1. Структура культури як явища соціального ґатунку

Світ культури всеосяжний, багатоелементний, складний, багатофункціональний, він становить органічне цілісне єство. Структура — означає порядок, будова, зв’язок. Це сукупність стійких зв’язків об’єкта, які забезпечують його цілісність, збереження основних властивостей. І все ж дослідники вивчають цей світ, розкладають, ділять його на частини. Виділяють певні види, типи, форми (статичні і динамічні, предметні й особистісні, суспільні й особистісні й т. ін., спеціалізовані і побутові рівні), ділять за певними ознаками. Кожен з елементів культури може ділитися, у свою чергу, на дрібніші складові. Найчастіше бачимо поділ: за носієм, змістом, роллю, принципами, функціями, організацією, формою існування, цінностями, мовою. За носієм культуру підрозділяють на: світову, загальнолюдську, національну, етнічну, міську, сільську, молодіжну, особистісну, сім’ї і т. ін.

Світова культура — це синтез досягнень культур усіх націй і народів.

Загальнолюдська — це кращі ідеї, форми, зразки технологій, художньо-поетичної творчості, наукової, виробничої діяльності, єдині способи світовідчуття, світорозуміння, вироблені багатьма народами, поколіннями, на основі яких будується людська цивілізація, мета якої — гуманізм і всезагальне благо.

Національна культура — продукт матеріальної та духовної праці певної нації, синтез культур її соціальних груп, верств, її історія, відносини, соціальна пам’ять, самосвідомість. Національна культура відрізняється своєрідністю, неповторністю мистецтва, звичаїв, традицій, господарювання, мислення, духовної і моральної сфери життя й діяльності. Багатство національної культури формується її науковими школами, досягненнями, освітою, філософією, літературою, мистецтвом, розвитком мови і термінології. Національна культура — продукт праці інтелектуальної еліти цієї нації.

Етнічна культура — вікова, сучасна й архаїчна, культура певного етносу, база національної культури, поєднує в собі тисячолітній спосіб мислення, традиції, звичаї, особливості поведінки і побуту, норми, право, філософію, джерело для творчості інтелектуальної національної еліти. Етнічна своєрідність культури найчастіше виявляється в мистецтві, традиціях, звичаях, менталітеті, міфології. Матеріальна культура набуває своєрідності, спираючись на духовне джерело певного народу.

Дуже часто ми зустрічаємо такі словостандарти, як матеріальна, духовна, фізична культура. Це поділ за різновидами діяльності, формами існування або родовою ознакою. Матеріальна, як матеріальна основа відіграє основну роль, є фундаментом духовної, яка потребує матеріального посередника. Духовна є головною, адже вона робить людину людиною.

Матеріальна культура містить у собі весь штучно створений предметний світ, що оточує людину (світ зроблених речей, другу природу). Деякі дослідники (С. Саприкін) відносять сюди ж культуру праці і матеріального виробництва (сільськогосподарського і промислового), культуру побуту, житла, міста, села, ставлення до власного тіла.

Духовна культура охоплює всю сферу духовної діяльності людини. Вона поділяється на інтелектуальну, художню, педагогічну, правову, релігійну, моральну та інші культури. Це всі форми суспільної свідомості, література, наука, освіта, філософія, право, мова, знання, норми, правила, міфи, духовні цінності, відносини між людьми, групами людей, народами, спосіб мислення, ставлення до самого себе.

Серед інших форм культури духовна посідає провідне місце. Є різні підходи до її поділу. Серед них і такий:

• духовні якості людини;
• діяльність щодо реалізації цих якостей;
• духовні цінності, теорії, твори, ідеї, норми права.

Найчастіше духовну культуру визначають як багатофункціональну систему, багатошарове утворення, яке об’єднує в собі всю сферу духовної діяльності людини, духовної динаміки (процесу) і духовної статики (досвіду). У свою чергу, духовну культуру можна структурувати, поділивши на: науку, освіту, знання, філософію, літературу, право, мораль, звичаї, традиції, спосіб мислення, відносини між людьми, народами, державами, ставлення їх один до одного, держави до людини і людини до держави, ставлення до самого себе.

