Вступ

Актуальність теми. Готівковий грошовий обіг належить до найважливіших характеристик рівня розвитку економіки держави, які значною мірою впливають на ефективність економічного розвитку країни, збалансування попиту та пропозиції товарів і послуг, рівень життя населення, соціальну стабільність тощо. Зважаючи на це, його оптимальна організація є одним із першочергових завдань діяльності центральних банків.

Платіжний механізм в економіці країни є однієї з базових структур світового ринкового господарства. Він робить своєрідний обмін речовин у господарській системі, і від його чіткої й безперервної роботи залежить загальна ефективність функціонування економічних інститутів.

Гроші перебувають у постійному русі між державою, суб’єктами що господарюють  й фізичними особами. Методи платежу підрозділяються на готівково-грошові й безготівкові. Нагромадження грошового капіталу відіграє важливу роль у ринковій економіці. Виникнення й обіг капіталу, представленого в грошових розрахунках, тісно пов’язано з функціонуванням ринку реальних активів.

У вітчизняній та зарубіжній економічній літературі проблеми організації готівково-грошового обігу знайшли висвітлення в наукових працях А.С. Гальчинського, В.М. Геєця, A.А. Гриценка, Б.С. Івасіва, Н.В. Дорофєєвої, Р.В. Кисельова, В.Д. Лагутіна, B.    І.Міщенка, А.М. Мороза, М.І. Савлука, Т.С. Смовженко, В.С. Стельмаха, C.          А.Циганова, А.А. Чухно та інших науковців і практиків.

Метою роботи є дослідження сучасного стану грошового обігу в Росії, визначення основних напрямків його вдосконалення та обґрунтування системи заходів щодо поліпшення організації роботи з готівкою в системі Центрального банку та банківських установ Росії.

Розділ 1. Особливості еволюції грошової системи Росії

1.1. Еволюція грошово-кредитної системи Росії

Національною грошовою одиницею Російської Федерації є рубль. Його золоте карбування було розпочато на початку XVII ст., а в середині цього ж століття у грошовому обігу Росії з’явилися асигнації. Майже до кінця XIX ст. грошовий обіг Росії перебував у стані інфляції.

У 1895—1898 pp. була проведена грошова реформа (дістала назву «реформа Вітте» — за прізвищем тодішнього міністра фінансів), під час якої здійснено девальвацію рубля, регламентовано основи емісії кредитних білетів, введено вільний обмін кредитних білетів на золото, обмежено карбування срібних монет. Результатом проведення грошової реформи стало встановлення в Росії золотого монометалізму, що позитивно вплинуло на грошово-кредитну систему країни. Вона забезпечила перехід до золотого стандарту, сприяла стабілізації грошової системи та інтеграції Росії в систему світового ринку».

Монетна справа в імперії підпорядковувалася міністерству фінансів, а самі монети карбувалися на Монетному дворі в Санкт-Петербурзі. Державні кредитні банкноти випускатися Державним банком у розмірі, обмеженому потребами грошового обігу, але неодмінно забезпеченому золотом.

Введення золотої валюти зміцнило державні фінанси й стимулювало економічний розвиток. Наприкінці XIX ст. за темпами зростання промислового виробництва Російська імперія випереджала всі європейські країни. Наприкінці XIX — початку XX ст. золото переважало в складі російського грошового обігу. Російсько-японська війна і революція 1905—1907 pp. внесли корективи в цю тенденцію, і з 1905 р. емісія кредитних рублів зросла. Проте Росії вдалося зберегти вільний обмін паперових грошей на золото до Першої світової війни.

Особливість російської грошово-кредитної системи полягала в тому, що порівняно розвинена система комерційних банків існувала без центрального емісійного банку. До грошової реформи 1895—1898 pp. Державний банк фактично не був дійсним емісійним банком.

Золотий запас Державного банку збільшувався за рахунок ввезення золота, що за період 1898—1913 pp. становило 772 млн. рублів. Зростання державних витрат спричиняло систематичні бюджетні дефіцити.

Пасиви Державного банку утворюватися за рахунок випуску кредитних білетів і прийому внесків. На відміну від комерційних банків, які залучали головним чином вільні грошові капітали промисловців і торговців, Державний банк формував свої внески переважно з коштів казначейства. За період 1900—1914 pp. запаси та внески Державного банку збільшилися майже вдвічі [7].

У своїх активних операціях Державний банк дедалі більше переходив від безпосереднього кредитування торгівлі й промисловості до кредитування їх за посередництва комерційних банків. За період 1900—1914 pp. загальна сума обліково-позичкових операцій Державного банку збільшилася майже втричі.

Перед Першою світовою війною при тридцяти філіалах і відділеннях Державного банку були розрахункові відділи, що здійснювали безготівкові розрахунки, головним чином між банками, а також між великими торговельно-промисловими фірмами. Використовуючи Державний банк як свій розрахунковий центр, комерційні банки тримали в ньому частину своїх грошових резервів. Філіальна мережа Державного банку за період 1900—1914 pp. збільшилася зі 113 до 136 філій.

Проте тенденція до перетворення Державного банку на банк банків не дістала повного завершення. На відміну від центральних емісійних банків інших країн, банк Росії продовжував широко кредитувати торгівлю і промисловість. Державний банк сам надавав позики великим промисловим підприємствам, здійснював безпосереднє кредитування хлібної торгівлі, будівництва елеваторів тощо.

Прийнятий у 1894 р. новий статут Державного банку надав йому широкі можливості для розвитку активних операцій, не властивих центральному емісійному банку. За цим статутом Державний банк дістав право враховувати векселі терміном до 12 місяців, а також надавати позики під векселі з одним підписом, забезпечені заставою нерухомого майна, сільськогосподарською технікою чи фабричним устаткуванням.

Загалом, за період 1900-1914 pp. число акціонерних комерційних банків збільшилося з 43 до 50, а їхні капітали — з 1157 до 4632 млн. рублів. Таким чином, ресурси, що припадали в середньому на один банк, збільшилися за цей час майже в чотири рази.

1917 р. декретом Всеросійського виконавчого комітету банківська справа була оголошена державною монополією, а всі акціонерні й інші комерційні кредитні установи націоналізовані й об’єднані з Державним банком.

У 1917—1919 pp. у зв’язку зі скасуванням приватної власності на землю було ліквідовано іпотечні банки. Збереглася лише кредитна кооперація, яка здійснювача видачу позичок селянським господарствам. Націоналізовані приватні банки, об’єднані з Держбанком, утворили народний банк РСФСР, що у 1920 р. припинив свою діяльність, трансформований у центральні бюджетно-розрахункові управління Наркомфіну.

З початком НЕП довелося заново створювати банківську систему. Наприкінці 1921 р. почав функціонувати Державний банк. Одночасно на початку 1922 р. було засновано кооперативні банки. Однак реформа банківської системи 1930 р. визначила Державний банк як монопольний у здійсненні банківської діяльності в СРСР [11].

