Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Структура моралі

Вступ

1. Проблема сутності та структури моралі

2. Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу

3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Мораль є складним полісистемним явищем. В етичній літературі більшість дослідників умовно виділяє у моралі дві відносно самостійні, але тісно взаємопов'язані сфери: моральну практику і моральну свідомість.

Моральна практика, це, перш за все моральна діяльність відносин особистостей і моральні відносини. Моральні відносини розглядаються як такі, що визначають собою і діяльність, і свідомість, і те, що безпосередньо відбивається у них — ставлення людини до інших людей, до суспільства, його інституцій і спільнот, до самої себе. У моральній практиці реалізуються моральні почуття, уявлення, вона формує процес життєдіяльності суспільства й особистості.

Моральна свідомість — форма суспільної свідомості, в якій знаходить своє відображення погляди і уявлення, норми і оцінки поведінки окремих індивідів, соціальних груп і суспільства в цілому. Моральна свідомість буває двох видів: індивідуальна і суспільна, в залежності від того хто є її носієм — індивід чи суспільство. Іноді говорять про так звану колективну свідомість.

В моральній свідомості виділяють два рівні: рівень суспільної ідеології (етичні теорії, моральні норми, принципи) і рівень суспільної психології (моральні почуття і уявлення про елементарні правила людського співжиття, звичаї, традиції, моральні якості особистості, мотиви щоденної поведінки особистості).

1. Проблема сутностіта структури моралі

Дослідження сутності та специфіки моралі має свою історію і здійснюється у декількох напрямках. Увага дослідників зосереджується на феномені моральності та на сутнісних рисах моралі. Однак, як зазначає О. Дробницький, у сучасній західній науці, наприклад, в метаетиці логічного позитивізму та лінгвістичного аналізу, "питання щодо того, які загалом норми і цінності діють у суспільстві та які функції вони виконують, зовсім не ставиться" [5, с. 9].

Іншу тенденцію відображають ті напрямки, що зорієнтовані на антисцієнтистську традицію, як, наприклад, екзистенціалізм. Моральність вони розглядають як іманентну людському буттю. Тому вважається, що її неможливо в принципі визначити. Адже проблема моральності тлумачиться як онтологічна, Тобто в контексті питання про буття чи небуття людини, та що таке людина загалом. Так, Гайдеґґер, у поділі духовного досвіду на "етику", "логіку" та "фізику" вбачає явище втрати цілісності свідомості. На тих же позиціях стоять Г. Марсель та К. Ясперс. Розглядаючи мораль як універсальну цінність, вони перебувають у певній опозиції до спроб виокремлення моральності в сферу спеціально теоретичного аналізу.

Активна розробка моральної проблематики мала місце в Радянському Союзі, період, який називають "Доба відлиги" — 60—70 роки. У 80—90-х роках XX ст. в центр досліджень висувалася проблема суб'єкта моральної свідомості та діяльності, а також здійснювалися пошуки шляхів удосконалення моральнісного відношення людини до світу з метою удосконалення наявної форми соціального життя. Фундаментальні дослідження моральної проблематики виявили цікаві процеси як у соціально-практичній, так і в духовній сферах життя. Соціальна практика відкрилася очевидною обмеженістю. Соціалізм показав себе як система, не здатна включити людський творчий потенціал у сферу матеріального виробництва.

У філософсько-теоретичному плані були досліджені вихідні поняття етичної теорії: поняття сутності та структури моралі, її місця і значення в творенні суспільності життя. Цінність досліджень полягала в логічному обґрунтуванні ідеї нетотожності понять "суспільність" і "соціальність" (висловленої К. Марксом). У контексті соціальних реалій 70—90-х роках проблема визначилася у вигляді суперечності між суспільністю людини і обмеженістю соціальних умов для її самоутвердження. Проблема сутності моралі досліджується в працях О. Шишкіна, Л. Архангельського, О. Титаренка, Ю. Согомонова, О. Дроб-ницького, А. Гусейнова, О. Фортової. У навчальному посібнику "Марксистская этика" за ред. О. Титаренка (М., 1980) виділено розділ під назвою "Сутність, структура та функції моралі". В монографії О. Дробницького "Понятие морали" (М., 1974) центральними є проблеми сутності моралі та специфічної природи морального відношення людини до світу.

