Вступ

Актуальність. Зважаючи на пріоритетність розвитку інформаційно-комунікативної сфери у загальнолюдському поступі, 27 березня 2006 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію, в якій проголосила 17 травня Всесвітнім Днем інформаційного суспільства. У документі «Декларація принципів. Побудова інформаційного суспільства – глобальна задача у новому тисячолітті», прийнятому на Всесвітній зустрічі з питань інформаційного суспільства в Женеві у грудні 2003 року, запропоноване нове визначення: інформаційне суспільство – це таке суспільство, в якому кожен міг би створювати інформацію і знання, мати до них доступ, користуватися і обмінюватися ними з тим, щоб дати окремим особам, общинам і народам можливість повною мірою реалізувати свій потенціал, сприяючи своєму сталому розвитку і підвищуючи якість свого життя.

Нині передові країни усіляко сприяють подальшому розвитку елементів інформаційного суспільства, у той час як проблемою решти країн тією чи іншою мірою стає т. зв. «цифровий розрив» (або «інформаційна нерівність») – відставання у даній галузі. Основна загроза цього відставання у сьогоднішніх умовах полягає у неминучому відсуванні такої країни на периферію світових процесів, гальмування її розвитку і перетворення її на залежного «донора» розвинених держав. Для України ризик реалізації такого сценарію залишається актуальним.

За одностайною думкою вітчизняних експертів та вчених, саме розвиток інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) набуває пріоритетного значення для України у формуванні ефективної стратегії забезпечення національної конкурентоспроможності за умов невідворотного подальшого зростання цін на енергоносії. Розвиток традиційних провідних галузей промисловості вже загальмовано не тільки у зв’язку з нестабільною політичною ситуацією в країні та погіршенням ситуації на зовнішніх ринках збуту для українських виробників, але й довготривалими заходами з технічного переоснащення виробництва та переходу на енергоощадні технології.

У цей час саме на сектор послуг покладається завдання забезпечення подальшого зростання ВВП. На думку експертів, сучасна ситуація зовсім не унікальна, а цілком звична для східноєвропейських країн – для держав Балтії, наприклад, саме транспорт, фінансові послуги і сільське господарство є локомотивами національних економік.

Український ринок ІКТ має досить привабливі перспективи для зростання іноземних інвестицій, прикладом чого може слугувати активність іноземних компаній (насамперед російських) на українському ринку телекомунікацій (зокрема мобільного зв’язку).

Незважаючи на певні негативні тенденції, Україна поки ще має значний науково-технологічний та людський потенціал для створення на своїй території високорозвиненої інформаційно-комунікаційної інфраструктури і повноцінної інтеграції у глобальне інформаційне суспільство.

Більше того, в Україні є достатні передумови для того, щоб стати одним із лідерів інтелектуальних та інформаційних послуг на світових ринках. Про це свідчать основні показники й тенденції розвитку цих сфер у нашій країні.

Тема:«Становлення інформаційного суспільства в Україні».

Мета: показати процес становлення інформаційного суспільства в Україні.

Завдання роботи:

— охарактеризувати світове інформаційне суспільство та інформаційно-комунікаційні технології;

— розкрити Національні стратегії інформаційного суспільства;

— показати становлення інформаційного суспільства в Україні.

1. Світове Інформаційне Суспільство та інформаційно-комунікаційні технології

Розвиток Інформаційного Суспільства можливий лише на основі комплексного підходу, який включає стратегічне бачення інформатизації суспільства, чіткі пріоритети цієї інформатизації, координується із наявними соціально-економічними, політичними та культурними умовами держави й міжнародною практикою та пов'язується із розвитком економіки й країни в цілому. Розробка такого підходу можлива лише за рівноправної участі трьох секторів (держави, приватного бізнесу та громадянського суспільства), а також – за наявності реалістичних цілей та політичної волі. Як правило, це бачення викладається в основоположних документах, що мають назву національних стратегій (політик) інформаційного розвитку, або ж Національних Стратегій Розвитку Інформаційного Суспільства [9, с. 8].

Чому потрібна Стратегія інформаційного розвитку?

Сучасні розвинені держави приділяють величезну увагу як розвитку ІКТ, так і плануванню цього розвитку, розробці відповідних стратегій. Відповідно, інтеграція України до будь-якого наддержавного об'єднання вимагатиме від нашої держави наявності власного стратегічного бачення розвитку Інформаційного Суспільства та передумов для його реалізації.

Особливу цікавість для України повинен представляти досвід іноземних держав, які зуміли за останні десятиліття здійснити “стрибок у розвитку”. Індія, Південна Корея, Малайзія, Тайвань, Ірландія, Сінгапур, Фінляндія, Ізраїль подолали межу “цифрового розриву” завдяки добре розробленим та реалістичним стратегіям розвитку інформаційного суспільства у цих державах [9, с. 9].

Загалом у всіх країн однакові проблеми переходу до інформаційного суспільства, але шляхи їх подолання є різними тому, що формуються вони насамперед виходячи з існуючих реалій. Оцінити та зважити переваги, ризики та впливи ІКТ є важливим викликом в ракурсі складності та невизначеності взаємодії між ІКТ, економічним ростом та зменшенням бідності.

Розробка національної Стратегії Розвитку Інформаційного Суспільства в будь-якій країні світу покликана виконати низку завдань, основні з яких:

— Збільшити рівень свідомості суспільства, ефективно використати наявні ресурси та закликати суспільство, бізнес та державу до активних дій;

— Консолідувати суспільні сили для здійснення політичних та інституційних реформ;

— Визначити роль кожного сектору (держава, бізнес, громадськість), розвинути партнерство між секторами та заохотити активну участь всіх зацікавлених сторін;

— Зосередити ресурси для розвитку ІКТ в цілях досягнення національних пріоритетів, а також додатково залучити інвестиції;

— Розвинути експортно-орієнтовані галузі економіки;

— Трансформувати національну інноваційну систему для задоволення загальнотехнологічних та освітніх вимог ІКТ [9, с. 10].

Така Стратегія є загальним підґрунтям формування Інформаційного Суспільства на основі запровадження й розвитку ІКТ. Важливо мати на увазі, що ІКТ – це одночасно потужний інструмент впливу на розвиток держави й суспільства і реальний сектор промисловості, який може виступити “локомотивом” не лише розвитку економіки в цілому, але й змін в політичному та суспільному житті країни.

