Однією із визначальних ознак демократичної, соціальної, правової держави є можливість проведення у ній повноцінних виборів, адже саме завдяки останнім найповніше буде реалізована ідея здійснення влади народом безпосередньо, вирішено важливі питання взаємодії держави і громадянина.

Актуальність цього питання зумовлена тим, що в умовах існування нестабільного законодавства про вибори народних депутатів в Україні існування демократичного устрою держави можливе не лише тоді, коли громадяни мають виборчі права і коли здійснення цих прав відбувається за встановленою законодавчою процедурою, якої неухильно дотримуються. Адже обов’язково ця процедура своїм змістом забезпечує формування працездатних та ефективних органів влади, стимулює суспільні процеси творення інституцій, що роблять вибір громадян ефективним. Визначення в новому Законі України «Про вибори народних депутатів України» головним суб’єктом виборчих змагань політичних партій дало можливість започаткувати новий тип виборчої системи для України, піднести роль партій у суспільстві. І хоча головна мета від запровадження нового типу виборчої системи – формування більшості у парламенті, на нашу думку, не була досягнута, структура парламенту стала більш чіткою і прогнозованою, а суспільство почало краще усвідомлювати роль політичних партій у державному житті.

Можливо, варто відзначити, що обраний предмет статті – інститут не правовий, а політичний. Дійсно, зміст виборчої системи належить до сфери політики. Однак важко знайти таку галузь діяльності, де б юриспруденція могла обмежитися колом своїх власних проблем. Найчастіше їй необхідно використовувати досягнення спеціальних наук, щоб надати цим досягненням у необхідних випадках правової форми. Зміст виборчої системи належить до сфери політики, питання про вибір тієї чи іншої виборчої системи – ці насамперед питання політичної доцільності. Однак усе це не позбавляє сам інститут виборчої системи правової природи тією мірою, якою він належить до законодавчого регулювання виборчого процесу.

У радянській і сучасній українській правовій науці загалом відсутні комплексні юридично-політологічні дослідження виборчих системи у вузькому сенсі. Однак видається, що основна причина полягає у відсутності, на думку вітчизняних дослідників теорії виборчого права, у цьому явищі правових складових, які були б досить вагомими для її вивчення. Можна частково погодитись із їхньою думкою, що втілення різних систем у законодавчій практиці – це питання, що не представляє особливої складності, а питання про політичну виправданість їх застосування повинно бути предметом уваги політологів. Відзначимо, що, коли ми, приміром, досліджуємо підприємництво чи інші правові інститути, то ми перш за все виходимо з необхідності, доцільності їх правового регулювання, а вже потім звертаємося до засобів їх регулювання, і роз’єднати ці два явища неможливо в принципі. Отже, у цій статті ми спробуємо проаналізувати це явище як комплексне, юридичний зміст якого є похідним від питання доцільності.

Деякі впливові політики, говорячи про необхідність вибору конкретно визначеної системи, вважають за потрібне повернутися до суто мажоритарної виборчої системи з обранням усіх народних депутатів України за одномандатними виборчими округами. Вважаємо, що повернення до мажоритарної виборчої системи, навіть у дещо зміненому вигляді, було б відступом від досягнень у реформуванні виборчої системи України.

На наше переконання, сьогодні запровадження пропорційної системи виборів народних депутатів України замість змішаної, у такому варіанті, як вона передбачена чинним законом, матиме більші шанси за умови існування двопалатного парламенту, верхня палата якого формувалася б за зовсім іншим принципом, що зумовлено взаємозалежністю виборчої системи, політичної системою та формою правління. Адже до негативних рис зазначеної системи можна віднести те, що переважна більшість існуючих в Україні політичних партій відзначаються тим, що не мають широкої соціальної бази. За таких умов можливе неусвідомлене голосування за ту чи іншу партію або блок партій.

Хоча за умови існування в Україні однопалатного парламенту було б більш доцільно застосовувати модифікований варіант пропорційної системи, який легко б сприймався ментальністю народу, що базована переважно на мажоритарній традиції. Застосування модифікованої виборчої системи пояснюється намаганням поєднати позитиви різних систем та уникнути їх недоліків або, хоча б звести ці недоліки до мінімуму. Адже відомо, що існування мажоритарної виборчої системи призводить до втрати голосів меншості, яка, проте, може поступитися на виборах лише кількома відсотками. З іншого боку, суто пропорційна система призводить до призупинення розвитку партійної системи, фрагментації парламенту країни. Як наслідок – відсутність сталої фракційної структури найвищого законодавчого органу та значне ускладнення законодавчої діяльності.

