Періодизація історії держави в Стародавній Індії. Формування кастової системи. Виникнення великих держав-гегемоній. Імперія Мауріїв. Центральний і місцевий чиновницький апарат. Армія. Суд. Традиційне право Індії.  Специфічний характер джерел права. «Закони Ману». Система викладу норм. Регулювання майнових і шлюбних відносин. Злочин і покарання. Судовий процес.

Індія була заселена ще з стародавніх часів. Першими жителями Стародавньої Індії були дравиди. Пізніше дравидів замінили багаточисельні племена, що відрізнялись одне від одного способом життя, мовою, віруваннями, культурою. Ці племена створили одну із давніших світових цивілізацій. Мохеджо-Даро і Хараппа – два найбільших міста стародавньої цивілізації – були столицями політичних об’єднань. Джерела не дають достовірних відомостей про класову структуру і політичну організацію суспільства Харапської цивілізації. Залишені нею письмена не піддаються перекладу. Але в культурі Мохеджо-Даро багато спільного з культурою Шумеру. У ХVІІІ – XVІІ ст. до н.е. Харапська цивілізація переживає період занепаду. Прихід індоарійських племен у середині ІІ тисячоліття до н.е. завершив занепад головних харапських центрів.

Специфіка суспільного ладу Стародавньої Індії полягала в розподілі людей за варнами – замкненими групами. Поділ людей на певні замкнені групи мав місце в Стародавніх Єгипті та Ірані, але в Індії станова замкненість жителів набула найзавершенішою форми.

Про походження варн існує багато версій. Більшість учених пов’язує їх виникнення з брахманською релігією. Верхівка аріїв з часом привласнила собі виняткове право на релігійну, політичну та військову діяльність.

Професія, посада, величина одержаної спадщини, процент за договором про позичку і навіть міра покарання індуса визначалася належністю до варни (ст. 87 – 91; 142; 267 – 268; 270; 279). Від цього залежало навіть ім’я, яке йому давали з народженням, одяг, який він мав носити, порядок вживання їжі. Перехід з однієї варни до іншої в принципі був неможливим.

До вищих варнів належали “двічі народжені”– брахмани, кшатрії, вайшьї. Вони могли вивчати тексти релігійних творів, знати їх розпорядження і ритуали. Пізніше з’явилась пригнічена варна – шудри, “раз народжені”. Існування варн пізніше було закріплено у пам’ятці права Стародавньої Індії – Законах Ману.

Перша варна – найпривілейованіша – брахмани. Вони ніби виникли з вуст – “найчистішої” частини тіла Брахми. У давніх джерелах брахман постає мало не божеством у людській подобі. Лише він міг визнавати волю богів, вивчати священні тексти, здійснювати жертвопринесення, обряд коронації правителя. Брахмани звільнялися від повинностей, навіть цар не міг розпоряджатися їхньою власністю.

Брахмани звільнялися від податків, повинностей і тілесних покарань (гл. VІІ ст. 133). Правителі залучали брахманів до розгляду судових справ, виконання різноманітних державних доручень, не пов’язаних з військовою справою. Використовуючи свій вплив, священнослужителі обмежували владу правителя. За Законами Ману, цар повинен був слухати їхні поради з самого ранку до приходу інших міністрів та радників.

Друга варна – кшатрії (раджанья), “створені з рук бога”. Вони становили основну частину верхівки чиновників: правителів, воєначальників, раджів. В їх руках була реальна влада – військова і матеріальна могутність. Майже всі царі були вихідцями із кшатріїв. Релігія зобов’язувала до співробітництва брахманів і кшатріїв (гл. ІX cт. 323).

Царі – прибічники брахманів – переслідували кшатріїв. Доходило до кривавих міжусобиць. Правителі-кшатрії відповідали тим же. Посилення впливу буддистів послабило позиції кшатріїв. Багато з них покинули військову службу, перетворились на ремісників і крамарів.

Третя варна – вайшьї, “створені із стегон бога”, – займалися землеробством, скотарством, ремеслом, торгівлею, але користувалися покровительством правителів. З представників цієї варни формувалось ополчення, вони сплачували основну масу податків. Тільки окремі вайшьї були багаті, посідали високе становище в суспільстві.