Політичний інструмент розвитку. В сучасному світі практично не залишилось таких сфер діяльності, де ІКТ не застосовуються прямо чи опосередковано. Вони впливають на правила ведення бізнесу, поведінки на ринках та всередині організацій, кардинально змінюють способи обміну знаннями та створення нових знань, відіграють важливу роль в розвитку особистості. Таким чином, Стратегія також є політичним інструментом, який повинен бути спрямований на розвиток всіх сфер життя держави та суспільства.

При цьому становлення Інформаційного Суспільства не залежить від конкретних політичних чи ідеологічних уподобань його суб’єктів, оскільки це – в першу чергу середовище, де відбувається перебіг всіх інших процесів. Становлення ІС і, відповідно, формування його основи – Національної Стратегії – не повинно розглядатися як прерогатива окремих корпоративних груп та засіб досягнення їхніх інтересів. Навпаки, приклад сучасних розвинених країн переконує, що розвиток ІС та ІКТ сприяє досягненню своїх цілей всіма групами, складовими суспільства, суб’єктами політики та економіки та кожною людиною зокрема.

Фактор консолідації груп впливу та ефективного використання ресурсів. Стратегії повинні залучати можливості всіх зацікавлених сторін та сприяти мобілізації всіх наявних ресурсів з усіх секторів. Процес реалізація Стратегії є додатковою мотивацією для зацікавлених сторін у здійсненні інвестування окремих частин та проектів Стратегії. Це також додатковий стимул розвитку партнерства між секторами, створення надійних схем фінансування та гарантування повернення вкладених коштів. Крім того, участь у проектах становлення ІКТ забезпечує учасникам сучасний доступ до інформаційних та знаннєвих ресурсів, що в першу чергу важливо для державних установ та наукових закладів.

В кінцевому рахунку участь в проектах Стратегії сприяє комплексному проведенню політичних, економічних та суспільних реформ взагалі. Поява нових знань активізує ці процеси та надає їм більшої результативності. Зрештою, страх залишитись обабіч розвитку може також стати мотивацією включення до ефективного реформування.

Сектор інноваційної економіки. ІКТ є не лише інструментом та фактором впливу, але й реальним сектором економіки, який виокремлюється як такий в багатьох державах. В той же час цей сектор посідає особливе місце, оскільки характеризується а) високою привабливістю для інвестицій та інноваційних технологій, б) здатністю поширювати ці технології на інші сектори економіки [10, с. 211]. Цей аспект слід враховувати при розробці Стратегії, зокрема, як стратегічного документа для розвитку інноваційної економіки.

В світі ще не вироблено універсальних методів розвитку ІКТ, які були б дієвими для кожної держави. Кожна держава підходить до вирішення цього завдання в контексті власних геополітичних, економічних, соціальних та культурних пріоритетів. В той же час досвід як розвинених країн, так і тих, що зробили “стрибок у розвитку” за останні десять років, переконує, що найбільшого успіху досягали ті, хто при створенні власних Стратегій керувався певними основними принципами.

В загальному таких принципів можна назвати три:

— Реальне бачення цілей та методів

— Об’єднання всіх зацікавлених сторін

— Політична воля до здійснення стратегії

1) Стратегічне бачення розвитку Інформаційного Суспільства повинне бути далекоглядним і масштабним, але досяжним. Це бачення повинне узгоджуватися з національними пріоритетами держави і визначати чіткий перелік цілей, яких держава зможе досягти в майбутньому. Відповідно, при розробці Стратегії слід:

а) враховувати тільки реальні потреби, спрямовані на розвиток;

б) орієнтуватись на наявні в державі умови (прийняті механізми реалізації політичних рішень, пріоритети суспільства, економічні реалії);

в) враховувати нові міжнародні стандарти та норми, що стосуються тих чи інших напрямків Стратегії. Це також дуже важливо в плані визначення основних пріоритетів Стратегії та гармонізації національного інформаційного розвитку з світовими тенденціями;

2) Уповноважені особи часто вважають, що приватний сектор здатен самостійно запроваджувати ринкові механізми та заохочувати ініціативу. Однак це – така ж помилка, як і думати, що всі проблеми можна вирішити ініціативами “згори вниз”. Приватний бізнес вкрай рідко інвестує в нерентабельні проекти, а тому потребує участі урядів та аналітичної підтримки дослідницьких інституцій. Становлення Інформаційного Суспільства через запровадження ІКТ, а отже – і розробка та реалізація відповідної Стратегії, можуть і повинні відбуватися лише через співпрацю та взаємну координацію дій з боку усіх трьох секторів – держави, приватного бізнесу та громадськості. В цій ситуації держава повинна відігравати координуючу роль, бізнес – надавати мотивацію, а громадськість – наповнювати ініціативу змістом [10, с. 213].

Саме такий принцип не лише прийнято державами, що здійснюють зараз успішний розвиток ІКТ, але й прямо закріплено в низці міжнародних документів, зокрема, Декларації Принципів та “Плані Дій” Світового Самміту з питань інформаційного суспільства, також підписаних Україною.

3) Процес розвитку національної стратегії є настільки ж важливим, як і сам документ. Часто у державних службовців або інших уповноважених осіб, відповідальних за реалізацію стратегії, просто не вистачає знань та достатнього рівня кваліфікації для того, щоб застосувати найбільш оптимальні методи, визначити першочергову пріоритетність. Більш того, практичне застосування ІКТ сьогодні виходить за суто технологічні рамки, і таким чином починає пересікатись з іншими аспектами соціального, економічного та інституційного порядку [10, с. 214].

У країнах, що розвиваються, та перехідних економіках, окрім цього, ще й гостро стоять проблеми електронного залучення, шляхів використання ІКТ, зміни способу мислення переважної більшості громадян. Тому створення Стратегії: а) неможливе без найширшої участі уряду; б) повинне забезпечуватися формуванням бачення Стратегії урядом на найвищому рівні; в) не може відбутися без твердої політичної волі найвищого керівництва держави щодо розвитку інформаційного суспільства на всіх рівнях. Дана обставина відіграє ключову роль у напрямку електронного залучення широких верств населення [10, с. 215].

