У сучасному світі проблема забезпечення поваги і додержання прав людини має «загальне значення». Забезпечення прав і свобод людини — це вже не лише внутрішньодержавна справа, а мета усього світового співтовариства, для якого доктрини, стандарти прав і свобод людини є «проблемою глобального характеру». Права і свободи людини є тими «універсальними правовими цінностями, для яких є характерним встановлення єдиних міжнародно-правових стандартів у галузі охорони прав особистості».

У літературі під міжнародними стандартами прав людини розуміються такі різнорідні норми, як правила міжнародних договорів, резолюції міжнародних організацій, політичні домовленості (наприклад, Гельсінський заключний акт, документи Віденської та Копенгагенської зустрічей, міжнародні звичаї). Вони є тим завданням, до виконання якого повинні прагнути всі народи і держави, «маяком» для національного законодавства, і які держави, у разі ратифікації вищими органами державної влади, повинні імплементувати у національну юридичну практику.

Тривають пошуки консенсусу у визначенні прав людини на всесвітньому рівні. Питання розвитку і захисту основних прав і свобод людини набувають усе більш важливого значення на європейському рівні. В умовах становлення демократичної, соціальної, правової держави, соціально орієнтованої ринкової економіки проблема забезпечення прав людини набула глобальних масштабів і на національному рівні, в тому числі в основній сфері життєдіяльності людини — сфері праці. Постановою Верховної Ради України від 17 червня 1999 року затверджені Основи державної політики в галузі прав людини, які закріплюють принципи, основні напрями державної політики в галузі прав людини, і підкреслюють особливе значення прав людини для політичного, економічного, соціального, історичного і культурного розвитку України. Одними з основних напрямків державної політики у галузі прав людини є створення належних умов, розробка механізмів і процедур для повної і безперешкодної реалізації кожною людиною своїх прав і законних інтересів; приведення законодавства України у відповідність до універсальних стандартів прав людини Організації Об’єднаних Націй і Ради Європи; ратифікація міжнародно-правових актів як універсального, так і регіонального рівня, якими проголошено права і основні свободи людини і громадянина. Положення цього важливого документу є основою законотворчої діяльності у сфері прав і основних свобод людини.

Концепція забезпечення прав людини покладена в основу реформування багатьох галузей національного права. Не є виключенням трудове право України, що особливо важливо констатувати напередодні нової (третьої) кодифікації трудового законодавства. Одними з основних завдань трудового права, на нашу думку, слід вважати визнання і послідовний розвиток системи трудових прав і свобод, встановлення державних гарантій їх дотримання й захисту, регулювання суспільних відносин у сфері найманої праці. У чинному Кодексі законів про працю України в ст. 1 йдеться про «сприяння зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня трудящих». Тобто пріоритет відданий виробничим завданням, а вже потім йдеться про соціальні.

Немає жодної західної країни, де б трудове право виконувало роль інструменту економічного розвитку. Із самого початку свого виникнення воно спрямоване на забезпечення прав працівників і встановлення умов його найму. У країнах розвиненої ринкової економіки і країнах, які здійснюють перехід до неї, є загальновизнаним, що в центр трудового права має бути поставлена людина, її особистість. На думку західних юристів, трудовому праву поряд із забезпеченням охорони праці належить місія бути гарантом реалізації широкого комплексу соціально-економічних прав і свобод, якими наділено людину — учасника процесу праці. Ці права і свободи разом із політичними, громадянськими та іншими визнані світовим співтовариством основою цивілізованості будь-якої держави.

Серед галузевих функцій трудового права особливого значення набуває соціальна функція, яка відображує інтереси працівників і не замикається лише на охороні здоров’я й безпеці виробництва, а пов’язується з необхідністю усе більш повного визнання, дотримання і захисту прав людини у сфері праці. Йдеться про визнання і закріплення у національному трудовому законодавстві не лише індивідуальних, а й колективних трудових прав, їх належне забезпечення.

Держава повинна створювати належні умови для реалізації прав людини у сфері праці. Важливе значення має встановлення державних соціальних стандартів, їх забезпечення (мінімального прожиткового рівня, мінімальної заробітної плати, мінімальної погодинної заробітної плати та ін.), подолання невиправдано зниженої ціни робочої сили, встановлення підвищених соціальних гарантій прав і інтересів осіб, які не здатні на рівних конкурувати на ринку праці, додаткових гарантій захисту трудових прав працівників підприємств, що приватизуються і реконструюються. Держава повинна виступати гарантом соціального партнерства, створювати сприятливі умови для його розвитку.

