Вступ

За рівнем розвитку промисловості й торгівлі Україна відставала від Німеччини, Англії та Нідерландів. І все ж на середину XVII ст. вже окреслився процес розкладу цехового ремесла і в багатьох промислах відбувалося зародження початкових форм мануфактурного виробництва. Особливо виразно подих нової цивілізації виявлявся, на відміну від Нідерландів і Німеччини, не у промисловості й торгівлі, а у сільськогосподарському виробництві Півдня України. Адже становлення козацького стану супроводжувалося розвитком якісно нового типу господарства — за сутністю фермерського. І суперечність між ним і наступним фільварково-панщинним господарством, яке ґрунтувалося на праці закріпаченого селянина, стала однією з головних причин соціального вибуху в 1648 р.

XVI — XVIII ст. — це період розкладу феодального і ґенези індустріального суспільства. Для господарства передових західноєвропейських країн визначальним було панування мануфактурного виробництва і формування ринку найманої праці, становлення фермерського господарства та світового ринку. І хоч український народ вступив у добу без своєї держави, в Україні відбулися помітні зрушення в сільському господарстві та аграрних відносинах, у промисловому виробництві, торгівлі. Всі ці зміни були позначені реаліями, що випливали з факту входження Лівобережної України (з Києвом) і Запоріжжя, а згодом і Півдня України з Кримом до складу Російської держави. Одним з найголовніших наслідків соціально-економічних процесів указаного періоду було формування економічної спільності всього українського народу, чому не в змозі були перешкодити ані державні кордони між Правобережною та Лівобережною Україною, ані відмінності у державно-політичному устрої цих регіонів.

1. Розвиток Лівобережжя та Слобожанщини

Створена після Селянської війни (так ще названо війну 1648— 1654 pp.) нова модель соціально-економічних відносин мала свої особливості. Було ліквідовано, за незначним винятком, велике й середнє землеволодіння, феодально-панщинну систему господарювання й кріпацтва. Більшість земельного фонду вигнаних феодалів, королівщини й католицької церкви перейшла у власність державного сектору. Зросло землеволодіння православних монастирів, захищене від свавілля козаків та селян гетьманськими універсалами. Ними ж дарувались села, млини та ін. Київська митрополія була одним із найбільших землевласників. Започатковано становлення гетьманського й старшинського землеволодіння, завершується процес утвердження козацької земельної власності. Значна частина земель перейшла до рук селян, котрі виступали її співвласниками нарівні з державою. Було шляхетське землеволодіння, закріплене гетьманськими універсалами, а пізніше договорами гетьманів України з московськими царями.

Старшинське землеволодіння зростало шляхом займанщини неосвоєних ґрунтів або купівлі, для збільшення їх розорювали «дикі поля», вирубували ліси і засновували нові хутори. Пізніше — в основному шляхом купівлі землі, гетьманських наділів і царських привілеїв. Старшинські володіння охоплювали найбільше Чернігівщину і Київщину. За універсалами гетьмана монастирі одержали понад 80 маєтків, шляхта — майже 50, старшина — 20. Магнато-шляхетське землеволодіння збереглося на території західноукраїнських земель.

Тогочасне старшинське володіння землею мало дві форми: приватно-спадкову та тимчасово-умовну. Характерною рисою спадкового («вічного») володіння була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало у процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях, що фіксувалися у відповідних юридичних документах. Тимчасово-умовне («рангове») володіння землею мало іншу природу та спосіб формування — ділянки видавалися за службу на певний термін або ж «до смерті». Формально це була власність Війська Запорізького і рангові землі передавали у володіння Генеральної військової канцелярії [2, c. 97-98].

Гетьманський уряд стимулював, підтримував процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності. Іншу позицію зайняла Росія. Щоб ліквідувати практику стихійної «займанщини» і посилити контроль за процесом зростання старшинського землеволодіння царський уряд запровадив порядок наділення і затвердження придбаних земель виключно за царськими указами. За цих обставин у 30-ті роки XVIII ст. понад 35 % орних земель Гетьманщини вже перебували у приватній власності старшини. У період гетьманства Д. Апостола (1727— 1734) основний земельний фонд було роздано. У цей час межа між спадковим і ранговим володіннями практично стерлася. А у другій половині XVIII ст. центральна влада в Росії на місцях перестала визнавати «займанщину» юридичною підставою для володіння земельними угіддями.

