільства в цілому. Господарський договір як гнучкий правовий регулятор дає змогу враховувати специфіку окремого господарського зв’язку та узгоджувати його з типізованими моделями організації господарських зв’язків того чи іншого виду, а також із загальнонормативним режимом правового регулювання.
Здійснення загальнодозвільного принципу регулювання суспільних відносин (i це підтверджується господарською практикою) веде до значного поширення договірних відносин, що прямо не передбачені законодавством та потребують особливого правового регулювання, яке виходить за межі цивільного законодавства.
Вибір теми дослідження визначається тим, що в останні роки в науковій юридичній літературі України теоретичні питання господарського договору не були предметом комплексного, цілісного вивчення. Проте розробка доктринального поняття господарського договору та способів його укладення, а також використання теоретичних здобутків в процесі правотворення є надзвичайно важливими, оскільки від того, наскільки чітко окреслені межі договорів, які мають назву господарських, залежить якість та адекватність правового регулювання господарської діяльності, ефективність застосування норм права юрисдикційними органами. В умовах ринкового конкурентного середовища набуло широкого розповсюдження укладення господарських договорів на біржах, аукціонах, конкурсах, проте ці питання майже не висвітлено в українському правознавстві.
Перехід від планово-розподільчої до ринкової економіки в Україні, трансформація відносин власності, розвиток різноманітних органiзацiйно-правових форм господарювання зумовлюють необхідність нових підходів до нормативно-правового регулювання господарських договорів та його теоретичного обгрунтування. З початку 90-х років «жорсткий» нормативний режим господарських договорів почав поступово перетворюватися на такий, в якому мають гармонійно поєднуватися диспозитивні та імперативні засади правового регулювання. Проте в чинному законодавстві України існують суттєві білі плями у правовому регулюванні господарських договірних відносин, які зумовлюють потребу в подальшому дослідженні теоретичних питань господарського договору та розробці на цій основі науково обгрунтованих рекомендацій щодо розвитку спеціального законодавства про господарські договори [2, с. 49].
Необхідність дослідження особливостей господарського договору як правової форми господарських зв’язків між суб’єктами господарювання викликана також тим, що в останні роки з розвитком підприємництва, закріпленням у законодавстві принципів недоторканості власності та свободи договору в правознавстві досить поширеною стала думка про те, що господарський договір є різновидом звичайного цивiльно-правового договору, а самий поділ договорів на цивiльно-правовi та господарські є неадекватним сучасним суспільним відносинам. На думку автора, причинами цього є, зокрема, уява про господарський договір лише як специфічний «атрибут» планово-розподільчої економіки, який є несумісним з ринковими відносинами та принципами свободи підприємницької діяльності, та необгрунтоване ототожнення публічного суспільного інтересу з інтересами тоталітарної держави. Внаслідок цього в Українi існує недооцінка публiчно-правових засад регулювання господарської діяльності, хоча досвід країн з розвинутою економікою свідчить про існування детальної регламентації з боку держави тих господарських правовідносин, які зачіпають інтереси суспільства в цілому.
Специфічне правове регулювання господарських договорів має виходити не з того, знаходяться суб’єкти господарювання у відносинах диспозитивностi чи підпорядкування, а з того, на досягнення якої мети спрямовані їх дії. Цією метою є певний суспiльно-корисний результат господарювання, тобто задоволення потреб всього суспільства в певних матеріальних та нематеріальних благах. Це, в свою чергу, зумовлює необхідність застосування публiчно-правових регуляторів господарської діяльності.
Передумовою пошуку оптимального регулювання господарських договорів, на нашу думку, є те, що в умовах ринку автономія суб’єктів господарювання і державне регулювання, приватні й публічні інтереси повинні знаходитися в тісній взаємодії.
