Вступ

Актуальність теми. У даний час перед Україною постало завдання формування адекватної сучасним реаліям державної міграційної політики. На сучасному етапі суспільного розвитку під впливом глобалізації спостерігається помітна трансформація міграційних процесів, які набувають нових рис і вимагають пошуку відповідних параметрів державної політики у даній сфері. Сучасні міграційні тенденції у контексті місця, яке належить незалежній Україні у європейському та світовому просторі, розглядаються як один із важливих факторів формування національної державної політики, покликаної додати міграційним процесам відповідної стратегічної спрямованості і забезпечити їх цілісність. До сьогодні в Україні відсутня виразна міграційна політика із чітко обґрунтованими цілями, завданнями, пріоритетами, критеріями її оцінювання, науково обґрунтованими програмами тощо. Наукове осмислення і вирішення цих та інших проблем державної міграційної політики вимагає, передусім, певної загальнотеоретичної розробки, тоді як у сучасній вітчизняній юриспруденції наукові дослідження у цій сфері присвячені головним чином розробці проблеми на галузевому рівні (переважно – адміністративно-правовому), вирішенню окремих питань правового регулювання міграційного процесу і міграційного законодавства.

Вирішення вищезазначених та пов’язаних із ними інших проблем, у свою чергу, вимагає проведення відповідного компаративістського дослідження, тому що теоретичні узагальнення можливі за допомогою залучення якомога більшої кількості фактичного матеріалу. Причому подібні компаративістські дослідження мають здійснюватися з урахуванням усіх рівнів міграційної політики як міжнародної, так і регіональної та національної. І хоча існує значна кількість робіт вчених-юристів (Г.Е. Алексєєва, Л.В. Андріченко, Л.Ф. Апта, О.О. Бандурки, В.Р. Барського, Е.В. Галузой, І.А. Гарна, В.О. Єлеонського, М.Д. Катеринчука, С.А. Кирєєвої, В.Л. Кузнєцова, О.В. Кузьменко та ін.), в яких розглядаються питання, що відносяться до міграційних процесів як в міжнародному, так і в регіональному і національному плані, спробу прямої постановки і розробки проблеми компаративістського аналізу правової політики сучасної держави у сфері міграції взагалі і України, зокрема, у контексті світових міграційних процесів та зарубіжного досвіду ще не було зроблено. В існуючих роботах із питань міграційного права домінує головним чином країнознавчий підхід, що не дозволяє зробити більш масштабні узагальнення.

Метою дослідження є комплексний загальнотеоретичний аналіз правової політики сучасної держави у сфері міграції у контексті глобальних змін у міграційній обстановці та стану та перспектив іміграційної політики ЄС та його членів.

Досягненню зазначеної мети служить вирішення таких завдань:

• розглянути основні фактори, які обумовлюють еволюцію міграційно-правової політики сучасної держави;
• виявити особливості міграційно-правової політики сучасної держави;
• обґрунтувати законодавчі пріоритети міграційно-правової політики Італії, Німеччини та Польщі.

Об’єктом дослідження є правова політика сучасної держави у сфері міграції (міграційно-правова політика).

Предметом дослідження є загальнотеоретичний і компаративістський аспекти міграційної політики ЄС та його членів. 

Розділ 1. Концептуальні засади, нормативно-правова база  та інституційне середовище забезпечення міграційної політики Європейського Союзу

1.1. Концептуальні засади міграційної політики ЄС на комунітарному та національному рівнях

Міграція – це територіальне переміщення людей під впливом різних факторів (економічних, політичних, демографічних, національних, релігійних тощо), складний соціальний процес, що включає такі стадії, як формування територіальної рухливості населення, власне переміщення і приживаність мігрантів на новому місці проживання, феномен, що має не тільки негативні, але й позитивні риси. Слід розрізняти поняття міграційної системи в широкому і вузькому розумінні. У широкому розумінні поняття «міграційна система» позначає групи країн, між якими існують відносно масштабні та стійкі міграційні зв’язки. Це визначення відповідає вимогам класифікацій міграційних утворень, що існують у світі. А у вузькому розумінні міграційна система – це підсистема соціальної системи, сукупність внутрішньо узгоджених і взаємопов’язаних компонентів у конкретному суспільстві: засобів та інститутів, що функціонують з метою координації міграційних потоків («статичні» компоненти), і міграційних процесів («динамічні» компоненти). Саме у цьому розумінні цей термін використовується у словосполученні «національна міграційна система». При цьому акцент робиться на внутрішньо-змістовному боці міграційної системи. Поняття міграційної системи у вузькому розумінні є необхідним для розкриття її елементного складу.

Міграційно-правова політика сучасної держави складається з чотирьох компонентів, зміст яких може бути представлений так:

1) імміграційно-правова політика (правова політика з питань встановлення юридичного режиму, регулюючого імміграцію (порядок в’їзду і перебування іноземців у країні, забезпечення прав іммігрантів, контроль за нелегальною імміграцією тощо);

2) натуралізаційно-правова політика (правова політика, пов’язана з натуралізацією іммігрантів, що включає такі етапи як одержання дозволу на тимчасове проживання, одержання посвідки на проживання і, нарешті, громадянства).

3) правова політика щодо соціокультурної інтеграції іммігрантів до приймаючого суспільства (питання правового регулювання включення іммігрантів до соціокультурного контексту приймаючої країни);

4) правова політика стосовно емігрантів (охоплює проблеми захисту прав і свобод емігрантів, коли вони залишаються громадянами держави, з якої вони прибули).

При цьому слід врахувати, що у різних просторових і темпоральних умовах часто деякий із цих компонентів є домінуючим і характеризує модель міграційно-правової політики в цілому.

У сучасних умовах найбільш переважною базовою формою державно-правового регулювання міграції виступає концепція міграційно-правової політики, яка, будучи важливим документом, повинна чітко артикулювати концептуальні основи державної політики у даній сфері. Її повинні відрізняти установчий характер, системність і комплексність; ресурсна, організаційна і правова забезпеченість; відлагоджений фінансовий механізм дії і законодавча підтримка; вона повинна бути витриманою, такою, що влаштовує всі сторони, але у першу чергу, погоджувати інтереси особи, суспільства і держави. Концептуальними основами міграційно-правової політики, що розкривають її зміст, характерними для її вибудовування і закріплюваними на рівні концепції, є: мета і завдання, стрижньові принципи, основні пріоритети, методи, форми і засоби (або інструменти) проведення міграційно-правової політики.

Міграційно-правова політика повинна підкорятися найбільш загальним пріоритетам правової політики держави в цілому (захист прав людини; інтереси суспільства; безпека держави, правовий порядок тощо). Разом із тим вона має і специфічні пріоритети, пов’язані зі специфікою саме цієї сфери громадського життя. Як і будь-який різновид правової політики, міграційно-правова політика здійснюється у таких двох формах: правотворчій і правозастосовній. Можуть бути виокремлені загальні й спеціальні інструменти забезпечення міграційно-правової політики. До перших належать: нормативна база і міграційна інфраструктура. Розрізняються офіційна і неофіційна міграційна інфраструктура. Під офіційною міграційною інфраструктурою розуміється комплекс державних і приватних інститутів, що працюють на офіційній основі і забезпечують легітимність, інформованість, безпеку міграції – державні і приватні агентства із працевлаштування, інформаційно-консультаційні центри, спеціалізовані юридичні служби, а також служби довіри, гарячі лінії тощо. У міграційній інфраструктурі важливе місце посідає участь інститутів громадянського суспільства. На відміну від інститутів офіційної міграційної інфраструктури, неофіційні мігрантські соціальні мережі найчастіше сприяють незаконній міграції, пов’язуючи країни походження (виїзду) мігрантів з приймаючою країною (в’їзду). Спеціальними інструментами, які забезпечують міграційно-правову політику, є: міграційні фільтри, канали натуралізації, громадянська амністія, формування і підтримка геокультурної периферії, механізми соціокультурної інтеграції, спрощення процедури реєстрації, легалізація трудової діяльності тощо.

Важливою складовою концепцією міграційно-правової політики повинен стати комплекс заходів законодавчого порядку, що передбачає, зокрема, основні напрями правового регулювання, мету і предмет такого регулювання, соціально-економічні, політичні, культурно-духовні, юридичні та інші наслідки реалізації законодавчих актів, які приймаються.

1.2. Нормативно-правова база та інституційне середовище забезпечення міграційної політики Європейського Союзу

Європейський Союз є потужним центром, що притягує міграційні потоки. Імміграційна політика країн ЄС базується переважно на обмежуючих та контрольних заходах. Здійснення цих заходів є доволі серйозною політичною, економічною, а також юридичною проблемою. Зазвичай, міжнародна міграція виникає при наявності великого контрасту між рівнями економічного розвитку і темпами природного приросту країн-донорів та країн-реципієнтів робочої сили. З цього випливає, що сучасну міграційну ситуацію в світі перед усім визначають найбільш економічно розвинені країни, такі як Сполучені Штати Америки, Канада, Австралія, більшість держав-членів ЄС (Італія, Німеччина, Польща, Португалія та ін.), а також країни Близького Сходу, в яких у зв’язку з великим економічним зростанням через високі прибутки від продажу нафти, спостерігається масова імміграція робочої сили (Бахрейн, Катар, Об’єднані Арабські Емірати, Саудівська Аравія) [2].

Активне співробітництво між країнами-членами ЄС з питань міграції розпочалося з середини 80-х років ХХ сторіччя. Європейська політика формувалася завдяки європейським угодам та конвенціям, серед яких Шенгенські угоди 1985 та 1990 рр., Дублінська конвенція 1990 р, Маастрихтський договір 1992 р., Амстердамський договір 1997 р., Лісабонський договір 2009 р. та ін. [3].

