Вступ

Актуальність теми дослідження. Реформа, втілення якої розпочав уряд П. Столипіна, донині викликає неоднозначні судження, здебільшого у середовищі політичного істеблішменту. Науковці — як вітчизняні, так і зарубіжні — одностайні у своєму висновку: перетворення, здійснені урядом П. Столипіна, дали можливість селянству позбутися черезсмужжя, залежності від кругової поруки, громади, отримати статус приватного власника і у такий спосіб стати більш ефективними господарями земельної власності (А. Я. Аврех у своїй праці «Столыпин и судьбы реформ в России», А. П. Корелін, В. С. Дякін «Был ли шанс у Столыпина?», А. П. Бородін, Д. Селіхов «Роль столипінського законодавства у реформування аграрних відносин в Україні після 1906 р.» тощо). Дана розвідка має на меті проілюструвати суперечливий процес ухвалення законів, які започатковували столипінську аграрну реформу.

Доцільність наукового дослідження процесу аграрного реформування на початку ХХ століття в історичному минулому суспільства обумовлена сучасними проблемами творення національної держави, соціальної організації суспільства, його демократизації та гуманізації, економічного відродження країни. Як і в минулому, нині зростає роль аграрного сектору в економічному житті суспільства. Сучасна перебудова аграрного сектора економіки набирає все більш організованого характеру: на арені економічного життя стало реформування колективних сільськогосподарських підприємств на засадах приватної власності на землю; підтримки розвитку особистих підсобних господарств громадян та селянських (фермерських) господарств. Аграрні проблеми дедалі більше стають предметом уваги не тільки науковців, громадськості, але і державних органів влади.

Однак зростаючий інтерес до низки проблем, пов’язаних з введенням приватної власності на землю, деякі спроби їх вирішення наштовхуються на відсутність історичного досвіду, певних знань, наукової інформації, цілісних досліджень, які б об’єктивно відтворювали роль та значення аграрного реформування в історії Росії.

Необхідність наукового дослідження теми визначається також домінуванням у суспільних науках негативного погляду при висвітленні підсумків аграрного реформування П.А.Столипіна, хибної оцінки економічних та історичних особливостей аграрного устрою російського села. Таке тлумачення обмежує самі наукові дослідження, подає неповну та однобічну картину історичної реальності, негативно впливає на формування історичної свідомості. Тому в наукових дослідженнях, як і в економічній діяльності, має панувати об’єктивне осмислення аграрної політики, та, зокрема, процесу впровадження приватної власності на землю, ролі селянина в господарському та суспільному житті Росії та України на початку ХХ століття.

Російська імперії вступила в ХХ століття з усіма притаманними цій країні проблемами – з напівкріпацьким режимом на селі і, отже, зі зростаючою необхідністю нових реформ, зволікання з якими робило неминучим революційний вибух. Зміст цих реформ полягав у проведенні широких демократичних перетворень, але головне – в ліквідації поміщицького землеволодіння,  передачі всієї землі тим, хто її обробляє. Спрямування селянства на реформи виявилося на початку 1905 року. На весну 1906 року воно перетворилося у свідому програму. Цьому сприяло і масове складання наказів депутатам, які були обрані в Державну Думу.

Столипінська аграрна реформа стала однією з найважливіших  подій в історії Російської імперії. Вона активно сприяла становленню капіталізму. Реформа була направлена на звільнення селянських земель від «слабких» на користь «сильних», на вирішення завдання первісного нагромадження капіталу на селі.

Вивчення процесу аграрного реформування в тогочасній історії Росії, висвітлення подій реформи П.А.Столипіна сприятиме усвідомленню глибинних зв’язків між минулим і сьогоденням, розумінню основ економіки та сільського господарства.

Метою дослідження є наукове обґрунтування економічної необхідності реформування сільського господарства Росії на початку ХХ століття, особливостей проведення аграрної реформи П.Столипіна.

Для досягнення поставленої мети визначені наступні задачі:

—  аналіз економічних та політичних передумов аграрного реформування в Російській імперії та висвітлення особливості аграрного розвитку сільського господарства Російської імперії;

— визначити напрями, форми та методи реформування сільського господарства Російської імперії та їх капіталістичну спрямованість;

— розкрити динаміку процесів руйнації общинного землеволодіння, впровадження приватної власності на землю та поширення хутірського та відрубного господарства;

— визначити основні тенденції революційної напруги (до і в ході її проведення) та формування чітких позицій щодо аграрного питання в програмах політичних партій та блоків.

Об’єктом дослідження є проведення аграрної реформи П.А.Столипіна на початку ХХ ст. в Росії.

Предметом дослідження є виявлення характерних рис  аграрної реформи в Російській імперії, а також її економічні і соціально-політичні наслідки для селянства.

Хронологічні рамки визначаються 1906 р., коли революційна ситуація в країні вимагала від уряду широких демократичних перетворень в аграрному секторі економіки і 1914 р., коли в зв’язку з початком І світової війни землевпорядкувальні роботи поступово скорочуються.

Територіальні рамки визначаються тогочасною територією Російської імперії.

Методи дослідження. Теоретичною та методологічною основою дослідження є наукові принципи пізнання та вивчення суспільних процесів і явищ. Це, насамперед, принцип історизму, який вимагає кожне явище (у нашому випадку аграрне реформування сільського господарства Росії на початку ХХ століття) розглядати як процес становлення та розвитку з урахуванням конкретно-історичної ситуації, у взаємозв’язку з іншими процесами (політичними, соціальними, економічними). Такий підхід дає змогу прослідкувати безпосередній зв’язок минулого і сьогодення, зокрема, необхідність аграрного реформування на початку ХХ ст. та зміни в суспільному житті внаслідок реформи П.Столипіна.

Науковий принцип системності потребує розглядати проведення аграрної реформи як певну систему з власними закономірностями та методами, які притаманні сільському господарству Росії, визначити її особливості та соціальний склад. З іншого боку, це дає можливість дослідити весь спектр та динаміку взаємозв’язків між різними соціальними інститутами (селянство, дворянство, робітники, капіталісти та інтелігенція) та суспільно-політичними процесами, які відбувалися на початку ХХ ст. в Російській імперії.

Основними методами наукового пошуку виступають: хронологічний, порівняльно-історичний, ретроспективний та кількісний методи.