У цей же період розпочинається процес зростання землеволодіння у руках російських поміщиків, який ще більше посилився після ліквідації української державності. Найбільшими землевласниками стали О. Меншиков, П. Румянцев-Задунайський, Г. Потьомкін (42,2 тис. десятин) та інші російські вельможі, яким значно поступалися національні землевласники. Вони ж стали ініціаторами обмеження прав рядового козацтва і поступового закріпачення селян за російським прикладом.

Неймовірно тяжкі примусові канальні роботи, будівництво фортифікаційних споруд, воєнні низові походи тощо руйнували міцне козацьке господарство. Не маючи змоги власним коштом відбувати військову службу, значна частина козаків змушені були виписуватися з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Ще гіршим було становище селянства. Наприкінці XVII ст. дедалі більшого поширення набуває феодальна рента, зокрема відробіткова, інтенсивність якої у другій половині XVIII ст. сягає п´яти і більше днів на тиждень. Водночас збереглися грошова і натуральна ренти.

У другій половині XVIII ст. було проведено секуляризацію монастирських маєтків на Лівобережжі, у Слобожанщині й Півдні України. Більшість церковних угідь перетворилися на державну власність чи опинилися у руках світських можновладців.

У цей же період відбувається поступова заміна земельних податків грошовими, причому спостерігалась тенденція до швидкого зростання останніх на користь казни. Так, ще до 1765 р. не було чітко регламентовано державного податку. Консистенські збори, що стягувались як натурою, так і грішми, то збільшувалися, то зменшувалися (відповідно до умов і господарських можливостей самих посполитих). 1765 р. було запроваджено «рубльовий оклад», якому підлягали всі двори селян, міщан, козаків-підпомічників, а також підсусідки [4, c. 62-63].

За указом 1783 р. податком обкладалося вже все посполите населення чоловічої статі та рядове козацтво: міщани сплачували по 70 коп., казенні, замість робіт, і монастирські — по 1 рублю на рік, а козаки «на утримання військової їх служби, замість колишніх нерівних поборів, що залежали від волі начальства», — по 1 руб. 20 коп. Частина податей залишалася, згідно з цим же указом, у розпорядженні поміщиків » на кращий і господарський розсуд». З 1797 р. згідно з урядовим розпорядженням у межах реорганізованих Київського, Новгород-Сіверського, Чернігівського та Харківського намісництв загальнодержавний податок хлібом також замінявся на грошовий. Все це сприяло розвитку товарно-грошових відносин на території України, де не було власної національної грошової одиниці, карбування якої намагався започаткувати Б. Хмельницький ще восени 1652 р. [7, c. 81]

2. Господарський розвиток Правобережжя

Дещо інакше розвивалося сільське господарство на Правобережжі. Спустошені війною землі Правобережної України відроджувалися завдяки народній колонізації. Протягом кінця XVII — першої половини XVIII ст. на Центральному і Східному Поділлі та південно-східній Київщині осіли десятки тисяч переселенців з Лівобережної України, Молдавського князівства, білоруських земель та власне польського воєводства. Процес відбудови місцевої економіки розтягся на багато десятиліть.

Стрижнем тогочасної економіки було сільське господарство, тенденції розвитку якого накладали помітний відбиток на перебіг всіх суспільних процесів. У цей період земельна власність служить для правлячих верств економічною основою їх панування, виступає гарантом незалежності. Тож не дивно, що втрачаючи політичну незалежність Лівобережна старшина намагалась зберегти бодай економічну незалежність шляхом концентрації у своїх руках значних земельних володінь.

Значна частина земель була у власності і її власниками без змін залишались селяни, міщани, козаки, церква і монастирі, однак частина земельних володінь залишалась без власників (шляхетність). Значна частина земель звільнилась і в наслідок жорстокої громадянської війни. Так Правобережжя втратило 60-70% всього населення. Завдяки цьому значні масиви землі були вільні. По суті у другій половині XVII ст. землеволодіння Східної України повернулось ніби до первісного стану. Однак і землеволодіння і взагалі соціально-економічні відносини Гетьманщини пройшли шлях соціально-економічної еволюції протягом кількох десятиліть.

Традиції привілейованого землеволодіння і кріпацтва були безпосередньо збережені землеволодінням церков і монастирів і шляхетських родів. Ще важливим було те, що вся козацька верхівка виросла в тих же традиціях і найрадикальнішим висновком було те, що місце польської шляхти повинні зайняти нові привілейовані роди з козацтва.

Тогочасне старшинське володіння оформилось у двох формах: приватно-спадковій та тимчасово-умовній. Характерною рисою спадкового (вічного, спокійного) володінням була його незалежність від службового становища. Як правило, воно виникало в процесі купівлі-продажу, обміну, дарування, застави, при торгових операціях що фіксувалися у відповідних юридичних документах.

