Структура системи контролю за УОСД в СБУ

Вступ

Актуальність теми. Удосконалення управління в умовах одержання Україною незалежності передбачає поєднання вітчизняної та закордонної науки і практики з досягненнями науково-технічного прогресу в цілях інтенсифікації державного будівництва.

Органи внутрішніх справ потребують розробки сучасного комплексу управлінських механізмів та інструментів, які нададуть можливість адекватно реагувати на виклики зовнішнього і внутрішнього середовища. Провідним у цьому напрямку є застосування в практичній діяльності сучасних інформаційно-аналітичних технологій, завдяки яким вивчаються тенденції розвитку подій та явищ, що відбуваються в процесі службової діяльності, а також виробляються відповідні управлінські рішення. Отже, важливість підвищення структури системи контролю за УОСД в СБУ України як одного зі складників процесу управління обумовлюють актуальність робота.

У наукових працях, написаних на основі узагальнення досвіду управління підрозділами внутрішніх справ, відсутній елемент критичного аналізу принципів, методів, структури управління і самого об’єкта управління.

Ще однією характерною рисою досліджень щодо організації діяльності органів внутрішніх справ було те, що в них недостатньо висвітлено досвід поліції дореволюційних часів і не враховано досвід управління поліцейськими системами в зарубіжних країнах. Звичайно, не можна сліпо впроваджувати в роботу органів внутрішніх справ України зарубіжні системи управління поліцейськими органами, але їх необхідно знати, так само, як грамотному, сучасному керівнику, кожному працівнику органів внутрішніх справ необхідно знати практику охорони громадського порядку на території України у минулі часи.

Нові реалії, а саме: створення фактично нових органів внутрішніх справ, які діють на основі законодавства суверенної держави; оновлення особового складу органів внутрішніх справ, яке відбулось за роки незалежності; виникнення нових складних завдань, що їх повинні вирішувати органи внутрішніх справ; розвиток міжнародного співробітництва; необхідність удосконалення роботи з кадрами; втілення наукових основ організації праці в практичну діяльність органів внутрішніх справ — викликали необхідність дослідження проблем теорії, практики і шляхів удосконалення управління в органах внутрішніх справ.

Метою дослідження є спроба надати обґрунтоване визначення поняттю «структура системи контролю» через розуміння сутності даного явища, а також проаналізувати механізм його здійснення в практичній діяльності ОВС України.

Проблемним питанням системи контролю в сфері державного управління та зокрема органів внутрішніх справ України присвячені численні публікації, монографії, матеріали науково-практичних конференцій. Основні наукові дослідження в даному напрямку розроблені вітчизняними вченими: В. Б. Авер’яновим, О. М. Бандуркою, І. П. Голосніченком, Н. О. Гуторовою, Р. А. Калюжним, С. В. Ківаловим, Н. Р. Нижник, В. П. Пєтковим, В. В. Цвєтковим, В. О. Шамраєм, Ю. С. Шемшученком, В. К. Шкарупою тощо, однак вони потребують подальшого розвитку.

Об’єктом дослідження є службова діяльність органів внутрішніх справ України.

Предметом дослідження виступає структури системи контролю за УОСД в СБУ України.

Розділ 1. Загальнотеоретичні питання оперативно-службової діяльності

1.1. Поняття оперативно-службової діяльності

Напрями правоохоронної діяльності є відображенням внутрішньої політики держави, здійснення якої згідно з Конституцією покладено на Кабінет Міністрів України.

Окремий напрям правоохоронної діяльності ОВС складається з дій, спрямованих на охорону громадської безпеки, тобто забезпечення кримінологічної безпеки об’єктів народного господарства, юридичних і фізичних осіб, збереження майна, врятування людей у разі стихійного лиха, аварій, проведення заходів із охорони навколишнього середовища, а також здійснення операцій із конвойної охорони. Для розвитку цього напряму діяльності в МВС і його органах на місцях впроваджують досягнення науки й передового досвіду, забезпечують розробку озброєння, спеціальних, технічних і криміналістичних засобів для ОВС, військ внутрішньої і конвойної охорони. На даному етапі адміністративної та судово-правової реформ ОВС перебувають у стані перебудови. Основні напрями реформи передбачено Концепцією розвитку системи МВС України, яка визначає головну мету й основні принципи функціонування та розвитку системи МВС України.

До основних засад оперативно-службової діяльності належать:

— законність;

— повага до прав та гідності особи;

— позапартійність;

— відповідальність перед народом України.

В оперативно-службовій діяльності дотримується також принципів поєднання єдиноначальності та колегіальності, гласності та конспірації.

Коригування організаційної структури ОВС повинне базуватися на принципах ефективності, раціональності, відповідності завданням, технологічного та кадрового оснащення, суспільного авторитету. Зменшення кількості управлінських ланок, оптимізація штатної чисельності працівників міліції, а також побудова перепони величезної кількості вказівок та доручень з боку центрального апарату підвищать ефективність оперативно-службової діяльності. Зазначене має відбуватися за рахунок концентрації управлінського впливу на ключових напрямках та розмежуванні компетенції між центром та іншими суб’єктами управління, усуне паралелізм в роботі, зосередить основні зусилля співробітників на безпосередньому виконанні своїх функціональних обов’язків.

Оперативно-службова діяльність здійснюється на основі дотримання прав і свобод людини. Органи і співробітники повинні поважати гідність людини і виявляти до неї гуманне ставлення, не допускати розголошення відомостей про особисте життя людини. У виняткових випадках з метою припинення та розкриття державних злочинів окремі права і свободи особи можуть бути тимчасово обмежені в порядку й межах, визначених Конституцією та законами України. Неправомірне обмеження законних прав та свобод людини неприпустиме і передбачає відповідальність згідно із законодавством. Орган в разі порушення його співробітниками при виконанні службових обов’язків прав чи свобод людини повинен вжити заходів поновлення цих прав та свобод, відшкодування заподіяної моральної і матеріальної шкоди, притягнення винних до відповідальності. Протягом місячного строку на вимогу громадян України СБУ зобов’язана дати їм письмові пояснення з приводу обмеження їхніх прав чи свобод. Громадяни України мають право оскаржити до суду неправомірні дії посадових (службових) осіб та органів СБУ.

Сутність принципу позапартійності полягає в тому, що згідно зі ст. 6 Закону використання СБУ в партійних, групових чи особистих інтересах не допускається, а діяльність партій, рухів та інших громадських об’єднань, що мають політичні цілі, у СБУ забороняється. На період служби чи роботи за трудовим договором членство співробітників СБУ в таких об’єднаннях припиняється. Як виняток дозволяється членство працівників, які уклали трудовий договір із СБУ, у професійних спілках.

Для удосконалення процесів управління в органах внутрішніх справ велике значення мають накопичення інформації про передові прийоми й методи управління, і вивчення досвіду вітчизняного й зарубіжного, сучасного й минулого, і впровадження наукової організації праці, розуміння того, що без технічних засобів обробки інформації неможливе прийняття обґрунтованих рішень і ефективного управління [2, c. 24].