Джерельна база. Важливим джерелом для написання дослідження стали матеріали періодичної преси України. Аграрній політиці самодержавства взагалі і столипінській аграрній реформі зокрема, присвячено багато робіт дослідників радянських часів. П.Н.Єфремов, П.М.Першин, С.М.Сидельников у працях «Аграрная реформа Столыпина», «Земельно-крестьянская политика самодержавия в преддумский период», «Аграрная политика самодержавия в период империализма» розглядали проблеми поміщицького господарства на початку ХХ століття, руйнування общини капіталістичними формами землекористування, оренду землі, діяльність Селянського Поземельного банку, переселення до Сибіру та інші аспекти реформи. Думку про штучну підтримку урядом общинного землеволодіння підтримували радянські вчені І.Д.Ковальченко та Л.В.Мілов.

Розділ 1. Економічні та політичні передумови аграрного реформування в Росії

1.1. Проблема реформування аграрного сектора економіки

Проблема реформування аграрного сектора економіки на початку ХХ століття ще не знайшла чільного місця серед наукових досліджень суспільно-економічного спрямування, але інтерес та зацікавленість вчених до цього явища існували завжди. Кризовий стан сільського господарства та шляхи його подолання були предметом вивчення спеціалістів в різні часи. Історіографію проблеми можна умовно поділити на дореволюційну, радянську, періоду перебудови та дослідження української діаспори. В кожному з цих періодів проблема аграрного реформування розглядалася як в цілому, так і за окремими галузями.

Селянське питання та його роль в суспільному житті Російської імперії викликало увагу дослідників ще до початку аграрного реформування. Це пояснювалося перш за все тим, що селяни брали активну участь в революційних подіях 1905 року. Незадоволення розподілом землі в Російській імперії, сусідство великих поміщицьких латифундій поряд з селянським малоземеллям та безземеллям змусили багатьох дослідників приділити особливу увагу процесу реформ в сільському господарстві.

Аграрна проблема та роль селян в соціально-економічному житті країни привертала увагу економістів та дослідників і після початку аграрного реформування П.А.Столипіна[1].

Великого значення набуло на початку ХХ століття переселення селян за Урал. Це питання також займало значне місце в дослідженнях тогочасних економістів. Переселення селян до Сибіру, його причини розглядалися в залежності від общинного землеволодінння та економічного становища країни.  Однак, розглядаючи різні причини складної аграрної ситуації та різні сторони запровадженої П.А.Столипіним реформи на початку ХХ століття, сучасники так і не створили цілісного дослідження всіх сторін реформування.

Наступна хвиля зацікавленості аграрним реформуванням виникла в Радянському Союзі. Після громадянської війни відбудовувалася економіка країни. Сільському господарству також надавалося великого значення. З’являються дослідження, які присвячені перш за все економічним передумовам та наслідкам селянського руху в революції 1905 року.

Причинам, суті та наслідкам аграрної політики П.А.Столипіна були присвячені роботи радянських дослідників Н.Карпова та А.Кауфмана.  Не ідеалізуючи столипінську реформу, автор віддає належну увагу особливостям економічного розвитку України. Вчений одним з перших проаналізував значення в сільському господарстві прошарку середньозабезпечених селян[2].

Характерною рисою досліджень цього періоду було те, що, з одного боку, за часів непу та розвитку індивідуального селянського господарства столипінська реформа розглядалася економістами неупереджено, а з іншого — політика радянської влади вимагала утвердження єдиного правильного курсу (курсу партії більшовиків), як такого, що здатний задовольнити всі вимоги селян.

1.2. Історіографія аграрної реформи Столипіна

Починаючи з 40-х років ХХ століття, а особливо в 60-80-ті роки, інтерес до столипінської аграрної реформи посилюється. Найбільша кількість робіт з цього питання належить видатному радянському досліднику С.М.Дубровському. В своїй праці «Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяйства и крестьянства России в нач. XX в.» він дає аналіз розвитку капіталістичних відносин у сільському господарстві, боротьбі селянських мас проти поміщицького землеволодіння, сутності аграрного реформування П.А.Столипіна — руйнуванню общини, насадженю хутірського та відрубного господарства, діяльності Селянського Поземельного банку та переселенню за Урал.

Багато уваги дослідників викликали окремі ланки сільськогосподарського життя. Оренді землі на початку ХХ століття та системі економічного та фінансового законодавства присвячені роботи радянських дослідників А.М.Анфімова у праці «Тень Столыпина над Россией» та А.П.Погребинського «Государственно-монополистический капитализм в России. Очерк истории».  Соціально-правовому становищу селян в період після скасування кріпацтва присвячені роботи В.Г.Тюкавкіна «Крестьянство России в период трех революций: Книга для учителя» та П.Д.Індиченка «Земельне законодавство поміщицько-буржуазної Росії (1861-1917 рр.)».  Проблеми селянського землеволодіння, аргументація необхідності реформ на початку ХХ століття, два шляхи розвитку в сільському господарстві — пруський та американський, знайшли відображення в роботах В.С.Дякіна «Из истории экономической политики царизма 1907-1914 гг.», «Буржуазия, дворянство и царизм в 1911-1914 гг.», Є.Г.Василевського та О.С.Карнаухової «Размещение сельского хозяйства России в период капитализма (1860-1914 гг.)».

Переселенню до Сибіру як окремій галузі столипінської реформи, присвячені дослідження радянського вченого Л.Ф.Склярова[3].

Розглядаючи передумови аграрної реформи П.А.Столипіна, радянські вчені не виділяли українське сільське господарство з усієї Російської імперії, хоча общинне землеволодіння в Україні мало свою специфіку, особливо на Півдні України.

Багато уваги приділяв діяльності П.А.Столипіна на посту міністра внутрішніх справ відомий радянський вчений А.Я.Аврех зокрема у своїх працях «Столыпин и судьбы реформ в России», «Столыпин и Третья Дума». Періоду реформування в Росії на початку ХХ століття присвячена одна з його робіт — «Столыпин и судьбы реформ в России»[4]. В цьому дослідженні автор аналізує всі реформи П.А.Столипіна і аграрну зокрема, її основні досягнення та невдачі.

Ці праці ґрунтовно і з різних сторін досліджують період аграрного реформування в Російській імперії на початку ХХ століття. Авторами цих досліджень введено в науковий обіг багато нових джерел та документів, зокрема, фонди МВС, Ради Міністрів, губернаторів, листів селян до Державних Дум, скарг на незадовільне впровадження реформи на місцях. Але в цілому реформа висвітлювалася негативно, не зважаючи на окремі регіони, їх специфіку аграрного впорядкування.