Однак не можна проводити різкої межі між матеріальною і духовною культурою. Вони доповнюють одна одну. Матеріальна завжди є основною культурою, фундаментом, базою духовної, необхідним її посередником, без якого духовна культура не може функціонувати (книга, телевізор, картина тощо). Водночас духовну також відносять до головної. Адже дух, думка є первинними щодо будь-якої діяльності.

Чимало видів культури проходять через усю систему, їх не відносять до матеріальної чи духовної. Це економічна, екологічна, естетична, політична, правова, побутова культури.

Політична культура визначає стан і функціонування політичної системи, гармонізуючи інтереси різних соціальних систем, верств суспільства, гарантуючи права і свободи громадян, організуючи господарське і духовне життя народу, захищаючи його інтереси поміж народів.

Естетична культура — це ціннісний показник об’єкта, людини, суспільства з погляду художньої цінності, привабливості, гуманістичності, налагодженості їх творення і виробництва, тиражування продуктів культури, забезпечення функціонування мистецтва, музеїв, театрів, засобів масової інформації і спілкування задля істини, добра, краси, справедливості і людського блага.

Етична культура оцінює людину з погляду її поведінки в житті, суспільстві, її моральності, честі, порядності, дружби, кохання, бажання і вміння жити в злагоді з власною совістю і світом, позбавлятись гріховності, творити добро.

Економічна культура — сфера культури, спрямована на формування, організацію людських відносин у процесі трудової діяльності, удосконалення видів і категорій матеріальної та духовної культури (винахід нових інструментів і знарядь праці, технічного устаткування, засобів нападу і захисту, пошук новітніх технологій, будівництво шляхів сполучення та засобів транспорту, збереження будинків і споруд, селекція та клонування нових порід тварин, сортів рослин, збереження і культивування ґрунтів, розвиток інформаційних та біотехнологій, пошуки нових енергетичних засобів та космічної техніки, нових інформаційних технологій, форм торгівлі й обміну досягненнями). Тобто це вдосконалення і розвиток стосунків між людьми (членами суспільства) у процесі спільної економічної (господарської) діяльності.

Екологічна культура передбачає взаємозалежність, безпечне взаємоіснування людини і природи (суспільства і природи), збереження біологічної рівноваги; урахування позитивного та негативного впливу природи на суспільство і водночас благоговійне ставлення до всього живого, зокрема, до людського життя як найвищої цінності (наприклад, учення Швейцера), коли метою людського існування стає всезагальне благо.

Професійна культура. Виділяють професійну культуру лікаря, військового, учителя, економіста, юриста. Професійна культура юриста ґрунтується на глибокому знанні законів і вмінні застосовувати ці знання за канонами совісті, а не щоб обійти закони. Це порядність. Це закон понад усе. Він вище економічної вигоди.

Професійна культура економіста передбачає високий рівень професійних знань, умінь, організаційних навичок, порядність, моральність, совість.

Відомий і авторитетний український економіст Віктор Найдьонов стверджує: «Економіст — мозок нації. Але він ефективно функціонує лише у взаємодії з совістю».

Професійна культура — це високий рівень професійної підготовки, її якість. Це найяскравіша грань людської особистості і суспільства в цілому. Високий стан загальної культури суспільства, нації забезпечує належну освіту і професійну культуру. Для економіста головним принципом при прийнятті рішення має бути, як і для лікаря, принцип «Не зашкодь». Загальновідомо, що найбільшої шкоди навколишньому середовищу, біосфері (вичерпній!) завдається економічною діяльністю.

Побутова культура охоплює невиробничу повсякденну систему життя людини, її організованість, відлагодженість, спрямованість на життєзабезпечення. Рівень побутової культури людини, сім’ї залежить від рівня побутового матеріального і технологічного забезпечення (наявність побутових приладів, дотримання санітарних норм житла, принципів моралі й етики тощо). Метою побутової культури є добробут людини і людське благо.

Правова культура — забезпечує мирне унормоване функціонування і розвиток суспільства, держави, гарантує економічну, фізичну, соціальну безпеку громадянина, суспільства, фізичних і юридичних осіб, держав у міждержавних відносинах, включаючи механізм правотворчої діяльності.

Духовна культура визначається такими категоріями, як істина, краса, добро, справедливість, мораль, благо. Первісна людина сприймала ці категорії в сукупності, синкретизуючи їх. Сьогодні принципи духовності, прагнення блага та справедливості мають бути притаманні народній, професійній, екологічній культурі і моралі.