Визначення вихідних понять "сутність моралі", "структура моралі", обґрунтування ідей морального прогресу, ролі моральнісного відношення у творенні атмосфери людяності життя тощо набувають нині актуального значення не лише для етичної теорії, але і для осмислення духовних процесів, що відбуваються в суспільстві, зокрема в Україні в умовах державотворення. Актуальні вони також для практики морального виховання.

У дослідженні сутності моралі виділяються два різних підходи до розв'язання проблеми. Один пов'язаний з виведенням природи моралі з якоїсь єдиної субстанційної основи. Другий — з пошуком та обґрунтуванням властивих саме їй рис шляхом уникання процедури редукування їх до універсально-філософських постулатів. Критика редукціонізму Просвітництва, що зводив поняття морального обов'язку до розумно визначеного інтересу, опертого на природні потреби людини, була здійснена в етиці Канта. Він поставив проблему виділення моральності в окрему галузь, що не редукується до інших сфер духовного досвіду. Однак наявна в етиці Канта абсолютизація спекулятивного мислення спричиняла розчленування і протиставлення чуттєвого і розумно-вольового начал у моральному досвіді людини. Принципи моралі він розглядає як апріорні, такі, що не виводяться з досвіду, а є трансцендентальними істинами чистого розуму. У такий спосіб мораль була виведена за межі історичного процесу її формування та розвитку в діяльнісному самостановленні людства.

У сучасній науці тенденції редукціонізму пов'язуються з розчленуванням цілісності моральної свідомості на раціональну та емоційну сфери. При цьому раціональне ототожнюється з сутнісним у проявах людини, а емоційно-чуттєве начало біологізується або тлумачиться як асоціальне.

Очевидно, що плідною є позиція синтезу багатого досвіду суспільності стосунків, опертого на багатство чуттєвого досвіду та раціонально визначеного вибору діяльності.

2. Мораль як діяльнісно-практичне відношення до світу

Сутність моралі виявляється у відношенні. Воно утверджує І специфічно людську творчу здатність: здатність моральнісної взаємодії зі світом; суспільність людини визначається небайдужістю, що опредметнюється в мисленні та практичному формуванні дійсності. Якісна визначеність названого процесу найяскравіше втілена в творенні специфічно людського простору життєвості. Предметне формування, прообрази якого відсутні в природі, відображає своєрідність людських потреб. За створеною людьми "другою природою" стоїть світ специфічно людських творчих взаємодій. Природа їх моральнісна. Справді, навчившись регулювати стосунки в спільноті шляхом дозволів і заборон, людина підпорядкувала життєво-біологічну енергетику духовній. Остання виражена у здатності утримувати в своєму інтересі інтерес інших, виходячи з потреби в іншій людині. Інша є необхідне для духу джерело його живлення. Суттєвість інтересу визначає безумовність дотримання зв'язків. Саме такий сенс має злагоджене поєднання зусиль для творення фізично та психічно сприятливих умов виживання. Переваги, що їх дає спільне виживання, витискають у глибинні шари психіки тваринні інстинкти. Натомість приходить розуміння іншого як умови власного життя, а отже, свідоме уникання незлагоди. Тобто, у діяльності творення життя (практичного) людина творить духовність життя: вчиться діяти як свідомий суб'єкт вибору. Вона пригнічує в собі вибухи дратівливості, неприязні до інших тощо. Це специфічно людська діяльнісна здатність.

Уникання вчинків зі страху їх можливих негативних наслідків як переведення їх в іншу якість: у свідоме творення стосунків приязні — явище творення людяності життя.

Це стосунки, в яких наявна міра людського відношення. Бути людиною і означає діяти по-людськи, тобто згідно з міркою людяності. Останнє покладає в собі єдність особливого та всезагального. В діяльності творення духовних зв'язків цей принцип конкретизується в діалектиці "Я" і "не-Я". Інша людина за родовою ознакою — така сама, як і Я. Ми з нею сутнісно споріднені. Однак вона одночасно є певне відмінне від мене — інше Я. Вона цінна для мене саме цією "іншістю", завдяки якій моє Я може поглиблювати та удосконалювати себе, зростати в своєму Я, відсвічуючи безліччю інших Я. Несучи в собі світ інших, суб'єкт моральнісної діяльності вчиться розуміти інших. Пройшовши через почування суб'єкта, чужий досвід трансформується в особистісний, збагачується світом індивідуального Я-буття. Інакше кажучи, поза творенням досвіду стосунків у моральних взаємодіях самі стосунки — їх якісна визначеність — стають неможливі. Лише вбираючи досвід людського відношення, утверджуючи його як реальність власного життя, людина визначається як людина.

