Вступ

Формування теорій державних фінансів нерозривно пов’язане із самим існуванням держави та здійсненням її функцій. Наука про державні фінанси передбачає вивчення способів одержання й раціонального перерозподілу коштів державою. Об’єктивним ідеалом фінансового господарства можна вважати таку організацію цих способів, коли держава може ефективно виконувати свої функції, а при переході коштів від підприємств і домашніх господарств не погіршується їх економічне становище. Кошти, залучені із приватного сектору економіки, повинні відтворюватись у вигляді відповідного набору ефективних і корисних послуг, наданих державою приватному сектору — фірмам і домашнім господарствам.

Очевидно, що розуміння сутності державних видатків випливає з поняття про сутність держави, її ролі й функцій, обумовлюється організацією держави, формою правління, адміністративним устроєм, завданнями економічної політики, наявністю державного й суспільного фінансового контролю тощо. Таким чином, предметом науки про державні фінанси є дослідження способів найкращого задоволення матеріальних і грошових потреб держави.

Це наука про суспільне господарство, покликана визначити норми, що повинні дотримуватися при одержанні матеріальних коштів на суспільні потреби.

Дослідженню питань розвитку науки про державні фінанси присвятили свої праці такі науковці, як В. Андрущенко, В. Базилевич, Ш. Бланкарт, Д, Брюмерхоф, 0. Василик, І. Лютий, В. Пушкарьова, Л. Якобсон та ін. Утім, на сьогодні існує гостра потреба в комплексному розгляді й визначенні тенденцій розвитку теорій державних фінансів. Отож метою статті є аналіз основних теоретичних концепцій державних фінансів та з’ясування сучасних напрямів розвитку науки про них.

Слід зауважити, що в давньому світі фінансова наука, якщо взагалі доречно говорити про існування саме такої науки, мала виключно прикладний і етичний характер. Існування держави передбачало збір податків і витрачання основної їх частини на безпеку й інфраструктуру, й саме цим питанням були присвячені окремі фрагменти праць, у першу чергу, Ксенофонта, Платона, Арістотеля.

1. Розвиток фінансової науки у сучасний період

Сучасна фінансова наука, маючи міцну теоретичну базу, вирішує дуже складні питання суспільного життя. Розширилась сфера досліджень, ускладнилися завдання науки.

Сучасні науковці основну увагу приділяють розв’язанню проблем, пов’язаних із пошуком додаткових джерел доходів, які можна спрямувати на подолання бідності, безробіття, зростання обсягів та якості суспільних благ.

Особливостями сучасної фінансової науки є відсутність ідеологічного тиску. Сучасні наукові дослідження базуються не на ідеологічних засадах політичних партій, а на основі глибокого аналізу теоретичних положень, статистичної інформації, практичних даних.

Посилюються морально-етичні аспекти фінансової науки, які набувають глибшого змісту. Одночасно фінансова наука стає проміжним і дуже важливим інструментом впливу на економіку і політику, на співвідношення між центром, регіонами і місцевим самоврядуванням.

Характерною рисою сучасної фінансової науки є плюралізм поглядів, дискусія, постійний прагматизм досліджень з позицій суспільних інтересів.

Досить складним і важливим завданням сучасної фінансової науки є напрацювання дефініцій і понять, які б відповідали рівню розвитку фінансів, особливостям їхнього функціонування в умовах глобалізації.

Основні теоретичні напрями сучасної фінансової науки сконцентровані на дослідженні проблем сучасного стану і розвитку соціально-економічних процесів, зокрема на:

— теорії суспільного добробуту, основний зміст якої полягає у тому, що будь-які зміни у фінансовій сфері мають сенс лише тоді, коли добробут окремих соціальних груп покращується без погіршення інших (засновник — В. Парето);

— теорії суспільного вибору в умовах демократичного середовища (засновник — Дж. Б’юкенен);

— теорії фіскального обміну «податки-блага» (засновники: К. Віксель, Е. Ліндаль, Дж. Б’юкенен).

У центрі фінансової науки XXI ст. перебувають не тільки проблеми глобальні й макрорівневі, а й вивчаються фінансові проблеми, пов’язані з поведінкою окремих громадян, соціальних і політичних груп, партій при прийнятті рішень щодо параметрів державних доходів і видатків [7, c. 28-29].