Іншою була природа та спосіб формування тимчасово-умовного (рангового) володіння. Землі видавалися за службу на певний термін або ж до смерті. Формально рангові землі вважалися власністю Війська Запорізького і перебували у володінні Генеральної військової канцелярії. Розширення меж старшинського землеволодіння здійснювалося різними шляхами: займанщина вільних земель; захоплення громадських місць та угідь; загарбання козацьких та селянських земель на основі боргового загарбання їх власників; гетьманські надання та пожалування царського уряду, за службу великому государю з фонду вільних військових маєтностей; перетворення рангових земельних володінь на спадкові [5, c. 108-109].

Процес зростання та зміцнення старшинської земельної власності підтримував гетьманський уряд, вбачаючи в ньому опору та гарантію автономії України. Царський уряд також з розумінням ставився до економічного зміцнення старшини, сподіваючись в такий спосіб бодай компенсувати прогресування обмеження політичних прав і вольностей. Однак як централізовану державу Росію не влаштовувала практика стихійної займанщини. Саме тому з метою посилення контролю за процесом зростання землеволодіння було запроваджено порядок наділення і затвердження придбаних земель виключно за царськими угодами. Саме завдяки контролю старшина отримала повну визначеність в своїх правах.

Основний земельний фонд Правобережної України належав польським магнатам і шляхті, тут переважало велике поміщицьке землеволодіння. На початку XVIII ст. магнати Київщини володіли 75 % всіх дворів і відповідною кількістю земельної площі, тоді як дрібна шляхта — лише 1 %. Те ж було характерним для інших правобережних регіонів. Поряд з магнатсько-шляхетським володінням були землі понад Дніпром, від Києва до Чигирина, які за умовами «Вічного миру» мали залишатися незаселеною нейтральною територією. Незважаючи на заборону, тут засновувались козацькі хутори, розвивалося селянське господарство. Частина земельного фонду Правобережної України стала також здобутком українського селянства та козацтва, які освоювали відвойовані у шляхти райони. Тут селяни вільно продавали і дарували свої «дідичні» поля, луки, ліси, сади, ставки та хутори іншим селянам та міщанам.

Після довгих років «козацьких воєн» польська шляхта повернулась до своїх маєтків. Внаслідок відновлення не тільки батьківських володінь, а й захоплення королівських та колишніх шляхетських земель на середину XVIII ст. майже 40 магнатських родин контролювали 80 % території Правобережжя. Тут поміщики змушені були оголошувати так звані слободи, за якими селяни, що оселилися на панській землі, на певний час звільнялися від усіх повинностей. В інструкції війтам Київського староства за 1766 р. зазначалося: «Від всіляких повинностей, як замкових, орендних, так і громадських, звільнити до 6 років».

У цей час господарство функціонувало на основі фільварково-панщинної системи, яка в середині XVIII ст. набула поширення на всій території Правобережжя. Існувало три види маєтків: у першому переважали слободи, грошова рента (чинш) і продуктовий податок; у другому — поряд з чиншом запроваджувалася відробіткова рента (панщина); у третьому — переважала панщина [3, c. 124-125].

В економічному житті більшості земель Правобережжя, як і раніше, основну роль відігравало землеробство, досить розвиненим було тваринництво. Сіяли жито, пшеницю, ячмінь, овес, гречку, просо, льон і коноплі, розводили корів, волів, свиней, овець і коней. Заможні селяни Правобережної України, незважаючи на різні перешкоди, вивозили продукти власного господарства на ринки Лівобережжя. Потоцькі, Чарторийські, Сангушки, Ос еолійські, Жевуські, експортуючи продукти фільваркового виробництва через порти балтійського узбережжя до Західної Європи, користувалися монопольним правом на продаж власних товарів для внутрішнього ринку. Крім того, магнати мали право обмежувати, а в деяких випадках і забороняти селянську торгівлю, що негативно впливало на розвиток товарно-грошових відносин. Ці заборони поступово вели до повторного закріпачення селян, які після закінчення пільгових років у слободах змушені були виконувати грошову та відробіткову ренти.

Проте, попри всі негаразди (неврожаї, стихійні лиха, епідемії тощо), сільське господарство розвивалося. У другій половині XVII — першій чверті XVIII ст. збільшення попиту на сільсько­господарську продукцію зумовило значне розширення обробних площ, відбулось поглиблення спеціалізації окремих районів. Лівобережжя та Слобожанщина спеціалізувалися на вирощуванні жита; Волинь — пшениці; Полісся — льону й конопель, землі між Дністром і Прутом — тютюну, який переважав і на всеросійському ринку. Розвиток товарно-грошових відносин сприяв збільшенню посівів технічних культур, зокрема тютюну, льону, конопель. Сталися позитивні зрушення у системі обробітку ґрунту, хоча розвивалося сільське господарство переважно екстенсивним методом.