Знання основ управління в органах внутрішніх справ потрібне не тільки керівникам різних рівнів, а й усім іншим працівникам органів внутрішніх справ, яким, враховуючи специфіку їх обов’язків, належить знати норми соціального управління, своє місце в «ієрархії» управлінського процесу, тобто свої функціональні обов’язки і методи їх реалізації, правила спілкування з людьми, порядок виконання функцій представника влади. Майже кожному працівникові органів внутрішніх справ у своїй професійній діяльності доводиться виконувати обов’язки керівника, наставника, організатора, вихователя. Слідчий може керувати слідчо-оперативною групою, оперативний працівник очолювати оперативно-пошукову групу, відповідальний черговий — черговий наряд, старший дільничний інспектор керує інспекторами зони обслуговування, а досвідчений міліціонер є старшим патрульної групи. Разом з тим кожен працівник може виконувати й інші обов’язки: бути наставником, керувати групою працівників по підготовці службового документа, здійснювати адміністративний нагляд за особою, що перебуває на профілактичному обліку, спілкуватись з представниками влади, засобів масової інформації, іншими офіційними особами, працювати безпосередньо з населенням, щось дозволяти або забороняти, тобто виконувати управлінські функції. І така діяльність для них є повсякденною.

Управління не слід розуміти в буквальному значенні слова. Управлінський процес не означає, що коли працівник прийшов на своє робоче місце, то він отримує відразу накази, розпорядження, вказівки. Навіть коли працівник цілий день провів наодинці, то він керується своїми посадовими обов’язками, компетенцією, заздалегідь розробленими планами і завданнями, тобто зазнає управлінського впливу суб’єкта управління.

Звідси зрозуміла необхідність вивчення основ управлінської діяльності, залежно від конкретних обов’язків, всім особовим складом органів внутрішніх справ.

Конкретні форми, методи, шляхи удосконалення управління в органах внутрішніх справ можуть бути віднайдені в процесі вивчення, узагальнення і наукового осмислення практики. Головне завдання теорії управління в органах внутрішніх справ полягає в створенні цілісної, ефективної і гнучкої системи управління, послідовного реформування командно-бюрократичних принципів та методів управління і забезпечення переходу на сучасні технології вироблення, прийняття і реалізації управлінських рішень [1, c. 35-36].

1.2. Нормативно-правове регулювання оперативно правової діяльності

Правове регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ забезпечується значною кількістю нормативних актів, які відрізняються один від одного за багатьма ознаками — назвою, юридичною силою, порядком прийняття, набрання чинності та дії тощо. В правовому регулюванні діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ важливе місце відіграють норми Конституції України [2, с. 54]. В цьому документі закріплено положення про те, що її норми є нормами прямої дії, тобто вони мають застосовуватися безпосередньо, незалежно від того, чи внесено зміни до відповідних нормативних актів; в разі їх невідповідності нормам Конституції, застосовуються останні. Конституцією України значно розширено можливості громадян для захисту своїх прав і свобод від свавілля державних органів та посадових осіб, в разі використання всіх національних засобів правового захисту громадяни можуть звертатися до відповідних міжнародних судових установ чи інших міжнародних організацій.

Конституція України як головний юридичний акт країни закріплює і регулює найважливіші сторони життя суспільства і держави. Конституція має усі властивості закону, є частиною чинного права, але частиною особливою. Її особливість полягає в тому, що вона не просто закон, а Основний Закон. Конституція як головний елемент чинного права є і його вершиною, і його стрижнем, і базою поточної правотворчості. Вона — найбільш стабільний юридичний акт, що має найвищу юридичну силу. Таке положення Конституції в правовій системі, її особлива юридична природа обумовлені, в першу чергу, характером і колом суспільних відносин, які вона покликана регламентувати. Такого широкого предмета правового регулювання (суспільні відносини, пов’язані із закріпленням основ державного ладу, найважливіших державних інститутів, суспільного устрою, основ правового статусу громадян, системи власності, соціально-економічних і політичних відносин тощо) не має жоден інший нормативний акт, крім Основного Закону. Діючи безпосередньо, норми Конституції в той же час знаходять, в разі необхідності, розвиток і конкретизацію в нормах, встановлених іншими джерелами права. Це пояснюється тим, що Конституція нерідко визначає лише межі правового регулювання в тих або інших сферах суспільних відносин, передбачає початкову регламентацію цих відносин, містить відправні засади для галузей права. Така властивість, перш за все, загально регулюючих конституційних норм. Завдання наступної правотворчості — детальна регламентація суспільних відносин, встановлення конкретних прав і обов’язків суб’єктів права для більш повного втілення конституційних принципів і цілей в практику. Звідси випливає, що Конституція є також юридичною базою всього поточного законодавства. У другому розділі Основного закону містяться норми, які встановлюють принципи діяльності державних органів та їх посадових осіб (законність, гуманізм, гласність тощо), права та обов’язки громадян (право на життя, на недоторканість особи, власність, оскарження неправомірних дій державних органів та посадових осіб, обов’язок дотримуватися Конституції та законів України, поважати права та законні інтереси інших осіб тощо) та ін., гарантії збереження таємниці листування, телефонних і телеграфних переговорів, що накладає визначені обмеження на сферу одержання оперативної інформації, у тому числі і за допомогою технічних засобів. Тому, згідно з вимогами Конституції України, оперативні підрозділи ОВС мають право використовувати спеціальну техніку лише в громадських місцях з додержанням конституційних норм. Але, на нашу думку, норми, що містяться у ст.ст.30-32 Конституції України потребують розробки механізму їх дотримання у процесі здійснення негласних оперативно-розшукових заходів. Вважаємо, що в чинному законодавстві повинно бути визначено:

1) вичерпний перелік випадків, у яких можуть тимчасово обмежуватися конституційні права людини;

2) порядок складання, зберігання та знищення документів, які з’явилися в результаті здійснення ОРЗ;

3) порядок міжвідомчого контролю за законністю здійснення оперативно-розшукових заходів.

Визначаючи правове регулювання через категорію правового впливу, слід підкреслити, що останній — це досить широке поняття, яке характеризує право в дії, всі напрямки та форми впливу права на суспільне життя, в тому числі і на функціонування права як духовного фактору. І хоча остання із зазначених сторін функціонування права і правове регулювання взаємопроникають, вплив права як духовного (ідеологічного) фактора не є для нього специфічним за своєю природою. В принципі, юридичний вплив в цьому розумінні, заснованому на особливостях права як форми суспільної свідомості, не відрізняється від впливу на суспільне життя інших духовних, ідеологічних форм та засобів (засобів агітації, пропаганди, морального виховання тощо) [5, с.59].

Правове регулювання — це специфічний вплив, який здійснюється правом як особливим нормативним інституційним регулятором. Своєрідність правового регулювання полягає в тому, що воно, по-перше, відповідно до своєї соціальної природи є таким різновидом соціального регулювання, який має цілеспрямований, організований, результативний характер, а, по-друге, здійснюється за допомогою цілісної системи засобів, що реально виражають саму матерію права як нормативного інституційного утворення — регулятора. Іншими словами, правовому регулюванню, на відміну від загального духовного, ідеологічного впливу права, властиве те, що воно завжди здійснюється за допомогою особливого, властивого тільки праву механізму, покликаного юридично гарантувати досягнення мети, вираженої в правових нормах [7, с.218].