З другої половини 80-х років увагу істориків привертають так звані «білі плями». Продовжує зростати інтерес як до самої фігури П.А.Столипіна, так і до його політичної та економічної діяльності. До таких досліджень відносяться роботи Зирянова П.Н., Кабитова П.С., Кореліна А.П. «Сельскохозяйственный кредит в России в конце XIX — начале ХХ в.», Кучумової Л.І. та Румянцева М. «Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги». Ці дослідники розглядають сільське господарство та селянство наприкінці ХІХ — на початку ХХ століття з нових точок зору. Зі зміною поглядів на приватну власність, особливо на землю, змінюються і точки зору істориків на результати аграрної реформи П.А.Столипіна.

Історія столипінської реформи продовжує цікавити дослідників і в наші дні. Це стосується не тільки власне українських істориків, економістів, політологів.

На сьогоднішній день багато українських дослідників приділяють увагу безпосередньому вивченню проведення аграрної реформи в Україні. Переосмислення значення введення приватної власності на землю дозволяє історикам по-новому оцінити столипінську реформу.

Отже, аналіз історіографії проблеми свідчить про те, що тільки деякі аспекти аграрної реформи початку ХХ століття були предметом уваги багатьох вчених — суспільствознавців та економістів[5]. Проте, досліджувана тема не набула характеру окремого цілісного вивчення.

1.3. Земельні відносини напередодні та у ході аграрної реформи П. Столипіна

Правове оформлення змін у земельному законодавстві розпочав Указ Миколи II від 12 березня 1903 р. «Про відміну кругової поруки селян зі сплати окладних зборів», яким передбачалася не лише повна відміна традиційного для Росії інституту, а й перекладалася відповідальність за сплату усіх видів податків на окремого домовласника, незалежно від форми землеволодіння. Статтею 58 регулювалися правила «стягнення недоїмок» у селах із громадським та з подвірно-спадковим землекористуванням.

У разі заборгованості селянина, що користувався земельним наділом на громадських чи подвірних засадах, у сплаті окладних державних, земських чи мирських зборів, закон дозволяв застосовувати низку санкцій примусового характеру. Вилучення за рішенням громади у боржника польової землі на термін, що не перевищував 6 років, передача її в оренду з торгів, продаж будівель, які не використовувалися в селянському маєтку, здійснювалися за уніфікованими правилами. Участь у первинних торгах дозволялося брати лише членам сільської громади. У разі безрезультатності торгів, на другому етапі до них допускалися й не члени громади. Передача польової землі в оренду з торгів здійснювалася за відмови сходу вилучити у неплатоспроможного домовласника належну йому на праві користування земельну ділянку.

Таким чином, скасування 12.03.1903 р. кругової поруки для селян при сплаті окладних зборів стало першим проявом формування цілеспрямованого державного курсу на руйнування громадського землеволодіння. Узаконення права продажу подвірної ділянки боржника особам, що не належали до однієї з ним громади, відкривало шлях до використання в обігу надільної селянської землі як товару[6].

Подібний урядовий вектор у сфері земельних відносин ще кілька разів нагадав про себе. Так, з 01.01.1906 р. викупні платежі із селян колишніх поміщицьких, державних і удільних селян зменшувалися наполовину, а з 01.01.1907 р. — відмінялися. З цього дня мали припинити чинність усі обмеження, що встановлювалися до закінчення викупного періоду Положеннями 19.02.1861 р. та наступними нормативно-правовими актами.

Серед останніх виділимо резонансний Закон про невідчуження надільних земель від 14.12.1893 р. з відомою нормою про заборону виділу окремим домовласникам громадських ділянок без згоди самої громади, що згідно зі ст. 113 Положення про викуп також була чинною до виплати викупної позики. Натомість у дію мала вступити ст. 36 Загального положення про селян, у якій йшлося про право кожного члена сільського миру вимагати від громади виділити йому ділянку землі, відповідно до частки його участі в її придбанні. Склалася патова ситуація: з одного боку, з 01.01.1907 р. селяни отримували право виходу із громади, але скористатися ним не могли. З другого боку, уряд мав легітимізувати чинність ст. 36 Загального положення, але не мав наміру це робити у первинній редакції.

Скасовуючи викупні платежі, держава брала на себе зобов’язання виплати тієї частини викупного боргу, яка не була погашена до 01.01.1907 року. А суми були чималі. Борг колишніх приватновласницьких селян з викупних платежів становив 897 млн руб., казенних — 1 млрд 53 млн, удільних — 51 млн руб. Жест влади, здійснений під тиском революційних мас у перший період російської революції 1905—1907 років, донині не знайшов адекватної оцінки в історично-правовій літературі[7].

До скасування боргових зобов’язань з виплати викупних платежів слід поставитися без зайвого пієтету, але з розумінням здійсненого акту. Адже, якщо колишнім приватновласницьким селянам дев’яти західних губерній, у тому числі й Київської, Волинської та Подільської, залишалося усього 5 років до завершення виплат викупних платежів, то колишнім поміщицьким селянам інших губерній та державним селянам необхідно було вносити викуп упродовж ще 24 років. Держава свідомо пішла на фінансові втрати, скасувавши погашення повинностей із цивільних правочинів, укладених у тому числі між колишніми кріпаками і кріпосниками.

Паралельно урядом вживалися заходи, спрямовані на структуризацію селянського землеволодіння. Маніфестом від 03.11.1905 р. Селянському банку доручалося сприяння малоземельним селянам у справі купівлі земельних посілостей. У розвиток цього закону, 12 і 27.08.1906 р. імператор велів передати Селянському банку для продажу селянам частину казенних земель, придатних для ведення сільськогосподарських робіт. У розпорядження банку мало перейти по всій країні близько 9 млн десятин землі. Текст документів виписаний таким чином, щоб надати можливість селянам як-найефективніше використати належні їм угіддя та орні землі.

Указом від 04.03.1906 р. «Про створення губернських і повітових землевпорядних комісій і комітету із землевпорядних справ» на місцях створювалися землевпорядні комісії, на які, поряд із сприянням селянам у придбанні земель, покладалися обов’язки щодо їх розселення як усередині наділу, так і на куплених землях. Однак переселення утруднювалася тим фактом, що воно цілковито залежало від дозволу сільського сходу на здійснення такого роду операції. І тут залежність селянина від громади ставала на заваді реальним перетворенням у сфері земельних відносин[8].