1.2. Фабула справи
ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ПОСТАНОВА
ІМЕНЕМ УКРАЇНИ
|
19 липня 2007 р. |
№ 11/409пд |
Вищий господарський суд України у складі колегії суддів:
|
Головуючого суддів: |
Кочерової Н.О. Рибака В.В. Черкащенко М.М. |
|
розглянув касаційну скаргу |
відкритого акціонерного товариства "Донецькобленерго" в особі структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" |
|
на рішення |
від 26.03.2007 |
|
у справі |
№ 11/409пд господарського суду Донецької області |
|
за позовом |
відкритого акціонерного товариства "Донецькобленерго" в особі структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" |
|
до |
закритого акціонерного товариства "Макіївський хлібокомбінат" |
|
про |
врегулювання розбіжностей, які виникли під час укладання договору № 50.0018 від 01.09.2006 про постачання електричної енергії |
за участю представників сторін:
від позивача Костюк С.В. дов. від 01.12.2006, Мельник Ю.П. дов. № 24-07 від 27.12.2006
від відповідача Фомкін С.М. дов. від 02.07.2007, Болдарев М.Ю. дов. від 02.07.2007
ВСТАНОВИВ:
В листопаді 2006 року відкрите акціонерне товариство "Донецькобленерго" в особі структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" звернулось з позовом до закритого акціонерного товариства "Макіївський хлібокомбінат" про врегулювання розбіжностей, які виникли під час укладання договору № 50.0018 від 01.09.2006 "Про постачання електричної енергії" № 50.0018 від 01.09.2006.
Рішенням господарського суду Донецької області від 26.03.2007 (суддя Чернота Л.Ф.) позовні вимоги викладені в наступній редакції:
— пункти 2.2.3, 3.1.5, 5.3, 5.5, 6.1.3, 7.5, 7.6, 7.7, 9.1 договору "Про постачання електричної енергії" № 50.0018 від 01.09.2006 викладено у редакції відповідача (споживача).
— пункти 2.3.3, 5.6, 5.7, 5.8, 5.9, 5.10 виключено із тексту договору "Про постачання електричної енергії" № 50.0018 від 01.09.2006.
Приймаючи редакцію відповідача, суд посилався на ч.6 ст. 276 Господарського кодексу України, ст.ст. 11, 509, 632 Цивільного кодексу України, ст. 1, ч.3 ст. 17, ст. 25 Закону України "Про електроенергетику".
В касаційній скарзі відкрите акціонерне товариство "Донецькобленерго" в особі структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" просить скасувати рішення господарського суду та прийняти нове, яким пункти договору про постачання електричної енергії № 50.0018 від 01.09.2006 за номерами 2.2.3, 2.3.3, 5.6, 5.7, 5.8, 5.9, 5.10, 6.1.3, п.9.1 та розділ 7 "Облік електричної енергії та порядок розрахунків" прийняти в редакції позивача, посилаючись на порушення норм матеріального і процесуального права.
Заслухавши пояснення представників сторін, перевіривши повноту встановлених судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України вважає, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню.
Згідно ст. 275 Господарського кодексу України за договором енергопостачання енергопостачальне підприємство (енергопостачальник) відпускає електричну енергію, пару, гарячу і перегріту воду (далі — енергію) споживачеві (абоненту), який зобов'язаний оплатити прийняту енергію та дотримуватися передбаченого договором режиму її використання, а також забезпечити безпечну експлуатацію енергетичного обладнання, що ним використовується.
Виробники і постачальники енергії, що займають монопольне становище, зокрема суб'єкти природних монополій, зобов'язані укласти договір енергопостачання на вимогу споживачів, які мають технічні засоби для одержання енергії.
Відповідно до ч. 2 ст. 24 Закону України "Про електроенергетику" енергопостачальники, які здійснюють постачання електричної енергії на закріпленій території, не мають права відмовити споживачу, який розташований на цій території, в укладені договору на постачання електричної енергії.
Як встановлено судом і вбачається з матеріалів справи до структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" ВАТ "Донецькобленерго" з пропозицією укладання договору про постачання електричної енергії звернулося ЗАТ "Макіївський хлібокомбінат".
01.09.2006 позивачем відповідачу було направлено проект договору № 50 0018 "Про постачання електричної енергії". При розгляді якого виникли певні заперечення з боку відповідача, які і були передані на розгляд суду.
Згідно ст. 187 Господарського кодексу України спори, що виникають при укладенні господарських договорів за державним замовленням, або договорів, укладення яких є обов’язковим на підставі закону та в інших випадках, встановлених законом, розглядаються судом.