Одним із ціннісних принципів духовності й моралі з найдавніших часів є безпека — безпека громадянина, держави і суспільства. На досягнення цього принципу спрямовані і політичні, і релігійні устремління. Забезпечення фізичної, економічної (добробуту громадянина і держави), політичної (незалежності громадянина і держави), правової безпеки (рівності перед законом особи і держави, верховенство закону) є гарантією успішного розвитку культури, її динаміки і досягнення кінцевої її мети — позбавлення гріховності, панування принципів всезагального блага.

2. Культура Київської Русі як культура Слова. Перекладацька та оригінальна література середньовічної Русі

За короткий час після прийняття християнства культура Київської Русі-України досягла свого розквіту, особливо за часів Ярослава Мудрого. Київ став одним з великих культурних центрів Європи, виникло багато інших культурних центрів. Значного розвитку набули ремесла, іконопис, дерев’яне та кам’яне будівництво.

З християнством була тісно пов’язана державна, князівська влада і її адміністративний апарат. Християнські текстологічні, іконографічні канони виконувались безумовно. Ярослав Мудрий 1051 р. скликав собор руських єпископів і поставив митрополитом священика Іларіона, письменника, одного з засновників Києво-Печерського монастиря. Іларіон користувався великим довір’ям Ярослава Мудрого, став його близьким сподвижником, очевидно і духовним наставником. Він допомагав князеві складати його відомий церковний Статут, важливий юридичний і політичний документ, брав участь у створенні «Правди Ярослава», збірника законів давньоруського феодального права.

Талановитий письменник, він створив «Слово про закон і благодать». Цей знаменитий зразок ораторського мистецтва, культури присвячений темі самоствердження Русі-України як великої держави. Це був програмний твір для прихильників духовної автономії, незалежності від Візантії. Цей твір не тільки відкриває історію української літератури, він сповнений глибокого політичного змісту, є зразком української літературної філософської думки. Іларіон, перший митрополит з місцевих, а не грек, висловлює слово на похвалу київським володарям Володимиру, Ярославу, які розвивали освіту, будували храми, несли людям культуру і духовність, формували їх світогляд, упроваджували християнські цінності.

Відомий і інший факт: Кирило і Мефодій віднайшли в Криму Святе Письмо, писане руськими письменами. Сім аркушів глаголицею латинської літургії знайшов у Києві академік Срезневський.

Іларіон — автор таких важливих творів, як «Сповідання віри», «Повчання на користь душевну до всіх християн», «Слово до брата-столпника». Уже вчитуючись у ці перші документи слов’янської і української культури, бачимо, як відображаються в них економічні, торговельні, культурні інтереси окремих племен, самої Київської держави, політичні інтереси князів та «кращих людей», діячів київського правління. Спостерігаємо, як київські князі широко вдавались до дипломатичних політичних засобів у зносинах з іншими державами-сусідами, широко використовували династичну дипломатію.

Видатною пам’яткою української культури і права була «Руська правда» (1037—1039 р.). Вона містила окремі норми «Закону руського», «Правду Ярослава», «Правду Ярославичів», «Устав Володимира Мономаха». Мала три редакції: коротку, широку, скорочену. Ними регламентувались права, захищалось здоров’я і честь, фізична, економічна, моральна безпека вільних представників суспільства й інші аспекти життєдіяльного буття.

3. Стан освіти в Україні. Роль братських шкіл та їх вплив на розвиток культури XVII ст.

Однією з характерних рис української культури XVII—XVIII ст. є особливий інтерес, який виявляло суспільство до освіти.

Оскільки культура розвивалася в польських умовах зіткнення католицької і православної церков, то кожна з сторін прагнула використати всі засоби для посилення свого впливу. Своєрідним результатом такого протистояння стала широка мережа різноманітних шкіл.

Тривалий час основним типом навчальних закладів були початкові, парафіяльні (приходські) школи при православних монастирях і церквах. Рівень та форми навчання в них уже не відповідали вимогам часу. Після утворення Речі Посполитої у 1569 р. в Україні з´явилися єзуїтські колегіуми — по суті вищі школи, які були добре організовані і фінансово забезпечені. Головною умовою прийому до єзуїтського коледжу було сповідування католицизму. Ці навчальні заклади виконували функцію окатоличування і ополячення українського населення.