Отже, суспільність людини найбільше відображається в моральній діяльності — у безпосередньому способі освоєння суспільного життя .(Суспільність як наслідок специфічно людської життєвості складається в ній і реальністю своєю виявляється в суб'єктах життєвості у формі постійних духовних та духовно-практичних взаємодій. О. Фортова, визначаючи суть специфічно моральнісної діяльності, пише: "Осмислення моралі як способу безпосереднього існування суспільної сутності людини, способу її присвоєння безпосередньо у відношенні до іншого як до людини, дає право розглядати цю діяльність як процес, в якому виробництво людяності здійснюється в розвитку індивідуальної моральної свідомості до моралі і є шляхом усуспільнення, перетворення людини" [1, с. 127]. Навіть тоді, коли моральність втрачає виражену людяність взаємодій, стосунки не втрачають своєї сутності: творення специфічно людського життя. Відхід від ідеалу моральності засвідчує лише, що моральність перейшла в свою протилежність — аморалізм. У такому разі стосунки утримуються не доброю волею, не внутрішньою потребою, а зовнішніми регулятивами, що "працюють" на збереження суспільності життя (хоча б у відчуженій формі). Скажімо, право не удосконалює стосунки, а лише коригує їх, зберігаючи усталені засади суспільності. Удосконалення їх здійснюється в діяльності відношення, де метою є інша людина. Творення взаємодій, що утверджують у людині її людські якості як вищу цінність у прямих, невідчужених формах, — це і є моральна діяльність у формі творчості. В ній інша людина набуває сенсу мети і разом з тим є засобом (у духовно-творчому, а не практично-корисливому значенні поняття "засіб"). Неінституціональний характер моралі засвідчує її сутність: живого процесу творення людяності в кожному з моментів взаємодії людини зі світом.

3. Диференціація понять "моральна свідомість", "моральна діяльність", "моральнісне відношення"

У "Філософії духу" та в "Філософії права" Гегель розглядає відмінне між мораллю та моральністю (нравственность) у зв'язку з проблемою свободи волі. Він пише, що свобідна воля є "рефлексованою в себе, так що вона має своє наявне буття в межах самої себе, і внаслідок цього визначена в той же час як приватна (частная) воля, — право суб'єктивної волі, — моральність" [3, с 328]. Мораль і моральність співвідносяться на ґрунті ідеї свободи волі як різні рівні саморозгортання свободи духу.

Мораль — це явище визначеної в собі волі суб'єкта. Внаслідок того, що воля притаманна людині, вона існує як у собі суща, розумна воля (і моральна). Дійсною вона стає в діяльному вияві. Моральність, за характеристикою Геґеля, є певна конкретність, а саме: "тотожність добра і суб'єктивної волі, їх істина" (2, с 176).

Дещо огрублюючи думку, можна сказати: мораль — це ідея людяності; моральність — реальний їх вияв у діяльності суб'єкта.

Діалектика моралі й моральності відкривається через поняття: "всезагальне" і "особливе". Моральність відношення здійснюється в межах свободи і необхідності. Вона реалізуюється в діяльності вибору добра або зла. Об'єктивним критерієм цінності вибору є відповідність суб'єктивного воління всезагальній ідеї морально доброго. Характеризуючи дихотомію добра і зла в діяльності суб'єкта з його правом на особливість змісту у вчинках, Гегель пише: "…Добро в собі і для себе є абсолютна ціль світу і обов'язок для суб'єкта, який повинен мати розуміння добра, зробити його своїм наміром і здійснювати в своїй діяльності" [3, с.136].

Моральнісне начало відображає потреби збереження суспільності в її історично визначених формах, а саме: сім'я, громадянське суспільство, держава. Гегель називає свобідну волю, виявлену в моральності, "субстанційною волею". Субстанція, що знає себе свобідною, є дійсною як дух народу.

Тут дійсність і діяльність утворюють "певний всезагальний продукт". Сучасна етична теорія, спираючись на розроблену в історії філософії (передовсім у німецькій класичній філософії) ідею нетотожності морально бажаного (ідеал) і реальності моральних стосунків, проводить диференціацію моралі на моральну свідомість і моральну діяльність [5, с 248]. О. Дробницький констатує: "Питання про те, чи слід розрізняти поняття моральної поведінки (вчинки, діяльність, "практику") та мо-ральну свідомість, можна вважати в принципі вирішеним" [5, с 249].