Державне регулювання міжнародної міграції населення здійснюється на основі національного законодавства як країн, що приймають, так і країн, які експортують робочу силу. Зазвичай воно здійснюється через прийняття програм, які фінансуються з бюджету та спрямовані на обмеження притоку іноземної робочої сили або на стимулювання мігрантів до повернення на батьківщину. Але уряди країн-імпортерів насправді не мають достатньо повноважень для контролю за імміграцією, як вони б того хотіли. Це пов’язано з тим, що вони обмежені внутрішніми та міжнародними чинниками, які часто виходять за рамки контролю. Сукупність усіх цих факторів — попит на робочу силу, повільне усунення корінних причин, міжнародне право та мережі організацій мігрантів — обмежує можливості національних урядів повною мірою контролювати неорганізовану міграцію в їхні країни [4].

Основою політики приймаючих країн в ЄС є принцип «багатокультурності». Цей принцип не вимагає асимілювати переселенців і дозволяє існування закритих комун стороннього населення, життя членів яких переважно будується в рамках або рідної або рівноцінної місцевої культур, незалежно від традицій, історії та інших особливостей «нової батьківщини». Багатокультурність довгий час вважалася найбільш успішною моделлю «мирного співіснування» різних культур в одному суспільстві.

У цілому, імміграційна політика країн ЄС, незважаючи на деякі розбіжності та національні особливості, характеризується проведенням заходів по обмеженню в’їзду в країну низькокваліфікованої робочої сили, боротьбою з нелегальною міграцією та політикою рееміграції. При розробці основних напрямків міграційної політики велике значення має національно-історична особливість країн. Якщо уряди країн ЄС, мають за мету — створення єдиного міжнародного ринку робочої сили, виходять з позиції інтеграції, то для політики США, Канади та Австралії, навпаки, більш типовими є процеси асиміляції або натуралізації, так як масовий приїзд іноземців в цих країнах головним чином співпадає з процесом формування нації [5].

Більшість країн Європейського співтовариства при регулювання імміграції переважно використовують селективний підхід. Відсіювання небажаних іммігрантів здійснюється на основі вимог щодо кваліфікації, освіти, віку, на основі квотування, прямих і непрямих заборон на в’їзд, а також тимчасових або інших обмежень. Що стосується рееміграції, то її стимулювання здійснюється через оплату матеріальної компенсації мігрантам, які виїжджають, професійну підготовку іммігрантів, створення нових робочих місць, надання економічної допомоги країнам масової еміграції.

Внаслідок складного, роками накопиченого досвіду, все частіше країни призначення почали використовувати комбінований підхід. Сутність такого підходу полягає в поєднанні більш досконалого прикордонного контролю, суворих мір покарання із реальними можливостями мігрантів скористатися цілим рядом законних форм для імміграції. Прикордонний контроль став більш досконалим завдяки перегляду та зміни концепції національних кордонів. Поштовхом виникнення комбінованого підходу стало усвідомлення розвинутими країнами того, що один єдиний підхід не є достатнім. І навіть використання комбінованого підходу не дає можливості уникнути непередбачуваних результатів.

Великі країни, які приймають мігрантів, все більше визнають, що самі по собі заходи посилення контролю або суворих заходів покарання не є достатніми засобами боротьби з нелегальною імміграцією. Навпаки, чим менш ефективними є процеси легальної міграції, тим більш вони можуть непередбачено спонукати нелегальних мігрантів скористатися незаконними засобами [6].

Як засвідчує досвід, найбільш важливим аспектом при вивченні міграційних процесів є усвідомлення того, що міграція має свою власну динаміку різноманітних форм у кожній країні. При цьому деякі загальні показники притаманні і для всього світу, наприклад: чому люди переїжджають, куди вони, вірогідно, переїдуть; через які країни і якою допомогою користуються.

Неефективність самостійних заходів урядів проти неорганізованої міграції — це ще один з важливих аспектів. Поряд з багатьма обмеженнями суверенних повноважень, існує й різниця в можливостях національних правоохоронних структур, що пов’язані з внутрішніми нормами і незалежні міжнародні компанії, які займаються нелегальним переправленням мігрантів. У той час, коли багато урядових відомств виборюють достатнє фінансування для оснащення та захисту своїх прикордонних служб, розквітаючі компанії, які займаються нелегальним переправленням людей, здійснюють перельоти з однієї країни в іншу і вкладають свої мільйони, одержані нечесним шляхом, у найсучасніші технології з метою отримання переваг над правоохоронними органами.

Варто зазначити, що навіть країни, які традиційно приймають іммігрантів, усвідомили, що жодна країна не може розв’язати свої імміграційні проблеми відокремлено від інших.

При прийнятті політичних рішень міграція має посідати таке ж важливе місце, як і проблеми зовнішніх зв’язків, торгівлі, національної безпеки і трудових відношень, оскільки міграція впливає на всі ці проблеми і, в свою чергу, зазнає їх впливу. Не перебуваючи у залежності від інших політичних пріоритетів, міграція має посідати центральне місце при розробці державної міграційної політики. Тільки в цьому випадку їй буде приділено ту увагу, якої вона потребує як на національному, так і на міжнародному рівні [7].

У деяких країнах Європи держава не веде боротьбу з нелегальною міграцією, а створює умови для її легалізації. Наприклад, в Італії з листопада 1998 р. введено порядок, за яким нелегальні іммігранти, які вже знаходяться на території Італії, мають можливість звернутися з проханням до міграційної служби країни про отримання легального статусу. Для цього їм потрібно подати офіційний запит та документи, які засвідчують факт прибуття до країни до певної дати. Також італійські міграційні служби приймають дозволи на проживання, термін яких вже скінчився.

У той же час справи про надання статусу біженця не розглядатимуться взагалі щодо таких осіб, які перебувають у “чорних списках” або був депортований з країни, або здійснив на її території злочин, або одержав візу нелегально [8].

На сучасному етапі міграційні хвилі характеризуються цілим рядом особливостей, серед яких: її зростаючі масштаби та інтенсивність; зміна статевої, вікової та кваліфікаційної структури мігрантів; різке зростання чисельності біженців серед іммігрантів.

Піддалася в Європі різкому корегуванню й географія міграцій. Якщо до цього основний потік іноземців йшов за напрямком з Півдня на Північ (з південних районів Європи, з Африки), то в останні роки домінуючим

напрямком міграції в Європі став Схід-Захід (з країн СНД, Югославії, Східної Європи). Посилення міграційних потоків на Європейському континенті викликало збільшення прихованих можливостей трудових ресурсів країн-імпортерів людського капіталу [9].

1.3. Особливості міграційної політики окремих країн ЄС

На сьогоднішній день спостерігається еволюція принципів імміграційної стратегії ЄС. Перш за все, держави-члени ЄС визнали необхідність вирішення основних завдань імміграційної політики на комунітарному рівні. У зв’язку з цим, у підвищенні ефективності міграційно-правової політики в рамках Європейського Союзу величезне значення мають розробка й реалізація єдиних позицій країн ЄС. Найбільш ефективний спосіб зберігати контроль над міграційними потоками полягає в організації єдиного для Європи прикордонного контролю на зовнішніх кордонах між Європейським Союзом і рештою світу і боротьби з нелегальною імміграцією. Крім того, у планах ЄС у сфері боротьби з нелегальною міграцією передбачаються такі заходи: 1) уніфікація і гармонізація національних законів, спрямованих на боротьбу з нелегальною міграцією; особливо уніфікація кримінальних законів, що карають цей вид злочинного бізнесу в Європі; 2) тісна співпраця поліції країн-членів у рамках Європолу при боротьбі з нелегальним переміщенням людей. У сучасний період ЄС веде активну міграційно-правову політику, яка спрямована на ліквідацію правових прогалин (закріплення визначень ключових понять міграційного феномена, прав і підстав їх обмеження для учасників міграційних стосунків), посилення соціально-гуманітарної спрямованості чинного міграційного законодавства і досягнення відповідності між загальновизнаними міжнародно-правовими нормами, нормами міграційного законодавства ЄС і національними законами держав-членів Євросоюзу.

Оскільки найбільші проблеми для ЄС пов’язані із стійкою нелегальною імміграцією, то і першочергові заходи в рамках нової стратегії спрямовані на боротьбу із цим явищем. Упродовж багатьох років за єдино можливий засіб такої боротьби вважався суворий імміграційний контроль. У зв’язку з тим, що останнім часом цей односторонній підхід продемонстрував свою явну неефективність, новим інструментом у цій сфері стають угоди про реадмісію, які є проміжним результатом дій ЄС по налагодженню співпраці з країнами – джерелами мігрантів з метою усунення причин масової еміграції із цих держав. Таким чином, найважливішою тенденцією є перехід від імміграційного контролю до регулювання. Це не означає, що контроль на національному і на комунітарному рівні залишився в минулому. Проте, на даному етапі імміграційний контроль стає лише одним з елементів більш широкої імміграційної стратегії, яка базується на заміні принципу реагування на імміграційні проблеми принципом їх запобігання.

Впродовж багатьох років держави-члени ЄС намагаються адекватно реагувати на імміграцію. У цій сфері національні держави хочуть відчувати себе максимально вільними, не обмеженими якими-небудь зобов’язаннями, оскільки вони несуть повну відповідальність за безпеку, політичну і соціальну стабільність своїх країн, включаючи питання міграційно-правової політики.

Імміграційна політика країн Європейського Союзу, незважаючи на деякі відмінності і національні особливості, характеризується у даний час такими принципами: проведення політики по обмеженню в’їзду до країни низькокваліфікованої робочої сили; боротьба з нелегальною імміграцією; проведення політики рееміграції. Однією з основ у системі безпеки, що компенсує скасування внутрішніх кордонів Європейського Союзу (як це передбачається Шенгенськими угодами), разом із створенням Європолу і Шенгенської інформаційної системи (ШІС) є уніфікація національних правових норм країн ЄС стосовно іноземців, що знаходяться на їх території.

