Вступ

Питання визначення та розкриття тих основних ознак та суттєвих властивостей, які характеризують суб’єктів трудового права, є одним із дискусійних в трудовому праві. Цій тематиці було присвячено багато праць різних вчених: М.Д. Бойко, Л.Я. Гінцбурга, М.Г. Александрова, С.С. Алексєєва, П.Д. Пилипенка, Б.К. Бегічева, Є.Б. Хохлова, В.С. Венедиктова, О.В. Смирнова та інших.

Цілком закономірно, що проблеми, пов’язані з визначенням поняття та кола суб’єктів трудового права, їх правового статусу в суспільних відносинах, завжди перебувають у центрі уваги вчених. Зазначене обумовлено тим, що трудове право завдяки своєрідності свого предмету, має і в певній мірі характерний круг суб’єктів — учасників трудових та тісно пов’язаних з ними правовідносин. Як відзначають у юридичній науці, суспільні відносини — це реальна взаємодія у соціальному просторі живих людей, наділених певною свідомістю та волею, переслідуючих при цьому певну мету [1, с.263]. Право, відзначає А.Б. Венгеров, перетворює учасника суспільних відносин на суб’єкта правовідносин [2, с.229].

Метою даної роботи є надання визначень поняттям «суб’єкти трудового права» та «суб’єкти трудових правовідносин» з урахуванням тих особливостей, що притаманні кожному із розглядуваних явищ. Відповідно до поставленої мети необхідно вирішити наступні задачі: з’ясувати сутність поняття «суб’єкти трудового права»; виокремити характерні для даного явища ознаки; вивчити риси, притаманні поняттю «суб’єкти трудових правовідносин»; порівняти характерні ознаки та зробити відповідний висновок. Виконати зазначені поставлені задачі можливо за допомогою попереднього вивчення безпосереднього розрізнення понять «суб’єкти права» та «суб’єкти правовідносин». 

1. Суб’єкти трудового права як ключові складові правозастосовної діяльності

Актом від 24 серпня 1991 р. Україну було проголошено незалежною та суверенною державою. З моменту цієї історичної події в нашій країні відбулися значні політичні та соціально-економічні зміни. Роздержавлення підприємств, установ, організацій, формування багатоманітних форм власності привело до виникнення на цій основі численних організаційно-правових форм юридичних осіб — роботодавців. Також все це сприяло виникненню різних видів фізичних осіб — роботодавців. Із другого боку, проголошення як конституційного права громадян на вільний розвиток своєї особистості, включаючи право розпоряджатися своєю здатністю до праці, істотно змінює правовий статус цих громадян як працівників. Значних змін зазнають і правовий статус, завдання та функції інших суб’єктів трудового права: професійних спілок, трудових колективів, державних органів.

Суб’єктами трудового права є учасники суспільних відносин, регульованих законодавством про працю, які мають суб’єктивні трудові та юридичні обов’язки.

Для визначення кола суб’єктів трудового права слід звернутися до предмета цієї галузі права. Визначаючи коло суспільних відносин, які становлять предмет тієї чи іншої галузі права, тим самим визначаємо і коло суб’єктів цієї галузі права. Предметом трудового права є трудові відносини та відносини, пов’язані з ними. Включення останніх до предмета пояснюється тим, що вони спрямовані на забезпечення нормального функціонування трудових відносин, а тому їх існування без трудових відносин позбавлено будь-якого сенсу.

Відповідно можна виділити два рівні суб’єктів трудового права — основні та неосновні. Основними суб’єктами трудового права є сторони трудових правовідносин — працівники і роботодавці. Неосновні суб’єкти, у свою чергу, поділяються на похідні та допоміжні. До суб’єктів, правовий статус яких є похідним від статусу працівника, слід віднести особу, яка шукає роботу (безробітного), інваліда внаслідок трудового каліцтва чи професійного захворювання та ін. Будь-яка з цих категорій осіб не має самостійного значення і існує як передуюча правовій особі працівника або як наслідок існування такої особи як працівника. Сутність допоміжних суб’єктів полягає у тому, що їх здатність до правоволодіння спрямована на обслуговування функціонування основних суб’єктів трудового права як повноцінних учасників відносин у царині праці. До суб’єктів, правовий статус яких має допоміжний характер, належать професійні спілки, трудовий колектив, державні органи.