Для забезпечення соціального миру між роботодавцями і найманими працівниками, сталості економічного розвитку і соціальної захищеності працівників необхідно досягнення балансу між соціальною та виробничою функціями. Реалізація цього принципу можлива за допомогою інститутів соціального партнерства у сфері праці.

У сучасних умовах необхідно посилити захисну функцію трудового права. Відбулось розширення судового захисту трудових прав. Нині працівник вправі оскаржити до суду будь-яке порушення його трудових прав. Для більш повного забезпечення прав і свобод кожного громадянина необхідно посилити захисну функцію профспілок, нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю, охорону здоров’я на виробництві, законодавчо закріпити норми конвенцій та рекомендацій МОП про інспекцію праці. Особливо потрібно відзначити важливість колективного захисту трудових прав працівників.

Конституція Україна у ст. 3 проголошує утвердження і забезпечення прав і свобод людини головним обов’язком держави. Застосовуючи це конституційне положення до сфери найманої праці, відзначимо, що межі державного регулювання відносин, які складаються у цій сфері, повинні визначатись саме утвердженням і забезпеченням трудових прав людини. П.М. Рабінович під утвердженням прав розуміє їх визнання державою. Забезпечення прав і свобод людини — це створення умов для їх здійснення. На думку вченого, воно включає такі три елементи (напрями) державної діяльності: сприяння реалізації прав і свобод людини (шляхом позитивного впливу на формування їх загальносоціальних гарантій); охорона прав і свобод людини (шляхом вжиття заходів, зокрема юридичних, для попередження, профілактики порушень прав і свобод людини); захист прав і свобод людини (відновлення порушеного правомірного стану, притягнення порушників до юридичної відповідальності).

О.Ф. Скакун пише про соціально-правовий механізм забезпечення (реалізації, охорони і захисту) прав людини, виділяючи такі основні підсистеми цього механізму як механізм реалізації, механізм охорони і механізм захисту прав і свобод людини. Можна стверджувати, що правовий механізм забезпечення трудових прав людини складається з механізму реалізації, механізму охорони й механізму захисту цих прав. Механізм захисту прав і свобод людини, як вважає О.Ф. Скакун, включає заходи, які ведуть до поновлення порушених прав неправомірними діями і відповідальності особи, яка скоїла ці правопорушення.

У даному визначенні термін „захист” носить негативний характер. Цей термін має й інше тлумачення: захищати, отже не давати піддаватися впливу діяння будь-чого. Саме в цьому аспекті в юридичній літературі вживається поняття соціально-юридичного механізму захисту прав і свобод людини, та виділяються його структурні елементи. Також відзначається, що єдність системи засобів захисту прав і свобод людини і громадянина не тільки не виключає, а й передбачає особливості, специфіку механізму захисту кожного виду прав і свобод (політичних, економічних, соціальних, культурних тощо).

Під захистом трудових прав працівників слід розуміти сукупність засобів, за допомогою яких відновлюються порушені неправомірними діяннями права, передбачені законодавством, соціально-партнерськими угодами, колективним і трудовим договорами, та які ведуть до відповідальності винних осіб.

Захист трудових прав працівників здійснюється за допомогою єдиної системи внутрішньодержавних і міжнародних засобів захисту прав і свобод людини і громадянина. До внутрішньодержавних належать передусім засоби і механізми, передбачені Конституцією України. Серед державних гарантій, передбачених Конституцією, слід назвати проголошення демократичної, соціальної, правової держави (ст.1), визнання прав і свобод людини та їх гарантій, такими, що визначають зміст і спрямованість діяльності держави тощо. Механізм захисту прав і свобод передбачений ст.55 Конституції, серед засобів захисту насамперед названий судовий захист. Держава гарантує право кожного на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань. Наявність загальноправових засобів захисту прав і свобод людини і громадянина не виключає необхідності виділення галузевого юридичного механізму захисту трудових прав, визначення його специфіки.

В літературі відзначається становлення на базі національного і міжнародного нормативного матеріалу самостійного інституту загальної частини трудового права – захист основних трудових прав і свобод людини, який, на думку фахівців, із часом може перетворитися в один з центральних інститутів цієї галузі. В науці трудового права відсутні комплексні дослідження інституту захисту трудових прав працівників, його змісту, місця в системі трудового права.