У даний час імміграційно-правова політика європейських країн припускає комплекс заходів по регулюванню міграційних процесів і боротьбі з незаконною міграцією. Основними напрямами імміграційно-правової політики європейських країн є: 1) встановлення обмежень міграційного потоку; 2) посилення контролю за загальними кордонами, проведення сумісних операцій уздовж кордонів, створення загальної консульської системи та єдиної прикордонної служби, що дозволяє взяти під охорону контрольно-пропускні пункти на автомагістралях, в аеропортах, на морських і залізничних вокзалах; 3) здійснення програм щодо стимуляції повернення іммігрантів на батьківщину; 4) приведення у відповідність національних законів, спрямованих на боротьбу з нелегальною міграцією.

Аналіз підходів, що існують в літературі, і практики європейських країн дозволяє запропонувати таку класифікацію основних європейських моделей соціокультурної інтеграції мігрантів до приймаючого суспільства:

1) модель мультикультуралізму (або «мультикультуральна» модель);

2) модель асиміляції (або «асиміляційна» модель);

3) модель виключення (або «виключна» модель).

При цьому необхідно зробити такі застереження. По-перше, в цілому інтеграційна політика має багато загального в усіх європейських країнах. Система освіти і ринок праці, як правило, скрізь є основними сферами додатку цієї політики. По-друге, нерідко окремі параметри однаково використовуються в різних моделях. Крім того, останнім часом спостерігається тенденція зближення європейських моделей. Ці обставини дають підстави говорити про можливість існування змішаної моделі. По-третє, проблема культурних відмінностей, інакше кажучи, мирне співіснування різних культур в одній країні, тобто мультикултурализм є проблемою для багатьох європейських держав.

У європейських країнах існує два підходи до надання громадянства іммігрантам і імміграційній політиці в цілому: заохочувальний і обмежувальний. Держави, що застосовували заохочувальний підхід, активно заохочують іммігрантів отримувати громадянство щонайшвидше, вважаючи, що таким чином процес інтеграції іноземців до суспільства проходить плавно (наприклад, Швеція), тоді як ті, що використовують обмежувальний підхід країни (наприклад, Німеччина і Швейцарія), навпаки, затягують цей процес.

Імміграційна політика європейських держав значною мірою впливає на розвиток міграційної ситуації як в Україні, так і в інших країнах СНД. Посилювання імміграційного законодавства та імміграційних процедур у державах Західної Європи, збільшення вимог, що пред’являються до іммігрантів, значно ускладнюють в’їзд і, таким чином, якоюсь мірою знижують виїзд населення із країн СНД. Багато європейських країн, починаючи з 90-х рр. минулого століття, внесли зміни до імміграційних законодавств своїх країн стосовно іммігрантів, спрямовані в основному на зниження можливості отримання віз і можливостей в’їзду. Така політика приводить до того, що ті іммігранти з третіх країн, які не можуть отримати візу, вимушені шукати притулок у державах із більш слабким імміграційним контролем. 

Розділ 2. Сучасні проблеми міграційної політики ЄС та окремих держав-членів ЄС

2.1. Основні виклики міграційної політики ЄС

Регулювання міграційних процесів в ЄС — це досить складний політичний процес, який відбувається на основі правового доробку Спільноти та національного законодавства держав-членів ЄС.

Оскільки міграційні потоки мають великий вплив на загальну соціально-економічну, політичну та міграційну ситуацію кожної країни, для більш ефективного регулювання цих потоків необхідно проводити міждержавну міграційну політику. Така політика, на відміну від внутрішньої, повинна бути більш жорсткою та більш регламентованою, включати в себе систему спеціальних заходів, а також законодавчих актів та міжнародних угод по регулюванню міграційних потоків. Перенесення міграційної політики на міждержавний рівень дозволяє відслідковувати зміни, проведені на загальноєвропейському рівні, та швидко реагувати на сучасні виклики міграційного характеру.

Безумовно, процес формування спільної міграційної політики ЄС набирає обертів. Демографічна ситуація та економічні потреби Євросоюзу, поглиблення інтеграції в Європі, проблеми внутрішньої та зовнішньої безпеки — все це потребує подальшої розвитку. Адже будь-яке рішення в міграційній сфері, прийняте на національному рівні в одній країні, неминуче впливатиме на ситуацію в інших країнах-членах ЄС.

Як бачимо, Європейський Союз використовує системний та ком-бінований підходи для формування імміграційної політики. Ці два підходи вони є продовженням один одного, та сприяють більш покра-щеному формуванню заходів в регулюванні міграційними потоками. Так, системний підхід визначає що, імміграційний контроль та прийом мігрантів повинен узгоджуватись з забезпеченням облаштованості мігрантів, адаптації або інтеграції, також із вживанням зовнішніх за-ходів по обмеженню та попередженню потоків небажаних мігрантів. Комбінований підхід визначає поєднання прикордонного контролю, суворих мір покарання із реальними можливостями мігрантів скорис-татися рядом законних форм для імміграції.

2.2. Особливості та проблеми міграційної політики окремих держав-членів  ЄС:

а) механізм та особливості державного регулювання міграції в Німеччині;

За останні 45 років до Німеччини прибуло 34 млн мігрантів. Найбільший потік зафіксовано на початку 90-х років ХХ ст. Серед прибулих на територію Німеччини мігрантів найбільше турків, румун, греків, італійців та жителів країн колишнього соцтабору. Упродовж останніх двох років знову активізувався потік мігрантів до цієї країни. Так, 2014 р. Німеччина прийняла 200 тис. мігрантів, а цьогоріч, у зв’язку зі складною ситуацією, що склалася у Євросоюзі, планує прийняти — 800 тис. осіб.

Німецькі вчені виділити шість етапів міграції до Німеччини, котрі істотно поміняли етнічний склад цієї держави:

1)       1945-1950 рр. в країну приїхали переселенці із східних німецьких районів;

2)       1950-1961 рр. вихідці із НДР та перша хвиля вихідців із СССР;

3)       1961-1973 рр. імміграція за трудовим принципом;

4)       кінець 1973 р. заборона трудової міграції (тільки за принципом возз’єднання сім’ї);

5)       1980-1989 рр. — повернення етнічних німців з Польщі, СССР, Румунії та збільшення числа прохачів з Туреччини та інших європейських країн;

6)       1989-2015 рр. збільшення кількості мігрантів з колишнього СССР, Югославії, країн Азії та Африки.

В останній часовий проміжок Німеччину покинуло 20 млн німців й іноземців: деякі з них виїхали добровільно у США, Канаду або інші країни світу, інші — після закінчення терміну дії їх дозволу на роботу по найму або унаслідок відхилення про надання їм права на життя у країні.

Дослідивши міграційну політику Німеччини, зауважимо, що в ній сформувалося сприятливе середовище для мігрантів. Окреслена ситуація детермінована такими чинниками: високим рівнем економічного розвитку цієї країни, можливістю працевлаштуватися, високою оплатою праці, можливістю отримати освіту [2, с. 2]. Тому німецький уряд розпочав політику регулювання різних міграційних потоків. Цим питанням у країні опікується Міграційне управління. Основними завданнями цієї інституції є: посилення боротьби із порушниками законодавства при незаконному перетині кордону, укладанні фіктивних шлюбів або працевлаштуванні без дозволу; скорочення соціальних виплат мігрантам, підвищення вимог до кваліфікації, знання мови та історії країни [2, с. 4].

Німецькі законодавці виділи декілька легальних шляхів для тимчасової або постійної міграції до держави: переселення для одержання роботи, повернення етнічних німців, возз’єднання сім’ї та неповнолітніх дітей до 16 років, за європейською ознакою, якщо хтось із батьків єврей і це зафіксовано у свідоцтві або радянському паспорті; бізнес-імміграція — заявник повинен вкласти 500 тис. євро та створити 5 робочих місць.

Саме міграція для Німеччини стала рушійним фактором зростання чисельності населення. Так, 2014 р. прес-служба Федерального статистичного відомства повідомила, що кількість населення Німеччини сягнуло позначки 81, 2 млн осіб. Також було зазначено, що на територію Німеччини прибуло на 550 тис. осіб більше ніж 2013 р.

Розселення мігрантів по території Німеччини не рівномірне: більшість з них проживає на чотирьох землях (не менш 1 млн. іноземців): Баден-Вюртемберг (18%), Баварія (21%), Гессен (15, 8%), Північний Рейн — Вестфалія (29,8%) [5, с. 1]. У нових федеральних землях частка іноземців не перевищує 2% у Брандебурзі і Саксонії. Більшість іноземців зосереджено у великих індустріальних центрах, а не у сільській місцевості. Так, у містах частка іноземців сягає 15%. Свідченням того є ситуація у столиці Німеччині Берліні, де частка мігрантів становить близько 25% від загальної кількості населення [5, с. 1].

При розподілі мігрантів за місцем проживання кожен уряд федеральних земель враховує свої фінансові сили, чисельність населення, розвиток інфраструктури, інтереси ринку праці. За останні роки у німецькому суспільстві сформувалася думка, що концентрація більше 20 % іноземців на землі є причиною суспільного занепокоєння, і після того у 1975 муніципалітетах прийняли рішення, що не більше 12 % іноземців має проживати на їхній території. Також цей фактор впливав і на виплату соціальних компенсацій.

Таке зосередження мігрантів формує своє нове суспільство із чітко окресленими правилами і несе певні зміни у системі цінностей. Просторове зосередження мігрантів у німецьких містах викликає низку соціальних проблем, а саме: зростає попит на низькокваліфікованих робітників та з’ являється соціальна деградація, створюється “коло бідності”, до якого відносять безробітних, матерів-одиначок, дітей, що виросли у середовищі з поганими школами.