Рівень досконалості механізму правового регулювання, його відповідності завданням і цілям правового регулювання, природі і стану соціальних зв’язків, що піддаються природному впорядкуванню, знаходять своє відображення в ефективності правового регулювання. Під ефективністю правового регулювання автори розуміють співвідношення між очікуваними наслідками дії права на суспільні відносини та її фактичними результатами [7, с.416]. Ефективність права є результуючою характеристикою його дії, що свідчать здатність закону вирішувати певні соціально-правові проблеми. Ефективність дії законодавства визначається складним комплексом факторів, що характеризують соціально-економічну, політичну, правову, моральну ситуацію в країні. До основних правових елементів самого законодавства відносяться правова якість самого законодавства, ефективність правозастосовчої діяльності, рівень правосвідомості правозастосовувача й населення у цілому [8, с.499].

Гарантування захисту прав та свобод громадян при здійсненні оперативно-розшукових заходів, ефективність попереджувальної діяльності багато в чому залежать від визначення меж правового регулювання такої діяльності. Під ними розуміються обумовлені об’єктивними та суб’єктивними факторами межі державно-владного втручання у суспільні відносини, які виникають у зв’язку з наявністю достатнього ступеня вірогідності виникнення злочину, його попередження гласним чи конспіративним шляхом, виявленням та припиненням за допомогою спеціальних сил, засобів та методів, а також здійснення оперативно-розшукових заходів по правилам оперативно-розшукового та іншого законодавства [4, с.163].

Правове регулювання — це дія права на суспільні відносини за допомогою певних юридичних засобів, насамперед норм права. Згідно цього, механізм правового регулювання як комплексного явища, складається з таких елементів як:

Норми права (правова основа), які є основою механізму правового регулювання, враховуючи те, що з юридичних норм і їх змісту починається правовий вплив на суспільні відносини.
Правові відносини, тобто суспільні відносини, що здійснюються в рамках, визначених нормами права.
Акти реалізації прав та обов’язків — це діяльність суб’єктів, що виконують приписи правових норм [6, с.219-220].

Розглянемо названі елементи більш докладно.

Норми права (правова основа), які є основою механізму правового регулювання, враховуючи те, що з юридичних норм і їх змісту починається правовий вплив на суспільні відносини.

Основною складовою правового регулювання правоохоронної діяльності та виникаючих у зв’язку з застосуванням оперативно-розшукових засобів правовідносин є правова основа ОРД.

В теорії оперативно-розшукової діяльності під правовою основою розуміється сукупність правових норм, які закріплюють юридичну необхідність і створюють умови для досягнення завдань оперативно-розшукової діяльності, безпосередньо визначають правові, організаційні і тактичні положення використання гласних і негласних сил, засобів і методів боротьби зі злочинністю [9, с.35-36]. Розвиваючи це положення, О.М. Бандурка зазначає, що правова основа ОРД складається з сукупності правових актів, які проголошують правові норми, що регламентують групи однорідних суспільних відносин між державою і особою в процесі діяльності по забезпеченню безпеки людини і суспільства, шляхом застосування спеціальних методів, сил і засобів, і виконання оперативно-розшукових дій, якщо іншими заходами неможливо попередити чи усунути загрозу життєво важливим інтересам людини і суспільства. В такій діяльності через застосування правових норм регламентуються відносини між державою чи її представниками, та особами (перш за все, особами, які посягають на об’єкти, які охороняються кримінальним законодавством), і в зв’язку з необхідністю захисту життєво-важливих інтересів особистості, суспільства і держави від злочинних посягань [10, с.61].

На нашу думку, під правовою основою ОРД слід розуміти сукупність правових норм, що визначають правові, організаційні й тактичні положення використання гласних і негласних сил, засобів і методів та створюють умови для досягнення окремих оперативно-тактичних завдань.

Правові відносини, тобто суспільні відносини, що здійснюються в рамках, визначених нормами права.

Дослідження проблеми правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ передбачає також з’ясування кола суспільних відносин, які в ній виникають, тобто визначення предмета правового регулювання. Ним охоплюються усі суспільні відносини, які об’єктивно, за своєю природою можуть піддаватися нормативно-організаційному впливу і в даних соціально-політичних умовах потребують такого впливу, що здійснюється за допомогою юридичних норм та всіх інших юридичних засобів, які утворюють механізм правового регулювання. Наявність специфічної групи суспільних відносин в зазначеній сфері, суб’єктами яких є оперативні підрозділи Міністерства внутрішніх справ України (Департаменти), управлінь та управлінь МВС на транспорті, посадові особи органів внутрішніх справ (оперуповноважені), підприємства, установи, організації та їх посадові особи, а також громадяни, викликає необхідність їх нормативно-правової регламентації.

Суттєва особливість суспільних відносин, які регулюються правом, полягає також в тому, що вони можуть бути предметом правового впливу лише остільки, оскільки є вольовими відносинами, тобто виражаються у вольовій поведінці людей. Таким чином, безпосереднім предметом правового регулювання є вольова поведінка учасників суспільних відносин, поведінка, через яку тільки й можна здійснювати відповідний вплив. Виходячи з цього, до предмета правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ можна віднести суспільні відносини, які виникають з приводу здійснення цієї діяльності.

Головна особливість правового регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ обумовлена саме специфікою суб’єкта цієї діяльності, яким є органи внутрішніх справ. Так, відповідно до Указу Президента України “Про Міністерство внутрішніх справ України”, основними завданнями органів внутрішніх справ України є: організація і координація діяльності органів внутрішніх справ щодо захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства і держави від протиправних посягань, охорони громадського порядку і забезпечення громадської безпеки; участь у розробленні та реалізації державної політики щодо боротьби із злочинністю; запобігання злочинам, їх припинення, розкриття і розслідування, розшук осіб, які вчинили злочини, вжиття заходів до усунення причин і умов, що сприяють вчиненню правопорушень. В ст.1 Закону України “Про оперативно-розшукову діяльність” наведені наступні завдання, які повинні вирішуватися усіма суб’єктами, що мають право здійснювати цю діяльність: пошук і фіксація фактичних даних про протиправні діяння окремих осіб та груп, відповідальність за які передбачена Кримінальним кодексом України, розвідувально-підривну діяльність спеціальних служб іноземних держав та організацій з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства, а також отримання інформації в інтересах безпеки громадян, суспільства і держави [12].