У роки Другої світової війни для обмеження розміру бюджетного дефіциту в СРСР запроваджено систему нормованого постачання й відпуску промислових і продовольчих товарів населенню (за картками й зі збереженням твердих довоєнних державних цін). Було збільшено податкові платежі до бюджету, насамперед за рахунок підвищення прибуткового податку на 100%.

Після закінчення війни була проведена грошова реформа (1947 p.), внаслідок якої скасовано карткову систему розподілу продуктів і гроші стали єдиним засобом платежу.

Згідно з Конституцією СРСР, управління грошовою системою здійснювалося тільки радянським урядом. Органом, який безпосередньо управляв грошовою системою, був Державний банк СРСР, наділений правом здійснення емісійних операцій.

Ця фінансова установа мала загальносоюзне значення. У союзних республіках функціонували філії, контори, відділення, агентства, які підпорядковувалися лише правлінню Державного банку.

Запровадження зовнішньої торгівлі та інших форм економічних зв’язків із зарубіжними країнами здійснювалося Радянським Союзом через систему органів державного управління, спеціалізовані зовнішньоторговельні банки та інші організації.

З 1961 р. операції з міжнародних розрахунків і кредитування зовнішньоторговельного обороту та інші валютні операції за дорученням Державного банку почав виконувати також Зовнішньоторговельний банк СРСР. Зовнішньоторговельний банк СРСР як спеціалізована ланка банківської системи країни виконував операції, пов’язані з розрахунками за експорт та імпорт товарів і послуг, забезпечував кредитними ресурсами зовнішньоекономічний оборот, здійснював міжнародні кредитні операції.

Контроль за виконанням валютного законодавства покладався на Міністерство фінансів СРСР. Органами валютного контролю були також Державний і Зовнішньоторговельний банки, які виконували валютні операції [3].

Основою сучасного державного регулювання грошово-кредитної сфери Росії є закони «Про банки і банківську діяльність Російської Федерації» та «Про Центральний банк Російської Федерації (Банк Росії)», що були прийняті в 1990 р.

Згідно з цими законами, Банк Росії, Банк зовнішньої торгівлі Російської Федерації, Ощадний банк Російської Федерації, комерційні банки, а також кредитні установи, що отримали ліцензію на здійснення банківських операцій, утворюють банківську систему Росії [8].

1.2. Національна система регулювання грошово-кредитних відносин

Центральний банк Росії (Банк Росії) виконує функції емісійного центру, відповідає за підтримку стабільності банківської системи, здійснює грошово-кредитне регулювання економіки, виконує роль кредитора останньої інстанції (функцію банку банків).

У своїй діяльності Банк Росії підпорядковується Державній думі Федерального зібрання Російської Федерації.

До функцій Банку Росії входить визначення порядку регламентації, регулювання і контролю за діяльністю комерційних банків, виділення централізованих кредитних ресурсів, встановлення економічних нормативів діяльності комерційних банків (достатність капіталу комерційного банку, ліквідність, мінімальний розмір статутного капіталу банку, максимальний розмір ризику на одного позичальника тощо).

Попри те, що Банк Росії є юридичною особою, його статутний капітал та інше майно — федеральною власністю, він наділений повноваженнями майнової та фінансової самостійності. Організаційна структура Банку Росії наведена на мал. 1.

Національна банківська рада — колегіальний орган Банку Росії, що складається з 12 осіб. До складу Банку Росії входять два представники Ради Федерації Федерального зібрання Російської Федерації, по три представники Державної думи, президента Росії, уряду Російської Федерації. До складу Національної банківської ради також входить голова Банку Росії [9].

Мал. 1. Структура Банку Росії

 

До компетенції Національної банківської ради належить:

• розгляд річного звіту Банку Росії;
• затвердження річного бюджету Банку Росії;
• розробка пропозицій з удосконалення банківської системи Росії;
• розгляд проекту напрямів грошово-кредитної політики, банківського нагляду та валютного регулювання;
• вирішення питань щодо участі Банку Росії в капіталах кре дитних установ.

Рада директорів складається з голови Банку Росії та дванадцяти членів Ради директорів. Члени ради директорів призначаються Державною думою Росії терміном на чотири роки за поданням голови Банку Росії, узгодженим із президентом Росії.

До функцій Ради директорів входить:

• розробка спільно з урядом Російської Федерації проектів та напрямів єдиної державної грошово-кредитної політики;
• затвердження річної звітності, включаючи фінансові питання Банку Росії;
• прийняття рішень щодо створення, ліквідації та реорганізації установ Банку Росії;
• встановлення обов’язкових нормативів для кредитних організацій та банківських груп [16].

1.3. Державне регулювання грошового обігу в Росії

У Росії, як і в інших країнах, існує система державного регулювання грошово-кредитної сфери, що дає змогу захищати інтереси населення і банківських структур. Правову основу цієї системи становлять закони «Про банки і банківську діяльність у РФ» (останній варіант був прийнятий Державною Думою 20 січня 1995 р.) і «Про Центральний банк РФ (Банк Росії)» (у редакції від 14 грудня 1994 р.). Відповідно до цих законів Банк Росії, Банк зовнішньої торгівлі РФ, Ощадний банк РФ, комерційні банки, а також інші кредитні установи, що одержали ліцензію на здійснення банківських операцій, утворюють банківську систему Росії. Для фінансування окремих цільових республіканських, регіональних та інших програм можуть створюватися спеціальні банки, банки розвитку.

Банки можуть утворювати спілки, асоціації та інші об’єднання для координації своєї діяльності, захисту інтересів своїх вкладників і здійснення спільних програм, якщо їх створення не суперечить вимогам антимонопольного законодавства РФ та іншим законодавчим актам.

Банки Росії не відповідають за зобов’язаннями держави, а держава не відповідає за зобов’язаннями банків.

Банки в РФ не залежать від органів державної влади і управління у прийнятті рішень, пов’язаних із здійсненням банківських операцій. Працівникам органів державної влади забороняється брати участь в органах керування банками.

Усі банки на території Росії повинні тримати обов’язкові резерви в Банку Росії та додержуватися економічних нормативів, встановлених Банком Росії.

Центральний банк Росії визначає порядок регламентації, регулювання і контролю за діяльністю комерційних банків, порядок виділення централізованих кредитних ресурсів, установлює такі економічні нормативи діяльності комерційних банків:

• достатність капіталу комерційного банку;
• ліквідність;
• мінімальний розмір статутного капіталу банку;
• максимальний розмір ризику на одного позичальника;
• граничне співвідношення розміру статутного капіталу банку і суми його активів з урахуванням оцінки ризику;
• обмеження розмірів валютного і курсового ризиків;
• обмеження використання депозитів для придбання акцій юридичних осіб.

Достатність капіталу комерційного банку визначається мінімально припустимим розміром статутного капіталу (на цей момент) і гранич­ним відношенням усього капіталу банку до суми активів, зваженої з урахуванням ризику кредитних вкладень і можливої втрати частини вартості. Мінімально припустиме значення цього співвідношення, обов’язкове для всіх банків, становить 0,04 (в Україні — 0,08).