За кількісною ознакою суб’єкти трудового права поділяються на індивідуальні та колективні. Індивідуальними суб’єктами є працівники та роботодавці — фізичні особи; колективними: роботодавці — юридичні особи, профспілки, трудові колективи, державні органи.

Усі суб’єкти трудового права наділяються специфічною властивістю — правовим статусом. Правовий статус — це визначений нормами права стан суб’єкта права, що відображає його становище у взаємовідносинах із іншими суб’єктами права. Елементами його змісту є: правосуб’єктність та юридичні права і обов’язки.

Правосуб’єктність об’єднує два компоненти — правоздатність як передбачену нормами права здатність мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки (тобто здатність до правоволодіння) та дієздатність як передбачену нормами права здатність і юридичну можливість своїми діями набувати права і обов’язки, здійснювати та виконувати їх (тобто здатність до правореалізації). Трудова правосуб’єктність — це правова категорія, що виражає здатність суб’єкта бути учасником трудових і пов’язаних з ними правовідносин.

Суб’єктивне право і юридичний обов’язок, що йому відповідає, утворюють юридичний зв’язок уповноваженої та зобов’язаної сторін. Причому правові відносини можуть складатися як з одного, так і з декількох юридичних зв’язків. Суб’єктивне право — це передбачена для уповноваженого суб’єкта трудового права з метою задоволення його інтересів міра можливої поведінки, забезпечена юридичними обов’язками інших суб’єктів трудового права. Правовою категорією, тісно пов’язаною із суб’єктивним трудовим правом, є категорія юридичного обов’язку. Юридичний обов’язок — це передбачена для зобов’язаного суб’єкта трудового права і забезпечена можливістю державного примусу міра необхідної поведінки, якою він має керуватися в інтересах уповноваженого суб’єкта права.

Суб’єкт трудового права стає суб’єктом правовідносин тоді, коли абстрактні правові зв’язки перетворюються на конкретні. Здатність мати та набувати прав і обов’язків може і, як правило, має перерости в реальну правореалізацію. Однак таке перетворення не є обов’язковим. Чинне законодавство, зокрема, не встановлює будь-якої відповідальності за невступлення працездатної особи чи новоствореного підприємства у трудові відносини. Отже, поняття «суб’єкт трудового права» ширше за поняття «суб’єкт відносин у сфері праці». Суб’єкти трудового права є тільки потенційними суб’єктами правовідносин.

В теорії права щодо суб’єктів права існують дві загальні тенденції: в першому випадку наковці не розділяють понять суб’єкт права та суб’єкт правовідношення; в другому — виокремлюють ці дві категорії.

Окрім цього, деякі науковці є прихильниками теорії, що «суб’єкт права» та «право- суб’єктність» за своїм основним змістом співпадають. Обґрунтування даної позиції базується на тому, що правосуб’єктність — це правоздатність, тобто здатність мати права та нести обов’язок, та дієздатність, тобто здатність самостійно реалізовувати права та обов’язки. Суб’єкти права, за загальною теорією, також мають здатність бути носіями суб’єктивних прав та юридичних обов’язків та самостійно реалізовувати права та обов’язки. Ми не згодні із даною позицією, оскільки правосуб’єктність є здатністю (виділено автором), тобто, це є абстрактна форма закріплення кола певних можливостей. В той час, як суб’єкти права — це є більше конкретизоване поняття. Суб’єкти права шляхом правосуб’єктності набувають свого статусу як такі. Безпосередньо в галузях права наділення суб’єктів права певною право- суб’єктністю конкретизує та безпосередньо самих суб’єктів і надає їм відповідного правового положення. Взагалі, зазвичай в теорії права суб’єктами тієї чи іншої галузі права вважають «громадянина чи організацію, які є учасниками суспільних відносин і визнаються, відповідно до чинного законодавства, носіями певних суб’єктивних прав та відповідних обов’язків [1, с.52].