Отже, серед наведених вище завдань доцільно виділити ті, які безпосередньо відносяться до діяльності оперативних підрозділів системи МВС України в сфері проведення оперативно-розшукових заходів (далі — ОРЗ). Серед них: забезпечення реалізації державної політики щодо боротьби із злочинністю; забезпечення організації здійснення іншими структурними підрозділами органів внутрішніх справ профілактичних й інших заходів щодо запобігання злочинам, їх виявлення, припинення і розкриття, забезпечення провадження дізнання і досудового слідства у справах про злочини, розслідування яких законом покладено на ці органи; сприяння у виявленні і розкритті злочинів, що мають міжрегіональний і міжнародний характер, боротьбі з організованою злочинністю, наркобізнесом і злочинами у сфері економіки; забезпечення профілактики правопорушень, внесення центральним і місцевим органам виконавчої влади, підприємствам, установам і організаціям подання щодо усунення причин і умов, які сприяють вчиненню правопорушень, участь у наукових, кримінологічних і соціологічних дослідженнях, розробленні на основі їх результатів державних програм боротьби із злочинністю і охорони громадського порядку; забезпечення розшуку громадян у випадках, передбачених законодавством України та міжнародними договорами; організація інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності органів внутрішніх справ, формування центральних довідково-інформаційних фондів, ведення оперативно-пошукового та криміналістичного обліку, у межах своїх повноважень складення державної статистичної звітності; участь у розробленні проектів міжнародних договорів України з питань боротьби із злочинністю, забезпечення в межах своїх повноважень виконання укладених міжнародних договорів України, відповідно до законодавства укладає з відповідними органами іноземних держав угоди про співробітництво у сфері боротьби із злочинністю та з інших питань, що належать до їх компетенції; участь у формуванні науково-технічної політики у сфері діяльності органів внутрішніх справ; організація і координація впровадження в практику досягнень науки і передового досвіду, забезпечення розроблення спеціальних і технічних; забезпечення реалізації державної політики стосовно державної таємниці, контроль за її збереженням у центральному апараті Міністерства, в органах внутрішніх справ і внутрішніх військах.

Від сутності й характеру предмета правового регулювання багато в чому залежать особливості його змісту. На його специфіку впливають також елементи суспільних відносин — статус їх суб’єктів, особливості об’єктів, їх права та обов’язки тощо.

У науковій літературі вважається, що основу правового статусу державного службовця, складають п’ять груп норм, що визначають: обов’язки; права; обмеження; гарантії; економічне забезпечення [13, с.54]. О.В. Петришин до елементів правового статусу державних службовців відносить: а) юридичні державно владні повноваження, б) юридичну відповідальність [14, с.41]. Ю.П. Бітяк відносить до елементів правового статусу посадової особи трудову правосуб’єктність працівників, їх основні трудові права та обов’язки, гарантії цих прав і відповідальність за невиконання обов’язків [15, с.43]. М. О. Іллічов визначає правовий статус працівника органів внутрішніх справ як врегульоване нормами права його положення відносно інших працівників в окремо взятому підрозділі, органі чи службі системи МВС України, що характеризується такими складовими елементами: найменування посади; посадові функції; повноваження (права та обов’язки) працівника органів внутрішніх справ; нормативно закріплені структурно-функціональні зв’язки посадових осіб; відповідальність [16, с.21-22].

Таким чином, усі існуючі в науковій літературі підходи щодо виділення складових елементів статусу державного службовця, доцільно згрупувати за об’єктами їх дослідження:

По-перше, це складові статусу державного службовця: завдання по посаді; функції; відповідні їм права та обов’язки; правові форми діяльності державного службовця; порядок взаємовідносин по посаді; обов’язки, права, відповідальність, що випливають з посади; службова функція з комплексом прав, обов’язків, відповідальності; професійно-кваліфікаційні вимоги по посаді; спосіб зарахування на службу; службові зв’язки підпорядкування та координації.

По-друге, складові статусу адміністрації: мета, функція, компетенція; взаємовідносини з місцевими радами; вищими ланками управління, трудовим колективом.

По-третє, складові статусу посадових осіб: юридичні, державно-владні повноваження та юридична відповідальність; найменування посадової особи; місце в службовій ієрархії; функції; повноваження; гарантії реалізації повноважень; відповідальність.

Як бачимо, позиції вчених з приводу досліджуваної проблеми неоднорідні. На основі проведених досліджень, можна зробити висновок, що статус працівника оперативного підрозділу, який у свою чергу є державним службовцем, виникає на основі відповідного законодавства та підзаконних нормативно-правових актів. Вважаємо, що основу статусу працівників оперативних підрозділів органів внутрішніх справ складають шість груп державно-службових норм, що визначають: обов’язки, права, обмеження, гарантії, економічне забезпечення, та їх відповідальність. Окремими пунктами нами пропонується ввести до складу елементів статусу працівника оперативного підрозділу його професійну компетентність та морально-правові вимоги до його поведінки, як з однієї сторони — працівників органів внутрішніх справ, з іншої — суб’єктів, які використовують всі оперативно-розшукові сили, засоби та методи, у тому числі й негласні.

З питанням статусу оперативного працівника та правовідносинами, що виникають при застосуванні ним всього комплексу гласних і негласних оперативно-розшукових заходів, тісно пов’язані питання його прав та обов’язків. Однією з особливостей проведення ОРЗ є те, що в процесі їх застосування часто виникає необхідність негайної реалізації отриманих даних. Це обумовлено, з одного боку, обов’язком оперативного працівника виконувати вимоги кримінально-процесуального закону про прийняття усіх заходів, необхідних для своєчасного попередження чи розкриття злочину, а також розшуку злочинців, з іншого боку, можливістю використання при цьому повноважень, що надані міліції не тільки як органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність, але й як органу дізнання й адміністративного нагляду.

Кримінально-процесуальним законом підрозділам міліції як органу дізнання надано право проводити затримання особи, яка підозрюється у вчиненні злочину (ст.106 КПК України). Затримання є таким заходом, що зачіпає конституційні права громадян. Тому, якщо при здійсненні оперативно-розшукового заходу виникає необхідність затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину, оперуповноважені повинні чітко та неухильно виконувати приписи закону. Застосовуючи ОРЗ оперативний працівник має право затримати особу, яка підозрюється у вчиненні злочину тільки при встановленні в її діях ознак складу злочину, за які може бути назначено покарання у вигляді позбавлення волі й при наявності однієї з наступних підстав: якщо ця особа застигнута при вчиненні злочину або безпосередньо після його вчинення; коли очевидці, у тому числі й потерпілий, прямо вкажуть на цю особу як на злочинця; якщо на підозрюваному чи на його одязі, при ньому, чи в його помешканні будуть виявлені явні сліди злочину. Якщо оперативний працівник виявить злочин у момент його вчинення, то він, на ґрунті своїх власних теоретичних пізнань й практичного досвіду роботи без усяких складностей зможе уяснити ситуацію, оцінити вчинене та прийняти справедливе рішення.

Інакше буває, коли на особу, яка вчинила злочин, вказують свідки чи потерпілий. Часто ці особи, знаходячись під впливом вчиненого на їх очах правопорушення, схильні до перебільшення ступеню його суспільної небезпеки та в ряді випадків перекручують обставини вчиненого злочину. З метою виключення будь-яких помилок, оперативний працівник повинен вміти правильно оцінювати отриману інформацію та знайти можливість перевірити її за допомогою інших джерел інформації. При затриманні підозрюваного, якщо на ньому, на його одежі тощо спостерігаються сліди вчиненого злочину, необхідно враховувати, що в законі не наведено перелік цих слідів. Тому оперативному працівнику в кожному окремому випадку необхідно самому вирішувати, чи відносяться побачені на особі ознаки до злочину. При цьому побачені сліди повинні бути явними та не викликати жодного сумніву.