Сучасна парадигма західної фінансової науки, як зазначає В. Андрущенко, характеризується такими ознаками:

— за способом дослідження — методологічним індивідуалізмом, що передбачає аналіз фінансових явищ через призму поглядів, поведінки, інтересів індивідуумів;

— за розумінням природи фінансів — інтерпретацією державних фінансів як грошової субстанції, двоєдиної у своїй схожості й відмінності щодо інших грошових форм;

— за соціальною спрямованістю — відмовою від старомодних уявлень про фіскальну експлуатацію народних мас державою;

— за етикою наукової полеміки — визнанням суперечливості й багатоваріантності наукового пізнання дійсності, толерантним ставленням до протилежних поглядів.

На особливості сучасної фінансової науки впливають регіональні, національні та глобальні проблеми.

Взаємозв’язок фінансів державного сектора економіки з державними фінансами та фінансами суб’єктів господарювання можна представити у наступному вигляді (рис. 1).

Найскладнішими глобальними проблемами, що потребують посилених фінансових наукових розробок, є поляризація у рівнях розвитку між багатими і бідними державами, боротьба з бідністю, стихійними лихами, старіння населення у багатих, економічно розвинутих країнах, швидкі темпи зростання населення у бідних країнах, екологічні проблеми (забруднення навколишнього природного середовища, глобальне потепління тощо), урбанізація [4, c. 32].

2. Особливості сучасної теорії державних фінансів

Безперечно, вершиною науки про державні фінанси стали праці німецького економіста Йохана фон Юсті, найкращою з яких є «Система державних фінансів», де викладено сучасні йому знання про державні фінанси відповідно до камерального підходу у фінансовій науці. Класиками цього напряму вважають також Самуеля фон Пуфендорфа та Йозефа фон Зонненфельса, котрі зосередилися на розробці й вивченні урядових інструкцій для управління державним господарством, Причому питання державних фінансів вони поєднували зі статистичними даними з різних галузей конкретної економіки, які вважалися необхідними для задоволення фіскального інтересу держави [6, c. 56].

Наступним етапом розвитку науки про державні фінанси стала всесвітньо відома праця Адама Сміта «Дослідження про природу та причини добробуту націй». А. Сміт став класиком не тільки економічної теорії, а й науки про державні фінанси. Йому належить заслуга з’ясування зв’язку між фінансами, народним господарством, а також залежності фінансового господарства від народного. На думку А. Сміта, оскільки існує три джерела народного багатства: земля, праця й капітал, отже, можливе існування різних форм оподаткування залежно від джерела доходу. Він розглядає податки не кожний окремо, а в загальному взаємозв’язку.

Довгий час у фінансовій науці точилися суперечки про природу фінансових явищ. Деякі теоретики намагалися для логічної чіткості пов’язати їх із яким-небудь одним базовим принципом. Завдяки цьому виникла низка фінансових теорій і концепцій залежно від об’єкта дослідження.

Концепція, що ґрунтується на споживанні послуг. Послідовники А. Сміта пов’язували всі фінансові явища зі споживанням. Представником цієї теорії є французький економіст Жан-Батіст Сей. Він акцентував увагу на тому, що державні фінанси є непродуктивним споживанням матеріальних благ. Оскільки таке споживання задля виконання функцій держави неминуче, його необхідно обмежити до мінімально допустимого обсягу [6, c. 68].

Відповідно до цієї концепції з того моменту, як кошти платника податків сплачені державі, їх вартість для нього втрачена. Проте, коли ця вартість буде використана державою, вона буде втрачена для всього суспільства. Усякий податок, не пропорційний тій користі, що отримана від держави, є проявом нераціональної й неефективної діяльності цієї держави.

Теорія взаємного обміну. Ряд англійських і французьких авторів, насамперед Ш. Монтеск’є, висунули ідею про те, що в основі державних фінансів — явище обміну, тобто має місце обмін державних послуг на певну частку доходу й майна приватних осіб і підприємств.

Згідно з теорією першоосновою податку є не свавілля держави, а феномен природного порядку. Суспільству необхідна спільна діяльність, і платники податків підтримують її, обмінюючи свої матеріальні засоби на послуги, що надаються державою. Відповідно, держава є виробником суспільних благ, споживачами яких є її громадяни.

Ідея державного виробництва благ. На думку групи німецьких авторів, держава є частиною суспільства, що є виробником нематеріальних багатств, а саме безпеки, правосуддя, освіти тощо, на які перетворюються матеріальні багатства, створені підприємствами й домашніми господарствами.