Взаємовідносини, які виникають в процесі продажу і купівлі електричної енергії між постачальниками електричної енергії та споживачами регулюються Правилами користування електричною енергією, затвердженими постановою НКРЕ України від 17.10.2005 № 910 та Законом України "Про електроенергетику"[7].
Відповідно до ст. 1117 Господарського процесуального кодексу України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, касаційна інстанція на підставі фактичних обставин справи перевіряє застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.
Відповідно до Постанови Пленуму Верховного Суду України від 29.12.1976 № 11 року із змінами та доповненнями “Про судове рішення” ухвалене рішення повинно бути законним і обґрунтованим[7].
Проте, прийняте господарським судом рішення вищевикладеним вимогам не відповідає.
Відповідно до Указу Президента України "Про порядок офіційного оприлюднення нормативно-правових актів та набрання ними чинності" від 10.06.1997 зі змінами та доповненнями "Урядовий кур’єр" поряд з "Відомостями Верховної Ради України", "Офіційним вісником України" та "Голосом України" є офіційним друкованим виданням, який публікує Закони України, акти Президента, Кабінету Міністрів України, міністерств та інших органів державної влади, а тому укладаючи п.2.2.3 в редакції Споживача (відповідача по справі), яким зобов’язано позивача –відкрите акціонерне товариство "Донецькобленерго" в особі структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" повідомляти Споживача про всі зміни тарифів на електричну енергію в газеті "Урядовий кур’єр" є помилковою [7].
Відповідно до п.п. 12 п. 8.1 Правил користування електричною енергією постачальник електричної енергії за регульованим тарифом має право вимагати від споживача дотримання на належному рівні показників якості електричної енергії на межі балансової належності електричних мереж.
Згідно п.п. 2 п. 5.4 Правил для укладення договору про постачання електричної енергії, договору про технічне забезпечення електропостачання або договору про спільне використання технологічних мереж споживача заявник має надати відповідній організації такі документи: акти про розмежування балансової належності та експлуатаційної відповідальності сторін.
Враховуючи наведене, висновок господарського суду про виключення п.2.3.3 із тексту договору є непереконливим.
Відповідно до ст. 179 Господарського кодексу України при укладенні господарських договорів сторони можуть визначати зміст договору на основі типового договору, затвердженого Кабінетом Міністрів України, чи у випадках, передбачених законом, іншим органом державної влади, коли сторони не можуть відступати від змісту типового договору, але мають право конкретизувати його умови.
Таким чином, умови Типового договору про постачання електричної енергії є обов’язковими.
Виключаючи з договору п. 5.6, п. 5.7, п. 5.8, п. 5.9, п. 5.10 господарський суд виходив з того, що вказані пункти договору відсутні у Типовій формі договору про постачання електричної енергії.
Наполягаючи на включенні вказаних пунктів до умов договору, позивач зазначав, що вони конкретизують умови договору, який є предметом розгляду суду.
Відповідно до п.6 постанови Пленуму Верховного Суду України № 11 від 29.12.1976 року із змінами та доповненнями “Про судове рішення” визнаючи одні і відхиляючи інші докази, суд має це обґрунтувати [7].
Проте вказані вимоги дотримані не були.
1.3. Рішення та його обгрунтування
Відповідно до п. 7.5 Правил постачальник електричної енергії зобов’язаний, попередивши споживача не пізніше ніж за три робочі дні, припинити повністю або частково постачання йому електричної енергії, у разі:
1) відсутності персоналу для обслуговування електроустановок споживача або договору на обслуговування електроустановок (вказаний пункт кореспондується з п.п. 6.1.3 Типового договору на постачання електричної енергії);
2) недопущення до електроустановок споживача, які забезпечують регулювання в енергосистемі, та/або розрахункових засобів обліку електричної енергії уповноважених осіб, на яких покладено згідно з законодавством України та/або договором відповідні обов’язки (вказаний пункт Правил кореспондується з п.п. 6.1.3 Типового договору на постачання електроенергії);
3) несплати спожитої електричної енергії відповідно до умов договору;
4) несплати рахунків, виставлених відповідно до умов договорів, наявність яких передбачена цими Правилами; (п.п. 6.1.13 Типового договору передбачено: несплати відповідних платежів у терміни, встановлені додатком "Порядок розрахунків"
7) невиконання обґрунтованих вимог постачальника електричної енергії щодо приведення розрахункових засобів обліку в технічний стан відповідно до вимог нормативних документів[5].