Проаналізувавши ряд визначень, що надаються різними теоретиками права, можна сказати, що суб’єкти права: 1) є певними особами (юридичними, фізичними); 2) наділені правосуб’єктністю:          правоздатністю, тобто здатністю мати права та нести обов’язок, та дієздатністю, тобто здатністю самостійно реалізовувати права та обов’язки;

3)       можуть бути учасниками певних правовідносин на підставі юридичних норм.

Зазвичай суб’єктом правовідносин вважають правоздатний суб’єкт суспільного життя, який виступає носієм юридичних прав та обов’язків. Розрізняючи суб’єктів права і суб’єктів правовідносин, зазначають, що ці два поняття не завжди збігаються: по- перше, правовідносини — не єдина форма реалізації норм права; по-друге, малолітні діти, душевнохворі люди, які є суб’єктами права, не можуть бути суб’єктами правовідносин; по-третє, конкретний громадянин завжди є суб’єктом права, але не завжди є учасником правовідносин [2, с.338].

2. Правова природа та ознаки суб’єктів трудового права

Суб’єкти трудових правовідносин — це обов’язковий елемент трудових правовідносин, що проявляється через його правосуб’єктність. Суб’єкти трудових правовідносин розподіляються за своїм правовим положенням по відношенню до виконуваної ролі в суспільних відносинах, що регулюються нормами трудового права. Так, якщо суб’єкт приймає участь в трудових правовідносинах на засадах пропонування своїх здібностей, вмінь, навичок та знань, тобто виконує відповідну трудову функцію як найманий робітник, то він — працівник. У випадку, коли суб’єкт використовує найману робочу силу на законних підставах, — це роботодавець. Не залежно від того, ким саме є учасник трудових правовідносин — працівником чи роботодавцем — такого правового положення вони набувають у зв’язку із укладенням трудового договору.

Суб’єкти трудового права — більш широке поняття, ніж суб’єкти трудових правовідносин. Як ми вже зазначали вище щодо загальної теорії про суб’єкти права та суб’єкти правовідносин, суб’єкти трудового права — є більш абстрагованими суб’єктами. Будучи суб’єктом трудового права, особа має здатність та можливість користуватися певними правами та виконувати відповідні обов’язки. Вступаючи до трудових правовідносин, така особа стає конкретним суб’єктом, що має чітко визначені права та може реально їх реалізовувати. Так, особа, яка є суб’єктом трудового права, лише потенційно може користуватися своїми правами. Тільки з моменту набуття статусу суб’єкту певного трудового правовідношення вона реально починає користуватися наданими їй правами. Наприклад, особа особисто може ніколи не працювати та не наймати нікого (мається на увазі в рамках трудових правовідношень, оскільки в цивільному праві також можливі договори щодо виконання послуг, які схожі на трудові відносини, але до них не відносяться і регулюються нормами цивільного права) і при цьому бути наділена абсолютною правосуб’єктністю без ніяких відхилень. Така осо-ба — суб’єкт трудового права. Вона має рівні із усіма іншими особами права та обов’язки в сфері правового регулювання трудовими нормами. Однак, не вступаючи до трудових правовідносин, така особа не може визнаватися ані працівником, ані роботодавцем, тобто не є суб’єктом трудових правовідносин.