Як оцінне використовується співвідношення капіталів банку і активів з підвищеним ризиком. Рекомендується підтримувати його на рівні не менше 0,1.

Нормативи ліквідності балансу комерційного банку містять обов’язкові й оцінні показники. До першого належать співвідношення банківського капіталу і його зобов’язань: максимально припустиме — 1:25 — для банків, створених на базі спеціалізованих державних банків, 1:20 — для комерційних банків у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю й акціонерних товариств закритого типу і 1:15 — для інших комерційних банків [21].

Обов’язкові також співвідношення активів банку строком погашення понад один рік і зобов’язань банку за депозитними рахунками, кредитами, а також боргових зобов’язань на термін понад один рік. Цей норматив відображає ступінь забезпечення виданих банком позичок відповідними джерелами кредитних ресурсів. Його максимально припустиме значення 1,0.

Ще одне обов’язкове співвідношення — суми ліквідних активів банку і його зобов’язань за рахунками до запитання — норматив ліквідності; максимальне його значення 0,3 (0,2 — для колишніх спецбанків).

Найважливішим показником ліквідності комерційного банку є максимальний розмір ризику на одного позичальника, що визначається як відношення розмірів зобов’язань одного позичальника до капіталу банку і не може перевищувати 1,0 для колишніх спецбанків і 0,5 — для банків, створених у 1988—1989 рр., і 0,75 — для інших банків. При цьому розмір ризику на одного позичальника не може переви­щувати 10 % суми активів банку. Цей показник відбиває можливість банку видавати значні кредити одному позичальнику і ліквідність банку.

Оцінним нормативом ліквідності комерційного банку є співвідношення суми виданих кредитів і суми коштів на розрахункових рахунках, поточних рахунках, а також коштів на депозитах (рекомендується не більше 0,7); співвідношення ліквідних активів банку і суми коштів на розрахункових і поточних рахунках, у вкладах і депозитах (рекомендоване значення не менше 0,5); співвідношення ліквідності активів і загальної суми активів (рекомендоване значення не менше 0,5).

З метою підвищення ліквідності й зміцнення фінансової стабільності комерційних банків, захисту інтересів їх вкладників, акціонерів і пайовиків Центральний банк формує систему резервних і страхових фондів, відрахування до яких обов’язкові для всіх комерційних банків. Така система складається з фондів обов’язкових резервів, фонду страхування депозитів у комерційних банках (1 % прибутку комерційного банку), фонду страхування комерційних банків від банкрутств (1 % прибутку). Норматив обов’язкових резервів банків, що депонуються в Банку Росії: за рахунками до запитання — 20 %, за строковими зобов’язаннями — 10—15, за валютними депозитами — 2 % [1].

Організація фінансово-кредитного обслуговування підприємств, організацій і населення, функціонування кредитної системи відіграють винятково важливу роль у розвитку господарських структур. Від ефективності та стабільності функціонування кредитно-фінансового механізму залежать не тільки своєчасне одержання коштів окремими господарськими одиницями, а й темпи економічного розвитку країни загалом. Водночас еволюція кредитної системи і кредитної справи визначається економічною ситуацією в країні, формами і механізмом господарювання. Кожному етапу історико-економічного розвитку народного господарства відповідають певний тип організації кредитної справи, структура кредитної системи, що задовольняє потреби у кредитно-фінансовому обслуговуванні окремих ланок економіки [5].

Розділ 2. Порівняльний аналіз грошового обігу в Росії та Україні

2.1. Суперечності грошового обігу в Україні

Регулювання грошового обігу здійснюється на основі використання законів грошового обігу. Рівновага товарної й грошової маси залежить від трьох факторів: кількості проданих товарів, рівня товарних цін, швидкості обертання грошової одиниці. Всі ці фактори безпосередньо залежать від стану й рівня виробництва, використання переваг суспільного поділу праці, рівня продуктивності праці. Закономірності тут такі: 1) чим розвинутіший суспільний поділ праці, тим більша кількість товарів продається; 2) чим вищий рівень продуктивності праці, тим нижчі вартість і ціна товарів. За золотовалютного обігу потрібна кількість грошей для безперешкодної реалізації товарів підтримується автоматично, бо скарби залежно від стану виробництва постійно діяли як відводні й приводні канали для припливу або відпливу грошей з обігу.

Україна розбудовує новий паперо-грошовий обіг. Підтримувати товарно-грошову рівновагу в нас зобов’язаний Національний банк. Його органи, спираючись на класичну закономірність, яку відкрили економісти ще у XVIII ст., повинні забезпечувати таку рівновагу:

Г*П=Т*С.

де Г- середня маса грошей, яка перебуває в обігу;

П — кількість оборотів середньої грошової маси;

Т- обсяг товарів, які перебувають в обігу;

Ц- ціни товарів на ринку.

Це означає, що маса грошей, помножена на швидкість їх обертання, має дорівнювати обсягу випущених товарів, помноженому на рівень цін. Якщо рівновага порушується, то за допомогою відповідних інтервенцій, тобто фінансово-економічних заходів, необхідно один з показників (а можливо й усі водночас) підкоригувати: збільшити виробництво чи імпорт товарів, відрегулювати (прискорити) швидкість обертання грошей, скоротити грошову масу і, нарешті, підвищити ціни.

Звичайно, найкращий спосіб підтримування збалансованості — швидке розширення якісної товарної маси в Україні, особливо за допомогою роздержавлення й приватизації, переведення державного сектора на засади комерційного розрахунку, підтримки соціальне значущих галузей суспільного виробництва, розбудови економіки відкритого типу, інтегрованої у світовий простір. Цінова політика має орієнтуватися на вільні ціни світового ринку. Нормальну кількість грошей для підтримки даної товарної маси забезпечить внутрішня, а потім зовнішня конвертованість національної грошової одиниці.

Більш ефективною є політика прискорення швидкості обертання грошової маси, якої можна досягти, скажімо, переходом до щотижневих виплат заробітної плати, широким упровадженням кредитних грошей та розширенням безготівкових розрахунків, введенням електронних карток споживача та іншими заходами. Все це дало б змогу проводити гнучку політику грошового обігу, своєчасно вилучати надлишкову масу грошей з обігу й підтримувати фінансову стабільність.

Величезні потенційні можливості криються в забезпеченні бездефіцитного державного бюджету України та ліквідації невпинної кредитної експансії.

Отже, Національний банк України повинен ефективно виконувати свою головну функцію регулятора грошового обігу.

Банкрутство готівкового та безготівкового обігу Залежно від форми грошей їх обіг поділяється на безготівковий і готівковий. У ринковій економіці будь-якої країни переважна частина грошового обігу зосереджена в безготівковому обігу. Він здійснюється шляхом оплати покупок і боргів перерахуванням грошових сум з рахунку на рахунок без використання грошей у готівковій формі. Переважання даної частини грошового обороту зумовлено насамперед вигідністю таких розрахунків для економічних суб’єктів. Рівень розвитку безготівкового обороту в тій чи іншій країні залежить від рівня розвитку товарно-грошових відносин, досконалості банківської справи, цілей і методів регулювання грошового обороту. Скажімо, нині у зв’язку з низьким рівнем товарно-грошових відносин та примітивністю банківського обслуговування у сфері особистого споживання безготівкові гроші використовуються вкрай недостатньо[1, c. 32-33].