Укладаючи даний пункт договору в редакції споживача, господарський суд не врахував наведених приписів нормативних актів, а тому погодитись з ним неможна.
Підлягають більш ретельній перевірці і доводи позивача щодо укладення договору в редакції позивача стосовно розділу 7 і п. 9.1 та відповідність їх Правилам користування електричною енергією та ст.ст. 275-277 Господарського кодексу України.
Враховуючи викладене, постановлене судове рішення неможна визнати законним і обґрунтованим, а тому воно підлягає скасуванню.
При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене і вирішити спір у відповідності з вимогами закону і обставинами справи.
Керуючись ст.ст. 1115, 1117, 1119 — 11111 Господарського процесуального кодексу України, Вищий господарський суд України[7].
ПОСТАНОВИВ:
Касаційну скаргу відкритого акціонерного товариства "Донецькобленерго" в особі структурної одиниці "Донецькі електричні мережі" задовольнити частково.
Рішення від 26.03.2007 господарського суду Донецької області у справі № 11/409пд скасувати, справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.
Головуючий Н. Кочерова
Судді: В. Рибак
М.Черкащенко
Розділ Б. Теоретико-правовий аналіз комплексного інституту «Державне підприємство – учасник господарського суду»
Всіх учасників господарського процесу залежно від правового стану можна поділити на кілька груп. Перша група — господарські суди (судді), які безпосередньо вирішують конкретну справу. До другої групи відносяться учасники господарського процесу, яких закон визначає особами, що беруть участь у справі. Такими є сторони (позивач і відповідач), треті особі, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору, треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, прокурор, державні та інші органи, які виступають на захист чужих інтересів у силу покладених на них законом функцій. Третю групу становлять особи, які сприяють здійсненню правосуддя, нормальному ходу вирішення. Вони не є учасниками господарського спору, закон визначає їх як інших осіб, які беруть участь у справі. Це посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для дачі пояснень з питань, що виникають під час розгляду справи, судові експерти, перекладачі, представники та інші.
Норми господарського процесуального права досить чітко визначають правові гарантії та правовий стан кожного з учасників господарського процесу, їхні процесуальні права й обов’язки. Склад учасників зумовлений завданням господарського судочинства. Кожен учасник господарського процесу наділений законом певними правами і обов’язками згідно з метою його участі у процесі. Серед всіх учасників господарського процесу виокремлюються особи, без яких процес по конкретному спору неможливий. Обов’язковими учасниками господарського процесу є господарський суд (суддя) — основний, головний та обов’язковий учасник, який здійснює судову владу (на нього законом покладено завдання розгляду і вирішення спорів) і сторони. Участь у процесі інших осіб не є обов’язковою, склад їх залежить від обставин кожної справи[3, c.214].
Загальною підставою участі в господарському процесі для всіх осіб, які беруть участь у справі, виступає наявність процесуальної правосуб’єктності. Господарська процесуальна правосуб’єктність виникає з моменту державної реєстрації організації як юридичної особи, громадян — як суб’єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а для державних та інших органів — з моменту їх створення і наділення відповідною компетенцією. Неюридичні особи і громадяни, які не мають статусу суб’єкта підприємницької діяльності, набувають господарської процесуальної правосуб’єктності лише у випадках, прямо передбачених законом. Господарська процесуальна правосуб’єктність — це здатність безпосередньо чинити процесуальні дії, здійснювати свої процесуальні права й обов’язки. Громадяни реалізують господарську процесуальну правосуб’єктність самостійно або через своїх представників, а організації, державні та інші органи — через свої колегіальні чи одноособові органи, або через належним чином уповноважених представників.
