24 лютого 2022 року Росія оголосила про повномасштабне вторгнення в Україну. Проте вони не називають це війною, а офіційно оголосили це як спеціальну воєнну операцію. Для виправдання вторгнення, російський президент Володимир Путін використовував ту ж саму риторику, яку він і російська пропаганда використовували протягом багатьох років. За цією риторикою стоїть твердження, що Україна була створена Леніном, і що сучасних українських лідерів визначають націоналізм та корупція. Зазначається, що ці лідери призвели Україну до економічного занепаду та пригнічують тих, хто симпатизує Росії. Однак Путін намагається переконати, як і самого себе, так і інших, що Росія забезпечує допомогу, завдяки якій Україна виживає.

Від самого початку повномасштабне вторгнення, ймовірно, планувалося як швидка і вигідна для Росії військова операція. Проте вона триває вже другий рік, і російська армія не досягла своєї мети: вони не отримали визнання окупованих територій як російських, не сприяли більш сприятливому ставленню влади України до Росії, і не змусили Україну відмовитися від свого наміру стати частиною Європейського Союзу та НАТО.

До моменту вторгнення, російська пропаганда вже розробила значну частину аргументів, які використовуються для виправдання війни. Більшість цих аргументів були відомі ще з 2014 року. Російська пропаганда має величезний арсенал аргументів, які вона жонглює, залежно від контексту подій, для обґрунтування війни. Усі ці аргументи можна об’єднати в чотири основні блоки: історичні, політичні, військові і економічні. Вони використовуються для обґрунтування претензій Росії до зміни світового порядку і збільшення впливу на Україну.

До історичних аргументів, які російська пропаганда використовує для виправдання своїх дій, входять:

• Твердження, що білоруси, росіяни і українці є одним народом, і конфлікт в Україні — це конфлікт всередині єдиної російської нації.
• Повна впевненість, що анексія Криму була результатом референдуму і відбулася цивілізовано.
• Заяви, що українці руйнують свої зв’язки з російською культурою.

Ці тези використовуються для того, щоб закріпити історичне право Росії розглядати Україну як колонію та виправдовувати вжиття силових заходів, якщо Україна намагається відокремитися від Росії.

До політичних аргументів, які обґрунтовують бажання вести військову агресію, належать:

• Твердження, що Революція гідності 2014 року була державним переворотом, який організували націоналісти.
• Спроби стверджувати, що владу в Україні контролюють націоналісти і нацисти.
• Заяви, що українські націоналісти прагнуть до знищення росіян.
• Ствердження, що Європейський Союз і НАТО намагаються знищити Росію, і вступ країн колишнього соціалістичного табору туди є загрозою.
• Заяви, що українці очікують, що Росія звільнить їх.

Військові аргументи на користь агресії базувалися на надмірній впевненості Росії у своїх силах та неправильній оцінці супротивників:

• Впевненість, що ніхто не наважиться на відкритий конфлікт з такою ядерною державою, як Росія.
• Звинувачення українських військових у систематичному знищенні російськомовних жителів так званих Донецької і Луганської «народних республік».
• Переконання в тому, що докази воєнних злочинів росіян є постановою.
• Спроби довести, що в Україні розробляють хімічну, біологічну або ядерну зброю.

Справжня мета війни, яка полягає в захопленні чи знищенні України, весь час або приховується, або не озвучується офіційною риторикою. Тому можуть з’являтися нові офіційні цілі або обґрунтування, які використовуються для приховування справжніх намірів[2, c. 112].

Від самого початку «спеціальної військової операції» Російської Федерації були визначені стратегічні цілі. Офіційно російське політичне керівництво декілька разів оголошувало ці цілі. Основною метою є перемогти або знищити Збройні сили України, захопити українські території, встановити проросійський уряд, або навіть включити Україну до складу Російської Федерації.

Стратегічні завдання України в цьому контексті відрізняються. Одне з основних завдань — зупинити наступ російських військ і зберегти функціонування уряду та влади на місцях у тому ж стані, як до повномасштабного вторгнення.

Фактичне заперечення путінською Росією права України як держави на існування повністю відображає логіку дій і стратегій старих колоніальних імперій щодо колонізованих країн і народів, які вважалися «штучними», «ілюзорними», «примарними» і тому нібито потребували «справжнього керування» й «опіки» [1, c. 4].

Сучасна Росія не визнає українську ідентичність і спрямована на повну ліквідацію цієї ідентичності, а також на повну заміну її новоросійськими, малоросійськими та іншими гібридними конструктами. Ці конструкти призначені для глибокої інтеграції в так званий «руський мир» з вказівкою на «єдиний народ».

Сучасна російсько-українська війна не лише війною проти путінської Росії, але і війною за остаточний розрив з радянською та імперською спадщиною. Ця війна має за мету нарешті вирішити проблеми і конфлікти, що існують у пострадянському просторі, і запропонувати справжнє постколоніальне вирішення цих проблем [1, c. 5].

Отже, кривава війна, яку розв’язала Росія стала катастрофою не лише для України, проти якої вона була розпочата, але і для самої Росії. Ця війна викликала світове обурення і показала жорстокість та неадекватність російської армії. Наразі кінця війни не видно, а позиція України полягає в тому, що для досягнення миру російські війська повинні відійти за межі міжнародно визнаних кордонів України станом на 1991 рік. Вона підкріплена двома резолюціями ООН, прийнятими за кілька днів після вторгнення та за кілька годин до першої річниці війни.

Список використаних джерел

1. Смолій В.А. Сучасна російсько-українська війна у світлі постколоніалізму / В.А. Смолій, О.В. Ясь // Вісник Національної академії наук України. — 2022. — № 6. — С. 3-16.
2. Феденко О. Російсько-український конфлікт як агресія нового типу / О. Феденко // Вісн. Львів. ун-ту. Серія : Міжнародні відносини. – 2019. – Вип. 46. – С. 112–122

This article argues that the contemporary Russian-Ukrainian war is postcolonial in nature and is caused by the imperial syndrome of present-day Russia. It is noted that for Ukrainians the war is existential, as modern Russia de facto does not recognize either Ukraine as a state or Ukrainian identity. The phenomenon of special propaganda as an informational component of Russia’s hybrid war against Ukraine to ensure mass influence on target audiences is studied.