Сьогодні найбільш актуальнішим із всієї кількості (їх близько 20) законопроектів, на нашу думку, є взятий за основу проект 2525-1 від 14.01.2003 р., підготовлений народними депутатами С. Гавришем, Ю. Іоффе та Г. Дашутіним. Цей проект пропонує таку виборчу систему: народні депутати України обираються по 450 територіальних виборчих округах шляхом висування персоніфікованими виборчими списками кандидатів у народні депутати від політичних партій (виборчих блоків партій). Виборчий список кожної партії (блоку) складається з 450 кандидатів, навпроти прізвища яких зазначається номер виборчого округу. Кандидат є уповноваженим представником цієї партії (блоку), її представник – кандидат в народні депутати – вестиме передвиборчу агітацію від імені партії у конкретному окрузі. Право висування уповноважених представників належить лише політичним партіям (блокам), тільки вони є суб’єктами виборчого процесу. Політична партія (блок) може висунути лише одного уповноваженого представника у відповідному територіальному виборчому окрузі. Допускається висування політичною партією (блоком) уповноваженими представниками – кандидатами в народні депутати – осіб, що не є членами політичних партій. Самовисування не допускається.

Черговість кандидатів у депутати у списку партії (блоку) визначається більшим відсотком набраних партією (блоком) голосів у виборчому окрузі, який представлений конкретним уповноваженим партії (блоку) – кандидатом у народні депутати, порівняно з результатами голосування за партію в інших виборчих округах і затверджується Центральною виборчою комісією. Таким чином, значна частина недоліків існуючої пропорційної виборчої системи буде усунена, оскільки черговість кандидатів у списку партії буде визначатися не перед виборами, а за результатами голосування за партію у територіальних виборчих округах.

Право розподіляти депутатські мандати мають ті партії, за які віддано не менше 5% голосів виборців у загальнодержавному масштабі. Мандати партій, що не подолали виборчого бар’єру, розподіляються пропорційно між партіями-переможцями.

Можливо, що всі «нові» партії (ті, що утворилися вже після виборів 1998 р.) не цілком будуть підтримувати цей закон, оскільки у регіонах майже відсутня розширена структура осередків. Звичайно, керівництво цих партій та їх парламентських фракцій усвідомлює, що за таких умов їм буде важко конкурувати зі «старими» партіями у багатомандатному загальнодержавному окрузі, тому єдиним виходом для них залишатиметься об’єднання у виборчі блоки.

Виборча система є реальним відображенням демократичного розвитку суспільства, виходячи з розгляду запропонованих систем у законопроектах (С. Ларін та інші 4285-2 від 31.12.2003 р.; Б. Гунський та інші 4285-3 від 23.01.2004 р.; М. Рудковський та інші 4285-4 від 29.01.2004 р.) можна судити, чи сучасні політичні лідери є справді лідерами, а не просто організаторами політичних партій – своєрідного «продукту, який купує електорат під час виборів». На жаль, у запропонованих законопроектах простежується орієнтація на останнє твердження. Підтверджується давня істина, що кожна влада пропонує виборчу систему під себе, а не для розвитку демократії. Відзначимо, що виборчий законопроект С. Гавриша в останній редакції (4285-5 від 02.02.2004 р.) є кроком назад порівняно з його попереднім законопроектом. Зокрема, в ньому передбачається фігурування п’ятірки уповноважених партією, яка повинна позачергово розглядатися незалежно від кількості голосів, набраних ними по округах, у разі набрання партією (виборчим блоком) більше 5% виборців у межах загальномандатного виборчого округу, що буде порушенням не тільки принципу рівних можливостей кандидатів, який передбачається у законопроекті, а й суперечитиме принципу рівного виборчого права, закріпленого в Конституції України.

Виборче законодавство повинно виконувати роль стимулюючих норм для суспільного прогресу, водночас із віддзеркаленням суспільних настроїв бути інструментом суспільної стабільності. В умовах України це законодавство має динамічно розвиватися, удосконалюватися, створюючи умови для підвищення ефективності роботи державної влади.

Успішне вирішення зазначених та інших актуальних проблем реформування виборчої системи – одна із важливих умов розбудови України як демократичної і правової держави.