Готівковий оборот здійснюється через оплату купівлі товарів і послуг та боргових зобов’язань у сфері особистого споживання за допомогою банківських чи казначейських білетів та розмінною монетою. Це пов’язано з тим, що розмір грошових платежів тут у середньому менший, а потреба в негайному їх здійсненні значно вища. Тому платежі готівкою в сфері особистого споживання вигідніші й зручніші, ніж через банки. Але з розвитком товарно-грошових відносин, удосконаленням кредиту та комп’ютеризацією банківської справи сфера готівкового обороту поступово звужуватиметься.

Виникнення депозитних, а далі й електронних грошей, за допомогою яких здійснюється автоматичне переведення грошових сум за безпосереднім розпорядженням власника поточних рахунків, органічно поєднало в собі переваги депозитної та готівкових форм грошей. Тут немає потреби переносити великі маси готівки, досягається значна економія витрат, кожен платник може миттєво виконати платіж. Учені-економісти завжди були проти жорсткого розірваного поділу єдиної грошової маси на безготівкову та готівкову, але радянські політики, дбаючи про так зване обмеження й витіснення товарно-грошових відносин за соціалізму, постійно ігнорували всі застереження. Тим часом такий поділ був штучним і суперечив законам грошового обігу. Він поділив єдиний грошовий обіг на гроші, які обслуговували потреби населення, і безготівкові кошти, які використовувалися для розрахунків підприємств з бюджетом, банками та іншими організаціями. Внаслідок цього склалося два нібито незалежних потоки нерівноцінних грошей. Однак через видачу кредитів банки сприяють переведенню безготівкових грошей на оплату ресурсів і послуг інших підприємств, які, в свою чергу, виплачують із них заробітну плату, премії, здійснюють інші готівкові платежі. Так безготівкові гроші перетворюються в наявну готівку, яка потребує відповідної маси товарів і послуг. Якщо ж товарів немає, то це означає одне — переповнення каналів грошового обігу й інфляційне знецінення грошової одиниці.

Протягом останніх років у всьому світі спостерігається стала тенденція до зростання обсягів готівки в грошовому обігу національних валют. Найвищими темпами обсяги готівки зростали в 2004-2008 рр. Так, за зазначений період вони збільшилися в Англії в 1,3 раза, в Китаї та в країнах Єврозони — в 1,7 раза, в Росії — в 5,3 раза, в Україні — в 4,7 раза [1].

Подібна тенденція обумовлена домінуючим становищем готівки у структурі платіжних інструментів, що використовуються населенням безпосередньо при здійсненні розрахунків за придбані у роздрібній торгівлі товари та надані послуги. В економічно розвинутих країнах, незважаючи на розвинену систему електронних платежів, частка готівки залишається дуже високою. Наприклад, у США вона становить біля 75 %, у країнах Європи — 76-86 %, в Японії — близько 90 %. Незалежні експерти прогнозують, що в 2012 р. готівка обслуговуватиме 2/3 роздрібних платежів у світі [2].

Пояснюється таке становище низкою переваг здійснення розрахунків готівкою перед проведенням подібних операцій шляхом безготівкових платежів, сума яких дорівнює або нижча за їх собівартість. До переваг готівкових розрахунків з упевненістю можна віднести:

1)       універсальність готівки як засобу платежу;

2)       легкість використання;

3)       обов’язковість до приймання при здійсненні платежів на всій території держави в будь-який час;

4)       дотримання анонімності при здійсненні розрахунків тощо [6].

Усього ж у загальному обсязі грошової маси в економічно розвинутих країнах частка готівки не перевищує 3-9 %. Стосовно грошової системи України, то в нашій державі готівково-грошовий обіг посідає більш значне місце. Частка готівки (М0) у загальній грошовій масі (М3) у кілька разів перевищує рівень передових країн.

Починаючи з 2003 р. в Україні спостерігалося постійне зменшення цього показника. Якщо в 2003 р. ця частка становила 34,8 %, то в 2004 р. — 33,7 %, у 2005 — 31 %, у 2006 — 28,7 %, у 2007 — 28 %, що свідчить про покращення структури грошової маси.

Разом з тим високі показники частки готівки в обігу в загальній грошовій масі в Україні існували історично і не випливають повною мірою з такого фактора, як світова фінансово-економічна криза. З 1996 р. цей показник не набував значень нижче 26,4 %, що є надзвичайно високим значенням навіть порівняно з іншими постсоціалістичними країнами.

Суттєвий вплив на збільшення обсягів готівки в обігу, як і раніше, спричиняють такі фактори:

• високий рівень тіньової економіки та велика кількість неконтрольованих стихійних ринків;
• нерозвиненість фінансових ринків;
• низький рівень доходів населення;
• незначна частка безготівкових форм розрахунків населення;
• економічна та політична нестабільність;
• девальваційні та інфляційні очікування;
• нестабільність депозитного та валютного ринків, внаслідок чого періодично спостерігається вилучення вкладниками депозитів, оскільки населення надає перевагу заощадженням у готівці;
• наявність ризиків при використанні безготівкових форм розрахунків;
• дефіцит РОБ-терміналів у торговельній мережі, відсутність у населення досвіду користування безготівковими платіжними інструментами;
• обмеженість використання безготівкових форм розрахунків у сільській місцевості та інші.

Якщо порівнювати показник питомої ваги готівки в агрегаті М3 в Україні з країнами зарубіжжя, то він найбільше наближається за значенням до аналогічного показника в таких країнах, як Аргентина, Молдова, Росія.

Аналіз свідчить, що в більшості країн з економікою, що розвивається, внаслідок загострення кризових явищ спостерігалася дещо схожа ситуація. Так, у країнах з високим рівнем доларизації економіки (Аргентина, Угорщина) під час загострення фінансової кризи відбувалося різке зростання частки готівки у грошовому обігу. Темпи приросту готівки в цих країнах протягом 2009 р. були вищими, ніж в Україні [1].

Зважаючи на ситуацію, що склалася, незаперечною є необхідність створення сучасної ефективної системи управління готівковими потоками, яка б дозволила з метою мінімізації ризиків частково розмістити резервні фонди готівки за межами Центрального сховища, оптимізувати готівкові потоки, знизити напругу в роботі Центрального сховища і територіальних управлінь Національного банку[13].