Сторонами в господарському процесі є особи, між якими виник спір з матеріального правовідношення. Особи, які можуть бути позивачами і відповідачами у господарському процесі, зазначені в ст. 1 ГПК, а саме підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності (підприємства та організації), а у випадках, передбачених законодавством України, також державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності. Стаття 2 ГПК серед осіб, які звертаються до господарського суду з позовними заявами, виокремлює підприємства та організації із заявами про захист своїх прав та охоронюваних законом інтересів; державні та інші органи — у випадках, передбачених законодавством; прокурорів та їхніх заступників — в інтересах держави; а також Рахункову палату — в інтересах держави у межах повноважень, що передбачені Конституцією та законами України.
Позивачами є підприємства, установи, організації та громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, що подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного чи оспорюваного права або інтересу, який охороняється законом. Відповідачами є підприємства, установи, організації і громадяни — суб’єкти підприємницької діяльності, яким пред’явлено позовну вимогу (ст. 21 ГПК) [1, с. 19].
Вже зазначалося, що підприємства та організації, які є сторонами в господарському процесі, повинні мати статус юридичної особи. Згідно зі ст. 23 Цивільного кодексу України юридичними особами визначаються організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових та особистих немайнових прав, нести обов’язки бути позивачами і відповідачами в господарському суді й третейському суді. Статус юридичної особи не залежить від її форми власності або організаційно-правової форми. Статусу юридичної особи організація набуває з моменту її державної реєстрації та припиняється з моменту виключення з державного реєстру. Таким чином, статус юридичної особи дозволяє організації виступати в господарському процесі як позивачем, так і відповідачем. Відповідачами й позивачами в господарському процесі можуть бути громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб’єкта підприємницької діяльності, який, як і статус юридичної особи, виникає з моменту державної реєстрації і припиняється з моменту відміни державної реєстрації і виключення з державного реєстру.
Звідси висновок: зазначені особи можуть бути позивачами і відповідачами в господарському процесі лише за умов їхньої юридичної легалізації. Сторонами господарського процесу, згідно з діючим законодавством, можуть бути також іноземні юридичні особи.
Що стосується випадків, коли сторонами (позивачами і відповідачами) виступають державні та інші органи, громадяни, що не є суб’єктами підприємницької діяльності, вони повинні бути прямо зазначені у законодавчих актах.
Позивач і відповідач виступають як суб’єкти спірного матеріального правовідношення, однак доки не прийнято рішення з приводу їх прав і обов’язків, господарський суд виходить із наявності спірного права (передбачення його) у однієї сторони та обов’язків (передбачення такого) у другої сторони. Тому обидві сторони господарського процесу (позивач і відповідач) — це тільки передбачувані суб’єкти спірного матеріального правовідношення, яке буде предметом розгляду в господарському процесі.
Позивач — це особа, яка передбачувано є володарем спірного права або інтересу, що охороняється законом, і яка звертається до господарського суду за захистом, оскільки вона вважає, що її право порушено або необґрунтовано оспорюється відповідачем. Слід зазначити, що оскільки позовна заява подається особою або в її інтересах, на захист особи з матеріально-правового відношення, тому, коли від позову відмовляється особа, яка подала позов в інтересах іншої, остання має право вимагати розгляд справи по суті, але коли відмовляється від позову особа, в інтересах якої він поданий, це тягне за собою залишення позову без розгляду, за виключеннями, встановленими законодавством.
Відповідач — це особа, яка, за ствердженням позивача, є або порушником його прав, або необґрунтовано, на думку позивача, оспорює його права і яка внаслідок цього притягується до відповіді за позовом і проти неї порушено справу [3, с. 221].
Сторони користуються рівними процесуальними правами. Рівність правових можливостей сторін полягає в тому, що вони мають однакові можливості по використанню процесуальних засобів свого захисту.
Стаття 22 ГПК встановлює права й обов’язки сторін, відповідно до якої вони мають право:
— знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії;
— брати участь у судових засіданнях;
— подавати докази;
— брати участь у дослідженні доказів;
— заявляти клопотання;
— давати усні та письмові пояснення господарському суду;
— наводити свої доводи та міркування з усіх питань, що виникають у ході судового процесу;
— заперечувати проти клопотань і доводів інших учасників господарського процесу;
— оскаржувати судове рішення господарського суду;
— а також користуватися іншими процесуальними правами, наданими їм Господарським процесуальним кодексом України [1, с. 20].