2. Національні стратегії інформаційного суспільства: необхідність, переваги та стан щодо запровадження в Україні

Різні країни знаходяться сьогодні на різних етапах розробки та втілення своїх Стратегій інформаційного розвитку. Той факт, що Україна поки що не досягла статусу розвиненої країни чи не стала одним з новітніх гравців економічного розвитку, не означає, що вона не має шансів на розробку та втілення передової Стратегії. Навіть навпаки. Підписання Україною зобов’язань документів Світового Самміту щодо розробки Стратегії до 2005 року видається досить обґрунтованим кроком. За певних умов Україна може виконати це завдання цілком успішно, хоча це не значить, що до цього не доведеться докласти значних зусиль [3, с. 25].

Україна має значний потенціал та глибокі традиції в плані побудови інформаційного суспільства. Україна входить до п’ятірки держав з найбільшим кадровим потенціалом фахівців з комп’ютерних наук. Саме в Києві, хоча зараз цей факт не так широко відомий, академіком Лебедєвим було створено першу в СРСР і взагалі в континентальній Європі електронно-обчислювальну машину. А в 1964 році засновник і перший директор Інституту кібернетики НАНУ, академік Віктор Глушков запропонував радянському урядові проект Загальнодержавної системи збору та обробки інформації для управління економікою країни, яким, фактично, ввів основи розуміння ІКТ як важливого інструмента для розвитку суспільства та держави [3, с. 25].

Нові спроби сформувати та сформулювати стратегічне бачення інформаційної України на державному рівні відбулися за часів незалежності, однак також ще не були позбавлені певних недоліків. Так, недостатньо ефективною виявилася реалізація Національної Програми Інформатизації (НПІ), яка була прийнята на рівні закону ще 1998 року. Зовсім недавно Рахункова Палата України оприлюднила висновок, згідно з яким за весь цей час Програма не досягла своєї мети, зокрема, підвищення рівня управління соціально-економічними процесами в країні. Серед найважливіших висновків Рахункової Палати – твердження, що здійснення такої Програми неможливе без системного підходу, чіткого бачення кінцевого результату та зацікавленості в ній всіх гілок влади і груп суспільства. Натомість, зазначено в звіті Палати, формування завдань НПІ не мало відповідного програмно-цільового та аналітично-експертного забезпечення, статус керівника НПІ на рівні заступника Голови Держкомзв'язку не відповідає значенню Програми, зрештою, чимало міністерств, відомств та інших офіційних структур не виявили їй політичної підтримки чи просто не зацікавилися нею.

У вересні 2003 року Держкомзв’язку було розроблено та подано на розгляд Кабміну Загальнодержавну Програму “Електронна Україна” який вже двічі відправляв її на доопрацювання. Висловлюючи повагу її розробникам, які працювали в досить складних умовах, не можна не зазначити, що цей проект також не є досконалим. Основна його вада, полягає у відсутності чітко поставлених стратегічних цілей, узгодження з існуючими програмами соціально-економічного розвитку країни та не містить мотивації для залучення інших секторів суспільства для її реалізації. Також програма не спрямована на законодавчі, економічні та інституційні зміни які конче необхідні для розвитку інформаційного суспільства. Власне, Програма є набором технологічних проектів, якому цілком підійшов би статус частини Плану Дій, розробленого на основі ширшого стратегічного документу, але не самого такого документу. Тому навіть у разі прийняття законопроекту проекту “Електронної України” у теперішньому вигляді вона швидше за все буде приречена розділити долю багатьох інших програм, які були прийняті в Україні без помітних практичних наслідків [4, с. 31].

Стратегія інформаційного розвитку повинна, однак, існувати не для самого факту існування, а для забезпечення ефективних змін в країні. Тому Громадська Робоча Група “Електронна Україна” спробувала, врахувавши помилки та досвід попередників, представити свій проект Стратегії, який відображав би сучасні вимоги до документу такого статусу і в той же час був би вільний від вузькокорпоративних та скороминущих інтересів. Головним завданням розробки такої Стратегії ГРГ “Електронна Україна” вважає змінити сам погляд на соціально-економічний розвиток суспільства. Пріоритетом повинен стати розвиток в першу чергу людського капіталу, до якого також входить капітал інтелектуальний. В той же час мова йде про розвиток всіх сфер, а не якогось одного сектору економіки. Нарешті, при розробці проекту Стратегії ГРГ намагалася максимально врахувати вимоги міжнародних документів та об’єктивну потребу об'єднання інтересів держави, бізнесу та суспільства [4, с. 32].

Така Стратегія повинна ґрунтуватися на розумінні того, що Україна є країною майбутнього, і наше спільне завдання – реалізувати її в такому статусі. Стратегію інформаційного розвитку в Україні буде в будь-якому разі розроблено та здійснено рано чи пізно, однак оскільки втрата часу в сучасному світі є найбільшою втратою, це повинні спробувати зробити спільними зусиллями саме ми. Оскільки, як було вказано в цій статті, жодна подібна ініціатива не може реалізуватися без зацікавленості та участі влади, ми маємо надію, що проект Національної Стратегії Розвитку Інформаційного Суспільства, розроблений ГРГ “Електронна Україна”, буде взято урядом за основу для подальшого опрацювання. Подібний крок до об'єднання влади, бізнесу та суспільства у справі наближення майбутнього дозволить зекономити час та розпочати дієву співпрацю, без якої неможливий розвиток держави та суспільства в сучасному світі [4, с. 33].

Україна мусить, так само, як і в інших аспектах своєї діяльності, сформувати власне, українське обличчя державної інформатизаційної політики, обрати власні тактику і стратегію. Світ сприймає Україну крізь призму рішень саме її уряду, глобальної активності саме її економіки та науки, цінностей саме її культури. Тож кожен наш крок або нашкодить нам, або наблизить до авангарду нового суспільства, але ні в якому випадку не залишиться непоміченим.

Інформаційна цивілізація – доба знань. А знання не бувають вітчизняними чи зарубіжними. Коли вони перетворюються на головний ресурс – економіка, політика, та й практично всі інші суспільні інститути можуть бути тільки світовими. На шляху до такої повної глобалізації взаємозалежність країн багаторазово зростає.