Моральна свідомість як явище духовності людського життя є дійсною у двох формах. У вигляді належного та бажаного в стосунках вона об'єктивується в нормах, правилах, кодексах моралі. Це способи буття моралі, відчужені в ідею всезагальної абсолютної досконалості. Об'єктивована в ідеї досконалості (при всій історичній відносності останньої) моральна свідомість зберігає себе як ідеал людяності (якщо не актуальний, то, принаймні, потенційний).

У невідчужених формах моральна свідомість об'єктивується в реальних суб'єктах життєвості, що усвідомлюють всезагально бажане в стосунках як особисто бажане і надають йому в своїй свідомості та діяльності особистісного способу буття. Саме в такому сенсі, тобто щодо явища об'єктивації моральної ідеї у свідомості суб'єкта, слушно звучить думка О. Дробницького, що моральна свідомість "виражає зобов'язаність "через себе", не виокремлює своє уявлення про обов'язок від того, як вимагається діяти" [4, с 32]. Саме в моральній свідомості суб'єкта особливе і всезагальне тряпляються в діалектичній єдності й набувають можливості перейти в стан буття. На першому етапі Цього процесу ідея опредметнюється в образі, конкретизуючись в уяві багатством форм та способів свого потенційного буття. Отже, свідомість здобуває можливість об'єктивації в діяльності — у моральній практиці. Реальні підстави вияву моральності у формах індивідуально-неповторного буття всезагального Геґель розкриває у "Філософії історії". Процес характеризується як діалектичне сходження суб'єкта щаблями досконалості. Підстави її виводяться з двох основних джерел. По-перше, 3 ідеї (явище всезагального); по-друге, з пристрасті суб'єкта, або інакше — з розуму і волі, що в суб'єкті співвідносяться як єдність протилежностей. Вони є основою духовної цілісності суб'єкта моральної свідомості. Пристрасть спонукає волю, а розум організує її, сприяючи утвердження об'єктивно необхідного у формах бажаного. "Частковий інтерес пристрасті, — говорить Геґель, — нерозривно пов'язаний з виявленням всезагального, тому що всезагальне є результатом часткових і конкретних інтересів та їх запереченням" [1, с 32].

При цьому моральна свідомість суб'єкта утверджує дійсність людяності в двох формах: у переконаннях та у практичних діях.

У моралі завжди відсвічує сутнісна єдність людства. Вона відображається у змісті моральних ідей (об'єктивовані всезагальні форми буття суспільності) та в змісті суб'єктивно бажаного в стосунках (у свідомості суб'єкта ідея належного конкретизується в образ бажаного). Предметом об'єктивації є уявлення про добро і зло, про справедливість і несправедливість, про сенс життя і щастя, про ставлення до смерті тощо.

Дослідники вказують на реальність проблеми співвіднесення у моральній свідомості історично-конкретних уявлень про бажане і належне, з одного боку, та вселюдського у ній — з іншого. Слушно акцентується увага також на єдності в моральній свідомості історичного та логічного, реальної міри людяності (історично наявне) та ідеалу її. Людська життєвість відображається в моральній свідомості як діалектична єдність особливого і всезагального. При цьому дійсність всезагального наявна в моральній свідомості не лише як ідея, але й як дійсне буття людяності. Як слушно зазначає О. Титаренко, "лише історично взята мораль розкриває величезний досвід людства, що узагальнює надії та розчарування, радість і страждання багатьох поколінь людей, що рухалися шляхом морального прогресу" [9, с. 9]. Інакше кажучи, феномени моральної свідомості мають смисложиттєвий сенс. Тому вони визначаються у вигляді імперативів — вимог їх дотримання або, навпаки, уникання. В моральних імперативах ставиться вимога утримуватися в межах людяності як окремій людині, так і суспільству (суспільствам) в цілому. Виходячи із сказаного щодо сутності моральної свідомості, можна дати визначення: моральна свідомість — це сукупність знань про належне в стосунках та уявлень про ДР' цільність моральних вимог з погляду їх ефективності для збереження суспільності життя та самоутвердження суб'єкта життєвості.