Не існує прав без обов’язків, тому законодавство передбачає, що сторони зобов’язані добросовісно користуватися належними їм процесуальними правами, виявляти взаємну повагу до прав і охоронюваних законом інтересів другої сторони, вживати заходів до всебічного, повного та об’єктивного дослідження всіх обставин справи.
Сторони, окрім загальних прав (для обох сторін), мають також виключні права (для кожної сторони окремо). Так, позивач вправі до прийняття рішення по справі змінити підставу або предмет позову, збільшити (за умови дотримання досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених ГПК в цій частині) або зменшити розмір позовних вимог, відмовитись від позову. Відповідачеві належить право визнати позов повністю або частково. Але процесуальні дії позивач і відповідач здійснюють під контролем господарського суду. Господарський суд не приймає відмови від позову, зменшення розміру позовних вимог, визнання позову відповідачем, якщо ці дії суперечать законодавству або порушують чиї-небудь права й охоронювані законом інтереси. У таких випадках суд розглядає спір по суті.
Законодавством передбачена можливість участі у справі кількох позивачів чи відповідачів, так звана процесуальна співучасть. У цьому випадку кожний із позивачів або відповідачів щодо іншої сторони виступає самостійно (ст. 23 ГПК) [1, с. 21].
Стаття 24 ГПК передбачає можливість залучення до участі у справі іншого відповідача або заміну неналежного відповідача. Господарський суд за наявності достатніх підстав має право до прийняття рішення залучити за клопотанням сторони або за своєю ініціативою для участі у справі іншого відповідача. Таке залучення з ініціативи господарського суду може здійснюватися незалежно від додержання порядку досудового врегулювання, клопотання сторін з цього питання може бути задоволено лише за умови вжиття досудового врегулювання спору, у випадках, передбачених законодавством.
Маючи на увазі, що іншого відповідача можна залучити як співвідповідача поряд із первісним відповідачем, таке залучення — один із прикладів процесуальної співучасті.
Коли інший відповідач притягується замість первісного, мова йде про заміну неналежного відповідача. Господарський суд, встановивши до прийняття рішення, що позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, може за згодою позивача, не припиняючи провадження у справі, допустити заміну первісного відповідача належним. Про залучення іншого чи заміну неналежного відповідача виноситься ухвала, і розгляд справи починається заново. Всі попередні дії, які здійснював неналежний відповідач, не мають правового значення. Заміна відповідача можлива лише при розгляді справи судом першої інстанції.
Від заміни неналежного відповідача слід відрізняти процесуальне правонаступництво (ст. 25 ГПК). Заміна в господарському процесі особи, яка є стороною або третьою особою, іншою особою (правонаступником) називається правонаступництвом. Процесуальне правонаступництво передбачає правонаступництво в матеріальному праві, яке можливо при зміні осіб зобов’язання, при переході прав кредитора до іншої особи на підставі закону.
Процесуальне правонаступництво в українському господарському процесі обмежене лише одним випадком, що закріплено у ст. 25 ГПК, тобто у разі вибуття однієї зі сторін у спірному або встановленому рішенням господарського суду правовідношенні внаслідок реорганізації підприємства чи організації. Господарське процесуальне законодавство не бере до уваги те, що правонаступництво може мати місце внаслідок уступки вимоги, переведення боргу, смерті громадянина — суб’єкта підприємницької діяльності. Хоча згідно з роз’ясненнями Вищого арбітражного суду України в господарському процесі має застосовуватись процесуальне правонаступництво, яке випливатиме із зазначених матеріально-правових відносин (переведення боргу, уступка вимоги), все ж ці питання потребують чіткого законодавчого врегулювання [1, с. 24].
На відміну від заміни неналежного відповідача, правонаступництво можливо на будь-якій стадії господарського процесу. Про правонаступництво суддя вказує в рішенні або ухвалі. Всі дії, вчинені в процесі до вступу правонаступника, є обов’язковими для нього. Процесуальне правонаступництво завжди є загальним: універсальний правонаступник продовжує брати участь у процесі правопопередника за повним обсягом його процесуальних прав та обов’язків, незалежно від того, чи є правонаступництво в матеріальному праві універсальним або сінгулярним. Види правонаступництва в матеріальному праві мають значення лише як його підстава, тоді як заміна неналежного відповідача не передбачає будь-якого матеріально-правового зв’язку між особами, які змінюють один одного.