Проте в жодному випадку Україні не слід непокоїтись через можливу втрату національної самобутності у наднаціональному і наддержавному гіперпросторі. В тім-то й справа, що втрата ця неможлива, у ХХІ сторіччі нереальний космополітизм сторіччя ХІХ. Навпаки, Інтернет надає можливість збільшити культурне розмаїття, котре є однією з властивостей – і переваг – Інформаційного суспільства, посилити культурний обмін між країнами світу [7]

На Україну чекає інформаційний світ. Та ближчою метою є Європейський інформаційний простір. В цьому нам так само готові надати всю можливу допомогу. Ми маємо на увазі, зокрема, Європейську інформаційну мережу з міжнародних стосунків та регіональних досліджень. Стратегічною метою цієї міжнародної системи і є реалізація одного з найефективніших шляхів інтеграції країн Західної та Східної Європи, а саме – інтеграції у сфері інформатизації [7].

Для України інформатизація – шлях не лише до європейської інтеграції, але й до економічного добробуту. Доказом цьому є досвід Франції, нашого традиційного партнера, з яким Україна завжди мала надзвичайно дружні стосунки. Тож коли французький уряд зіткнувся з нагальною необхідністю розбудови інформаційно-телекомунікаційної галузі, коли перед французькою економікою постала реальна загроза бути буквально задушеною навалою зарубіжних продуктів та технологій, – тоді уряд на чолі з Ліонелем Жоспеном ухвалив національну програму розвитку галузі. Це було 1997 року. За два роки компанії інформаційно-телекомунікаційної галузі Франції вийшли на четверте місце у світі.

Це четверте місце означає справді серйозний вклад у французьку економіку, значне збільшення бюджетних надходжень і додаткові успіхи у боротьбі з безробіттям у країні. Адже 1999 року сектор інформаційно-телекомунікаційних технологій складав 5% глобального інформаційного продукту – більше, ніж індустрія туризму або ж автомобілебудування разом з енергетикою [7].

З нашим науковим, кадровим, технологічним потенціалом долучитися до вигод, що їх мають розвинені країни від галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій – справа кількох років цілеспрямованих системних зусиль.

Міжнародна економічна кон'юнктура сприяє саме такому розвиткові подій: більшість економістів очікує, що стимульоване технологіями найвище зростання (економіки, зайнятості) відбудеться саме у країнах, що розвиваються, протягом наступного десятиріччя [7].

Власне українська стратегія інформатизації нині розробляється за участі вітчизняних економістів, правників, урядовців, наукових робітників інформаційно-телекомунікаційної галузі, а також підприємців, журналістів, фахівців з ІТ, активістів громадських організацій найрізноманітнішого спрямування, робітників освітянської сфери і просто небайдужих користувачів Мережі. Суспільно значуща робота справді виконується всім суспільством.

Вироблення дієвої, ефективної національної стратегії розвитку Інформаційного суспільства – найважливіше завдання, що має бути виконане негайно, бо від нього залежать всі наступні, великі й малі, кроки на шляху до Глобального Інформаційного Суспільства.

Не вдаючись до імперативів чи єдино правильних рецептів, ми наведемо просто перелік вже існуючих моделей розвитку Інформаційного суспільства, який склала Ольга Вершинська, заступник директора Інституту народонаселення Російської академії наук.

Загалом у світі існує дві моделі інформатизації: західна та азіатська. Західною моделлю інформатизації називають шлях, котрим йдуть індустріально розвинені країни. Розглянемо, яка саме роль відводиться державі у деяких з національних інтерпретацій західної моделі.

У шведському урядовому звіті 1994 року щодо розвитку інформаційних технологій "Крила людським можливостям" було запропоновано введення перехідного періоду, під час якого уряд бере керівництво на себе і є гарантом інтересів не лише ринку, але й індивідуумів [7].

Провідну роль уряду закладено і у французькому звіті. Відділ телекомунікацій іспанського уряду дотримується схожої позиції, вважаючи, що роль уряду полягає у забезпеченні переходу від послуг для еліти до послуг для всіх, перш за все в галузях телеосвіти й телемедицини.

В той же час Євросоюз сьогодні робить значний наголос на необхідності лібералізації й приватизації виробництва інформаційно-телекомунікаційних технологій, особливо у сфері телекомунікацій. Цей підхід особливо чітко прозвучав у звіті Євросоюзу 1994 року, підготованому під керівництвом М.Бангеманна, де вказано, що роль держави – у захисті сил конкуренції й гарантуванні політичного схвалення Інформаційного суспільства [7].

В цілому європейський підхід до інформатизації орієнтований на функціональне й практичне інформування мешканців, а не на розваги, як в США. Однак тут необхідно відзначити, що сама ініціатива інформатизації домогосподарств не має в Європі такого великого розмаху, як в США.

Ідеологічно модель успіху країн Азії базується на запереченні західних норм, на ствердженні власних ціннісних орієнтацій та прагненні розробити новий підхід до індустріалізації і соціального розвитку.

В основі цієї моделі – співпраця держави і ринку, спроба встановити зв'язок між культурними цінностями, властивими конфуціанству (робітнича дисципліна, наголос на освіті, ощадливість, родинні цінності – відданість, довіра й взаємодопомога на базі визнання авторитету), та соціальними трансформаціями.

Філософські принципи співіснування і співпроцвітання, розділеної всіма радості зростання, поруч зі здатністю уряду сприяти інституціоналізації цих принципів на рівні окремої організації – ось, на думку азіатських вчених, основа успіху.

Головним пріоритетом стає власне виробництво нового знання, нових технологій, нових продуктів. Важливі не лише революційні відкриття на цьому шляху – важливий пошук нових застосувань відомих знань і технологій. В центрі уваги – нові ідеї, точки зору й не поціновувана раніше оригінальність. Триває пошук інституціонального способу заохочення такого роду діяльності й людей, що володіють піонерським, підприємницьким духом [13, с. 130].

Оригінальність, різноманітність, відмінність від інших починають поціновуватись значно вище типовості і конформізму.

Роль держави – створювати сприятливі умови для творчості у сфері інформаційного розвитку, зменшувати ризик підприємців, що діють у пріоритетних галузях. Японський уряд зрозумів, що для стимуляції творчої діяльності інтелектуальний капітал нації має стати набутком усіх, бо це – суспільне благо, котрим не можна володіти індивідуально у загальноприйнятому сенсі. Японія дотримується тієї точки зору, що у розвиненому Інформаційному суспільстві потрібна державна підтримка інтелектуальної діяльності [7].

