Освіта та самоосвіта

Реферати, дослідження, наукові статті онлайн

Становлення феодальної держави Франції

Політична децентралізація. Утвердження сеньйоральної монархії і її основні соціально-політичні інститути. Початок процесів централізації державної влади в ХІІ ст. Реформи Людовіка ІХ. Утворення станово-представницької монархії. Генеральні Штати.  Встановлення абсолютної монархії. Державний лад Франції у ХУІ-ХУІІІ ст.

Реформи Рішельє. Державні фінанси. Армія, суд.

Розвиток феодального права у Франції. Джерела права. Особливості законодавства. Право феодальної власності на землю. Зобов`язальне право. Кутюми і їх систематизація. «Кутюми Бовазі». Кримінальне, сімейне і спадкове право. Судовий процес.

Після розпаду імперії Карла Великого до складу Західно-франкської держави увійшли Аквітанія, Нейстрія, Бретань, Гасконь, Септиманія, Іспанська марка. Династичні суперечки відбувались з приводу Лотарингії. У країні проживали франки, кельти, фламандці, нормани, баски, каталонці. З часом склались дві основні народності: північно-французька та південно-французька (у Провансі). Усе це створювало труднощі для становлення централізованої держави, єдиної правової системи.

Наприкінці ІX – на початку X століття феодальна знать консолідується і проявляє себе як стан, інтереси якого для короля є визначальними.

З останнім монархом династії Каролінгів герцоги, графи та єпископи вже мало рахувались. У 987 р. на з’їзді феодальної знаті королем Франції було обрано Робертіна Гуго Капета. Він поклав початок династії Капетінгів. У нового ко-роля було мало землі, його володіння грабували навіть прямі васали. Щоб навести порядок у своєму домені, Капетінгам потрібно було майже 100 років.

Королівство складалось із багатьох феодальних володінь (герцогств, графств, баронств), які формально вважались його частинами, але фактично були повністю або майже незалежними політичними утвореннями. Відповідно, влада короля на місцях була дуже слабкою або була відсутня зовсім. Більш-менш впевнено король почував себе лише в своїх особистих володіннях. Знать чинила опір будь-яким спробам посилити монархію, проте ніколи не виступала проти королівської влади. Під прапором короля знать об’єднувала свої збройні сили, коли потрібно було вести зовнішню або внутрішню (проти “своїх” селян) війну. Представники знаті неодноразово підкреслювали, що Франції потрібний король, але король “слабкий”. Володіння Гуго Капета обмежувались невеликою областю, у центрі якої було місто Париж. Перші Капетінги фактично не мали ніякої влади у королівстві за винятком свого невеликого домену.

Об’єднанню держави заважала її етнічна неоднорідність. Північні і північно-східні регіони (місця найбільш масового розселення франків) були центром формування північно-французької народності. На півдні й у центрі складалась південно-французька народність (тут жили нащадки романизованих галлів).

Король був виборним. Після смерті глави держави новий король вибирався його васалами і вищими ієрархами французької церкви.

Королівська курія або Велика рада була єдиним загальнодержавним органом, який мав можливість впливати на стан справ більшої половини території країни. Велика рада – це з’їзд найбільших феодалів держави. Вона збиралась епізодично під головуванням короля. Але при вирішенні конкретних питань васали дуже часто нав’язували свою волю королю.

Судова система мала всі характерні риси середньовічної юстиції. Кожний вільний повинен був судитися “судом рівних”. Таким чином, васала короля могли судити тільки васали короля. Таким судом стала Королівська курія.

Аналогічний порядок встановився і на нижчих щаблях феодальної ієрархії.

Залежне населення судили сеньйори. Судова влада не була відокремлена від адміністративної.

Великі повноваження у справах судочинства мала церква, яка здійснювала сеньйоріальний суд на території своїх володінь.

У XІІІ ст. за рахунок підтримки міщан значно посилюється королівська влада. Міщани підтримували короля у боротьбі проти феодалів, тому що кордони багаточисельних сеньйоріальних володінь заважали розвитку ремесел і торгівлі. Поступово міста здобувають право мати своє військо, яке складалося з ополчення, і, таким чином, захищатися як від чужих сеньйорів, так і від зазіхань на права міст тих сеньйорів, на землях яких розміщувались міста.

Одним із перших проявів посилення королівської влади була відміна виборності короля. На початку XІІІ ст. престол почав передаватись у спадщину.

Поступово ліквідовується принцип: “Васал мого васала не мій васал”.

Спираючись на підтримку міст, середнього і дрібного дворянства, монархія розпочинає розширення території домену. Вже в XІІІ ст. королівський домен стає найбільшим феодальним володінням Франції.

Посиленню королівської влади сприяли реформи Людовіка ІX (середина XІІІ ст.).

Людовік ІX заявив, що у Франції є тільки один король. Він намагався обмежити самочинство герцогів і графів, добитись скрізь додержання своїх указів. Королівський ордонанс 1260 р. заборонив у королівському домені приватні війни і судові поєдинки. Рицарям було дозволено відкуповуватись від служби в королівському ополченні. Це давало змогу королю утримувати наймане військо.