На думку автора, інститут захисту трудових прав працівників утворюють норми, які встановлюють основні права людини у сфері праці, гарантії, форми і засоби здійснення захисту трудових прав, контрольно-наглядовий механізм їх забезпечення, відповідальність за порушення.

Ідея формування інституту захисту трудових прав працівників у системі трудового права реалізується на законодавчому рівні. Проект Трудового кодексу Російської Федерації, прийнятий у першому читанні 5 липня 2001 року, в частині IV містить окремий розділ 13 „Захист трудових прав працівників. Вирішення трудових спорів. Відповідальність за порушення законодавства про працю”. Вперше визначаються засоби захисту трудових прав працівників (ст.343). Основними засобами визнаються: державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю; захист трудових прав профспілками; самозахист працівниками своїх трудових прав.

Термін „самозахист працівниками своїх трудових прав” вперше запроваджено у законодавство Концепцією модельного Трудового кодексу, прийнятою Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць СНД у грудні 2000 року, проектом Трудового кодексу Російської Федерації. Концепція пропонує закріпити у трудових кодексах держав Співдружності право працівників на самозахист, тобто використання самими працівниками засобів захисту своїх прав у сфері праці: відмова від виконання обов’язків у разі тривалої затримки заробітної плати, порушення роботодавцем умов трудового договору тощо. У проекті Трудового кодексу Російської Федерації передбачено дві форми самозахисту – відмова працівника від виконання роботи, не передбаченої трудовим договором, а також відмова від виконання роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоров’ю, за винятком випадків, передбачених Федеральними законами. Із змісту статті випливає, що перелік форм самозахисту не обмежується лише цими двома формами. Водночас закріплюється обов’язок роботодавця не перешкоджати працівникам у здійсненні самозахисту.

У Трудовому кодексі Азербайджанської Республіки 1999 р. закріплюється така форма самозахисту індивідуальних прав як індивідуальні страйки (ст.295). З останнім положенням важко погодитися. Право на страйк, на нашу думку, за своєю природою є колективним. Для українського законодавця представляють інтерес положення проекту модельного Трудового кодексу, глави 57 „Самозахист працівниками своїх трудових прав” проекту Трудового кодексу Російської Федерації.

Законодавством про працю України передбачено окремі форми індивідуального захисту (самозахисту) працівниками своїх трудових прав, зокрема, право на охорону праці під час роботи на підприємстві, у вигляді відмови від дорученої роботи (ст.7 Закону України „Про охорону праці”), право на розірвання трудового договору за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору (ч.3 ст. 38 КЗпП), та ін. Втім, чинний КЗпП не містить спеціальної норми про право працівника на самозахист своїх трудових прав. Таке право слід надати працівникам у разі тривалої затримки заробітної плати, доручення роботи, не передбаченої трудовим договором, або роботи, яка безпосередньо загрожує його життю і здоров’ю, порушення роботодавцем умов трудового договору  тощо.

Важливе значення має колективний захист трудовий прав працівників. Працівник один на один неспроможний протистояти негативним соціальним явищам, а захист ним своїх прав навіть у судовому порядку не завжди досягає мети через тривалий розгляд спорів, труднощі виконання судових рішень. У зв’язку з цим підвищується значення колективного захисту прав працівників, а відтак і колективних відносин у сфері праці, пов’язаних із діяльністю трудових колективів, представницьких організацій працівників, проведенням колективних переговорів, укладенням колективних договорів і угод, вирішенням колективних трудових спорів. Відповідно до законодавства про працю, національної практики і міжнародного досвіду правовими формами колективного захисту трудових прав працівників слід вважати дільність профспілок, однією з основних функцій яких є захисна, колективні переговори, колективні договори і угоди, вирішення колективних трудових спорів, включаючи реалізацію права на страйк.

Засоби державного захисту трудових прав передбачені і врегульовані законодавством. У широкому розумінні державний захист трудових прав відбувається за допомогою усього комплексу норм трудового права, оскільки захисна функція є однією з основних цієї галузі. Конкретними засобами державного захисту слід визнати нормативне закріплення системи трудових прав працівників, яка містить індивідуальні і колективні права, гарантій цих прав; державний нагляд і контроль за додержанням законодавства про працю і охорону здоров’я працівників на виробництві; відповідальність за порушення прав працівників; судовий захист трудових прав. Отже, державний захист трудових прав являє собою систему, яка включає: певний каталог прав людини у сфері праці, закріплений у нормах міжнародного і внутрішньодержавного права; гарантії  і засоби захисту трудових прав на державному рівні; міри відповідальності за порушення трудових прав.

