Вступ

Актуальність дослідження. Правовий статус президента, як найвищої посадової особи держави, є завжди одним із ключових питань конституції. До визначення цього статусу держави завжди йшли власним шляхом, зважаючи на велику кількість різних факторів. Тому повторити шлях кожної окремої держави неможливо. Проте і нехтувати цим досвідом було б помилково. Тим більше, що менш ніж двадцятирічна українська історія вже знає епоху президента з дуже великими повноваженнями, конституційну реформу, що ці повноваження обмежила, не виключена наступна переробка Основного закону країни.

В умовах прагнення України до європейської системи цінностей, досвід конституційного будівництва в європейських державах, передусім побудови системи вищих органів державної влади, набуває особливого значення.

Вищевказані чинники визначають актуальність обраної теми дослідження та її важливість з точки зору науки конституційного права зарубіжних країн.

Так, наприклад, вступ Польщі до Євросоюзу не призвів до значного «розмивання» її суверенітету. Країна отримала можливість впливу на економічно більш розвинені держави–сусіди. Статус глави держави–президента країни при цьому набуває нового значення і ваги. Підкреслюється, що при цьому треба уміло використовувати як особливості національної конституції, так і можливості законодавства ЄС.

1. Призначення/обрання на посаду президента в країнах ЄС

Вітчизняні та зарубіжні дослідники наразі не мають одностайної позиції щодо ознак республік зі змішаною формою правління і відносять до цього типу різну кількість країн ЄС ‑ від однієї (Франція) до чотирьох (Австрія, Ірландія, Португалія, Фінляндія). Деякі науковці до країн ЄС зі змішаною формою правління відносять також Польщу, Чехію, Болгарію, Румунію, Литву, Естонію [[1], с. 95]. У межах пропонованого дослідження вважатимемо, що такі країни, як Польща, Португалія, Румунія, Франція та Фінляндія належать до республік зі змішаною формою правління. У конституціях зазначених держав зафіксовано різні назви глав урядів. Уряди Франції, Фінляндії, Португалії та Румунії очолюють прем’єр-міністри, уряд Польщі – Голова Ради Міністрів.

Одним з найважливіших елементів державного механізму є глава держави — особа, яка займає формально вище місце в структурі державних інститутів і водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави.

На відміну від монарха, главу держави в республіці — президента —  обирають. Як зазначалося, порядок обрання президента залежить від прийнятої форми державного правління. У президентських республіках і країнах із змішаною республіканською формою правління главу держави обирають . шляхом проведення загальних виборів, які звичайно мають прямий характер, хоча трапляються і винятки.

У парламентарних республіках глава держави обирається шляхом проведення непрямих виборів, які звичайно мають багатоступінчастий характер. Воля виборців опосередковується парламентом або створеною на його основі спеціальною колегією. Як правило, для обрання президента парламентом або спеціальною колегією в першому турі голосування потрібна кваліфікована (2/3 або 3/5) більшість їх складу, а за її відсутності — абсолютна більшість у другому чи подальших турах. У ФРН обраною вважається особа, яка одержала абсолютну більшість голосів членів так званих федеральних зборів. Якщо за результатами двох голосувань жодний з кандидатів не одержав такої більшості, обраним вважається той, за кого під час наступного голосування у федеральних зборах подано найбільше голосів [3].

Для обрання на пост президента практично в усіх країнах встановлено більш високий віковий ценз, ніж для пасивного виборчого права на  парламентських виборах. Звичайно це 35 років (Австрія, Ірландія, Ісландія, Португалія, більшість країн Центральної і Східної Європи та  інші президентські республіки). Нерідко встановлюється і вищий ценз: 40 років (Болгарія, Греція, Естонія, Латвія, Литва, Туреччина, Чехія, ФРН тощо) або навіть 50 років (Італія). З іншого боку, у Франції віковий ценз для кандидатів у депутати нижньої палати парламенту і у президенти встановлено у 23 роки. Але це є майже винятком [9, c. 225-226].

Конституції і виборче законодавство визначають і деякі інші цензи. Так, кандидат у президенти Литви повинен мешкати в країні протягом трьох останніх перед виборами років. Кандидат у президенти Греції повинен бути громадянином цієї країни і мати батька — грецького громадянина. При цьому відповідного громадянства він має набути не пізніше, ніж за п’ять років до свого балотування. Кандидат у президенти Болгарії зобов’язаний мешкати в країні протягом останніх п’яти років перед балотуванням.