Що стосується країн, що розвиваються, то для них чітко вирізняються дві принципово різні стратегії: приватизація і лібералізація. Приватизація – це передача державних підприємств і видів діяльності у повне або часткове приватне володіння чи контроль. Лібералізація – це зниження бар'єрів для входження до ринку чи його частини за допомогою дозволу третім сторонам конкурувати з відомими, зазвичай монопольними виробниками товарів і послуг.

Досвід показав, що ті країни, котрі намагалися одночасно проводити приватизацію і лібералізацію, зазнали невдачі і розтягли досягнення цих цілей у часі.

Причому азіатська модель реформи характеризується тим, що реформа починається із запровадження конкуренції, залишаючи будь-яку серйозну приватизацію на потім, проте зрештою повної приватизації так і не відбувається.

Латиноамериканська ж модель починається з приватизації, покликаної швидко покращити якість комунікаційних послуг ціною затримки введення на ринок конкуренції. Ця модель є швидшою та сміливішою.

Але, скажімо, Індія не обрала ані шляху повної приватизації, ані шляху м'якої лібералізації. Її шлях можна назвати проміжним [7]. Що не завадило їй стати найбільшим експортером віртуальних робітників у галузі інформаційно-телекомунікаційних технологій та одним з найбільших виробників програмного забезпечення, кількаразово збільшивши за рахунок технопарків обсяг національного доходу за мінімальних видатків. І це не враховуючи потік інвестицій від найбільших корпорацій світу.

Інформатизація дозволила Індії віднайти кошти на розвиток соціальної сфери, взятися до підйому інших галузей, занепалих чи слабко розвинених. Загалом перспективи країни значно покращилися, і результати такого продуманого і швидкого розвитку позитивно позначаться на житті кожного громадянина вже за кілька років. Хто насмілився б прогнозувати таке для понад мільярдної, голої й босої Індії ще десять років тому?

Системність, цілеспрямованість, продумана, чітка стратегія розвитку, і головне – свідоме конструктивне бажання змін на краще – і Українське інформаційне диво стане реальністю.

3. Становлення інформаційного суспільства в Україні

Інтенсивна інформатизація більшості сфер людського життя та діяльності є нині одним з визначальних глобальних чинників для подальшого соціально-економічного та інтелектуально-духовного розвитку людства. Цей процес характеризується наступними рисами:

— обмін інформацією набуває глобального характеру, державні кордони та відстані вже не є суттєвою перешкодою для руху інформаційних потоків;

— значно зросли можливості збору, обробки, зберігання, передачі інформації, доступу до неї;

— суттєво зросло і продовжує зростати значення доступу до інформації для розвитку різних сфер людської діяльності;

— відбувається перехід до нових форм зайнятості населення, зокрема, формування нових трудових ресурсів за рахунок збільшення кількості зайнятих в інформаційно/інтелектуально орієнованих видах робіт;

— безпрецедентно зросла кількість персональних та корпоративних контактів на глобальному рівні, розгортаються процеси формування трансдержавних і транснаціональних спільнот;

— спроби урядів обмежити вільне поширення інформації всередині їхніх країн об’єктивно призводять до гальмування розвитку таких країн [11, с. 362].

Цій фазі розвитку відповідає нове суспільно-економічне середовище – інформаційне суспільство, яке нині формується у світі й характеризується розвиненою інформаційно-комунікаційною інфраструктурою та прискореним розвитком високотехнологічних галузей економіки, різким збільшенням доступу громадян до інформації, освіти, культурних надбань, можливостей роботи і спілкування, реалізацією нового, більш високого рівня прав і свобод громадян і, нарешті, високими темпами економічного зростання.

Перші фундаментальні праці, що заклали основи теоретичного осмислення даної проблематики, з’явилися у 60-80 роках минулого сторіччя [11, с. 362]. Утім, уявлення про феномен інформаційного суспільства, зважаючи на тодішні соціальні та технологічні детермінанти, мають у цих роботах здебільшого абстрактно-академічний та/чи прогностичний характер.

Сьогодні інформаційне суспільство як «новий соціальний зразок, що ґрунтується на мікро-електронній технології» і поширюється всюди від повсякденного життя до міжнародних відносин та від сфер дозвілля до виробничих відносин» є реальністю [11, с. 363].

Промисловий сектор інформаційних технологій (ІТ) в Україні демонструє більш високі темпи зростання порівняно з іншими галузями промисловості. Наприклад, у 2007 році при зростанні ВВП на 9,3 %, промислового виробництва на 16 %, сектор ІТ збільшився на 25 %, а експорт ІТ послуг – на 40 % [3, с. 27]. За прогнозами експертів, така інтенсивність розвитку зберігатиметься найближчими роками.

Разом з тим нижчий у короткостроковій перспективі рівень рентабельності ІТ-галузі порівняно з ресурсодобувним або фінансовим сектором стримує залучення до неї інвестицій. Одночасно вітчизняна ІТ-галузь страждає на суто «місцеві» хвороби: відносна закритість ринку, намагання його лідерів до одноосібної монополізації у більшості секторів ринку, прагнення вітчизняного бізнесу до відтворення патерналістських відносин з державними органами (або окремими посадовими особами).

Основним чинником впливу на процеси інформатизації та розвитку інформаційного суспільства в світі та в Україні у 2008 та першій половині 2009 років була і залишається фінансово-економічна криза, яка охопила усі сфери життєдіяльності суспільства та держави. Результати цього впливу неоднозначно оцінюються вченими та спеціалістами. Дехто з них вважає кризу позитивним явищем, яке дозволяє оптимізувати структуру, налагодити господарчі механізми, привести у відповідність попит з пропозиціями, стимулювати інвестиційно-інноваційні процеси, прискорити впровадження новітніх інноваційно-комунікаційних технологій тощо. Опоненти навпаки вказують на непомірні втрати в економіці країни, суттєве підвищення соціальної та політичної напруги, зростання безробіття, зниження життєвого рівня, погіршення криміногенної обстановки, підвищення рівня загроз в різних складових національної безпеки і т. ін. В будь-якому випадку це явище повинно бути максимально враховано при формуванні та реалізації державної політики інформатизації та розвитку інформаційного суспільства з особливостями його прояву в Україні. Досвід провідних країн світу, наприклад, США показує, що одним з шляхів зменшення негативних наслідків фінансової кризи є здійснення відповідної інвестиційно-інноваційної політики у сфері інформатизації та розвитку інформаційного суспільства [3, с. 28].

