Вступ

Державна політика в галузі розвитку української освіти спрямована на досягнення нею сучасного світового рівня, відродження й подальший розвиток національних науково-освітніх традицій, оновлення змісту, форм і методів навчання, примноження інтелектуального потенціалу суспільства. «Розбудова системи освіти, її докорінне реформування, — наголошується в національній програмі «Освіта» (Україна XXI століття), — мають стати основою відтворення інтелектуального, духовного потенціалу народу, виходу вітчизняної науки, техніки і культури на світовий рівень, національне відродження, становлення державності та демократизації суспільства в Україні» [3, с. 22].

Сьогодні в Україні, на відміну від радянської системи підготовки фахівців, формується нова система вищої школи, що знаходить своє відображення у створенні приватних закладів освіти, запровадженні багатоступеневої та багатоваріантної системи вищої освіти, наданні додаткових освітніх послуг вищими навчальними закладами. Зараз освіта України, насамперед вища, потребує вдосконалення у напрямку реорганізації сфери управління нею, соціально-економічних перетворень та інтеграції у систему міжнародної освіти. Процес реформування національної освіти вимагає чіткої і комплексної науково-технологічної політики щодо її підтримки та стимулювання розвитку пріоритетних напрямків на базі використання як прямих, так і непрямих методів, включаючи пільгове оподаткування та кредитування.

Тема: «Стан та перспективи вищої педагогіки, освіти в сучасних умовах розвитку суспільства».

1. Сучасний стан вищої освіти в Україні

Від часів перебування України у складі СРСР вона успадкувала досить розвинену та розгалужену мережу освітньо-наукових закладів, яка й надалі продовжує розвиватись і розширюватись. Зростає кількість і різноманітність вищих закладів освіти, чисельність їхнього контингенту, вдосконалюється весь комплекс курсів, дисциплін і спеціальностей. Так, наприклад, за період від 1990/91 до 2007/08 навчального року кількість вищих закладів освіти III–IV рівнів акредитації зросла більше ніж удвічі – від 149 до 350 [1, с. 14].

Серед нині діючих вищих навчальних закладів III–IV рівня акредитації 236 знаходяться у державній та комунальній власності, а 114 – приватні. Усього в Україні навчається 2 млн. 635 тис. 395 осiб, з них за бюджетною формою навчання – 1 млн. 74 тис. 280 студентів. Нині в Україні понад 560 студентів припадає на 10 тис. населення. Це відповідає середньоєвропейським показникам і є передумовою входження нашої держави до кола цивілізованих країн з розвиненою, соціально орієнтованою, регульованою ринковою економікою [1, с. 14].

Однак, поряд з позитивними кількісними показниками, статистичні дані свідчать про диспропорції у структурі вищих навчальних закладів. Так, наприклад, тоді, як кількість закладів освіти III–IV рівнів акредитації за період від 1990/91 до 2007/08 навчального року зросла на 134 %, а число їх студентів збільшилось на 163 %, кількість закладів освіти I–II рівнів акредитації зменшилась на 23 %, а число студентів, які в них навчаються, знизилось на 38 %.

У розрізі областей найбільші зміни відбулися в Автономній Республіці Крим, де кількість вищих закладів освіти III–IV рівнів акредитації за вказаний період зросла у 4,7 раза, в Закарпатській області – у 6 разів, у Волинській області – в 4 рази, в Хмельницькій області – 3,3 раза. Водночас кількість студентів у вказаних ВНЗ зросла відповідно у 3,8 раза, 2,6 раза, 2,7 та 2,5 раза. Це свідчить про те, що створюються, як правило, невеликі навчальні заклади, з незначним контингентом студентів та штатом викладачів, недостатньо потужною матеріальною базою. Поряд з тим, ця тенденція спостерігається не у всіх областях України. Так, наприклад, із збільшенням кількості ВНЗ у Сумській області в 1,25 раза, число студентів у них зросло в 3,9 раза, в Луганській області кількість ВНЗ зросла в 1,8 раза, а кількість студентів – у 3,1 раза, у Рівненській області – відповідно в 2 та 2,9 раза [1, с. 15].

Загалом в Україні за вказаний період кількість вищих навчальних закладів III–IV рівнів акредитації зросла у 2,3 раза, а число студентів збільшилось у 2,6 раза.