2.2. Вплив банківської сфери на грошовий обіг в Росії та Україні

Завдяки консолідації банківського капіталу у фінансовій системі Росії наприкінці 1996 р. на перший план вийшли банки, які можна назвати загальнонаціональними. Ці банки мають розгалужену мережу філій по всій території країни (не менше десяти), обслуговують платежі й надають банківські послуги на великій території країни. Це традиційні Ощадбанк, Агропромбанк і нові банки, що створили регіональну мережу. Для організації ефективного нагляду Центральний банк створив ОПЕРУ-2, на обслуговуванні в якому перебуває 14 банків. Розуміючи роль таких банків у кредитній системі Росії, Центральний банк РФ ставить до них особливі вимоги. Якщо говорити про функціональний розподіл ролей кредитних інститутів у банківській системі Росії, то для комерційних банків характерне безпосереднє виконання функцій кредитно-розрахункового обслуговування клієнтів на комерційних принципах — усі види кредитних, розрахункових і фінансових операцій, пов’язаних з обслуговуванням їхньої господарської діяльності. До найважливіших функцій комерційних банків належать такі:

• акумуляція тимчасово вільних коштів, заощаджень і нагромаджень;
• забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення та організація платіжного обороту в народному господарстві;
• кредитування окремих господарських одиниць (юридичних і фізичних осіб), кредитно-фінансове обслуговування внутрішнього і зовнішнього господарського обороту;
• облік векселів і операцій з ними;
• зберігання фінансових і матеріальних цінностей;
• довірче керування майном клієнтів (трастові операції).

Банки дедалі активніше здійснюють нехарактерні для них операції: беруть участь у нетрадиційних сферах фінансового підприємництва (операції з цінними паперами, лізинг, факторинг та інші види кредитно-фінансового обслуговування), розширюють коло і підвищують якість послуг, конкурують у сфері залучення перспективних клієнтів.

Однак на банківській сфері позначилася фінансова криза 1997— 1998 рр. Залучені банками грошові ресурси замість розміщення їх у реальній економіці використовуються переважно для інших операцій (зокрема, для придбання валюти, операцій з цінними паперами).

У Російській Федерації починаючи з листопада 1997 р. різко збільшився спекулятивний тиск комерційних банків і фірм-нерезидентів на національну валюту, почався відплив іноземних портфельних інвестицій за кордон. Зауважимо, що з 24 млрд дол. іноземних приватних інвестицій в економіку Росії понад 80 % становлять портфельні інвестиції, в тому числі на частку нерезидентів припадала третина державних короткострокових облігацій (чистий відплив цих інвестицій за листопад 1997 — січень 1998 р. становив 2,5 млрд дол.) [17].

Для послаблення валютно-фінансової кризи Центральний банк, щоб збити ажіотажний попит на вільно конвертовану валюту, витратив на валютні інтервенції близько 10 млрд дол. (це призвело до скорочення золотовалютних резервів з 24 до 16 млрд дол.). Центральний банк став послідовно здійснювати політику «дорогих» грошей (резервну норму за строковими рубльовими вкладами було підвищено з 8 до 11 %, а за валютними — з 6 до 11 %, ставку рефінансування було підвищено удвічі (з 21 до 42 %).

У результаті перелічених заходів до серпня 1998 р. валютний ринок вдалося стабілізувати.

Серпневий рецидив фінансової кризи в Російській Федерації став закономірним наслідком занепаду реального сектору економіки, знач­ного дефіциту бюджету і незадовільного виконання його дохідної частини, неконтрольованого нарощування державних боргів. Покла­дання надмірних сподівань на зовнішні та внутрішні позики, нераціональне їх використання призвели до втрати керованості фінансами держави.

Російська фінансова криза характеризується такими основними чинниками:

1. За період 1990—1997 рр. обсяги ВВП Росії зменшились на 40,7 %. Низький рівень монетизації (близько 18 %) призвів до значного поширення внутрішнього бартеру, збільшення кредиторської та дебіторської заборгованості підприємств (за перше півріччя 2000 р. вони становили відповідно 1927,4 і 1265,8 млрд руб.).
2. Дефіцит державного бюджету Росії у 1997 р. становив 6,8 % ВВП, у 1999 р. — 5,8 %. Покриття дефіциту за допомогою непродуманої стратегії короткострокових запозичень призвело до створення фінансової «піраміди» державних короткострокових облігацій і унеможливило виконання державою боргових зобов’язань, які більш як удвічі перевищували надходження до бюджету.
3. Загрозу фінансовій стабільності становили певні дії Центрального банку, який у своїй діяльності є самостійним і практично безкон­трольним. Саме Центральний банк 20 липня 1998 р. напередодні виділення першого траншу позики МВФ списав з рахунків Міністерства фінансів близько 8,7 млрд руб., залишивши на тиждень уряд без коштів.
4. На економічні чинники наклалися і політичні. За короткий час у Росії змінилися чотири уряди (Чорномирдіна, Кирієнка, знову Чорномирдіна, Примакова).
5. Обсяги міжнародної фінансової допомоги Росії відразу виявилися недостатніми. У результаті жодної проблеми не було вирішено.
6. Намагання Центрального банку підтримати курс рубля за рахунок валютних інтервенцій знову призвело до скорочення резервів та відмови від їх використання для підтримки рубля. Курс рубля почав швидко падати з 16 руб. за 1 дол. (жовтень 1998 р.) до 28,5 руб. за 1 дол. (січень 2000 р.).
7. Експортерам у Росії не потрібний стабільний рубль (принаймні Російському акціонерному товариству «Газпром» та нафтовим компаніям).

Події на фінансовому ринку Росії не могли не вплинути на ситуацію в Україні, економіка якої переживає далеко не кращі часи [5].

2.3. Грошово-кредитна політика Росії в сучасних умовах

З початком глобальної фінансової кризи в умовах недостачі ліквідності продажу застав підсилили падіння фондового ринку. Банки зволіли втриматися від міжбанківського кредитування й фактично тезаврували кошти. Зупинився механізм мультиплікації грошей. При цьому виявилось, що центральні банки розвинених країн не мають у рамках ДКП достатнього й ефективного інструментарію для боротьби із кризою. Монетарні влади були змушені імпровізувати, намагаючись знайти адекватні інструменти накачування ліквідності в економіку. Із кредиторів останньої інстанції центральні банки фактично перетворилися в спонсорів фінансового сектора. Не обійшла ця тенденція й російський фінансовий ринок.

Глобальна фінансова криза не тільки привела до переоцінки функцій центрального банку, але й визначив зміни в інструментах, цілях, методах і механізмі грошово-кредитної політики . У сформованих умовах виникла необхідність переглянути методологію її розробки й реалізації.

В останні роки грошово-кредитна політика Банку Росії в цілому характеризувалася недоліком системності й чіткості методологічних підходів. Це виразилося в розпливчастому визначенні основних завдань політики процентної ставки, нерозробленості методики оцінки попиту на гроші й концептуальні підходи до формування грошової пропозиції, неефективному керуванні золотовалютними резервами, відсутності системних заходів щодо формування на російській території міжнародного фінансового центра, недостатньої погодженості грошово-кредитної політики  зі станом фінансового ринку й банківського сектора. Зокрема , при розробці основних напрямків грошово-кредитної політики Банк Росії не визначає її об’єкти й особливості трансмісійного механізму.