Такої позиції, зокрема, дотримувався відомий російський економіст німецького походження Генріх Фрідріх фон Шторх, За його словами, «якщо визнати, що дохід нації дорівнює її валовому продукту, то варто також визнати, що ця нація може непродуктивно спожити всю вартість свого річного продукту, не завдавши жодного збитку своєму майбутньому доходу. Продукти, які становлять капітал нації, не можуть бути спожиті».

Отже, за цією теорією держава є значним перетворювачем і виробником нематеріальних благ і послуг. Будь-який вид державних видатків, аби бути продуктивним, повинен у результаті окуповувати витрати і приносити вигоду. Вартість багатств, що забезпечують державні видатки, повністю відновлюється в цінності зроблених ними благ.

Концепція страхової установи. Відповідно до неї держава розглядається як своєрідна страхова установа, якій економічні агенти платять за охорону та заощадження своєї власності й багатства певну премію. Отже, основним завданням державних фінансів є якомога ефективніший розподіл виплаченої страхової премії залежно від того ризику, який бере на себе держава за основними видами реалізованих нею функцій.

Найвидатнішим представником цієї теорії є Давид Рікардо. Маючи великий досвід практичної роботи, він вважав, що головним джерелом державних доходів є прибуток підприємств; конкретна форма податку не є суттєвою, однак загальне оподаткування має бути організоване державою ефективно і справедливо. Схожих поглядів дотримувався й Ф. Лассаль. Представники цього теоретичного напряму справили величезний позитивний вплив на розробку питань про прогресивне оподаткування та податки на спадщину й капітал [6, c. 60].

Теорія граничної корисності. Більшість учених — класиків маржиналізма, насамперед А. Маршалл і Дж.Б. Кларк, вказували на зв’язок між основними принципами побудови державних фінансів і явищем граничної корисності. Державні доходи й видатки, обумовлені вимогами громадського порядку, — це доходи й видатки підприємств і домашніх господарств, використані на суспільні потреби, корисність яких досить індивідуальна, а цінність визначається суб’єктивно.

За цією теорією державні доходи й видатки оцінюються за середнім показником усіх суб’єктивних оцінок. Необхідність співіснування викликає потребу у витратах кожного економічного агента для загального добробуту. Якщо існують колективні потреби, відмінні від індивідуальних, то задоволення їх може бути досягнуте тільки через використання доходу на користь держави, що виконує необхідні для громадського життя функції. Крім того, саме на принципі градацій суб’єктивних корисностей маржиналісти заснували власну концепцію прогресивного оподаткування. Ряд сучасних дослідників у сфері державних фінансів дотримуються маржиналістської концепції, розглядаючи й оцінюючи діяльність фінансових інститутів держави.

Теоретичні джерела сучасних західних концепцій державних фінансів варто шукати у працях західних економістів XIX — початку XX століття. їх розвиток зумовлений загальними законами руху ринкової економіки та відображає принципові зміни у веденні господарства західних держав. До кінця 1920-х років основу фінансової політики цих держав становили концепції неокласичної школи, основними тезами якої є невтручання держави в економіку, збереження вільної конкуренції, використання ринкового механізму як головного регулятора господарських процесів. Економічна дійсність кінця 1920-х — початку 1930-х років змусила переглянути цей курс, який уже не відповідав вимогам економічного життя.

Із розвитком державно-монополістичного капіталізму в 1930—60-ті роки фінансова політика почала будуватися на базі кейнсіанських і неокейнсіанських доктрин. Зазначимо, що фінансова концепція Джона Мейнарда Кейнса виходить із таких основних положень:

1) усі найважливіші проблеми розширеного відтворення варто розв’язувати не з позицій вивчення пропозиції ресурсів, як це робили його попередники, а з позицій попиту, що забезпечує реалізацію ресурсів;

2) капіталістична економіка не може повністю саморегулюватися. В умовах величезного усуспільнення праці й капіталу втручання держави є неминучим. Державне регулювання має істотно доповнити механізм автоматичного регулювання економіки з допомогою цін;

3) економічні кризи надвиробництва виступають на поверхні явищ як недолік попиту, тому проблему рівноваги в економіці варто розв’язувати з погляду попиту. Для цього Дж. Кейнс уводить термін «ефективний попит», що виражає рівновагу між споживанням і виробництвом, доходом і зайнятістю;

4) головним інструментом регулювання економіки є бюджетна політика. На державний бюджет і фінансову політику в цілому покладаються завдання забезпечення зайнятості робочої сили й ефективного використання основного капіталу.