Що стосується вищих навчальних закладів I–II рівнів акредитації (технікуми, училища, коледжі та інші прирівняні до них заклади), то тут спостерігається цілком інша картина. В загальнодержавному масштабі за період від 1990/91 до 2007/08 навчального року кількість таких навчальних закладів зменшилась від 742 до 570, або на 23 %, а число студентів у них скоротилось з 757 тис. до 468 тис., або на 38 %. Зокрема в Автономній Республіці Крим скорочення кількості ВНЗ I–II рівнів акредитації за вказаний період відбулось на 16 %, а числа студентів – на 48 %, в Закарпатській області кількість навчальних закладів зменшилась на 7 %, а кількість студентів – на 36 %. У Волинській області скорочення відбулось на 14 % та 26 % відповідно, а в Хмельницькій – на 17 % та 34 % [1, с. 16].

На основі приведених даних можна зробити висновок, що сьогоднішня система вищої освіти в Україні (особливо III–IV рівень акредитації) зробила значний крок у своєму розвитку. Адже станом на початок 2009 року у вищих навчальних закладах нашої країни навчалося 2787 тис. осіб, і характерно те, що більшість з них (2319 тис. осіб) навчалось у вищих закладах освіти III–IV piвнiв акредитації [1, с. 16].

2. Проблемні питання та перспективи вищої педагогіки

Прогрес і динаміка розвитку суспільства потребують створення таких умов, за яких вища освіта повинна бути доступною людині протягом усього її життя, особливо в період підготовки та здійснення творчої і виробничої діяльності. Відомо, що з давніх часів освіта належить до важливої сфери людської життєдіяльності, яка забезпечує соціальний прогрес. Але вона протягом багатьох століть не була пов’язана безпосередньо з виробництвом і, за оцінкою ЮНЕСКО, в кінці ХIХ, на початку XX століття у всьому світі працівники освіти виконували насамперед педагогічні і культурологічні завдання.

У плані спрямування зусиль на зростання якості вищої освіти важливим є приєднання України у травні 2005 року до відомого Болонського процесу, метою якого є формування в Європі спільного освітньо-наукового простору.

Чимало є привабливого в реалізації Болонської декларації: це і дворівневість системи підготовки фахівців (бакалавр, магістр), це й уніфікація напрямів і спеціальностей підготовки, це і вдосконалення системи оцінювання знань студентів за так званою Європейською кредитно-трансферною та акумулюючою системою ЕСТS, це і мобільність студентів і викладачів, автономізація університетів тощо.

Проте, як виявляється, з Болонським процесом не все так просто не лише в Україні, а й у самій об`єднаній Європі. І головна тут небезпека полягає в разі механічного запровадження принципів Болонського процесу і, як наслідок, можливе руйнування того унікального, природовідповідного і важливого, що створено в національній освітньо-науковій галузі.

Проблемні питання виникають при адаптації нашої системи освіти до так званої європейської кредитно-модульної системи. Десятки наших ВНЗ беруть участь в експерименті з упровадження цієї системи. Проте чомусь мало чуємо пропозицій поділитися досвідом цього впровадження. Мабуть цей факт має пояснення. Але з упевненістю можна констатувати, що реальністю здебільшого стало лише застосування модульно-рейтингової системи оцінювання знань, яка, до речі, в наших ВНЗ використовується задовго до Болонської декларації.

Не викликає труднощів перехід на європейські кредити обсягом 36 академічних годин кожний, тоді як в Україні він складає 54 академгодини. Проте постає питання уніфікації змісту навчальних планів та програм і чи потрібна така уніфікація.

У контексті Болонського процесу потребує упорядкування законодавчо визначених в Україні чотирьох освітньо-кваліфікаційних рівнів підготовки фахівців відповідно до потреб ринку праці: молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр. Але це питання треба було вирішувати і без приєднання до Болонської декларації. Адже існуюча система освітньо-кваліфікаційних рівнів так і не набула адекватності і узгодженості з потребами ринку праці в Україні, а тим більше, якщо йдеться про європейську спільноту.

