Суб’єкти (сторони) правовідносин — це учасники правового відношення, що володіють взаємними правами й обов’язками.

Найчастіше таких сторін два: продавці і покупець при купівлі-продажу; слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими суб’єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов’язані поважати його права, не перешкоджати їхньої реалізації.

Численні і різноманітні по своєму складі суб’єкти правовідносин можуть бути розділені на індивідуальні і колективні, до індивідуальних суб’єктів відносяться громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи без громадянства і такі, що мають подвійне громадянство. Серед колективних суб’єктів можна виділити державно-територіальні утворення (держави, суб’єкти федерацій, міста, райони й інші територіальні одиниці, виборчі округи), їхнє населення, і також організації (державні органи, суспільні об’єднання, підприємства, комерційні структури і інші).

Так, громадяни є суб’єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових, брачно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад, із приводу об’єктів державної власності) і деякі інші.

Можливість того чи іншого суб’єкта бути учасником правовідносини визначаються його правосуб’єктністю, тобто здатністю бути суб’єктом права. Правосуб’єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:

— правоздатність — здатність мати суб’єктивні права і юридичні обов’язки;

— дієздатність — здатність реалізувати права й обов’язки своїми діями;

— деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Важливою властивістю правосуб’єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов’язані забезпечити кожному суб’єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов’язків, обумовлених його правосуб’єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966 р., “кожна людина, де б він ні знаходився, має право на визнання його правосуб’єктності”.

Обсяг правосуб’єктності різних суб’єктів права різний. Для індивідуальних суб’єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану щиросердечного здоров’я. Так, з 18 років виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років — обов’язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років — усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають щиросердечними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб’єктність залежить і від інших обставин, таких, як піл, утворення й ін. Усе це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неоднаково.

Правосуб’єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, обсяг повноважень Російської Федерації і її суб’єктів визначається Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами країв, областей і інших суб’єктів Федерації й ін.

Правосуб’єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб’єктність організацій і індивідуальних суб’єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи органа юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності:  загальна (здатність, абстрактна по суті, бути суб’єктом права взагалі);  галузева (здатність бути суб’єктом права відповідної правової галузі);  спеціальна (здатність бути суб’єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).

Загальною правосуб’єктністю володіють усі суб’єкти. Зокрема, усі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов’язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними (наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна щиросердечна хвороба) обставинами.

Галузевою і спеціальною правосуб’єктністю володіють не всі особи. Суб’єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки громадяни й інші індивідуальні суб’єкти, але не організації, а суб’єктом відносин відповідальності за посадові злочини — тільки посадові особи і представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження (наприклад, право мати власність), а дієздатність з’являється пізніше — обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.