Такими явними слідами можуть бути, наприклад, викрадене майно, знаряддя злочину, кров, подряпини, брудний та розірваний одяг тощо. В процесі здійснення ОРД оперуповноважений може отримати й іншу інформацію, яка дає змогу обґрунтовано підозрювати особу у вчиненні злочину. Але в цьому випадку підозрюваний може бути затриманий лише тоді, коли він переховується від органів дізнання, не має постійного місця проживання або не встановлена його особистість. При проведені оперативно-розшукових заходів виникають такі ситуації, коли поведінка особи, його вигляд тощо дають привід підозрювати його у вчиненні злочину, але відсутні достатні підстави для його затримання. Наприклад, у місці зі значною скупченістю людей (ринок, вокзал) з’явилася особа, яка раніше була засуджена за кишенькові крадіжки, його уважний погляд, проходження без всякої мети тощо можуть вказати на те, що ця особа знову хоче вчинити злочин. Але подібні дії не можуть слугувати підставою для затримання цієї особи. В таких випадках головним завданням оперуповноваженого є спостереження за об’єктом. В залежності від обстановки, що склалася, він може здійснити заходи щодо затримання підозрюваної особи (при отриманні достатніх підстав), чи буде проводити роботу щодо подальшої перевірки особи за допомогою наявних сил, засобів чи методів.

1.3. Основні цілі та завдання оперативно-службової діяльності

Мета управління відбиває інтереси не однієї якої-небудь сфери, а відображає в гармонійному сполученні та розвитку інтереси всіх сфер системи: економічної, політичної, соціальної, духовно-ідеологічної. У цьому плані мета управління виступає як загальний, суспільний інтерес стосовно інтересів суб’єктів управлінських відносин. В той же час носії функцій управління мають свої особливі, окремі інтереси. Управлінські відносини таким чином постають як процес суспільних дій об’єктів управління, в ході якого задовольняють як загальні, так і особливі інтереси. Відхилення від суспільно-необхідних цілей управлінської діяльності одного з її суб’єктів — сторін управлінських відносин — об’єктивно призводить до суперечності його інтересів з інтересами іншого учасника управлінської діяльності — другої сторони управлінських відносин.

Монополізм інтересів одного з суб’єктів управління породжує негативні наслідки для життєдіяльності системи в цілому. Наприклад, тривале панування в органах внутрішніх справ переконання в тому. що головними суб’єктами є підрозділи оперативно-розшукової роботи, слідчих апаратів та дізнання, а робота з соціального забезпечення і соціального захисту працівників міліції є другорядною, зрештою призвело до високого рівня плинності кадрів у цьому інституті держави.

Розв’язання подібних суперечностей в системі управління можливе при правильному врахуванні єдності та належних особливих інтересів суб’єктів управлінських відносин. Вище вже зазначалось, що єдність особливих інтересів означає, що суб’єкти управлінських відносин об’єднуються метою, реалізація якої є завданням їх спільної діяльності. Мета є вираженням суспільне необхідного інтересу. Вона визначає спрямованість діяльності, оскільки з її досягненням реалізуються й окремі інтереси учасників управлінської діяльності. Тобто єдність цих інтересів обумовлена об’єктивною основою їх діяльності. Так, в органах внутрішніх справ весь керівний склад, галузеві відділи й служби як суб’єкти управлінських відносин об’єднані єдиною метою — захист життєво важливих цінностей громадян, держави, суспільства від протиправних посягань.

Реалізація власного, особливого інтересу кожного суб’єкта управлінських відносин залежить від здійснення загальної мети управлінської діяльності. У цьому випадку суб’єкти управлінських відносин при виникненні суперечностей між особистими цілями, цілями групи чи суспільства здатні активно взаємодіяти один з одним на основі реалізації загально необхідного, а не власного, особливого інтересу, який, відповідно, є незалежним та об’єктивно обмеженим іншою стороною управлінських відносин. Розв’язка суперечностей на цій основі служить джерелом розвитку всього механізму управління.

Управлінські відносини, як необхідний компонент механізму управління, мають свою структуру. Виділяють відносини централізму та самостійності, субординації та координації, відповідальності, змагання тощо.

Залежно від масштабності управлінських проблем і рівня підготовки учасників управлінського процесу розробляються глобальні, загальні й часткові, стратегічні, тактичні й оперативні, кінцеві, проміжні й найближчі завдання, які перебувають у певній залежності між собою. Так, часткові цілі можуть бути визначені не раніше, ніж буде встановлено загальні цілі на більш високому рівні управління. Отже, останні є основоположними цілями, тому що на їх базі висуваються більш вузькі, детальні завдання для підпорядкованих систем управління.

Однак ефективність управління залежить не тільки від більш-менш чіткого співвідношення інтересів суб’єкта і об’єкта управління, деталізації цілей за рівнями і видами. Необхідно також забезпечити реальність впливу суб’єкта на об’єкт; передбачити шляхи реалізації загальних інтересів через індивідуальні; встановити відповідність між рівнем розвитку суб’єкта і об’єкта управління; ініціювати зацікавленість об’єкта управління в досягненні поставлених перед ним цілей. Так, одна з аксіом теорії управління твердить: якщо ідеєю впровадження інноваційних процесів не перейняті керівник і не менш як 7-9 фахівців, розробляти програму впровадження нових технологій безглуздо.

Управління в органах внутрішніх справ становить собою складний і єдиний процес, тому зроблена спроба описати його, розділивши на основні елементи, кожний із яких визначальний для ефективності управління. Серед них: інформаційне забезпечення управління, аналіз і прогноз, вироблення управлінських рішень, документальне оформлення і організація виконання управлінських рішень, планування, контроль і облік в діяльності органів внутрішніх справ. Всі елементи управління мають важливе значення, вони незамінні, оскільки жоден з елементів не може компенсувати відсутність, недостатність чи надлишок іншого.

Особливої уваги в управлінні в органах внутрішніх справ заслуговує вміння працювати з інформацією, знання прийомів і методів її добування. Вміння працювати з інформацією дозволяє керівникам і іншим працівникам органів внутрішніх справ отримувати доступ до нових фактів, до тих чи інших джерел інформації. А це має вирішальне значення при розкритті і розслідуванні злочинів, при охороні громадського порядку, для роботи з особовим складом і підтримання зв’язків з населенням та в інших ситуаціях.

Вершиною управлінської діяльності є прийняття управлінських рішень та організація їх виконання. Саме таким шляхом здійснюється управління в органах внутрішніх справ в цілому і відносно окремих працівників. Управлінське рішення може прийматись одноособове керівником або ж керівник може делегувати право прийняття рішення з того чи іншого питання своїм підлеглим. Але в усіх випадках прийняття управлінських рішень в органах внутрішніх справ повинно відповідати певним умовам, здійснюватись на принципах, дотримання яких є обов’язком для всіх суб’єктів управління. Тому технології прийняття управлінських рішень в курсі відводиться значне місце.