Багатосуб’єктність матеріальних відносин зумовлює необхідність участі третіх осіб у господарському процесі. Господарське процесуальне законодавство передбачає два види третіх осіб, які заявляють самостійні вимоги на предмет спору і які не заявляють самостійних вимог на предмет спору.
Предмет спору — матеріальний об’єкт, з приводу якого виникає спір між позивачем і відповідачем. Треті особи із самостійними вимогами на предмет спору мають правовий зв’язок зі спірним матеріальним правовідношенням, з предметом спору. Треті особи без самостійних вимог на предмет спору мають більш опосередкований зв’язок з позивачем та відповідачем. Суб’єктами правовідношення, які знаходяться під впливом спірного матеріального правовідношення, що є предметом розгляду в господарському суді, потрібна процесуальна гарантія від можливого прямого або побічного обмежування його прав і законних інтересів, вони повинні й мають можливість взяти участь у справі.
Головна особливість господарського договору як угоди полягає в особливому суб’єктному складі та обмеженні договірної свободи. Суб’єктний склад господарського договору можна визначити наступним чином: сторонами (стороною) в господарському договорі можуть виступати господарські організації з правами юридичної особи; відособлені підрозділи господарських організацій в межах компетенції, що надана їм цими організаціями; індивідуальні підприємці (як із статусом, так і без статусу юридичної особи); негосподарські організації – юридичні особи – при здійсненні ними господарської діяльності, необхідної для досягнення мети, передбаченої їх установчими документами; органи господарського управління – власники та (або) уповноважені ними органи, які здійснюють в межах їх компетенції управління майном створених (придбаних) ними або підвідомчих їм господарських організацій.
Своєрідність господарського договору як зобов’язального правовідношення зумовлена природою господарських зв’язків і виявляється в спрямованості господарського договору на обслуговування господарської діяльності та в поєднанні майнових і організаційних елементів в змісті господарських договорів [2, с. 69].
Тільки сукупність кваліфікуючих ознак може визначати відносини, що склалися між сторонами внаслідок угоди, як господарсько-договірні з поширенням на них норм спеціального законодавства, що регулює окремі види господарських договорів, порядок їх укладання і виконання, а також застосування різних видів господарсько-правової відповідальності за їх неналежне виконання.
В умовах економічної нерівності суб’єктів господарювання економічна та юридична свобода укладення господарських договорів далеко не завжди співпадає (так, монопольне становище, яке займає потенційний договірний контрагент на ринку товарів та послуг, а також інші фактори спонукають економічно слабкіших суб’єктів господарювання приймати запропоновані їм умови договорів). З метою захисту законних прав та інтересів економічно слабкішої сторони за договором є необхідним введення в нормативний порядок укладання господарських договорів елементів імперативності. Це може проявлятися двояко: як встановленням переліку обов’язкових для укладення договорів, так і фіксуванням в законодавстві пріоритету інтересів слабкішої сторони в процесі укладання договору, визначення його змісту, порядку його зміни та розірвання. Крім того, правовим захистом в господарсько-договірних зв’язках повинні користуватися також ті суб’єкти господарювання, які знаходяться у відносинах субординації з органами державного управління (наприклад, коли останні виступають стороною в договорі оренди державного майна або виступають державним замовником).
Внаслідок цього стадія протоколу розбіжностей має надзвичайно важливе практичне значення, оскільки вже на цій стадії укладання господарського договору стає можливим законодавчий захист інтересів слабкіших суб’єктів господарювання, якими, як правило, є споживачі продукції (робіт, послуг), від диктату виробника, особливо тоді, коли продукція (роботи, послуги), які пропонуються на ринку виробником, належать до числа дефіцитних.