Щодо соціального забезпечення, то виплати у соціальному кодексі обумовлені наступним чином: мігрант може отримати допомогу, якщо зможе довести, що у нього немає можливості себе прогодувати, відсутнє житло, немає заможних родичів. Розміри соціальної допомоги не повинні шкодити місцевому населенню, щоб не виникало негативного ставлення до іноземців з їхнього боку. Також сам мігрант повинен докласти чимало зусиль, щоб самостійно адаптуватися в країні, вести постійний пошук роботи.

Види і розмір соціальних виплат залежать у Німеччині від низки факторів: віку мігранта, кількості осіб у сім’ї, наявності дітей та місця їхнього навчання. Врахувавши всі ці фактори, німецький уряд щомісяця виплачує 250 євро главі сім’ї та по 150 євро на кожного її члена. Слід відзначити, що термін виплат не обмежується [7, с. 14]. Також держава у ці виплати включає вартість оренди житла і додатково за нього може оплачувати, якщо площа не перевищує 50 кв. м. на кожного члена сім’ ї.

Такий загальний лібералізм щодо соціальної політики німецького уряду залежить від сплати податків місцевого населення, тому ці неспокої, що спостерігаються у сучасній Німеччині пов’язані із визначенням кількості мігрантів, котрих повинні утримувати місцеве населення. Як зазначається у статистичних даних німецького уряду, збільшилася кількість одержувачів соціальних допомог з 780, 6 до 2142, 5 тис. осіб або із 9 до 22 %.

Німецький уряд приділяє велику роль і мовній політиці при інтеграції мігрантів у життя країни. Також нове законодавство дало можливість накладати певні санкції на одержувачів допомоги, котрі не займаються пошуком роботи чи відмовляються від запропонованих. Проте ці заходи не міняють відношення певної категорії мігрантів, котрі далі відмовляються інтегруватися в німецьке суспільство. Але існують категорії мігрантів (турки, євреї, в’єтнамці), котрі активно починають займатися приватним підприємництвом. Природні здібності цієї категорії осіб дозволили їм достатньо швидко завоювати широкий сектор на ринку, що породило певні суперечності із місцевим населенням. Також стало більш жорстким і законодавство щодо роботодавців, котрі використовують працю нелегальних мігрантів: передбачено великі штрафи та тюремні ув’язнення терміном на кілька років без подальшого права в’їзду в країну.

Необхідно зазначити, що Німеччина знаходиться на третьому місці серед десяти провідних країн світу, котра приймає мігрантів. Тому, на початку ХХІ ст. німці постійно вносять зміни до міграційного законодавства.

Згідно нових поправок до закону, право на імміграцію надано людям, якщо хтось із батьків єврей. Головна умова полягає у тому, що їх приймає єврейська громада (Центральна рада євреїв), котра наділена правом видачі запрошень.

Ухвалення закону про міграцію стало кульмінаційним пунктом у зміні федеральної політики Німеччини по відношенню до мігрантів, починаючи з ринку праці, використання гуманітарних технологій у процесі інтеграції у німецьке суспільство, надання права безпечного проживання в країні.

З 28 серпня 2007 р. німецький уряд вніс декілька поправок до закону про міграцію. Ці поправки стосуються переважно громадян, котрі прибули із країн, що не входять у Єврозону. Цей закон покращив умови працевлаштування для легалів і навпаки — ускладнив для нелегальних мігрантів. Саме нелегальні мігранти повинні тепер отримати візи або дозволи на перебування (обмеженого у часі або необмеженого).

Основними передумовами для отримання необмеженого у часі дозволу, котрий одночасно є дозволом на працю, названо проживання на території Німецької держави не менше 5 років; відсутність проблем із законом; вільне володіння німецькою мовою. Ці дозволи видаються місцевими органами у справах іноземців [9, с. 8].

Також існує певна процедура отримання дозволу на проживання і працевлаштування. Спершу відбуваються перевірки, співбесіда, а згодом подається запит органом у справах іноземців до місцевого відділу Відомства з питань праці про надання інформації про те, що на вакантне місце дійсно немає претендентів-німців, тобто не знайшовся місцевий спеціаліст.

Якщо іноземець має намір влаштуватися на роботу у Німеччині, то спочатку повинен звернутися у Посольство або Консульство ФРН у своїй країні. Там претендент заповнює анкету на отримання робочої візи та показує підтвердження від німецького роботодавця про місце наявність виділеного робочого місця. Згодом Посольство або Консульство відсилає певний запит до місцевої служби у справах іноземців. Ця служба тісно співпрацює із Відомством з питанням праці та робить перевірку чи на дану вакансію немає німецького громадянина.

У законі також прописано основні положення по отримання статусу біженця. При вирішенні цього питання німецьке законодавство чітко виконує директиви Євросоюзу, котрі є спільними для всіх держав цієї організації. Для того, щоб отримати статус біженця у Німеччині, потрібно надати докази про переслідування на Батьківщині через стать або довести, що існує реальна загроза життю [2, с. 5].

Ці докази у кожному конкретному випадку можуть бути різними і залежати не тільки від ситуації в країні, але від особи біженця. Державною структурою, котра контролює питання біженців у країні, є Федеральна служба у справах міграції і біженців.

Сьогодні в Євросоюзі загалом і в Німеччині зокрема сформувалося неоднозначне ставлення до потоків біженців. Так, депутати Бундестагу 15 жовтня 2015 р. ухвалили низку змін до законів, котрі допоможуть подолати міграційну кризу, зокрема прискорити процедуру надання притулку та депортації, сприяти будівництву притулків для біженців та зменшити економічні стимули для мігрантів.

Німецьким урядом було розроблено список країн, котрі вважаються “безпечними”, тобто їх громадяни не мають шансу потрапити до країни (Косово, Албанія, Чорногорія, Сербія, Боснія, Македонія). Самі прохачі на сьогоднішній день можуть перебувати у центрах первинної допомоги шість місяців і одержати тільки речову допомогу [1, с. 4].

Мета цих нововведень — прискорити процес надання притулку або депортації мігрантів із Південно-Східної Європи та фокусування на біженцях із країн, котрі охопленні воєнними діями (Сирія, Ірак, Афганістан, Україна). За такі зміни проголосувала Верхня палата Бундестагу, що зробило міграційне законодавство Німеччини більш суворим. Самі нововведення набирають чинності 1 листопада 2015 р. Також документ чітко почав контролювати тих біженців, у котрих закінчився термін перебування на території Німеччини.

 б) механізм та особливості державного регулювання міграції в Італії;

На сучасному етапі Італія — це країна, що масово приймає нелегальних мігрантів. Так, за останні місяці на територію Італійської Республіки прибуло морським шляхом 13 829 нелегалів — на 38% більше, ніж за аналогічний період минулого року [1, с. 2]. Все частіше нелегали із країн Близького Сходу та Північної Африки вибирають небезпечний маршрут через Середземне море до Італії, в той час як кількість мігрантів, котрі прагнуть потрапити до ЄС через Туреччину і Грецію, почала поступово знижуватися. Прибувши до країни, мігранти розміщуються в таборах, де діють певні обмеження: потрібно постійно перебувати на обліку, не залишати територію табору, не можна працювати. Щодо умов перебування мігрантів в цих таборах, то вони не однотипні в різних регіонах Італії. Так, на острові Мальта табори — це огородженні по периметру місця металевою сіткою, а в одному приміщенні одночасно проживають 400 осіб. Інша ситуація на острові Лампедуза, де іммігрантам дозволяють виходити з табору та відвідувати місто. У цих таборах мігранти реєструються на отримання пакетів соціальної допомоги, спеціальні служби фіксують їхні відбитки пальців. Загалом процедура оформлення статусу мігранта може тривати до 1,5 року [10, с. 2].

Дослідивши міграційну політику Італії, зауважимо, що в ній сформувалося сприятливе середовище для мігрантів. Окреслена ситуація детермінована такими чинниками: високим рівнем економічного розвитку цієї країни, можливістю працевлаштуватися, високою тарифікацією праці, можливістю отримати освіту. Тому італійський уряд розпочав політику регулювання різних міграційних потоків. Цим питанням у країні опікується Міністерство внутрішніх справ. Основними завданнями цієї інституції є: видача дозволів на в’їзд і перебування в країні; дозвіл на роботу, розгляд питання про надання громадянства і прийняття рішення стосовно депортації. У вирішенні всіх цих питань згадане міністерство тісно співпрацює із консульствами і посольствами Італії за кордоном, Міністерством праці (видача дозволів на роботу), Міністерством соціального розвитку (питання соціального розвитку та адаптації іммігрантів), Центральною комісією з питань визнання статусу біженця [5, с. 4].

Італійські урядовці виділи декілька легальних шляхів для тимчасової або постійної міграції до держави (отримання громадянства для осіб, що прожили в країні не менше п’яти років): возз’єднання сімей, усиновлення неповнолітніх дітей іноземців, працевлаштування (при наявності контракту на роботу в Італії з невизначеним терміном), навчання, індивідуальна трудова діяльність в різних видах діяльності, обрання Італії як місця життя для заможних громадян інших країн, що входять в ЄС.

Міграційна політика зобов’язує кожного переселенця з прибуттям на територію Італії протягом 8 днів обов’язково звернутися в поліцію в тій провінції, де він перебуває, і одержати дозвіл на перебування. Цей термін перебування на території держави визначається згідно візи і не може перевищувати: три місяці для ведення бізнесу і туризму; шість — для сезонних робіт; один рік — для навчання (кожного року відповідно до курсу студента та успішності особи цей термін пролонговується); два роки — для роботи по найму.