Завдяки ідеї про «ефективний попит» була переглянута вся фінансова концепція. Основним інструментом урядового втручання в циклічний розвиток і подолання криз є державні видатки. їх формування, структуру і зростання Дж. Кейнс вважав досить важливим фактором досягнення «ефективного попиту» [6, c. 61].

Урядовий попит, забезпечений податками й позиками, повинен пожвавити підприємницьку діяльність та зумовити зростання національного доходу й зайнятості. За Дж. Кейнсом, зміни в податковій політиці істотно впливають на основні компоненти попиту — особисте й інвестиційне споживання. Новим є й уведене ним у теорію державних фінансів положення про необхідність зростання^державних видатків, що фінансуються з допомогою позик, яке послідовники видатного економіста назвали «принципом дефіцитного фінансування». На думку Дж. Кейнса, державні інвестиції й поточні витрати можна фінансувати в борг; урядові інвестиції, профінансовані з допомогою позик, приведуть до розширення «схильності до інвестування», а фінансування поточних витрат — до збільшення «схильності до споживання». Відтоді обов’язкова відповідність бюджетних видатків доходам стала вважатися анахронізмом, із концепцією «здорових» фінансів було покінчено. Ринок позикових капіталів стає одним із інструментів досягнення «ефективного попиту», а дефіцит державного бюджету перетворюється на спосіб державного регулювання.

Таким чином, Дж. Кейнс розробив принципово нову теорію фінансів, спрямовану на регулювання економіки в умовах державно-монополістичного капіталізму.

Відповідна фінансова політика була реалізована на практиці його послідовниками (у США — Р. Харродом, А, Оукеном, У. Хеллером, у Великобританії — Дж. Вайсманом, у Франції — Ф. Перру, в Японії — К. Емі, X. Іто та ін.). У 1940—60-ті роки вона мала успіх і певні позитивні результату.

Екстенсивному типу економічного розвитку відповідав кейнсіанський постулат про необхідність зростання державних видатків. У низці країн Західної Європи було впроваджено соціал-реформістські форми державного регулювання. На цій основі збільшували видатки на оборону, охорону здоров’я, сформувалася ефективна система соціального забезпечення. Фінансова теорія і практика більшості провідних західних держав базувалися на вихідних положеннях теорії Дж. Кейнса аж до 1970-х років.

Унаслідок розвитку економіки, переходу до інтенсивного типу господарювання в умовах НТП та інтернаціоналізації модель функціонування державних фінансів Дж. Кейнса застаріла. Постала потреба в сучасній теорії державного регулювання [1, c. 23].

Під впливом зміни умов розширеного відтворення формується концепція «неокласичного синтезу» — теорія рівноваги за неповної зайнятості. Ця нова версія кейнсіанської теорії була розвинена у працях лауреатів Нобелівської премії Дж. Хікса й П. Самуельсона. Кейнсіанські ідеї фіскалізму поєдналися з концепцією неокласиків, що передбачала регулювання економіки з допомогою грошово-кредитної політики (зміна дисконтної ставки, проведення операцій на відкритому ринку, регулювання норм обов’язкових резервів).

Пол Самуельсон впроваджує термін «суспільний товар», під яким розуміються товари й послуги, що надаються державою членам суспільства. «Суспільний товар» має три властивості: неподільність серед членів суспільства, загальну доступність та надання державою (тобто оминаючи ринок, наприклад інформація). Ставиться питання про розподіл ресурсів між державним і приватним секторами: на державний сектор покладається фінансування економічної й соціальної інфраструктур, які в остаточному підсумку максимізують прибуток. На думку П. Самуельсона, завдання фінансової політики полягає в тому, щоб забезпечувати регулювання сфери пропозиції «суспільного товару». При цьому головною метою втручання держави в мікросвіт є досягнення оптимальності урядових видатків, ефективного розподілу й перерозподілу ресурсів між державою, підприємствами та окремими членами суспільства [6, c. 62].

З кінця 1970-х років у основу фінансової політики Великобританії, США, ФРН і ряду інших країн була покладена неоконсервативна стратегія, пов’язана з неокласичним напрямом економічної думки. Вона знайшла відображення в теорії пропозиції, одним із головних положень якої є обмеження економічної ролі держави, її втручання в господарське життя, й особливо в соціальну сферу. У числі заходів цієї концепції — реприватизація частини державної власності, посилення ринкового механізму конкуренції, перенесення центра ваги в економіці на проблему зростання пропозиції, стимулювання виробництва, його ефективності. Головне місце приділяється підприємцеві, в інтересах якого повинні вироблятися стимули, що підвищують його активність і продуктивність.