На відміну від суб’єктів трудових право-відносин, суб’єкти трудового права — це поняття, що охоплює за своїм змістом більше учасників трудових правовідносин, в яких останні можуть виступати в якості працівника або роботодавця. Розкриваючи поняття «суб’єкти трудового права», науковці надають наступні визначення: «Суб’єкти трудового права — це учасники суспільних відносин, що регулюються цією галуззю. Законодавець наділяє їх відповідним правовим статусом, що включає ті права і обов’язки, які безпосередньо витікають із закону і не пов’язані із здійсненням яких-небудь дій з боку цього суб’єкта. У зміст правового статусу входить і трудова праводієздатність — основна передумова до можливого володіння правами і несення обов’язків» [3, с.86],

«Суб’єкти трудового права — це учасники індивідуальних, трудових та інших відносин, що є предметом трудового права, і які на підставі чинного законодавства наділяються суб’єктивними правами та відповідними обов’язками» [4, с.40] тощо. Вважаємо недоцільним аналізувати точки зору стосовно ви-значення «суб’єкти трудового права». Більш вірним є виділення тих характерних ознак, що притаманні даним суб’єктам.

Отже, суб’єкти трудового права: 1) це є певні особи — фізичні, юридичні, держава чи державні органи; 2) вони потенційно є учасниками трудових та інших, тісно пов’язаний із трудовими, відносин; 3) дані відносини є врегульованими нормами трудового права; 4) цим особам на підставі чинних трудових норм права надаються певні суб’єктивні права та юридичні обов’язки.

Підсумовуючи вище зазначене, вважаємо, що суб’єкт трудового права має наступні характерні ознаки:

1)       це є певні особи — фізичні, юридичні, держава чи державні органи;

2)       вони потенційно є учасниками трудових та інших, тісно пов’язаний із трудовими, відносин;

3)       дані відносини є врегульованими нор-мами трудового права;

4)       цим особам на підставі чинних трудових норм права надаються певні суб’єктивні права та юридичні обов’язки;

5)       надані цим особам трудові права та трудові обов’язки мають бути належним чином забезпечені державою;

6)       реалізувати надані чинним законодавством відповідні трудові права та нести трудові обов’язки дані особи можуть лише у випадку, коли вони вступають в трудові правовідносини.

Таким чином, суб’єкти трудового права — це особи, які потенційно є учасниками трудових та інших, тісно пов’язаних із трудовими, відносин, врегульованих нормами трудового права, наділені чинним законодавством трудовою правосуб’єктністю, яка з моменту вступу до трудових правовідносин перетворюється на реальні, забезпечені державою, трудові права та обов’язки.

3. Характеристика суб’єктів трудового права в умовах ринкової економіки

Суб’єктами трудового права, на думку С.І. Кожушка, виступають особи, наділені державою певним статусом, трудовою правосуб’єктністю (правоздатністю, дієздатністю, деліктоздатністю), правами й обов’язками, що передбачені законодавством про працю і реалізуються у відповідних правовідносинах [7, с.55-56]. Ю.П. Орловський зазначає, що суб’єкти трудового права — це учасники суспільних відносин, що становлять предмет трудового права [8, с.460]. З точки зору І.І. Шамшиної, суб’єкти правовідносин у трудовому праві — це особи, які володіють трудовою правосуб’єктністю, втілюють її за допомогою власного волевиявлення у трудовому правовідношенні або правовідносинах, тісно пов’язаних із трудовими, виступаючи тим самим реалізаторами суб’єктивних прав і юридичних обов’язків, повноважень і юридичної відповідальності. Визначальним чинником, що перетворює суб’єкта трудового права на суб’єкта трудового правовідношення, є волевиявлення суб’єкта права. Саме за допомогою волевиявлення суб’єкт права вступає у конкретне правовід ношення з метою втілення своїх суб’єктивних прав [4, с. 19].

K.M. Гусов та В.Н. Толкунова зазначають, що суб’єкти трудового права — це учасники суспільних відносин, врегульованих трудовим законодавством, які можуть володіти трудовими правами і обов’язками і реалізовувати їх. Для таких суб’єктів необхідна наявність у них трудової правоздатності, тобто такої, що визнається трудовим законодавством здатності мати трудові права, і трудової дієздатності, тобто здатності за законодавством своїми діями здійснювати трудові права і обов’язки. Трудова правосуб’єктність є необхідною передумовою для виникнення правовідносин у сфері трудового права як для одного, так і для іншого суб’єкта цих правовідносин. Трудова правосуб’єктність необхідна, щоб дана особа могла бути суб’єктом трудового права, його правовідносин [9, с.74].