Досвід останніх років показує, що органам внутрішніх справ все частіше доводиться працювати в особливих (надзвичайних) умовах. Ці умови спричиняються не тільки стихійними лихами чи злочинною поведінкою правопорушників, але й згортанням виробництва, порушенням техніки безпеки з тяжкими наслідками, безробіттям. Для успішної роботи органів внутрішніх справ в особливих умовах необхідне також удосконалення управління спеціальними підрозділами, їх професіональної виучки. Необхідно підвищувати здатність, вміння працівника органів внутрішніх справ захистити себе, а керівникам так організувати й проводити оперативно-розшукові заходи, щоб уникнути загибелі, поранення чи каліцтва працівників, виходити з того, що людські жертви не можуть бути виправдані ніякими цілями. За таких обставин є обов’язковим вивчення і дотримання всіма працівниками органів внутрішніх справ наукових і методичних рекомендацій по самозбереженню в особливих (екстремальних) умовах, про що Міністерством внутрішніх справ дано відповідне розпорядження.

Розділ 2. Організація управління оперативно-службовою діяльністю

2.1. Поняття управління оперативно-службовою діяльністю

Управління в органах внутрішніх справ — різновид державного управління і повинно забезпечувати взаємодію систем, підрозділів і служб органів внутрішніх справ як єдиного цілого з метою виконання поставлених перед ними завдань у сфері внутрішніх справ держави.

Будь-яка спільна діяльність людей — виробництво чи дозвілля, політика чи освіта, охорона правопорядку в державі чи захист прав і свобод окремого громадянина — викликає необхідність погодження, координації, упорядкування і цілеспрямування індивідуальних та групових зусиль і волі, тобто відповідного управління. У ході історичного розвитку суспільства і виробництва, при ускладненні економічних, політичних та соціальних умов життя людей, актуальність чіткого, наукового управління суспільством зростає. Без системи управління людське суспільство неможливе, як неможливе воно без матеріального виробництва. Коли порушується управління в суспільстві, виникають кризові явища, які проявляються в занепаді виробництва, падінні духовності й моральності, зростанні злочинності.

Для характеристики управління необхідно визначитися в таких вихідних поняттях, як: «об’єкт управління», «суб’єкт управління», «управлінський процес», «управлінська взаємодія», «управлінські відносини», «мета управління», «функції управління», «принципи управління», «система управління». «механізм управління» тощо.

Управління — процес ціленаправленої дії управляючої підсистеми або суб’єкта управління на керовану підсистему чи об’єкт управління з метою забезпечення його ефективного функціонування та розвитку.

Соціальне управління, у розумінні цього слова, є свідомий вплив людей на суспільну систему та різні її ланки з метою забезпечення їх необхідними умовами життєдіяльності.

Складові елементи поняття соціального управління

Діяльність (затрата вольових, інтелектуальних ресурсів людини).
Ціль (визначення конкретної мети).
Об’єкт управління (поведінка конкретної людини або групи людей).
Інформація (управління здійснюється за допомогою соціальної інформації).

Відмінність соціального управління від управління в складних біологічних і технічних системах полягає в притаманній тільки людині здатності ставити перед собою цілі, знаходити адекватні засоби їх досягнення та передбачати їх результати.

Наукове управління суспільством — це свідомий та Цілеспрямований вплив людей на суспільну систему в цілому та на окремі її ланки на основі пізнання та використання властивих їй об’єктивних закономірностей та тенденцій в інтересах створення оптимальних умов функціонування і розвитку, найбільш повного досягнення поставлених цілей.

Управління органами внутрішніх справ — це свідома та вольова дія на систему цих органів та її структурні підрозділи з метою підвищення ефективності їх функціонування для вирішення завдань охорони громадського порядку та боротьби зі злочинністю.

Особливості управління органами внутрішніх справ

Наявність спеціального об’єкта впливу (правопорядок).
Значні повноваження, якими наділені органи внутрішніх справ.
Необхідність постійної взаємодії з іншими правоохоронними органами, державними та громадськими інститутами.
Форми централізованого підпорядкування та внутрішнього розпорядку.
Наділення підрозділів слідства та дізнання правами процесуальної самостійності.
Необхідність прийняття управлінських рішень в умовах дефіциту часу та інформації.
Необхідність постійного удосконалення діяльності по зв’язкам із громадськістю.

Процеси управління мають місце там, де відбувається спільна діяльність людей для досягнення певних цілей. В найзагальнішому вигляді управління можна визначити як комплекс необхідних засобів впливу на групу, суспільство або його окремі ланки з метою їх упорядкування, збереження якісної специфіки, вдосконалення і розвитку.

Правове забезпечення — це сукупність норм права та правових заходів, за допомогою яких здійснюється правове регулювання.

Правове регулювання — це дія права на поведінку людей, за допомогою якої держава забезпечує необхідну їй поведінку учасників суспільних відносин.

Підсумовуючи сказане, можна зробити висновок, що мета управління з точки зору суб’єкта — це найбільш ефективне досягнення результату об’єктом, а з точки зору об’єкта — це є бажаний його стан або бажаний результат його функціонування, отриманий шляхом вирішення поставлених керівництвом (але самостійно засвоєних) завдань. В цьому плані мета управління з боку суб’єкта і об’єкта управління не завжди співпадає.

Багатовіковий досвід та наукове узагальнення взаємовідносин об’єкта і суб’єкта управління дозволяють виробити і сформулювати основні правила (принципи) організації дій суб’єкта стосовно об’єкта управління. Знання принципів управління дозволяє управлінському персоналу формувати необхідні якості, характерні риси стилю діяльності, способи розробки оптимальних рішень, системи інформаційних зв’язків тощо.

В принципах управління розкриваються підходи до створення і вибору способів, форм і методів здійснення управлінського впливу, характеру взаємодії в системі управління. Застосування суб’єктом управління принципів, способів. форм і засобів впливу на об’єкт являє собою процес, який ділиться на етапи, періоди, операції, цикли, що в су-купності утворюють технологію управління.

2.2. Органи управління оперативно-службовою діяльністю та їх повноваження

Правове регулювання та управління, зберігаючи свою специфіку, перебувають у динамічному взаємозв’язку, активно впливаючи одне на одного, причому в праві відображаються основні закономірності розвитку управління, а закономірності розвитку права використовуються в удосконаленні управління.

Як функція процесу управління та елемент організаційної роботи, контроль — це система спостереження та перевірки відповідності процесу функціонування об’єкта управління прийнятим управлінським рішенням (законам, планам, нормам, стандартам, правилам, наказам і т.д.), виявлення результатів дії суб’єкта на об’єкт, допущених відхилень від вимог управлінських рішень, від прийнятих принципів організації та регулювання.