Кардинальне рішення, зрештою, визріло. 09.11.1906 р. іменним Указом Правительствуючому Сенату «Про доовнення деяких постанов чинного закону, що стосуються селянського землеволодіння та землекористування» (далі — Указ) дозволялося «кожному домовласнику, що володіє надільною землею на громадському праві, вимагати закріплення за собою в особисту власність належної йому частки із означеної землі». Якщо в громадах не проводилися переділи землі впродовж 24 років, то вона передавалася у особисту власність без компенсації громаді (розділ 1, ст. 2). «Надільна земля подвірного володіння перебуває в особистій власності і не потребує закріплення» — така заява Міністерства внутрішніх справ від 04.08.1907 р. де-юре без зайвих процедур визнала власниками земель значний відсоток селян губерній. У іншому випадку за окремими домовласниками закріплювалася безкоштовно земельна ділянка лише тоді, коли у їх родинах кількість ревізьких душ після останнього переділу не зменшилася. У противному разі домовласник зобов’язаний за надлишкову ділянку здійснити виплати громаді у розмірі початкової середньої викупної ціни за одну десятину (ст. 3).

Позаяк цивільне законодавство Російської імперії не містило визначення «особиста власність», то голова Ради Міністрів П. Столипін змушений був роз’яснити розуміння урядом зазначеної правової дефініції. 05.12.1908 р. у виступі на засіданні Державної Думи він заявив: «Особистий власник, за текстом закону, має право розпоряджатися своєю землею, може закріпити її за собою, може вимагати відведення окремих її ділянок до одного місця: він може прикупити собі землі, може закласти її до Селянського банку, може, нарешті, продати її»[9].

На тому самому засіданні П. Столипін висловився й з приводу основної ідеї Указу. На його думку, вона полягала в необхідності «там, де особистість селянина отримала певний розвиток, де громада як примусовий союз ставить перешкоди для його самодіяльності… надати йому свободу трудитися, багатіти, розпоряджатися своєю власністю …».

Згідно з приписами Указу від 09.11.1906 р. селяни усіх найменувань, що закріпили за собою в особисту власність ділянки громадської землі, продовжували зберігати за собою право користування з незмінною часткою, як і до моменту подачі заяви про намір перейти до особистого володіння, і тими угіддями, які переділялися на особливих підставах (сіножаті, ліси тощо). Ідентично зберігалися їхні права, за діючими в громаді звичаями, на мирську садибну землю, вигони, пасовиська, оброчні статті.

Стаття 16 уточнила, що селяни-домо-власники, які закріпили за собою землю на праві особистої власності, користуються однаковими правами із власниками подвірних ділянок. Тобто за спадкоємцями перших продовжувало зберігатися право на участь у користуванні угіддями, що переділялися на особливих умовах, а також на ті, що за рішенням громади не переділялися зовсім.

У третьому розділі Указу йдеться про правосуб’єктність власника на землю, обсяги його прав та механізм закріплення громадської землі в його особисту власність. «Подвірні ділянки, — зазначається в ст. 1 розділу 3, — що надані у подвірне володіння селян при наділенні їх землею, так і закріплені пізніше в особисту власність окремих селян із громадських земель, а також садибні ділянки при громадському землекористуванні становлять особисту власність домовласників, за якими ці ділянки значаться згідно з актами землевпорядкування, громадськими приговорами, постановами селянських органів, актами про відчуження і рішеннями судових місць»[10].

На волосні суди покладалося вирішення питання про домовласника у разі його відсутності у родині. За існуючим у місцевості звичаєм вони ухвалювали відповідне рішення, взявши до уваги такі обставини: за ким із членів родини за розверсткою чи останнім переділом наділ значився; на чиє ім’я виписана книга сплати платежів; хто сплачував повинності; хто до моменту закріплення фактично володів наділом і його обробляв.

Як бачимо, текст Указу від 09.11.1906 р. не дає відповіді на питання про конкретного власника земельних посілостей. За еталон взяті західні губернії з подвірною формою володіння надільною землею, у тому числі Подільська та Волинська, на які, з означених причин, чинність закону не поширювалася. Саме тут здавна укорінилося правило, за яким земля належала не двору, а домовласнику як главі сім’ї.

Словом,  згідно з Указом від 09.11.1906   р., подвірні ділянки при подвірному володінні, виділені в особисту власність зі складу громадської ділянки надільної землі, а також садиби при громадському володінні визнавалися власністю домовласника, а не сім’ї у повному її складі. Своєю чергою, у спільній власності продовжували перебувати неподільні земельні ділянки кількох осіб, що не мали між собою вертикальних родинних зв’язків (ст. 2 розділу). Як зазначалося, під спільним правом власності ст. 543 т. X ч. 1 Законів цивільних визнавала таку власність, де право на одну річ належить кільком особам, кожна з яких володіє повнотою правомочностей лише на певну частину речі.

У ст. 2 розділу 3 Указу йдеться про неподільні земельні ділянки кількох осіб. Звісно, у більшості своїй такими особами були мати, брати, дядьки, племінники або інші родичі по бічній, а не прямій лінії. Якщо саме у таких осіб зосереджувалися повноваження домовласника, то земельні надільні ділянки становили спільну власність господаря разом із бічними родичами. Юристи-сучасники небезпідставно стверджували, що у такому разі останні мали право вимагати виділу своєї частки рухомого і нерухомого майна зі складу спільної власності. Щоправда, для досягнення мети необхідно було домогтися згоди домовласника на законний сімейний розподіл. Не відокремленим від батьківського маєтку дітям не дозволялося вимагати закріплення землі на власне ім’я (циркуляри МВС від 23.11.1905 р. і 06.06.1907 рр.)[11].

Закріплення земельної власності, виділ її та перехід від громадського до особистого землеволодіння відбувалися за встановленими у ст. 4—16 Указу від 09.11.1906 р. правилами. Законодавчий акт, між тим, у ст. 17 зазначив, що вказані правила не носять інноваційного характеру, а лише відтворюють і дають розширене тлумачення відомої ст. 165 Положення про викуп.

Отже, нормативно-правові приписи Указу регулювали порядок виходу з-під громадської опіки. З цією метою передбачалося, що бажаючий вийти зі складу громади і виділити земельний наділ із складу мирського землекористування, мав подати заяву до сільського старости. Останній мав скликати сільський сход, який зобов’язаний був винести «приговор» про укріплення землі в особисту власність. Для ухвалення рішення достатньо було участі половини домовласників, а для винесення приговора про закріплення земельної ділянки в особисту власність необхідно, аби не менше половини всіх учасників сходу проголосували за таке рішення.