Згідно законодавства Італії, принцип возз’єднання сім’ї передбачений для дітей до 18 років, подружжя, батьків до 65 років, котрі знаходяться на утриманні. Такий дозвіл видається на два роки із продовженням і при цьому враховуються житлові умови (існують мінімальні норми, передбачені законодавством), щорічний дохід не менше 500 євро на особу.

Студентам, котрі хочуть одержати освіту в Італії, можуть відкрити візу на один рік із продовженням. Це один із видів легального проживання в країні. При цьому кожен студент повинен мати середню освіту, пройти тестування на вільне володіння мови, пред’явити допуск до навчання, оплатити його, мати певну суму на банківському рахунку для проживання та придбати медичну страховку.

Також Італія надає право проживати біженцям згідно Конституції Італійської республіки (1947 р.), Женевської конвенції (1951 р.), Нью-Йоркського протоколу (1967 р.) та Шенгенських угод і Дублінської конвенції й законодавчих актів, прийнятих державою у 1990 та 1998 рр. Право біженця одержують громадяни, котрі переслідуються у своїй країні за релігійнуприналежність, політичні переконання (проте ці переконання не повинні суперечити загальним правам людини та законодавству країни). Італія найбільше прийняла біженців із Албанії та з Косово. Спочатку до категорії біженців мігрантів зараховувала лише Центральна комісія з питаньпризначення статусу, згодом це рішення дозволили видавати місцевій поліції. Урядом розроблено певну програму щоденної фінансової допомоги у розмірі 17 євро на кожного члена сім’ї біженця протягом 90 днів. Також один раз в рік (проте не більше чотирьох раз протягом шести років з моменту одержання статусу) біженці можуть звернутися про надання допомоги в розмірі 2066 євро (додаткової суми — 25% від зазначеної суми на членів сім’ї не більше трьох осіб) [6, с. 85].

В Італії біженці мають право працю, на освіту та медичну допомогу. Через п’ять років проживання на території держави цей статус дозволяє іммігрантам подавати документи на одержання громадянства. Щодо одержання італійського громадянства, то існують два шляхи: шлюб із громадянином (громадянкою) Італії або довготривале проживання на території держави, але при цьому є обов’ язкова умова — претендент на італійське громадянство не повинен упродовж так званого випробувального (п’ятирічного чи трирічного) терміну порушувати закон. Згідно італійського законодавства, дружина італійця може звернутися до уряду лише через три роки шлюбу. Якщо сімейна пара має дітей, то вищевказані терміни скорочуються вдвічі. У цей термін про громадянство можуть звернутися і особи, один із батьків котрих є громадянином Італії. Іноземець може одержати громадянство лише після 10 років проживання на території Італії. Зауважимо, що італійське законодавство не передбачає подвійного громадянства.

Відповідно до нового законодавства, кожний іммігрант, котрий одержав перший раз право на проживання, повинен підписати “Договір про інтеграцію”. Згідно із цим документом, мігрант повинен набирати певну кількість балів, які оцінюютьзнання мови, правових норм, історії Італії. Також було передбачено систему зняття балів за порушення податкового чи адміністративного режиму, законодавства. У разі втрати всіх балів переселенець втрачає право на проживання та його депортують з країни. Закон також продовжував термінперебування нелегальних мігрантів в центрах тимчасового утримання з 60 до 180 днів [8, с. 159]. Проте в політичному середовищі Італії такий документ був сприйнятий неоднозначно: проти цього закону виступили ряд політичних сил і тому його окремі положення були призупинені.

Деякі зміни міграційного законодавства відбулися у 2012 році, зокрема в Законі від 16 липня, котрий передбачав послаблення жорстких санкцій, передбачених Законом від 2009 р. для роботодавців, що наймають нелегальних мігрантів. Цей законопроект дав можливість роботодавцям сприяти легалізації своїх робітників: роботодавці повинні були сплатити за три місяці соціальні та податкові нарахування та зробити одноразовий грошовий внесок в розмірі 1000 євро за кожного працівника.

Цим правом можуть скористатися лише іммігранти, що знаходяться нелегально на території Італії від 31 грудня 2011 р. і зможуть засвідчити це з допомогою різноманітних документів (штрафів, медичних довідок, квитанцій). Також у цьому документі передбачено покарання роботодавцеві, якщо той винайме більше трьох нелегальних мігрантів, або ж якщо його працівники будуть неповнолітніми, чи мігранти будуть працювати в небезпечних умовах [9, с. 6]. Також робітник може одержати дозвіл на проживання в країні, якщо поскаржиться в поліцію на свого роботодавця за незадовільні умови праці. Такий дозвіл (Permesso) спочатку можна одержати на 6 місяців, а згодом його продовжують до закінчення судового розгляду.

Сьогодні в Євросоюзі загалом і в Італії, зокрема, сформувалося неоднозначне ставлення до потоків мігрантів. Так, Євросоюзом було розроблено план розміщення мігрантів, згідно якого в Італії їх має оселитися 9,94 % від загальної кількості. Також Італія знову вдосконалює процедуру надання притулку та депортації мігрантів, сприяє будівництву притулків для біженців.

в) механізм та особливості державного регулювання міграції в Польщі

Хоча упродовж останніх двох десятиліть відмінності між Польщею та Україною, обумовлені різним геополітичним вибором (Польща цілеспрямовано інтегрувалась до європейських та євроатлантичних структур, Україна і на двадцятому році незалежності перебуває в стані невизначеності), тільки збільшувались, однак незмінними залишаються деякі спільні характеристики, зумовлені, насамперед, географічним положенням, співмірністю роз-мірів та демографічними характеристиками. Цей чинник обумовив те, що обидві країни зіштовхнулись зі схожими викликами у царині міграції: поляки, як і українці, масово виїжджають на заробітки за кордон, українська та польська територія стала частиною шляху одного з потужних міжна-родних потоків нелегальної міграції, а Польща, як і Україна, поступово перетворюється на кінцевий пункт міграцій вихідців з віддалених країн третього світу. З огляду на це, польський досвід формування міграційної політики може бути запозичений в Україні. Експерти вже неодноразово висловлювали свої рекомендації стосовно використання польських напрацювань в окремих сферах, зокрема — регуляції трудової міграції, боротьби з нелегальною міграцією, удосконалення координації роботи міністерств і відомств, до компетенції яких віднесена реалізація міграційної політики [2; 8]. Варто зауважити, однак, що зовнішня подібність проблем не означає можливості механічного застосування польських рішень до українських реалій. Причому йдеться не про утруднення технічного характеру (хоча й тут виникають проблеми), а про принципові відмінності у функціонуванні бюрократичного апарату, відповідального за реалізацію тих чи інших нововведень. Іншими словами, одні й ті самі правила чи подібні за змістом рішення в окремих випадках по-різному працюватимуть в польських та українських умовах. Для прикладу, систему життєзабезпечення таборів для утримання нелегальних мігрантів в Польщі, із залученням до їхнього обслуговування приватних фірм, важко відтворити в Україні, оскільки: а) в Польщі рішення про ту чи іншу форму надання послуг приймається безпосередньо керівником відділку Прикордонної служби (Straz Graniczna), в підпорядкуванні якої є відповідний пункт утримання, а в Україні таке рішення приймається на більш високому щаблі, б) процедури тендерів на надання таких послуг сут-тєво різняться в обох країнах, з виразною «корупціогенною» небезпекою в українському випадку. Таким чином, найбільш очевидний загальний висновок — запозичення польського досвіду лише в одній сфері, поза ширшим контекстом реформ держапарату та системи прийняття рішень в Україні, є малопродуктивним. Це, втім, не заперечує необхідності його вивчення та успішного втілення окремих елементів і принципових підходів. Найважливішими з них вважаємо наступні.

1. Врахування «мінусів» відсутності комплексного під-ходу до вирішення проблем міграції. Польську і українську політику в цій сфері поєднує те, що вони формувались за умов відсутності офіційно затвердженої концепції міграційної політики. На думку польських дослідників, у випадку Польщі це було викликано, з одного боку, тим фактом, що в країні не вдалося досягнути консенсусу між необхідністю оперативного пристосування до вимог Європейського Союзу щодо умов в’їзду та проживання іноземців та потребою створення правил, в яких була б врахована суто польська специфіка, а з іншого — низькою пріоритетністю питань міграції в умовному «реєстрі» проблем польської державної політики [12]. Серед негативних наслідків такого «status quo» експерти відзначали розповсюдження практики копіювання чужих моделей, не обов’язково адаптованих до польських реалій і підміну міграційної стратегії низкою практичних рішень, спрямованих на вирішення окремих нагальних проблем [11].
2. Прийняття рішень на підставі неупередженого аналізу поточної ситуації та з врахуванням прогнозів її розвитку. Питання, пов’язані з міграцією, часто міфілогізу- ються в суспільній свідомості, а суть проблем спотворюється засобами масової інформації. Для прикладу, і в польських,

і в українських ЗМІ гіперболізувались масштаби міграційних потоків, при чому як показники зовнішньої трудової міграції (див. критичні оцінки практики завищення масштабів трудової міграції [3; 10], так і дані про кількість іноземців, що перебувають в країні нелегально (згідно з даними Eurostat, в Польщі мешкає всього 35,9 тисяч іноземців, без врахування сезонних трудових мігрантів та нелегалів [5]). Однак польські політики та високопосадовці, на відміну від українських, значно меншою мірою орієнтувались на неперевірені дані, і, тим більше, самі не були джерелом недостовірної інформації. Зокрема, в Польщі неможлива ситуація, коли, попри неодноразові спростування з боку дослідників, на офіційному рівні продовжує тиражуватись суттєво завищена цифра українських трудових мігрантів (7 мільйонів проти 2-х — 3-х, що їх називають експерти), або повторюються абсолютно фантастичні цифри про кіль-кість нелегальних мігрантів в Україні (понад мільйон проти максимум декількох десятків тисяч за оцінками спеціалістів).