Згідно з ордонансом 1260 р., герцоги і графи, чиї володіння перебували за межами королівського домену, перш ніж вступити у війну, за 40 днів повинні були передати спірне питання на розгляд короля. Фактично феодалів змушували звертатись до королівського суду, обкладаючи його великим митом. Рішення, які приймав король, підривали авторитет сеньйоріальних судів, закладали основи загальнодержавної юстиції. Тільки після 40 днів, якщо суд не міг вирішити справу, сторони могли розпочати війну, але таких випадків з кожним роком ставало все менше.

Розширення і ускладнення функцій королівської юстиції вимагали її організаційного уособлення. Із королівської курії була виділена особлива судова палата – Паризький парламент, який здобув право приймати на свій розсуд апеляції на рішення сеньйоріальних і міських судів. Поступово він став виконувати функції вищого королівського суду.

Корпорація юристів підпорядковувалась тільки королю. У Парижі 1253 р. був заснований навчальний заклад для підготовки спеціалістів з права.

Реформи Людовіка ІX привели до посилення королівської влади, але Франція ще не стала єдиною централізованою державою. Зберігся поділ на північну і південну частини, на самостійні герцогства і графства.

Об’єднання держави могло бути успішно завершене тільки в обновленій державно-правовій формі, яка забезпечила консолідацію всіх сил, що виступали за об’єднання. Починають скликатися збори представників станів.

Королі одержали можливість звертатись за підтримкою до станів, минаючи представників найбільших сеньйорій. За їх допомогою королівська влада вперше ввела постійні загальнодержавні податки. Це дало змогу уряду сформувати найману армію, замість рицарського ополчення, а також централізований апарат управління.

Перші зібрання станового представництва – штати (від франц. “stat” – стани) виникли ще у XІІІ ст. в окремих провінціях. Спочатку вони скликались місцевими правителями, але потім їх став контролювати король.

Король скликав Генеральні штати, коли відчував потребу в грошах, збирався ввести нові податки або підтвердити старі, іноді хотів дістати схвалення своєї політики.

Існування Генеральних штатів зміцнювало королівську владу, сприяло централізації держави. За згодою штатів у першій половині XV ст. було видано ордонанс, який забороняв феодалам мати власне військо.

До середини XVІ ст. майже вся територія Франції була під владою короля. До кінця XVІІ ст. у Франції був сильний державний апарат, особливо фінансовий та судовий.

Розвиток приватної підприємницької діяльності у містах і селах позначився на політичному і економічному житті країни. Розширилась торгівля, з’явились капіталістичні мануфактури. Економічна сила дворянства слабшала, формувались буржуазія і пролетаріат. Складалась французька нація.

Абсолютизм зародився наприкінці XV ст. Королі з династії Валуа – Людовік ХІІ, Франциск І та Генріх ІІ – ще не мали такої необмеженої влади, як королі з династії Бурбонів, що змінила їх у другій половині XVІ ст.

З ім’ям Франциска І (1515-1547) пов’язані реформи у галузі державного керівництва, що сприяли його централізації і становленню абсолютизму. Наближені короля, що засідали в королівській раді (фаворити, принци крові та великі сеньйори), поступово стали виконувати функції міністрів. Повнова-ження ради визначав сам король.

Франциск І заснував королівський парламент – внизу судову інстанцію. Потребуючи грошей, він став практикувати продаж судових посад з правом передачі у спадщину. Цим було покладено початок плеяді незмінних, а отже, відносно незалежних суддів.

Перехід від станово-представницької монархії до абсолютизму був зумовлений багатьма соціально-економічними причинами. Перед загрозою наростання селянських заворушень і невдоволення міської бідноти дворянство і верхівка городян були зацікавлені в посиленні королівської влади. Вони підтримували централізацію влади, ліквідацію роздробле-ності.

Абсолютизм у Франції встановився у другій половині XVІ ст. за Генріха ІV Наваррського. Воцарінню Генріха ІV передувала багаторічна релігійна війна між католиками і гугенотами. Король розумів, що шлях до їхнього примирення лежить через компроміс, якого і було досягнуто Нантським едиктом 1598 р. Католицька релігія була проголошена державною, а католицькій церкві було повернуто майно і привілеї.

Абсолютизм остаточно сформувався за кардинала Рішельє, міністра Людовіка ХІІІ. Він жорстоко придушував повстання селян і міських низів, переслідував гугенотів і також рішуче розправлявся з бунтівливими магнатами. Королівська декларація 1626 р. оголошувала про знесення замків та укріплень герцогів і графів.

У період абсолютизму було істотно реорганізовано місцеве управління. Встановився бюрократичний централізм. Адміністративно Францію було поділено на провінції, округи. Великі округи очолювали інтенданти – чиновники з дуже широкими повноваженнями. Влада губернатора була обмежена до мінімуму. Інтенданти короля у справах юстиції, поліції, фінансів підпорядковувались першому міністру або королю.