Незважаючи на те, що багато з представників української еліти орієнтувалися, як вже говорилося, на чужу культуру і мову, знайшлися все ж патріотично настроєні багаті феодали, які виступили ініціаторами створення православних шкіл, які б не поступалися єзуїтським. Традиції меценатства були в цей період яскраво вираженими. Можна назвати імена князя Андрія Курбського, який в містечку Міляновичі на Волині створив цілий культурний гурток, і князя Юрія Слуцького, який у своєму маєтку зібрав багатьох діячів культури України, Білорусії та ін. Одним з найвідданіших українській культурі людей був князь Костянтин-Василь Острозький. У 1576 р. у своєму маєтку він відкрив перший православний колегіум, куди для роботи були запрошені фахівці з ряду європейських країн. У колегіумі вивчалися давньослов´янська, грецька і латинська мови, а також цикл дисциплін, який називався за традицією «сім вільних наук»: граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, астрономія, музика.

Наступ єзуїтів привів до переміщення центру культурного життя з заходу України на Лівобережжя. У XVI ст. запорозьке козацтво сформувалося як окремий стан. До 1620 р. Брестська унія по суті втратила своє значення у центральному регіоні України. За допомогою Війська Запорозького, його гетьмана П. Сагайдачного була відновлена православна митрополія.

Наприкінці XVII — у першій половині XVIII ст. в Україні істотно збільшується кількість шкіл при братствах. За Берестейською унією на зразок Львівської братської засновано Стрятинську, Луцьку, Кам´янську, Пинську та інші школи, в яких головна увага приділяється вивченню грецької мови, тому ці школи називали «грецькими». Гетьман П. Сагайдачний заповів спеціальні кошти на утримання вчителів грецької мови у Львівській та Київській школах. Освітній рух охопив майже все населення України. Як зазначив Павло Алепський 1654 p., навіть багато жінок були письменними.

У Києві 1615 р. відбулася знаменна подія для культурно-освітнього життя. Галшка Гулевичівна подарувала Київському братству земельну ділянку на Подолі під забудову монастиря та школи для дітей шляхетських і міських. Навчальний процес у школі відбувався на 4 відділеннях: граматики, риторики, філософії, мов — грецької, латинської, слов´янської, польської та української (руської). Зразком були програми провідних європейських університетів.

Привілей Владислава IV від 1635 р. дозволяв вивчати у школах України польську мову, але при цьому заборонялося викладати богословські дисципліни. П. Могилі не вдалося реалізувати свою ідею — зробити Київську колегію вищим навчальним закладом з повним курсом навчання. Обмеження були суто прагматичні: щоб українські діти здобували освіту в польських католицьких академіях і відповідно покатоличувалися.

Києво-Могилянською колегією, а з 1701 р. за ініціативи І. Мазепи — Академією, завжди опікувалися визначні політичні й громадські діячі України. І. Мазепа, якого В. Ясинський називав благодійником, а Ф. Прокопович — ктитором преславної Академії Могило-Мазепіянської, спорудив для неї новий будинок, Братський собор і постійно піклувався про неї. Поліпшив стан Д. Апостол. Злет і піднесення були за гетьманування К. Розумовського. Тут працювали Г. Кониський, С. Ляскоронський, Ю. Щербацький, Д. Ніщинський, М. Максимович — сузір´я імен, що склали б честь будь-якому університетові Європи.

Києво-Могилянська академія істотно вплинула на розвиток культури. Професура і викладачі, як правило, мали європейську освіту, більшість закінчила провідні вищі навчальні заклади і принесла до Академії кращі набутки методики наукових досліджень, організації навчального процесу. Вільне володіння латиною відкривало студентам шлях для продовження освіти в університетах Європи. Дружба, братерство, взаємовиручка, участь в управлінні школою виховували повагу до школи і товариства. Вважалося за норму брати участь у диспутах та дискусіях, урочистостях, святах для всіх викладачів і учнів, а шкільні драматичні вистави здобули популярність у киян.

Учні шкіл та слухачі колегії, або «бурсаки», під час вакацій розходилися по селах України і були тією живою ланкою, яка пов´язувала Академію з народом. Вони працювали вчителями, організовували вистави, показували вертеп, співали колядки — виконували просвітницьку і культурну місію, розпочату кобзарями.