Слід зазначити, що законодавець не передбачив можливості відмови домовласнику у виділі землі. У разі небажання громади здійснити виділ земельної ділянки заявнику дозволялося звертатися до земського начальника або до іншої посадової особи. Земські начальники чи особи, що їх заміняли, мали негайно задовольнити прохання домовласника щодо виділу земельного наділу[12].

Важливим інструментом реалізації земельної політики держави стало положення про можливість переходу громад на відрубні ділянки. Для вирішення питання про ведення господарства на відрубних землях необхідно було проголосувати на сільському сході більшістю у 2/3 голосів селян, що мали право голосу (ч. 4 ст.1).

Таким чином, Указ від 09.11.1906 р. відкривав можливість селянам виділитися зі складу громади, закріпити свою частку в громадському користуванні в особисту власність навіть тоді, коли громада накладала заборону на здійснення такого роду операції. Сам факт появи альтернативи між громадським і особистим землеволодінням засвідчував, що Росія у сфері земельних відносин твердо визначила свій вектор — орієнтацію на інтегральні європейські цінності[13].

Розділ 2. Особливості реалізації агарної реформи Столипіна

2.1. Основні етапи проведення аграрної реформи

На зламі XDC-XX ст. економіка Російської імперії опинилася в стані затяжної депресії, шо поставило під загрозу існування самої держави. Особливо критичне становище склалось в сільському господарстві. Причину низького рівня ефективності сільськогосподарського виробництва і. відповідно, кризи у збиранні податків, провідні аграрні спеціалісти вбачали у існуванні общинної системи землеробства, яка стримувала підвищення продуктивності селянського господарства і розвиток ринкової економіки. На порядок денний була поставлена необхідність реформування аграрних відносин, що мало привести до зростання прибутковості селянського господарства, вирішення проблеми злиденного існування селян і збідніння казни[14].

Першим суттєвим кроком у напрямі аграрних перетворень в общинному землеволодінні став царський указ від 4 березня 1906 р. про створення губернських і повітових землевпорядних комісій. Водночас у столиці було утворено комітет землевпорядних справ при Головному управлінні землевпорядкування і землеробства, який виконував роль координаційного центру. В указі від 4 березня вказувалось, що «в обов’язки землевпорядних комісій ставиться вияснення становища селянського землеволодіння для сприяння Селянському банку в його операціях у даному повіті». Згаданим комісіям доручалось обговорення питань щодо доцільності придбання банком пропонованих для купівлі маєтків і щодо порядку ліквідації їх, встановлення ступені потреби селян в землі і сприяння у виясненні її дійсної вартості.

Видаючи даний наказ уряд висловлював надію, що «спільною працею у згаданих комісіях землевласників і селян будуть поступово полегшені нагальні потреби сільського населення при неодмінній умові непорушності приватної власності як корінного стану державного порядку і блага суспільного». Головним завданням цих комісій повинна була стати допомога Селянському банку в його землевпорядній діяльності. Функції їх мали бути суто консультативними без утисків банку в купівлі і продажу поміщицьких земель селянам. Через фінансові труднощі землевпорядні комісії створювались в першу чергу там, де була активна діяльність Селянського банку, або там, де про це клопотали губернатори[15].

Згідно указу від 9 листопада 1906 року визнавалися: загальна (общинна) власність на землю, надільна (сімейна) і особиста (індивідуальна). Перевага віддавалася індивідуальній власності, що трактувалася так: особистий власник владний розпоряджатися своєю землею, вимагати відводу окремих ділянок її до одного місця. Він міг прикупляти собі землю, закласти її в Селянському банку, продати її. Указ не обмежував приватного власника від ризику та можливої утрати власності.

Надільною землею володіла селянська родина. Загальна власність не могла бути: відчужена особі іншого суспільного прошарку; закладена інакше, як у Селянський банк; продана за особисті борги; заповідана.

У 1906 році урядом було створено губернські і повітові землевпорядні комісії. До кладу комісій залучалися на громадських засадах представники різних адміністративних органів, передбачалось також обрання до їхнього складу селян. Проте, як свідчать документи, в багатьох місцях селяни відмовлялись працювати у комісіях, вважаючи, що їх діяльність не матиме ефективних наслідків. Землевпорядні комісії були зобов’язані невідкладно почати роботу, де селянське безземелля було найбільш гострим та були великі запаси поміщицьких земель. Покладаючи великі надії на здійснення аграрних перетворень на комісії, урядом було виділено спеціальні кошти і встановлено досить високі посадові оклади керівникам комісій, що дало змогу долучити до цієї роботи висококваліфікованих працівників[16].

Після прийняття указу 9 листопада Думою він із внесеними виправленнями надійшов на обговорення Державної ради й також був прийнятий, після чого по даті його твердження царем став іменуватися законом 14 червня 1910 р. По своєму економічному змісті це був, безумовно, ліберальний буржуазний закон, що сприяє розвитку капіталізму в селі й, отже, прогресивний. Але він забезпечував прогрес по гіршому, прусскому зразку, тоді як революційний шлях відкривав «зелену вулицю» «американському», фермерському шляху, максимально ефективному й швидкому, у рамках буржуазного суспільства.

Суть закону розкривалася в його 1 статті, що встановлювала, що кожний домохазяїн, що володів надільною землею на общинному праві, міг зажадати «зміцнення»   землі, що належала йому, в особисту власність. Більше того, закон дозволяв йому залишити за собою й надлишки, що перевищували норму, якщо він за них заплатить громаді, але не по існуючим на даний день цінам, а за викупною ціною 1861 р., коли ці ціни була значно нижче. У громадах, де не було переділів землі більше 24 років, за надлишки платити не треба було взагалі. На вихід із громади була потрібно згода сільського сходу, але, якщо воно не давалося протягом  30 днів, виділ здійснювався розпорядженням земського начальника. На вимогу виділившихся громада була зобов’язана виділити їм замість черезсмужних земель окрема компактна ділянка — отруб. Передбачалося також відселення на хутори. Громади, де не було переділів з моменту наділення землею, оголошувалися такими, що перейшли до подвірного володіння[17].