Строк повноважень президентів звичайно варіюється від чотирьох до семи років. Зокрема, чотирирічний строк встановлений в конституціях Ісландії, Молдови, Росії, Румунії, Угорщини і США, п’ятирічний — Греції, індії, Кіпру, Португалії, ФРН, більшості країн Центральної і Східної Європи, а також тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, шестирічний — Австрії, Мексики і Фінляндії, семирічний — Ірландії, Італії, Туреччини і Франції. В Європі тільки в Латвії строк повноважень президента становить три роки.

В Австрії і ФРН, а також у більшості країн Центральної і Східної Європи можливим визнається тільки одне переобрання президента після закінчення першого строку його перебування на цьому посту. Це не заперечує можливості з часом знову балотуватися на виборах президента. Відповідні обмеження встановлені в конституціях держав, що утворилися на терені колишнього СРСР. У Конституції Португалії застережено, що третє обрання президентом однієї і тієї самої особи можливе лише тоді, коли після закінчення другого строку перебування її на відповідному посту мине п’ять років.

Звичайно пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала. Достроково вакантним цей пост може стати внаслідок смерті, недієздатності або добровільної відставки президента, а також усунення його з поста через притягнення до відповідальності у порядку імпічменту або інших подібних процедур.

Іноді встановлюється порядок дострокового усунення президента з поста на основі результатів референдуму. В Ісландії такий референдум проводиться за рішенням парламенту, прийнятим 3/4 його складу. В разі відхилення на референдумі пропозиції парламенту, останній розпускається. В Австрії референдум про усунення президента може бути проведений за вимогою так званих федеральних зборів, які є спільним засіданням палат парламенту. Федеральні збори скликає глава уряду (канцлер) після того, як це більшістю в 2/3 голосуючих вирішить нижня палата. Якщо вимога федеральних зборів не одержить необхідної підтримки на референдумі, це означає переобрання президента і призводить до розпуску нижньої палати. В обох країнах — в Ісландії і в Австрії — у період між прийняттям рішення про відповідний референдум і проголошенням його результатів президент не може виконувати свої функції.

До особливостей конституційного статусу глави держави в деяких парламентарних республіках і республіках із змішаною формою правління віднесене те, що тут утворюються спеціальні органи, які покликані сприяти реалізації президентами своїх повноважень: державна рада — в Ірландії і Португалії, рада республіки — в Греції. В діяльності таких органів певною мірою долається дуалізм виконавчої влади, розподіленої між президентом і урядом [9, c. 228].

Так, в Ірландії президент може здійснювати свої повноваження тільки за пропозицією уряду, за винятком випадків, коли глава держави за конституцією діє на власний розсуд або за консультацією чи згодою з державною радою. Зокрема, після таких консультацій президент може у будь-який час скликати парламент, звернутися до парламенту або нації з посланням, винести законопроект на референдум, передати прийнятий парламентом закон до верховного суду для визначення його відповідності конституції тощо.

В Португалії державна рада уповноважує президента на розпуск парламенту і представницьких органів автономних областей, на проголошення війни та укладення миру, а також на вирішення ряду інших важливих питань. На звернення президента вона дає йому поради з проблем, що виникають у процесі реалізації ним повноважень.

Дещо відмінна за своєю природою рада республіки у Греції. Вона не є постійно діючим інститутом і формується у випадках, передбачених конституцією, або тоді, коли глава держави вважає це за доцільне. Рада республіки готує президенту висновки з питань формування уряду, якщо жодна з політичних партій не має абсолютної більшості місць у парламенті, а також з питань розпуску представницького органу.

До складу рад входять різні посадові та інші особи. Членами державної ради ірландії е прем’єр-міністр та його заступник, а також державний радник з юридичних питань, який водночас представляє державу у судовому процесі (генеральний аторней). Сюди також за згодою можуть бути введені ті особи, які раніше займали пости і посади президента, прем’єр-міністра і голови вищого суду. Сам президент має право визначити ще сім членів державної ради. У Португалії до складу відповідного органу входять голова парламенту, прем’єр-міністр, голова конституційного суду, проведор юстиції (уповноважений парламенту з питань прав людини), глави урядів автономій, а також усі колишні президенти. У Греції потенційними членами ради республіки є прем’єр-міністр, голова парламенту, лідер головної опозиційної партії і всі колишні президенти та прем’єр-міністри. Очолюють ці ради глави відповідних держав [9, c. 229].

2. Конституційні повноваження президента та механізми їх реалізації в країнах Європейського Союзу

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг його повноважень. У президентських республіках глава держави одержує свій мандат від виборчого корпусу і завжди наділений широкими і реальними владними повноваженнями. Тут президент є важливою ланкою у державному механізмі і відіграє чи не найголовнішу роль у державно-політичному житті. Це стосується і глав держав у деяких країнах із змішаною республіканською формою правління.