Важливо враховувати, що реакція конкретних об’єктів грошово-кредитної політики  на дії монетарної влади не однакова при різному сполученні макроекономічних факторів, при  динаміці, що змінюється, зовнішньоекономічних умов. Тому вибір у якості пріоритетного конкретного об’єкта грошово-кредитної політики  повинен здійснюватися на основі аналізу всього комплексу макроекономічних умов. У світовій практиці до цілей грошово-кредитної політики  традиційно ставиться забезпечення основних показників макроекономічної стійкості — економічного росту, зайнятості, ціновій стабільності, високої кон’юнктури фінансового ринку. У цьому зв’язку треба відрізняти мети грошово-кредитної політики  від цільових показників її реалізації. Останні включають: грошові агрегати; розміри коливань процентної ставки; темпи інфляції; рівень підтримки валютного курсу [9].

Для ефективного функціонування трансмісійного механізму грошово-кредитної політики  у російській економіці необхідно виявити його канали, що повинне ґрунтуватися на економетричному аналізі широкого кола показників. Наприклад, використання процентної ставки залежно від  особливостей економіки конкретної країни може вплинути на різні економічні індикатори. Її ріст здатний привести до збільшення товарних запасів внаслідок подорожчання споживчого кредиту. Очевидно, подібна ситуація реальна для економіки з розвитий кредитною системою. Але зміна процентної ставки може також позначитися на обсягах кредитування реального сектора й, крім того, обумовити зниження грошового мультиплікатора з відповідною зміною динаміки грошових агрегатів. Тому визначення конкретних каналів трансмісійного механізму повинне ґрунтуватися на вивченні особливостей російської економіки.

Банк Росії має намір у період до 2011 р. в основному завершити перехід до режиму таргетування нфляції, що припускає пріоритет мети по її зниженню. Під інфляційним таргетуванням звичайно розуміється різновид ДКП, при якій центральний банк привселюдно повідомляє кількісний показник припустимої інфляції й бере на себе зобов’язання забезпечити ріст цін у межах установленого діапазону. Основним механізмом досягнення зазначеної мети є вплив на інфляційні очікування господарюючих суб’єктів. Але при цьому як  інструмент грошово-кредитної політики  застосовується короткострокова процентна ставка.

Таким чином, прагнення центрального банку зробити на господарюючих суб’єктів психологічний вплив і спонукати їх розраховувати інвестиційні проекти з урахуванням наступного зниження інфляції ґрунтується на регулюванні «ціни» грошей. Іншими словами, інфляційне таргетування не базується на об’єктивних взаємозалежностях між макроекономічними показниками. Його основою виступає стійкість взаємозалежних і збалансованих процесів, які зложилися в економічній системі в попередній період. Відповідно можливість їхньої зміни не враховується центральними банками, що оголосили про перехід до таргетування інфляції.

Відзначимо, що країни, що використовують інфляційне таргетування  (Австрія, Великобританія, Канада, Швеція), домоглися в 1990- ті роки таких же результатів у зниженні росту цін, які були досягнуті країнами, що не опиралися на даний варіант ДКП (США, країни Єврозони, Японія). Інфляційне таргетування не застосовується в жодній із країн з недиверсифікованим експортом. Це, швидше за все, пов’язане з низьким ступенем прогностичності макроекономічної ситуації в них, а також зі значними коливаннями кон’юнктури світових товарних ринків [19].

Планований перехід Банку Росії до таргетування інфляції може значно підсилити ризики макроекономічної нестабільності. При такому варіанті ДКП для ослаблення впливу на неї зовнішніх шоків використовується режим вільно змінного валютного курсу. Але відмова від підтримки валютного курсу в певному діапазоні приведе до значних коливань рубля стосовно   інших валют і буде провокувати різкі припливи й відтоки спекулятивного іноземного капіталу. У цих умовах на курс рубля буде виявлятися додатковий вплив. Таким чином, поставлене Банком Росії завдання завершення переходу в 2009- 2011 гг. до режиму таргетування інфляції не можна вважати необхідним й обґрунтованим.

Банком Росії також продекларована завдання перетворення процентної ставки в головний інструмент ДКП. Передбачається забезпечити поступове звуження діапазону процентних ставок по власних операціях ЦБ РФ і зниження волатильності ставок грошового ринку. Однак Банк Росії не сформулював завдання структуризації процентної політики на основі регулювання коротко-, середньо- і довгострокових процентних ставок.

Розділ 3. Інфраструктура грошово-кредитної системи Росії на сучасному етапі

3.1. Проблеми структури грошово-кредитної системи Росії на сучасному етапі

У Російській Федерації сформована дворівнева грошово-кредитна система.

На першому рівні знаходиться центральний емісійний банк — Банк Росії.

На другому рівні функціонують комерційні банки, а також інші кредитно-фінансові установи. Загальна структура грошово-кредитної системи Росії представлена на мал. 2.

Банківська система Російської Федерації представлена універсальними та спеціалізованими комерційними банками.

Універсальні комерційні банки здійснюють банківські операції з акумуляції тимчасово вільних коштів, заощаджень і нагромаджень, забезпечення функціонування розрахунково-платіжного механізму, здійснення кредитування, кредитне обслуговування внутрішнього та зовнішнього господарського боргу, довірче управління майном клієнтів, операції з цінними паперами тощо [17].

Мал. 2. Загальна структура грошово-кредитної системи Росії

 

Іноземні банки — комерційні банки, визнані такими відповідно до законодавства іноземної держави, на території якої вони зареєстровані.

З-поміж спеціалізованих комерційних банків слід виділити Ощадний банк.

Ощадний банк має державні гарантії цілісності вкладів. Особливістю цієї фінансової установи є унікально велика кількість клієнтів — банк є монополістом на ринку приватних вкладів. Понад 75% населення Росії розміщує свої заощадження на його рахунках.

Більша частина ресурсів банку використовується для кредитування бюджету шляхом купівлі державних цінних паперів.

До небанківських кредитно-фінансових організацій Російської Федерації належать лізингові компанії, страхові компанії, інвестиційні фонди, пенсійні фонди та інші кредитно-фінансові установи.

Лізингові компанії — комерційні організації (резиденти або нерезиденти Російської Федерації), котрі виконують, відповідно до своїх статутних документів, функції лізингодавців і отримали у встановленому законодавством порядку дозвіл (ліцензії) на здійснення лізингової діяльності.

Страхові компанії — організаційно відокремлена структура, яка здійснює укладання договорів страхування та їх обслуговування. Страхова компанія має на меті задоволення страхових інтересів, які є в суспільстві.

Кредитні установи — юридичні особи, що здійснюють банківські операції, передбачені Федеральним законом про банки та банківську діяльність. Кредитна установа утворюється на основі будь-якої форми власності як господарське товариство.

Інвестиційні фонди — майнові комплекси, використання яких здійснюється керівною компанією виключно в інтересах власників [9].

З урахуванням нормалізації ситуації на грошовому ринку Банк Росії продовжить здійснювати заходу щодо скорочення використання антикризових інструментів і поверненню до традиційних механізмів регулювання ліквідності. Разом з тим у випадку виникнення об’єктивної необхідності Банк Росії буде мати можливість відновити використання кредитів без забезпечення й інших припинених на цей момент інструментів рефінансування.