У фінансовому плані неоконсервативний напрям (М. Фрідмен, В. Ойкен, Е. Маленбо, Л. Столерю) виходить із необхідності скорочення обсягу перерозподілу національного доходу через фінансову систему, зниження обсягів соціальних видатків, стимулювання зростання заощаджень як джерела виробничого інвестування. Велике значення надається податкам: ставиться завдання їх скорочення і зменшення ступеня прогресивності. Обґрунтовується потреба в боротьбі з бюджетним дефіцитом і породжуваною ним інфляцією.

Теоретики неокласичної школи розглядають категорію державних видатків із точки зору співвідношення факторів виробництва, пропонуючи скоротити загальний обсяг державних інвестицій та змінити їх структуру, зокрема збільшити частку витрат, пов’язаних із заохоченням НТП, розвитком суспільства, науки; при цьому особливе місце відводиться «інвестиціям у людину» [3, c. 25].

Окрему увагу в теорії неоконсервативної школи приділено податкам. Вони розглядаються як засіб впливу на формування заощаджень, що визначають розмір капітальних вкладень і, в кінцевому підсумку, пропозицію, тобто обсяг виробництва товарів. Податкова політика повинна бути «нейтральною» щодо економіки, що сприяє розвиткові ринку.

Неоконсерватори відновлюють принцип «здорових» фінансів, тобто обов’язкової щорічної рівноваги між бюджетними доходами й видатками, оскільки дефіцитність державного бюджету є серйозною перешкодою для стійкого розвитку економіки, причиною зростання державних боргів та інфляції. Загалом фінансова політика неоконсерваторів мала на меті створення довгострокових стимулів економічного зростання, досягнення довгострокової ефективності суспільного розвитку.

Наприкінці XX ст. фінансова наука характеризувалася активним розвитком, по-перше, теорії корпоративних фінансів, по-друге, теорії інвестицій або інвестиційного аналізу. Треба сказати, що деякі сучасні автори під теорією фінансів розуміють науку про закономірності функціонування фінансових ринків і методи оцінки цінних паперів справді, якщо до початку XX століття юна розвивалась як теорія державних фінансів, то починаючи з другої його половини — як теорія ринків капіталу.

Водночас провідні науковці й надалі звертають увагу на проблеми державних фінансів, що відбивається в розвитку теорії суспільних благ (Р. Масгрейв, Е. Лін- даль, Т. Гроувз), теорії державних підприємств (В. Баумоль, Д. Бредфорд), економічної теорії конституції та правил прийняття рішень (Дж. Б’юкенен, Г. Туллок), економічної теорії демократії (А. Даунз, У. Нордгауз, Б. Фрей), теорії оптимального оподаткування (П. Даймонд, Д. Мірліс) та інших. Проблематика питань, які розглядаються представниками цих теорій, дає підстави стверджувати, що теорія державних фінансів є динамічною й сьогодні. Про це свідчить, зокрема, теорія суспільного вибору Джеймса Б’юкенена [6, c. 63].

Дж. Б’кженен досліджує проблему, що лежить на перетині двох теорій — економічної й державного управління. Внаслідок дедалі активнішої участі держави в бізнесі й господарському регулюванні постає питання про адекватність прийнятих законів, встановлених податків, розподілених бюджетних коштів, інших рішень владних органів потребам суспільства, а не окремих осіб чи бізнес-груп. Дослідник вважає, що мову слід вести не про пріоритет чи вибір певної політики (неокейнсіанської, монетарної або іншої), а про пошук оптимального рівня державного регулювання й регламентації.

На думку Дж. Б’юкенена, теорія суспільного вибору допомагає визначити принципи створення такої фіскальної системи, з якою могли б погодитися всі громадяни. Одна з найважливіших її переваг полягає в тому, що вона доповнює теорії як державних витрат, так і оподаткування. Податки та бюджетні асигнування повинні розглядатися спільно двома сторонами одного й того ж акту обміну податкових платежів на державні послуги, здійснюваного між державою та одержувачами благ, виборцями (платниками податків).

Особливої актуальності ця теорія набуває в умовах фінансової нестабільності, коли держава потребує підтримки інших учасників ринкових відносин (домогосподарств, юридичних осіб), а вони, у свою чергу, очікують від держави захисту власних інтересів та відповідного обсягу суспільних благ [6, c. 65].