Виникають питання й щодо мобільності студентів і викладачів у європейському просторі. Ця мобільність серед українців і сьогодні добре поширена, хоча й однобічна. Десятки тисяч наших дітей і молоді навчаються за кордоном. Вітчизняні вчені, а це теж тисячі, успішно працюють в інших країнах (непогана все-таки була раніше наша освітня і наукова система підготовки кадрів). А до нас чомусь мало потрапляє і вчених, і студентів із європейських країн. Мабуть тому, що ми ще не можемо створити належних умов для наукової роботи і навчання. Проте є проблема збереження та повернення до України власного інтелектуального потенціалу, наших учених. Ми продовжуємо втрачати свої інтелектуальні ресурси і готувати кадри для розвинених країн. І тут чомусь не існує проблеми визнання українських атестатів чи дипломів. У цьому контексті я ставлю собі питання, чи зможе, як приклад, українська дійсність зберегти сьогодні для своєї держави студента Дніпропетровського національного університету, який здобув 2006 року в світовому змаганні перше місце. А скільки у нас талановитої української молоді залишається не затребуваною через деструктивність існуючої системи соціально-економічного розвитку — питання риторичне [3, с. 25].

Нагальною є і зміна структури навчального процесу в бік зменшення аудиторного навчання і збільшення самостійного навчання студентів та індивідуальної роботи. Одночасно це потребує й істотного коригування сутності, змісту і технологій навчально-методичного забезпечення. Те, що відбувається у нас під гаслом новацій у вигляді дистанційної чи якоїсь кореспондентської форми навчання, інколи і вже випробуваної заочної, дискредитує нашу вищу освіту, знижує її якість і авторитет як в Україні, так і поза її межами.

Комерціоналізація та зміни в змісті вищої освіти зумовлюють те, що сьогодні вища школа дедалі схиляється в бік підготовки користувачів і споживачів, і занедбується підготовка генераторів нових знань, технологій, фахівців для забезпечення інноваційного розвитку держави.

Тут виникає питання запровадження стандартів у вищій освіті: що має бути стандартизованим та які межі стандартизації. Не можна допустити, щоб через стандарти обмежувалася творчість наших педагогів і вчених та можливість появи в Україні власних "гарвардів" і "кембріджів". Хоча останнє найближчим часом Україні не загрожує, а все ж таки… [4, с. 32]

Потребує невідкладного, в тому числі і законодавчого, врегулювання структура вищих навчальних закладів. Сьогодні в Україні відбувається малообгрунтоване нагромадження закладів різних форм і статусів: училища, технікуми, коледжі, інститути, академії, університети та ще й різних форм власності. То ж міністр освіти і науки С.М. Ніколаєнко слушно зазначає, що «нас уже не розуміють у світі щодо наявності в державі 345 університетів, академій, інститутів». У Великій Британії, наприклад, таких навчальних закладів 96, Франції – 78, Італії – 65, Іспанії – 47, Польщі – 11 [4, с. 33].

Новостворені за роки нашої незалежності ВНЗ здебільшого є такими, що їх хтось пролобіював і зараз лобіює. Це стосується і набуття ними нового статусу, тобто перейменування технікумів в інститути, інститутів і академій в університети, а останні в свою чергу із шкіри лізуть, аби отримати приставку "національного", причому часто не маючи практично нічого, що означає це поняття. Важко зрозуміти якусь логіку, якщо уже в Україні 86 національних університетів, а решта лаштуються в чергу, аби отримати цей статус.

Окремої уваги й оцінки заслуговують ВНЗ недержавної форми власності, яких за роки незалежності і демократії з`явилося в Україні як грибів після дощу. Проте всі ці заклади створені в освітній ніші, що є для багатьох приманливою, легкою для реалізації. Адже там, де мали б готуватися вкрай необхідні Україні високоосвічені кадри інженерно-технічного і технологічного спрямування, що потребує значних витрат матеріально-технічного забезпечення навчального процесу, їх немає. Здебільшого ж це "право", "економіка", інші гуманітарні напрямки освіти. Безумовно, добре, що в державі з`явилася можливість збільшити кількість тих, хто здобуває вищу освіту поза державним бюджетом, що має сприяти зростанню рівня освіченості суспільства [4, с. 33].

Сьогодні контингент студентів в Україні досяг 2,7 млн осіб, а чисельність студентів, що припадає на 10 тис. населення, становить 578. Це більше порівняно з такими країнами як Австралія (440), Ізраїль (466), Естонія (437), Польща (494), Болгарія (468). Але справа не в цих кількісних показниках, а в ефективності діяльності цих закладів та рівні якості освіти в них [4, с. 34].

Через недосконалість чинного законодавства та певної втрати контролюючої пильності з боку профільного міністерства вищі навчальні заклади недержавної форми власності (звичайно не всі) перетворилися в типові бізнесові структури, для яких головним є не якість освіти, а отримання прибутків.