Києво-Могилянська академія дала світові таких визначних діячів науки і культури, як Ф. Прокопович, Є. Плетенецький. Г. Сковорода, М. Ломоносов, Г. Полетика, С. Яворський, П. Завадовський, О. Безбородько та багато інших, які гідно продовжували справу Академії в Москві та Петербурзі. Першими професорами та викладачами у Московському та Санкт-Петербурзькому університетах були випускники Києво-Могилянської академії, а Ф. Прокопович став засновником Всеросійської Академії наук.

4. Українська парсуна та гравюра XVII — XVIII ст.

Головне призначення парсуни полягає, перш за все, в увічненні членів роду в пам’яті нащадків, тому не випадково, що В. Грицай звертається саме до парсуни, як до своєрідної подорожі в часі і просторі. Так, художник відчуває себе частиною українського роду, він пишається своїми пращурами і ототожнює свою спадковість із славетними козацькими родами. Картина В. Грицая «Ктиторські пунктуації» – це ремінісценції відомих парсунних портретів ХVІІІ ст. – Феодосії Палій, Параски Сулими, Івана Забіли і разом з тим, митець надає образам нової інтерпретації у композиції, характері, лінійній та площинній виразності. Його персонажі ніби позбавлені ваги, жести їхні ритуальні, зібрані у одній картині, вони являють своєрідний пантеон українських козацьких портретів. Головний атрибут парсуни, панегіричний текст, вводиться художником як смисловий і композиційний акцент, що підкреслює «урочистий вихідшляхетних предків» на авансцену ХХ століття.

У таких картинах як «Св. Уляна», «Покрова», «На герб Маршалка», «Родовий портрет з павичем» художник намагається відновити тяглість барокової спрямованості іконопису та парсунного портрету з його винятковими за своїми ритміко-мелодійними й орнаментальними якостями, одночасно поєднавши все це із власним художнім поглядом. Розроблені автором образи привертають увагу величним звучанням.

У картині «Св. Варвара і Катерина» традиції українського барокового іконопису набувають розвитку в індивідуальному перетворенні, лягаючи на ґрунт формально-художніх пошуків автора, оживляючи стару середньовічну символіку новими настроями. Властива для мистецтва Бароко емблематичність стає характерною рисою картин В. Грицая: художник бачить у людині емблему, символ. Свої композиції митець насичує ускладненою символікою, динамічним рухом, внутрішньою напругою, вживленням образів у просторове середовище, що вкотре підкреслює безперервність українських традицій у розумінні ідеалу земної краси.

Серед відомих митців Харкова, які працюють у контексті сучасного національного відродження, не може не зацікавити творчий доробок Іллі Паньока, у мистецтві якого звернення до традицій – постійний процес, пов’язаний із бажанням митця відродити джерела та шляхи розвитку національної культури. У його полотнах вони оживають, водночас набуваючи власного звучання, сприяючи самовизначенню.

Захоплення художника українською іконописною спадщиною обумовило створення власного погляду на іконографію «Юрія–Змієборця», що знайшло свій вияв у полотні «Vivos Voco» «Кличу живих!». Здавна образ святого Юрія (у російському іконописі Георгій Побідоносець) тлумачився як образ поборника добра й заступника нужденних і посідав чільне місце не тільки в іконописному мистецтві, а й у скульптурі, графіці, фольклорі, у народних піснях, прислів’ях.

Красу картині «Vivos Voco» надає пірамідальна композиція, яку спрямовано просто на глядача. Це допомагає акцентувати увагу на героїко- романтичному настрої. Безмежний простір підкреслюється за допомогою промовистої плями червоно-брунатного плаща, що тріпоче на вітрі за плечима Побідоносця, створюючи враження своєрідних коливань на полотні. Автор подає свої сюрреалістичні візії, веде гру зі сновидо–алогічним трактуванням простору. А натхнення черпає в метафоричному мисленні митців доби Бароко, услід за якими ускладнює свої алегорії, намагаючись відобразити абстрактні поняття у видимій предметній формі. Багатство його метафор вражає: це і золоті пластини на тілі вершника, як символ непереможності, це й рушник – символ космосу, і розрізаний хліб – мов доля, тощо. Образна мова І. Паньока близька до символічно-візуальної мови сновидінь, що характерно як для мистецтва Бароко, так і для сюрреалізму [3, с. 93]. Мовби з прадавнього сну виринає Успенський храм, виблискуючи золотими куполами в небі. І водночас з іншого боку картини – той самий храм, тільки зруйнований. У цій метафоричності – жива історія України: прадавня велич, краса і те, що залишилося після доби тоталітаризму, – суцільна руїна й сплюндрована культура.