На думку Беляневич О., стадія арбітражного рішення є однією з головних особливостей порядку укладання господарського договору. Розгляд арбітражними судами справ із спорів, які виникають при укладанні господарських договорів, є однією з форм державного впливу на свободу волевиявлення суб’єктів господарювання. При цьому рішення арбітражного суду про спонукання до укладення господарського договору або про його укладення на певних умовах є по суті владним актом, який замінює собою волевиявлення сторін зі спірних умов договору. Сучасна економічна реформа характеризується значним скороченням чисельності обов’язкових до укладення господарських договорів, причому така обов’язковість встановлена лише для певного кола суб’єктів (ними є або виробники продукції (робіт, послуг), або державні органи господарського керівництва). Автор доходить висновку, що нормативний порядок укладання господарських договорів повинен бути диференційований залежно від того, чи є договір обов'язковим для укладання (в силу прямої вказівки закону, акта планування або в силу існуючого між сторонами попереднього договору), або він укладається вільним волевиявленням сторін [2, с. 74].
Аналіз чинного законодавства та арбітражної практики розгляду переддоговірних спорів дав змогу дійти висновку, що нормативний порядок регулювання укладання господарських договорів потребує удосконалення. Беляневич О. запропоновано нову редакцію статті 10 Арбітражного процесуального кодексу:
«Стаття 10. Доарбітражне врегулювання розбіжностей, що виникають при укладенні господарських договорів.
1. Розбіжності, що виникають між підприємствами, організаціями при укладеннi господарських договорiв, розглядаються керівниками чи заступниками керівників підприємств та організацій або за їх уповноваженням іншими особами.
2. При наявності заперечень щодо умов договору підприємство чи організація, які одержали проект договору, складають протокол розбiжностей, про що робиться застереження в договорі, та у 20-денний строк надсилають другій стороні два примірники протоколу разом з підписаним договором.
Досягнення сторонами згоди за умовами протоколу розбiжностей підтверджується протоколом узгодження розбiжностей або іншими документами (листами, телеграмами, телетайпограмами, факсограмами тощо).
3. Якщо державний замовник, який отримав протокол розбiжностей щодо умов державного контракту, не передасть у 20-денний термін розбіжності, що залишилися неврегульованими, на розгляд арбітражного суду, державний контракт вважається укладеним на умовах, запропонованих виконавцем державного замовлення.
4. Якщо виконавець за договором, який є офіційно визнаним монополістом на певному ринку товарів (робіт, послуг) або органом господарського управління, не передасть у 20-денний строк розбіжності, що залишилися неврегульованими, на розгляд арбітражного суду, договір вважається укладеним на умовах протоколу розбіжностей.
5. Якщо підприємство чи організація, які одержали протокол розбiжностей щодо умов договору, який не засновано на державному замовленні чи його укладення не є для них обов’язковим на підставі прямої вказівки закону, не передадуть розбiжностi, що залишилися неврегульованими на вирішення арбiтражного суду, договір є неукладеним (таким, що не відбувся).
6. Переддоговірні спори про спонукання до укладення господарського договору, який не є обов’язковим для укладення в силу прямої вказівки закону, акта планування або існуючого між сторонами попереднього договору, та про врегулювання розбiжностей щодо умов такого договору розглядаються арбітражними судами лише у випадках, коли це прямо передбачено угодою сторін.
7. В тому випадку, коли сторони не досягли згоди за всіма істотними умовами договору в порядку доарбітражного врегулювання розбiжностей i передали переддоговірний спір на розгляд арбiтражного суду, моментом укладення господарського договору є дата рішення арбітражного суду по переддоговірному спору» [2, с. 77].
Список використаних джерел
- Господарський кодекс України: Коментар /Н. О. Саніахметова, Н. І. Шутов, А. К. Вишняков, С. Б. Мельник та ін.; За заг. ред. Н. О. Саніахметової. — Харків: Одіссей, 2004
- Беляневич О. А. Господарський договір та способи його укладання: Навчальний посібник. — К.: Наук. думка, 2002
- Вінник О. М. Господарське право: Курс лекцій. — К.: Атіка, 2005
- Господарське право: Практикум/ Уклад.: В.С. Щербина, Г.В. Пронська, О.М. Вінник, О.А. Беляневич, П.О. Повар; За заг. ред. В.С.Щербини; Київський нац. ун-т ім.Т.Г.Шевченка. — К.: Юрінком Інтер, 2001
- http://www.arbitr.gov.ua/practic.php
- http://www.arbitr.gov.ua/documents/01-8_24_2007-01-22.html
- http://www.arbitr.gov.ua/doc.php