Європейський Союз в межах Сьомої рамкової програми проголошує розвиток інформаційного суспільства як ключовий напрямок виходу з фінансової кризи.

Тому в Програмі діяльності Кабінету Міністрів України “Подолання впливу фінансово-економічної кризи та поступальний розвиток” вперше включено окремий підрозділ “Розбудова інформаційного суспільства”, в якому серед пріоритетних напрямів визначено: впровадження в усіх органах виконавчої влади систем електронного документообігу та цифрового підпису, створення умов для інтеграції інформаційних ресурсів державних органів усіх рівнів; забезпечення відкритості інформації та збільшення різноманітності та кількості послуг, що надаються населенню та суб’єктам господарювання державними органами з використанням електронних засобів та Інтернету; підвищення ефективності формування та виконання Національної програми інформатизації; розроблення проекту Державної цільової програми впровадження в органах державної влади програмного забезпечення з відкритим кодом; створення нової та вдосконалення чинної нормативно-правової бази у сфері інформатизації; гармонізація із стандартами ЄС стандартів на ІТ- продукцію та ІТ- послуги. В проекті стратегічного документу “Україна 2020: Стратегія національної модернізації”, розробленого Мінекономіки за участю інших центральних органів виконавчої влади та Державною установою “ Інститут економіки та прогнозування Національної академії наук України” також передбачено окремий підрозділ з вищевказаних питань. В той же час на реалізацію функцій управління та регулювання в цій сфері виділяється найменше фінансів порівняно з будь-якою іншою сферою, хоча гуртовий продаж обчислювальної техніки в Україні, який передбачає й її власне складання, займає перші рядки у складі ВВП [1].

Проведений аналіз показав, що тільки 0,5 % від 300 млн. грн., передбачених центральним органам державної влади у 2009 році в державному бюджеті на проекти у сфері інформатизації, виділено Держкомінформатизації на реалізацію функції управління в цій сфері, що є найгіршим показником серед усіх ЦОВВ (Держспоживстандарт-53%, Держлісгосп-69,3%, Держкомстат-87,1% Держкомзем-67,9%, Мінтрансзвязку-38,8%, Мінрегіонбуд-62,8% тощо) [2].

Сфера інформатизації та розвитку інформаційного суспільства як і інші сфери внаслідок фінансової кризи зазнала втрат в Україні, але їх масштаби значно менші ніж в інших сферах таких, наприклад, як будівництво, металургія, транспорт або хімічна промисловість. Причини такого стану, основні виявлені тенденції, конкретна та детальна інформація наводяться в доповіді та її додатках.

Одним з результатів 2008 року, спрямованих на удосконалення системи управління сферою інформатизації та розвитку інформаційного суспільства, було створення Державного комітету інформатизації України, призначення керівника Національної програми інформатизації, створення Міжвідомчої ради з питань розвитку інформаційного суспільства тощо. В той же час відсутність сьогодні Національної системи індикаторів (показників) з розвитку інформаційного суспільства обмежує можливості об’єктивізації державного управління сферою інформатизації та розвитком інформаційного суспільства, не дозволяє оцінити його ефективність, унеможлює моніторинг державної політики та державного управління в цій сфері. В умовах кризи та вкрай обмежених ресурсів актуальною проблемою є застосування механізмів незалежної експертизи програм та проектів інформатизації на етапі формування проекту державного бюджету України та впровадження в органах державної влади програмного забезпечення з відкритими кодами. В доповіді наводяться конкретні заходи, спрямовані на вирішення вищевказаної проблеми, та ефект від їх впровадження [2].

У звітному періоді було завершено підготовчий етап з впровадження в органах виконавчої влади електронного документообігу на базі електронного цифрового підпису, а саме: розроблено комплекс єдиних форматів та протоколів електронного документообігу та електронного цифрового підпису, формування яких відбувалось за широкою участю представників бізнесу, науковців та спеціалістів центральних органів виконавчої влади та Національного банку України; офіційно визначено порядок електронного обміну службовими документами, що вводиться з вересня 2009 року для органів виконавчої влади. Зазначені заходи дозволяють інтегрувати різнорідні інформаційні та інформаційно-аналітичні системи, забезпечити їх сумісність та ефективну взаємодію, створюють передумови для впровадження сучасних технологій державного управління, насамперед на базі електронного урядування. В системі цифрового підпису вперше здійснені процедури повторної акредитації центрів сертифікації ключів, з’явився такий важливий її елемент як засвідчувальний центр Національного банку України, відбуваються заходи з модернізації її центрального елементу — програмно-технічного комплексу центрального засвідчувального органу. Але останній потребує негайних заходів, спрямованих на забезпечення його як традиційного цілодобового функціонування, так і в умовах надзвичайних ситуацій, а також завершення його модернізації у напряму надання нових послуг в системі електронного цифрового підпису та впровадження в ній єдиних форматів та протоколів. Колізії, що виникли в цій системі у 2008-2009 роках внаслідок недосконалості чинної нормативно – правової обумовили необхідність її суттєвого доопрацювання, здійснення конкретних заходів з підвищення, обґрунтованості, відкритості та прозорості прийняття рішень в цій сфері [7].

Досить інтенсивно розвивається ринок експорту ІТ. Компанії-лідери ринку нині дедалі більше розуміють доцільність консолідації зусиль усередині України і кооперації з російськими та білоруськими розробниками. Останнім часом дещо припинився масовий відплив ІТ-фахівців за кордон. На зовнішніх ринках у середньостроковій перспективі (до 2012 року) можна очікувати збільшення попиту на послуги ІКТ, що потенційно створить передумови для зростання експорту національних розробок у цій сфері. Це дозволяє з високим ступенем імовірності стверджувати, що у довгостроковій перспективі (2025-2030 роки) розвиток інформаційного суспільства може стати одним з найважливіших чинників структурної перебудови всієї економіки країни та еволюційного переходу до європейської соціальної стратифікації [7].