Основні види контролю в органах внутрішніх справ

Управління являє собою такий процес взаємодії сторін, при якому одна з них чинить вплив на другу, друга ж виявляється здатною сприйняти такий вплив і будувати свою поведінку відповідним чином. Управління може вважатись успішним за умови, що суб’єкт (сторона, яка впливає) сформулював (визначив) мету взаємодії, а об’єкт (сторона, яка підлягає впливу) має засоби й можливості для її реалізації. Управлінська взаємодія може реально функціонувати тільки в тому випадку, якщо об’єкт управління виконує команди суб’єкта управління. Для проходження управлінського процесу необхідною є, з одного боку. наявність у суб’єкта управління потреби й можливості керувати об’єктом, а з іншого, — наявність у об’єкта управління бажання й здатності виконувати ці команди, так щоб у цій взаємодії був обопільний інтерес, відчувалася взаємозалежність.

Належний рівень усвідомлення суб’єктом і об’єктом управління принципу обопільної зацікавленості проявляється в їх більш-менш однаковому розумінні мети управління.

Однією з основних цілей вдосконалення системи управління органами внутрішніх справ України є пошук її збалансованої моделі, в якій у максимально можливому ступені мають бути враховані інтереси органів державної влади, правоохоронців і громадян, при цьому системність і комплексність проведення реформування є запорукою його успіху. Кардинальна реформа органів внутрішніх справ – це не тільки відповідь на незадоволеність громадян діяльністю сучасної міліції, але й частина міжнародних зобов’язань держави. Реформування системи внутрішніх справ є не суто внутрішньою справою МВС України, а діяльністю інших органів державної влади та всього суспільства.

Характер управління багато в чому визначає успіхи чи недоліки діяльності органу внутрішніх справ. Вміле і ефективне керівництво органами і підрозділами сприяє створенню атмосфери причетності кожного працівника і колективу в цілому до виконання поставлених завдань, досягненню максимальних результатів. Активна участь кожного працівника органу внутрішніх справ в досягненні цілей колективу стане можливим за умов глибокого розуміння ними своїх обов’язків і чіткого уявлення своєї ролі й місця в загальній діяльності підрозділу. Працівники надають один одному допомогу й підтримку в колективі, який діє злагоджено, в якому вміло розподілені обов’язки між виконавцями, яких об’єднує одна мета — зрозуміла і бажана для всіх. При вивченні курсу «Управління в органах внутрішніх справ» слід розглянути процес управління на різних стадіях, у різних сферах, з критичним аналізом існуючої практики і пропозиціями щодо її вдосконалення.

Організація роботи професійно підготовлених спеціалістів підрозділів і органів внутрішніх справ постійно вимагає удосконалення всієї системи управління даною сферою державної діяльності. Це стосується і більш чіткого визначення соціального статусу працівника органів внутрішніх справ у структурі виконавчої влади, і зміни деяких статей Закону України «Про міліцію» та інших законодавчих актів, і перегляду матеріально-технічного й фінансового забезпечення особового складу органів внутрішніх справ, нових засад комплектування особового складу, підготовки його до виконання обов’язків у різних ситуаціях. Досвід останніх років показує, що органам внутрішніх справ все частіше доводиться працювати в особливих (надзвичайних) умовах. Ці умови спричиняються не тільки стихійними лихами чи злочинною поведінкою правопорушників, але й згортанням виробництва, порушенням техніки безпеки з тяжкими наслідками, безробіттям. Для успішної роботи органів внутрішніх справ в особливих умовах необхідне також удосконалення управління спеціальними підрозділами, їх професіональної виучки. Необхідно підвищувати здатність, вміння працівника органів внутрішніх справ захистити себе, а керівникам так організувати й проводити оперативно-розшукові заходи, щоб уникнути загибелі, поранення чи каліцтва працівників, виходити з того, що людські жертви не можуть бути виправдані ніякими цілями. За таких обставин є обов’язковим вивчення і дотримання всіма працівниками органів внутрішніх справ наукових і методичних рекомендацій по самозбереженню в особливих (екстремальних) умовах, про що Міністерством внутрішніх справ дано відповідне розпорядження.

Органи внутрішніх справ України здійснюють широке міжнародне співробітництво в сфері боротьби зі злочинністю та захисту прав і свобод людини. Працівники органів внутрішніх справ при цьому допускають ряд помилок і порушень діючих нормативних актів через їх незнання та відсутність досвіду. Тому їм необхідне знання основ організації міжнародного співробітництва, його правової основи та окремих особливостей при здійсненні міжнародних контактів.

Радикальне оновлення всіх сфер життя, перехід до громадянського суспільства і правової держави вимагають постійного пошуку нових способів і прийомів роботи органів внутрішніх справ. Враховуючи існуючий стан оперативної обстановки та прогностичну оцінку розвитку криміногенної ситуації в державі, управління в органах внутрішніх справ повинно бути направлене на:

— підвищення ефективності оперативно-службової діяльності, раціональне розмежування функцій та посилення взаємодії між оперативними службами щодо виявлення, попередження і розкриття злочинів;

— надійний захист особи, суспільства, держави від злочинних посягань;

— комплексне використання сил і засобів органів внутрішніх справ, внутрішніх військ з метою надійного забезпечення охорони громадського порядку, насамперед, в обласних центрах, великих промислових містах, в столиці України, в Автономній Республіці Крим;

— виявлення і знешкодження організованих злочинних угруповань, бандитських формувань, попередження, розкриття і розслідування тяжких злочинів, припинення незаконного обігу зброї, вибухових речовин, наркотиків, розшук безвісті зниклих, а також осіб, які вчинили злочини;

— впровадження нових форм і методів розкриття злочинів у сфері економіки, фінансових ресурсів, валютного регулювання, оподаткування;

— створення сприятливих умов реалізації ринкових реформ, захисту посягань на приватне підприємництво, фермерство;

— поліпшення роботи з кадрами, зміцнення дисципліни й законності серед особового складу, підвищення професіоналізму та авторитету працівника органів внутрішніх справ, подальше розширення зв’язків з громадськістю;

— створення необхідних умов для безпеки особового складу при виконанні службових обов’язків;

— формування досконалої правової бази діяльності органів внутрішніх справ, розвиток галузевої науки і поєднання теоретичних розробок з проблемами практики, забезпечення наукової організації праці в органах внутрішніх справ;

— виконання рішень Верховної Ради України, Президента та Уряду України, Координаційного Комітету у боротьбі з корупцією і організованою злочинністю щодо зміцнення правопорядку, посилення державного управління, подолання негативних явищ в соціальному житті і виходу із кризового стану економіки,

Цілеспрямована діяльність органів внутрішніх справ на виконання поставлених завдань можлива тільки при забезпеченні ефективного управління та високого професіоналізму.