У чому ж причина? По-перше, для багатьох наших громадян пріоритетом і потребою донині є диплом про вищу освіту, а не професійність.

По-друге, приймальні екзамени до цих закладів є простою формальністю. Головне тут, аби абітурієнт зміг заплатити за навчання. І нічого дивного, що до недержавних ВНЗ можуть бути зараховані випускники шкіл з "двійками" з окремих предметів за дванадцятибальною системою. Тож студентами стають особи, які за рівнем свого розвитку просто не здатні засвоїти програми вищої школи. Для них головною проблемою є час, якого все ж таки треба дочекатися, коли їм буде вручено документ державного зразка.

Є значні проблеми із забезпеченістю навчально-виховного процесу викладацькими кадрами. Йдеться не про професіоналізм викладачів, хоча й тут буває, що новоспечений випускник закладу викладає з десяток дисциплін. Здебільшого у приватних ВНЗ працюють за сумісництвом чи з погодинною оплатою викладачі державних ВНЗ. Часто одночасно в декількох закладах. Їх можна зрозуміти, адже непросто в цій державі виживати на одну зарплату чи пенсію. Але при цьому не можна не розуміти й того, що рівень навчання (про виховання тут узагалі не йдеться) викладачів, що захекано бігають від одного закладу до іншого, далекий від бажаного. Безумовно, що збіднюється від цього й освіта в державних закладах.

Розрахунок забезпечення навчального процесу професорсько-викладацьким складом здійснюється згідно з нормативом: один викладач на 12 студентів. В українських ВНЗ, як уже зазначалось, навчається приблизно 2,7 млн. студентів. Професорсько-викладацький склад налічує 80 тис. осіб. Тобто на одного викладача припадає майже 34 студенти. Це при тому, що в розвинених країнах цей показник часто становить 6 студентів [3, с. 30].

Особливої уваги потребує діяльність відокремлених підрозділів ВНЗ (їх кількість сьогодні вимірюється сотнями), де набуття професії часто набуває очевидних ознак псевдоосвіти.

З грубими порушеннями чинного законодавства деякі ВНЗ створюють філії за кордоном, перевірити діяльність яких практично неможливо, хоча випускникам таких філій видаються українські дипломи державного зразка.

Якщо до цього ще додати важливість наукової складової у вищій освіті, то виникає здивування, як подібні вищі навчальні без особливих проблем акредитовано за четвертим, найвищим рівнем акредитації. Таке явище не можна пояснити лише халатним ставленням відповідальних осіб до виконання службових обов'язків.

Ось чому сьогодні на всіляку підтримку з боку громадськості і не тільки заслуговує робота керівництва і всього колективу Міністерства освіти і науки України щодо наведення порядку в діяльності як приватних, так і державних вищих навчальних закладів, аж до їх закриття. Адже вони дискредитують українську вищу освіту, викривляють реальний рівень освіченості суспільства, фактично обдурюють людей, декларуючи надання «якісної» вищої освіти.

Зростання якості вищої освіти потребує негайного подолання системи авторитарного управління у ВНЗ, де самоуправління є простою формальністю та грою в демократію. Ніяких позитивних змін не відбудеться без подолання явищ корупції, тотальний прояв якої є типовим при вступі до ВНЗ. За такого стану справ, навчання у ВНЗ, тим більше престижному (елітному) 100-відсотково гарантовано далеко не найрозумнішим дітям VIP-персон і зачинені двері для багатьох талановитих дітей. Тут втрати важко переоцінити, якщо взяти до уваги, що сьогодні серед української освітньої і наукової еліти, і не тільки, приблизно 75-80% складають ті, що народилися, росли і навчалися в селі [3, с. 31].

Оцінюючи стан і перспективи розвитку української освіти, також вищої, першочергової уваги потребує визначення щодо її націєтворчої ролі, яка повинна бути зреалізована шляхом виховання високоморальної, національно свідомої особистості. Це завдання освітньої галузі набагато складніше і мабуть відповідальніше, ніж надання знань, умінь, навичок.

На жаль, належна робота в цьому напрямі в навчальних закладах не має чіткої цілеспрямованості і послідовності, а то й зовсім відсутня. То ж молодь виховують вулиця та телевізійний екран. Останній спустошує і руйнує дитячі душі смертовбивчими та людиноненависницькими трілерами, рекламою «біленької, м’якенької», «настояної на бруньках», «приємності» пивного смаку.

Все це нічого спільного не має з вихованням моральної, національно свідомої особистості.