Активно розвиваються системи та засоби телекомунікацій і зв’язку. Найбільш динамічним сектором ринку комунікацій залишаються мережі мобільного зв’язку, якими нині охоплені практично всі обласні та районні центри України, причому територія покриття і кількість абонентів продовжує стрімко зростати. За даними Державного департаменту з питань зв’язку та інформатизації, сьогодні повністю задоволено попит на послуги рухомого (мобільного) зв’язку – станом на 31 грудня 2009 року налічувалось близько 49 млн. абонентських підключень до цих послуг [7].

Водночас Україна посідає лише 55 місце зі 104 країн світу за кількістю телефонних ліній – 21,6 на 100 жителів.

В звіті українського порталу Bigmir.net "Глобальна статистика українського Інтернету" за березень 2010 р. кількість користувачів Інтернету в березні 2010 року в Україні становила 25 млн осіб (54% населення). Проникнення Інтернету в Україні перевищило середній показник у Європі.

Згідно зі звітом, таке зростання зумовлене використанням нової географічної бази IP-адрес, яка дозволила точніше визначити кількість користувачів УАнету.

Географічно, як і раніше, лідирує київський регіон. Його частка серед користувачів склала 58,02% від загальної аудиторії.

Далі, в порядку убування, йдуть такі регіони: Донецьк, Харків, Одеса, Дніпропетровськ, Львів, Крим, Луганськ. Їхня сумарна частка становить 29,64%. На решту регіонів припадає 11,62%. Слід зазначити, що всі користувачі, провайдером яких є ”Укртелеком”, відносяться до київського регіону.

У Житомирського та Івано-Франківского регіонів — найменша активність — усього 0,17% і 0,22% відповідно, у Чернівецького регіону — 0,33%.

Загальний час, проведений українськими користувачами Інтернету в глобальній мережі в березні 2010 р., склав понад 3,844 млрд. хвилин, що на 1,01% менше, ніж попереднього місяця [7].

Нагадаємо, кількість користувачів у Росії зросла до 43 млн осіб (37% населення країни).

За даними Internet World Stats, у 2009 році Інтернетом користувалися 52% населення Європи і 74% — США і Канади. В цілому у світі Інтернетом користуються 24% людей [7].

Розвиток національних електронних інформаційних ресурсів – це один з головних напрямків розвитку інформаційного суспільства в Україні, основа інформаційної безпеки держави та надання громадянам електронних інформаційних, адміністративних та інших послуг, забезпечення інформаційного суверенітету України. Незважаючи на позитивну динаміку розвитку електронних інформаційних ресурсів в Україні невирішеними хронічними проблемами залишаються відомчий підхід до їх створення, значне дублювання інформації, відсутність єдиних стандартів та несумісність ресурсів, складність доступу тощо. Внаслідок такого стану сьогодні відсутня можливість надання інтегрованих державних послуг, у тому числі, адміністративних послуг електронними засобами. Нормативно – правова складова вирішення цієї проблеми передбачає прийняття концепції та стратегії впровадження електронного урядування, державної програми створення національного дипозитарію та інших заходів.

Розвиток телекомунікацій в Україні відбувається в загалом оптимальному на сьогоднішній день напрямку – поступового впровадження інноваційних технологій, зокрема мереж останнього покоління, розрахованих на чимдалі глибшу конвергенцію інформаційних, мультимедійних, комп'ютерних форматів та сервісів. Основне завдання держави на даній стадії розвитку мережі Інтернет та її національного сегменту в Україні вбачається у подальшому розвитку та оптимізації відповідної нормативно-правової бази.

Ставлення держави до проблем побудови інформаційного суспільства має бути закріплене на інституціональному рівні. Водночас не можна допускати "розчинення" відповідальності, повноважень і бюджетних коштів у безлічі «дослідних» структур та «інноваційних фондів», як зараз пропонується деякими розробниками нової інформаційної стратегії [13, с. 133].

Необхідно забезпечити чітке законодавче розмежування сфер повноважень і відповідальності між Міністерством транспорту та зв’язку України та НКРЗ. На нашу думку, цілком логічно віднести до повноважень Міністерства функції формування і вдосконалення нормативної бази, стратегічного і тактичного планування, розробки програм і проектів; до повноважень НКРЗ – функції контролю виконання нормативної бази всіма суб’єктами ринку, а також щодо розподілу ресурсів.

Подальше удосконалення національної стратегії розвитку інформаційного суспільства, будь-які законодавчі ініціативи мають відбуватись у чіткій відповідності до вимог Лісабонської декларації та згідно з ініціативами і заходами програм «е-Європа» (електронна Європа) та «е-Європа+», а також документами двоетапної Всесвітньої зустрічі на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (Женева, 2003 р., Туніс, 2005 р.) [13, с. 134].

Доцільним є проведення громадського обговорення (насамперед серед професійної ІТ-спільно ти) основних напрямів розробки та затвердження Інформаційного кодексу – кодексу законів про інформаційне суспільство. Організувати оприлюднення розроблених проектів шляхом проведення громадських слухань, експертних «круглих столів», прозорого розгляду та врахування пропозицій і зауважень громадськості щодо вказаних проектів.

Необхідно також розробити законопроект «Про захист персональної інформації», провести його громадське обговорення та внести на розгляд Верховної Ради України; невідкладно проаналізувати стан виконання Закону України «Про електронний цифровий підпис» та відповідних підзаконних актів. Відсутність реальних механізмів втілення у життя положень цих законів стримує розвиток не тільки електронного бізнесу, але й створює бар’єри на шляху підвищення ефективності процесів взаємодії між громадянами, підприємствами і органами державного та місцевого самоврядування [13, с. 134].

Введення електронної системи документообігу, електронної системи ухвалення рішень і контролю з боку громадян буде сприяти, на нашу думку, боротьбі з корупцією та бюрократизацією державного апарату. Для реалізації цього проекту в Україні держава має налагодити прямий зв’язок з громадянами. Зокрема всі органи влади на всіх рівнях повинні мати веб-сторінки з інформацією про свою діяльність з дієвою системою «зворотного зв’язку».

З метою стимулювання розвитку електронної торгівлі необхідно розробити й прийняти закони «Про електронну торгівлю» і «Про державні електронні послуги», а також розробити та затвердити правила ліцензування надання послуг з IP-телефонії, нормативно-правову базу діяльності з транзиту міжнародного трафіку.