У парламентарних республіках глава держави отримує мандат від парламенту, і його влада є похідною. Він звичайно не має істотних владних повноважень і реалізує свою компетенцію здебільшого у взаємодії з урядом. Статус такого президента в цілому аналогічний статусу глави держави у парламентарній монархії.

Водночас новітні конституції деяких держав не передбачають наявності будь-яких реальних владних повноважень у монарха (Швеція). В Іспанії здійснення законодавчої і виконавчої влади прямо пов’язане з діяльністю відповідно парламенту і уряду.

Надмірно спрощені реалії і в конституціях деяких республік із змішаною формою правління, де, наприклад, записано, що виконавча влада здійснюється президентом та іншими державними органами (Ісландія) або що вища виконавча влада належить президенту (Фінляндія). Основні закони відповідних держав прямо обмежують можливості здійснення главою держави його конституційних повноважень, пов’язуючи їх з діяльністю уряду.

Так, у ст. 13 Конституції Ісландії визначено, що «президент здійснює свою владу через міністрів». У Конституції Фінляндії записано, що за умов, коли уряд визнає передане йому для виконання рішення президента таким, що суперечить закону, він звертається до глави держави з пропозицією скасувати або змінити це рішення. Якщо президент відмовляється зробити це, уряд зобов’язаний заявити, що відповідне рішення не може бути виконане.

Заслуговує на увагу положення ст. 5 Конституції Франції. Тут зафіксовано, що «президент Республіки стежить за виконанням Конституції. Він забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування державних органів, а також спадкоємність держави». Президент також проголошується гарантом національної незалежності, територіальної цілісності і виконання угод та договорів. Як зазначалося, президент Франції зовні стоїть над сферою реалізації виконавчої влади, хоч на практиці він бере активну участь у здійсненні всіх головних урядових повноважень. Такий його статус багато в чому зумовлений тлумаченням положень, які містяться саме у ст. 5 Конституції, зокрема положення про президентський арбітраж [3].

Концепція президента-арбітра вже давно знайшла своє місце в теорії і практиці французького конституціоналізму. Про арбітраж глави держави йшлося ще за часів так званої Третьої республіки, тобто у 70-і роки XІX ст. Традиційно зміст цієї концепції пов’язувався з неприпустимістю привласнення президентом ролі лідера парламентської більшості і керівника уряду. Роль президента-арбітра уподібнювалася функціям спортивного судді: він не повинен був втручатися у діяльність державного механізму та окремих його ланок і мав діяти у виняткових випадках, коли виникала кризова ситуація. Для цього президенту надавалися повноваження розв’язувати конфлікти, що можуть виникнути між державними органами, використовуючи, зокрема, такий засіб, як референдум.

Такий підхід до визначення президентського арбітражу був у цілому сприйнятий і після прийняття чинної Конституції Франції 1958 р. Але з часом він змінився, і стала домінувати концепція арбітражу, за якою припускається активне втручання президента в державно-політичне життя. Глава держави вже розглядається не просто як символ національної єдності, а як вождь нації, «національний гід».

Змінився і реальний державно-правовий статус президента Франції. Конституція не тільки надала президентові зовнішньої значущості, а й наділила його суттєвими повноваженнями, які він здійснює самостійно. До того ж відразу після введення конституції деякі її положення були інтерпретовані таким чином, що це зумовило ще більше розширення компетенції глави держави. Зокрема, за буквою основного закону керівництво обороною і зовнішньою політикою належить до функцій прем’єр-міністра і уряду в цілому, але на практиці його взяв на себе президент. Все це сприяло встановленню в країні такого державного ладу, який нерідко характеризується як «режим особистої влади» президента.

Функції арбітра надані главам держав і за деякими іншими конституціями. Наприклад, у ст. 80 Конституції Румунії записано, що президент «представляє Румунську державу і несе відповідальність за збереження національної незалежності, єдності та територіальної недоторканності держави. Президент Румунії стежить за виконанням Конституції і функціонуванням органів державної влади. Він е посередником між державними владами, а також між державою і суспільством».