Отже, одним із напрямків підвищення ефективності діяльності ОВС є уникнення складної та бюрократизованої системи зовнішнього і внутрішнього документообігу, яка істотно загострює їх діяльність. У зв’язку з цим вважається за доцільне впровадити в практичну діяльність єдині норми створення уніфікованих управлінських документів та організації роботи зі службовими документами в умовах застосування електронного документостворення і документообігу з метою запобігання втрат електронної службової інформації. Необхідно також перенацілити персонал ОВС не на формування цифр, а на роботу з людьми, тими, хто працює в низовій ланці; скоротити кількість відомчої статистичної звітності, адже зараз майже 25 % працівників апарату МВС та обласних управлінь задіяні в цьому напрямку роботи. Отже, виникає необхідність визначення, наскільки оптимально реалізуються функції МВС України його структурними підрозділами, а також розробки механізму, спрямованого на скорочення затратності системи ОВС і підвищення економічної віддачі від їх діяльності.

Висновки

Отже, нормативно-правове регулювання діяльності оперативних підрозділів органів внутрішніх справ необхідно розуміти як цілеспрямовану діяльність суб’єктів нормотворчого процесу щодо врегулювання та впорядкування засобами юридичної техніки суспільних відносин, які виникають з приводу здійснення оперативно-розшукових заходів з метою боротьби зі злочинністю.

З набуттям Україною статусу незалежної держави органи внутрішніх справ почали розвиток міжнародного співробітництва, яке набуває особливої актуальності в умовах відкритості кордонів України як демократичної, позаблокової, нейтральної країни. Неабияке значення має правильне, доцільне використання досвіду зарубіжних правоохоронних систем, вітчизняного досвіду в охороні громадського порядку, в побудові правоохоронних органів.

Процес управління в органах внутрішніх справ органічно пов’язаний з цілеспрямованим впливом на умови життя, праці, побуту, культури особового складу. Не випадково, і соціального захисту працівників. Вперше порушуються питання збереження на відміну від традиційного підходу до розгляду питань кадрової політики, зроблено спробу вивчення організації соціальної роботи в органах внутрішніх справ, проблем правового здоров’я і життя особового складу органів внутрішніх справ як найбільшої цінності.

Діяльність органів внутрішніх справ має багатоаспектний характер, вона забезпечує охорону громадського порядку, боротьбу зі злочинністю, пожежну безпеку і безпеку дорожнього руху. Органи внутрішніх справ займаються паспортизацією населення, охороною об’єктів державної, колективної і приватної власності, здійснюють дозвільну систему на придбання, зберігання і перевезення зброї, боєприпасів і вибухових речовин, контролюють режим проживання іноземців та осіб без громадянства на території України, виконують інші функції. Різноманітність завдань, що виконують органи внутрішніх справ, вимагає розгалуженого правового регулювання. Управління взагалі може мати місце тільки на правовій основі, в суворій відповідності до чинного законодавства.

Нормативні документи, які регламентують діяльність і структуру органів внутрішніх справ, виконують важливу організаційну роль тим, що враховують результати попередньої аналітичної роботи з метою поліпшення діяльності кожного суб’єкта і об’єкта управління, визначають завдання й цілі управлінської діяльності, встановлюють компетенцію кожної структури та її відповідність змістові управлінського процесу.

Правове регулювання забезпечує розподіл повноважень управлінських функцій між різними органами і службами, посадовими особами і громадянами, встановлює між ними норми управлінських взаємовідносин. Правове регулювання управлінських процесів не може бути сталим, консервативним, воно повинно відповідати вимогам практики, встановлювати оптимальні межі втручання апарату управління в діяльність об’єктів управління, в життя людей, здійснювати правоохоронний вплив на суспільні відносини і тим самим забезпечувати правовий порядок.

Список використаної літератури

Бандурка О. М. Теорія й практика управління органами внутрішніх справ України / О. М. Бандурка. — X. — 2004. — 480 с.
Бандурка О.М. Оперативно-розшукова діяльність: Підручник. -Ч.І. -Х.: НУВС, 2002. -336 с.
Битяк Ю. П. Державна служба та розвиток її демократичних основ. -Харків: Укр. юрид. академія, 1990. -74 с.
Загальна теорія держави і права /За ред. В.В. Копєйчикова. -К.: Юрінком, 2007. -320 с.
Загальна теорія держави і права /За ред. М.В. Івіна, В.Д. Ткаченка, О.В. Петришина. — Х.: Право, 2002. -432 с.
Закон України “Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів” від 23.12.1993 р. // ВВР України. -1994. -№11. -Ст.50.
Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність” // ВВР України. -1992. -№ 22. -Ст.303.
Іллічів М.О. Правове становище посадової особи. -Севастополь: Рібест, 2002. -181 с.
Козаченко І.П. Оперативно-розшукова діяльність як державно-правова форма боротьби зі злочинністю: Навч. посібник. -К.: РВВ НАВСУ, 1995. -210 с.
Козаченко І.П., Регульський В.Л. Пра-вові, морально-етичні та організаційні основи оперативно-розшукової діяльності. — Львів: ЛІВС при НАВСУ, 2000. -219 с.
Комзюк А.Т. Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції України: Дис… докт. юрид. наук. -Х.: НУВС, 2002. — 408 с.
Конституційне право України /За ред. В.Ф. Погорілка. -К.: Наук. думка, 1999. -735 с.
Конституція України // ВВР України. — 1996. -№ 30. -Ст.141.
Кримінальний кодекс України від 5.04.2001 року. -К: Атіка, 2001. -160 с.
Манохин В.М. Служба в государственных органах. -М.: Юрид. лит., 1969. -232 с.
Олійченко І. М. Інформація та самоорганізація в органах державного управління / І. М. Олійченко // Вісник Чернігівського державного технологічного університету. — 2007. — № 31. — С. 162-165.
Оперативно-розшукова діяльність органів внутрішніх справ: Заг. частина: Підручник /Дідоренко Е.О., Козаченко І.П., Кондратьев Я.Ю. та ін.; ред. Л.В. Бородич. — Луганськ: РВВ ЛІВС, 1999. -Т.1. -390 с.
Оперативно-розыскная деятельность: Учебник /Под ред. К.К. Горяинова, В.С. Овчинского, Г.К. Синилова, А.Ю. Шумилова. — М.: ИНФРА-М, 2004. -848 с.
Петришин А.В. Статус должностного лица: общетеоретическое исследование: Автореф. дис… канд. юрид. наук: 12.00.01. -Х.: Харьк. юрид. ин-т, 1988. -17 с.
Петришин О.В. Статус службової особи: природа, структура, спеціалізація. -К.: УНКВО, 1990. -76 с.
Погорецький М. А. Закон України “Про оперативно-розшукову діяльність”: проблеми застосування окремих норм // Вісник Академії правових наук України: Збірник наук. праць. -2001. -№ 3. -С.205-213.
Погребной И.М., Шульга А.М. Теория права: Учеб. пособие. -Х.: Ун-т внутр. дел, 1998. -149 с.
Самсонов В.Н. Административное законодательство: понятие, содержание, реформа. -Х.: Основа, 1991. -120 с.
Тацій В.Я., Битяк Ю.П., Грошовий Ю.М., Цвік М.В. Конституція України — основа реформування суспільства. -Х.: Право, 1996. -96 с.
Указ Президента України «Положення про Міністерство внутрішніх справ України» від 17.10.2000 р. // Офіційний вісник України. -2000. -№ 42. -Ст.1774.

Освіта та самоосвіта