5. Архітектурні стилі в Україні ХІХ ст.

Після заборони 1801 р. будувати в Україні храми стилю українського бароко будують у стилі ампір, з’являється ряд споруд у стилі класицизму: червоний корпус Київського університету (1834 р.), арх. Вікентій Беретті, Воронцовський палац, арх. Боффь, Потьомкінські сходи в Одесі, костьол Св. Олександра в Києві, парки «Софіївка» в Умані та «Олександрія» в Білій Церкві. Серед відомих архітекторів слід назвати Андрія Меленського — головного архітектора Києва. Його роботи — колона Магдебурзького права в Києві, ротонда на Аскольдовій могилі, споруди Флорівського монастиря на Подолі. Його зусиллями спроектовано і переплановано багато будівель у Києві. У Харкові помітна творчість архітектора Петра Ярославського, у Чернігові П. Дубровського, у Львові українського архітектора Андрія Шостака.

У другій половині ХІХ ст. збудовані такі споруди, як Одеський, Львівський, Київський оперні театри, Володимирський собор у Києві (І. Штром, О. Беретті, А. Прахов). Поширення набувають стилі модерн, український модерн, віденський неоренесанс. Будинок Львівської політехніки (1872—1877) — неоренесанс, архітектор Ю. Захарович; будинок історичного музею в Києві (1897—1900) — класицизм, архітектор В. Городецький; будинок з химерами (модерн) цього ж архітектора, його ж костьол Св. Миколая під готику та Національний художній музей (мавританський стиль).

Владислав Владиславович Городецький (1863—1930) — видатний український архітектор. Його споруди є окрасою столиці України. Будинок з химерами відомий не лише своєю архітектурою, а й оздобленням символічними фігурами тварин, яке зробив італійський скульптор Еліо Саль. Це яскраве поєднання модерну та анімалістичної скульптури, чудова демонстрація можливостей цементу як будівельного матеріалу, поєднання реальності і романтизованого світу.

Список використаної літератури

1. Історія української та зарубіжної культури: Навч. посібник для вузів/ За ред. С.М.Клапчука, В.Ф.Остафійчука. — К.: Вища школа: Знання, 1999. — 325 с.
2. Кордон М. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Микола Кордон,. — К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 579 с.
3. Мєднікова Г. Українська та зарубіжна культура ХХ століття: Навч. посіб./ Галина Мєднікова,. — К.: Знання, 2002. — 214 с.
4. Олійник Т.С. Українська та зарубіжна культура: Навч.-метод. посібник для студ. з англ. мовою вик-ладання/ Т.С. Олійник, Н.В. Джугла; М-во освіти і науки України, Тернопіль. держ. пед. ун-т ім.В.Гнатюка, М-во охорони здоров’я України, Тернопіль. держ. мед. академія ім. І.Я.Горбачесвського. — Тернопіль: Укрмедкнига, 2002. — 100 с.
5. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник/ Іван Зязюн, Олександр Се-машко та ін.; Ред. М.М. Закович. — 3-є вид., випр. і доп.. — К.: Знання, 2002. — 557 с.
6. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Донецький держ. ме-дичний ун-т; Донецький держ. технічн. ун-т ; Донецька державна академія управління; Ред. К.В.Заблоцька. — Донецьк: Східний видавничий дім, 2001. — 368 с.
7. Українська та зарубіжна культура: Підручник/ Л. В. Анучина, Н. Є. Гребенюк, О. А. Лисенко та ін. ; Ред. В. О. Лозовий. — Харків: Одіссей, 2006. — 374 с.
8. Українська та зарубіжна культура: Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни/ Роман Вечірко, Олександр Семашко; М-во освіти і науки України, КНЕУ. — Київ, 2003. — 367 с.
9. Шевнюк О. Українська та зарубіжна культура: Навчальний посібник/ Олена Шевнюк,. — 2-ге вид., випр.. — К.: Знання-Прес, 2003. — 277 с.