Як наслідок, в Україні зростає зденаціоналізоване плем'я. Маємо багато тисяч безпритульних, зростання дитячої злочинності, наркоманії, алкоголізму, безграмотності, жорстокості дітей і молоді, не сприйняття українцями рідної української мови, цінностей національної культури. У суспільстві інтенсивно збільшується соціальне дно. Недаремно ж сьогодні Україна за чисельністю самовбивць, наркоманів, ВІЛ-інфікованих, хворих на туберкульоз тощо є європейським лідером. Дедалі збільшується кількість дітей, що не навчаються. І не дивно, що у вищому навчальному закладі посеред дня за байдужого чи лякливого споглядання присутніх із почуття дріб'язкової помсти один студент жорстоко вбиває студента. Влада, на жаль, тут займає індиферентну позицію, хоча це величезна біда, коли треба бут и на сполох [3, с. 32].

У цьому контексті не зовсім зрозуміло і неприпустимо, що в Міністерстві освіти і науки сьогодні не створено цільового департаменту, який би організовував і координував виховну роботу в навчальних закладах на загальнонаціональному рівні. Для цього є, мабуть, об'єктивні причини. Але головне тут – відсутність належної державної політики в цій сфері. Передусім, з боку держави бракує чіткого замовлення на особистість, яку має зростити, виховати українська школа. Взірець: з української школи має вийти українець, українець-патріот, освічений, духовно багатий, гордий тим, що живе на українській землі [3, с. 32].

Тому в Україні доцільно запровадити в суспільне життя поняття лояльності в його культурно-етичному, а не політичному значенні і відповідно знайти йому місце в освітньо-виховній системі.

З метою цілеспрямованості національного виховання молоді треба відмовитися від будь-якої практики офіційного пріоритету вибору студентами, учнями чи їхніми батьками мови навчання. А щоб розв’язати мовну проблему в державі та припинити численні спекуляції на цьому грунті, потрібно якомога швидше прийняти Закон України «Про державну українську мову». Важко повірити, що нинішній склад Верховної Ради це зробить. Але попри все це, громадськість має вимагати прийняття такого закону.

Непросто сьогодні виховувати в молоді національну гідність, коли в державі панують злидні, а корупція разом з непатріотизмом і неморальністю влади все більше і більше деморалізує суспільство, небезпечно поглиблює прірву недовіри і відчуження між народом та владою. Лише конкретні справи, чесно задумані і в зазначені терміни виконані, можуть об’єднати всі поверхи українського суспільства і пробудити в ньому джерела національного, соціального і історичного оптимізму. Чесність намірів і справедливість у суспільних відносинах мають стати пріоритетом в Українській державі.

Складною проблемою для підняття якості вищої освіти в Україні є сучасний стан науково-дослідницької діяльності вищих навчальних закладів.

Світовою практикою, самим життям доведено, що лише тісне поєднання освіти з наукою є запорукою забезпечення високої якості освіти та належного інтелектуального супроводу державотворення. Це є й провідною вимогою Болонської декларації щодо інтеграції європейської вищої освіти.

Тимчасом усім відомо, що сьогодні українська наука взагалі, вузівська зокрема, як би ми себе не підбадьорювали, перебуває в критичному стані, який не тільки не відповідає потребам сучасної якісної освіти, а й створює реальну загрозу безпеці держави. Спробую висловити тезу, що для більшості вчених, що працюють у ВНЗ України, наукова діяльність перетворилася в хобі, а викладач-науковець став у кращому випадку викладачем-методистом.

Те, що сьогодні діється з українською наукою, передусім у ВНЗ, не витримує ніякої критики. Всі розуміють, що три сотні докторських та дві тисячі кандидатських дисертацій (кількісно це немало), які щорічно останнім часом захищаються в Україні, не є об'єктивним свідченням високого рівня нашої науки. Це є лише показник кількості дисертацій, і не більше. До дійсної науки вони не мають ніякого відношення. Часто це переписування в різних інтерпретаціях відомого або й просто плагіат.

Чи не головною причиною відсталості української науки, безумовно, є залишковий принцип її державного фінансування (до речі, як і освіти): 0,3-0,5% ВВП. Адже відомо, якщо в державі на науку припадає менше ніж 2% ВВП, розпочинаються руйнівні процеси не лише в самій науці, а й в економіці і суспільстві в цілому. Для прикладу цей показник складає 3,5% в Ізраїлі, 2,75 – в Японії, 2,05% — в США. Про абсолютну величину вкладень тут і говорити не доводиться. А це визначає і відповідну віддачу і відповідні наслідки, і відповідну перспективу соціально-економічного розвитку. Тому навіть передбачені Законом України «Про науку і науково-технічну діяльність» 1,7% ВВП не допоможуть розв’язати проблему [9, с. 16].