В економіці Запоріжжя землеробство довго відігравало другорядну роль. Через свою трудомісткість воно було малорентабельним. Скотарство ж приносило вп’ятеро більший прибуток, ніж хліборобство. Поширеними промислами були рибальство, бджільництво й полювання. Ці галузі тривалий час залишалися головними джерелами запорізького багатства. Запорізьке господарство поступово еволюціонувало від простих до складних форм, від елементарних промислів у незайманому степу до організованого скотарства і рільництва.

Відбулися суттєві зрушення не тільки в аграрному секторі, а і якісні та кількісні зміни в інших секторах економіки — промисловості, торгівлі, фінансах. Основу тодішнього промислового розвитку в Україні становили ремесло та промисли. Характерними рисами ремісничого виробництва цього періоду були: по-перше, розширення сектору ремісничих спеціальностей (якщо у першій половині XVII ст. їх налічувалося 270, то наприкінці — вже 300); по-друге, поглиблення спеціалізації ремесла (існувало 34 спеціальності з деревообробки, 25 — будівельної справи, 17 — виробництва одягу тощо); по-третє, втягнення ремесла у процес товарно-грошових відносин [6, c. 92-93].

3. Розвиток торгівлі на Україні в др. пол. XVII ст.

Важливу роль у розвитку товарно-грошових відносин відігравала торгівля. Основними місцями, де відбувалися товарно-грошові операції, були ярмарки, базари та торги. В Україні наприкінці XVII ст. на Лівобережжі збиралося 390 ярмарків, у Слобожанщині — 271. З відродженням Правобережжя у 40—60-х роках XVIII ст. відбулося 42 ярмарки. Як правило, ярмарки збиралися кілька разів на рік і приурочувалися до релігійних свят. Збільшилась кількість торгів і базарів та днів їхнього проведення. На кінець XVIII ст. в Україні щорічно їх проводилося понад 16 000. Найбільші та найбагатші за асортиментом продукції ярмарки були у Києві, Ромнах, Ніжині, Кролевці, Стародубі, Харкові, Сумах, Львові. На Хрещенський контрактовий ярмарок у Києві, відкритий 1797 р. замість ярмарку в Дубно на Волині, приїжджали близько 5000 осіб. Товарообіг ніжинських та роменських ярмарків сягав 4 млн. рублів. Наприкінці XVIII ст. ярмаркову торгівлю витіснила постійна торгівля у лавках, магазинах, а також щотижневі торги, що свідчило про зростання внутрішнього ринку. Наступною ланкою системи внутрішньої торгівлі після ярмарків були торги, які спеціалізувалися на продажу певного товару (Глухів — хліба, Ромни — тютюну, Львів — худоби тощо). На них скуповували товар для оптового продажу на ярмарках.

На території України велась також транзитна торгівля. Купці Росії відвідували ринки країн Західної Європи та Балкан. Важливе значення мали торговельні зв´язки з країнами Сходу. Через Україну з Росії везли на Схід залізні вироби, лляні та конопляні тканини, сукно, шкіру, папір, посуд і т. ін. Ввозили фарбники, предмети розкоші (дорогі тканини, вина, каву і т. ін.) з Європи, чай, шовкові й бавовняні тканини — з Китаю, худобу, бавовняні тканини, смушок, урюк — із Середньої Азії. Значна частина цих товарів осідала на ринках України. До середини XVIII ст. зовнішня торгівля в основному розвивалась через головний балтійський порт — Гданськ. Здобутий у другій половині XVIII ст. вихід до Чорного моря дав можливість розширити торгові операції через Одесу, Таганрог, Севастополь та ін. До кінця XVIII ст. зовнішній товарообіг зріс майже у п´ять разів (з 24 млн. до 110 млн. рублів).

Таким чином, незважаючи на те, що російський царат в особі Петра І та Катерини II фактично скасував вільну українську торгівлю, у XVIII ст. вона мала важливе значення у товаризації виробництва і формуванні внутрішнього ринку. На селі торгівля розвивалася повільно: ще не було постійних магазинів і лавок. Тут діяли офені (коробейники), які носили весь свій товар на руках (у коробці), більш заможні мали підводи. Гальмувала розвиток торгівлі й відсутність хороших шляхів сполучення. Головним видом транспорту залишалась підвода. Тільки у 20-х роках XIX ст. з´явились перші пароплави на Дніпрі, а у 60-х роках було прокладено перші залізниці: 1861 р. — Львів — Перемишль, 1865 р. — Одеса — Балта [7, c. 152-153].