Отже, враховуючи наведені теоретичні положення щодо суб’єктів трудового права, слід відмітити декілька поглядів щодо визначальних характеристик, які дозволяють відносити учасника до рангу суб’єктів трудового права. Зокрема, суб’єктами трудового права визнають таких учасників правовідносин, які є правоздатними і на підставі цього наділені визначеними законодавством загальними трудовими правами і обов’язками. Юридичною властивістю суб’єктів трудового права є трудова правосуб’єктність, яка надає їм можливість вступати у трудові правовідносини, бути їх учасниками і набувати своїми діями права та створювати для себе обов’язки, пов’язані з вступом у ці правовідносини [10, с.7].

Крім того, існує точка зору, що суб’єктами трудового права є особи та організації, що мають правовий статус. При цьому, правосуб’єктність є не тільки основою прав та обов’язків, але й спеціальною ознакою, структурним елементом правового статусу [11, с.7]. Так, на думку П.Д. Пилипенко, «правосуб’єктність визначається переважно як поєднання трьох компонентів — правоздатності, дієздатності і правового статусу, що є тими властивостями, якими має володіти кожен із учасників, зокрема трудових правовідносин». При цьому названий автор стверджує, що правовий статус — це явище об’єктивної дійсності, яке жодною мірою не характеризує суб’єкта права як учасника правовідносин, а, швидше, є середовищем, в якому суб’єкти права набувають ознак і стають суб’єктами правовідносин [12, с.66, 68].

Таким чином, суб’єкт трудового права — це особа, яка має потенційну, передбачену законом можливість виступати суб’єктом трудового правовідношення та/або тісно пов’язаних із ним правовідносин. Для характеристики особи як суб’єкта трудового права необхідно встановити наявність у неї трудової право- суб’єктності як потенційної можливості мати трудові права та обов’язки (правоздатність) та своїми діями набувати суб’єктивні права та нести обов’язки (дієздатність), а також нести юридичну відповідальність (деліктоздатність).

Наявність правосуб’єктності як сукупності правоздатності, дієздатності та деліктоздатності є обов’язковою та необхідною властивістю особи для того, щоб стати суб’єктом трудових та тісно пов’язаних із ними правовідносин. При цьому, вступаючи в конкретні правовідносини, особа — суб’єкт права — набуває певного правового статусу, як сукупності відповідних конкретних прав та обов’язків, що визначені положеннями трудового законодавства.

Ядром, основою предмета трудового права є трудові відносини. Інші відносини або передують ним або виникають з них. Така специфіка українського трудового права відображається в багатьох аспектах, в тому числі і правовому положенні його суб’єктів перш за все працівника та роботодавця [13, с. 102]. Але незважаючи на це, поряд з працівником та роботодавцем, вітчизняні науковці визнають суб’єктами трудового права також підприємства, установи, організації; трудовий колектив; профспілковий орган підприємства, установи, організації або інший уповноважений на представництво трудовим колективом орган; соціальні партнери на державному, галузевому, регіональному рівнях в особі представників відповідних об’єднань профспілок або інших представницьких організацій трудящих і об’єднань власників або уповноважених ними органів; державні органи; місцеві органи виконавчої влади і органи місцевого самоврядування [14, с.93].

З позиції K.M. Гусова, В.Н. Толкунової, суб’єктами трудового права можуть бути: 1) громадяни (працівники); 2) роботодавець — організації будь-яких форм власності, фірми, інші працедавці; 3) профспілкові органи або інші уповноважені працівниками виборні органи на виробництві; 4) соціальні партнери на різних рівнях в особі представників від відповідних об’єднань профспілок (від працівників), об’єднань працедавців і від виконавських органів влади; 5) правоохоронні відповідні органи (КТС, суд, примирна комісія, трудовий арбітраж, органи нагляду і контролю за охороною праці і трудовим законодавством). Кожна з названих груп суб’єктів має свій специфічний для неї правовий статус в трудовому праві [9, с.75].