Загалом кардинальний перегляд відносин суб’єктів та держави у сфері ІКТ потрібно починати з удосконалення податково-фіскальної політики. Мова може йти про введення для суб’єктів, які займаються розробкою програмного забезпечення, інноваційною діяльністю тощо єдиного податку (наприклад, 10 %), зі звільненням їх від сплати інших обов’язкових зборів та податків.

Але головні зміни повинні відбутися в самій ідеології державного патронування ІКТ-ринку: держава повинна не фінансувати якісь поодинокі проекти, а стимулювати прихід інвесторів, виступати гарантом подальшої підтримки ІТ-індустрії.

Хоча потрібно зауважити, що створення певних пільгових умов, фінансових ініціатив, економічних преференцій, які б стимулювали діяльність компаній, доцільне тільки після законодавчого врегулювання питань, які пов’язані зі створенням та діяльністю технопарків, вільних економічних зон, зон пріоритетного розвитку тощо.

14 лютого 2007 року набрав чинності довгоочікуваний Закон України «Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки», зміст і філософія якого, з погляду авторів, загалом відповідають потребам українського суспільства та держави [1]. Таким чином, зроблено суттєвий (але далеко не достатній) крок у становленні інформаційного суспільства в Україні.

Висновки

Формування сучасної моделі інформаційного суспільства в Україні повинно стати одним з пріоритетних завдань держави як фундаментальна передумова повноцінної, на рівноправних засадах інтеграції нашої держави у європейські та загальносвітові процеси, збереження політичного суверенітету, економічної незалежності, конкурентоспроможності та процвітання, національної самобутності, гармонійності духовно-культурного розвитку людини та суспільства, формування зрілого громадянського суспільства, правової держави та демократії. Але порівняно з розвиненими країнами нинішній стан розбудови інформаційного суспільства в Україні є недостатнім і при цьому далеко не відповідає потенціалу та ресурсам нашої держави. Оптимальним алгоритмом дій щодо подолання «цифрової нерівності» для України є виважене, координоване державою співробітництво з іншими країнами, використання їхнього досвіду на основі розкриття та розвитку власного потенціалу. Виходячи з цієї формули, оптимальними стратегічними напрямами формування сучасного інформаційного суспільства в Україні мають бути такі.

— Широке використання інформаційно-комунікаційних технологій для удосконалення державного управління, відносин між державою і громадянами, становлення електронних форм спілкування між державними органами і фізичними та юридичними особами. Вирішення питання інформаційної відкритості виконавчої влади, з чим нерозривно пов’язана проблема штучного обмеження доступу суспільства до інформації.

— Підвищення ролі громадськості й мас-медіа у створенні нового інформаційно-комунікаційного середовища в країні. Основне питання демократії – здатність держави забезпечити рівний та всеосяжний доступ до основних громадянських прав и свобод (зокрема свободи слова) – в умовах інформаційного суспільства набуває нової якості. Держава повинна стати координатором дій різних суб’єктів суспільства, сформувати таку правову і нормативну базу, що спрямує їхню діяльність у річище, сприятливе для розвитку суспільства і особистості.

— Прискорення впровадження новітніх ІКТ в усі сфери суспільного життя, економіку України, діяльність органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

— Удосконалення законодавства з регулювання інформаційних відносин, виробництва програмного забезпечення, діяльності постачальників інформації та послуг зв’язку, режиму діяльності систем електронної торгівлі й оплати, реклами, публікацій, функціонування глобальних комп’ютерних мереж, запобігання поширенню шкідливої та незаконної інформації глобальними комп’ютерними мережами.

— Подолання поширеної у суспільстві «комп’ютерофобії», застарілих стереотипів сприйняття ЕОМ та сучасних засобів комунікації, забезпечення комп’ютерної грамотності населення, насамперед шляхом створення освітньої системи, орієнтованої на використання нових інформаційно-комунікаційних технологій.

— Захист інформаційних прав громадян, насамперед щодо доступності інформації, захисту приватної інформації про особу, підтримки демократичних інститутів, удосконалення правового урегулювання питань інтелектуальної власності та мінімізації ризику інформаційної нерівності.

— Створення загальнодержавних інформаційних систем, насамперед у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, культури, охорони довкілля.

Список використаних джерел

1. Про Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки: Закон України // Урядовий кур’єр. – 2007. – 14 лютого. – № 28.

2. Національна стратегія розвитку інформаційного суспільства України (проект, друга версія) / Створено ГРГ «Електронна Україна» та Фондом «Інформаційне Суспільство України» за підтримки та фінансової допомоги Міжнародного фонду «Відродження».– www.e-ukraine.com.ua

3. Бортко Г.Н. Национальные стратегии информационного общества: преимущества и условия реализации в Украине// Информационное общество. – 2008.- №2. – С. 25-29

4. Голобуцкий О., Шевчук О. E-Ukraine. Інформаційне суспільство: бути чи не бути. – К.: Атлант UMS, 2006. – 104 с.

5. Додонов О., Горбачик О., Кузнєцова М. Державна інформаційна політика і становлення інформаційного суспільства в Україні // Стратегічна панорама. – 2007. – № 1. – С. 166-170.

6. Дрожжинов В., Штрик А. Электронное правительство информационного общества. – www.pcweek.ru/year2000/n15/cp1251/strategy/ index.htm

7. Згуровський М. Шлях до інформаційного суспільства – від Женеви до Тунісу. – http://www.zn.kiev.ua/nn/print/51078

8. Зернецька О. Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини. – К.: Освіта, 2005. – 351 с.

9. Зощенко О.В. Інформаційне суспільство: ознаки і динаміка/ Інтелект. Особистість. Цивілізація: Тематичний збірник наукових праць із соціально-філософських проблем. – Донецьк: ДонДУЕТ, 2008 – 50 с.

10. Кастельс М. Информационная эпоха: экономика, общество, культура. – М.: ГУ ВШЭ, 2007. – 608 с.

11. Лайон Д. Інформаційне суспільство: проблеми та ілюзії // Сучасна зарубіжна соціальна філософія. – К., 2006. – С. 362-380

12. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. – К.: Вид. центр «Київ. ун-т», 1999. – 308 с.

13. Проценко П.П. Проблематика переходу до інформаційного суспільства// Політичний менеджмент. – 2008. — №6 (9) – С. 129-137.

14. Тоффлер Е. Третя Хвиля / Пер. з англ. А. Євса. – К.: Вид. дім «Всесвіт», 2000. – 480 с.