Висновки

Виходячи зі сказаного, можна стверджувати, що теорії державних фінансів постійно еволюціонують, адже й сама держава постійно змінюється. К. Віксель зазначав: «Теорія державних фінансів завжди повинна… враховувати політичні умови. Потрібно відкинути ортодоксальні концепції, що ґрунтуються на застарілій політичній філософії, та просуватися вперед, до розкриття таємниці рушійних сил прогресу й суспільного розвитку».

На нашу думку, на разі можна виокремити дві основні тенденції розвитку теорії державних фінансів. Це математизація економіки, тобто намагання описати її закони в модельній формі, що потребує визначення и точних параметрів, та використання результатів теоретичної економіки у практиці, тобто в управлінні економічними процесами (як на рівні держави, так і на рівні інших суб’єктів ринкових відносин).

Бурхливий розвиток фінансових ринків викликав посилений інтерес до них із боку науковців і зменшення досліджень у сфері державних фінансів. Але нинішня фінансова криза, каталізаторами якої стали саме світові фінансові ринки, засвідчила доцільність розробки нових теорій фінансів, які розглянули б і поєднали ефективні регулятивні заходи держави з ринковими механізмами.

Крім того, ще гостріше постала потреба в теоретичній основі реалізації фінансової політики держави.

Слід наголосити: саме з допомогою фінансової політики, стратегія й тактика якої змінюються залежно від характеру і спрямованості панівної економічної доктрини, здійснюється багатосторонній регулюючий вплив на ринкові відносини та процес розширеного відтворення. Тому правильно вибрана теоретична основа й побудована на ній стратегія державної фінансової політики є запорукою реалізації всіх економічних і соціальних зрушень у країні.

Список використаної літератури

1. Корецька В. О. Фінанси: Навчально-методичний посібник/ В. О. Корецька; М-во освіти і науки України, Кіровоградський державний педагогічний університет ім.В.Винниченка. — Кіровоград: КДПУ ім. В.Винниченка, 2006. — 141 с.
2. Кудряшов В. Фінанси: Навчальний посібник/ Василь Кудряшов,; М-во освіти і науки України, Український фінансово-економічний ін-т. — Херсон: ОЛДІ-плюс, 2006. — 356 с.
3. Структурування фінансової науки та визначення місця державних фінансів в українській фінансовій думці / С.В. Бойко // Історія народного господарства та економічної думки України. — 2008. — Вип. 41. — С. 271-277.
4. Основи економічної теорії: Навч. посібник/ Авт. кол.: В’ячеслав Алєксєєв, Ольга Андрусь, Марина Вербицька та ін.; За заг. ред. Петра Круша, Валентини Депутат, Світлани Тульчинської,. — К.: Каравела, 2007. — 447 с.
5. Петровська І. Фінанси : (З елементами статистики фінансів): Навч. посібник/ Ірина Петровська, Дмитро Клиновий,. — 2-е вид., перероб. і доп.. — К.: ЦУЛ, 2002. — 299 с.
6. Рожко О.Д. Еволюція теоретичних концепцій державних фінансів // Фінанси України. – 2009. — №12.
7. Романенко О. Фінанси: Підручник/ Олена Романенко,; М-во освіти і науки України, Укр. фінансово-економічний ін-т. — 2-ге вид., стереотип.. — К.: Центр навчальної літератури, 2004. — 310 с.
8. Стеців Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Леся Стеців, Оксана Копилюк. — К.: Знання , 2007. — 235 с.
9. Фещенко Л. Фінанси: Навчальний посібник/ Лариса Фещенко, Павел Проноза, Любов Меренкова,; М-во освіти і науки України, Харківський держ. екон. ун-т. — Харків: ВД «ІНЖЕК», 2003. — 209 с.
10. Фінанси: Вишкіл студії/ Мін-во освіти і науки України, Тенопільська акад. народ. гос-ва, Ін-т фінансів; Ред. С.І. Юрій, Укл.: Т.О. Кізима, Н.П. Злепко, М.М. Тріпак. — Тернопіль: Карт-бланш, 2002. — 357 с.
11. Фінанси: Навчальний посібник/ Володимир Загорський, Ольга Вовчак, Ігор Бла-гун, та ін.. — К.: Знання , 2006. — 247 с.
12. Фінанси: Навчальний посібник/ Оксана Близнюк, Людмила Лачкова, Віктор Оспіщев та ін.; За ред. В. І. Оспіщева. — К.: Знання , 2006. — 415 с.