Істотним доповненням до закону 14 червня 1910 р., що посилював його насильницький характер, був прийнятий обома палатами закон про землевпорядження, що називались законом 29 травня 1911 р. Відповідно до  його для проведення землевпорядження не було потрібно попереднього зміцнення землі за дворогосподарями. Селища, де були проведені землевпорядні роботи, автоматично оголошувалися такими, що перейшли до спадково-подвірного володіння. Землевпорядні комісії були наділені широкими правами, які вони пускали в хід, щоб насадити якнайбільше   хуторів і отрубів.

Важливими інструментами руйнування громади й насадження дрібної особистої власності були Селянський банк і переселення. Ще в серпні 1906 р. банку для продажу селянам були передані питомі землі й частина казенних земель. Але свій головний земельний фонд банк створював за рахунок скупки поміщицьких земель, які він потім дробив і пускав у продаж як окремим селянам, так і різним земельним об’єднанням.

Отже, у короткий час Селянський банк став найбільшим земельним власником. Поміщики охоче продавали йому свої маєтки, оскільки в завдання банку входила також підтримка високих цін на дворянські землі. Умови продажу були досить твердими — за прострочення платежів земля в покупця відбиралася й верталася банку для нового продажу. У завдання переселенського керування входило розрядити земельну тісноту насамперед  у центральних губерніях Росії, де малоземелля й безземелля селян були особливо гострі. Основними районами переселення були Сибір, Північний Кавказ, Середня Азія[18].

Таким чином, при розробці реформи П. Столипін виходив з положення, що ліквідація поміщицького землеволодіння призведе до втрати виробників товарного хліба, аз часом знову постане проблема малоземельності. Він запропонував реформувати сільське господарство шляхом руйнування селянської общини і перерозподілу селянських земель на користь заможних селян (куркулів). Куркулі повинні були стати опорою царського режиму і одночасно виробниками додаткового товарного хліба.

2.2. Головні здобутки та наслідки реформи Столипіна

Особливого значення в період проведення столипінської аграрної реформи набуває діяльність Селянського Поземельного Банку. В серпні 1906 року царським указом було передано Селянському Банку казенні, удільні, церковні та монастирські землі для продажу їх селянам. До того ж указом від 15 листопада 1906 року «Про видачу Селянським Поземельним Банком позик під заставу надільних земель» розширювалися позикові операції з селянською землею.

На Селянський Банк було покладено завдання впровадження хутірських та відрубних господарств. В період з 1907 по 1910 роки 85,6% землі, яка була продана банком в Україні, опинилася в руках хуторян та відрубників. Але Селянський банк стояв на захисті інтересів поміщиків і тому постійно підвищував ціни на землю. В найбільш малоземельних губерніях, таких як Київська, Харківська, Чернігівська, ціни Банку були на 20% вищими від закупівельних. Банк також намагався зосередити в своїх руках посередницькі угоди на купівлю землі селянами безпосередньо у поміщиків. Позики, які видавалися банком для купівлі землі селянами, були достатньо високими. Але політика банку у підвищенні цін на землю та стягуванні платежів за кредит призвели до того, що селяни неохоче користувалися допомогою банку. Невигідною для селян була політика банку щодо надільної селянської землі. Якщо ціни на поміщицьку землю банк постійно підвищував, то селянська надільна земля коштувала вдвічі дешевше за ринкову[19].

Закон 14 червня 1910 р. діяв протягом восьми-дев’яти років (1907 — 1915). На 1905 р. у Європейській частині Росії налічувалося 12,3 млн селянських дворів. З них 9,5 млн дворів, або 77,1%, володіли на общинному праві 115,4 млн десятин землі, що становило 83,2% всіх надільних земель. На 1 вересня 1914 р. заяв про зміцнення землі в особисту власність подало 2,7 млн селянських господарств. З них тільки 26,6% дістали згоду сільських сходів, причому й воно найчастіше давалося лише під натиском земського начальника. Найбільша кількість виділів падає на 1908 — 1909 р. Наступні роки дають різке зниження. За ті ж 1907 — 1915 р. право особистої власності одержали 2478,2 тис. селян з укріпленою землею в кількості 15,9 млн десятин. Продало надільну землю 1101,8 домогосподарств із площею землі в 4 млн десятин, з яких 3,4 млн було продано виділившимися із громади й тільки 0,6 млн — подворниками. Продавали землю в основному бідняки[20].

Не дала кардинальних результатів і землевпорядна політика. Опір селян не дозволило домогтися скільки-небудь масової хуторизації. За 1907 — 1915 р. землевпорядники провели роботу на 20,2 млн десятин надільних земель. Але лише не набагато більше половини цих земель були одноособовими (на 1 січня 1915 р. — 10,3 млн десятин з 16,8 млн); інші доводилися на різні види групового землевпорядження (наділ землі цілим селищам, знищення /88/ черезсмужжя й т.д. ) З 6,2 млн чоловік, що подала клопотання про землевпорядні роботи, лише 2,4 млн домохазяїнів одержали затверджені землевпорядні проекти. Із всіх землевпорядкувальних господарств дійсно одноособових було 1265 тис., тобто 10,3% всіх господарств, з 12,2 млн десятин, що становило 8,8% всієї надельной землі. Столипінське землевпорядження, перетасувавши надільні землі, не змінило земельного ладу, він залишився колишнім — пристосованим до кабали й відпрацьовувань, а не до новітньої агрокультури, про що просторікували прихильники указу 9 листопада.

Діяльність Селянського банку також не дала бажаних результатів Усього за 1906 — 1916 р. банк придбав для продажу селянам 4614 тис. десятин землі, піднявши ціни з 105 руб. за десятину в 1907 р. до 136 руб. в 1914 р. Високі ціни плюс більші платежі, що накладаються банком на позичальників, вели до руйнування маси хуторян і отрубників. В 1906 — 1915 р. за несплату внесків по старих і нових позичках у несправних позичальників було відібрано 570 тис. десятин землі. З 1910 по 1915 р. недоїмки по платежах зросли з 9 до 45 млн руб. Все це сильно підривало довіру селян до банку, і число нових позичальників пішло долілиць.