При збереженні стабільної ситуації на грошовому ринку й відсутності ознак повернення кризових тенденцій Банк Росії буде концентруватися на регулюванні короткострокової банківської ліквідності. При цьому банківському сектору по?колишньому будуть доступні як ринкові інструменти рефінансування, так і операції постійної дії, процентні ставки по яких обмежують коливання короткострокових процентних ставок міжбанківського кредитного ринку.

З метою підвищення ефективності інструментів грошово-кредитної політики Банк Росії продовжить роботу, спрямовану на підвищення доступності операцій рефінансування Банку Росії для кредитних організацій, включаючи можливість розширення переліку активів, використовуваних як  забезпечення по зазначених операціях, у тому числі за рахунок золота.

Банк Росії продовжить використання обов’язкових резервних вимог як  інструмент регулювання ліквідності банківського сектора й стримування інфляційних процесів. Залежно від  зміни макроекономічної ситуації, стану ресурсної бази російських кредитних організацій Банк Росії може прийняти рішення щодо зміни нормативів обов’язкових резервів і їхньої диференціації. Разом з тим Банк Росії не виключає можливості подальшого підвищення коефіцієнта усереднення обов’язкових резервів, що дозволяє кредитним організаціям підтримувати ліквідність при виконанні ними обов’язкових резервних вимог.

Подальший розвиток процентної політики Банку Росії буде спрямовано на вдосконалювання системи інструментів грошово-кредитного регулювання, звуження коридору процентних ставок, впровадження системи рефінансування під єдиний пул забезпечення.

Ухвалюючи рішення щодо виборі інструментів грошово-кредитної політики, Банк Росії буде виходити як з поточних завдань, так і завдань, поставлених на середньострокову перспективу, якими, зокрема , є створення умов для послідовного зниження темпів інфляції й відновлення стійкого економічного росту, включаючи формування передумов для перерозподілу активів кредитних організацій на користь реального сектора економіки.

В 2011-2013 роках Банк Росії продовжить взаємодія з Мінфіном Росії як у сферах, що безпосередньо ставляться до реалізації грошово-кредитної політики, так і в області подальшого розвитку національних фінансових ринків. Зокрема , буде продовжене використання реалізованого Мінфіном Росії разом з Банком Росії механізму розміщення тимчасово вільних бюджетних засобів на депозити в кредитних організаціях, що дозволяє згладжувати вплив нерівномірності бюджетних потоків на стан банківської ліквідності.

3.2. Розвиток грошового обігу в Росії

Активізація процентної політики Банку Росії, посилення впливу його кредитної політики на реальну економіку, а також на формування грошової пропозиції повинні складатися в забезпеченні структуризації процентних ставок, у здійсненні заходів щодо їхнього регулювання. Банку Росії варто широко використовувати світовий досвід проведення процентної політики, зокрема  систему регулювання різночасних процентних ставок по: операціях рефінансування (maіn refіnancіng operatіons); довгостроковим операціям рефінансування ( longer-term refіnancіng operatіons); операціям тонкого настроювання ( fіne-tunіng operatіons); операціям, зв’язаним зі структурними перетвореннями (structural operatіons); операціям пільгового кредитування (margіnal lendіng facіlіty).

Обов’язковою умовою забезпечення збалансованості попиту та пропозиції грошей є наявність обґрунтованої методики оцінки попиту на них. На початку 1990- х років при його оцінці в російській економіці була допущена системна помилка, що складалася в тім, що попит на гроші визначався на основі динаміки ВВП. Відповідно при падінні цього показника була реалізована політика стиску грошової пропозиції, що привела до росту процентної ставки й величезному бюджетному дефіциту в результаті нездатності підприємств виплачувати податки в грошовій формі при тотальної бартеризації економіки. Але випливало враховувати, що саме в зазначений період збільшувалися обсяги посередницьких операцій, розвивався фондовий ринок, а також ринки землі й нерухомості. У таких умовах падіння ВВП супроводжувалося ростом обсягу угод в економіці. Тому попит на гроші не падав, а, навпаки, зростав.

Оцінка поточного попиту на гроші по показнику обороту платіжної системи, адекватному обсягу угод в економіці, здатна, на наш погляд, правильно відбити потреби господарюючих суб’єктів у грошах. В останні вісім років темпи росту платіжного обороту в Росії випереджали темпи росту реального ВВП майже в сім разів. Використання раціональної методики оцінки попиту на гроші на основі показника динаміки обсягу угод (платіжного обороту) дозволить проводити ефективну і обґрунтовану грошово-кредитну політику і уникнути помилок 1990-х років, що мали катастрофічні наслідки для російської економіки.

Нагромадження Банком Росії значних міжнародних резервів і перспективи їхній наступного росту у випадку високої кон’юнктури світового ринку енергоносіїв створюють можливість сформувати в Росії міжнародний фінансовий центр як інструмент підвищення ефективності інвестування цих резервів через російські фінансові інститути, минаючи іноземних посередників. У цьому зв’язку повинні бути реалізовані наступні заходи: розвиток великих банківських холдингів (при активній участі держави) і реструктуризація більшості комерційних банків в інші форми діяльності, у тому числі установи кредитної кооперації; формування великої фондової біржі з єдиним депозитарієм; розвиток національного ринку золота (платини й алмазів) з котируваннями в рублях; прийняття транспарентного законодавства в сфері регулювання фінансового ринку (фондового, банківського, страхового й пенсійного нагромаджень); впровадження практики кредитування іноземних держав, у тому числі учасників СНД і країн Східної Європи, у рублях; стимулювання переходу державних компаній на розрахунки в рублях при експортних поставках [8].

Ефективне керування міжнародними резервами повинне забезпечувати як їхня схоронність, так і високу прибутковість. При цьому в першу чергу необхідно мінімізувати інвестиційні ризики. Інвестування в 2007 р. значного обсягу резервів Банку Росії в облігації компаній з недиверсифікованим ицированным бізнесом — американські іпотечні агентства Fannіe Травні й Freddіe Mac, пізніше в ході кризи фактично націоналізовані, — визначило високий ризик таких вкладень, створило ситуацію невизначеності відносно  схоронності інвестованих засобів.

У вересні-жовтні 2008 р. в умовах нестійкості ринку міжбанківського кредитування Банк Росії почав ряд заходів щодо створення нових інструментів збільшення ліквідності в економіці. Але було б великою помилкою допустити інвестиційні й керуючі компанії до системи рефінансування центрального банку. Це привело б до не контрольованості  процесу формування ліквідності й створило б ризик перекредитування фінансового сектора.

Дефіцит грошової маси в готівковій і безготівковій формах, криза неплатежів і інші негативні фактори в економіці привели до гострої необхідності створення оптимальних умов для розвитку наявного й безготівкового обігу в Росії. До таких заходів можна віднести:

— удосконалювання законодавчої бази в сфері грошово-кредитної політики;

— зменшення доларизації російського грошового обігу;

— посилення стимулів інвестиційної активності;

— удосконалювання податкової системи;

— зниження інфляції й проведення політики стримування цін;

— впровадження й удосконалювання електронного грошового обігу;

— розвиток і застосування широкого спектра форм безготівкового обігу;

— посилення контролю над законністю наявного й безготівкового обігу для запобігання можливих протиправних дій і інші.