Характеризуючи суб’єктів трудового права не можна оминути увагою виключне місце уповноваженого роботодавцем органу в класифікації вказаних суб’єктів. Так, на думку Н.Б. Болотіної так Г.І. Чанишевої, уповноважений власником орган виступає суб’єктом трудового права, будучи стороною у відносинах з трудовим колективом і уповноваженими на представництво трудовим колективом органами по встановленню умов праці, застосуванню чинного законодавства про працю [14, с.155]. Всі службові особи, що входять до складу адміністрації, поряд з іншими найманими працівниками входять до складу трудового колективу, є суб’єктами трудових відносин як наймані працівники, їх відмінність від інших працівників полягає в тому, що внаслідок свого службового становища і виконуваної функції ці особи несуть відповідальність за здійснення виробничого процесу або окремого його циклу. Тому суб’єктом трудових відносин з іншими працівниками адміністрація підприємств або за нинішньою термінологією — уповноважений власником орган — не виступає [15, с. 107-108].

Таким чином, із наведених позицій науковців можна зробити висновок, що роль уповноваженого власником органу (керівника) як суб’єкта трудового права неоднозначна. У суспільних відносинах, врегульованих трудовим правом, він може виступати в двох якостях: по-перше, як представницький орган підприємства, по-друге, як самостійний суб’єкт права. В трудових правовідносинах з конкретними працівниками він представляє підприємство як його орган і не розглядається як суб’єкт права. В свою чергу, для виконання своїх обов’язків керівник вступає з іншими суб’єктами трудового права у правовідносини, що робить його суб’єктом цих відносин, а відповідно і суб’єктом трудового права, зокрема, він виступає як самостійний суб’єкт трудового права в організаційно-управлінських відносинах (по встановленню умов праці, укладенню колективного договору, введенню системи оплати праці і т.д.). Як відзначають вчені, всі суб’єкти трудового права — носії відповідних трудових прав і обов’язків, що володіють певним правовим статусом (положенням) у сфері праці. Один і той же суб’єкт може виступати суб’єктом не одного, а декількох правовідносин трудового права (трудових, з матеріальної відповідальності, трудових спорах та ін.) [9, с.74].

На нашу думку, характеризуючи суб’єктів трудового права в умовах сьогодення, доцільно провести наступну їх диференціацію: 1) фізичні особи, що володіють трудовою правосуб’єктністю та які можуть мати правовий статус працівника, роботодавця, керівника, безробітного; 2) юридичні особи (організації будь-яких форм власності), що володіють трудовою правосуб’єктністю та які можуть мати правовий статус роботодавця, профспілкових органів, їх об’єднань, соціальних партнерів на різних рівнях; 3) органи державної влади (правоохоронні органи, органи нагляду і контролю за охороною праці і трудовим законодавством, органи державної служби зайнятості);

3)       юрисдикційні органи з розгляду трудових спорів (суд, комісії з розгляду трудових спорів). Отже, суб’єктами трудового права є фізичні та юридичні особи, а також органи державної влади, які мають потенційну, передбачену законом можливість виступати суб’єктом трудового право відношення і тісно пов’язаних із ним правовідносинами. 