У країнах, де глава держави наділений більш широкими і реальними повноваженнями, сфера застосування інституту контрасигнування обмежена. Так, у Франції не потребують контрасигнування рішення президента про призначення прем’єр-міністра, про референдум, про розпуск нижньої палати, про заходи надзвичайного характеру (надзвичайний стан), про призначення членів органу конституційного контролю — конституційної ради та передання на її розгляд законопроектів тощо. У Польщі не контрасигнують рішення президента про утворення уряду і призначення його глави, про скликання засідань уряду і прийняття його відставки, про реалізацію права законодавчої ініціативи, про розпуск нижньої палати парламенту тощо. Досить широке коло питань вирішують самостійно глави держав у Португалії, Румунії і в цілому ряді інших країн [9, c. 230].

Інститут контрасигнування не можна сприймати однозначно і пов’язувати його лише з відсутністю у глав держав реальних владних повноважень. Як свідчить державно-правова практика, такий зв’язок не завжди наявний. Призначення контрасигнування, яке має досить давню традицію, виявляється насамперед у тому, щоб зняти політичну відповідальність за прийняті рішення з глави держави і покласти її на уряд та окремих його членів.

Існує інше тлумачення цього інституту, за яким контрасигнування забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи — глави держави та уряду. В юридичній теорії також прийнято, що відповідний підпис компетентного члена уряду може лише посвідчувати законність акта глави держави, його відповідність вимогам основного закону. Отже, інститут контрасигнування є важливою складовою державно-правової практики країн з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління.

Конкретний зміст компетенції глави держави тією чи іншою мірою співвіднесений із здійсненням законодавчої, виконавчої і судової влади. Її обсяг і вияви зумовлені формою правління.

У сфері, пов’язаній з реалізацією законодавчої влади, одним з повноважень глав держав є їхнє право скликати парламент на чергові сесії. Таким правом вони наділені в ряді країн з парламентарними і змішаною республіканською формами правління. В італії президент визначає день початку роботи парламенту на кожній сесії, а у Фінляндії відкриває і закриває  його засідання. У Бельгії парламент збирається за власним правом, але глава держави може скликати його зі своєї ініціативи.

У більшості країн Центральної і Східної Європи, а також у тих, що утворилися на терені колишнього СРСР, за главами держав визнається право законодавчої ініціативи. Таке право є нетиповим для країн Західної Європи. У президентських республіках воно також заперечується, виходячи з прийнятого тут тлумачення поділу влад як жорсткого. Право глави держави на законодавчу ініціативу у парламенті об’єктивно посилює його статус. Проте з цього не слід робити висновок про домінуюче положення глави держави відносно інших вищих органів. Його співвідношення з парламентом у державному механізмі можна визначити тільки на основі аналізу усіх повноважень, які формують так звану систему стримувань і противаг між законодавчою і виконавчою владою [9, c. 232].

До найважливіших повноважень глав держав у сфері здійснення законодавчої влади слід віднести право вето і право повернути закон для повторного розгляду до парламенту. Реалізація цих прав пов’язана з процедурою промульгації і певною мірою є її альтернативою.

Право вето глави держави має свої витоки в практиці владних стосунків часів феодалізму. і в наші дні конституції більшості парламентарних монархій прямо встановлюють або припускають його використання (Великобританія, Данія, Люксембург, Нідерланди та Норвегія). Звичайно це вето має абсолютний характер, і у випадку його застосування закон був би, по суті, скасований. Але на практиці від такого повноваження монарха відмовились, що підтверджує природу відповідної форми державного правління. До того ж рішення глави держави про використання права вето тут підлягає контрасигнуванню урядом. Тим самим теоретично виникає парадоксальна ситуація: уряд, який спирається на парламентську більшість і в основному ініціює законотворчість, наділяється засобом стримування її. На думку одних дослідників, право вето монарха є конституційною фікцією, інші ж вважають його своєрідною резервною зброєю правлячих кіл.

Дещо інший характер має право вето монарха, передбачене в Конституції Норвегії. Для його подолання закон має бути знову прийнятий парламентом двох скликань, причому засідання, на яких представницький орган розглядатиме його, повинні бути віддалені одне від одного щонайменше двома черговими сесіями. Подібне вето називається відкладальним (суспензивним). У сучасному державно-політичному житті цієї країни були випадки застосування главою держави вето і подолання його парламентом.

У деяких парламентарних монархіях (Великобританія, Бельгія, Данія, Люксембург) вирішення всіх питань щодо розпуску парламенту формально вважається конституційною прерогативою глави держави. Останнє не відповідає дійсності: монарх майже завжди приймає відповідне рішення, виходячи з позиції глави уряду. В реальному державно-політичному житті уряд і його глава намагаються не створювати ситуацій, за яких глава держави мусив би вдаватися до розпуску парламенту, і будують свої стосунки з представницьким органом в рамках усталених політичних традицій демократичного характеру [9, c. 235].