Звичайно, впровадження таких заходів вимагає значних витрат і в Росії повинне проходити поетапно.

Необхідно більше широке залучення провідних банків Росії до розробки державної грошово-кредитної, структурної й інвестиційної політики. Держава буде сприяти формуванню банківських об’єднань інвестиційної спрямованості, підтримувати їхня роль у формуванні фінансово-промислових груп, що значно підвищить ефективність наявного й безготівкового обігу в Росії [9].

Висновки

Регулювання готівкового й безготівкового грошового обігу в Російській Федерації здійснюється як економічними, так і адміністративними методами, передбаченими чинним законодавством і інструкціями Банку Росії. Щорічно Банк Росії разом з Урядом РФ визначає основні напрямки єдиної грошово-кредитної політики й конкретні заходи щодо підтримки купівельної спроможності рубля і його валютного курсу.

У процесі реалізації грошово-кредитної політики Банку Росії постійно контролює величину й структуру грошової маси в обігу. Для цього використовують спеціальні показники, що характеризують процес формування грошової маси.

Федеральним законом «Про Центральний банк Російської Федерації (Банці Росії)» визначив основні інструменти грошово-кредитного регулювання Банку Росії:

• процентні ставки по операціях Банку Росії;
• нормативи обов’язкових резервів, депонуємих у Банку Росії (резервні вимоги): операції на відкритому ринку;
• рефінансування банків;
• валютне регулювання;
• установлення орієнтирів росту грошової маси;
• прямі кількісні обмеження.

Процентна ставка центрального банку — один з найважливіших інструментів грошово-кредитного регулювання й використовується для впливу на ринкові процентні ставки з метою зміцнення національної валюти.

Банк Росії може встановлювати одну або кілька процентних ставок по різних видах операцій або проводить процентну політику без фіксації процентної ставки Банку Росії — це мінімальні ставки, по яких він здійснює свої операції. Підтримка Банком Росії процентних ставок на низькому позитивному рівні стимулює попит на позикові засоби з боку реального сектора й веде до економічного росту.

У цей час Банк Росії активно використовує такий інструмент грошово-кредитного регулювання, як обов’язкові резерви (наприклад, Стабілізаційний Фонд). Вони виступають механізмом регулювання загальної ліквідності банківської системи, що використовується для контролю над грошовими агрегатами за допомогою зниження грошового мультиплікатора. Резервні вимоги встановлюються з метою обмеження кредитних можливостей кредитних організацій і підтримки на певному рівні грошової маси в обігу.

Банк Росії, установлюючи й змінюючи нормативи обов’язкових резервів, впливає на обсяг і структуру притягнутих кредитними організаціями ресурсів, а отже, впливає на їхню кредитну політику.

Безготівковий платіжний оборот у Росії становить більше 60 %. У безготівкових розрахунках беруть участь так звані кредитні гроші (або кредитні знаряддя обігу), такі як депозитні гроші, чеки, векселі й інші цінні папери. Найбільш важливим із цього погляду  є поняття депозитних грошей (банківських депозитів), що представляють собою залишки безготівкових коштів  на банківських рахунках.

Останнім часом  у Росії загострилася проблема недостачі наявних і безготівкових коштів, що проявляється в низькому співвідношенні грошової маси до ВНП / ВВП. Даний показник називається коефіцієнт монетизації. У Росії даний показник залишається досить високим 16- 17 % (по даним Банку Росії). Цей показник свідчить про те, що в країні низький рівень насиченості готівкою  господарського обороту й самий великий дефіцит грошей, як у наявному, так і безготівковому обігу.

Дефіцит грошової маси в обігу й стійко високі витрати держави приводять до росту частки грошових ресурсів країни, що направляються на покриття витрат бюджету.

Крім того, готівково-грошовий оборот у країні зростає за вартісною структурою.

Список використаної літератури

1. Амосов А. Эволюция денежной системы России // Вопросы истории. — 2003. — № 8. — С. 86-96
2. Антонов Н.Г. Денежное обращение, кредит и банки: Учебник для вузов. — М.: ЮНИТИ, 2002 — 342с.
3. Банковское дело/ Под. ред. О.И. Лаврушина — М.: Финансы и статистика, 2003. — 576с.
4. Борисов Е.Ф. Экономическая теория: учебник. — М.: Юристъ, 2000. — 568с.
5. Введение в рыночную экономику: Учебное пособие / Под ред. А.Я. Лившиц. М.: Высшая школа, 2000. — 447с.
6. Галицкая С.В. Деньги, кредит, финансы. — М.: Экзамен, 2002. — 224с.
7. Гармашова И. Из истории российских денег // Мясная индустрия. — 2001. — № 1. — С. 55-56
8. Геращенко В. О денежно-кредитной политике и ходе реструктуризации банковской системы // Деньги и кредит. — 2000. — № 6. — С. 5-13
9. Головнін М. Грошово-кредитна політика Росії в умовах відкритості національної економіки // Економіка України. — 2010. — № 4. — С. 56-64
10. Гранвилл Б. Проблемы стабилизации денежного обращения в России // Вопросы экономики. — 1999. — № 1. — С. 13-32
11. Деева А.И. Финансы. — М: Экзамен, 2002. — 224с.
12. Деньги, кредит, банки в РФ: Учебник/под ред. О.Г. Семенюта — М.: Контур, 2001. — 492с.
13. Дробозина Л.А., Окунева Л.П., Андросова Л.Д. И др. Финансы. Денежное обращение. Кредит. — М.: Финансы, ЮНИТИ, 2003. — 479с.
14. Емельянова Т.В. Организация учета денежных потоков в кредитных учреждениях // Бухгалтерский учет — 2003. — №8. -С.41 -42.
15. Иванов Ю.О показателях экономического благосостояния // Вопросы экономики. — 2004. — №2. — С. 93 — 95.
16. Исаев А.Н. Учет расчетных операций в налично-денежной форме // Бухгалтерский учет. — 2002. — №6. — С.11
17. Колесников А.В. Формирование межбанковских кредитных отношений // Финансы и кредит. — 2002. — № 4. — С.5
18. Ливанов А.С. Наличный оборот // Финансы и кредит. — 2003. №4. — С.12 — 14.
19. Наличный и безналичный оборот в российской экономике: Учебное пособие для ВУЗов. — М.: КНОРУС, 2004. — 186с.
20. Николаев К. Все деньги России // Наука и жизнь. — 1998. — № 9. — С. 66-69
21. Рогова О. Ориентиры развития денежно-финансовой системы. // Экономист. — 2001. — №7, — С. 61 — 72.
22. Романовский М. В. Финансы, денежное обращение и кредит. — М.: Юрайт — М, 2001. — 543с.