Висновки

Отже, суб’єкти правовідносин: 1) конкретизовані відповідно до певних правовідносин, що проявляються у відповідній галузі права, особи(юридичні, фізичні); 2) вони наділені конкретною правосуб’єктністю: правоздатністю, тобто здатністю мати права та нести обов’язок, та дієздатністю, тобто здатністю самостійно реалізовувати права та обов’язки; 3) можуть бути учасниками певних правовідносин на підставі конкретних юридичних норм. Таким чином, на нашу думку, суб’єкти правовідносин є більш конкретизованими суб’єктами. Вони мають реальні права та обов’язки. В той час, як суб’єкти права мають лише здатність до реалізації своїх прав та обов’язків, але можуть ніколи у відповідні правовідносини не вступити з різних причин: за станом здоров’я чи за відсутності такої необхідності, тощо. Суб’єкти права — це більш містке поняття. Воно охоплює всіх осіб, що наділені відповідною правосуб’єктністю та потенційно можуть вступити до певних правовідносин. У той час, як суб’єкти правовідносин — це конкретні учасники правовідносин, між якими виникають відповідні зв’язки(суспільні відносини), урегульовані нормами права. Вони не потенційно, а реально вступають у суспільні відносини, реалізовують свої права та виконують обов’язки. Кожним правовідносинам, що утворюються в різних галузях права, притаманні свої характерні особливості, пов’язані зі специфікою галузі. 

Список використаної літератури

1. Венедиктов В. С. Концептуальні підходи до кодифікації трудового законодавства України /В. С. Венедиктов // Право і безпека. — 2002. — № 2. — С. 9-12.
2. Голован З. С. Суб’єкти трудового права та суб’єкти трудових правовідносин: співвідношення понять та змісту / З. С. Голован // Форум права. — 2007. — № 1. — С. 23-25.
3. Загальна теорія держави і права: Підру-чник /За ред. М.В. Цвіка, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. -Харків: Право, 2012. -427 с.
4. Кожушко С. І. Суб’єкти трудового права / С. Кожушко // «Трудове право України: су-часний стан та перспективи» : матеріали на- ук.-практ. конф.; (м. Сімферополь, 22-24 травня 2008 р.) / за ред. проф. В. С. Венедіктова. — Сімферополь : Укр. асоц. фахівців трудового права, 2008. — С. 54-57.
5. Лазор В. В. Проблемы определения по-нятия и правового статуса субъектов трудового права в современном трудовом законодательстве Украины / В. В. Лазор // Актуальні проблеми права: теорія і практика. — 2006. — № 8. — С. 22-30.
6. Основи трудового права України /За ред. П.Д. Пилипенка. -Львів: «Магнолія плюс», 2006. -276 с.
7. Сыроватская Л.А. Трудовое право. -М.: Высшая школа, 2007. -248 с.
8. Трудовое право: Учебник /Под ред. О.В. Смирнова. -М.: Проспект, 2007.
9. Шамшина І. І. Суб’єкти трудового права: правове регулювання в умовах ринкових відносин : монографія / І. І. Шамшина. — Луганськ : Вид-во «Література», 2010. — 448 с.
10. Якушев I. М. Суб’єкти трудового права : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.05 / I. М. Якушев ; Нац. юрид. акад. України. — X.. — 2000. — 19 с.
11. Ярошенко О. М. Правовий статус сторін трудових правовідносин : автореф. дис. на здобуття наук, ступеня канд. юрид. наук : спец. 12.00.05 ; Нац. юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого. — X., 1999. — 18 с.
12. Трудове право України: Академічний курс : підруч. [для студ. юрид. спец. вищ. на- вч. закл.] / П. Д. Пилипенко, В. Я. Бурак, Козак та ін. ; за ред. П. Д. Пилипенка. — 2-е вид., иереробл. і доповн. — К. : Видавничий Дім «Ін Юре», 2006. — 544 с.
13. Трудове право України: Академ, курс : підручник / А. Ю. Бабаскін, Ю. В. Баранюк та ін. ; за заг. ред. Н. М. Хуторян. — К. : Вид-во А.С.К,-2004. -608 с.
14. Трудове право України : підручник / за ред. Н. Б. Болотіної, Г. І. Чанишевої. — 2-ге вид., стер. — К. : Т-во «Знання». — 2001. — 564 с.
15. Прокопенко В. І. Трудове право України : підручник / В. I. Прокопенко. — 2-ге вид., стер. — X., 2000. — 480 с.
16. Соловйова Л. Роботодавець: терміноло-гічні та правові аспекти / Л. Соловйова // Право України. — 2002. — № 3. — С. 78-83.