Четверта варна – шудри, “створені із ступнів бога”. Вони не проходили обряду посвячення. Їхнім головним обов’язком було служіння “двічі народженим”. Шудра повинен був харчуватися зі столу господаря, носити його недоношений одяг. Він не міг вивчати веди. Брахман за вбивство шудри ніс таке ж покарання, як за вбивство кота або собаки. Шудри становили основну масу найманих людей, слуг, ремісників. Шудрі не можна було мати багатство, оскільки це могло “утискувати брахманів”. За образу брахмана шудрі могли відрізати язика (гл. VІІІ ст. 270).

Таким чином, належність людини до певної варни не заважала їй обирати професію, досягти певної посади. Однак закон категорично забороняв переходити з одної варни в іншу, вважав це великим гріхопадінням.

Магадхо – маурійська епоха – характеризується посиленням монархічної влади і падінням ролі інститутів племінного управління.

Основою держави вважався цар, який ще при житті призначав одного зі своїх синів спадкоємцем престолу. Цар стояв на чолі державного апарату і мав законодавчу владу, едикти видавались від його імені і за його повелінням. Цар сам призначав вищих державних чиновників, був верховним суддею.

Велику роль при дворі відігравав царський жрець, що належав до впливого брахманського роду.

Велику роль в управлінні державою відігравала рада царських сановників – парншад. Вона існувала і раніше, але в епоху Маур’їв набула функції політичної ради. Рада займалася перевіркою всієї системи управління і виконанням наказів царя.

Парншад як політичний орган складався із військової і жрецької знаті, яка намагалась зберегти свої привілеї та обмежити абсолютну владу правителя. У ранні періоди паришад був більш ширшим за складом і більш демократичним за характером органом влади, що мав значний вплив на раджу і його політику. Поступово кількісний склад паришаду зменшується, він аристократизується, його роль усе більше зводиться до виконання дорадчих функцій при царі. Але навіть в епоху Маур’їв, коли царська влада особливо посилилась, паришад зберігав значний вплив, і маурійські правителі не могли не рахуватися з ним. Подібні перетворення переживає і сабха – в минулому широкі за складом збори знаті і представни-ків народу, що виконували дуже важливі політичні функції. В епоху Маур’їв склад сабхи стає значно вужчим, і вона також набуває вигляд царської ради – раджа-сабхи. Але порівняно з паришадом, раджа-сабха була більш представницьким органом. Вона складалася з державних чиновників, представників міст, провінцій, інколи запрошувались старости поселень.

Проводячи політику суворої централізації, Маур’ї, разом з тим, не зачіпали багато старих інститутів і традицій, з якими були змушені рахуватися.

У державі залишались автономні, незалежні поліси, що зберігали стару політичну організацію, але в цілому включались у систему загальноімперського управління. Це були стародавньоіндійські республіки гани і сатхі, що існували у лісових та віддалених місцевостях імперії. Земля в них вважалась власністю громадян, хоча знатні кшатрії вже зуміли обзавестися власними маєтками та уділами. Громадяни міст-республік мали зброю, що свідчило про пережитки військової демократії. Вони допомогли імператору Чандрагупті розгромити греків-завойовників на чолі з Олександром Македонським.

Джерела вказують на існування народних зборів, сходок усіх вільних громадян перших трьох варн, на яких також розглядалися державні справи. У тих санах, де влада зосереджувалася у руках народних зборів, форма держави була демократичною, якщо у ради – аристократичною. Однак і в тому, і в іншому випадку зберігався режим республіки.

Суд. Різниці між цивільним і кримінальним процесами не існувало. Розгляд справи міг розпочатись лише за вимогою позивача або потерпілого. Сторона, що звернулась до суду, підтримувала звинувачення.

Судовий розгляд проводився від імені царя. Ймовірно, так розбиралися найтяжчі злочини. До вищого суду входили брахмани і радники. Цар міг доручити судовий розгляд вченому брахману і трьом суддям. Це був суд Брахми. Закони зобов’язували суддів шукати істину, справедливо вивчати предмет позову, ретельно оцінювати свідчення свідків, враховувати час, місце, обставини конкретного правопорушення, брати до уваги належність учасників процесу до певної варни, касти.

У дрібних державах правосуддя здійснювали особисто раджі, залучаючи для цього радників з числа осіб, які розумілися в праві та юриспруденції. Судочинство проводилось за суворими правилами, канонами (гл. VІІІ, ст. 1 – 2).