Позитивним прикладом того, як держава повинна опе-ративно реагувати на мінливу ситуацію в міграційній сфері, є лібералізація умов доступу іноземців до ринку праці в Польщі. Реагуючи на звернення працедавців (головним чином — сільськогосподарських виробників), що потерпали від браку робочих рук, уряд максимально спростив систему отримання дозволів на працевлаштування громадян інших країн на сезонні сільськогосподарські роботи. У такий спосіб було враховано, що: а) становище у цьому сегменті ринку праці у найближчі роки не зміниться (причиною дефіциту працівників став відтік поляків на подібні, але більш висо- кооплачувані роботи до країн Західної Європи); б) складна система отримання дозволів на працевлаштування сприяє існуванню «сірого» ринку праці та пов’язаних з цим зловживань (наприклад — визиску нелегалів з боку представників злочинного світу); в) лібералізація умов працевлаштування для іноземців дозволить об’єктивно оцінити реальний масштаб потреб у іноземних працівниках загалом, у співвідношенні до окремих галузей економіки та у регіональному вимірі.

Варто зауважити, що відповідні рішення було напра-цьовано урядовцями з врахуванням пропозицій провідних спеціалістів з питань трудової міграції [7; 9]. На думку окремих українських експертів, ці ідеї є актуальними й для регулювання ринку праці для іноземців в Україні [1].

3. Ефективна внутрішньовідомча логістика та коор-динація зусиль між відомствами. В Україні, як і в Польщі, не існує єдиного органу, компетенція якого охоплювала б усі питання, пов’язані з міграцією та мігрантами. Однак, польська практика взаємодії між різними міністерствами та відомствами свідчить, що більшість проблем можна вирішувати за допомогою кооперації між ними, і навіть завдяки продуманій логістиці всередині одного відомства. Причому взаємодопомога може бути не лише між силовими структурами (як то Міністерством внутрішніх справ та адміністрацією Прикордонної служби). Існують приклади налагодженої співпраці між силовими та несиловими відомствами. Зокрема, Державна інспекція праці (Panstwowa Inspekcja Pracy) — спеціальний орган, підконтрольний Сейму, до компетенції якого входить перевірка дотримання законодавства про працю — плідно співпрацює з Прикордонною службою та поліцією у випадку перевірки працедавців, що використовують працю найманих іноземців. Спільні перевірки документів дозволяють не лише виявляти порушників, але й застосовувати у необхідних випадках примусові дії щодо них — що було б неможливо, якщо б працівники Інспекції праці діяли сепаратно.

Важливим є відпрацювання системи використання наявних ресурсів у рамках одного відомства. Наприклад, з огляду на поліетнічний характер міграційного потоку у прикордонників та адміністрації, підпорядкованих Прикор-донній службі пунктів тимчасового утримання нелегальних мігрантів, виникає потреба у перекладачах з екзотичних мов. Утримання декількох таких спеціалістів на постійній чи контрактній основі при кожному з пунктів, до яких направляють нелегалів, є занадто дорогим. Натомість, у кожного з керівників регіонального відділу Прикордонної служби є інформація про перекладачів, що співпрацюють з іншими відділами та пунктами утримання. За потреби може бути організоване швидке направлення такого спеціаліста до тієї ділянки кордону, де виникає необхідність в його послугах.

Важливість цього досвіду для України полягає в тому, що за умов обмеженості в коштах на ті чи інші міграційні програми, раціональне використання наявних можливостей відповідних служб також може забезпечити вагомі результати.

4. Відмова від пріоритетності силових рішень. Одним із наріжних каменів сучасної міграційної політики Польщі є визнання того факту, що проблеми міграції неможливо вирішити лише за допомогою поліційних заходів. Неодно-разово оголошувані амністії для нелегальних мігрантів дали змогу легалізуватись і ефективно інтегруватись у польське суспільство тисячам вихідців з В’єтнаму та Вірменії, які прибули до країни напередодні та невдовзі після розпаду Радянського Союзу й соціалістичного блоку. В планах уряду є оголошення чергової амністії, з якої можуть скористатись, насамперед, вихідці з країн колишнього СРСР у тому числі — й доволі значна кількість українців. Польща уникала спокуси вжити репресивні заходи навіть у випадку дій відверто кримінального характеру (захоплення вихідцями з Чечні, головним чином — жінками, потягу, який прямував до Страсбургу*). Немає жодних обмежень для діяльності правозахисних організацій, які відслідковують дотримання відповідними службовцями законів про захист прав мігрантів.

Досвід Польщі може бути наочною демонстрацією того, що використання подібного підходу не призводить до збільшення міграційних потоків і не відкриває широкий простір для зловживань з боку самих мігрантів. На жаль, подібна філософія не сприймається на усіх щаблях українського держапарату — посадовці схильні надавати перевагу методам примусу.

5. Співпраця з неурядовими організаціями та аналітичними центрами, широке обговорення суспільних проблем в міграційній сфері. Недоліком української практики підготовки принципових рішень у сфері міграції є її кулуарність — як правило, проекти законів та підзаконних актів готуються силами державних службовців чи окремих депутатів. Лише в окремих випадках до цього долучаються професійні вчені, що вивчають проблеми міграції, тоді як неурядові організації (НУО), зокрема, об’єднання самих мігрантів, а також НУО, що працюють у сфері надання послуг та допомоги мігрантам і біженцям, взагалі ігноруються. У даному контексті польський

досвід засвідчує ефективність активного діалогу усіх зацікавлених сторін та відкритого громадського обговорення проблем.

Таким чином, на нашу думку, головний польський урок у сфері формування міграційної політики полягає для України в тому, що засади подібної політики мають базуватись на раціональному підході до вирішення конкретних проблем, гнучкості і оперативності у прийнятті управлінських рішень, широкому залученні громадськості до обговорення нагальних проблем, пов’язаних з міграцією.

2.3. Роль неурядових організацій у формуванні та реалізаціїї міграційної політики ЄС

Збільшення чисельності і авторитету міжнародних неурядових організацій в кінці XX — на початку XXI століття зумовлене і посиленням демократичних процесів у сфері внутрішніх і міжнародних відносин. Виявом цього процесу є прогресуюча політизація мас, яка вимагає доступу до інформації, участі у прийняття рішень. Громадяни вимагають більшої прозорості та звітності з боку політичних лідерів, прагнуть збільшувати контроль над процесами прийняття рішень. Відповідно причинами збільшення кількості та впливу міжнародних неурядових організацій є:

—         виникнення глобальних проблем, вирішення яких потребує не лише концентрації зусиль та спільних заходів міжнародного співтовариства держав, але й залучення світового громадянського суспільства;

—         активізація демократичних процесів у сфері внутрішніх та міжнародних відносин;

—         поширення світового руху, спрямованого на захист загальнолюдських цінностей та недостатні можливості окремих держав та міжнародних організацій щодо дієвого розв’язання проблем сьогодення;

—         посилення громадського контролю над процесом розробки й прийняття міждержавних рішень стосовно забезпечення захищеності життєво важливих інтересів людини та суспільства у разі появи нових викликів і загроз глобалізації;

—         розширення можливостей міждержавних транскордонних зв’язків та їх вплив на МНУО [5, с. 163].

Основним механізмом діяльності міжнародних неурядових організацій на сучасному етапі є мобілізація міжнародної громадської думки. Основним методом досягнення цілей є здійснення тиску на міжурядові організації, безпосередньо на ті або інші держави. Свої завдання такі організації вирішують на міжурядовому рівні, де створюються міжнародно-правові норми, і поза межами традиційних міжурядових каналів, на самостійно створених аренах разом з іншими неурядовими організаціями. У межах консультативних взаємовідносин з міжнародними міжурядовими організаціями міжнародні неурядові організації беруть участь у роботі всіх організацій і органів системи ООН практично на рівних правах з офіційними делегаціями країн: пропонують проекти договорів і конвенцій, беруть участь у їх обговоренні, надаючи експертні, науково-технічні та інші висновки; контролюють їх дотримання після прийняття і т. п. Важливою є роль міжнародних неурядових організацій у формуванні світової громадської думки і доведенні до відома держав і міжурядових організацій світової громадської позиції стосовно висунутих ними договірних ініціатив.

Міжнародні неурядові організації забезпечують розширення варіативності і гнучкості політики держав, пропонують такі варіанти дій і рішень, які раніше не розглядалися і не аналізувалися, допомагають політикам краще зрозуміти сутність і особливості тієї сфери діяльності, за яку вони несуть відповідальність, а також зрозуміти завдання, що потребують вирішення, з точки зору громадян. Організаційні завдання вирішуються і поза межами традиційних міжурядових каналів, на самостійно створених аренах разом з іншими неурядовими організаціями. У цьому випадку міжнародні неурядові організації виконують функцію соціалізації нових соціально-політичних рухів до міжнародного співтовариства, виступають агентами глобального громадянського суспільства, представляють і захищають інтереси громадян, найбільш вразливі з точки зору порушення прав, здійснюють моніторинг діяльності урядів, будучи елементом системи політичних противаг.

Особливе місце неурядова діяльність займає у проекті Східного партнерства, в межах якого успішно функціонує міжнародна організація Форум громадянського суспільства. За час свого існування Форум став важливою інституцією Східного партнерства, продемонстрував себе які повноправний партнер в інституційних відносинах з Європейською Комісією та національними урядами. Представники Керівного комітету та різних робочих груп Форуму регулярно беруть участь у міжнародних конференціях, круглих столах та інших заходах, а також організують міжнародні фонди та аналітичні структури з питань Східного партнерства.