Крім фінансування, однією з причин непривабливого стану вітчизняної наукової галузі є відсутність упродовж усіх років нашої державної незалежності хоча б якихось тут змін, не кажучи вже про реформування. Як наслідок, відбувалася і поки що продовжується саморуйнація галузі.

Державні академії наук, у тому числі, і НАН України, перетворилися в осередки корупції в науці. Внаслідок цього високі наукові ступені і академічні звання, а разом з тим і довічні грошові винагороди тут часто отримують особи з сумнівним науковим доробком та одіозною репутацією в суспільстві, не кажучи вже про наукові кола. Корупція як принцип і засіб життя в українській науці вимиває із повноцінного наукового дослідження кращих, дійсних вчених та зумовлює зростання наукових бездарів. Ось чому все частіше постає питання доцільності існування НАН України і галузевих наукових академій як державних структур.

За такого стану української науки не дивно, що вища освіта і наука, в тому числі й академічна, щорічно втрачають тисячі не гірших учених, докторів і кандидатів наук. Погано те, що, як засвідчує статистика, наша молодь не дуже охоче пов’язує своє життя з наукою та прагне працювати за кордоном.

Висновки

Попри всі руйнації педагоги і вчені України – це все ще потужний інтелектуальний потенціал української нації і держави, здатний забезпечити реалізацію визначеної Творцем величної історичної місії українського народу бути високоморальним, заможним і рівноправним серед цивілізованих народів світу. Шкода, якщо стане доречним відомий вислів: не ту країну назвали «гондурасом». Для України це можливо, бо в нашій державі зроблено все для того, щоб рівень освіченості і інтелекту не був морально і матеріально умотивованим. За таких обставин Болонський процес нам нічим не допоможе.

Наукова галузь в Україні потребує невідкладного грунтовного реформування, причому не окремих її складових (академічної, прикладної чи вузівської), а української науки загалом. Звісно, що в умовах, коли йдеться про виживання української науки, а виробнича сфера не виявляє якоїсь особливої зацікавленості до технологічного оновлення чи удосконалення, проблема реформування наукової галузі є надзвичайно складною.

Перехід до інноваційної економіки означає рух до економіки, побудованої на нових знаннях, які, як засвідчує досвід європейських країн, потребують неформального поєднання освіти, науки інновацій. В Україні ці три складові роз'єднані між собою. Для створення сприятливого інноваційного середовища потрібна чітка, цілеспрямована державна політика, здійснення якої з огляду на рівень теперішньої політичної еліти, для якої людський капітал мало що означає, залишається під великим сумнівом.

Список використаних джерел

1. Богомолов А. Основные пути и тенденции развития высшей школы в Украине // Персонал. — 2008. -№ 6. — С. 14-18

2. Вітвицька С. С.Основи педагогіки вищої школи: Навчальний посібник. -К.: Центр навчальної літератури, 2005. — 314, с.
3. Грішнова О. Розвиток вищої освіти в Україні: тенденції, проблеми та шляхи їх вирішення // Вища школа. — 2007. -№ 7. — С. 22-33
4. Кіпень В. Проблемний стан вищої школи : бачення і оцінки // Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. — 2006. -Вип. 31: Філософія.Політологія. — С. 30-36
5. Кузьмінський А. І. Педагогіка вищої школи: Навчальний посібник. — К.: Знання, 2005. — 485, с.
6. Максимюк С. П. Педагогіка: Навчальний посібник. — К.: Кондор, 2005. -670 с.
7. Мигович І. Перспективний напрямок діяльності вищої школи України // Соціальна політика і соціальна робота. — 2006. — № 3-4. — С. 16-24
8. Ніколаєнко С. Вища школа змінює підходи // Урядовий кур'єр. — 2006. -10 листопада. — С. 8
9. Ніколаєнко С. Якість вищої освіти в Україні: погляд у майбутнє // Вища школа. — 2006. -№ 2. — С. 3-22
10. Розвиток вищої освіти в Україні у 2008 році // Вища школа. — 2006. -№ 1. — С. 89-125