Суворо каралися лжесвідчення (гл. VІІ, ст. 13). Заборонялося брати свідчення в осіб нижчої касти проти вищої (гл. VІІІ, ст. 68). За майновими спорами зі складу свідків вилучалися не лише колишні правопорушники, жінки, неповнолітні, а й вчені-брахмани та державні чиновники (гл. VІІІ, ст. 62; 77).

Суд не був повністю відокремлений від адміністрації. Злочини в храмах розглядалися священнослужителями. Протиправні діяння общинників розглядали органи місцевого самоврядування. На 10 сіл призначалась колегія із 3-х суддів.

Лише в особливих випадках розслідування і розгляд судових справ здійснювався вищим судом. Такі справи поділялися на 18 категорій (гл. VІІІ, ст. 4 – 7).

Імперія Маур’їв утримувала більш ніж півмільйонну армію, що складалася з піхоти, кінноти, колісниць, бойових слонів. У армії служили найманці. Кадри воєначальників комплектувалися лише з кшатріїв. Під час війни збиралося ополчення, до якого зараховувалися не тільки вайшьї, а й шудри. Військо було добре організованим. До військової ради входили воєначальники, найближчі радники царя.

Закони Ману. У Стародавній Індії поняття права як сукупності самостійних норм, що регулюють суспільні відносини, було невідоме. Повсякденне життя індійців регулювалося правилами, затвердженими в нормах, які за своїм характером були скоріше етичними, ніж правовими. Крім того ці норми мали яскраво виражений відбиток релігії. Норми, що визначали поведінку людей у повсякденному житті (дхарми), містилися в збірниках – дхармашастрах. Найбільш відомою в нашій літературі дхармашастрою є Закони Ману. Точна дата складання цих законів невідома, її відносять на період від ІІ ст. до н.е. до ІІ ст. н. е.

Закони Ману складаються з 2685 статей. Безпосередньо правовий зміст мають лише статті, що містяться, в основному, в VІІІ і ІX главах. Усього закони поділені на 12 глав. Головне в Законах Ману – закріплення існуючого варнового устрою. У Законах детально описується походження варн, вказується на їх спадково-професійний характер, визначається призначення кожної варни, привілеї вищих варн. Особливістю Законів Ману є релігійний характер усіх його положень.

Кримінальне право за Законами Ману, з одного боку, характеризується доволі високим для свого часу рівнем розвитку, що проявляється у вказівках на форми вини (намір і необережність), рецидив, співучасть, тяжкість злочину залежно від приналежності потерпілого і винного до певної варни. З іншого боку – Закони відображають збереження старовинних пережитків, про що свідчать збереження принцип таліона, ордалії, відповідальність общини за злочин, скоєний на її території, якщо злочинець невідомий.

Серед злочинів, що зафіксовані в Законах Ману, на першому місці стоять державні. Це служба ворогам царя, пошкодження міської стіни та воріт. Повного переліку цього виду злочинів Закони не дають, що є характерною рисою для всіх стародавніх кодифікацій.

Більш детально Закони описують злочини проти власності та особи.

Серед майнових злочинів Закони велику увагу приділяють крадіжці. У них чітко розрізняється крадіжка як таємне заволодіння майном і грабіж, що передбачає заволодіння майном у присутності потерпілого із застосуванням насилля до нього. Покарання, що застосовувались до злодія, залежали від того, чи був він затриманий на місці злочину, чи ні, крадіжка скоєна вдень чи вночі (гл. ІX, ст. 270, 276 – 277); (гл. VІІІ, ст. 302, 323, 332).

Закони Ману засуджували будь-яке насильство – вбивство, тілесні пошкодження. Навмисне вбивство каралось смертною карою. Вбивство при власному захисті, охороні жертвенних подарунків, захист жінок і брахманів (необхідна оборона) не каралось (гл. VІІІ, ст. 345, 349).

Доволі багато статей спрямовані на зміцнення родинних стосунків. Закони встановлюють суворі покарання за перелюбство, замах на честь жінки (гл. VІІІ, ст. 352, 353, 359, 364, 366, 371).

Погляд на покарання за проступки, злочини відповідав рівню правової думки. Тюрми вважалося доцільним розміщувати поблизу головної вулиці, де всі можуть бачити страждання злочинців. Тобто, метою покарання було залякування.