Якщо в моральній свідомості більшою або меншою мірою зберігається уявлення про морально належне, то значно складніше з моральною практикою.

Проблема гармонізації зв'язку моральної свідомості та моральної діяльності була відкрита й осмислена ще у філософії Давньої Греції. Вона була предметом особливої уваги Сократа; її розв'язували Платон і Арістотель, філософи пізньої античності та їх наступники. Зберігає вона свою актуальність і нині, формулюючи проблему, О. Дробницький пише: "Очевидно, що далеко не завжди мислимі людьми моральні вимоги співпадають із тим, як люди найчастіше поводяться "на практиці" [5, с 249]. На цій підставі слушно розрізняються мораль і звичай. Останній не ставить особу перед проблемою особистісного вибору.

Звичаєвість, згідно з теорією "ідолів мислення" Бекона, застосованою до сфери моралі, народжує нерефлексивну поведінку. Тут практика стосунків суперечить моральності тою мірою, якою звичай відстав від уявлень про людяність, здобутих людством в історичному поступі.

Сократ спонукав людей діяти свідомо: шляхом розумного вибору вчинків та вибору шляхів і оптимальних засобів їх досягнення (з огляду на їх моральну змістовність). Він прагнув долучити до морально доброго як такого, що органічне людині. Ця ситуація реальна тою мірою, якою інтерес суспільного цілого та окремого суб'єкта не розійшлись між собою як непримиренні. Добра воля, оперта на знання шляхів самоздійснення, реалізує себе в моральній практиці як гармонія інтересів суспільства і особи. Це, зрештою, оптимальна ситуація зв'язку моральної свідомості та моральної практики. Рефлексія над собою в плані морального вибору пов'язана тут не з альтернати-вою: діяти чи не діяти або діяти, утверджуючи добро чи зло. Вона зосереджена на питанні: як слід діяти, щоб уникати можливого зла на шляху до добра. Це питання вибору, складність якого відома ще з часів ранньої античності як "феномен Едіпа".

Проблема виникає там, де рівень суспільності та вимог, що вона ставить перед особистістю, не відповідає уявленням останньої про особистісно бажане, а отже, внутрішньо необхідне. Неорганічність вимог, якщо вони навіть сприймаються суб'єктом як належні, виявляє себе у невідповідності моральної свідомості і моральної практики. Саме на підставі їх неорганічності суб'єкту, вимоги не знаходять адекватного втілення в моральній практиці. Виявляючи реальну суперечність між моральними вимогами та реальною поведінкою людей, Мандевіль пише: "Людей слід судити не на підставі тих наслідків, до яких можуть привести їх вчинки, а на основі самих фактів і спонукальних мотивів, виходячи з яких, як виявляється, вони діяли" [6, с 101]. Проблема тут приховується не стільки в незнанні шляхів до морально доброго, скільки в неспівпадінні уявлень про сутність добра. Тут треба мати на увазі, що людині скоріше неорганічно чинити зло навмисно. Тому люди часто воліють краще мімікрувати в середовище, уникати дії зі страху порушити наявну рівновагу стосунків, ніж діяти, не маючи гарантій безумовної позитивності наслідків.

Реальна проблема неадекватності моральної свідомості та моральної практики ставить етичну теорію перед необхідністю оперти феномени моральної свідомості на більш реальний ґрунт, ніж суб'єктивний досвід. Таким ґрунтом є моральнісне відношення.

Моральнісне відношення-детерміноване об'єктом і має все-проникний характер. Воно виявляє себе як діяльнісне опанування предметом небайдужості відповідно до об'єктивної логіки розгортання якостей останнього. В цьому аспекті моральнісне відношення близьке до естетичного, що розгортається як взаємодія з об'єктом відповідно до мірки його виду. В моральній діяльності відношення (його моральність) виступає "механізмом" та умовою творення специфічно людської життєвості. Моральнісні відносини конкретизують наявний рівень людяності життя. Останнє відображається як у виборі об'єктів, що викликають небайдужість, так і у способі реагування на них. Скажімо, нездоровий інтерес сучасної культури до виявів аморалізму в стосунках (садизм, насильство, збоченство тощо), апологія їх засвідчують хворобу цивілізації, втрату нею психічного і фізичного здоров'я — хворобу духу.