Дієвим інструментом впливу стало створення національних платформ Форуму, які вже функціонують у всіх шести країнах- учасницях Східного партнерства. Також ведеться робота над створенням міждержавної Європейської платформи. Такі події, як жорстоке придушення мирних демонстрацій в Мінську у грудні 2010 року і подальші репресії, акти насильства проти учасників мітингів опозиції в Азербайджані у квітні, а також в Грузії у травні 2011 року, показали необхідність проведення паралельних переговорів між різними структурами ЄС та громадянським суспільством цих країн, які потрібно провести в рамках національних платформ Форуму. Це дає змогу вирішити багато проблем, які замовчуються, а також виявити існуючі у суспільстві позиції, якими знехтували національні уряди. У певному сенсі, завдяки даному механізму, ця ініціатива краще представляє інтереси громадськості країн-учасниць Східного партнерства, які можуть враховуватися під час прийняття рішень.

Головним досягненням Форуму, на думку його організаторів, є те, що багато організацій громадянського суспільства повірили, що вони можуть впливати на міждержавні процеси в рамках Східного партнерства і можуть використати цю ініціативу не лише для пан- європейської інтеграції, але також з метою покращення ситуації в своїх кранах [6].

Міжнародні неурядові організації ініціюють включення в глобальний політичний порядок денний питань прав людини, соціальної справедливості, охорони навколишнього середовища, використовують новаторські і експериментальні підходи; застосовують нові знання та інформацію; беруть участь у дискусіях стосовно «нової глобальної архітектури»; висувають пропозиції щодо перебудови процесу прийняття рішень.

Діяльність неурядових суб’єктів міжнародних відносин сприяє залученню громадськості до процесів вироблення та прийняття державно-політичних рішень, здійсненню контролю за реалізацією цих рішень. За таких умов процес міжнародної політики стає прозорішим, виникає безліч механізмів для покращення легітимності державно- політичних та міждержавних рішень, здійсненню контролю за реалізацією цих рішень.

Міжнародні неурядові організації впевнено стають третьою силою сучасного світового політичного процесу, силою, яка стоїть між державою і ринком, між офіційною дипломатією і міжнародними корпораціями. Це зумовлено тим, що міжнародні неурядові організації мають певні переваги у світовій політиці порівняно з традиційними акторами — державами та міжурядовими організаціями, а саме:

• виступають альтернативою урядам у вирішенні складних проблем, оскільки вони більш рухливі, швидше, ніж офіційна політика, здатні реагувати на кон’юнктуру, їхня діяльність незалежна від тимчасових політичних коливань, «звільнена від гніту повсякденної політики»»;
• ближчі за інші інститути до реальних індивідуальних інтересів, де ступінь спільності, особиста значимість і внутрішня мотивація цих інтересів регулярно перевіряється, підтримується і розвивається через безпосереднє особисте спілкування;
• вирізняються своїм почерком: завжди діють впевнено, наполегливо, рішуче; їхні цілі виражені просто, доступно і ясно; вони відкриті, гнучкі; вміють легко домовлятися та ефективно співпрацювати; діють гласно, прозоро;
• конструктивно налаштовані на реалізацію конкретних завдань у сфері своєї компетенції;
• на міжурядовій арені сміливо висловлюють свої погляди, оскільки є відносно незалежними у своїх рішеннях порівняно з дипломатами, зайнятими у сфері двосторонніх відносин;
• володіють додатковою професійно значимою інформацією, якої часто не мають урядові структури, об’єднують висококваліфікованих спеціалістів у своїй сфері;
• беручись за принципові питання, зосереджуються на цілях, які держави часто підпорядковують іншим зовнішньополітичним інтересам або повністю ігнорують;
• використовують активність місцевих членів на рівні держави з метою включення внутрішньої громадської думки [7, с. 100-101].
• Важливим напрямком роботи міжнародних неурядових організацій в Україні є сприяння євроінтеграційним процесам. Так, Міжнародний фонд «Відродження» реалізує та координує такі програми в цьому аспекті:
• Проект громадського моніторингу виконання Плану дій Україна-ЄС, що здійснюється Українським центром економічних та політичних досліджень ім. О. Разумкова у співпраці з іншими провідними українськими незалежними аналітичними центрами. Результатом проекту є незалежна комплексна оцінка дій влади щодо проведення в Україні політичних, правових, економічних і соціальних реформ.
• Проекти громадської оцінки виконання Державних програм інформування громадськості з питань європейської та євроатлантичної інтеграції (Центр Разумкова) та Державної програми підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації фахівців у сфері європейської та євроатлантичної інтеграції у 2004-2007рр. (Фундація польсько-української співпраці ПАУСІ).
• Програма підтримки збільшення прозорості переговорного процесу та посилення переговорних позицій України у її домовленостях з ЄС щодо укладання нової посиленої угоди шляхом консультування з юридичних питань експертами Української асоціації європейських студій членів переговорної делегації України; проведення тематичних круглих столів з експертами та представниками груп інтересів у таких сферах, як розвиток громадянського суспільства, верховенство права і права та свободи людини, енергетика, візи та міграція, інтелектуальна власність, інформаційне суспільство.
• Проведення першої Школи європейської інтеграції (проект Української асоціації європейських студій). Мета Школи — підвищення спроможності громадянського суспільства впливати на процеси європейської та євроатлантичної інтеграції України через поглиблення теоретичних знань та розвиток практичних навичок.
• Створення та діяльність 24 Центрів європейської інформації на базі обласних наукових універсальних бібліотек, а також ЦЄІ на базі бібліотеки вищого навчального закладу — Севастопольського національного технічного університету. Кожен ЦЄІ має спеціалізовану літературу, комп’ютери з доступом до Інтернет, консультантів, які допомагають відвідувачам у пошуку інформації. Крім того, на базі ЦЄІ регулярно проводяться різноманітні інформаційно-просвітницькі заходи, спрямовані на популяризацію знань про європейську та євроатлантичну інтеграцію України.
• Створення Інтернет-порталу проєвропейського

громадянського суспільства України «Європейський простір», який є найпопулярнішим ресурсом з питань європейської інтеграції в Україні з середнім щоденним рівнем відвідувань не менше 400 осіб. Портал є інтерактивним віртуальним майданчиком для спілкування представників української проєвропейської громадськості і ресурсним центром для широкого поширення інформації з усіх аспектів європейської інтеграції України.

• Створення та офіційна реєстрація Української асоціації європейських студій (УАЄС), яка є академічним об’єднанням дослідників Європейського Союзу та викладачів європейських студій у вищих навчальних закладах України.
• Створення Мережі проєвропейських організацій України, засновниками якої стали 40 організацій з 18 регіонів України, які затвердили Статут, План дій Мережі та обрали керівні органи на Установчому форумі Мережі.
• Започаткування діалогу експертів і представників Національних фондів Інституту відкритого суспільства Азербайджану, Вірменії, Грузії, Молдови й України для обміну досвідом щодо участі громадських організацій у реалізації та моніторингу Європейської політики сусідства, зокрема Планів дій, у рамках яких вищезазначені країни співпрацюють з ЄС [8].

Такі форми діяльності сприяють посиленню впливу громадянського суспільства на відносини між Україною і ЄС, інтеграції громадянського суспільства України до загальноєвропейського, усуненню бар’єрів для контактів між людьми, між Україною і ЄС, підвищенню суспільного запиту на європейську інтеграцію України, сприянню розвитку європейських студій у вищій школі України.

Функціонування міжнародних неурядових організацій порушує державну монополію на політичну творчість і політичну інформацію, активізує змагання і конкуренцію на ринку ідей. Завдяки їх діяльності суспільство стає більш відкритим, а діяльність урядових структур — більш прозорою. Неурядові організації сприяють формуванню громадської позиції стосовно ключових сфер функціонування української держави, стають ефективною рушійною силою євроінтеграційного процесу, формуючи суспільно-політичні засади сталого розвитку. 

Розділ 3. Перспективи спільної міграційної політики ЄС та її реалізації на комунітарному та національному рівнях

Найбільш важливим аспектом при вивченні міграційних процесів є усвідомлення того, що міграція має свою власну динаміку різноманітних форм у кожній країні. При цьому деякі загальні показники притаманні і для всього світу, наприклад: чому люди переїжджають, куди вони, вірогідно, переїдуть; через які країни і якою допомогою користуються.

Неефективність самостійних заходів урядів проти неорганізованої міграції — це ще один з важливих аспектів. Поряд з багатьма обмеженнями суверенних повноважень, існує й різниця в можливостях національних правоохоронних структур, що пов’язані з внутрішніми нормами і незалежні міжнародні компанії, які займаються нелегальним переправленням мігрантів. У той час, коли багато урядових відомств виборюють достатнє фінансування для оснащення та захисту своїх прикордонних служб, розквітаючі компанії, які займаються нелегальним переправленням людей, здійснюють перельоти з однієї країни в іншу і вкладають свої мільйони, одержані нечесним шляхом, у найсучасніші технології з метою отримання переваг над правоохоронними органами. Варто зазначити, що навіть країни, які традиційно приймають іммігрантів, усвідомили, що жодна країна не може розв’язати свої імміграційні проблеми відокремлено від інших [4, с.169].