Переселенська політика особливо наочно продемонструвала методи й підсумки столипінської аграрної політики. В 1908 — 1909 р. за Урал рушила величезна маса селян — 1,3 млн. Більшість їх там очікували, починаючи з переїзду в знаменитих «столипінських» вагонах і кінчаючи прибуттям на місце, повне руйнування, смерті, хвороби, нечувані мучення й знущання чиновників Головним підсумком стало масове повернення на батьківщину, але вже без грошей і надій, тому що колишнє господарство було продано. За 1906 — 1916 р. через Урал вернулося більше 0,5 млн чоловік, або 17,5%; в 1910 — 1916 р. частка що вернулися склала 30,9%, а в 1911 р. — 61,3%

Другим великим районом колонізації були Казахстан і Середня Азія. У казахів і киргизів віднімали кращі землі, зганяючи їх і їхньої череди на солончаки З 1906 по 1915 р. було вилучено 28,9 млн десятин землі

Переселення не розрядило земельної тісноти. Число переселенців і збіглих у міста не поглинало природного приросту населення. Більшість залишалася в селі, ще більше збільшуючи земельну тісноту й аграрне перенаселення, що таїли у собі погрозу нового революційного вибуху в селі.

Одним словом, реформа не вдалася. Вона не досягла ні економічних, ні політичних цілей, які перед нею ставилися. Село разом з хуторами й отрубами залишилися такою ж низькопродуктивними і бідними, як і до Столипіна. Та і яку більше високу продуктивність і агрикультуру міг створити новий власник хутора або отруба на своїх 5 — 7 десятинах, найчастіше без пасовища, води, дороги й, звичайно, без усяких грошей, потрібних для інтенсифікації господарства, придбання більш досконалих знарядь, сортових насінь і т.д.? [21]

Висновки

Отже, у характері розбудови нового суспільства П. Столипіним було виявлено у феодально-капіталістичних відносинах особливості організаційної структури перехідного періоду до індустріальних. Столипін, розпочавши реформи, розумів, що на перехідному етапі розвитку (від феодально-капіталістичних до капіталістичних відносин) обов’язково необхідна державно-монополістична форма управління в державі, яку саме й ігнорувало самодержавство (а згодом і Тимчасовий уряд). Вона у складний час зміни суспільства повинна була гарантувати спокійний розвиток країни та зберегти її ресурси, щоб пройти важливий шлях без революційних потрясінь під час творення капіталістичних відносин. Столипін, щоб одержати пошукове в реформуванні, використав для населення країни головний важіль – індивідуальну власність та природу нагромадження капіталу, з допомогою яких створив руйнівну силу для патріархального суспільства і висхідну хвилю, запобігаючи революційним подіям. Задіяні економічні механізми повинні були вивести державу без революційних потрясінь на шлях широкого розвитку капіталізму. Він шляхом реформ намагався здійснити інтеграцію населення у капіталістичне суспільство, віддавши пріоритет розвитку дрібного виробництва в сільському господарстві, гроші з якого можна далі вкладати в індустріалізацію країни, щоб загалом модернізувати її.

Для інтеграції більшості сільськогосподарського населення у нове суспільство він сподівався швидко добитися від селянської общини на практиці економічної самостійності її членів та через цей шлях створити дрібного власника-виробника, котрий повинен був стати головним двигуном у «перехідному періоді». Таким чином, Столипін мав надію шляхом розвитку дрібного виробництва, за допомогою державно-монополістичного управління й індивідуального підприємництва створити умови для «золотого» періоду розквіту сільського господарства, щоб зробити його основою набуття матеріальних цінностей в імперії для розвитку промисловості, що у кінцевому підсумку індустріалізує відсталу країну для її важливої та термінової модернізації. Запущена Столипіним економічна самостійність дрібного виробника (з 1906 р.) мала нешвидкий, але необоротний процес, котрий повинен був досягти необхідного потенціалу для капіталістичного прориву з патріархального суспільства. Цей засіб як механізм масового прориву населення в нові виробничі стосунки створив потенціал для збільшення кількості дрібних виробників і зростання товарно-грошових відносин.

спродукований П.Столипіним у Російській імперії дрібний власник став головним учасником перетворень у двох протилежних економічних системах – як в інституті приватної власності, так й одержавленні в радянській структурі соціалізму. Його значущість у країні була настільки автономною, що з нею не могли успішно справитися державні методи управління до революції, потім за радянської влади в 1917–1920рр. і у 1920-ті рр. Тільки силова диктатура Сталіна у 1930-х рр. здійснила пролетаризацію всього населення і зняла гостроту проблеми. Столипін, проводячи реформи в капіталістичному напрямі, став головним противником хаотичного розвитку нових відносин у державі. Він запропонував суспільству мирне вростання в них на державно-монополістичній основі підпорядкування керівним органам, таким чином входячи у суперечність не тільки з поміщицькою країною, на чолі якої стояло самодержавство, а й також з тими новими продуктивними силами, котрі хотіли хаотичного розвитку капіталізму з безконтрольним його становищем для власного збагачення. Дрібний підприємець, не підпорядкований державному управлінню, був активною складовою дрібної підприємницької стихії, яка мала свою власну товаровиробничу вотчину, котра в цих умовах підкорялася тільки силовому підпорядкуванню у країні, як це було зроблено за радянських часів шляхом її пролетаризації. Намагання до нагромадження та до влади в дрібнотоварного капіталу спиняв лише ще більший монополіст у державі за капіталістичної форми управління – розвинений великий капітал та вагома форма державно-монополістичного управління, а не ліберальне управління країною. Відповідно влада повинна була усунути посередницьку і лихварську діяльність та підвищену експлуатацію населення.

Столипіну на початку ХХ ст. вдалося інтегрувати селян в основи капіталістичного суспільства через підприємницьке фермерське господарство, а також через кустарно-ремісниче виробництво – у мануфактурне. Смерть його і Перша світова війна вплинули на подальший розвиток перехідного періоду в імперії. На зміну столипінським економічним реформам після війни прийшли жорсткі зміни революційних потрясінь у державі. Було встановлено державно-монополістичне управління в країні – диктатуру пролетаріату. Головним важелем перетворень стала спочатку добровільна, а згодом силова пролетаризація дрібнотоварного населення.