Розвиток промисловості та ремісничих виробництв, внутрішньої і зовнішньої торгівлі потребував реформ у грошовому обігу. В XVII ст. на території України в обігу залишались празькі гроші, литовські та польські динарії, півгрошові монети, срібні таляри та ін. З проведенням реформи монетної справи в Росії у 1700—1704 pp., в основу якої поклали десятковий принцип (рубль, гривеник, копійка), на території України російські гроші стали основними у грошовому обігу. Випускалися мідні, срібні та золоті монети. Проте однією з негативних економічних акцій російського уряду було збування на території українських земель «лихих» мідних грошей, щоб срібні й золоті по можливості залишались в обігу в Росії і зосереджувались у державній казні. А сам срібний рубль для полегшення зовнішньоторгових операцій було прирівняно до талера.

Отже, господарські процеси на Січі розвивалися поступово, якихось бурхливих переворотів, радикальних змін не було.

Дуже стримували економічний розвиток і колонізацію запорозької України спустошливі татарські набіги. Лише в останню чверть XVIII ст. у степи Південної України приходить спокій.

При відсутності приватної власності на землю на Запоріжжі не заборонялась і не обмежувалась рухома приватна власність (гроші, речі, худоба, човни). Обидві форми власності — колективно-військова та індивідуально-приватна — не протистояли одна одній, а співіснували.

Торгівля і фінанси Запоріжжя визначались особливостями його господарства, способу життя, суспільного ладу [1, c. 127-128].

Висновки

Отже, наприкінці XVII — у XVIII ст. характерними рисами економічного розвитку українських земель були: зростання великого феодального землеволодіння; обезземелення селянства, його закріпачення; розбудова й відокремлення міст від сіл; поступальний розвиток селянських промислів і міського ремесла, на базі яких виникали мануфактури; формування національного ринку. Названі процеси, на відміну від інших держав, відбувалися в умовах бездержавності на Правобережжі та прогресуючого обмеження автономії на Лівобережжі. Включення українських земель до складу іноземних держав, підпорядкування української економіки впливові та владі останніх суттєво гальмували та деформували поступальний розвиток.

Зростання великого феодального землеволодіння супроводжувалось масованим наступом на землі та права козацтва і селянства. Після поразки Української Національної Революції козача старшина взяла курс на обмеження прав рядового козацтва. Це обмеження виявилось у забороні козакам вільно розпоряджатися землею, примусованому використанні безплатної козацької праці, забороні козакам торгувати горілкою, насильному перевезенні їх в посполитий стан. Становище козацького стану погіршувалось. Крім військової служби, козаки охороняли кордони від татар, будували фортеці. Ці обставини вели до прогресуючої деградації дрібного, рядового козацтва. Не маючи змоги за власний кошт відбувати службу значна частина козаків змушена була виписуватись з козацького стану і займатися промислами, торгівлею, заробітчанством.

Взагалі суспільний устрій Східної України характеризувався значною нестабільністю. Стани існували, однак між ними не існувало чіткої межі. Обмежити це вдалося лише в XVIII ст.

Список використаної літератури

1. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -Харків: Одіссей, 2004,. -494 с.
2. Економічна історія України : Навчальний посібник/ М. О. Уперенко, Е. А. Кузнєцов, Г. К. Парієнко, Т. Х. Коломійчук та ін.; За ред. М. О. Уперенка; М-во освіти і науки України, Одеський держ. екон. ун-т, Одеський нац. ун-т ім. І.І.Мечникова. -2-е вид.. — Харків: Одіссей, 2005. -494 с.
3. Лановик Б. Економічна історія України і світу : Підручник для вузів/ Богдан Лановик, Зіновій Матисякевич, Роман Матейко; За ред. Б.Д.Лановика. -6-те вид., перероб. і доп.. -К.: Вікар, 2004. -486 с.
4. Леоненко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Леоненко, Петро Юхименко,. -К.: Знання-Прес, 2004. -499 с.
5. Царенко О. Економічна історія України і світу : Навчальний посібник для вузів/ Олександр Царенко, Андрій Захарчук,. — Суми: Університетська книга, 2001. -308 с.
6. Черкашина, Ніна Костянтинівна Економічна історія : Навчальний посібник/ Ніна Черкашина, . -К.: ЦУЛ, 2003. -192 с.
7. Юхименко П. Економічна історія : Навчальний посібник/ Петро Юхименко,. -К.: Вікар, 2004. -341 с.