Тому одним із ключових елементів нової імміграційної політики країн Заходу є розвиток навчальної міграції. Вона вигідна економічно, тому що приносить іноземні інвестиції в національну систему освіти, і до того ж стає джерелом висококваліфікованих кадрів, що вже адаптувалися в країні навчання. У багатьох країнах іноземним студентам було надане право працювати відразу після закінчення вищого навчального закладу без обов’язкового виїзду за їхні межі. Спрощуючи в’їзд для осіб, що володіють високими професійними якостями, західне суспільство підсилює імміграційний контроль і боротьбу з нелегальною міграцією. Воно відкриває двері тим, у кому зацікавлене, і водно-час підсилює міри захисту від тих, хто йому не потрібний або загрожує його безпеці. Помилки попередніх років спонукають уряди західних країн приділяти підвищену увагу інтеграції іммігрантів, оскільки від цього сьогодні залежить політична стабільність у суспільстві. Нова інтеграційна політика візьме до уваги й тих іммігрантів, які давно живуть у країні, і тих, хто прибув у неї недавно, у тому числі на правах біженця або родича. Наприклад, у Німеччині відвідування спеціальних інтеграційних курсів є обов’язковим для іммігрантів і всі витрати по організації цих курсів несе держава. Знову прибулим іммігрантам, що не пройшли навчання, можуть відмовити в продовженні посвідка на проживання, а давно проживаючим — знизити соціальні допомоги. Інший напрямок політики інтеграції — боротьба з расизмом, іншими формами дискримінації й ксенофобією [5, с. 229].

Прослідковується ще одна з найбільш важливих проблем управління міграційними процесами це забезпечення стійкого міграційного приросту країни. З урахуванням стратегічних завдань стабілізації чисельності населення, забезпечення економіки країни трудовими ресурсами й підтримки її обороноздатності необхідно здійснити ряд послідовних кроків по сприянню імміграції, легалізації та адаптації мігрантів.

На досвіді країн Заходу, в Україні національна стратегія з управління міграцією повинна опиратися на розробку таких заходів, які дозволили б проведення селективної імміграційної політики, диференційованого підходу до забезпечення приросту чисельності населення за рахунок імміграції. Інституційне оформлена і забезпечена кадровими, фінансовими й іншим ресурсами політика з прийому, інтеграції й натуралізації мігрантів повинна включати економічні, соціальну, політичну й культурну складові. Політика в сфері імміграції повинна бути заснована на розумінні необхідності залучення нашої країни до міжнародного ринку праці. Ця політика повинна опиратися на розробку ефективних механізмів залучення й використання іноземної робочої сили з урахуванням держав її походження, професійно-освітніх і інших характеристик. Найважливішою умовою розширення легітимних каналів трудової міграції повинні стати підготовка та укладання двосторонніх угод по міжнародному трудовому обміну з основними країнами — міграційними партнерами України. Стратегічний підхід до керування процесами імміграції припускає активне вживання заходів, спрямованих на протидію поширенню нелегальної міграції й кримінальних практик в області переміщення людей. Взагалі імміграційний досвід Західної Європи щодо нелегалів, можна умовно поділити на такі дві групи заходів. Перша група — це заходи щодо надання нелегалам статусу легальних іммігрантів з урахуванням таких умов: наявність в’їзної візи; задовільний стан здоров’я та наявність громадянського паспорта. Друга група — це заходи щодо покарання підприємців, які використовують працю нелегалів, та примусове їх вислання з країни.

На жаль, такі заходи малоефективні та рідко використовуються в практичній діяльності Адже підприємці та окремі державні структури надзвичайно зацікавлені в наявності в державі нелегалів та відмовників. Гонитва за отриманням прибутків таким шляхом стримується лише побоюванням не довести до посилення соціально- політичної напруженості в країні. Тому досить часто спостерігається невідповідність між декларованими принципами щодо обмеження напливу іммігрантів та практикою масового залучення їх до сфери виробництва [6, с. 89].

В області внутрішньої міграції важливим стратегічним завданням є ліквідація інституціональних бар’єрів для активізації економічних міграцій і перерозподілу трудових ресурсів по території країни.

Для того, щоб вчасно реагувати на зміни міграційної ситуації, необхідна своєчасна, точна, надійна й відкрита інформація в цій області. Потрібен комплекс заходів щодо забезпечення повномасштабного обліку міграції й створення автоматизованої інформаційної системи, що дозволила б інтегрувати всі наявні джерела даних про різнівиди міграції населення. Забезпечення більш повної та надійної інформації про міграцію дозволить глибоко пізнати саме явище сучасної міграції, його специфіку та динаміку, а також соціально-економічні та геополітичні наслідки розвитку міграційних процесів для окремих регіонів і країни в цілому

Отже, міграційні потоки мають великий вплив на загальну соціально-економічну, політичну та міграційну ситуацію кожної країни. Варто відзначити, що більшість держав демонструють своєю еміграційною політикою повагу до прав своїх громадян на вільне переміщення, а деякі — проводять політику стримування еміграції, особливо щодо висококваліфікованих фахівців і за несприятливої демографічної ситуації.

Проблема міграції та адаптації мігрантів є дуже актуальною, важливою і неоднозначною. У центрі гострих дискусій — моделі, засоби і результати намагання урядів європейських країн окремо та ЄС в цілому знайти адекватний баланс між збереженням устроїв країн та їх культурного надбання і включенням у суспільство осіб з іншим світоглядом, стилями життя та переконаннями, включаючи розвиток такого напрямку як «мультикультуралізм». Однак однією з найбільш розвинених проблем є проблема нелегальної міграції, проти якої сформовано ряд міжнародних законотворчих засобів та механізмів в боротьбі з нею. Крім того, проблемою міграційної політики є ще й забезпечення стійкого міграційного приросту країни з подальшим здійсненням ряду кроків по сприянню імміграції, легалізації. 

Висновки

Аналіз імміграційного досвіду країн Європейського Союзу при-водить до переконаності: в історичній незворотності процесів між-народної імміграції; у необхідності державних і громадських зусиль щодо інтеграції іммігрантів до європейського соціуму на засадах багатокультурності (рівноправності); міжнародну імміграцію необхідно регулювати.

Для більш ефективного регулювання цих потоків необхідно проводити міждержавну міграційну політику. Така політика, на відміну від внутрішньої, повинна бути більш жорсткою та більш регламентованою, включати в себе систему спеціальних заходів, а також законодавчих актів та міжнародних угод по регулюванню міграційних потоків. Сучасні міграційні процеси у контексті участі України в європейському та світовому міграційному просторі розглядається як один із важливих чинників формування національної міграційної політики держави, приведення її у відповідність до європейських стандартів з урахуванням демографічної ситуації й істотних змін у системі міжнародних відносин, що зумовлені глобалізацією. Однак тут постає проблема знаходження балансу між дотриманням інтересів особистості, суспільства і держави у зв’язку зі свободою пересування, захисту права кожної людини на вибір місця проживання і громадянства.

Міграційна політика Німеччини, Італії та Польщі постійно оновлюється та спрямована на регулювання міграційних потоків. Держава постійно контролює та часто змінює правила в’їзду в країну та отримання громадянства. Тому у її міграційному законодавстві відзначена тенденція до переносу акцентів з “гастарбайтерів” на “нових громадян”, котрі добре освічені та активні. Щоб вирішити це завдання, німецькому уряду потрібно буде залучати іммігрантів до конкурентної боротьби. 

Список використаної літератури

1. Берлин-город іммігрантів //berlin.de/lb/sntmsg/migration/index.html
2. Вишневська О. А. Сучасна міжнародна трудова міграція та державна міграційна політика / О. А. Вишневська // Статистика України. — 2008. — № 2. — С. 87-90.
3. ГончаренкоР. Нові правила для іммігрантів / Р. Гончаренко [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http: //www.dw.de/нові правила-дпя-іммігрантів/а-2467239
4. Європейський Союз : політика, економіка, право : Навч. посібник / За ред. Н. В. Антонюк, М. М. Микієвича. –Львів, 2005. – 532 с.
5. Загальна Декларація прав людини, прийнята і проголошена в резолюції 217 A (III) Генеральної Асамблеї від 10 груд-ня 1948 року. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/995_015
6. Карачурина Л. Імміграційна політика Німеччини: вдалий — невдалий досвід / Л. Карачурина (Електронний ресурс). — Режим доступу: http: //demoscope.ru /weekly/2008/0351analst02/php
7. Карачурина Л. Німеччина: як керувати мігрантами / Л. Карачурина // Сучасна Європа. — 2009. — № 2. — С. 18-33.
8. Карлін М. Особливості функціонування та регулювання ринку праці та соціальної політики в сучасній Польщі: досвід для України / М. Карлін // Демографія та соціальна економіка. — 2008. — № 1.
9. Колєв О. Міграційна політика європейських країн / Г. Колєв. — К: Генеза, 2006. — 89 с.
10. Костюк Л. Міграційна політика Німеччини на початку ХХІ століття / Л. Костюк // Україна-Європа-Світ. Міжнародний збірник наукових праць.. Серія: : Історія, міжнародні відносини. — 2015. — Вип. 16(1). — С. 168-173.
11. Міграційна політика країн Європи. Велике заміщення народів. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : https://ukr.media/+3978/252754/5.
12. Похлебаєва А. Поняття міграції і її класифікація / А. Похлебаєва // Журнал міжнародного правничий та міжнародних відносин. — 2015. — №3. — С. 23-27.
13. Пуе Т. соціальна допомога для переселенців і іноземців з країн СНД / Т. Пуе. — Франкфурт-на-Майні, 2005. — 188 с.
14. Сухов О. Міграція в Європі її наслідки / О. Сухов. — М.: Флинта, 2008. — 178 с.
15. Фомов Д. Особливості міграційного простору Європи та політика ЄС / Д. Фомов. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://iac.org.ua/osoblivosti-migratsiynogo-prostoru-yevropi-ta-politika-yes/
16. Формування спільної міграційної політики Європейського Союзу. [Електронний ресурс]. – Режим доступу :http:http://ua.textreferat.com/referat-3867-5.html
17. Шамраєва В. М. Основні етапи формування спільної міграційної політики ЄС / В. М. Шамраєва. [Електронний ре-сурс]. – Режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/e-journals/tppd/2009-1/zmist/R_2/Shamraeva.pdf