Систему трудових прав складають індивідуальні й колективні трудові права. Ця система не є застиглим конгломератом прав, вона носить динамічний характер, здатна змінюватися та розширюватися. На її розвиток впливають об’єктивні чинники — рівень розвитку суспільства, його демократизації, ступінь входження у міжнародний та європейський правові простори.

Крім закріплення прав і свобод людини у Конституції, законодавчих актах, утвердження прав і свобод здійснюється також шляхом приєднання до міжнародних договорів, їх ратифікації, участі у підготовці та прийнятті міжнародних документів з прав людини та іншими засобами. Положення ст. 3 Конституції підштовхнули процес утвердження індивідуальних і колективних трудових прав, який за роки її дії відбувається набагато активніше. За цей час Україна ратифікувала ряд важливих конвенцій МОП. Ратифіковані усі сім конвенцій, які визнані Декларацією МОП про основоположні принципи та права у сфері праці від 18 червня 1998 р., фундаментальними як у самій Організації, так і за її межами.

Крім міжнародних трудових стандартів, закріплених в актах ООН та МОП, на розвиток системи трудових прав впливають й європейські трудові стандарти, встановлені актами Ради Європи, Європейського Союзу, а також стандарти трудових прав, які містяться в актах інших регіональних об’єднань держав, дво- і багатосторонніх договорах, що укладаються державами безпосередньо.

«Європейський вибір» України передбачає її поступове входження в єдиний європейський правовий простір, чим обумовлюється необхідність гармонізації національного законодавства із законодавством Ради Європи, Європейського Союзу. Це сприятиме більш повному забезпеченню прав і свобод кожного громадянина, захисту його трудових прав. Законом України від 17 липня 1997 р. ратифікована Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року, Перший протокол, протоколи №2, 4, 7 і 11 до Конвенції. Продовжується підготовчий процес до ратифікації Європейської соціальної хартії (переглянутої), підписаної державами-членами Ради Європи в Страсбурзі 3 травня 1996 р., яка містить найбільш повний каталог соціальних прав та закріплює досить високий рівень їх гарантій. В Основних напрямах соціальної політики України на період до 2004 року, схвалених Указом Президента України 24 травня 2000 р., підкреслюється необхідність продовження роботи з підготовки до ратифікації конвенцій Міжнародної організації праці та гармонізації національного законодавства з директивами Європейського Союзу в галузі охорони праці та безпечної життєдіяльності. Одним із головних напрямків розвитку трудового законодавства визнається забезпечення його відповідності нормам міжнародного права, в тому числі ратифікованим Україною конвенціям Міжнародної організації праці.

Науці трудового права слід чітко визначити межі імплементації міжнародних трудових норм у юридичну практику України з урахуванням національних особливостей і наявних соціально-економічних можливостей, розробити юридичний механізм адаптації національного трудового законодавства до актів Ради Європи, Європейського Союзу, що встановлюють трудові стандарти.

Закріплення у новому Трудовому кодексі колективних трудових прав у відповідності до міжнародних стандартів, положень про соціальне партнерство у сфері праці, в тому числі прав працівників (їх представників) на інформацію і консультації, на участь у визначенні умов праці, на участь в управлінні виробництвом і розподілі прибутків, права представників трудящих на захист і гарантії для них в організації та ін., сприятиме більш повному забезпеченню прав людини у сфері праці.

У сфері захисту трудових прав і свобод працівників держава передусім використовує внутрішні механізми, органи і організації. Серед можливих засобів державного захисту трудових прав пріоритетним є судовий захист. Право на судовий захист закріплено на конституційному рівні і має особливий статус, оскільки є важливою гарантією усіх інших прав і свобод.

Загальна декларація прав людини 1948 р. зобов’язує національні суди здійснювати „ефективне поновлення” порушеного права. Ефективність засобів державного захисту, в тому числі судового, залежить від того, наскільки є розвинутими відповідні структури, їхньої компетенції. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права зобов’язує держави розвивати можливості судового захисту, що свідчить про особливу увагу саме до цього засобу захисту порушених прав. Принцип ефективного поновлення порушених прав поступово реалізується у національному судочинстві. Можливості судового захисту розширено, і нині працівник вправі оскаржити до суду будь-яке порушення його трудових прав. Наступним кроком могло б стати створення спеціалізованих трудових судів, які вже тривалий час успішно функціонують у західних та деяких постсоціалістичних країнах.

До засобів міжнародного захисту слід віднести можливість захисту у відповідних органах міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.