У період абсолютної монархії остаточно оформились три стани: духовенство, дворянство і “третій стан”.

Із встановленням феодалізму пережитки родових звичаїв остаточно втратили своє значення. Зросла роль церковного, канонічного права, особливо у шлюбно-сімейних відносинах. У Франції протягом кількох століть не було єдиної системи права. На півдні країни майнові суперечки вирішувались на основі норм римського права. Тут систематизація юридичних норм почалася раніше, тому південь Франції називали країною писаного права.

На півночі країни переважало звичаєве право, яке відображало інтереси феодалів. Звичаї цієї місцевості називались кутюмами. Знать чинила шалений опір намаганням легістів кодифікувати кутюми. Перші збірники кутюмів з’явились у XV ст.

Юристи виявили зацікавлення римським правом. Його вивчали в університетах, з урахуванням загальних норм римського права розв’язували складні юридичні казуси. Проте церква прагнула не допустити широкого застосування римського права, намагаючись розширити сферу дії канонічного права. Це протиборство закінчилося поразкою церкви. З посиленням королівської влади римське право дістало широке визнання, відбувалась його рецепція. Одночасно зросло значення королівських актів: едиктів, декларацій, ордонансів. У період абсолютизму найбільшу силу мали королівські едикти і ордонанси.

Право власності. Повна і необмежена власність на землю визнавалась за великими феодалами. Дрібні землевласники вважались держателями землі з різними повинностями.

Шлюбно-сімейне право. Шлюбно-сімейні відносини регулювались тільки канонічним правом. У 451 р. встановлюється заборона вступати у шлюб монахам, а в 1107 р. – священикам. Канонічне право забороняло позашлюбні зв’язки і розлучення. У деяких випадках рішення про визнання шлюбу недійсним приймала церква (помилка в соціальному положенні).

Шлюб між близькими родичами не допускався. Єдиною формою укладання шлюбу був церковний шлюб.

Сімейні відносини базувались на принципі влади чоловіка і батька, але в різні часи і в різних місцевостях ця влада була різною. На півночі Франції майно сім’ї було спільним, ним керував і розпоряджався чоловік. На півдні Франції збереглася римська влада домовласника, спільного майна не існувало. Майном розпоряджався чоловік, а придане поверталось дружині тільки у випадку його смерті.

Спадкове право. Феодальне право знало спадкування за законом і заповітом. Але у деяких місцевостях свобода заповіту обмежувалась, заборонялось позбавляти спадщини законних спадкоємців. За відношенням до земельної власності утвердився принцип майорату, який мав за мету запобігти дроблення феода. Феод переходив у спадщину старшому сину, а при його відсутності до старшого в роді.

Кримінальне право і процес. У раннє середньовіччя (приблизно до XІV ст.) у сфері кримінальних злочинів і покарань панували постанови зви-чайного права. Пізніше видаються королівські ордонаси, які містили норми кримінального права. Але ні звичаї, ні ордонанси не містили всіх положень кримінального права. Значна частина злочинів, їх склад, підстави відповідальності – встановлювались судовою практикою.

Відомий юрист ХІІІ ст. Бомануар у своєму творі “Кутюми Бовезі” розрізняє три види злочинів: тяжкі, середні і легкі.

За тяжкі злочини (єресь, зрада, вбивство, зґвалтування, підпал, крадіжка) карались смертною карою; середні – ув’язненням у тюрму з конфіскацією майна; легкі – штрафом.

Бомануар розмірковує щодо цілей правосуддя, моральні та юридичні обов’язки, однин із перших висуває ідею співмірності злочину і покарання, надає важливого значення оцінці доказів (Гл. 30 с. 823).

У період абсолютизму в переліку тяжких злочинів на першому місці були злочини проти церкви, потім – проти короля і приватних осіб. За найтяжчі злочини переслідувались навіть родичі і опікуни винного. Основною метою покарання була страхаюча відплата.

Ордонанс 1498 р. Людовіка ХІІ і едикт 1539 р. Франциска І повністю скасували змагальний процес. Едикт “Про відправлення правосуддя” закріплює інквізиційний або розшукний процес. Порушення кримінальної справи здійснювалось не лише за скаргою потерпілого, а й на основі даних, які одержав суддя з якихось інших джерел. Вирішальну роль у доказах відігравало власне зізнання обвинуваченого, а тому його піддавали тортурам. Якщо тортури не вели до зізнання, то особа визнавалась невинною. Захист обвинуваченого не дозволявся. Суддя, який припускався у судочинстві помилок, ніс за них адміністративну і цивільну відповідальність (одна помилка – штраф, друга – усунення від судочинства на 1 рік, третя – усунення від суддівства).

Дуже поширеними були “закриті листи” – запечатані в конверти накази про арешт. Маючи готовий бланк з підписом і печаткою короля, його власник міг вписати ім’я будь-якої неугодної для нього людини. На підставі такого наказу поліція ув’язнювала людину, яка могла провести в тюрмі без пред’явлення їй обвинувачення все життя.