У ставленні людства до природи відсвічує той рівень аморалізму, який є оберненою стороною аморалізму ставлення до себе самого. Тіло, що стало центром, основною метою відношення, вимагаючи задоволення все нових своїх потреб, зрештою доходить до саморуйнування. При цьому суб'єкт переводить в положення засобу світ навколо себе. Ситуація абсолютизації людством своїх тілесно-матеріальних потреб стає яскравим виявом слабкості сучасної цивілізації. Руйнування наявної у моральному відношенні гармонії матеріального та духовного стає показником обмеженості сучасної цивілізації. Проблема тут — не в цивілізації як такій (вона є благом для людства), а в характері розгортання відносин людини з природним світом та ставлення до себе самої. Аморалізм зумовлений протиставленням їх один одному згідно з принципом: людина — мета; природа — засіб. Відносини в межах соціуму вибудовуються за тим самим принципом. Суспільність, що в певному сенсі є "природою" людської життєвості, розглядається її суб'єктом лише як засіб. Себе ж суб'єкт утверджує як мету безвідносно до моральності засобів.

Відчуження людства від суспільності власної природи та від суспільності, конкретизованої в особі кожного суб'єкта життєвості, спричиняє втрату моралі як цінності. Криза її виражена у втраті здатності моральних взаємодій навіть на рівні безпосередніх стосунків, які класичне мистецтво оспівало і утвердило як духовні цінності: любов, дружба, вірність, самопожертва тощо.

Нині ідея моральнісного відношення людини до світу зберігає себе переважно як явище філософської рефлексії над буттям. Моральні імперативи як явище моральної свідомості утверджуються в сенсі засобу утримання суспільності стосунків. Вони можуть розгортатися в явища творення атмосфери людяності — тобто у моральну практику.

У єдності моральної свідомості, моральної практики та моральнісного відношення відображається суспільність як сутнісна визначеність людського життя.

Висновки

Отже, моральні аспекти діяльності і моральні відносини складають об'єктивовану, виражену у поведінці, соціальних зв'язках сторону моралі. Моральна практика закріплюється у суспільних норовах, звичаях, традиціях. Вона складає ціннісний каркас суспільних відносин у кожній сфері життєдіяльності зокрема, надаючи їм людського виміру.

Ідеальну сторону моралі становить моральна свідомість. Моральна практика і моральна свідомість завжди взаємодіють, взаємозумовлюють одна одну. Від практики до свідомості, від свідомості до нової практики. Моральна практика відбивається у моральній свідомості, а остання надає нормативний зразок поведінки (належне, ідеальне), стосунків. Разом з тим, співвідношення між практикою і свідомістю може мати різний ступінь відповідності. Критерієм їх відповідності чи невідповідності є дотримання норм моралі, які виступають як момент істини. У єдності моральної практики і моральної свідомості й функціонує мораль як складне, суперечливе соціальне явище.

Отже, мораль — це сукупність вимог, приписів, норм і принципів щодо поведінки людини у ставленні її до суспільства, соціальних інститутів, суб'єктів, до інших людей і до самої себе з позицій добра чи зла.

Список використаної літератури

1. Етика: Навч. посібник / В.О. Лозовой, М.І. Панов, О. А. Стасевська, та ін.; За ред. В.О. Лозового; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2004. — 223 с.

2. Етика: Навч. посібник / В. О. Панов, О. А. Стасевська, М. Б. Ценко та ін.; Ред. В.О. Лозовий; М-во освіти і науки України. — К.: Юрінком Інтер, 2002. — 382 с.

3. Етика: Навч. посібник для вузів/ Т.Г. Аболіна, В.В. Ефименко, О.М. Лінчук. — К.: Либідь, 1992. — 328 с.

4. Малахов В. Етика: Курс лекцій: Навч. посібник для вищ. навч. закл./ Віктор Малахов,; Ред. Світлана Головко (гол.), Тетяна Янголь. — 4-те вид.. — К.: Либідь, 2002. — 382 с.

5. Мовчан В. Етика: Навчальний посібник/ Віра Мовчан,. — 3-тє вид., виправл. і доп.. — К.: Знання , 2007. — 483 с.

6. Тофтул М. Етика: Навчальний посібник/ Михайло Тофтул,; Ред. О. З. Лебедєва-Гулей. — К.: Видавничий центр "Академія", 2005. — 414 с.

7. Юрій М. Етика: Підручник/ Михайло Юрій,. — К.: Дакор, 2006. — 319 с.