Список використаних джерел та літератури

Джерела:

1. Вольвач Г. Столипінська аграрна реформа // Історія та правознавство. — 2009. — № 11. — С. 13-14
2. Дорожкин А.Г. Столыпинская аграрная реформа в оценках современной германоязычной историографии [Текст] / А.Г. Дорожкин // Отечественная история. — 2006. — № 2. — С. 116-135
3. З досвіду ринкових відносин в Україні в період столипінської реформи на початку ХХ ст. — Історія України. — К., 2000. — № 34.
4. Захарченко П. Земельні відносини напередодні та у ході аграрної реформи П.Столипіна: правове забезпечення // Юридична Україна. — 2008. — № 2 . — С. 4-7
5. Каюн В. Становлення агрономічної служби на Полтавщині в роки столипінських реформ // Київська старовина. — 2007. — № 2. —  С. 98- 108
6. Кухар Л.А. Великий реформатор: До 140-річчя від дня народження П.А.Столипіна (1862-1911) // Календар знаменних і пам’ятних дат. — К, 2002.- Ст.ІІ квартал. — С. 37-44
7. Мельничук Т. Земельна реформа П.Столипіна та її вплив на Україну// Історія та правознавство. — 2007. — № 8. — С. 23-25
8. Молева Т.Н. Губернатор Столыпин // Библиография. — 1997. — № 2. — С. 42-45
9. Мэйси Д. Земельная реформа и политические перемены: феномен Столыпина // Вопросы истории. — 1993. -№ 4. — С.3-19.
10. Никоноров, Владимир. Столыпинская аграрная реформа // Киевский вестник. — 2010. — 17 августа. — С. 3
11. Ніязова Л.В. Столипінський етап створення державно-монополістичного управління // Український історичний журнал. — 2008. — № 3. — С. 101-123
12. Овсієнко О. Столипін: “Спочатку заспокоєння, а потім реформи” // Родослав. – 1991. – №5. – С.3.
13. Осипов Г. Петр Столыпин. Камень, отринутый строителями // Новое время. – 2002. – №18-19. – С.44-47.
14. Румянцев М. Столыпинская аграрная реформа: предпосылки, задачи, итоги.// Вопросы экономики. — 1990. — № 10. — с.63-74.
15. Селіхов Д. Роль столипінського законодавства у реформування аграрних відносин в Україні після 1906 р. // Вісник Академії правових наук України. — 2000. — № 3. — С. 73-81
16. Селянський банк в роки столипінської реформи у висвітленні періодичної преси України. — Сторінки історії. — К.: НТУУ «КПІ», 1999. — №12.
17. Сидельников СМ. Земельно-крестьянская политика самодержавия в преддумский период // История СССР. — 1976. — №4. — С124-135.
18. Сільськогосподарська оренда землі в Україні на початку ХХ ст. — Сторінки історії. — К.: НТУУ «КПІ», 1997. — № 9.
19. Флоринский М.Ф. Кабинет П.А.Столыпина и проблема единства государственного управления в 1906-1911 гг. // Вестник Санкт-Петербургского университета. – 1993. – Серия 2; Вып. 2 (№9). – С.29-40.
20. Якименко М.А. Становлення селянського (фермерського) господарства в Україні після скасування кріпосного права (1861-1918 pp.) // Український історичний журнал. — 1996. — № 1. — С.3—14.

Література:

1. Аврех А. П. А. Столыпин и судьбы реформ в России [Текст] / Арон Яковлевич Аврех, 1991. — 285 с.
2. Аграрне питання в програмах загальноросійських та національних українських політичних партій початку ХХ ст. — Історія. Вісник. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — К., 2001. — Випуск 56.
3. Вергунов В.А. та ін. Україна в умовах столипінської аграрної реформи / Вергунов В.А., Хижняк В.П., Кірпаль З.П., Кучер В.І., Коцур А.П. — К.: ННЦ «ІАЕ», 2006. — 132 с.
4. Дякин В.С. Самодержавие, буржуазия и дворянство в 1907-1911 гг. Под ред. Р.Ш.Ганелина. — Л.: Наука, Ленинград. отд-ние, 1978. — 246 с.
5. Дубровский СМ. Столыпинская земельная реформа. Из истории сельского хозяйства и крестьянства России в нач. XX в. — М.: Изд-во Академии Наук СССР. 1963.-600 с.
6. Ефремов П.Н. Столыпинская аграрная политика. — М.: Госполитиздат, 1941. — 142 с.
7. Зырянов П.Н. Столыпин без легенд. – М.: Знание, 1991. – 64 с.
8. Зырянов П.Н. Крестьянская община европейской России, 1907-1914 гг./Рос. акад. наук, Ин-т рос. истории. — М.: Наука, 1992. — 256 с.
9. Індиченко П.Д. Земельне законодавство поміщицько-буржуазної Росії (1861-1917 рр.). — К., 1959. — 100 с.
10. Казарезов В. О Петре Аркадьевиче Столыпине: біографія окремої особи / В. В. Казарезов,, 1991. — 94 с.
11. Карнаухова Е.С. Размещение сельского хозяйства России в период капитализма (1860-1914 гг.). — М.: Изд-во Акад. наук СССР, 1951. — 216 с.
12. Островский И. П. А. Столыпин и его время : історична література / Игорь Островский,; Отв. ред. Л. М. Горюшкин, 1992. — 142 с.
13. Панченко П.П., Шмарчук В.А. Аграрна історія України. — К.: Тов. «Знання», КОО, 2000. — 342с.
14. Переселенський рух в роки столипінської реформи в Україні. — Сторінки історії. — К.: КПІ, 1994. — Кн.2. — Ч.1.
15. Періодична преса про шляхи та способи аграрного реформування в І та ІІ Державних Думах. — Наукові записки. Національний університет імені М.П.Драгоманова. Педагогічні та історичні науки. – К., 2001. — Випуск XXXVIII.
16. Петр Столыпин // Открытый урок. – 1996. – №7. – С.8.
17. Реформы П.А.Столыпина: Сущность и итоги // История России (Россия в мировой цивилизации) / Под ред. А.А.Радугина. – М., 1998. – С.199-202.
18. Роль українського селянства у формуванні ринкових відносин у роки столипінської аграрної реформи на початку ХХ ст. — Історія. Вісник. Київський національний університет імені Тараса Шевченка. — К., 2001. — Випуск 58.
19. Самсонова Т.Н., Татрникова С.Н. Столыпинская концепция движения к правовому государству // Социально-политический журнал. – 1992. – №6. – С.69-78.
20. Степанов А.И. Место России в мире накануне первой мировой войны // Вопросы истории. – 1993. – №2. – С.156-163.
21. Сидельннков СМ. Аграрная политика самодержавия в период империализма. — М.: Изд-во Моск. ун-тета, 1980. — 289 с.
22. Сидельннков СМ. Аграрная реформа Столыпина. Уч. пособие. — М.: Изд-во Моск. ун-тета, 1973. — 335 с.
23. Столыпин А. П. А. Столыпин, 1862-1911: [Гос. деятель России] / А. Столыпин, 1991. — 102 с. с.
24. Столыпинская аграрная реформа // Преподавание истории в школе. — 2001. — № 3. — С. 8-15