Висновки

При створені нової держави, формуванні її владних структур, включно з інститутом президента, обов’язковим є врахування світогляду всіх прошарків населення, що до того мали громадянство різних держав, або представляють різні за рівнем економічного розвитку регіони. Ігнорування цих особливостей відразу викликає суттєві проблеми, що можуть вплинути на становлення конституційного ладу в державі.

Статус глави держави з перехідною економікою за умови стабільної конституції та належним чином збалансованих повноважень значною мірою залежить також від: уміння президента формулювати загальнодержавні завдання, які об’єднують суспільство; від здатності об’єднати навколо себе “команду” передусім з числа висококваліфікованих працівників президентського апарату; від намагання бути президентом “для всіх”, а не лише для політичної сили, яка привела його до влади; від особистих рис президента, як людини, рівня його політичної культури , світогляду.

Роль президента в країнах з перехідною економікою та “молодою демократією” на відміну від країн “демократії старої” не може обмежуватися функціями “найвищого нотаріуса”. Абсолютна більшість громадян цих країн воліє мати главу держави з повноваженнями, що дозволяють йому вести активну політику. Водночас як політики, так і широкий загал в цих країнах не бажають допустити концентрації влади в одних руках, як це було під час соціалізму.

Ефективність функціонування президентської гілки влади значною мірою залежить від спадкоємності влади загалом.

Водночас деякі повноваження президента, такі, наприклад, як право вето, право на законодавчу ініціативу, право оголошення загальнонаціонального референдуму повинні використовуватися умотивовано, з юридично бездоганно виписаною аргументацією, щоб уникнути зайвих політичних збурень.

Аналіз результатів вступу та перших років перебування в Європейському Союзі Польщі та інших країн Центральної Європи , приводить до висновку, що вступ до ЄС не призвів до значного зменшення , ”розмивання” суверенітету цих держав. Навпаки, вони отримали додаткові можливості впливу на більш економічно розвинених сусідів і на політику Євросоюзу в цілому. Можна також стверджувати, що в такому міжнародному добровільному об’єднані й надалі великого значення набуватимуть особисті якості лідера конкретної держави, вміння знайти собі союзників для створення ситуативного союзу і досягнення при цьому конкретної економічної вигоди. Система голосування в ЄС дозволяє передбачити, що такі ситуативні союзи будуть виникати досить часто.

Приклад Польщі наочно демонструє, що, з одного боку, в умовах демократичного по своїй суті об’єднання країн, кожна держава, навіть не володіючи великим економічним потенціалом, може відстояти свої інтереси. З іншого боку, слід розуміти, що в такому об’єднані країна може набути справжнього авторитету, стати лідером, коли її прагнення до лідерства буде підтверджуватися вагомими економічними досягненнями, рівнем добробуту її громадян.

Список використаної літератури

1. Бобицький Н. Лісабонський договір і майбутнє ЄС – “пацієнт швидше живий, ніж мертвий” / Н. Бобицький // Зовнішні справи. – 2008. – № 8. – С. 24–28.
2. Гладенко О. Лісабонський договір ЄС 2007 року як новий етап еволюційного розвитку права Європейського Союзу / О. Гладенко // Вісник Центральної виборчої комісії. – 2008. – № 1(11). – С. 73–77.
3. Гуцал С. Тенденції розвитку реформаторського процесу в ЄС: наслідки для євроінтеграції України / С. Гуцал. – Режим доступу: http://www.nіss.gov.ua/Monіtor/Janyery/ 02.htm
4. Договір про Конституцію для Європи. Проект ухвалений Європейським Конвентом 10.07.2003 (2003/С 169/01). – К.: Центр європейського та порівняльного права, 2004. – 147 с.
5. Кармазіна М. С. Президентство: український варіант. – К. 2007. – 365 с.
6. Кільманзегг П.Г. Інтеграція та демократія / П.Г. Кільманзегг // Європейська інтеграція / Укл.: М. Яхтенфукс, Б. Колєр-Кох. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”, 2007. – С. 33–55.
7. Новиков О.В. Еволюція статусу Президента Республіки Польща // Проблеми законності: Респ. міжвідом. наук.зб. / Відп. ред. В.Я. Тацій. – Харків: нац. юрид. академія України, 2006. –Вип. 84. С. 226–232.
8. Новиков О.В. Роль президента Польщі в системі вищих органів влади під час і після вступу країни в ЄС // Вісник Харківського національного університету внутрішніх справ. / Харків, 2007. – Вип. 37. – С. 84–91.
9. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн. — К.: Артек, Вища шк. , 1997. — 264 с.